|
Є в романі образ, котрий чарує своєю несподіваністю, незвичайністю і водночас глибинною значимістю. Ідеться про двійко білий гусей, "Овідієвих чи, може, Коршакових" (заувага теж не випадкова: так переплітається минуле і теперішнє, легендарне і реальне). Щоночі виходять птахи на берег, полишаючи ситий затишок, наче кличе їх щось, "якась давня сила інстинкту, віддалений спогад про те, коли вони ще вміли літати... Може, вони й зараз у своїх пташиних снах спроможні бачити себе в леті, відчувати напругу крила". Ці ж майже казкові, фантастичні птахи, виходячи отак перед буруни безконечності, забачивши постать, перегукуються, ніби питаючи: "Хто ти?" І в світлі цього питання, котре ставить сама природа в своїй невикорінності, проблеми, підняті в романі, набувають особливого сенсу й забарвлення.
Нам, як героїні роману, юній поетесі, - вибринить фантазія Овідієвої стежки - своєрідна історія берега любові, з постаттю римського поета-вигнанця, який на цих обширах, чужих для нього, варварських, відкривав для себе душу народу, чиїми спадкоємцями ми є. І спогадається нам його пророцтво, після того, як вчув співи любові на цій землі, оте пристрасне звернення поета до Вічного міста на вповні реальному приморському валу: "Риме! І ти, Октавіане Август! Вщент розлетяться твої легіони, а пісня її все переможе".
Роман, у якому не обійдено крутих драматичних сторін життя (є вони і в "Людині і зброї", в "Тронці" й "Циклоні" тощо), в цілому сповнений сонячності, оптимізму, як сама земля, народ і його пісня. Твір возвеличує людину, її душу, уславлює велич праці, напругу крила, поезію життя і любові, воює проти людської байдужості, жорстокості, духовного браконьєрства, - думка, яка не раз образно переконливо виражена в попередніх творах О.Гончара. Таких, як оповідання "На косі", "Кресафт", роман "Собор" (1968), кіносценарій "Абітурієнтка", пристрасні публіцистичні виступи письменника. І разом з тим в новоетапних творах О.Гончара все могутніше, художньо переконливіше висвітлюється тема першокоренів, основ і людської гідності та значущості, і нашого, радянського патріотизму, пролетарського інтернаціоналізму.
Роман "Твоя зоря" (1981) особливо щедро осяяний великими ідеями нашого часу, у ньому наяву таке характерне для справжніх художніх творів радянської літератури відчуття особистої відповідальності за стан світу.
Згадаймо, як Хома Хаєцький клопотався, чи будуть після визволення Угорщини "перешиватись" залізничні колії і якщо будуть, то "хто до чиєї мірятиме: вони до нашої чи ми до їхньої". Глибокий підтекст цього питання звучить і нині актуально. Герої роману "Твоя зоря" теж тривожаться про долю людства: як поведуться люди майбутнього, чи зуміють "подолати айсберги власного честолюбства, взаємних чвар, очужілості, різних підозрінь, що цілими горами понаростали між ними за роки всепланетних похолодань". Так розмірковує в дорозі, на трасі, відкритій для сучасних шалених швидкостей, головний герой роману - радянський дипломат, у минулому відважний льотчик Кирило Заболотний. Бентеги ці розділяють його друг - учений-еколог, юна Ліда Дударевич, дочка колеги-дипломата, всі, хто прийшов у цей світ з високою місією будівника, творця, а не руйнача. Думка, яка і в попередніх творах письменника звучала неоднораз владно, застережливо. В "Твоїй зорі" ця ідея особлива сильна і масштабна.
Епіграфом до роману взяті слова з народних уст - "Твоя зоря - твоя судьба". І не одна доля, не одна зоря людського життя змальована у творі, означаючи цілі сузір'я високої судьби народу, плоттю від плоті якого виступають герої роману. Характери сильні і яскраві розкриваються в творі не так у формах боротьби за якісь конкретні інтереси (дипломатичні акції, далебі, не переобтяжують сюжету), як у формах роздумів, осмислень тих проблем, що ними живе світ, і того незмірного всесвіту, яким є сама людина.
За Кирилом Заболотним і другом його дитячих літ, за його дружиною Софією-сан, з котрими читачі роману зустрічаються здебільша в закордонні, - стоїть незникно і невгасно велика правда й нетлінна краса найдорожчої в світі землі, де глибочаться наші корені і початки. Є в романі епізод, котрий як не можна краще передає це всемогутнє чуття. Там, на протилежному боці земної кулі, де шаленіє хайвей - висотна дорога - і ціла сув'язь доріг з вигинами, схрещеннями, поворотами, розворотами, з фантомами хмарочосів на обрії, де земля задихається від смогу і кисневого голодання, - раптом подибують наші герої кущик травиці, знайомої змалоліт, споришця-кучерявчика. "Топтана-перетоптана, незавидна якась травичка, а враз воскрешає для нас цілий світ, безліч картин та облич проглядають із нашого стернистого степу". Саме так: цілий світ, безліч картин та облич.
І то не лише тих, про кого йдеться в романі. Перед читачами оживуть інші картини і судьби людські, що ніби з них написані: і садівник та бджоляр Роман Винник, Роман - Степовий, що "бджоли аж ніяк його не кусали", і вчителі Андрій Галактіонович та Микола Васильович, і "найкрикливіший та найлатаніший" Мина Омелькович, і, звичайно ж, степова красуня Надька Винниківна, з якої "Художник ранкової зорі" (образ по-своєму значимий та хвилючий) написав заповітну картину, де возвеличив новочасну Мадонну, що через круті і завійливі десятиріччя вирине "з блакиті... степових літ, смаглочола, висока, з дитям на руках... біля свого колодязя з журавлем, до якого ми, пастушата, ходимо пити". І хоч у романі не сказано, яку саме слов'янську Мадонну їдуть дивитися дипломат Заболотний з другом дитинства і Лідою Дударевич, ми, так само, як і вчений-еколог, від імені якого ведеться оповідь, ту небачену Мадонну уявляємо таки в образі Романової доньки-красуні.
"Подорож до Мадонни" (так названа перша частина роману) - то подорож у наш первородний, "вічно юний, нерозвійливий світ, звідки все на тебе дихає повнотою життя, силою пристрастей". Це аж ніяк не ностальгія за дитинством, про котру часто можна почути нині. Йдеться про світ (не випадково знову повторюється це слово) людської добрості, мудрості і краси, яка, звичайно ж бо, не замикається на твоїх рідних овидах, але почалася для тебе саме там - на степовій Тернівщині.
Ми згадаємо Романа - Степового на іншому боці планети, коли стрінемо негритянського бджоляра Френка, що його теж не кусають бджоли, бо він, як і Роман Винник, є носієм благородних рис людини, котра живе в гармонійній єдності з природою, у боротьбі двох начал, двох натур у душі людини,- будівника і руйнача - твердо стоїть на боці першого. Сильне враження справляє символічна картина наприкінці роману. Бджоли заліпили світлофор і перепинили рух у розгуркотілому місті, і не хтось інший, а саме Френк, вважай, голіруч знімає бджолиний рій із світлофора й "ліквідовує конфлікт" між людиною та природою. Але нас не полишає загадковість того бджолиного "нальоту" - ми, услід за Дударевич-старшою, ладні припустити, що це "всім нам від чогось засторога". Так і полишиться він перед нашим духовним зором, той "світлофор, обліплений кетягом бджіл... який несподівано вирине на розхресті доріг перед лицем людей, що вічно жадають швидкостей, людей, до очманілості заклопотаних, поглинутих суєтою суєт..." А ще полишиться нам
як заповідь напис на фронтовому знімкові групи льотчиків вкупі з Кирилом Заболотним: "Запам'ятайте нас веселими", - заповідь, що її вчуває з уст коханого чоловіка, загадково зниклого в черговому спеціальному авіарейсі, до кінця вірна своїй любові і надії Соня-Софійка, котра вловлює іноді у хмарах-оболоках, тих сяючих "дідах", і його образ, веселий, усміхнений, котрий з висоти небес наче щось каже їй, але за вітром нічого не чути. Та ми таки вчуваємо, розрізняємо той мудрий і світлий голос з висоти: то промовляє доля - зоря Кирила Заболотного, що прожив життя, як належить людині нового світу, - змістовно, яскраво, красиво.
Колись Костянтин Симонов сказав про поему "За даллю даль" О.Твардовського, що про неї писати нелегко, "хоч би тому, що та довірлива розмова з читачем, яку веде тут поет, не викликає бажання ні коментувати, ні доповнювати його". З повним правом хочеться так сказати і про новий роман Олеся Гончара, філософсько-ліричну глибину якого непросто виміряти узвичаєною аналітичною міркою. Марна справа, либонь, переповідати сюжет, а тим більше фабулу цього твору, визначити його, проблематику, як то кажуть, у чистому вигляді. Роман поліфонічний, безберегий, хоч гармонійністю своєї побудови може позмагатися з романом "Циклон", який критика вважає взірцем майстерної архітектоніки.
Головний герой роману постає людиною, що "творить енергію - енергію добра". В розкритті його масштабного, глибокого гуманістичного характеру "з інстинктом справедливості" автор досягає великого, але не єдиного успіху у розвої свого високонатхненного твору. Бо ж не менш яскраво виписані інші образи, а втім, "виписані"- тут не зовсім точне слово, скорше - виплекані, висвітлені промінням великої думи і любові. Краса вірності, возвеличена в "Прапороносцях", тут знаходить своє неповторне змалювання. Любов Софійки-Соні-сан, що її вона проносить як святиною крізь усе життя, - це таки висока пісня душі, яка зросла, забриніла й не вмовкне, незважаючи ні на що, вперекір самій безвісті, котра забрала коханого.
Усі порушені в романі проблеми проходять крізь душу його героїв, і то не лише позитивних. Той-же Мина Омелькович, пройшовши крізь "жорна літ", уже не є найкрикливішим у своєму сторожівському вечорінні. Та й дипломат Дударевич з кар'єристськими замашками, віриться, взяв для себе від Заболотного дещицю уміння "творити енергію добра".
Окремо хочеться сказати про поетичний образ степу в романі, про ту "теплу бузковість розлеглих обіч траси степових просторів", які мають "дивовижну властивість повертати людині відчуття єдності з природою, з пахощами полів, з вічністю неба..."
Перу О.Гончара належить багато літературознавчих, критичних, публіцистичних статей, розвідок, есе, де він виступає як талановитий учений-філолог, майстер красного письменства, принциповий громадянин, комуніст. Свідчення цього - книжка "Письменницькі роздуми" (1980), де зібрано найповніші публікації про духовний поступ народу. Прочитаймо статті "Шевченко й сучасність", "Подвиг Каменяра", "Наша Леся", "Гоголь і Україна", "Довженків світ", "Шолоховські висоти", "Спогад про Ауезова" та інші - і перед нами постане в образі своїх титанних представників класична література, котра "лишила нам великі заповіти: правдивість, відданість народові, ідеали братерства і гуманізму", й література соціалістичної епохи, уславлена багатьма невгасними іменами, які згадуються на сторінках книги. А втім, згадується - не те слово. Навіть якщо це невеличка стаття, приміром, "Голос ніжності й правди" - про Володимира Сосюру, - вона так багато промовляє розумові і серцю. Або ж візьмемо "Штрихи до портрета Остапа Вишні". Характеристика
видатного майстра сміху дана в них чи не найповніше з-поміж того, що написано про автора "Вишневих усмішок".
Чимало сказано в літературознавстві й критиці про такий феномен, як творчість Василя Стефаника. Одначе Гончареве слово на відкритті пленуму Спілки письменників України в Івано-Франківську, присвяченого ювілеєві Стефаника, серед цих досліджень вирізняється і глибинним осягненням "відлитої у вогні душі" творчої спадщини письменника, й надзвичайно тонким розумінням секретів його літературної майстерності.
До книги "Письменницькі роздуми" ввійшли не лише статті про літературу. Не можна без хвилювання читати "Виступ на форумі миру в Парижі". Тут голос автора "Прапороносців", "Тронки", "Твоєї зорі" лунає як засторога перед цілим світом - не допустити трагедії майбутньої війни. "Мова в цьому залі йде, - говориться у виступі, - про збереження миру як форми життя єдино прийнятної і єдино можливої на нинішньому етапі розвитку цивілізації".
Ще слід зауважити, що в "Письменницьких роздумах" з не меншим пієтетом, ніж про літераторів, які дорогі письменникові, говорить він про майстрів суміжних мистецтв - тут і стаття "Чарівниця" про Катерину Білокур, і слово у вічність Галині Кальченко, і стаття "Співає народний артист", присвячена Іванові Семеновичу Козловському, про котрого звичайна українська жінка, як завважено в статті, якось мовила: "Коли слухаю по радіо Івана Семеновича, мені в хаті квітами пахне". Перефразовуючи ці слова, можна сказати, що, коли читаєш твори Олеся Терентійовича, впиваєшся чарами його слова, - у хаті теж пахне квітами нашої рідної землі, ім'я котрій - Радянська Україна.
Справжня насолода, а водночас і школа, і заповідь - мова творів Олеся Гончара, як завжди, пронизана духом поезії. Слово тут повністю відповідає тій настанові, яку полишив великий Тичина, котрий писав: "Основний наш матеріал творчості (слово)... мусить бути завжди свіжим, освіженим і молодим. Таким воно може бути лише тоді, якщо додержано буде трьох моментів: коли воно взято безпосередньо від землі, від народу; коли воно відповідає величі своєї епохи і, нарешті, коли воно, внаслідок відцвітання старого, створюється як нове, як неологізм (П.Тичина, "Слово - зброя"). Що так воно і є у творах Олеся Гончара, в цьому легко переконатися бодай з тих цитат, якими не випадково рясніє ця стаття.
Як не можна вірші переповісти прозою, так незмога опосередковано передати красу мови видатного нашого словолюбця і словотворця (В.Фащенко), неодквітні чари Гончаревого слова, що постає в художній силі і пломенистості, як сам отой "вічно юний, нерозвійний світ", де воно бере свої початий. Бо ж, як сказав сам майстер у згаданій щойно статті: "У вигляді мови природою дано людині великий дар. Не тільки користатися ним, рідним словом, але й натхненно ростити, оберігати його коріння й леліяти його цвіт, ось тоді воно й буде запашним та співучим, сповненим музики й чару життєвої правдивості й поетичності". Достеменно таке слово у всій розмаїтій творчості Олеся Гончара. Припадаймо до нього, як до живлющого джерела. Плекаймо. Любімо.
1984
Замість післямови
Нарис написаний і надрукований у "письменницькому" збірнику 1984 року. Олесь Терентійович прочитав його, схвалив, але я наразі одержав завдання від видавництва "Дніпро" написати передмову до двотомника Прапороносця нашого письменства. Така була воля Автора. При цьому він завважив мені, що передмова не мусить копіювати щойно видрукований нарис.
Я ревно виконав завдання, однак у видавництві щось там сталося, моя праця не згодилася, і я опублікував її окремим збірником під назвою "Сила любові" (два видання - 1994, 2002 рр.). Там зокрема йшлося про твори, видані після 1984 року. А це були вершинні речі - повісті "Далекі вогнища", "Спогад про океан". Щодо останньої, хочеться сказати, перефразувавши назву розділу з "Тронки". Пам'ятаєте: "Тут багато неба". У "Спогаді про океан" - "Тут багато світу".
Опубліковано відтак низку оповідань, як завжди, високохудожніх, мудрих, щемливих.
А після того, як геніальний художник слова відійшов у засвіти, ми прочитали три томи його "Щоденників", і постать Олеся Гончара, Митця, Борця, Людини, постала перед нами у всій величі його стражденної і прекрасної долі. Краса України, її державницька, омріяна ним з'ява осяюють весь великий розмаїтий доробок Майстра, що мав у житті за найвище кредо:
І остання меженна година
Неминуча, але не страшна.
Знати б тільки, що є Україна,
Знати б тільки, що буде Вона.
2007
1 | 2 | 3
|
|
