Бібліотечка "Просвіти" Херсонщини

• Проза

• Поезія

• Драматургія

• Музичні видання

• Літературознавство

• Персоналії (книги про...)

• Історія

• Публіцистика

• Видання, що продовжуються: альманахи, збірники тощо

• Інше

Братан Микола Іванович
І краса, і держава
Нарис про Олеся Гончара

1 | 2 | 3

Скачати у форматі *.doc

Це осяяння душі, коли людина і час, в який їй випало жити і вмирати, зливаються водно, характерне і для інших творів О. Гончара про війну і людину на війні. Про героїв його воєнних книг можна сказати те ж саме, що Єгор Ісаєв написав про Нікітіна з "Берега" Юрія Бондарєва: "Він, як і весь наш народ, не тільки завоював Перемогу, але й морально створював її, створював світ, створював любов".

Добро, кажуть, повинне бути з кулаками. А чи не більш справедливо й гуманно, якщо добро має кулак, що "весь обкипів кров'ю", - маю на увазі мужність, яку явив, поставляючи на вогневу боєприпаси разом з мобілізованими ним мадярами (і за себе, і за них воював!) старшина батареї "сорокап'яток" Яша Гуменний.

Паралельно з "Прапороносцями" і вслід за ними Олесь Гончар пише новели, оповідання про війну, повість "Земля гуде", присвячену підпільній комсомольській організації "Нескорена полтавчанка", котра діяла в Полтаві під час тимчасового загарбання її фашистськими окупантами. В центрі повісті - образ духовної сестри Юрія Брянського, криштально чистої морально, гармонійно красивої Лялі Убийвовк. Образ, котрий, як і образи її товаришів по боротьбі, - Серьожі Іллєвського, Валентина Сороки, Бориса Серги, Марійки-Веснянки, позначений великістю душі, бо ж велика справа, якій вони віддають себе до останку. Напучуючи Лялю на нелегку підпільну роботу, секретар обкому партії Степан Федорович Кіндратенко говорить їй: "Наша мета - вийти переможцями. В найскладніші хвилини, в найскладнішій ситуації думай про це, про народ наш, що потрапив зараз у таку скруту. Думай про нього - і це дасть тобі силу, твердість, підкаже правильне рішення". - "Думатиму. Пам'ятатиму", - відповідає коротко Ляля. Ці слова - клятва її душі на вірність народові, Вітчизні. Юні патріоти, які до війни, "п'яніючи від світлих перспектив", готували себе до праці, науки, до життя мирного і творчого, стають на нещадну, смертельну боротьбу з фашизмом, їх не лякає можливість загину, що чигає на кожному кроці. За словами Лялиної вчительки Віри Минівни, в Лялі "почуття обов'язку завжди було найсильнішим почуттям". В ній, кажучи словами поета, гармонійно поєдналися "сталь і ніжність". Те ж саме можна сказати про схожого на дівчину, кволого тілом і незламного духом Серьожу Іллєвського, п'ятнадцятирічну Марійку-Веснянку, Бориса Сергу, Леоніда Пузанова та інших героїв "Нескореної полтавчанки". Разом з тим у повісті досить сильно показано, до чого можуть привести легкодухість, і ницість, - ідеться про образ Галки Королькової, яка видала фашистам своїх товаришів-підпільників. Думаючи про це падіння Королькової, Ляля Убийвовк міркує у в'язниці: "Що її змусило зізнатися? Умис-но зрадити організацію Галка, безперечно, не хотіла. Щодо цього

Ляля не мала сумніву. Так що ж тоді? Невже тільки фізичні муки? Справді, те, що з нею зробили, жахливо. Можливо, і її, Лялю, чекає щось подібне... Але хіба це всесильне, необорне? Невже в людині немає нічого вищого і сильнішого, що могло б протистояти фізіологічному крикові організму?" Отже, в повісті недвозначно проводиться водорозділ між ідейністю, духовністю і їхніми антиподами - легкодухістю, бездумністю, безвольністю.

Боротьба з фашистськими нелюдами пробудила в патріотах "Нескореної полтавчанки" сили, які, звичайно ж, вищі за "фізіологічний крик організму". Про це свідчить, приміром, той факт, як поводить себе на допиті слаботілий Серьожа Іллєвський, поет. Він кидає в очі катам вірші-удари:"Хто мене може судити в зборищі цьому катів?.." Битий, нівечений, він продовжував читати бойові, нищівні рядки, і це змусило його катів визнати, що "у нього в крові уже більшовизм". А яку мужність мусила мати Ляля, коли її обстрілювали, приставлену до стінки, з голови до ніг. Так, що "вийшла, як з рами. Обернулась - і свій силует пізнала на стіні". Розповідаючи про це жахіття, дівчина знаходить силу посміхнутися. "Хай... хоч силует залишили на стіні... Рідній школі на згадку". Не тільки силует, вималюваний кулями, залишили по собі Ляля Убийвовк і її товариші, котрі віддали життя за Батьківщину. Безсмертний подвиг молодих месників, живуть їх світлі імена, їхні серця в мільйонах сердець нині сущих, їхніх спадкоємців. Листом у вічність був останній Лялин лист до батька, в якому вона писала: "Звідси, з самого нутра фашизму, я особливо ясно бачу, яке все це підле, витончене варварство. І я щаслива тим, що й свою частку, яку змогла, чесно доклала до того, щоб визволити людей від цього варварства. Ми зробили небагато, але ми щиро прагнули зробити далеко більше для визволення наших людей, нашої Батьківщини. Ми були вірними в житті і вірними вмремо". Навіть гинучи, за свідченням Марійки-Веснянки, яка сиділа з нею в одній камері і якій вдалося врятуватися, Ляля Убийвовк була спокійна, на диво спокійна. "Немов вона все знає, чого інші люди не знають. І бачить так, як ніхто". Це досвід війни, це її пам'ять, про які поет іншого покоління (Б. Олійник) скаже:

...Я стою на крутизні стремлінь,
Мене чатують в пильному безсонні
І мертві очі двадцяти мільйонів,
І очі всіх грядущих поколінь.

У п'ятдесятих роках письменник-фронтовик, який назавжди залишився вірним темі подвигу захисників Радянської Вітчизни, прапороносців соціальної справедливості, гуманізму і миру, звертається до цілком природної в пору повоєнного відродження теми мирної праці. Виходять одна по одній його збірки оповідань "Південь" (1951), "Дорога за хмари" (1953), повісті "Микита Братусь" (1951), "Щоб світився вогник" (1955) та ін. Мірою часу в творах цього періоду виступають діла, тривоги і радощі звичайних трудівників, таких, як "худенька емтеесівська радистка" Зоя Лисогор (новела "Жайворонок"), для котрої висока мить душі приходить у роботі, у турботі про врожай, усвідомленні спільності своєї долі з долею колективу, що став для неї "і ріднею, і найпев нішим опертям у житті". Звісно ж, це не той випадок, коли праця заслоняє все, як траплялося в декотрих тодішніх книжках, коли в жертву їй приносились діла сердечні, інтимні. В новелі "Жайворонок" оспівано "перші і несмілі промені кохання", перші ревнощі, - золота тінь справжнього дівочого почуття, без якої, певне, й любові не буває. І коли Зоя, переборовши в собі прикрощі й сум'яття, передає сво'їй мнимій суперниці по радіо: "Оксано, Оксано, ти чуєш, ти бачиш?.. До вас пішов дощ", - у цьому теж неабияк висвітлено зсередини характер юної героїні, що його по-справжньому оцінює і той, кого вона кохає, - Сава Грек, механік.

З не меншим пієтетом розкривається краса людини мирної праці у широкославному оповіданні "Соняшники" з прекрасним образом ланкової Меланії Чобітько, яка в роботі - як у творчості. Саме в праці відкрилися для столичного скульптора "і її врода, і характер, і чиста ідеальна чарівність ліній".

Герой повісті "Микита Братусь", невтомний садівничий, здається, навіть випередив свій час, явивши в ті, далекі тепер п'ятдесяті роки одну із найсуттєвіших рис людини розвинутого соціалізму - її комуністичну спрямованість.

Звернення до малорозробленої в нашій літературі теми українського Півдня привело Олеся Гончара до джерел, сказати б, історичних, родовідних і до створення великих епічних полотен - романів "Таврія", "Перекоп", а відтак творів про сучасну історію - роману в новелах "Тронка", повісті "Бригантина", роману "Берег любові".

Виступаючи декілька років тому на зустрічі зі своїми виборцями у "столиці Таврії" - Чаплинці, Олесь Терентійович Гончар розкрив секрет таврійського тематичного "силового поля". Зокрема, він тоді сказав: "Чому, власне, я вирішив писати про Таврію? Мушу вам пояснити. Ви всі добре знаєте, що я людина з країв полтавських, з країв майже турбаївських. З ранніх дитячих літ мені довелося чути про Турбаї, про долю того мужнього села, зруйнованого в кінці XVIII століття, про людей, зселених у колишні степові пустелі. В той далекий час тут жили і господарювали чума та холера, а людині, здавалося, жити було взагалі неможливо.

Чути доводилося з дитинства і про те, як наші односельці ходили на заробітки в Таврію. Велике враження на мою дитячу душу справляли розповіді старших про Перекоп, про людей, які в ті тяжкі роки ходили вбрід через мертвий Сиваш, а в двадцяті і сорокові роки штурмом брали Турецький вал.

Перший мій візит у Таврію відбувся тоді, коли я почав працювати над однойменним романом. І першою була Чаплинка. Для мене Чаплинка здавалася - і, я вважаю, не помилково - найтиповішим, найхарактернішим степовим селом, в якому вмістилася, відтворилася сама історична доля українського народу - важка, героїчна. Все тут ніби переплелося, ніби в образі цієї Чаплинки відтворилася народна судьба, відбився, як промінь в маленькій краплині, великий світ.

Тут пролягли оті магістралі революційних перемог, коли повсталий народ, ставши під прапором Леніна і увірувавши в Ленінські заповіти, вирішив перетворити їх у свою долю..."

Відчуття руху історії, народного поступу, відчуття дороги, що, за визначенням Блока, є ознакою справжності таланту, з особливою силою відбите у творах О.Гончара, які належать до таврійського циклу. Втім, вони ніколи не були вузько локальними, в них, як у степових просторах, - дихання океану, завжди присутній подих безмежного світу, вітри з усіх його боків - "з нашого і з того".

Після "Прапороносців", що одразу ж завоювали прихильність читачів і критики, двічі удостоєних Державної премії СРСР, роман "Таврія" був другим великим епічним твором, який теж приніс письменникові заслужений успіх. Його одразу ж переклали на російську мову, на мови братніх літератур. Саме після виходу цього твору, що відкрив ніби заново таврійський регіон, трудящі Херсонської області обирають О.Т.Гончара депутатом до Верховної Ради УРСР, а пізніше - незмінно до Верховної Ради СРСР. Зв'язки письменника з життям краю стають ще тіснішими, і все це не могло не позначитись на створеному ним упродовж останніх трьох десятиліть.

"Таврія" - твір, написаний на незаперечній документальній, життєвій основі. Роман цей, зважаючи на його продовження - "Перекоп", відносять до історичних полотен, оскільки в останньому виведені реальні історичні постаті. Та в цьому розгонистому епічному полотні разом з тим "торжествує уява", "третя дійсність", звідси - поезія стилю, його неповторний, гончарівський ореол. Доказів цього - без ліку, але ось один з них. Заробітчани - полтавські, київські, чернігівські, братаючись у дорозі з курськими, воронезькими, орловськими, "ішли, розбиваючи ноги до крові, несучи незгасний виблиск надії в очах". А перед ними, на курявних шляхах до Каховки, до Асканії, землі їхньої обітованої, - текучі марева серед безводного степу. "Мов чисті, невтомні мрії, струмували вони цілими днями, не наближаючись, не віддаляючись... Високими сріблястими ріками - впоперек сухих заробітчанських доріг!" Яка точність, вага епітетів, яка музика фрази! Одне з численних потверджень думки геніального Тичини про те, що "усі справді великі письменники і поети завжди тонко відчувають нерозривність значення і звучання слова".

Герої "Таврії" - справді, кажучи словами Франка, "мій рід... вся честь моя й слава". В образах криничанської голоти, нащадків турбаївського роду, вбачаємо уособлення долі українського народу, його національного характеру, зародження революційної самосвідомості на шляхах спільної боротьби супроти царату разом з російськими братами по класу. В заробітчанських мандрах, на каховській ганебній людській торговиці, у строковому наймі у Фальцфейнів гартуються воля і почуття пролетарської солідарності знедолених, їхнє таврійське "ходіння по муках" знаменуватиме переддень великих соціальних змін, до яких причетні герої "Таврії" Данько і Вутанька Яреськи, Нестор Цимбал, Леонід Бронников, Федір Андріяка. "По крові брати, по долі - супутники", пройшовши крізь асканійські випробування, встають супроти гнобителів - заморських і своїх, єдинокровних, - не в стихійному спалахові гніву, але організовано, дружно - "по-морському та по-пролетарському", як мовить під час страйку Вутанька.

Мине зовсім небагато часу - і ковилові степи Таврії стануть ареною вікопомних революційних битв, і в лавах борців за нове життя ми зустрінемо заробітчан-полтавців. Виросте у мужнього, загартованого в класових боях воїна, борця за революцію Данько Яресько. "Підхопило, винесло на саму бистрінь" нового життя Вутаньку, що стала дружиною революціонера, червоного комісара Бронникова, матір'ю його сина, активісткою сільської громади, врівні, як і колишній ватаг заробітчан Цимбал. У "Перекопі" яскраво змальовані нові герої, котрих у "Таврії" не було, - це і командир червоного партизанського загону, уродженець степової Чаплинки, вантажник з Хорлів Дмитро Килигей, і славетний провідник радянських військ через Сиваш строгановський селянин Іван Іванович Оленчук, якого плин часу виніс на гребінь історичних подій. Разом із Фрунзе, Ворошиловим та Будьонним він вирішує долю трудового люду і виносить присуд Врангелеві й тим, чию справу відстоювала біла армія. Приспішником біляків та кадетів, як і слід було чекати, став Гаркуша, до махновської "вольниці" скотилася Ганна Лавренко, яка в пошуках легкого життя, мов одчахнута від дерева народу віть, гине в грізних бурях революційного перетворення світу...

Характери багатьох героїв роману виписані детально, колоритно, роман відзначається міцною реалістичною основою. Але є в ньому чимало романтично піднесених, символічних сцен і картин, які підкреслюють велич і масштабність того, що утверджують на землі Бронникови, Яреськи, Оленчуки та інші борці за нове життя. У зв'язку з цим не можна не згадати уявної розмови продубленого сонцем та вітром Оленчука з білогвардійським диктатором Врангелем. "Високо стоїте, ваше превосходительство, - мовить селянин, - на весь край ваші аксельбанти поблискують, але не буде вам у вашому величанні добра". Ці слова пророчі, за ними - думи, дія і воля тисяч людей, повсталих за свободу, за правду, за щастя трудящих. На прикладі врангелівського офіцера Дьяконова у романі переконливо показано крах білої справи, ошукання Врангелем своїх же ревних слуг, які втратили найголовніше у житті - батьківщину.

"Таврія" і "Перекоп" увібрали в себе тривоги, надії і віру свого часу, в них добре передано його розбурканий ритм, читач мало не фізично відчуває стрімкість подій на крутозламі історії, блискуче переданих у "Перекопі". Обидва твори відомий російський письменник Г.Коновалов назвав у числі першокласних книг з місткою історичною пам'ятливістю, віднісши до цього розряду також "Циклон", "Тронку" і "Собор".

Роман "Людина і зброя" (1960), за який письменник був удостоєний Шевченківської премії, з'явився друком через три роки після "Перекопу", підсумував перший етап розвитку воєнної теми у доробку видатного романіста. Початок війни, її перші, надзвичайно складні дні і ночі постають у творі у неприкрашеній реальності й глибокій філософській осмисленості пережитого, вистражданого й завойованого в боях за свободу і незалежність Батьківщини. Весь пафос цього виразно антивоєнного твору спрямований на утвердження думки про несумісність людини і зброї, людства і воєн, які знищують багатства, витворені цивілізацією. Якщо ж людина, захищаючи свою Вітчизну, бере до рук зброю, то це - в ім'я життя і грядущого, в ім'я всіх тих матеріальних і духовних цінностей, які надбала людська історія. Мається на оці не лише зброя в прямому значенні, але й духовна озброєність народу, котрий захищає свою Батьківщину і світ од загину, - "дух наших армій, безмежна витривалість нашого бійця".

Герої роману "Людина і зброя", так само, як і повісті "Земля гуде", готували себе до науки і праці, але вимушені брати до рук зброю, ставати на захист своєї землі і самого життя народу, супроти сил, які, за словами старого професора історії, "коли їм дати розвинутись, поведуть людство до самознищення". В часових параметрах дія роману охоплює невеликий проміжок першого року війни - від чорної червневої неділі до передосені сорок першого, але в цьому творі, як ні в якому іншому досі присутні всі три дійсності, злютовані в одно,- минуле сучасне і майбутнє. "Мої віки слідом за мною ходять", - міг би повторити кожен із бійців студентського баталь йону. Недарма ж професор історії, вказуючи на бійців котрі йдуть на фронт, "прості, звичайні люди, люди від верстата і від плуга", називає їх, хоч вони, може, й не чули про Рафаеля, друзями Рафаеля, друзями Пушкіна й Гоголя, бо вони "єдині їхні тепер захисники".

Як і в "Прапороносцях", у "Людині і зброї" Олесь Гончар виявив себе майстром батального живопису, водночас у новому творі, зважаючи на особливості його теми, повнокровно показана інтелектуальна зрілість, багатий духовний світ героїв роману. Це стосується не лише студбатівців. Юна пташниця молиться перед старою іконою... віршами з Франкового "Мойсея" - читає вступ до поеми: "Народе мій, замучений, розбитий..." Напевне ж, її, як і автора безсмертного твору, хвилюють не лише сьогоднішні муки й незлагоди, але й будуще народу.

Богдан Колосовський, образ якого викарбуваний у слові, як на камені, чи не найповніше завдяки внутрішньому монологові - "Листам з ночей оточенських", - згадуючи про те, як Степура читав "Мойсея", - зокрема оці вражаючі рядки:

І підуть вони в безвість віків,
Повні туги і жаху,
Торувать в ході духові шлях
І вмирати на шляху,-

тут же робить осторогу, визначаючи різницю між рокованим ходом Мойсеєвого роду і своїм стотрудним поступуванням: "Але ми не хочемо вмирати! Ми йдемо для того, щоб жити".

При всій трагічності зображених у ньому подій роман звучить в цілому оптимістично, розкриваючи не без надії перспективу "у безвість віків": "Але, навіть гинучи, віритимемо, що після нас буде інакше, і все це не повториться, і щаслива людина, розряджаючи останню бомбу в сонячний день Перемоги, скаже: це був останній кошмар на землі".

Образи бійців студбату - Богдана Колосовського, Андрія Степури, Славика Лагутіна, Мирона Духновича - це образи Людей з великої літери, які плоть від плоті свого народу, носії його честі і слави, сили його необорного духу. До образу-символу підіймається в тяжких оточенських мандрах Колумб - в недавньому минулому степовий агроном, людина міцного народного складу. Він має моральне право йти на чолі бійців, що пробиваються з оточення до своїх. На грудях у нього під сорочкою зберігається святиня - Червоний прапор, що "вогнем червоніє на сонці". І ось які думи й почуття викликає це несподіване видиво у бійців, котрих веде Колумб: "Ми стоїмо і дивимось мовчки на той жаркий багрянець матерії. Шматочок пурпуру. Шматочок китайки. А він яскравів на барикадах. І його, як вимпел, підіймали відважні люди на снігові верховини гір, і, може, десь народились уже астронавти - люди майбутнього, що понесуть його в незвідані далечі космічних просторів..."

Апофеозом громадянської зрілості, вірності солдатському обов'язку, Батьківщині і справі, за яку воюють радянські солдати, є подвиг Мирона Духновича. Народжений не для війни, на перших порах геть не пристосований до військового життя і тяжкої солдатської праці, в процесі війни він зростає на наших очах до бійця, що "сягає свого зеніту" ,- жертвує життям, підриваючи ворожий склад з авіабомбами. Так він і залишиться в пам'яті товаришів своїх і читачів роману: "Як вирізьблений, стоїть проти тієї величезної скирти, де замість снопів золотих, колосистих, бомби на бомбах лежать". І замість реквієму - дума-пам'ять побратима про нього, живого: "Який він прекрасний! Як багато мені хочеться сказати йому! Такого друга, мабуть, ніколи не буде у мене в житті..."

Коли писалися "Таврія" й "Перекоп", на місці колишніх революційних битв саме споруджувалась Каховська ГЕС. Олесь Гончар не раз приїздив на будову, знайомився з її людьми, що з'їхалися зі всієї країни. І, правду кажучи, були у читачів сподівання в наступному його романі зустрітися з героями Каховки мирної, будівничої. Твір, глибоко перейнятий ідеєю сучасності, невдовзі був написаний, він справді присвячений степові, людям нашої доби, яким зі степових орбіт відкриваються всесвітні далі. Саме цим могутнім мотивом - відчуттям рідного краю і відчуттям світу, яким сповнені всі дванадцять новел, об'єднаних водно як правдиве, схвильоване і мудре "сказання про час і людей" (В.Кожевников), пояснюється секрет високої поетичності "Тронки", її "дзвінкої ліричної краси" і філософської заглибленості у проблеми сьогочасного світу. "Книгою доби" назвав цей роман Д.Павличко. "Це документ реальності і разом з тим - поетичне відкриття, - писав про "Тронку" відомий молдавський письменник Андрій Лупан. - Це пафос реаліста, який бачить ясно й глибоко, перебуваючи у вічному пошук й злеті". Твір одержав загальносоюзне й світове визнання, він, як відомо, відзначений Ленінською премією.

Нащадки тих, що штурмували Перекоп, діють у "Тронці" як справжні господарі життя отчого краю, своєї Вітчизни, захисники миру на планеті і самої планети. Людьми від землі, народної мудрості і снаги виступають в романі чабан Горпищенко, голова радгоспного робітком Лукія Рясна, бульдозерист Брага. А поряд з ними, правофланговими мирної праці, - чатує мир на землі начальник полігону Уралов, через чиє серце проходять тривоги нашої доби. На полігоні гине, не розквітнувши, його дитя ніби не витримавши полігонної атмосфери з вічним гуркотом та вибухами. Та Уралов - солдат Вітчизни, наказ її для нього понад усе. Старий чабан розуміє, що "допоки бандити кругом хати ходять, хіба ж можна ліквідувати полігон". Уралова ж, як і кожне живе, незбайдужіле серце, чарує в степу голос тронки, мирна праця Горпищенка і його земляків. Він би теж, либонь, якби це було можливо, змінив гуркіт свого полігону на благотворний гомін каналу, який "підпирає" полігонників.

Степовики, льотчики, мореходи, каналобудівники, герої війни і мирного будівництва, молода, розкрилена парость народу повнокровно, розлого виписані на сторінках роману, що відзначається поліфонічністю і гармонійністю, великою естетичною силою. Стільки в ньому образів-символів, починаючи від тронки, що стала уособленням мелодії рідного краю, включаючи полігон, залізний острів - судно-мішень у морі, об'єкт для бомбардування, червону торпеду, корпус якої прислужився для того, щоб ним воду з колодязя добувати. А який глибокий підтекст мають драматичні події, що розгортаються на "залізному острові", куди Віталик і Тоня запливли знічев'я, самі того не відаючи, що стануть мішенню для бомбардування. І сидять вони в ньому, "ждучи нічного удару... мовчазно зіщулені, мов останні діти землі, мов сироти людства".

"Тут багато неба" - названа одна з новел "Тронки". Тут багато високих душ, зазначимо ми, адже герої роману, за словами Д.Павличка, "тримають небо" на своїх раменах. Сказане, однак, не стосується відставного майора Яцуби, якого саме життя прирекло на пігмейську ницість, хоч йому й прагнеться командувати, вершити чиїсь долі, знекрилювати прагнучих льоту.

Загальна концепція роману глибоко оптимістична. "Скільки в ньому сонця, поезії, радості і радощів життя", - писав Петро Козланюк. На сторожі всього живого, світлого і радісного стоять герої "Тронки", і не випадково старий Горпищенко мовить своєму синові, льотчикові реактивної авіації, якому "ніщо так не пахне, як наш степ", - недарма напучує сина батько: "Ти - літай".

Роздумами над проблемами сучасності позначений і роман "Циклон" (1970), який сполучає в собі дві теми - війни і сьогодення. Об'єднані вони в романі долею головного героя, знайомого з "Людини і зброї" - Богдана Колосовського. "Глибоко аналізуючи історичний поступ, - зазначає В. Фащенко, - Олесь Гончар розкриває в "Циклоні" змінність життя, людини, її почуттів". Які ж ці зміни, що знаменують вони і що вістують собою, які перспективи людського поступу, всупереч (а може, у певному розумінні і завдяки їм) бурям-циклонам, що прокочуються над землею, над людьми, над людством? Досвід війни, досвід боїв, оточенських ночей і концтабірних нелюдських мук назавжди утвердив Колосовського в тому, що фашизм несе людині фізичну і духовну смерть. Богдан пройшов крізь усі кола фашистського пекла, вижив, вийшов з нього месником, переможцем, став по війні кінодокументалістом і тепер засобами мистецтва передає те, що визріло в його свідомості, в душі під ударами бур двадцятого віку. Під час боротьби зі стихійним лихом, побачивши на власні очі, як "з найкращого боку себе показали солдати", він робить життєво переконливий висновок:

"Наперекір усьому, існує ж таки спадкоємність людського в людині. Є воно, діє, ще різкіше виявляє себе в критичні хвилини. Життя справді має свої золоті естафети, без яких озлиднів би світ..."

Не позначусь хіба - хоч певною мірою - на складі його ж власних вод, на мірі їх солоності, на рівні берегів, на самому характері океану". Хіба не про людину серед людей ідеться в цих мудрих і сонячних рядках: "Вода серед води - вже у цьому є незвичайність... І є щось значне в самому акті впадання, в цім єднанні гирла ріки з Океаном".

І як апофеоз цього плину і злиття - сонцебризний фінал роману-поеми:

"Світиться світ, всюди розіллялося тихе, сріблясте, безкрає...
І повінь уже тут не повінь.
І небо вже тут не небо, а небеса".

Це - мудрість земна, це - поезія, це - Олесь Гончар у розповні свого високого людського і творчого літа.

Письменницьку працю видатний майстер слова сполучає уподовж багатьох літ з активною громадською діяльністю. З 1959-го по 1971-й рік очолює Спілку письменників України, багато разів обирається до Секретаріату правління Спілки письменників Союзу РСР. Нині - голова Українського республіканського комітету і член Всесоюзного комітету захисту миру. Комуніст О. Т. Гончар був обраний делегатом ХХV і XXVI з'їздів КПРС, він - кандидат в члени ЦК КПРС. Депутат Верховної Ради СРСР 6-9 скликань. За великий вклад у розвиток радянської літератури в 1978 році О.Т.Гончару присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. О.Т.Гончар - академік Академії наук УРСР.

Саме внаслідок громадської роботи - підготовки матеріалів на засідання Постійної депутатської комісії - письменником був зібраний фактичний матеріал, який прислужився для написання повісті "Бригантина" (1973), в центрі якої - образ трудного підлітка Порфира Кульбаки. Географія твору - знову Таврія, Придніпров'я, Комишанка, яка "стоїть над самою водою, лицем до плавнів, по вікна в очеретах, слухає музику їхніх шумів осінніх (ні на які інші шуми не схожих) та крякіт птахів, що гніздяться в плавневих хащах, де крізь зарості й каюком не проб'єшся". Ну, звісно ж, назва села вигадана - у повісті не зустрінеш точних географічних назв, але вгадуються вони таврійцям напевно. Так, цюрупинські лісовики пізнають царину своєї діяльності в старанно змальованій "українській Сахарі", де трудиться мати Порфира Кульбаки - головного героя твору. Тут передостаннє слово можна було б взяти в лапки, адже Порфир, з яким читач знайомиться на перших же сторінках повісті, - "ще одне дитя цього розшаленілого віку", юний злодійчук, котрого мати змушена віддати у спецшколу для перевиховання. І ось тут, у цій трудовій республіці, не зразу, а зусиллями колективу вчителів, вихователів Порфир та інші неповнолітні правопорушники проходять перековку трудних своїх характерів.

"Бригантина" - це поетичний гімн людинолюбству, довір'ю до юного громадянина, віри в його духовний розвій. Багато залежить тут від сім'ї: до спецшколи ж бо Кульбаку і його друзів по нещастю привели якісь родинні незлагоди (Порфир виростає без батька, котрого він і в очі не бачив, його в Комишанці навіть прозвали по матері Оксаничем). Зробила свій вплив і вулиця, котра й понині становить ще серйозну загрозу у вихованні ді тей, особливо в перехідний, підлітковий вік. Колективові спецшколи належить повернути "бездоглядних", "знервованих" до нормального життя, розкрити їм хибність їхньої романтики й прилучити до справжньої, тієї, що народжується з правди, краси і труда.

В повісті з великою теплотою і художньою переконливістю змальовані образи педагогів: Валерія Івановича - директора, Ганни Остапівни, Марисі Павлівни, Бориса Савовича - учителів та вихователів спецшколи. Особливе місце посідає образ Антона Герасимовича Тритузного - помічника директора школи по режиму. Щось в ньому є від майора Яцуби з "Тронки", дивиться він на виховання інакше, ніж, скажімо, Марися Павлівна: вірить у вроджену порочність таких, як Кульбака, відверто кепкує з тих методів, що ними користуються вчителі. Проте, спостерігаючи, як перероджуються у школі ті, за ким, на його думку, "тюрма плаче", десь під кінець свого службового шляху (Тритузний іде на пенсію) він теж, здається, відтеплів душею. Зрештою, не його, Тритузного, режим, а голос власного сумління повертає Порфира з Геною після чергової (останньої, віримо) втечі - до школи, до наметового містечка з романтичною назвою "Бригантина", яке оточує не кам'яний мур, а символічний трав'яний бар'єр, бо ж потреба у мурі відпала.

Кращі сторінки повісті присвячені показові праці, яка "переростає у красу". Працює Порфирова мати разом з іншими гектарницями, освоюючи "арену пісків", плекаючи виноградну шкілку, "чубучата", які, прийнявшись вкорінившись на пісках, змінюють обличчя пустельних кучугур, людям плоди і радість дарують. Працюють, виплекують юні душі своїх вихованців учителі спецшколи, різними педагогічними методами "перешколюючи" їх. Працюють і малі правопорушники, збиваючи ящики, збираючи черешню в колгоспних садах тощо. Офіційна назва їхньої домівки - "спецшкола", але це ж таки справді "трудова республіка". "Праця, вона таки лікар найкращий",- визнає навіть Тритузний. Погоджується з ним і Оксана: "...Так, вся мудрість людини - в праці. З нею почуваєш, що живеш недаремно на світі, що дає вона певність тобі й шану людську, приносить навіть у самотності радість, іноді майже насолоду, яку, може, й називають щастям".

Роздуми над пекучими питаннями часу, поліфонічністю ідейно-тематичного звучання приваблює "Бригантина". Та в центрі уваги - старе, як світ, "батьки і діти", але ж воно завжди хвилюватиме людей, доки світу. "Там, де діти перестають любити батьків, там кінець усьому", - говорить дирек-тор науково-дослідної станції, доктор наук. А діти, що опинилися за мурами спецшколи, судять по-своєму (і часом мають рацію) дорослих: мовляв, нам забороняють, а самі собі дозволяють іноді таке, що недостойне імені людини, - нищать скарби природи (в повісті йдеться про злісних браконьєрів), пиячать, рідних дітей зрікаються... Одне слово, є над чим замислитися не лише працівникам спецшколи...

Справжній художник, як писав М.Г.Чернишевський, завжди кладе в основу своїх творів ідеї сучасності. У "Бригантині" гостро поставлена проблема повноцінності людського життя, "життєздатності і дієвості гуманістичних принципів виховання, які взяло на озброєння соціалістичне суспільство"1. Читаючи "Бригантину", згадуєш ім'я і діла натхненного педагога сучасності В.О.Сухомлинського, а мимоволі й тих, котрі у виховному процесі не далеко втекли від методів Тритузного, для яких параграфи закривають головне, посутнє - діалектику й красу дійсності, радянського способу життя.

Саме радянський спосіб життя, його всеохопний дух наснажує сторінки роману "Берег любові" (1976), який написано після "Бригантини", і він таки перегукується з повістю, хоч у першому творі головний герой - юнак, у другому - людина літня, "морський вовк". Героєві "Берега любові" Андрону Гурійовичу Ягничеві під крилатим паруссям "Оріона" довелося побувати в безлічі портів, обійти планету з краю в край. Але в найдальших далях поставав йому край, в якому злиті воєдино доля народу і твоя, дні минулі і нинішні, наші початки й розвій, одне слово, берег любові. Адреса цілковито визначена: Кураївка, степ, Таврія, людям якої присвячено не один твір видатного письменника.

Андрон Ягнич, "вузлов'яз життя", як названий він у романі, причетний до історії народу - і тієї, що за даллю століть та років, і тієї, що твориться нині, проходячи крізь нашу долю, думи й серця. Неспроста ж йому, коли він слухає Іннину пісню, здається, "ніби пропливає перед ним усе його власне життя з голодним дитинством і з молодістю ясночолою, коли ходив у Пірей за завданням Комінтерну..." А хіба ж це не хода історії, не її гарячий подих, коли хлібороби колгоспної Кураївки на чолі з Савою Даниловичем Чередниченком - героєм фронтів, командиром морських десантників і Героєм Праці, в минулому комбайнером, нині головою колгоспу - відстоюють у двобої з природною стихією - запалом хлібів - виплеканий такими нелегкими зусиллями урожай. "Коли насувається, летить на тебе океан розжареного повітря... хоч натроє розірвись, нічим його не перепиниш, нічим не затулиш... Амбразуру можна, степ - ні, це не амбразура, його не закриєш грудьми..." І все ж хлібороби не падають духом, не втрачають в цьому випробі найголовнішого - сили духу, віри в людську змогу, добро і красу.

Ще буде наступного літа в Кураївці свято першого снопа і подвійна радість у Чередниченка: "Тут поле вродило, а десь в НДР народився нарешті онук..." І буде серед своїх краянців, як рівний, осяяний їхньою врочистістю й радістю - Андрон Гурійович Ягнич, котрого життя було вже ніби списало у відставку, в "забортність".

Нелегким, болючим виявилось для нього прощання з вітрильником "Оріон", де він багато літ плавав майстром парусної справи, переливав у своїх вихованців мудрість дум і вогонь душі. І ось настав час - провели його з належними почестями на вічний берег, на пенсію. Гіркі розмисли й переживання старого вузлов'яза сходяться навколо далеко не риторичного питання, як жити далі, коли ти нікому не потрібен, коли навіки прощаєшся з улюбленим ділом, з морськими просторами, з вітрилами, наповненими вітром?.. Тут і до зневіри недалеко, було таке, що подумалось: "Житимеш тепер ти на іншій палубі, де ні вітру, ні хвилі, ні співу парусів над тобою, де буде тобі саме вічне скніння та животіння, - не життя, а тільки відбування життя..." Але, як справедливо зауважив Д.Лукін у статті "Заздоровне слово романтиці" (про повість "Бригантина" і роман "Берег любові"), відправляючи в належний час у відставку людину, "неможливо відправити у відставку ні минулого країни, ні заповідані батьками традиції, ні романтику польоту, ні невтолиму жагу нових відкриттів". Це залишається з Андроном Ягничем довіку, така вже він людина, неспроста ж - вузлов'яз життя, не задля втіхи називає його Інна, врівні, як і Чередниченка, поетом, поетом життя. То дарма, що кураївські запилюжені обрії різняться від морських, саме тут, у вирі колгоспних турбот, серед свого роду, трудового люду, відкривається невпокореному відставникові, що дорозі не кінець, що життя продовжується, якщо ти потрібен хоч одній людині на світі.

Життєстійкість душі Ягнича розкривається в переборенні самотності й відчуження, що на нього чатували після того, як потім стане хрещеним батьком брата "Оріона" - незрушного вітрильника на морськім узбережжі, де відпочивають трударі, - це також має свій сенс. Інна бачить у цьому витворі самого Ягнича, щемливу відкритість його душі, винесену на люди його заповітну мрію. "Почувалось, що цей вітрильник з усміхненою русалкою - то модель його молодості, він - як прощання, як образ пережитого життя, дужого і сильного. Ось так він виповів себе... Як умів, так і відтворив оріонець своє заповітне, в образі вітрильника втілив свою істотність мужнього й послідовного життя!"

Мужнє і послідовне життя. А чи не таким було воно в Сані Хутірної, кураївської льотчиці, що стала вже легендою, котра "уславилась на фронтах і потім, підбита, разом з коханим загинула у повітрі, пішла у вічність в обіймах". Чи не таким є життя невтомного трудівника, народного вожака, мудрої, зовні грубуватої, але глибоко душевної людини Сави Даниловича Чередниченка а чи начальника сімейного екіпажу комбайна Федора Гурійовича Ягнича, Інниного батька, і його зміни - сина Петра - штурманця. "Хай підліток, але і в нього зараз є підстави почувати гордість, разом з батьком недосипав цілі жнива".

Інна Ягнич, "кураївська Маруся Чурай", - плоть від плоті цього загартованого на гарячих вітрах історії люду, незнищенного роду свого, чий дух прагне льоту і простору. Неспроста ж по закінченні медучилища сама забажала повернутися в Кураївку, хоч могла б, як відмінниця навчання, куди-інде - "під магнолії та кипариси", - знала, які-то клопоти ждуть на неї в сільському медпункті, знала, але обрала саме "кураївський варіант", бо повабив не тільки в рядках пісні, яку склала, - берег любові. Золота Бенгалія її чутливої, пісенної душі. Так У романі означується тема споріднення і єдності поколінь. Ті, хто входить у життя, усвідомлюють, на якій землі їм судилося зростати, якою славою овіяний берег любові, тримаючись котрого, ніколи не зіб'єшся на манівці, не відступишся від правди. Уособленням "чистого, ціннющого... золотого" (П.Тичина), що є в нашій молоді, виступає юна героїня твору, котра, як сказано в романі, "пам'ятала батьківську науку і внутрішньо приймала її". Стосується та наука як її життєвих, так і творчих принципів. У своїх земляках сільська поетеса відкриває духовні острови рідного народу, як, скажімо, в образі Чередниченка. Для неї в кураївському Зевсі дуже багато важить, окрім його диявольської енергії, внутрішня повага до людей, чи, як вона визначила подумки, його анти-байдужість. Сам же Сава Данилович пояснює (і то не рисовка, але істина), що він при всіх "дозах пошани та слави не втратив чутливості, не зачерствів, не перетворився на курдюк овечий" завдяки тим, багатьох із яких на світі немає. Тим, котрі його перед боєм у партію приймали, "руки - до єдиного підняли за нього перед самим виходом у десант..." А ще це заслуга вірної подруги життя - дружини Варвари Пилипівни, котра не дає "карасеві в байдужість замулитись". А ще, думається,- від батька-матері, від роду оте совісне начало в Чередниченкові, котрий гідно несе честь і славу предків, близьких і далеких своїх попередників на цих степових обширах.

Той, хто тільки для себе живе, вважає, що світ на ньому, в ньому сходиться, ризикує вступити в конфлікт із життям і закінчити печально, якщо не трагічно. В романі з вражаючою силою показана драма родини Веремієнків, молодший із роду яких, Віктор, дійсно потрапив "у забортність" на початку життя, і то з власної волі. Батьківська наука (син учителів), добротворче життя земляків пройшли крізь нього ніби навиліт, вулиця, сумнівні друзі призвели його до болотяної заводі хуліганства й розбишацтва, зрештою, на лаву підсудних і до трагічного кінця. Те, що Віктор, будучи п'яним за кермом автомобіля, вбиває рідного батька, - жахливо. Але не менший жах - що він убив його своїм негідним вчинком, невигойним, цинічним егоїзмом, порожнечею душі. Бо ж "вакуум душі - він теж здатен на дію, причому здебільшого руйнівну". Той факт, що Віктор покінчує самогубством, - схиляє до думки: він сам себе судив за найтяжчий злочин перед батьками, перед людьми, перед самим собою. А могло ж бути все інакше. Зігрітий любов'ю такої дівчини, як Інна, він таки відчував себе людиною, здатною на хороше і світле. "Коли ми вдвох, я, - віриш - наповнююсь змістом..." Шкода, що зерна добрості так і не проросли в його душі:

Далі...

1 | 2 | 3

На головну | За авторами | За назвами | За хронологією
Анонси | Лінки | Контакти | Гостьова книга