Бібліотечка "Просвіти" Херсонщини

• Проза

• Поезія

• Драматургія

• Музичні видання

• Літературознавство

• Персоналії (книги про...)

• Історія

• Публіцистика

• Видання, що продовжуються: альманахи, збірники тощо

• Інше

Нариси з історії Бериславщини

Випуск 10

Голодомор 1932-1933 років
на Бериславщині

2008

Скачати у форматі *.doc

1 | 2

Ілюстративні матеріали

Голодомор 1932-1933 років на Бериславщині. - К.-Херсон-Берислав: Просвіта, 2008. - 108 с.: іл. - (Нариси з історії Бериславщини. Вип: 10).

ISBN: 978-966-2133-20-2

…Бувають дати, які аж страшно навіть і згадати, але не згадувати ще страшніш.

СВІТЛІЙ ПАМ'ЯТІ УСІХ 

БЕЗНЕВИННИХ ЖЕРТВ

КОМУНІСТИЧНОЇ ТИРАНІЇ

П Р И С В Я Ч У Є Т Ь С Я

КОГДА УБИЛИ

Когда убили одного,
Все спрашивали: кто? Кого?
Когда? С какою целью?
Солдат ли? Офицер ли?

Когда убили десять лиц,
Все вслух позорили убийц.
Запомнив благосклонно 
Убитых поименно.

Когда убили сто персон,
Никто не спрашивал имен - 
Ни жертв, ни убивавших,
А только - наших? ваших?

Когда убили миллион,
Все погрузились в смертный сон.
Испытывая скуку,
Поскольку сон был в руку.
(О.Величанський)

КАТЕРИНА МОТРИЧ

МОЛИТВА ЗА УБІЄННИХ ГОЛОДОМ

Хто се? Чий голос щоночі просить: "Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко! Крихітку хлібця". Хто водить за мною запалими очима-криницями, очима, у які перелилися всі страждання, муки й скорботи роду людського і розпинає душу мою на хресті всевишньої печалі? Чий же це мільйоноголосий стогін у мені? Хто щоночі будить, стогне, квилить, плаче і веде у холодну ріку, де розлилися не води, а сльози мого народу? У ній ні дна, ні берегів…

І знову вони йдуть щодня, щогодини, щоночі, мільйони очей, прошкують небесним Чумацьким Шляхом і повертають до свого серця… Ідуть українські Варвари-великомучениці, пригортають до грудей немовлят босоногі Богородиці в домотканих сорочках, пливуть Марії - Оранти, святі Покрови роду нашого. Василі, Івани, Петри, янголи крізь мене летять. Лишають білий крик, білий зойк білих крил, що сходить у мені чорною-пречорною мукою.

Йдуть з осінніх боліт, із снігових заметів, із весняних дібров, і в білих розвеснених садах, на всіяних кульбабою луках падають. Чи ж то я, чи моя пам'ять, а чи душа летить у ту весну і квилить-голосить у Всесвіті? Кричу до мовчазного з разками пташиних ключів неба, до білих садів, схожих на велетенські мари, здіймаю руки до місяця, схожого на вогник воскової поминальної свічі, закликаю землю, на якій дотлівають свічі людського життя. Мільйони погаслих свічок…

"Небо! Поможи! Дай манни небесної нагодувати помираючих! Саде! Сотвори диво! Плоду дай помираючим! Місяцю! Сили дай помираючим! Земле! Жита дай, гречки дай, проса дай не в липні, а у весняну пору дай!

Господи! Вседержителю наш! Чи ж ти осліп від горя і людських гріхів! Поглянь - червона орда знову жнивує на моїй землі. Глянь на ті покоси! Таких жнив, такого жнива світ не знав від сотворення, таких покосів іще не бачили ні Земля, ні Небо. Подивись на те різнотрав'я, на квіт, на пуп'янки, на… Господи! Невже і там, у Твоєму раю, є Україна, яку заселяєш віднині святими душами?!

Сину Божий! Ісусе Христе! Спасителю наш! Порятуй від голодної смерті народ мій, у якого дика саранча забрала до зернини! Ти ж умів двома рибинами і п'ятьма хлібинами нагодувати п'ять тисяч. Сотвори диво - нагодуй! Порятуй!

Богородице! Матір наша небесна! Свята Покрово, покровителька люду святоруського! Куди ж ви всі відійшли? Чого ж залишили мою землю і нарід мій на поталу червоних дияволів? Чи ж не бачите, що вони доточують кров із могутнього українського дерева? Чи ж не бачите криниці, повної українських сліз? Чи ж не бачите, що то не Україна вже, а велетенська могила? Де ж ви, сили небесні?"

І стояла Вона осліпла від горя, обдерта, сива, напівблаженна, мукою підпирала небо, моторошно роззиралася, Мати-Україна, на велетенському хресті розіп'ята, і вишіптувала: "Дітоньки мої! Заждіть! Ось квасок, петрушечка зійдуть. Вже ген зозуля маслечко колотить, вже ген жита зеленіють, сади біліють. Івани, Марії, Тараси! Стривайте! Зачекайте! Куди ж ви? Як же я без вас?"

Ганно! Ганно! Блаженна Ганно! Стеряна Ганно! Дитя в казані зварила і як вовчиця рвала його зубами, і вила, вила, вила, аж холонули далекі світи…

Прости, небо! Прости, земле! Простіть, зорі! Всі сили земні і небесні, простіть муку і божевілля мого народу! Ту моторошну дику ніч, усі жахи, не бачені від сотворення світу, простіть!

Нема. Зотліли. Відлітали ключами у небо. Лише щоночі й донині крізь мене скриплять вози, як віко домовини, і щоночі везуть їх у могильники. І щоночі чую, як оплакують ті велетенські могили лише солов'ї та зозулі, білий квіт садів та цвинтарні бузки, плачуть молоді трави, стогнуть жита, ридма ридають зорі, летять у ніч і гаснуть над спорожнілими хатами.

І щовесни у Великодню ніч, як забуяє зело, спалахнуть цвітом сади, як зійде місяць і вистоїться у ставках та криницях вода, як вмовкне лихо, приходять з небес три жони святі: Київська Русь, козачка Січ і соборна чорнобильська Україна. Розстеляють домоткані обруси уздовж Дніпра поміж трав та зілля, ставлять полив'яні миски з коливом, варениками, кулішем, галушками, узваром, медами. Засвічують поминальні свічі. Тоді дзвонять дзвони Десятинної церкви, Михайлівського Золотоверхого монастиря, козацького Межигірського, Пирогощі і звучить сивий голос посивілої від горя землі:

"Ходи до мене, роде мій вечеряти! Марії, Ганни, Уляни, Мокрини, Соломії, Уласи, Палагни, Пилипи, Андрії, Василечки, Грицики, Катрусі, покірно прошу до святої вечері. Пригощайтеся, причащайтеся, роде мій скорботний! Діти - мої квіти викошені! Ключ мій журавлиний на рідній землі підстрелений! Мука моя довічна! Скорбото моя всевишня!"

І пливуть Чумацьким Шляхом білі тіні з білої небесної України й сідають до поминальної вечері.

"Як там тобі, родино наша, на тій небесній Україні? - допитується сивий голос. - Чи ж ростуть і там тополі, мальви, калина? Чи ж білі у вас хати? Як сіється, жнивується, чумакується, бондарюється як? Чи ж є вечорниці, реготи по хуторах і левадах? Чи є заручини і хрестини, чи ж радість є? Мабуть, це все до вас пішло, бо на земній Україні ні сміху, ні радощів, ні пісень. Лише квітує погибель, лише регоче лихо, лише жнивує горе на чорнобильській межі".

Роде наш небесний! Народе Божий неоплаканий! Лика неціловані, руки не перехрещені! Душі рідні перед господніми воротами не поблагословенні!

Прости, народе Божий! Прости цю прокляту землю, цей милий рай, на якому оселився диявол. Усіх нас грішних прости, що мовчали, за упокій твій молебнів не справляли. Поминальних свічок не ставили, обідів за тебе не робили.

І ми покарані за безпам'ятство. І до нас озвалося лихо. Нагодовано і нас смертоносним плодом, горить і над нами лиховісна непогасна свіча. Прости ж нас, роде наш замордований, лише сирою землею зігрітий. Царствіє небесне вам, Душі убієнні!

Господи! Страждання, муки й горе мого народу до Всевишньої скорботи зарахуй, і біди й погибель від землі й народу сущого відведи. Нині, прісно і навіки вічні відведи!

АМІНЬ.

=================================

ЗАКОН УКРАЇНИ

ПРО ГОЛОДОМОР 1932-1933 РОКІВ В УКРАЇНІ

Верховна Рада України п о с т а н о в л я є:

вшановуючи пам'ять мільйонів співвітчизників, які стали жертвами Голодомору 1932-1933 років в Україні та його наслідків;

шануючи всіх громадян, які пережили цю страшну трагедію в історії Українського народу;

усвідомлюючи моральний обов'язок перед минулими та наступними поколіннями українців і визнаючи необхідність відновлення історичної справедливості, утвердження в суспільстві нетерпимості до будь-яких проявів насильства;

відзначаючи, що трагедія Голодомору 1932-1933 років в Україні офіційно заперечувалася владою СРСР протягом багатьох десятиріч;

засуджуючи злочинні дії тоталітарного режиму СРСР, спрямовані на організацію Голодомору, наслідком яких стало знищення мільйонів людей, руйнування соціальних основ Українського народу, його вікових традицій, духовної культури і етнічної самобутності;

співчуваючи іншим народам колишнього СРСР, які зазнали жертв внаслідок Голодомору;

високо цінуючи солідарність та підтримку міжнародної спільноти у засудженні Голодомору 1932-1933 років в Україні, що відображено в актах парламентів Австралії, Аргентинської Республіки, Республіки Грузія, Естонської Республіки, Італійської Республіки, Канади, Литовської Республіки, Республіки Польща, Сполучених Штатів Америки, Угорської Республіки, а також у розповсюдженій як офіційний документ 58-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН Спільній заяві з нагоди 70-х роковин Голодомору - Великого голоду 1932-1933 років в Україні, яку підписали Аргентинська Республіка, Азербайджанська Республіка, Народна Республіка Бангладеш, Республіка Білорусь, Республіка Бенін, Республіка Боснія і Герцеговина, Республіка Гватемала, Республіка Грузія, Арабська Республіка Єгипет, Ісламська Республіка Іран, Республіка Казахстан, Канада, Держава Катар, Киргизька Республіка, Держава Кувейт, Республіка Македонія, Монголія, Республіка Науру, Королівство Непал, Об'єднані Арабські Емірати, Ісламська Республіка Пакистан, Республіка Перу, Південно-Африканська Республіка, Республіка Корея, Республіка Молдова, Російська Федерація, Королівство Саудівська Аравія, Сирійська Арабська Республіка, Сполучені Штати Америки, Республіка Судан, Республіка Таджикистан, Туркменістан, Демократична Республіка Тимор-Лешті, Республіка Узбекистан, Україна та Ямайка, а також підтримали Австралія, Держава Ізраїль, Республіка Сербія і Чорногорія та 25 держав - членів Європейського Союзу;

виходячи з Рекомендацій парламентських слухань щодо вшанування пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років, схвалених Постановою Верховної Ради України від 6 березня 2003 року N 607-IV, та Звернення до Українського народу учасників спеціального засідання Верховної Ради України 14 травня 2003 року щодо вшанування пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років, схваленого Постановою Верховної Ради України від 15 травня 2003 року N 789-V, в якому Голодомор визнається актом геноциду Українського народу як наслідок зумисних дій тоталітарного репресивного сталінського режиму, спрямованих на масове знищення частини українського та інших народів колишнього СРСР;

визнаючи Голодомор 1932-1933 років в Україні відповідно до Конвенції від 9 грудня 1948 року про запобігання злочину геноциду та покарання за нього як цілеспрямований акт масового знищення людей, приймає цей Закон.

Стаття 1. Голодомор 1932-1933 років в Україні є геноцидом Українського народу.

Стаття 2. Публічне заперечення Голодомору 1932-1933 років в Україні визнається наругою над пам'яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності Українського народу і є протиправним.

Стаття 3. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень зобов'язані:

брати участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері відновлення та збереження національної пам'яті Українського народу;

сприяти консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості та культури, поширенню інформації про Голодомор 1932-1933 років в Україні серед громадян України та світової громадськості, забезпечувати вивчення трагедії Голодомору в навчальних закладах України;

вживати заходів щодо увічнення пам'яті жертв та постраждалих від Голодомору 1932-1933 років в Україні, в тому числі спорудження у населених пунктах меморіалів пам'яті та встановлення пам'ятних знаків жертвам Голодомору;

забезпечувати в установленому порядку доступ наукових та громадських установ і організацій, вчених, окремих громадян, які досліджують проблеми Голодомору 1932-1933 років в Україні та його наслідки, до архівних та інших матеріалів з питань, що стосуються Голодомору.

Стаття 4. Держава забезпечує умови для проведення досліджень та здійснення заходів з увічнення пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні на основі відповідної загальнодержавної програми, кошти на виконання якої щорічно передбачаються в Державному бюджеті України.

Стаття 5. Прикінцеві положення

1. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування.

2. Кабінету Міністрів України:

1) визначити статус і функції Українського інституту національної пам'яті та забезпечити його утримання за рахунок коштів державного бюджету як спеціального уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері відновлення та збереження національної пам'яті Українського народу;

2) у тримісячний термін з дня набрання чинності цим Законом:

подати на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо приведення законодавчих актів України у відповідність із цим Законом;

привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом;

забезпечити перегляд і скасування органами виконавчої влади прийнятих ними нормативно-правових актів, що не відповідають цьому Закону;

3) вирішити в установленому порядку за участю Київської міської державної адміністрації питання щодо спорудження у м. Києві до 75-х роковин Голодомору 1932-1933 років в Україні Меморіалу пам'яті жертв голодоморів в Україні.

Президент України В.ЮЩЕНКО

м. Київ, 28 листопада 2006 року

N 376-V

________________

УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

Про оголошення в Україні 2008 року Роком пам'яті жертв Голодомору

Ушановуючи пам'ять мільйонів громадян, які стали жертвами Голодомору 1932-1933 років, з метою донесення правди про геноцид Українського народу до української громадськості і міжнародної спільноти та у зв'язку з 75-ми роковинами цієї трагедії П О С Т А Н О В Л Я Ю:

1. Оголосити 2008 рік в Україні Роком пам'яті жертв Голодомору.

2. Координаційній раді з підготовки заходів у зв'язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932 - 1933 років в Україні спільно з Організаційним комітетом з підготовки та проведення заходів у зв'язку з 75-ми роковинами голодомору в Україні забезпечити організацію та координацію заходів з проведення Року пам'яті жертв Голодомору.

3. Кабінету Міністрів України:

проаналізувати стан виконання Закону України "Про Голодомор 1932 - 1933 років в Україні", нормативно-правових актів щодо підготовки заходів у зв'язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932 - 1933 років в Україні та вжити необхідних заходів щодо забезпечення їх реалізації;

вирішити в установленому порядку питання щодо фінансування видатків, пов'язаних із підготовкою та проведенням Року пам'яті жертв Голодомору.

4. Міністерству закордонних справ України за участю Міжнародного координаційного комітету Світового конгресу українців для планування відзначення 75-х роковин Голодомору в Украні розробити у місячний строк план тематичних заходів у зв'язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років, забезпечити його реалізацію закордонними дипломатичними установами України із залученням української громадськості за кордоном.

Президент України В.ЮЩЕНКО
м. Київ, 24 листопада 2007 року
№ 1144/2007

=====================

ЗВЕРНЕННЯ ЧЛЕНІВ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ РАДИ ЦЕРКОВ І РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ
З ПРИВОДУ 75-річчя
ПОЧАТКУ ГОЛОДОМОРУ В УКРАЇНІ

ДОРОГІ БРАТТЯ І СЕСТРИ! СПІВВІТЧИЗНИКИ!

75 років відділяє нас від однієї з найбільших трагедій в історії України та всього людства - Голодомору 1932-33 рр. Кількість жертв цієї трагедії, яка обчислюється мільйонами, вражає. Ще більше вражає жорстокий і нелюдський спосіб їхнього знищення - штучний голод, спланований та втілений в життя тогочасним більшовицьким керівництвом Радянського Союзу.

Протягом тривалого часу правда про цей злочин ретельно приховувалася. Партійний наказ змусив мовчати істориків. Але ніхто не змусить мовчати народну пам'ять. Ніхто не зможе прибрати безмовних свідків страшного злочину - братські могили жертв Голодомору. Такі могили є майже в усіх селах та містах підрадянської України. Ці могили вимагають від кожного з нас піднести свій голос на захист правди.

Страшна правда полягає в тому, що за наказом державно-партійного керівництва Радянського Союзу за кілька місяців 1932-33 рр. в Україні було заморено голодом більше наших співвітчизників, ніж їх загинуло під час ІІ Світової війни. Жертв останньої ми пам'ятаємо і шануємо. Так само ми повинні вшанувати пам'ять і загиблих від Голодомору. У кожному місті та селі України має з'явитися пам'ятний знак, який нагадуватиме живим про трагедію Голодомору. Потрібно, щоб науковці ретельно вивчили та оприлюднили всі свідчення і документи, які проливають світло на цю подію. Органи державної влади та місцевого самоврядування повинні зробити все можливе для того, щоб правда про Голодомор, його причини та наслідки, стала загальновідомою як в Україні, так і за кордоном.

Зло має бути назване злом, злочин - названий злочином. Не може бути жодного виправдання діям тих, хто прирік на жахливу голодну смерть мільйони людей. Тим, хто відібрав останні продукти, хто зі зброєю в руках не давав людям жодної можливості врятуватися, заганяючи їх назад у голодні села. Правда про страшний геноцид українського народу має звучати голосно, бо народ, який не пам'ятає свого минулого, приречений на блукання у пошуках майбутнього.

Ця правда повинна об'єднати український народ. Бо тільки єднання навколо правди допомагає народу переживати найстрашніші етапи свого історичного шляху. Не потрібно шукати помсти, бо злочинці лягли у землю, як і їхні жертви. І тепер для них єдиним справедливим суддею є Бог, який праведно воздасть кожному за його вчинками. Ми закликаємо до усвідомлення страшної правди про Голодомор, бо тільки зрозумівши своє минуле, давши йому належну оцінку, ми зможемо краще зрозуміти й свій шлях у майбутньому.

Пам'ять про спільну трагедію Голодомору 1932-33 рр. об'єднує нас незалежно від національності, віросповідання або політичних переконань. Згадуючи жертв геноциду ми повинні віддати їм належну шану. Ми маємо піднести свою молитву, засвітити свічку пам'яті. Ми просимо у Бога, щоб наша українська земля і наш народ ніколи більше у своїй історії не зазнавали подібних трагедій. І кожен нехай зробить для цього все необхідне. Слово правди про Голодомор та пам'ять про його жертви допоможе нам у цьому.

Закликаємо на всіх вас Боже благословення!

Філарет - Предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату, Патріарх Київський і всієї Руси-України;

Володимир - Предстоятель Української Православної Церкви, Митрополит Київський і всієї України;

Любомир (Гузар) - Верховний Архієпископ Української Греко-Католицької Церкви, Кардинал;

Маркіян Трофим'як - заступник Голови Конференції Римсько-Католицьких Єпископів України, Єпископ;

Мефодій - Предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви, Митрополит Київський і всієї України;

В'ячеслав Нестерук - Голова Всеукраїнського Союзу об'єднань євангельських християн баптистів;

Михайло Паночко - Єпископ Церкви християн віри євангельської України;

Леонід Падун - Старший єпископ Української Християнської Євангельської Церкви;

Андрій Гамбург - Президент Синоду Німецької євангелічно-лютеранської церкви України;

Григоріс Буніатян - Архієпископ Української Єпархії Вірменської Апостольської Церкви;

В'ячеслав Горпинчук - Єпископ Української Лютеранської Церкви;

Володимир Крупський - Президент Української Уніонної Конференції Церкви адвентистів сьомого дня;

Анатолій Глухівський - перший заступник Голови Союзу вільних церков християн віри євангельської;

Яків Дов Блайх - головний рабин м.Києва та України, Президент Об'єднання іудейських релігійних організацій України;

Ахмед Тамім - Муфтій Духовного управління мусульман України;

Еміралі Аблаєв - Муфтій Духовного управління мусульман Криму;

Григорій Комендант - Президент Українського Біблійного Товариства.

=====================

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

ВИСТУП ГОЛОВИ БЕРИСЛАВСЬКОЇ
РАЙОННОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ТОВАРИСТВА "ПРОСВІТА" СЕРГІЯ ГЕЙКА
НА ВІДКРИТТІ МЕМОРІАЛЬНОГО КАМЕНЮ ЖЕРТВАМ ГОЛОДОМОРУ 1932-1933 років
12 ВЕРЕСНЯ 1993 р.
НА ЦЕНТРАЛЬНОМУ МІСЬКОМУ КЛАДОВИЩІ

Шановні співгромадяни, земляки-бериславці!

Наша багатостраждальна Україна має найкращі, найплодородніші землі у світі. Ніде так не родить земля, як на наших українських чорноземах. Ніде немає таких врожаїв пшениці і жита, ячменю і кукурудзи, яблук і слив, картоплі і винограду. А все це, мабуть, тому, що українська земля всіяна кістками сотень мільйонів українців, просякнута їхньою кров'ю. Наша земля стогне від зойків, плачу, прокльонів мільйонів безневинно убієнних, замордованих, закатованих, зґвалтованих.

Український народ потерпав завжди. Убивав один одного в князівських усобицях Київської Русі. Йшов у полон половецьких ханів. Тягнув ярмо монгольської кормиги. Гнув шию на польських панів. Гріб веслами на турецьких галерах. Поховав на полі злощасної Полтавської битви останню надію на визволення. Тисячами лягав на будівництві Петербурґу. Тікав світ за очі за тридев'ять земель у Америку і Австралію. Стріляв у своїх єдинокровців у Першу світову. Український народ поступово втрачав мову, культуру, звичаї, традиції, обряди, втрачав могили своїх гетьманів, втрачав запорізьку козацьку славу, історичну пам'ять, національну свідомість, людську гідність і гордість.

Але катастрофа настала пізніше. Катастрофа настала у ХХ столітті після жовтневого перевороту. Удар слідував за ударом.

Братовбивча громадянська війна.

Червоний терор 1918-1924 років.

ЧК. Продрозверстка. Продподаток.

Голод 1921-1922 років.

Індустріалізація. Колективізація. Розкуркулення.

Голод 1932-33 років.

Репресії 30-50-х років.

Союз Сталіна і Гітлера.

Розгром церкви.

Придушення національно-визвольного руху на Західній Україні.

Трагедія 2-ї світової війни.

Голод 1946-47 років.

Меліорація. Хімізація. Неперспективні села.

Чорнобиль.

Тотальна русифікація. Масові репресії проти свідомих українців. Радянські концтабори ҐУЛАҐу, більш ніж наполовину наповнені українцями.

Жоден, жоден народ світу не пережив таких знущань, такої наруги. І все це усього за сім десятків років радянської влади, за сім десятків років комуністичного правління.

І сьогодні ми тут, зараз, вшановуємо пам'ять не просто жертв Голодомору 1932-33 років. Ми вшановуємо пам'ять десятків, сотень, тисяч, мільйонів безневинних жертв комунізму. Сьогодні ми відкриваємо меморіальний знак в пам'ять усіх замучених, замордованих за 76 років радянської влади - від 1917 до 1993 року. Бо немає страшнішої ідеології, ніж комунізм. Немає іншої ідеології, яка б виправдовувала знищення свого народу.

І зараз, коли знову піднімає голову комуністична зараза, коли мутна хвиля відновлення комуністичної партії докотилася вже й до нашого району, я хочу закликати усіх присутніх: "Люди! Будьте пильними!" Ті, хто 76 років вів нас до "світлого майбутнього", залишившись при владі і перефарбувавшись у нові кольори, ведуть нас і далі у безодню. Я закликаю вас, стоячи тут, на цьому святому місці, над прахом безіменних земляків, що сотнями, тисячами були закопані тут, в оцій окрузі, у 1931-33 роках. Я закликаю вас іменем свого діда Павла Гейка, свого прадіда Федора Скрипки, його братів Юхима, Андріана, сестри Олександри, сина Івана, розкуркулених, принижених, висланих на північ, померлих від голоду. Я закликаю вас пам'яттю ваших родичів: батьків, матерів, дідів, братів, сестер, які в муках і стражданнях знайшли свій останній спочинок в безіменних могилах.

Заради чого? Заради чого, питаю я вас?

Заради світової революції? Заради колгоспів і радгоспів? Заради Афганістану? Заради Чорнобиля?

Це не повинно повторитися!

І нехай мільйони жертв Голодомору і наше 60-річне мовчання і страх про долю рідних і близьких буде достатньою платою за нашу справжню незалежність, за наше майбутнє процвітання, мир і злагоду.

Я не хочу завершувати на трагічній, песимістичні ноті. Я вірю, що на місці цього каменю невдовзі здійметься вгору пам'ятник-застереження. Бо той, хто не має пам'яті - приречений на загибель. І разом з цим здійметься вгору до нових висот і досягнень молода наша держава.

Слава Україні! Слава героям!

Хай земля буде пухом усім жертвам голодомору, усім жертвам режиму!

(Опубліковано у "Народному віснику Бериславщини" від 10.02.1994 р.)

=====================

СЕРГІЙ ГЕЙКО

ПЕРШИЙ УДАР

  Україна у ХХ столітті пережила три страхітливі голодомори - 1921-1923, 1932-1933 та 1946-1947 років. Але, якщо трагедії 1932-1933, яка нещодавно парламентом визнана як геноцид нашого народу, присвячені численні публікації, дослідження, кінострічки, то події 1921-1923 рр. якось замовчуються. Утім, масштаби тодішньої катастрофи півдня України і Херсонщини, зокрема, не набагато поступаються гекатомбі 30-х. Нині виповнюється 85 років першого голодомору Українського народу.

Смертні випадки від голоду траплялися на Херсонщині ще з літа 1921 року. Скажімо, 28 липня того року по Арнаутській вулиці повітового центру повісилася якась Наталія Бугрінцева: як повідомлялося у секретному зведенні, "покінчила життя самогубством з-за голоду". Проте, в умовах повної господарської руїни, проголошення НЕПу, гострої суперечки серед більшовицького керівництва, боротьби із залишками загонів Махна, Свища, Михайла Архангела, Чорного Ворона, Мантулая, на них особливо не звертали уваги. Смерть уже кілька років звідусіль косила Український народ, то ж до неї ставилися ледь не філософськи. Та з настанням холодного січня 1922 р. становище різко погіршилося.

Вже на 1 лютого голова Бериславського ревкому Борис Дармостук доповідав Херсону, що з 25 тисяч населення "зареєстровано голодуючих по волості до 10 тисяч людей, по м. Бериславу близько 6 тисяч людей. Становище катастрофічне, бо немає можливості задовольнити голодуючих наявними ресурсами. Голодуючих дітей 3300 осіб. Щоденна смертність від голоду до чотирьох випадків. Настрій голодуючої маси найзбудженіший". Передчуття не обмануло ревкомівця. З перших чисел весни почався повальний мор. Смертність зросла до 10 осіб на день, а потім і до 30-40 по волості. За місяць лише по Бериславу поховали 102 людини. Створені ще наприкінці 1921 р. волосні комітети допомоги голодуючим (щоправда, Поволжя) нічим зарадити не могли. Керівництво Миколаївської губернії (до якої входила тоді правобережна Херсонщина) констатувало: якщо вдасться зібрати й зідрати усе, що й де можливо, то й тоді "Миколаївщина зі своїми 720 000 голодуючих зможе бути забезпечена лише на 150 000 пайків. Решта голодуючих буде залишена сама собі". Та, попри податок на корів, млини, на допомогу голодним, на заможних громадян і торговців, попри хлібну позику і грошову реформу, експропріацію зерна у так званих "куркулів", попри вилучення церковних та музейних цінностей, голод не вщухав. У самому лише Бериславі за другу половину квітня 1922 р. померли 204 людини, за травень - 246, за червень - 184. Небіжчики лежали по 5-6 діб - не було ані людей, ані сил прибирати мерців. Керуючий бериславським соцзабезом просив "видати 3 фунта хліба для людей, що риють могили померлим безпритульним". А, мабуть, староста Введенської церкви звертається "до Радянської влади наказати громадянам м. Берислава глибше закопувати на кладовищі померлих небіжчиків, тому що собаки вигризають трупи з ям. А вони валяються по кладовищу, а від цього робиться сморід, а від смороду неможливо по кладовищу ходити, тому що валяються трупи по кладовищу". Повітова газета "Херсонський комунар" безпристрасно повідомляла про кількість щоденно померлих у Херсоні: 28 лютого - 87 осіб, 5 березня - 92, 7 березня - 84, 8 березня - 158, 22 березня - 194, 26 березня - 108, 27 березня - 155, 31 березня - 140, 12 квітня - 115, 19 квітня - 198, 20 квітня - 132, 25 квітня - 129, 6 травня - 141, з 1 по 7 червня - 220 людей і т.д. Не менш жахливим було становище й у селах. У єврейській колонії Львове у січні померли 25 осіб, а усього з 1879 тодішніх мешканців за два перших місяці 1922 р. - 129 осіб. У Тягинській волості за той час померло 254 людини. На пленумі Херсонського повітвиконкому у квітні з'ясувалося, що "колонія Новий Берислав фактично вже не існує: частина мешканців виїхала у врожайні губернії, а більшість вимерли з голоду: рідко де стрінеш там живу істоту. Колонія Костомарівка приречена на голодну смерть". У Херсоні за перші три місяці 1922 р. від голоду вмерли 9129 людей, у квітні - ще 1454 особи, у травні - 1105. 23 квітня Антонівська сільська трійка допомоги голодуючим повідомляла: "Майже кожний голодний громадянин з'являється у трійку, вимагає шматочок чого-небудь, так і йде без допомоги, завдаючи без свідомості прокляття усім живим. Щоденно у сел. Антонівці помирає від голоду десятка два-три душ, жах якийсь…". З Токарівки (нині - Білозерського району) волали: "чисельність голодуючих щоденно додається, частина населення голодуючих харчується дохлою кониною, собаками, кішками і збиранням шкідливого для їжі сурогату, що позначається украй сумним для населення роду людського страх і жах небувалого голоду". У Херсоні "їли конопляну макуху, насіння з кураю, насіннєві лушпайки, рапсову і лляну макуху, рогозу, картоплю, що пролежала у землі біля 3 років, і шкіру конячу". З Козацької волості телеграфували: "З огляду на абсолютне голодування населення і масові захворювання із смертними випадками становище населення жахливе". Із Станіславської волості: "Смертність [дітей] від голодовки у даний час… не піддається опису". У Генічеському повіті "голод став виявлятися у масових вимираннях. Мруть щоденно 10-15 чоловік, та з кожним днем це число зростає; вже деякі головвиконкоми з ґвинтівками виганяють рити ями для померлих".

Відразу варто зазначити, що в офіційні зведення не входила величезна кількість померлих і похованих без усілякої реєстрації чи обрядів, зусиллями рідних на власних обійстях, а також померлих від вживання макухи, абрикосових кісточок, сурогатів. До цього лиха додалися холера й висипний тиф. Від першої лише у травні 1922-го померли 46 осіб. "Відсоток смертності від тифу [у Херсоні] величезний", - повідомляла та ж газета.

Єдино, від кого можна було чекати порятунку, були закордонні організації. Перші вантажі АРА (Американська адміністрація допомоги), Шведського червоного хреста, місії знаменитого полярного дослідника норвежця Ф.Нансена, єврейського "Джойнту" почали надходити до України навесні, коли голод був у розпалі. До Львового пароплав "Рафаель" доставив борошно, ячмінь, просо, какао, картоплю, інші продукти вагою 500 пудів, чим порятував не одне життя. Інший пароплав "Одеса" привіз до Херсона з Італії шведським колоністам сучасної Зміївки 60 т засівного зерна, 20 ящиків одягу, 2 ящики медикаментів, борошно, масло, рибу, какао, сільськогосподарський реманент, інструменти. Уповноважений Шведського червоного хреста пастор Сарве з сумом відзначав, що про голод в Україні у Європі й Америці не знають: "Наша преса пише лише про голод у Поволжі. Усе Волга, Волга, Волга…". Представник місії Нансена капітан Квіслінґ (це той, що у роки ІІ Світової очолить прогітлерівський уряд Норвегії), побувавши 3-4 березня 1922 р. у повітовому центрі, зазначив, що місто Херсон за своїми жахами голоду "перевершив усі голодуючі райони і справив на нього найгнітючіше і приголомшливе враження". Один з керівників повітвиконкому Гебель зізнавався, що "Херсон являв у той час буквально кладовище. Вікна й двері були позабивані. На вулицях не змовкали стогони та крики дорослих і дітей. Уночі під огорожами знаходили помираючих голодною смертю жінок, а також дітей, часто немовлят". Пізніше виявилося, що "скорочення населення у Херсоні є наймаксимальним для міст України". Навіть за офіційними даними, кількість жителів Херсона впала на 44,7%, Голої Пристані - на 34,9%, Нововоронцовської волості - на 25,8%, Тягинської - на 24,4%, Олешківської - на 21,7%, Великоолександрівської - на 20,4%, Каховської - на 18,2%, Бериславської - на 15,7% тощо.

Допомога уряду тодішньої УСРР надавалася лише незначній кількості дітей: "на казан для 1200-1500 дітей дається 3 пуди борошна, півтора-два пуди конини, півтора-два пуди олії". 19 березня з утримання Бериславського волкомдопголу виключили усіх дорослих, лишивши 1000 малолітніх та кількох хворих. Їм щодня давали гарячу їжу і по чверті хліба. Вже навесні АРА організувала у містах і селах України склади, їдальні і почала видавати пайки нужденним. Скажімо, у Старошведській волості видавалося 1000 пайків, Тягинській - 950, Бериславській - 450, Козацькій - 900, Качкарівській - 6000. Загалом лише у цих волостях американці відкрили 22 пункти дитячого харчування на 3305 осіб. Ці цифри дедалі зростали. Лише зусиллями іноземців та після настання тепла і появи зелені поголівне вимирання припинилося. Як єзуїтськи звучать слова із звіту Херсонського повітвиконкому від травня 1922 р., що селяни завдяки вилову риби у Дніпрі, "хоча й незначної кількості, але усе-таки утамовують свою ненажерливість"!

Важко зараз назвати загальну кількість померлих. В одному з архівних документів зазначається, що ще у вересні 1922 р. з 7374 мешканців Берислава (до речі, у 1896 р. у місті проживало 13167 осіб) голодували 4790 людей. А у самому Херсоні навіть у грудні 1922-го голодували 12 тисяч дорослих і 15 тисяч дітей, що становило 54% населення міста. Але комітети допомоги голодуючим тоді ж ліквідували, іноземних рятувальників виставили за кордон, хоча голод тривав і у 1923-му, частково повторився й 1925-го року.

Подальші дослідження мусять виявити чимало нового в історії першого українського голодомору, дати відповіді на численні запитання. Але одна уже визначена однозначно. Це щодо причин тієї трагедії. Безумовно, довгі роки І Світової і громадянської воєн, розруха економічного життя, посуха негативно вплинули на урожай 1921 р. Та головною причиною було безупинне викачування більшовицьким керівництвом Москви усіх наявних ресурсів з України. Читаючи багатотомні опуси "вождя світового пролетаріату" В.Ульянова-Леніна, раз по раз здибуєш його вказівки своїм пахолкам в Україні: "Хліба, хліба, хліба!", "Продовжуйте, ради бога, з усієї сили добувати продовольство, організовувати спішно збір і зсипку хліба", "Усіма засобами просувати вагони у Петроград, інакше загрожує голод" [у Росії!], "Головне - сіль. Усе забрати, обставити потрійним кордоном війська усі місця добування, ні фунта не пропускати"… Немає ліку подібним телеграмам. Сам "вождь" якось одного разу обмовився, що живе "особливо ясно усвідомлюючи і відчуваючи несправедливість обжерливості багатих селян в Україні". Звикнувши за десятиліття ніде не працювати, ніжитися на західноєвропейських курортах, він ніяк не міг збагнути, яка пекельна праця стоїть за тією міфічної "обжерливістю". І коли улітку 1921 р. у поволзьких губерніях Росії почався голод, полетів рішучий наказ: "тепер головне питання усієї радянської влади, питання життя і смерті для нас - зібрати з України 200-300 мільйонів пудів" і "негайно відновити відправку хліба на північ, не менше тридцяти вагонів у день". Догідливі члени "української" влади (де навряд чи стрінеш бодай одного українця), плазуючи, ухвалили з перевиконанням ленінського плану вантажити до Росії по 55 вагонів зерна щодня. І пішли тисячопудові вагони: з Миколаєва - по 5, з Запоріжжя - по 7. Тут варто нагадати, що ніякого Радянського Союзу ще не було (його "сколотили" аж в останні дні 1922 р.) і на словах більшовицьке керівництво твердило про якусь "незалежність" України. Ніхто й оком не повів, що Катеринославська губернія зібрала 1921 року зерна у 2,8 разів менше запланованого, Одеська - у 3,4 рази, Донецька - у 5, Миколаївська - в 11, а Запорізька - у 32 рази! Викачування хліба з України набуло грабіжницьких розмірів. Лише до лютого 1922 р. у Росію було вивезено 18,5 мільйонів пудів зерна. Але цього було замало і зловісний ленінський "геній" знаходить фантастичне рішення: призвати до Червоної армії 500 тисяч, а то й мільйон юнаків і розташувати їх на постій в Україні, "щоб вони допомогли проведенню продроботи". Саме після цього й почався страшенний мор, коли доведені до безтями люди, поївши котів, собак, мишей, ховрахів, їжаків, перейшли на сарану, кору дерев, глину, табуретки і дійшли до поїдання своїх дітей. 9 травня 1922 р. в.о. начальника 2-го району міліції м.Херсона Рибальченко повідомляв, що у місті минулої доби "виявлено 2 випадки людоїдства 1/ Рязанова Олександра, 50 років, жив. по Старокладовищній вул у б. Чепкова, яка розрубала на шматки свою померлу доньку Олімпіаду 13 років для того, щоб з'їсти 2/ Костирна Ганна, жив. по Арнаутськ. спуску вл/б, 65 років, що з'їла мертву дівчинку, яка була узята нею по Кривій вул.". Більшовики, які сповідували на словах владу "гегемона", довели пролетаріат до того, що у Херсоні "спостерігається маса бурлакуватих, голодних обірваних робітників розшукуючи шматок хліба, не зупиняючись ні перед чим"; "великий голод майже остаточно добив ледве дихаючий завод [імені Петровського]. Робітники помирали біля верстатів, біля горнів і в окопах. Ті, що лишилися живими, голодні й опухлі, ходили щоденно на завод через кладовище, наповнене страхітливими незакопаними трупами".

В ім'я чого більшовицькі вертопрахи так вершили долі мільйонів людей? В ім'я комуністичних ідей? В ім'я всесвітньої революції? В ім'я "світлого майбутнього"? Та чи варта найліпша ідея життя бодай однієї беззахисної дитини?

Я перегорнув сотні, ба, навіть тисячі архівних документів. І у мене немає жодних сумнівів у геноциді Українського народу не лише 1932-1933 років, а й в інші роки. Саме Українського народу і саме у тому значенні, як це поняття юридично й офіційно потрактовано Конституцією (Основним Законом) нашої держави: "Український народ - громадяни України всіх національностей". І будь-які спекуляції ненависників цього народу або введених ними в оману, які й на очі не бачили жодного архівного документу (!), підлягають, щонайменше, осуду.

("Наддніпрянська правда", 24.01.2007 р.)

=====================

СЕРГІЙ ГЕЙКО

"ВИСЕЛИТИ ЯК КОЛИШНЬОГО ДІДИЧА"

На центральному Бериславському кладовищі досі зберігається кілька напівзруйнованих надмогильників членам колись великої і заможної родини Полудьонних. Такою вона була до буремних подій 1917-21 рр., пов'язаних з т.з. "Жовтневою революцією" і захопленням влади більшовиками. З першого ж дня свого панування останні узялися за безупинне моральне і фізичне знищення заможних родин, як мовиться, до останнього коліна. Ті, хто уцілів у братовбивчій громадянській війні і не утік галасвіта за кордон, на короткий проміжок НЕПу отримали свого роду індульгенцію. Але вже з кінця 1925 р. почався новий рішучий наступ комунізму на трудящі верстви. У сільській місцевості це проявилося у виселенні з рідних і облаштованих місць проживання "колишніх дідичів" та членів їх сімей. І ось 28 листопада 1925 р. "Міжвідомча комісія по виселенню колишніх поміщиків, крупних землевласників, крупних орендарів з колишніх їх маєтків" Херсонського окружного виконавчого комітету (ОВК) на чолі із зав. загальним відділом Гольцманом ухвалила серед інших "Полудьонного Олексія Спиридоновича виселити як такого, що мешкає у своєму хуторі"(!). Через чотири дні президія Херсонського ОВК також вирішила "лічити за необхідне виселити за межі Херсонської округи" Олексія Полудьонного "як колишнього дідича та великого орендатора". Оце й уся "вина" бериславського землевласника.

А ним він дійсно був… За 8 років до того. Ще у 1902 р. при одруженні Олексій Полудьонний отримав від батька Спиридона Михайловича дарчої 200 десятин землі поблизу с.Червоний Бургун (нині - у межах с. Львове). Та ще 50 десятин перейшли до нього як придане дружини Ганни. Разом з землею отримав він і банківський борг за ту землю у 22 тисячі 800 крб. Оскільки земля була маловрожайною, борг той завдяки відсоткам та постійним позикам усе збільшувався і на 1917 р. становив уже 42 тисячі карбованців. Після революції землю у Полудьонних відібрали (разом з боргами) і лишилися у Олексія Спиридоновича будинок у Бериславі, землянка на хуторі, кінь, корова. Мав дружину та семеро дітей. Будинок невдовзі націоналізували (себто відібрали), а бериславський райвиконком заявив Олексію, що "ліче за неможлівим зоставіти його в окрузі". Так О.Полудьонний опинився у Миколаєві (за кілька років таких як він, зокрема, й членів родини, виселяли відразу до тундри за Північне сяйво). Там він оселився на розі Радянської і Спаської вулиць у будинку фабрики шипучих вод на квартирі якоїсь Марії Крилової. Звідти він пише до Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (ВУЦИК) клопотання, у якому доводить (кому?), що "в сущности не был полным собственником этой земли, а по уши закабаленный долгом банку, все время представлял собою не более как приказчика в банковском земельном имуществе". Щиро вірячи, ніби причини його негараздів полягають у цифрі належних десятин, Олексій Спиридонович переконує (кого?) у тому, що на своєму хуторі з 4 будівель селянського типу вів скромне польове господарство, був у гарних стосунках з місцевим селянством, але тепер "не только уничтожено мелкое трудовое хозяйство, вырванное из рук опытной, трудоспособной хлеборобной семьи, но и самая семья, вопреки целесообразности, в конец разорена и пущена по миру в кадр нищенствующих, так как устроиться в новых местах без всяких средств и с дипломом "изгнанного помещика" ни в коем случае невозможно". Олексій Полудьонний ще у щось вірив, на щось розраховував, не відаючи про політику партії щодо таких, як він: "Не видя никакого выхода из невыносимо тяжелого положения, явившегося, очевидно последствием ошибочного отнесения меня к классу помещиков, я лишь питаю надежду на милость Советского Правительства ко дню 10-ти летия ОКТЯБРЬСКОЙ РЕВОЛЮЦИИ и прошу возвратить меня из места ссылки в Херсонский округ для водворения едоцкую норму, чтобы этим дать возможность моей мощной семье работать на земле в составе трудящегося пролетариата". До клопотання О.Полудьонний додав протокол загальних зборів с.Львівські Отруби (нині - у складі Бериславського району) від 21 грудня 1925 р., на яких 35 будинковласників переймалися питанням "1. О одобрении гражданина ПОЛУДЁННОГО Алексея. Слушали: словесное заявление граж. Полуденного Алексея Спиридоновича о том, что его выселяют из пределов Херсонского округа. Общее собрание выслушало и принимает во внимание то, что гр. ПОЛУДЁННЫЙ А.С. за время проживше 14 лет по соседству никому никакого вреда не сделал кое о чем некоторым гражд. помогал, а именно хлебом, а также и кормом за все время Революционного движения ни в каких контр-революционных выступлениях не участвовал. Хозяйство вел без никаких посредств а также и сам своим трудом работал совместно с рабочими…". Рішення зборів завірили голова та секретар сільради.

Та усе було марно. З ВУЦИК клопотання переслали до Херсона, а вже звідти за підписами усе того ж Гольцмана і секретаря окрвиконкому Данчева заявникові з єзуїтською чемністю відповіли, "що Ваше прохання про дозвіл Вам переселитися в Херсонську округу залишено без задоволення".

Поки Олексій Полудьонний "бився" з більшовицькою неправдою з Миколаєва, у напівзруйнованій землянці на хуторі Ставки Львівської сільради Бериславського, згодом - Калініндорфського району померла дружина його Ганна "від хронічної хвороби". Семеро дітей лишилися самі: Зоя, 20 років; Агафія, 18; Василь, 17; Віталій, 15; Григорій, 13; Ольга, 9 та хронічно хворий Олексій, 7 років. Останній 15 січня 1927 р. помер услід за матір'ю. І тут дітей також заходилися виселяти. Вважаючи, що уся біда у тім, що "нас виселяла Бериславська міліція" і ще вірячи у комуністичну справедливість, наївні, залишені напризволяще Полудьонні-молодші пишуть "До старости В.Ц.В.К. Петровського Г." (хай дарують читачі за розлогі цитати - горе людське, особливо дитяче, й через 80 років таким лишається): "…прохаєм Вас аби Ви допомогли нам що до залишення жить на свойому господарстві. Як Вам видко самим що завдяки нашому малолітству ми ж не з'являлися експлуататорами, а з самих дітських років сами працюємо й таким чином добуваєм продукти для існування. Батько ж наш залишив нас з серпня місяця біжучого року позаяк ми з ним не мігли жить. В господарстві у нас мається кінь тилиця й троє овець. Крім того мається наший незначний мертвий інвентар як то борона. Завдяки тому що живемо в землянці мати умерла від туберкулёзу в 1926 р. й 15-го січня 1927 р. теж вмер наш брат від туберкулёзу маючи сім років від року народження. Залишившись в такому стані ми звертаємось до Вас з проханням аби Ви надали наказа про те щоб нам виділити норму землі й щоб нас залишили жить в свойому господарстві.

Посилаючи до Вас цю заяву ми покладаєм надію що ви звернете увагу й в як найскоріший час дасте змогу нам продовжить своє існування.

Я самий старший брат сиріт Василь всю зиму теж лижав хворий й тілько тепер мені з'явилась змога надіслать до Вас цю заяву… я Василь Полудённий прохаю Вас щоб Ви вирішили цю справу найскоріше, позаяк з весни роспочнеться в нашій місцевості землевлаштування й ми можем залишитися без пайка землі без якого існування неможливе".

Лист написаний вельми каліграфічно, доволі чистою українською мовою, швидше за усе Зоєю Полудьонною. Підписалися п'ятеро, окрім малолітньої і, мабуть, неписьменної Ольги.

Лист, звісно, повернувся у Херсон "до окрвиконкому якій розгляне цю справу за існуючими положеннями в цьому відношенні". Передбачаючи реакцію місцевої влади, шестеро Полудьонних-молодших (за усіх підписалася Зоя) повторно звертаються до "всеукраїнського старця" Григорія Петровського "со своей просьбой милостиво оставить нас жить на своему господарстви с возвратом для нас и нормы вследствие того, что другому труду кроме сельского хазяйства и пастушества мы не пригодны, земля-же нам 2 взрослым и 4 невзрослым давала возможность одеваться и не привыкнуть нам молодым людям бездельничать и отвыкнуть работать, тем более; что в настоящее время трудно найти работу по найму, не имея возможности попасть в союз и для этого еще и жить в городе и тратиться. К возобновлению нашого настоящего ходатайства, побуждает нас кроме молодости, не опытности, страха, что мы не устроимся в др. месте, но и отсутствие средств, давших бы возможность переехать, такой крупной семье, как наша; а также и то что в Окривокнокма [так у тексті, звідкіля молоді селяни могли знати про якийсь окрвиконком] нам сказали, что с ходатайством своим пред Высшим Правительством мы опоздали. И просрочив срок до 1-го сентября 1926 года, поэтому дело о выселении нашем нерасматривали… покорно просим в память празднования десятилетия неоставить и нас безпомощных своею милостью и властной рукою нашего Головы оставить нас на прежнем месте житья своего".

Рятувати Полудьонних кинулися родичі та сусіди. Мабуть, виводячи з-під удару (інших мотивів я просто не бачу) як "колишнього дідича" Олексія Полудьонного, його шурин Іван Ретенко заявив, ніби у того було "Отношение к крестьянству до революции - Плохое из-за буйного характера". А понад 30 сусідів хутора Ставки взагалі "характеризували" Полудьонного-старшого як "расточительного алкоголика". Ті само сусіди (віддамо їм належне) під печаткою Львівської сільради підписалися на захист дітей, які "в настоящее время находятся вследствие еще плохого урожая на их норме обрабатываемой самими, семьею своею, без постороних рук, безпомощном бедственном положении и вызывают наше сожаление и сочувствие; живущие в землянке-кухне почти разоренной, и посему выселение этих детей может послужить им угрозою гибели; по сему к сему удостоверению присовокупляем свое ходатайство оставить эту семью на месте и переселением не подвергать ее несчастным случайностям. В особенности ввиду того что поведением семья весьма скромна, трудолюбива, но по возрасту своему мало опытна…".

З Харкова Зоїн лист знову повернувся до Херсона з приписом "Про наслідки повідомити просителів. Зав. Прийомною Голови ВУЦИКу Неуронів". Як бачимо, столичну владу й Петровського особисто взагалі не цікавила доля якихось дітей якогось "колишнього дідича".

3 січня 1928 р. Данчев з Гольцманом відповіли Зої Полудьонній, що "прийом та розгляд справ, що зв'язані з виселенням; припинено. А тому й Ваша заява залишена без наслідків".

Коло замкнулося!

Цим документом закінчується архівна справа О.С.Полудьонного. Нагадаю, він датується 3 січня 1928 року. За два тижні до цього у Москві XV з'їзд ВКП(б) оголосив курс на колективізацію сільського господарства і "дальший наступ на капіталістичні елементи села" та "підготовку наступу соціалізму по всьому фронту". Полудьонним комуністи визначили бути з іншого від себе боку фронту…

…Два роки тому до Берислава завітали нащадки колись міцних господарів - мати й донька Олена Андріївна Полудьонна з Нижнього Новгорода та Олена Олександрівна Антонова з Підмосков'я. Дехто з їх репресованих і висланих на Північ дідів і прадідів вижив та там, у Росії, й залишився. Полудьонних у нас, в УСРР, сплюндрували. Наслідки більшовицької руїни українське сільське господарство не може подолати й досі.

("Наддніпрянська правда", 24.11.2006 р.)

===============================

Н А П Е Р Е Д О Д Н І

"В БОЛОТІ ОПОРТУНІСТИЧНИХ ЦИФР ПРОГЛЕДІЛИ КУРКУЛЯ

Бериславський район не виконав січневого завдання по хлібозаготівлі. Центральний комітет партії дав чітку установку, що лютий місяць з'являється ударним у хлібозаготівлі, на протязі якого вивершити хлібозаготівлю. Бериславщина за лютий місяць повинна сплатити борг державі в 3169 тонн, підсумовуючи про хід хлібозаготівлі перших трьох п'ятиденок треба сказати, що темпи лютого ні в якому разі не забезпечують вивершення хлібозаготівлі у визначений термін ЦК.

Заготовлено за три п'ятиденки всього 70 тонн замість 3169. Плян хлібозаготівлі по району виконано всього на 15-ІІ 83,6 %. Деж причина таких опортуністичних темпів, що тягнуть район в болото опортунізму? Причина в тому, що на селах: партосередки, уповноваженні, сільради, МТС, районні заготовчі організації, замість того, щоб організувати колгоспні маси на виконання пляну хлібозаготівель, натиснути на куркуля, сконцентрувати всі сили на хлібозаготівлю у лютому, знаючи, що в лютому тяжче заготовляти хліб ніж в січні місяці, зовсім демобілізувались.

Це свідчить про те, що сільради як то О-Кам'янська, Бургунська, Костирська та Козацька на протязі лютого не здали жодного центнера.

Сільради Старофеїнська, Старошведська, та Н-Тягінська здали десятки центнерів, а з числа 10 лютого майже зовсім припинили хлібозаготівлю. Одноосібники на протязі лютого місяця по району здали лише 7 центнерів, куркулі здали 47 центнерів. Це свідчить за те, що не було рішучого натиску на куркуля в хлібозаготівлі. Наша газета ще в січні місяці сигналізувала, що куркулі ряду сел не здають хліб.

Сьогодні ми вміщуємо замітку про потурання куркулеві та обманювання районних організацій відсотками виконання куркулями Н-Тягінською сільрадою, але цього замало такіж відсотки й по всіх селах району як наприклад в тій же Н-Тягінці: в сільраді було виконання куркулями 97 %, бригадою встановлено 57,2 %, а по відомостям РВК 65 % більш того в зведеннях РВК по куркульським завданням та одноосібним не можна встановити певний відсоток виконання. Про це свідчить таблиця виконання одноосібниками та куркулями за січень:

В той час, коли по зведеннях Заготконтори на 1/ІІ одноосібні виконали тільки 70 %, куркулі 62 %. Ця "циферія" свідчить за те, що сільради, уповноваженці обманювали РВК прикривалися цими відсотками, самі себе обманювали, а керівники РВК та в Райснабі де складались зведення відносились опортуністично, не слідкували, своєчасно не виправляли сільраду, що в наслідок цих опортуністичних цифр куркулі та одноосібники до цього часу в районі не виконали своїх твердих завдань, та завдання по контрактації. Це свідчить, що рішучого натиску на куркуля не було. Відсоток ставився на "глаз", а в чей час куркулі розбазарювали свій хліб.

В РВК на протязі лютого склали лише зведення на 15/ІІ де не зазначається виконання куркулем та одноосібниками. Опортуністичне ставлення до обліку тягне район в опортуністичне болото.

До кінця лютого залишилось дві п'ятиденки. Необхідно зараз переключити всі сили на завершення хлібозаготівель. Уповноваженнім, партосередкам, РВК'у встановити певний облік виконання пляну куркулями, натиснути рішучіше на куркуля, примусити його виконати тверді завдання. Серед одноосібників-контрактантів розгорнути відповідну роботу, добившись виконання контрактаційних умов. На протязі цих двох п'ятиденок напружити всі сили на вивершення пляну хлібозаготівель пов'язуючи з підготовкою до 3-ої більшовицької сівби".

________________________

ВИГНАТИ ШАХРАЇВ З МЛИНА
ТА ПРИТЯГТИ ДО ПРАВА

Розкриті гнійники по Тягінській сільраді правоопортуністичного керівництва сільорганізацій Гаврилен[к]а, Середенка, МТС - Чеснюка кооперативних шахраїв, лікарів та інше, але цим не викорчували всього негідного, що скопилося в Тягінці, приклад: Тягінського млина, що ми сьогодні вміщаємо в газеті де керівниками Шайнога Галючеєнко. Там теж не було контролю з боку сільорганізації. Ці шахраї працювали так: щоб й самі заробляли і другим давали змогу розбазарювати хліб, удвічі брали більше на перемол чим був дозвіл сільради за що брали плату приклад: Малий С.М., мав дозвіл 2-пуди здав на перемол 3-п. 30-фунт, Шевцов Гр. замість 2-пуди 3-пуди 25-фунт, Бурдулюк І.М. замість одного пуда 3-п. 5 фунтів характерно що переглянувши всі квитки на перемол по всіх збільшено чим зазначено в дозвілі с-р.

Шахраї даже обманували сільраду, коли в дозволі зазначено кукурудза вони приймали пшеницею. Млин був джерелом розбазарювання хліба. Відповідним організаціям шахраїв притягти до права та оздоровити роботу млина,

Сількорівський рейд: Федоров, Тонконог та Завальна"

________________________

"МТС ГОТУЄТЬСЯ ПОВІЛЬНО

МТС хоча й приступила до готування до 3-ої більшовицької сівби, але темпи розгорнення готування не забезпечують своєчасної підготовки.

Ще досі з наявних 36 тракторів, що потребують ремонту, відремонтовано лише 13 шт.

Запасними частинами до тракторів майже не забезпечено.

Крім складання виробфінплянів по колгоспах, та переведення один раз зборів, МТС ніякої масової роботи не провела.

Більше того, МТС ще зовсім не приступила до збору насінфондів та обміну посівматеріялу.

Це є саме небезпечний факт, що загрожує своєчасному розпочатку сівби.

Немало гальмує нормальній підготовці МТС до сівби це те, що керівники МТС ще досі не спромоглися проробити та запровадити в себе 6-ть історичних умов тов. Сталіна.

Ось ці факти свідчать про те, що МТС на сьогодні не може сказати, що вона готова до сівби.

Треба керівникам негайно перебудуватись на бойові рейки готування до сівби, щоб зустріти 3-ю більшовицьку сівбу з бойовою готовностю.

Бригада "Наддн. Правда", "Чорномор. Комуна"

Бабич Гр., Дорошенко М., Сильченко Ф."

________________________

БЕРИСЛАВСЬКА МТС ПОВИННА ВІДРЕМОНТУВАТИ 82 ТРАКТОРИ

Бериславська МТС повинна відремонтувати 82 трактори, відремонтовано 54 з яких Тягінською МТС 16 моторів та 8 тракторів. Якість ремонту такий: поки Тягінські трактори доїхали до Тягінського МТС в них поплавили підшипники.

Причини в повільних темпах ремонту неправільна ростановка сил на виробництві, відсутність соцзмагання та вдарництва. Нетурбування дерекції про поліпшення умови праці робітників.

По МТС взагалі не виконують 6 вказівок Сталіна.

Дерекція МТС, МТМ, партосередок необхідно негайно розгорнути масову роботу соцзмагання та вдарництво серед робітників забезпечити ремонт тракторів до 25 лютого.

Сігнальний пост

Соцперемога"

________________________

"Про колгосп "Калініна"

Правоопортуністичне керівництво правління артілі села Тягінки ставе весняну посівну компанію під загрозу. Заготівка фуражу для весняної компанії не проводиться, посівматеріяла не вистачає є всього 1170 пудів всіх зернових культур, що не забезпечують весняної посівної площі.

Правління артілі цією справою не займається, що до організації праці в колгоспі нічого не зроблено, бриґадирів не підібрано, робітнича сила по бриґадам не розбита до цього часу.

Необхідно правління артілі заставити краще готуватися до весняної кампанії, та сільорганізац. звернуть особливу увагу на усунення всіх хиб, які можуть пошкодити на весняної посівній компанії.

"Бригада Соц-поремоги"

Бабич Літвиненко"

________________________

"Тягінська МТС в полоні безгосподарности

За приховування хліба в МТС директора Тягінської МТС знято з роботи та виключено з лав партії. На сьогоднішній день Тягінська МТС без господаря, а роботи по хлібозаготівлі, та підготовці до 3-ої більшовицької весни не переводиться. Реманент знаходиться в безгосподарньому стані, розкиданий по всій Тягінці. Трактора не ремонтуються, бо нікому доставити до Бериславської МТС Відремонтовані трактора розкидані по дорозі від Бериславу до Тягінки.

МТС не турбується про забезпечення колгоспів чисто сортним насінням для весняного посіву.

Треба негайно потурбуватись кому слід та надіслати до Тягінської МТС господаря

Бригада Робсількорів"

________________________

"Бездіяльність ради комуни та партосередку

При злитті Комарівської артілі "14 Жовтня" з комуною ім.Цюрупи Тягінської сільради зборами ухвалено про усуспільнення всієї худоби. Була обрана оціношна комісія, зроблена оцінка худоби, але до цього часу корови знаходяться в індивідуальному користуванні.

Рада комуни та партосередок цією справою не займається, в наслідок чого є розбазарювання усуспільненої худоби, приклад: кандидат партії тов. Годун вночі вивів свою корову яка усуспільнена на базар.

Необхідно звернути на цю справу увагу кому слід, заставити партосередок та раду комуни господарювати. Тов. Годуна необхідно виключити з кандидатів партії та притягнути до відповідальности.

Бригада "Соцперемоги"

Григор'єв та Данільченко"

("Соціялістична перемога", 21 лютого 1932 р., № 14)

__________________________________

"ОПОРТУНІСТИЧНІ ГАЛЬМА В ГОТУВАННІ ДО СІВУ

ОСТАННІЙ П'ЯТИДЕННИК не дав ніякого зрушення у збиранні насіньфондів по району. Маємо збільшення лише на 1 %. Отже, на 15 березня у районі зібрано тільки 58 % пляну мобілізації насіння. Н-Бериславська, Бургунська та Н-Тягінська сільради досі не зібрали жодного центнера насіння і далі, як і раніш з р и в а ю т ь збір насіння. Решта сільрад протягом останнього п'ятиденника зібрали одиниці центнерів. Одноосібні господарства по району мають завдання у 681 центнер, а зібрано… 3 центнера. По куркульських господарствах з 738 центн. досі не зібрано й жодного кілограма. До фонду соцдопомоги зібрано якихось 9 центнерів, замість потрібних 4000 центнерів. До страхових фондів а ні кілограма.

ОТЖЕ, ЗБИРАННЯ НАСІНЬФОНДІВ по району під явною загрозою зриву. Такий ганебний стан утворився тому, що у більшости сел немає більшовицької боротьби за насіння, панує опортуністичне покладання на самоплив, потурання куркулеві. Тому, що широку масово-політичну роботу підмінюють голим адміниструванням. Колгоспні партосередки та уповноваженні РПК і РВК не стали організаторами колгоспних мас на більшовицьку боротьбу за насіння. Досі ще по багатьох сільрадах району боротьбу за насіння не перенесено у виробничу бриґаду, на куток, як це слід робити.

ДЕ ЯКІ УПОВНОВАЖЕННІ при сільрадах не почувають відповідальности за мобілізацію насіння та сидять собі на селі, "американські глядачі", а не бойові організатори більшовицької сівби. Приміром уповноважений по О-Кам'янці Франц, замість по-більшовицькому боротись за стовідсотковий засип насіння, увесь час їздить до райцентру, щоб запитати, чи не викликають його з Харкова. Останнього часу уповноважений Франц без відому РПК покинув село Уповноважений села Костирки Гуц масово-політичну роботу підмінив голим адміниструванням, за нездачу насіння виключав з колгоспу, доводив тверді завдання по хлібозаготівлі, позбавляв виборчих прав та віддавав під суд.

НЕ ГАРАЗД СПРАВА і з другим центральним питанням у готуванні до сівби - з організацією праці по колгоспах району. За постановою бюра РПК, складання робочих плянів у колгоспах мали закінчити 15 березня. Але цю роботу не закінчили і до 18-го. Ні Райземвідділ, а ні МТС не мають певних відомостів про те, в яких колгоспах уже складено робочі пляни та організовано виробничі бриґади.

ОГИДНІ ПЕРЕКРУЧЕННЯ директив партії та уряду спостерігаються в складанні робочих плянів, і в організації бриґад. Керівники Земвідділу, Райколгоспспілки, МТС не подбали про те, щоб забезпечити належними матеріялами тих товаришів, які виїзджають для складання робочих плянів. Райколгоспспілка проробила норми виробу тільки тоді, коли в частині колгоспів робочі пляни було вже складено.

При складанні робочих плянів порушено визначенний від уряду термін засіву ранніх та пізніх культур. Замість порядком зустрічних плянів зменшити урядовий термін у 7 день, сівба розтягується на 12-18 днів (Костирка, Козацьке).

Тягінська МТС по всіх колгоспах, що вона їх об'єднує, створила спеціялізовані бриґади, як ось зернові, просапні, бавовняні, що протирічить чітким настановам від колгоспного центру. В О-Кам'янці бриґади утворили не за виробничим принципом, а за територіальною ознакою, чого також не повинно бути.

ДАЛЕКО НЕ ПО ВСІХ ще колгоспах закріплено за бриґадами реманент, коней, збрую, а в самих бриґадах усе це не закріплено за окремими колгоспниками.

Райземвідділ досі ще не довів земельні ділянки до колгоспів та бриґад. Зав. Райзу Некрасов не поспішає, мовляв "встигнемо ще зробити". Тов. Некрасов має "свою думку" і щодо доведення землі до виробничих бриґад.

- Доведення ділянок до бриґад це чипуха, - каже він. Це зроблять самі колгоспи.

НАВЕДЕННІ ФАКТИ СВІДЧАТЬ про опортуністичне занедбання важливіших директив партії про організаційно господарське зміцнення колгоспів, про певну недооцінку постанови ЦК ВКП(б) від 4-го лютого, що говорить: "Найважливішою ланкою в організації праці в колгоспах має стати бриґада".

Керівники РЗВ та РКС недооцінили і настановлень XVII партконференції, що говорить про потребу більшовицької боротьби за збільшення врожайности соціялістичних ланів. Досі ще до сільрад та колгоспів не доведено агротехнічних заходів. І це не дивно, бо досі не має і районного пляну запроваження агротехнічних заходів. Керівники райземвідділу ще й не чули навіть про такий плян Наркомзему.

ЗАМІСТЬ МОБІЛІЗУВАТИ колгоспні маси на боротьбу за високі врожаї, керівники райземвідділу, навпаки, гальмують цю боротьбу, орієнтуючи маси на зменшення врожайности. Урядове завдання домогтися врожайности по 8-ми зернових культурах 11 центнерів з га. А райземвідділ запроєктував врожайність, що менше за 11 центнерів. Щодо зустрічного пляну з урожайності то зав. райзу Некрасов заявляє:

Я вважаю непотрібним висувати зустрічний плян з урожайности в нашому районі.

ТРЕБА ПОКЛАСТИ КРАЙ таким опортуністичним заявам, покінчити нарешті з безвідповідальним ставленням керівників районних та сільських організацій. Треба негайно виправити усі припущені грубі помилки, розтрощено вдаривши по-опортуністичних настроях та перекрученнях, мобілізувавши робітничі та колгоспні маси району на успішну підготовку та проведення 3-ої більшовицької весни на основі здійснення 6 вказівок тов. Сталіна та настанов партії про організаційно-господарське зміцнення колгоспів.

Час виходу в поле лишився короткий. Цей час вимагає напруження всіх сил та посилення боротьби проти куркуля та його аґента опортуніста. Треба організувати справді більшовицьку боротьбу за виконання усіх завдань 3-ої більшовицької весни. Тільки це забезпечить вихід району з того ганебного стану, який утворився, забезпечить успіх соціялістичної сівби".

________________________

""Актив" піятства

Вже проходить друга декада, як до склепу артілі ім. Комінтерн не поступило жодного кілограму посівматеріялу. Причина цього в тому, що колгоспний актив зайнявся іншою важливою кампанією - п'янкою.

Такі активисти як: Малета, Яковлев, Березінський та Давидько весь час "ударно" піячуть. Вони забули про збір посівмату, гадають що посівматеріял буде сам надходить. Може весна почикає. Алеж час іде, але склеп артілі "Комінтерн" пустує. В ньому піячить актив.

Треба негайно розігнати цей "актив" п'яниць".

________________________

"Потурають клясовому ворогу

Нещодавно в Козацькій сільраді розтрощили опортуністів та лівих закрутників, які потурали куркулеві та вдалися до голого адміністрування і масових обшуків. А керівники сільських організацій досі не почали по більшовицькому боротися проти куркуля та по ударному виконувати найважливіші господарчо-політичні кампанії. Про це говорить факти.

Козацька сільрада повинна зібрати 723 центнерів насіння, крім фуражних, страхових та районних фондів. Але за 10 день березня зібрали лише 1,30 центнера. Чому так сталося? Та тому, що актив Козацького, партосередок, правління колгоспів демобілізувалися, по опортуністичному поклалися на самоплив, не дбають за організаційно господарче зміцнення колгоспів.

Нема чіткого керівництва бриґадами збирання насіньфондів. І в наслідок замість 5-6 чоловік, у бриґадах працює 1-2 чол. Серед колгоспників не проведено широкої масової роботи. Голова сільради Форштеїн, замість скупчити навколо сільради міцний актив, тільки те й робить що скиглить:

"Ніхто мені не допомагає, не знаю, що й робить."

Тимчасом сільрада немає навіть точних відомостей, скільки треба ще зібрати насіння.

Немаючи належної відсічі, куркуль активізується та намагається зірвати підготовку до весняної сівби. Сільські організації потурають клясовому ворогу. За секретаря с-р працює всім відомий куркуль Шевцов. Куркулі мелять собі пшеничку, а с-р досі не довела їм до двору твердого завдання у засівкампанії. Ніякої роботи не ведуть і серед одноосібників. По одноосібному сектору треба зібрати 30 центнерів насіння, але досі не зібрано а ні кілограма.

Треба негайно домогтися рішучого зламу в підготовці до сівби.

Це можна зробити тільки мобілізувавши всю колгоспну масу на боротьбу проти куркуля та його аґентури - опортуністів.

Бриґада сількорів."

________________________

"Черепашачі темпи

Артіль ім.Буденного (с.Козацьке) до більшовицької сівби готується млявими темпами. За 10 день березня тут не спромоглись зібрати жодного кілограма. Бригада збору насіньфонду чомусь то демобілізувалася. Члени бригади Жижкова, Цимбал, Осмінко Олекса зовсім не з'являються. Масової роботи навколо мобілізації насіння не проведено. Останнього часу дисципліна в колгоспі послабла. Досі не затвердили виробничої бригади на весняну сівбу, завдання до бригади не доведено.

Не все гаразд із підготовкою коней до сівби. Відповідальність за коней відсутня. Знеосібка тут ще в силі. Збруя відремонтована тільки на 80%. Не мобілізовано ще всього потрібного фуражу. Замість потрібних 90 пудів в наявності є тільки 17 пудів.

Треба розтрощити всякі настрої та куркульський вплив. Дні, що лишилися до сівби, треба використати для ударної підготовки.

Бригада "Соцперемоги" Козловський, Тимофієнко Іван."

________________________

"Зламу нема й досі

Артіль "Вільний Робітник" (Н.-Берисл) має зібрати насіньфонду 425 цент., а до цього часу не зібрали жодного кілограма.

Новообрана бригада з колгоспників Фельдмана Г., Шраги Д., Карліна М., самі не внесли жодного кілограму.

Бригада не тільки не показала прикладу більшовицької боротьби за насіння, а навпаки - займається хниканям, "у нас мовляв хліба немає". Договорюються навіть до того, що "треба, мовляв, вимагати насіння від районних організацій".

Бригада та правління не змогли мобілізувати на збір насіння колгоспний актив, поклалися на самоплив, що явно загрожує зривом весняної сівби.

Артіль "Вільний Робітник" за активною участю всього колгоспного активу повинна негайно мати злам в зборі насіння.

П.М."

________________________

"Добрий заготувач

В Н.Тягінці голова с-р. тов. Рибальченко, він же кандидат партії замість допомогти в цій важливій справі для нашої держави лише підриває роботу.

В 1930 та 1931 р. тов. Рибальченко продав та зарізав кабанця, а від держави приховав. Сам поїв сальце. В цьому році він теж поміг м'ясозаготівлі. Замість допомогти законтрактувати зятеву корову він приховав її у себе буцім би то вона його. Думав спасти зятя, а державні справи в сторону. Треба притягнути до відповідальности".

("Соціялістична перемога",
18 березня 1932 р., № 22)

=========================

СЕРГІЙ ГЕЙКО

  СХОДЖЕННЯ НА "ГОЛГОДУ"

Ухвалений з великими труднощами минулого року Закон "Про Голодомор 1932-1933 років в Україні" зобов'язав органи державної влади та місцевого самоврядування забезпечувати доступ громадян, які досліджують проблеми Голодомору та його наслідки, до архівних матеріалів. Працюючи з документами Державного архіву нашої області, зокрема, з матеріалами, що віддзеркалюють нищення селянства Бериславщини, можна чітко прослідкувати початки страшної трагедії нашого народу в окремо узятому районі.

Відомо, що 11 січня 1932 р. вищий партійний орган комуністів Радянського Союзу - політбюро ЦК - зобов'язало усі партійні організації країни після виконання встановленого річного плану хлібозаготівель продовжувати заготівлю понад цей план, зараховуючи зерно до централізованих ресурсів. У свою чергу через два тижні вірнопіддане політбюро ЦК комуністів України ухвалило "об'явити лютий місяць ударним місяцем закінчення хлібозаготівель". В умовах, коли майже усе вже було відібрано ще у попередні роки колективізації та розкуркулювання, починалася нова істерія довкола виконання завдань більшовицької партії, справедливо оцінених у згаданому Законі як геноцид Українського народу.

Так, бюро Бериславського районного більшовицького партійного комітету на засіданні 5 лютого 1932 р. констатувало (особливості правопису в усіх випадках збережені) "зовсім незадовільне виконання Січневого завдання ЦК (виконано лише 25% зокрема по пшиниці 6%). Неприпустиме зниження темпів по більшості сільрад цілковите припинення заготівлі (С-Феенка, Казацьке, О-Камянка, Бургунка, Тягінка), що з'являється наслідком демобілізаційних настроїв.., опортуністичної недооцінки будь-що закінчити виконання пляну (недовиконано ще 3300 тон, в тому числі 2850 тон пшиниці) зобов'язує нашу парторганізацію, протягом Лютого - штурмового місяця вивершення хлібозаготівель - будь що згасити борг перед державою, цілковито виконати завдання дані ЦК. партії на Лютий місяць". Усі партосередки зобов'язувалося "за всяку ціну домогтися виконання кожнеденних завдань до окремих колгоспів по виконанню своїх плянів". 29 лютого бюро Бериславських комуністів засіло знову і виявило, що "наявність насіньових фондів по району визначається в 50%, по пшениці 26%, ячменю 46%, а зібрано за останю 5-ку [п'ятиденку - С.Г.] лише 17 цен.". Більшість сільрад району, зокрема Тягинська, Новотягинська, Одрадокам'янська, Козацька, Зміївська, Старофеєнська та Бериславська не зібрали жодного кілограму. Комори вже були порожні. План здавання молока було виконано лише на 31,3%, по м'ясу - на 62%. Тодішня районна газета "Соціялістична перемога" (яка промовиста назва!) 21 лютого констатувала: "Бериславський район не виконав січневого завдання по хлібозаготівлі…Бериславщина за лютий місяць повинна сплатити борг державі в 3169 тонн… Заготовлено за три п'ятиденки всього 70 тонн замість 1369…сільради як то О.Кам'янська, Бургунська, Костирська та Козацька на протязі лютого не здали жодного центнера. Сільради Старофеїнська, Старошведська, та Н-Тягінська здали десятки центнерів, а з числа 10 лютого майже зовсім припинили хлібозаготівлю. Одноосібники на протязі лютого місяця по району здали лише 7 центнерів, куркулі здали 47 центнерів". Та само газета 18 березня 1932 р. підбивала підсумки: "Останній п'ятиденник не дав ніякого зрушення у збиранні насіньфондів по району. Маємо збільшення лише на 1%. Отже, на 15 березня у районі зібрано тільки 58% пляну мобілізації насіння. Н-Бериславська, Бургунська та Н-Тягінська сільради досі не зібрали жодного центнера насіння і далі, як і раніш з р и в а ю т ь збір насіння. Решта сільрад протягом останнього п'ятиденника зібрали одиниці центнерів. Одноосібні господарства по району мають завдання в 681 центнер, а зібрано… 3 центнера. По куркульських господарствах з 738 центн. досі не зібрано й жодного кілограма. До фонду соцдопомоги зібрано якіхось 9 центнерів, замість потрібних 4000 центнерів. До страхових фондів а ні кілограма". В артілі ім.Будьонного (с.Козацьке) "до більшовицької сівби готуються млявими темпами. За 10 день березня тут не спромоглися зібрати жодного кілограма", а Новобериславська артіль "Вільний Робітник" "має зібрати насіньфонду 425 цент., а до цього часу не зібрали жодного кілограма". Отож, на середину березня, в умовах, коли у селян відбиралося усе, що хоч трішки було схоже на зерно, й то "Стан мобілізації насіння по сільрадах Бериславського р-ну (у відсотках)" був наступний:

Бериславська Новобериславська Зміївська Старошведська Костирська Старофеїнська Козацька О-Кам'янська Бургунська Тягинська Новотягинська По району

55 52 52 63 57 68 72 49 37 63 36 58

Бериславщина разом з усією радянською Україною сходила на свою стражденну Голготу.

Але як цинічно й убого пояснювали компартійні вожді і вождики місцевого штибу причини невиконання плану хлібозаготівель! Надибуємо просто свого роду перли: "наявність буржуазних тенденцій" нібито "призвела до невиконання плянів здачи товарової продукції", "вилази куркульні", "припущене правоопортуністичне викривлення лінії партії", "несвоевременно дан отпор анти-коровному (!) настроению коммунаров" і тому подібні нісенітниці. Настанови Бериславських "будівничих соціалізму" були також відповідні: "негайно зліквідувати припущене правоопортуністичне викривлення лінії партії", "нещадно трощити куркуля та опортуністів всіх ґатунків, що перешкоджають по бойовому закінчити плян", "вжити відповідних заходів, що до ізоляції куркульсько-антірадянського элементу, які є організаторами куркульських провокацій спрямованих на зрив підготовки до сіву, та переведення самого сіву", вжити заходів з "щонайбільшої мобелізації колгоспників для цієї боротьби з куркулем, рішуче паралізуючи останнього", рішуче покарати "правих опортуністів та лівих закрутників, що є агенти куркуля", "розтрощити всякі настрої та куркульський вплив", "мобілізувавши всю колгоспну масу на боротьбу проти куркуля та його агентури - опортуністів" і т.п. Окремо Бериславський райпартком зобов'язував усіх "додатково вжити рішучих заходів що до охорони як колгоспних, так і державних склепів з хлібом, зобов'язати заготзерно при своїх склепах мати виїздну охорону особливо в ночі…перевірити стан охорони в колгоспах, склад вартових, вжити рішучих заходів до того, аби охорона колгоспних склепів була цілком гарантована від крадіжки. Особливу увагу з цього приводу скупчити по Тягінці та С-Феенці". То й не дивно, бо люди вже не мали, ані що їсти, ані що одягнути. Скажімо, у комуні "Цюрупи" Тягинської сільради "жилищно-бытовые условия коммунаров скверние не хватает помещений и часть коммунаров ночевала по конюшням. Овощами на зиму коммунары не обезпечены". Комунарка Таранова скаржилася, що працює ударно 21 день, а трудоднів записано 6. Інша працівниця комуни Швацька заявила: "Работаю 7 месяцев, а записано только 80 трудодней. За это время ничего не дали кроме куска мыла. Просила для ученицы ботиночки или деньги на ботиночки, чтобы могла итти в школу, но не дали, а работаем с мужем по 7 месяцев". Робітник Щербина сказав, що працює вже рік і не знає скільки має трудоднів "и хожу босой ибо ничего не дали". Утім, висновки комісії, що перевіряла комуну "Цюрупи", стандартні: партосередок, виявляється, "недостаточно вел борьбу с классово-чуждым элементом". Покарання також були комуно-стандартні: звільнили секретаря партосередку Недельського. Гірше довелося у Тягинці секретарю партосередку і заступнику директора МТС Гавриленку й голові сільради Середенку, яких звинуватили у викривленні лінії комуністичної партії та правоопортуністичній практиці у боротьбі з куркулем, бо "вони, замісць нещадного наступу на куркульські елементи, щоби примусити виконати доведені їм тверді завдання практикували одверте затушковування, шляхом залучення безгосподарського зерно-хліба на рахунок куркулів" і "цим самим Гавриленко та Середенко дезорганізували парторганізацію в справі жорстокої боротьби з клясовим ворогом - куркулем і посуті виконання наданих завдань куркульськім господарствам - зірвано". Обох виключили з партії, зняли з роботи і притягли "до карної відповідальності". Що за цим стояло - добре відомо.

Та навіть у тих геноцидно-репресивних умовах бували непоодинокі випадки спротиву, хай і пасивного, політиці єдиної у країні державної партії. Так, Каленик Вітасик (до речі, Георгіївський кавалер за Першу світову війну) у Козацькому "будучи членом совета Коммуны голосовал против выполнения плана хлебозаготовок" та, взагалі, "яро выступал против хлебозаготовок". Уповноважений райпарткому в комуні ім. Цюрупи та артілі "14 річчя Жовтня" Іван Горбань "не произнес ни одного слова за весенний сев и не боролся за его выполнение", а доведений до відчаю вимогами голодних колгоспників, у серцях кинув: "Чего ты требуешь, ну бери мою душу". Голова Зміївської сільради, а потім - голова колгоспу "Єдність" німець Отто Буш відверто говорив: "Пока Соввласть имеет коровы и еще кое что спокойным никто не будет, селянин-колхозник, спокойным будет тогда когда он абсолютно ничего не будет иметь, когда ему прийдется подыхать". Колгоспниця Фріда Бух з тієї само Зміївки взагалі заявила "что скоро придет конец красным, я б зубами грызла комунистов". Голова сільради на території Бериславського зернорадгоспу Архип Матвеєв "на пленуме РПК заявил, что план хлебозаготовки не реальный и не осуществимый на том основании что после засыпки фондов (фураж и общественное питание) в хлебозаготовку здавать не чего…Матвеев объясняет: "Как из стакана воды нельзя сделать ведро так и не мог выполнить плана хлебозаготовки". Парторг колгоспу ім.Ворошилова О.Гайовий "сам утверждает что сейчас в колхозе не знает, что делается". Голова Старофеїнської сільради О.Літаренко "в 1932 году принимал участие в пьянках с кулаками, пел песни "Ленин детка………твоя пятилетка". Голова Тягинської артілі "Новий Хлібороб" Костянтин Мерчук "бездействовал чем сорвал выполнение хоз. полит. кампаний в срок сопротивлялся мобилизации всех средств на вывозку хлеба в счет хлебоздачи". Завідувачка дитячими яслами при комуні "Пам'ять Леніна" у Козацькому Пелагея Вітасик взагалі "изорвала на пеленки Красное знамя парт. ячейки". Бюро Бериславського райпарткому 29 лютого 1932 р. ухвалило "відмітети явно куркульський виступ кан. партії Брозовського який на районовій нараді, так і на зборах колгоспу [виступив] з заявою "Що хліба нема плян х/заготівлі не виконаєм і не збиремо насінь фондів" (Брозовського, звісно, з партії негайно виключили). Секретар партосередку колгоспу "Комінтерн" Микола Мальченко також був відвертим: "если бы даже и выполнили нормы план не выполним, потому что он не реальный". Його також "вичистили" з комуністичних лав, звинувативши в усіх тодішніх ідеологічних гріхах. На що сам Мальченко з гіркою іронією кинув: "Конечно я правый и левый уклонист, на деле не проводил партийную линию, потому что вобще не разбираюсь какая это линия"! Не надто сумував за партією й завгосп центральної садиби Бериславського зернорадгоспу Леонід Борщ, мовляв, "я теперь закончил учебу на агронома.., я все равно где угодно могу устроиться работать". А інструктор того ж зернорадгоспу Петро Тимофеєв відверто глузував: "Комиссия очень хорошо сделала, что исключила меня из партии".

Та паралельно з такими, зустрічаються, на превеликий жаль, чимало й інших. У тій само "…перемозі" від 21 лютого 1932 р. пише "мешканець села Козацького Бериславського р-ну Шепель Павло Васильович, син куркуля, що в 1929 році розкуркуленний і виселенний за межі України (вислано самого батька, а останні члени сім'ї залишилися не виселенними. Коли батька було розкуркулено мені було 17 років. У 1930 році я вступив на роботу чорнорабочим у м.Риково на коксохемічний завод. Переконавшись, що батько є ворог пролетаріяту я від нього зрікаюсь і пориваю всякі звязки. Обіцяю всю свою молоду енергію віддати на справу соціялістичного будівництва - на створення безкласового суспільства. Шепель П.В.".

"Соціялістична перемога" на початку 1932 р. закликала "організувати справді більшовицьку боротьбу за виконання усіх завдань 3-ої більшовицької весни. Тільки це забезпечить вихід району з того ганебного стану, який утворився, забезпечить успіх соціялістичної сівби". "Успіхи" будівництва соціалізму-комунізму не забарилися - тисячі безіменних жертв геноциду Українського народу, число яких і досі порахувати ніхто не може й ніколи не зможе. Голосуючи на виборах за вірних послідовників "будівничих світлого майбутнього", чи не хоче дехто повторення вже пройденого? Адже історія вчить, як відомо, лише тому, що нічому не вчить.

("Наддніпрянська правда", 24.08.2007 р.)

============================

ЮРІЙ ГАЙДУЧЕНКО

ТЯГИНКА: ГОЛОДОМОР 1932-1933 років

Тягинка - село на Херсонщині, яких багато в нашій Україні. У ХІХ ст. Тягинка була волосним містечком Херсонського повіту Херсонської губернії. У 1886 р. у ньому налічувалося 220 дворів і 1241 мешканець ("Волости и важнейшие поселения Европейского Статистического Комитета", 1886). Населення дуже швидко змінювалося і за даними перепису 1897 р. становило уже 2015 осіб (з них 1033 чоловіків і 982 жінок). Займалися вони землеробством, рибальством, торгівлею (біля десятка торговельних підприємств, прибуток яких перевищував 50 тисяч карбованців). В якості волосного містечка Тягинка мала земську і церковно-парафіяльну школи, земський лікувальний пункт, поштове відділення.

Після революції 1917 р. змінився спосіб життя людей, ведення господарства та їх соціально-економічне становище. У 1927 р. населення Тягинки нараховувало 2469 жителів (1144 чоловіків та 1325 жінок), 515 господарств. Усього ж на території Тягинської сільради разом з хуторами і поселеннями у радіусі до 20 км мешкало 3314 осіб, було 666 господарств ("Список залюднених місць Херсонської округи на 1-ше січня 1928 р.").

А за даними 1946 р. у Тягинці було 432 двори з 1591 мешканцем, що становило усього 3 людини на 1 двір! ("Детальный проект планировки образцово-показательного села Тягинка, Херсонской обл. УССР", К.,1947 г.). Таке разюче зменшення населення було не тільки наслідком війни, а й ще однієї жахливої події.

Те, що сталося 1933 року, не зітреться у пам'яті й не забудеться ніколи. Цей жах ворушиться у серцях людей, що пережили страшну трагедію. Про це лихоліття знають діти і онуки свідків Голодомору. Запитайте кого-небудь з тягинчан про голодний рік і ви побачите, як різко зміниться вираз обличя. І постане перед вами з розповідей людей жахливе видовище всенародного горя, що забрало багато наших співвітчизників. Скільки точно? То лише одному Богові відомо. Зараз складаються списки померлих від голоду, однак їхнім прізвищам немає точного ліку…

Голоду, як відомо, передувала кампанія розкуркулювання і колективізації. У ході цього процесу українське село позбавлялося справжніх господарів, дотепних, роботящих і дбайливих. До 1932 р. куркульство як клас взагалі ліквідували.

Свідченням цієї безкомпромісної і нелюдської політики комуністичної партії є розповіді моєї бабусі - Гайдученко Валентини Григорівни (1926 р.н.) про життя родини Гайдученків: її свекрухи Уляни Петрівни (1886 р.н.) та Микити Хомича (1881 р.н.). Їхня родина однією з перших поселилася у північній частині села, що отримала назву "Кут". Прадід Микита служив у Кронштадті, повернувся додому, одружився із Задорожньою Уляною. Звели хату біля річки Тягинка, розводили овець, мали корів, обробляли землю. Важко працювали, але мали й певний достаток. Прадід Микита був добрим господарем, мав ще й двох коней, великі клуні з зерном, навіть у погребі стояли діжки з маслом, прикриті капустяним листям, щоб не зіпсувалося масло і цвіллю та вогкістю не пахло.

А коли почалася колективізація, у 1929 р. усе це добро конфіскували. Лишилася в родині одна корівчина, та й ту нічим було годувати, бо забрали сіно, солому, навіть висушене листя з кукурудзи і буряків. Було у сім'ї 6 дітей, їм доводилося збирати очерет, курай, щоб хоч якось протримати скотину. За річкою, поблизу кар'єра, стояла скирта необмолоченого ячменю. Прабабуся Уляна взимку перебиралася через лід і сніг, часто провалюючись, крадькома підходила до копиці й висмикувала охапок ячменю. Вдома діти перебирали, перемацували кожне стебло, відкладали колосочки з зернятками, а решту віддавали корові. Прадід Микита розібрав навіть дах із клуні, що був з очерету й соломи, для корму скотині. Але на весну корова охляла, довелося її дорізати. Хтось розповів про це в сільраді й міліція одразу прийшла до них у двір, щоб забрати м'ясо. Лишили тільки кишки, та ще й сміялися, що викинули б їх собакам, якби вони не поздихали усі, а так мусять віддати дітям, бо ті розплакалися дуже. У 1933 р. родину рятувала тільки річка. Батько сплів сітку, а двоє синів черпали нею поблизу берега, ловили хоч і маленьку, але таку бажану рибку. Товкли її й варили юшку. Цим годували дітей. Та не вдалося усіх зберегти: із шести дітей лишилося тільки троє - Федір, Єфросинія і Марія. Остання з них ще й осліпла, залишившись калікою на усе життя.

З лютого 1930 р. у Тягинці було створено чотири колгоспи:

1) "Наддніпрянський інтенсивник" (голова - Нікітенко Павло);

2) "Імені Калініна" (голова - Швацький Андрій);

3) "1 Травня" (голова Кулик Павло );

4) "Наддніпрянський хлібороб" (голова - Рекетянський).

За цими колгоспами були закріплені землі, сінокоси, пасовища, городи й сади. Колгосп "Наддніпрянський інтенсивник" (отримав від людей ще й іншу назву - "Нещасна вдова") розміщувався у центрі села, у бік до старого мосту, на місці, де зараз Будинок культури. Біля хати, у якій було правління і контора колгоспу, розташовувалися склади, стайні, а ферма знаходилася біля Дніпра, поблизу елеватора. Поряд з "Інтенсивником" був колгосп "Імені Калініна"; зараз на тому місці продовольчий магазин. Колгосп "Хлібороб" був найбільшим серед утворених господарств за розмірами землекористування, кількістю забраних у людей коней, великої рогатої худоби, овець. Знаходився він у центрі села на місці, де після війни спорудили пам'ятник Невідомому солдату. Колгосп "1 Травня" разом із господарчим двором, правлінням та господарськими будівлями, охоплював селян, що жили у північній частині села, яка має назву "Кут". За вищезазначеними колгоспами було закріплено біля 1000 га землі. Тягинські колгоспи мали ще й зв'язок з Дар'ївською МТС (машинно-тракторною станцією), яка знаходилася на віддалі 21 км від села.

1932 рік, за свідченнями очевидців, був сприятливим за погодними умовами, урожайний, але зібраного зерна було замало для виконання поставленого партією плану. Спогади старожилів свідчать, що у той час поширилися подвірні обшуки з конфіскацією окрім хліба, ще будь-яких запасів їжі - сухарів, картоплі, буряків, сала, фруктової сушки, заготовлених людьми до нового врожаю. Конфіскація подавалася владою як "покарання" за "куркульський саботаж" хлібозаготівель.

Як згадує Новосад Тетяна Калениківна (1919 р.н.), її батьки - Довгань Каленик (1879 р.н.) та Довгань Єфросинія (1887 р.н.) ніяк не хотіли вступати до колгоспу. Батько був заможним господарем, мав коней. У дворі у них стояли перерізи (великі діжки з водою) для напування коней. Звідти ніхто не брав води і не смів забруднювати, щоб коні пили тільки чисту воду. Були у батька і борони, і плуги, і багато інструментів, віялка. Усе це забрали коли він відмовився виконувати поставлений перед ним "план до двору". У 1933 р. померла мати, а в родині залишилося 7 дітей. Як згадує Тетяна Калениківна, брати і сестри вмовляли батька вступити до колгоспу, бо дуже бідували, а в колгоспі людям хоч щось видавали: варили "баланду" в казанах, стояли великі корзини з вишнями. Та батько так і не зміг "стати на коліна", просити милостині в тих, хто його по-варварськи обікрав. Діти вмирали одне за одним, їх лишилося двоє - Тетяна і Елька. Згодом дівчат забрали до себе родичі: Тетяну - тітка Марія, яка у 1933-му народила дитину. Взята дівчинка допомагала їй нянчити доньку, ходила збирати курай, щоб топити піч. А потім пішла працювати у колгосп. Одного разу, коли вона з подругою поїхали волами на баштан, то сміялася, що не причепила комсомольський значок. Жінка, що клала їм на воза кавуни, почула це й розповіла голові колгоспу. За цей вчинок Тетяну "судили" усім селом. Дякувати Богові, що подруга врятувала її, розповівши, що жінка неправильно зрозуміла слова Тетяни, адже та нібито сказала, що такий дорогий значок треба берегти вдома, а не одягати у степ, щоб забруднити.

Тетяна Калениківна пригадує ще й такий випадок. Їхнім сусідам, які теж не пішли до колгоспу (а в них був великий двір), завезли із колгоспних земель необмолочений ячмінь і склали скирту, щоб зберігалася у них. Голодні діти бігали кругом неї, дивилися на колоски, а взяти не мали права. Навіть курку не випускали, щоб не подзьобала колосків, які лежали на землі. Старенька бабуся одного разу узяла і потерла в долонях декілька колосків, бо дуже хотіла їсти. За цей необачний вчинок її сина, батька чотирьох дітей, засудили і відвезли до в'язниці. Отак учили "уму-разуму" (вислів генерального секретаря ЦК КП(б)У С.Косіора) тих, хто не хотів добровільно працювати у колективному господарстві!

Кожної неділі колгоспників збирали на сходку у сільраду. Інколи на такі заходи приїжджав і уповноважений із райкому партії, який розказував про нові плани уряду та щасливе майбутнє для бідняків. У селі був обраний комітет незаможників. Він разом з міліціонером став допомагати державі "заготовляти" зерно. Вони ходили по подвір'ям, рилися у хлівах, клуні, довбали землю навколо осель, скирти соломи, щоб виявити яму з чимось прихованим. Ось як згадує про це найстарша за віком жителька нашого села Компаній Марія Матвіївна (1906 р.н.): у 1932-33 рр. був сильний голод. Це тому, що у людей забрали усе, що було заготовлено на зиму для сім'ї, а також для посадки. Пам'ятаю, прийшли одного разу наші ж люди з села та й забрали у нас картоплю і останню пшеницю. Мама не витримала і вихопила в одного чоловіка торбину з зерном і втекла на город. Дядько - за нею, сіпнув за торбину, випала вона з маминих рук, а зерно розсипалося по городу… Коли вони пішли, то ми усі вийшли на город і по зернятку зібрали ту пшеницю.

Марія Матвіївна у квітні 1933 р. народила доньку Тетяну і була дуже кволою, слабкою, йти працювати у степ не могла. Тимчасово її узяли нянею у дитячий садок. Поки виморені голодом батьки працювали на полі, їхні діти постійно перебували у садку. Один раз на день малятам давали по 50-60 г хліба та трішки молока. Але діти були виснажені, пухли з голоду. Майже щодня виносили працівники на кладовище по 2-3 померлі дитини. Ховали їх у свіжовикопаних могилах, де вже були поховані люди, щоб легше було розрити землю. Сил не було щоб копати нові могили. А то й просто заносили дитячі тіла в огорожу, щоб собаки не розтягували по селу. Коли бачили, що дитя безнадійне, клали на підводу і везли на кладовище. Поки сторож дитсадка копав яму, то дитя помирало. Так одного разу поховав дітей, а сам уже не мав сили повернутися додому. Там біля огорожі й залишився… навіки.

Навесні 1933 року селянам було особливо важко. Із дворів усе забрали і вивезли. Як згадує свідок того жахливого року, уродженка і мешканка села Тягинка Паталашка Аграфина Андріївна (1924 р.н.), у їхній сім'ї, що налічувала 5 дітей, усі почали слабнути. Мама її, Бабич Дарія Семенівна, працювала в "Інтенсивнику", була зранку й до вечора у степу. Батько, Бабич Андрій Кіндратович, робив котки із каменя, вибивав поїлки для худоби, курей. А вона, дев'ятирічна дівчинка, дивилася за меншими сестрами та братом, доглядала "тятю" (так називали батька). Нарве їм калачиків, щавлю, потре у руках, вмоче у сіль і дає усім жувати. Тятя відмомлявся й від цієї їжі, говорив, щоб їли дітки, бо вони молоді, мусять жити, а йому - вже усе одно помирати. А увечері дівчинка бігла зустрічати маму і кричала їй назустріч: "Мамо, мамо, усі ще живі: і тятя, і Миля, а в Шури очі запливли, попухло лице…" Мати, зморена роботою, не відпочивала, а брала мішок і знову йшла по степах. Збирала рештки проса, сорго, вигрібала запаси з нірок ховрахів. А удома усе це пересівала не дрібненькому решеті, перетирала на жорнах. Із проса готували "м'якини" - спочатку товкли, відділяли від проса "пужину" (саму облуду, шкаралупа із зерничка), а потім заливали водою і варили. Знову зливали декілька разів і варили вже як кашу. Зі злитої червоної юшки готували суп, а "кашу" висипали у великі блюда, щоб вихолонуло. А коли воно захолоняло, різали на шматки і їли замість хліба. Одного разу принесла мама декілька качанів кукурудзи. Перетерла їх, зварила кашу й дала спочатку батькові, бо хотіла врятувати свого господаря, годувальника. Він поїв трохи, а згодом помер від катару шлунку. Після батькової смерті мама дуже плакала і просила усіх дітей, щоби їли по крихітці, не пили багато води, бо від неї дуже опухало тіло. Сама мама була сиротою, виховувалася у приюті, тому дуже хотіла, коли вийде заміж, щоб у неї було багато дітей. Усіх дуже любила, берегла, сама не їла - віддавала усе їм. Коли отримала на трудодні трохи борошна (грубого помолу, майже чорної, ще й гіркої на смак, бо була з домішками зілля - "зозулених черевичків"), то спекла з нього коржі. Усі діти дивилися на них, трогали руками і плакали. Відламували по шматочку і такий духм'яний запах ішов хатою, а кусали і зразу кривилися, бо коржі були дуже гіркі. Але усе одно мусили їсти, бо голод страшенно вимучив усіх.

У 1933 р., як згадує Аграфина Андріївна, помер і батьковий брат - Бабич Петро, а також троє його дітей. Залишилася одна тітка Устина. У клуні у неї була захована домовина. Вона просила усіх рідних: "як умру, то поховайте у труні, як людину, не викидайте, як собаку, під муром кладовища". Навіть коли перебралася в іншу хату, то узяла із собою ту домовину. Згодом її хтось украв. А баба й справді померла. У мами Аграфини Андріївни не було вже сили, щоб поховати її, тому звернулася до дядька Шуліченка, той допоміг викопати яму, але не на кладовищі, а на межі з сусіднім городом. Тітку Устю замотали у якусь стару ряднину, вкинули в ту яму і так поховали. Лише років через 3-4, коли минулося те страшне лихоліття, її останки перепоховали на кладовищі.

Сумні спогади про голодні роки береже у своїй пам'яті ще одна жителька Тягинки - Довбиш Ольга Василівна (1925 р.н.): "Наша хата була крайньою біля кладовища. Ми, діти, часто бігали гратися туди. Було, ховаючись один від одного, лягали у траві, а там натрапляли на чиїсь тіла. Дуже лякалися, кричали і бігли додому. А мама наша, Марія Іванівна, ходила з лопатою на кладовище і прикопувала мерців. Ніхто її не примушував це робити, просто вона не могла дивитися, як на стежках, під муром, біля нашого подвір'я лежали мертві люди. Одного разу біля кладовища мама знайшла дохлого коня, розказала про це сусідам. Люди накинулися на нього як мурашки. Кожен різав якийсь шматок і тягнув до хати. Хоча запах від коня йшов дуже неприємний, смерділи нутрощі, шкіра була обліплена мухами, та люди не зважали на це, бо хотіли чимось нагодувати свої сім'ї". Ольга Василівна пригадує, що збиралися на призьбі увечері жінки та й жалілися одна одній, що колгоспні амбари забиті зерном, а людям на трудодні нічого не видавали. Вона була "бойовою" дівчиною, сміливою, тому й підмовила дітей піти до складів. Це такі довгі, невисокі приміщення, а вгорі в них були невеликі віконечка, закриті хрест на хрест металевою сіткою. Котрі більші, то підскакували чи ставали на плечі одне одному і зачерпували звідти по жмені зерна. Зразу ж кидали усе до рота, а тоді набирали й іншим дітям, але звідти їх прогнав сторож. Накричав, аби бігли додому, поки ніхто їх не побачив і щоб нікому про це не розповідали. А через кілька днів, коли прийшли до складів, то вони вже були геть пустими. Усе зерно вивезли на елеватор, мабуть, погрузили на баржі і відправили десь по Дніпру. Взагалі у цей час діти блукали по селу нікому не потрібні. Матері були охлялі і не готували ніякої їжі (та й не було з чого). Декотрі з жінок відправляли своїх дітей на пароплавах у Херсон чи Одесу з надією, що їх хтось підбере чи візьме на роботу за якийсь харч.

Хоча у Тягинці працювала школа, не усі діти могли там навчатись через те, що не мали чого одягти, а ще через слабкість і хвороби. Як згадує Гончар Віра Яківна (1922 р.н.), до 4-го класу школа розташовувалася у хаті напроти дільничної амбулаторії. Поряд із школою стояла хата-їдальня, де працювала одна кухарка. Вона часто приходила до учительки Рекетянської Наталі Дмитрівни і просила, щоб та дала їй якусь ученицю. Учителька завжди відпускала її як старанну ученицю. Дітям у школі давали по 100 г хліба і галушки або суп. Вірі за те, що допомагала, кухарка давала ще одну порцію хліба. Хоч дівчина й хотіла їсти, та все ж несла додому, бо там на неї чекали голодні менші братики й сестрички. Батько Віри Яківни - Томенко Яків Дмитрович (1883 р.н.) був мурівщиком, потім цеберником, власноруч виготовляв відра, кружки. Зроблені речі вимінював у людей на молоко чи просо. А мама, Євдокія Григорівна (1881 р.н.), разом із сестрою Дорошенко Марією Григорівною (1884 р.н.) ходили взимку степами. Нелегко було долати у лютий холод по 10-14 км дороги. Збирали усе, що лишилося на полях, розривали мишині нірки, шукали ховрашків. Нашукували "магар" - така рослина, схожа на просо, тільки мала дрібніші китиці з зернятком. Батько виглядав маму біля контори "Інтенсивника" до глибокої ночі, допомагав нести торбу. А удома чекали діти, ніхто з них не спав. Віра, як найстарша, брала зібране просо, товкла його у ступі. Мама йшла зранку до колгоспу, а вона готувала "м'якини". Важко було їхній родині, але мама урятувала усіх 9 дітей. Ще згадує Віра Яківна про те, що у її діда по батькові, Дмитра, жив американець - Евель Пакман. Сам він був представником якоїсь будівельної компанії. У той час в Україні тимчасово перебували іноземні громадяни, які допомагали у реконструкції народного господарства СРСР. Він часто їздив до Херсона, де у магазинах "Торгсину" купував продукти харчування, ділився ними з родиною Томенків. А ще мама віддала йому свій срібний хрестик, щоб обміняв на хліб. У Віри Яківни до цього часу збереглося фото американця і його дружини Анжеліни й доньки Віри, яку вони узяли із дитячого будинку Херсона. У 1937 р., коли Евель залишав СРСР, його разом з сім'єю затримали НКВДисти в Одеському порту. Дружину з донькою відпустили, а американця, який допомагав пролетарській державі відбудовуватися, було визнано "ворогом народу". Після арешту ніхто про нього більше не чув. Лише у 1953 р. дружина Паквела Анжеліна приїздила у Тягинку до Томенків, розповідала як бідувала з донькою, не мала ні житла, ні роботи, ні грошей. Через деякий час вона повернулася до США і зв'язок з нею припинився.

Про пережите згадує жителька села Жураківська Ядвіга Гнатівна (1929 р.н.), що була переселена на Херсонщину із села Борщагівки Погребищенського району Вінницької області. Із 4-річного віку вона та ще четверо її братів і сестер жили тільки з мамою, тяжко бідуючи, не знаючи батьківської турботи і підтримки. А сталося це ось чому. Їхня мама - Якобинська Стефанида Костянтинівна (1882 р.н.), уродженка Польщі, переїхала до дядька Збігнева в Україну (Вінничину). Жили вони досить заможно, тримали крамницю. У 1903 р. вона вийшла заміж за українця - Гната Миколайовича Копівського, який був із значно біднішої родини, ніж вона. Але працювали разом, дбали про господу, мали 3 дітей. У 1930 р. її чоловіка обрали головою колгоспу у селі. Тяжко працював, зранку до ночі їздив полями, говорив з людьми, підтримував їх, намагався і перед начальством "не пасти задніх". Навесні 1933 р. він отримав велику суму грошей і був відряджений до Вінниці за посівним матеріалом. По дорозі на колгоспні підводи напали грабіжники, забрали коней і гроші, двох селян поранили. І тоді Гнат Михайлович, залишившись без нічого, вирішив, що назад він не повернеться, бо не зможе дивитися змученим і голодним людям у вічі. До того ж знав, що на нього чекатиме покарання, а, можливо, й смерть. Передав своїм товаришам слова прощання і вибачення дружині й дітям, а потім зник… назавжди. Чоловіки, що повернулися у село, розповіли про це у сільраді. Та цим справа не закінчилася. Зібрали партійні збори, викликали на них вагітну п'ятою дитиною Стефанію Костянтинівну і "судили" її за змову з чоловіком у здійсенні "контрреволюційного злочину". Важко навіть уявити, як жила ця мужня і нескорена жінка - мати 5 дітей, як бідувала, голодувала у далекому 33-му році. Та, не дивлячись на осуд влади, люди ставились до неї з повагою - було у неї аж 38 похресників, що свідчить, як любили і шанували її односельці. Своїх дітей вона завжди вчила: То не честь - усе самій з'їсти, треба поділитися з іншими". "У хаті, - як згадує Ядвіга Гнатівна, - мама завжди тримала одну паляницю, прикриту рушником, для подорожніх, для тих, - як казала, - хто страждає дужче від нас." Лише у 1962 р., коли Ядвіга Гнатівна Жураківська вже жила у Тягинці, працювала дояркою на фермі, прийшов до її хати якийсь літній чоловік, попросився переночувати. По його діалекту можна було здогадатися, що він із Вінничини. Він розпитував дітей, звідки родом їхня мама, хто були її батьки. А зранку, коли вона пішла на роботу, подорожній чоловік залишив чотири великих помідори - "волове око", яких у Тягинці ще ні у кого не було, - і маленьку записку: "Спасибі тобі, доню, що приютила мене у своїй хаті. Хай Бог дає здоров'я тобі і твоїм діткам. Увесь вік я карався за розлуку з вами. Прости, якщо зможеш, твого нещасного батька. Збережи ці помідори, саджай їх на городі, годуй родину. Це все, що можу тобі зараз дати. Пробач іще раз. Нехай Бог береже тебе". Ядвіга Гнатівна довго берегла це послання, вивчила його на пам'ять. Та ще й досі шкодує про те, що не здогадалася відразу, що то був батько, а він не мав сили зізнатися їй у цьому. Більше нічого не чула про батька, писала й до родини на Вінничину, зверталася й до архіву, але жодної звістки не отримала. Ось так 1933 рік розділив людські долі, приніс стільки невиправданих страждань.

Слухаючи розповіді своїх односельців, які пережили лихоліття Голодомору 33-го року, я не раз думав про те, як же далі склалося життя у багатьох цих чесних, працьовитих, відданих рідній землі людей, чи потурбувалася держава про їхню старість.

Моя прабабуся - Винник Ганна Петрівна (1915 р.н.) розповідала про свою маму - Бойченко (у другому шлюбі Нікітенко) Лукерію Василівну (1888 р.н.), яка у 1932-33 рр. поховала 13 своїх дітей і чоловіка, які померли з голоду. Лишилися живими тільки двоє - Ганна та Іван (1925 р.н.). Прабабуся згадувала, що мама цілий день була у колгоспі, а вона ходила на хутір до Здориків (так звали господарів, куркулів, як тоді говорили), працювала у них: гляділа дітей, носила воду з криниці, пасла овець. А увечері поверталася додому, несучи у маленькому горщику якесь "вариво" - плату за відпрацьований день. Цим годувала матір, цим урятувала від голодної смерті свого брата, який тяжко захворів, мав глибокі виразки на тілі, але, дякуючи Богові, вижив. Зараз він теж живе у Тягинці, має 6 дітей. Боляче ще й від того, що за все пережите люди так мало отримали відшкодування. Прапрабабуся Лукерія Василівна довгий час не отримувала пенсії, бо зникли невідомо куди усі архівні записи про її роботу у колгоспі "1 Травня" за 30-і роки. Потім "змилостивилися" над нею - призначили в "соцзабезі" пенсію - аж 9 карбованців. Лише 1971 р. після численних клопотань її доньки, підвищили допомогу до 20 крб. Такою була мізерна і жалюгідна плата за голодні роки, втрачених дітей, загублений шлюб.

Маю надію, що моє коротке дослідження про події 1932 -33 рр. у Тягинці додасть сторінку до Книги народної пам'яті про святотатство, здійснене над Українським народом. Ми, люди ХХІ століття, повинні пам'ятати про надлюдські муки, непоправні втрати, про біль мільйонів людей. І поки ми не відплачемо уголос, не відмолимося на кладовищах і у храмах, не увічнимо пам'ять невинноубієнних душ, доти не зможемо жити з піднятою головою. І доки не прокинеться у нас національна гордість, не відчуємо себе господарями на своїй землі.

("Нариси з історії Бериславщини", вип. 4-й,
Херсон-Берислав: "Просвіта", 2004)

1 | 2

Далі...

© "Просвіта"

На головну | За авторами | За назвами | За хронологією
Анонси | Лінки | Контакти | Гостьова книга