|
У студентські літа його заполонила могутня сила Франкового "Мойсея", він писав перед війною дослідження про цей геніальний твір. Певне, й на фронт вирушав, і дорогами війни простував, несучи в душі карбовані ритми оспіваного Каменярем неспинного народного поступу. І, мабуть, не раз відгукнулося в солдатському серці оте пристрасно-щемливе звернення Мойсея до свого народу:
Ти мій рід, ти дитина моя,
Ти вся честь моя й слава.
В тобі дух мій, будуще моє,
І краса, і держава.
У фронтових поезіях старшини мінометної роти Олеся Гончара знаходимо рядки, які перегукуються зі строфами улюбленої поеми Франка.
Батьківщино, для нас підійми
Чорну хмару далеку.
На безводді потріскались ми,
Ніби камінь у спеку.
Або ж:
Свою землю, далеку, святу,
Не забудем до згуби...
І справа тут не тільки в ритмічній співзвучності. Було необорне відчуття спільності долі народної і власної, глибоке осягнення "духу непокірливості й волелюбності" радянського народу, відчуття руху історії, котрий не зупинити ніяким темним людиноненависницьким силам.
Фронтовими вогненними дорогами учасників визвольного походу Радянської Армії вела священна ненависть до фашистських варварів, священне почуття помсти за руїни, кров і наругу. Та вела воїнів-визволителів і велика незнищенна любов до народу і народів, до товаришів по зброї, з якими все ділилося пополам, до близьких і рідних, суджених і омріяних, вела невгасна віра в гуманістичні начала, в прогрес, "у високе покликання людини". І коли відтак у його творах критики одностайно відзначатимуть натхненно оспівану красу вірності, то ця висока краса - з любові, яка воістину перемагає смерть.
На стотрудних шляхах війни у майбутнього автора "Прапороносців" був достеменно такий же, як він напише про Гоголя, "захват перед народною силою, гімн воїнській товариськості, військовому побратимству, лицарській відданості захисників Батьківщини". Там, на фронті, у Олеся Гончара визрівав задум відтворити у художньому слові велич народу, яка відкрилася по-справжньому "в ті похмурі дні й освітлені пожежами ночі"... Але звідки такий рвійний тріумфальний творчий злет, незрівнянна сила художнього відображення "всього, що разом пережито, в походах вистраждано"?.. І тут знову б хотілося звернутися до аналогії зі славетним полтавцем, про якого в цитованій уже статті "Гоголь і Україна" О.Гончар пише: "Навіть серед київських урвищ та круч, де інший спостеріг би лиш ерозію грунтів, цей закоханий мрійник у поетичному екстазі вловлює щось гармонійне - така вже сила любові (підкреслення наше. - М. Б.), таке чудодійництво генія. І це ж тут він вигукне своє знамените: "Я совершу!"
А хіба не так уловлював гармонію у вировищах і жахіттях війни натхненний творець "Прапороносців", "Модри Каменя", "Людини і зброї", "Циклону"? Хіба не силою любові пояснюється чудодійництво багатьох "вершинних", як відзначають дослідники, та й рядових (аж ніяк не ординарних) його творів.
Витоки таланту Олеся Гончара дехто схильний шукати - і небезпідставно, либонь, - у глибині родоводу письменника, бо хіба ж не володіли природним відчуттям гармонії ті, хто дав йому у спадок гордісне прізвище. Та мусимо конче спом'янути при цьому бабусю, "чия безмежна ласка, доброта і любов" замінили в сирітстві Сашкові материнську любов. "Вона відзначалася щирою вродженою любов'ю до людей, в її образі ніби втілювалося для мене все краще, що є в нашого народу: працьовитість, чесність, справедливість, безмежна доброта, обдарованість", - читаємо в "Письменницьких роздумах".
А ще згадаймо того, хто дав майбутньому письменникові "чисто українське ім'я Олесь" - учителя мови ї літератури, котрий зумів своїм учням "прищепити палку любов до рідного слова, красного письменства". Скажемо більше: він був, до певної міри, літературним інститутом для майбутнього письменника, бо ж розкривав перед ним секрети художнього, поетичного слова. Якось у колі своїх друзів-учителів О.Т.Гончар повідав, звідки воно починалося в ньому, зачудування словом. Напише, було, вчитель на дошці рядки з вірша, як-от: "Ой шумить у полі та овес, їде сам директор МТС", - і кожне слово, кожен звук і призвук розкриває у його неповторній ролі, пісенному чарі, чи, як сказано відомим вченим, у "стилістичному ореолі". Відтак буде багатолітня літературна освіта, творчий досвід, але ті шкільні відкриття важко переоцінити.
По закінченні семирічки в с. Бреусівці Козельщанського району на Полтавщині п'ятнадцятилітній Сашко Гончар іде працювати до редакції районної газети "Розгорнутим фронтом". Вибір трудового шляху не був випадковим. Як свідчить полтавський письменник Олесь Юренко, ще навчаючись у школі, Олесь Гончар "раз у раз випробовував своє перо", друкувався на сторінках молодіжної преси. У районній газеті, за словами О.Юренка, який там секретарював, "Олесь Гончар одразу ж включився в роботу, весело так, усміхнено. І так просто, ніби був він серед нас не новачок, а старожил. І працював він невтомно, і працював він багато - як на свої п'ятнадцять літ, то дуже багато" (О.Юренко, "Не проспати роси", газ. "Комсомолець Полтавщини" від 1 квітня 1978 р.) Писав молодий газетяр не лише статті й нариси, а й перші оповіданнячка для піонерської газети "На зміну", перші вірші...
Наступного, 1934, року за комсомольською рекомендацією Олесь Гончар вступає до Харківського технікуму журналістики, якому, на прохання студентів, невдовзі було присвоєно ім'я Миколи Островського. Вчився добре, відзначався дивовижною працездатністю. У листі до друга писав 1935 року: "Робота, робота, робота. Глянь уперед - і аж до горизонту по полю життя: робота - вчитись, робота - вчитись. Але охота в мене робити і вчитись, звичайно, невичерпна, як джерело". Жадібно вбирає юнак зачарованою душею враження від життя - після журналістської практики, "приємного заслання" в Миропільський район на Сумщині, він зізнавався: "Вражень стільки, що душу розпирають".
Майбутній журналіст живе неспокійним, цікавим, активним, як сказали б ми сьогодні, життям. Багато читає художньої літератури, відвідує театри, слухає на літературних вечорах Миколу Асєєва, Костя Гордієнка, а на відкритті пам'ятника Шевченку - Всеволода Іванова, Янку Купалу, Івана Кулика, Івана Микитенка. Коли помер Микола Островський, він їздив у Москву на похорон, стояв у почесній варті. "Сум і горе... Важко передати нашу юнацьку печаль словами - помер автор безсмертного твору - роману "Як гартувалася сталь"... Після похорону улюбленого письменника три дні "розвідував велику країну Москву". Був у Мавзолеї Леніна, про який написав під свіжим враженням: "Пройдеш, оглянешся і даєшся диву: скільки може створити людина за 50 років! Істинно, що геній - це максимум працездатності..." Навіть з цих частково наведених фактів видно, яким духовно наповненим було життя юного Олеся Гончара на порозі його літературного розвою.
На відмінно закінчивши технікум, О.Гончар іде працювати в харківську молодіжну комсомольську газету "Ленінська зміна". Працював там, однак, недовго - восени 1938 року після успішного складання екзаменів його прийнято до Харківського університету. Щастю юнака не було меж. "З замиранням душі слухаю кожне слово, що доноситься з кафедри", - пише він в одному з листів.
Вчився і працював до самозабуття. "Учусь, як віл. Латинь, французька, церковнослов'янські пам'ятки". І цілком слушно зауважує друг юнацьких літ (О.Юренко): "Так з великої праці виростав і великий талант".
На передвоєнні роки припадає публікація перших художніх творів Олеся Гончара на сторінках обласної та республіканської преси. З надрукованого тоді сам письменник пізніше, з висоти досвіду і майстерності, відзначить, як твори, що "були чогось варті", - повість про весну 1933 року ("Стокозове поле"), курсову лінгвістичну роботу про твори Михайла Коцюбинського. Було також написано згадувану уже працю-дослідження про поему І. Франка "Мойсей", а також чернетки майбутнього роману про Григорія Сковороду. Було безліч намірів, планів, мрій, які нагло обірвала війна. Маючи відстрочку, О.Гончар разом з товаришами по навчанню без вагання йде добровольцем на фронт.
Мріючи колись, у студентські роки, попасти в Іспанію на бій з фашизмом, він писав у листі з юнацькою розкриленістю: "Хоч умерти, та знати, за що!" І ось тепер фашистські варвари вдерлися на радянську землю, котра "...катів-ворогів... грудьми вогняними зустріла". Ставши на захист Вітчизни пліч-о-пліч з воїнами, обстріляними, обпаленими в безперервних боях, юні, гарячі бійці студбату починають розуміти, що самої лише готовності загинути мало, що "душі високі поривання" повинні поєднуватися з буденним солдатським умінням воювати, терпляче зносячи неймовірні труднощі і злигодні". Наука бійця, наука громадянина була для Олеся Гончара і наукою літописця великого історичного подвигу радянського народу у Великій Вітчизняній війні. У її вирі довелося звідати всього. Оборона Києва у районі Білої Церкви в складі студентського батальйону. Трудні, болючі кілометри відступу, "оточенські ночі", поранення, лікування в госпіталі. І - знову бої, бої. І ні з чим не зрівняна "радість повороту на степи широкі, на лани ясні",
вікопомний визвольний похід Радянської Армії. Орден Слави, дві медалі "За відвагу" - свідчення мужності в боях.
За чотири роки війни багато довелося передумати й відчути, осмислити й збагнути. Фаустівський кінечний висновок мудрості земної для учасників двобою з фашизмом, визвольного поступу радянського воїнства набував граничної ясності і конкретності. "В суворій дійсності війни ми не розчарувались у своїх ідеалах, не розгубили того, чим збагатили нас великі гуманісти минулого, - напише перегодом автор "Прапороносців". - Вони, творці й захисники людської культури, продовжували залишатися для нас взірцем, але поруч тепер на гребінь історії піднявся їхній законний спадкоємець - проста радянська людина, одягнена в солдатську форму. Вкинута у вир війни, самовіддано захищаючи свою соціалістичну Вітчизну, вона - від природи трудівник і творець - не переставала відчувати огиду й зненависть до руйнівної війни і її фашистських призвідців"1. Ця думка, виражена в живих, яскравих, колоритних образах, "вирізьблених у слові, як на камені", стане відтак головною, наскрізною в романі-епопеї "Прапороносці", осяє своїм животворним
світлом інші твори письменника про війну, людину на війні - як великі епічні полотна, так і оповідання та новели, багато з яких за глибиною мислі й почуття "томов премногих тяжелей" ("Модри Камень", "Весна за Моравою", "За мить щастя" та ін.).
"Війна скінчилася, але в душі вона ще вирувала", - згадає письменник через декілька літ. Навчаючись після демобілізації в Дніпропетровському університеті, Олесь Гончар приступає до здійснення дерзновенного задуму - написати книгу про легендарний визвольний похід рідної армії, "про трударів фронту, про людей великого подвигу". Цій книзі, як відомо, передували фронтові поезії, названі самим автором "конспектами почуттів". Зачаровані поетичним світом могутньої і розмаїтої прози Олеся Гончара, її вершинними здобутками, що становлять нинішню класику, ми сьогодні менше звертаємо уваги на його фронтові вірші, - так, немовби належать вони тільки часові, котрий їх породив, з горнила якого постали вони, овогнені й пропахлі порохом, як сам їхній автор і сотні тисяч таких, як він, від чийого імені промовляв солдатський поет. Так, це конспекти почуттів, але завважимо: конспекти хвилюючі, писані кров'ю серця, у них, за словами Л. Новиченка, "сила й чистота почуття, які роблять ці твори по-справжньому поетичними". Справді
ж бо, хіба можна залишатись байдужим, читаючи оці, в окопах написані, рядки, де оспівано самозречення радянського воїна в ім'я великої мети - Перемоги ("Атака", 1942):
Святе божевілля атаки
В тобі поглинає все.
Через яри й байраки
Незнана сила несе.
Немає ні рідних, ні любих,
Нема ні жалю, ні тривог.
Байдужим стаєш до згуби,
Могутнім стаєш, як бог.
Порівняймо, як потім це "святе божевілля атаки" буде описано в "Прапороносцях": "Німці тікали з вогневої. Це ще піддало Чернишеві сили, такої сили, що, здавалось, його не міг би тепер зупинити наказ самого маршала. Перед ним майорів чужий френч... І Черниш.... не біг, а летів, як птах. Усе тіло його зробилося легким, пружним, нестримним".
Так само, як "Прапороносці" давно стали хрестоматійним твором, декотрі фронтові поезії О. Гончара теж. мають право на своє законне місце в шкільних хрестоматіях саме завдяки згадуваній вище "силі і чистоті почуття", вираженого в них. Взяти, приміром, "Думи про Батьківщину" (1944):
Здрастуй, мій сонячний краю,
Ти снишся мені і тут.
Серцем щодня я літаю
До тебе, за бистрий Прут.
Небагато є таких вражаючих рядків про любов до рідного краю, до Вітчизни, як ось ці - про те, як солдат пишуть додому листи:
Той - мамі, а той - дружині,
Той - сестрам, а той - братам.
А я напишу - Україні,
Сонцю її і степам,
Сивим, як згадки, могилам,
Що тонуть в імлі голубій,
Шляхам, окутаним пилом,
Якими пішли ми в бій.
І хвилюючі, з м'яким ліризмом заключні рядки вірша:
Слово, в бою огрубіле,
У тому краю забрини,
Де вишні в убранні білім
Мене виглядають з війни.
Це тема, яка й сьогодні хвилює нас, - з чого починається Батьківщина, де витоки радянського патріотизму. За шкільною програмою вчили вірші російського поета: "...Идти на смерть, но эти три берези при жизни никому нельзя отдать". Зрозуміло, що самими березами чи вишнями тема не вичерпується.
У вірші О. Гончара "Над Бугом" читаємо:
...Багряніє на заході хмара,
Як високе моє знамено.
Високе знамено! Воно, як і в "Прапороносцях" та в інших прозових творах про війну, осяває нас у фронтових поезіях Олеся Гончара. Владно звучать у них мотиви вірності обов'язку, любові до рідної землі. Причаровує ніжний ліризм, глибока задушевність фронтових поезій. "Слово, в бою огрубіле"... Ні, аж ніяк не грубе воно, а теплом і ніжністю дихає, коли йдеться про тривоги серця, як те маємо в поезії "Землячка":
Косинка біленька, з пакетами сумка,
Подряпані руки, в засохлій крові.
Втомившись, присіла, сухар собі хрумка,
Як білка горіхи гризе лісові.
Навіть далекий від поезії читач не може не відчути в цих рядках її непереборного чару...
Не можна не відзначити ритмічного розмаїття Гончаревих віршів. Можна говорити про цікаві творчі знахідки, які з плином часу не померкли. Так, у вірші "Брати" (1945) просто й щемливо висловлене справжнє поетичне відкриття:
Став і я чомусь ніжний такий
В цім краю невеселім.
І для мене тут всі земляки,
Хто у сірій шинелі.
Торуючи шлях духові свободи й правди, герої фронтових поезій Гончара звитяжно гинуть на цьому шляху в ім'я Перемоги. У вірші "Танкіст" (1945) сильно, сконденсовано, до болю правдиво передано трагедію війни.
Сніги! Не сніги, а ріллі,
Наорані смертю за мить.
І хлопець - одне вугілля -
Біля танка свого лежить.
І руки його обгорілі
Не хочуть такого кінця!
І зуби аж сяють білі
На смертній масці лиця.
І на тлі цієї жахливої смерті, - а смерть завжди жахлива, особливо, як гинуть нерозквітлі квіти життя, - на фоні цих чорних кольорів:
...Напис на танку біліє:
"Жди -
я вернусь!"
Олесь Гончар у своїх поезіях торкався тих самих болючих, животрепетних тем, що й інші, широко відомі читацькому загалові, поети фронтового покоління. Скромно визначені автором як "конспекти почуттів", ці вірші, одначе, є промовистими художніми документами великого двобою з фашизмом, прологом до славетних прозових полотен прапороносця української радянської літератури. У "Прапороносцях", як відомо, епіграфи взято з безсмертного "Слова о полку...". Та могли б прислужитися епіграфом ці рядки з фронтового вірша:
Звитягу нашу, наші болі,
Загиблих друзів імена
Читаю на шовковім полі
Свого ясного знамена...
Маючи багатий, ні з чим не зрівняний досвід воєнного походу ("Я бачив Вітчизну в пору найтрудніших її випробувань"), виконуючи священний обов'язок перед живими і мертвими - розповісти про їхній подвиг, допомогти їм, кажучи словами поета, "у вічність перейти", вчорашній воїн, а нині студент-філолог Олесь Гончар, не відкладаючи на потім, по гарячих слідах приступає до звершення свого грандіозного задуму. Колись в юності мріялось йому написати повість "Над країною спів", як він сам тоді зізнався, у стилі "Вершників" Юрія Яновського. Нині, переливаючи на папір думки, почуття, винесені з вировища війни, змужнілий у бойових походах автор навряд чи думав підлаштовуватись під чиюсь, бодай і уславлену, манеру письма. Не зрікаючись науки у своїх великих попередників, він у процесі роботи над "романом-поемою" (Л.Новиченко) витворює свій, неповторний, такий природний і величний стилістичний ореол довкола слова, довкола твору в цілому. Є в цьому ореолі відлуння безсмертного "Слова о полку..." (справа не лише
в епіграфах, взятих з нього), і улюблених "Вершників", і стилістичного багатства автора "Фата моргани", "Тіней забутих предків", Головкового чаклунського письма, - при потребі можна знайти подібності на різних лінгвостилістичних рівнях. Але ж головне - все це творчо переплавлено в горнилі власної душі і явлено в новаторській неповторності. Завважимо, однак, що новаторська суть роману-епопеї визначається її новітньою ідейно-смисловою суттю. Сама історія в цілковито конкретному, але не в побутово-приземленому вияві постає перед нами з перших сторінок "Прапороносців" і не полишає нас до кінця походу, який, власне, й не завершується, - він, як і революція, як і життя, - безмежний.
Поет сказав: "І час був мірою мого людського духу". Про героїв Гончара можна твердити, що їхній дух був мірою часу - крутого, жорстокого, пекельного, в якому вони, вперекір найтруднішим випробам, зберегли в собі, для себе й для прийдешніх поколінь найсвятіше - Вітчизну, ідеали революції, гуманізму, любові і краси.. "Прапороносці" були найпершим твором радянської прози, в якому масштабно, правдиво, натхненно показано визвольну місію радянського воїна на землях Західної Європи.
Трилогію визначають як героїко-романтичний епос. Справді, автор "Прапороносців" ніби чинить так, як радив великий Довженко, - не шкодує високих слів для звеличення людини. Але слово його, зігріте теплом душі, ніколи й ніде не зведено на котурни. Про найзначніше, про найсвятіше - про любов до Вітчизни - він уміє сказати інтимно, хвилююче, по-синівськи віддано - до самозречення. Згадаймо мимовільне зізнання Черниша, коли він із Козаковим переходить кордон.
"Озирнулися ще раз. Очі Черниша засвітилися і поглибшали.
- Мати-Вітчизно! - мимоволі вирвалося у нього по-юнацькому дзвінко й урочисто. І навіть для Козакова, який не терпів ніякої урочистої пишності, ці слова зараз прозвучали щиро й природно.
- Жди нас, - сказав сержант. - Або повернемось з перемогою, або ж... не повернемось зовсім".
Та поряд з цим високим ладом, буквально поряд,- строго реалістична картина з промовистими, предметними деталями. "Почорнілі від сонця, сухі й нужденні" румуни й бессараби везуть волами наших поранених. "Іноді на возі з-під закривавленої шинелі важко підіймається солдатська стрижена голова:
- Браток!.. А браток!.. Дай закурити.
Козаков роздавав рештки свого тютюну. Черниш уперше пожалкував, що він не курить".
Тут, либонь, всякі пояснення зайві. Це - поезія подвигу і людяності, тепло великої люблячої душі.
Якось в поїздці по таврійських розлетистих шляхах зайшлося про секрети поезії. Автор цих рядків запитав автора фронтових віршів, у чому ж загадка поезії, процитувавши як приклад Сосюрине: "Сходили на базар, помилися у бані, Я вірші став писать під вечір золотий". Олесь Терентійович, не приховуючи свого захоплення цим поетичним шедевром, сказав у відповідь:
- Очевидно, на стику високого й земного це диво й народжується...
Чи не звідси і диво поезії "Прапороносців", хоч, можливо, лише цим воно не обмежується. Треба сюди, вочевидь, долучити і пісенний ліризм, іскрометний народний гумор, професіонально виписані батальні сцени, побутові картини, проникливі ліричні відступи і, головне, майстерно змальовані образи тих, котрі захищали в боях честь і незалежність Батьківщини, рятували світ і святощі його не лише від фізичного, але й морального понищення й каліцтва.
Ось уявна розмова Хоми Хаєцького з портретами угорських міністрів: "Тепер Хома не захоче, щоб ви знову гнули фашистську політику і загинали її на війну". Або ж глибоко бентежна політбесіда майора Воронцова з приводу західноєвропейських приваб: "Багато є в них речей, що вражають своїм блиском нашого бійця... Нам було не до того. Цяцьок не робили, одежина абияка. Наші жінки, матері й дівчата за ці роки забули про святкові вбрання. Чоботи та армійська ватянка стали одягом цілого народу... Але зате які багаті ми з вами у чомусь незмірно важливішому. Багаті вченням своїм, правдою своєю, що її несемо на наших ленінських прапорах. Скажіть, у кого з них є така держава, - поступово підвищував голос майор, - котра вистояла б, як скеля, в отаку бурю?
- Ні в кого.
- А в кого з них є люди, що, не поламавши хребта, знесли б усе те, що знесли ми з вами?
Бійці сиділи деякий час, задумавшись. Навіть у їхньому мовчанні було щось єднаюче їх. Видно було, що думають вони зараз не кожен про своє окреме, а про єдине, однакове у всіх. Це був момент глибокої душевності, яка так часто з'являється біля солдатського вогнища між людьми, що пройшли вкупі довгу, важку путь і зріднилися в боях".
Оцей "момент глибокої задушевності" не полишав автора ні на мить, коли творилися "Прапороносці" в повоєнному Дніпропетровську, на робітничій околиці в сестринському шлаковому "курені" при світлі карбідової лампи, як при солдатському вогнищі. "Справжня, невидумана, невимушена і невимучена солдатська повість про діла фронтові", - писав про "Альпи" уславлений партизанський командир і письменник Петро Вершигора, котрий радив молодому прозаїкові продовжувати роботу, розповісти "людям, хорошим і поганим, про те, якою мірою далась нам Перемога".
А ось що мовить нині про уславлену трилогію Євген Гуцало: "Сьогодні думаєш: як добре, що в українській літературі є роман "Прапороносці"! Цей роман сьогодні вважається прекрасним прологом до життя, цілком відданого служінню мистецтву й високим суспільним ідеям, і сам Олесь Гончар, автор цього твору, бачиться прапороносцем сучасної прози"1. І коли нещодавно на Всесоюзній творчій конференції "Тема захисту Вітчизни в художній літературі" автор книги "Как кончаются войны" В.Суботін ратував за те, щоб література про війну "відповідала всесвітньо-історичному значенню нашої Перемоги", підкреслюючи, що подвиг народу неможливо писати сіро, безлико, невиразно, то мусимо сказати: "Прапороносці" - воістину твір, співмірний історичному значенню Перемоги радянського народу над німецьким фашизмом. Радянський воїн-переможець постає в цьому творі у всій величі тяжкої солдатської героїки, в чарівній людяності й простоті, в духовному багатстві й душевній красі. Кажуть, велике бачиться на відстані. Олесь Гончар зумів
побачити його на відстані серця під найсвіжішими фронтовими враженнями. Те, що нас пізніше приваблюватиме у широковідомих фільмах "Балада про солдата", "Летять журавлі", хіба не продовжує, не розвиває високоморальної чистоти й душевної щедрості Гончаревих героїв?
"Золота голова" і золоте серце Юрій Брянський, прекрасний командир, майстер точного вогню і справжній лицар у ставленні до коханої. Як гімн вірності в любові звучать його слова: "Тисячами різних граней світиться кожне людське серце. І от тільки в нас, між нами, ці тисячі граней усі, до останньої, світилися однаково, вірніше - гармонійно, співзвучно". Ярославна нових часів - Шура Ясногорська, улюбленець полку "комісар" Воронцов, Черниш, Сагайда, Хаєцький, брати Блаженки, Маковейчик... Ціле сузір'я імен, доль, характерів. "Люди, люди, високії зорі, долетіть мені б тільки до вас..." І образ Вітчизни ненастанно - при них, в них. І над усім - монументальний образ-символ прапороносців, що виростає з живих, конкретних картин. "Прапороносці перетинали поле. Покорчоване, перепалене, поруділе, воно ще місцями було затягнуте клубовинням сиво-бурого диму.
Прапороносці впевнено посувались крізь те пошматоване клубовиння, пірнаючи та виринаючи в ньому, мовби рухались на великих висотах, нарівні з природними хмарами". А таки на великих висотах ідуть вони, торуючи "в ході духові шлях"!
Тож особливої значимості набувають слова Хоми Хаєцького, його щиросердне зізнання замполітові в тому, що в горах "чудо якесь з чоловіком робиться. Внизу під скелею був один Хома, а піднявся на скелю - то вже інший Хома! І бачить далі, і чує далі". Війна була для бійців не лише великим випробуванням, але й тією горою, що підносить дух і збагачує серця. Як мовить мрійно Юрій Брянський в дискусії з Сагайдою про солдатське серце: "Може, випалене вогнем, воно тільки загартувалося та стало від того ще міцнішим".
Ідея неопалимості солдатського серця, що "високо несе прапор свого кохання", з неперевершеною художнью силою передана в новелі, котра писалася водночас із "Альпами" і ввійшла до золотого фонду радянської новелістики. Ідеться про "Модри Камень", де кожна фраза і весь твір в цілому - хвилююча, прекрасна музика.
"Модри Камень" - це пісня пісень, що вибриніла радянському воїнові з розвированого світу війни, де, здавалося б, не залишилося місця для любові і цноти, досмертної вірності. Маємо ту любов, котра направду сильніша смерті.
Критика справедливо підкреслює лірико-романтичний характер новел так званого воєнного циклу Олеся Гончара. Але, здається, даремно наголошує на переважанні в них емоційно-експресивних засобів над конкретно-предметними. Бо ж які предметні описи можуть замінити, скажімо, таку художню деталь у "Модри Камені", як оця: "З-за причілка било снігом і засипало очі. Білий вітер стугонів у порожнечі гір". Або оті брудні бинти, "які нам правили й за рукавиці, котрі ми розгубили, митарствуючи в проклятих скелях". Саме закривавлений бинт, знайдений поліцаями в хаті старої словачки, послужить їм за доказ того, що Тереза закрилила (є таке слов'янське слово) радянських бійців. Стилістика цієї перлини полонить врівні, як і її зміст, ідея. "Куримо - спимо - хилимось". Картина фізично відчутна, а всього ж три слова! Такій густині письма можна тільки позаздрити.
Про незрівнянний діалог фіналу слід говорити окремо. Неймовірної сили мислі й чуття.
"Тереза: Я так довго чекала вас після тієї зимової ночі. Мені здається, що не менше, як тисячу літ.
Я: А мені здається, що я стільки ж ішов до тебе після тої ночі.
Тереза: Нарешті ми знову зустрілись! Дайте мені вашу руку. Ви відчуваєте, як та тисяча літ перемістилась перед нас? Тепер вона попереду, правда ж? Наша тисяча... Доки зеленітимуть ці гори і світить сонце, ми будемо жити. Я задихаюсь від такого багатства!"
Далі...
1 | 2 | 3
|
|
