|
СПЕКА
Червнева спека, мов невситний полоз,
Притихлим полем стелиться, шпарка,
У переджнив'ї рясно котить колос
Пшенична пересонцена ріка.
Жорота, сквар. Ні жайвора не чути,
Ні хмарки в небогоні з далини.
І ждеш дощів, немов якогось чуда,
І віриш: не забаряться вони.
Узавтра грім озветься винувато,
Примерхле поле стрепенеться: жить!
Не тільки ниву треба рятувати -
Душа твоя на колосі лежить.
У хліборобськім засмутку без слова
Зупинишся край лану опівдня.
Зрідні тобі мовчання жайворове,
А не ота парламентська гризня.
Довічна хлібодарнице - Вкраїно,
Наснаги дай, святої віри дай:
Достигне повнозерно, не загине
Напоєний тривогою врожай.
1999
ПЕРЕДГРОЗЗЯ
Набубнявіли хмари,
Темнотою взялись,
Білі блискавки яро
Тут і там затряслись.
Розкотились удари
Благовісних громів.
І прорвалися хмари -
Зашумів
Дощ.
1950
ПЕРЕДВОЄННЯ
Сільські далекі дні
згадав не без зажури:
Відклепує косу дідусь, уповні сил...
Від спеки залягли у вінячому кури.
І татів "Комунар" пливе за небосхил.
І, як писав Ремарк, ніхто вмирать не хоче
(Про нього ж бо ніхто не чув іще в селі),
А десь уже війна, скрадаючись, гуркоче,
І люлькою димить Вусатий у Кремлі.
1994
* * *
Перелягає тінь дорогу,
Де явориння край села.
Вклонитись отчому порогу
Спішу, забувши всі діла.
Спішу... Кому я тут потрібен?
Село моє - і не моє,
В ставку хлоп'ята вудять рибу,
Радіють ревно, що клює.
Асфальт серпасто завертає
Зі степових курних узбіч.
А вже й хатина та, що скраю,
Леліє кручений панич.
І вже назустріч стиглий сонях
Махає змерхлими крильми.
І я схиляюся в поклоні
Перед святими ворітьми.
1999
* * *
Всю ніч співає соловей -
Погожий день віщує.
А скільки ж, скільки ж тих людей,
Хто солов'я не чує.
Вночі не сплю сьогодні я -
А з вами це буває?
Як не послухать солов'я -
Небавом відспіває...
1999
* * *
Давно уже немає того саду,
Що край села стокриллям лопотів,
Та ось ожив серед нелишніх згадок,
На крилах незітертих прилетів.
І знов скрашає даль, що маревіє,
У ньому - слід, близький душі твоїй.
Там сонцем кожна гілочка хмеліє,
І ти із віттям разом захмелій.
Ніщо не вічне в цьому світі зміннім -
Вмирають і сади, й садівники...
Але живуть у пам'яті нетлінні,
Буттям твоїм означені роки.
Живі шляхи, простори змаревілі,
І жито, й мак, розквітлий на межі,
І сад отой, і в ньому вишні спілі,
І люди, поки світу, не чужі.
1979
ПАМ'ЯТІ СЕСТРИ
Тебе ж, кохана сестро, вже немає.
Б.Тен.
Відсніжила зима твоя остання,
Що нагадала інші ночі й дні:
В землянці нашій затишній саманній
Росли на шибах квіти крижані.
Малими нині видяться віконця,
Тоді ж бо міра іншою була,
І нам нівроку вистачало сонця,
А врівні і родинного тепла.
Це перегодом за межею казки
І в сонці нам примерхне білий світ,
Коли не стало маминої ласки -
Пішла до Бога в двадцять вісім літ.
Життя спливло - а це не відболіло
І терням забуття не поросте.
Вона ж тебе леліяла, любила
І Любою назвала через те.
Журботний лік невідворотним втратам,
І ця назавжди в пам'ятку зима,
Як ти пішла до мами і до тата -
"Тебе ж, кохана сестро, вже нема ...''
Довічний спокій. Більш ніщо не мучить.
По край спізнала долю нелегку.
Але ж, їй-право, не одне колюччя -
Був цвіт і плід на нашому віку.
Бринить сльоза. Не все взяла могила;
Є пам'ять серця, є зерно добра.
Прощай... Ти чесно вік свій відробила...
Була у мене праведна сестра.
СТЕПИ РОДИМІ
Степи родимі в сонці мріють,
Це ж тут стократ ходила пішки.
І васильками, й деревієм
Закрасувалися обніжки.
А поміж квітами - стежина, -
Чия то постать ген міріє?
Сповза у виярок ожина,
От-от від спеки зажаріє.
Колосся хилиться край гаю,
Степовику бентежить душу,
Болить, болить йому, я знаю.
Як знемага воно у сушу.
Степи, степи твої родимі.
Нехай минуть їх суховії,
Степи, степи твої любимі,
Несплинні марева надії.
1999
НАД СТЕПОМ ЯРОВИМ
Над степом яровим -
хай небо стане свідком -
Співають жайвори,
хоча, по правді, й рідко.
Не ліпша з автострад
жене в югу машини,
На вітрі юний сад
викрилює пташино.
Пшениця - диво з див -
на сонці ніжить спину.
Колись отут ходив,
тепер, як вітер, лину.
Водію, зупинись -
куди нам поспішати?
Як в юності колись,
до степу мовлю: "Тато"...
1980
ТРОФЕЙНА МАШИНА
Візьміть, покатайте нас, тату,
В полях, де поспіло зерно.
Стоїть край воріт вайлувато
Трофейна машина "рено".
Гримкому заброді-мотору
На схід перепинено шлях:
В осінню заімлену пору
Застряг у таврійських степах.
Шляхами, що шурхотом шинним
Уже не впивались давно,
Курить всюдисуща машина
З не нашим іменням "рено".
Возила прокляті набої,
Безмозкі фашистські лоби.
І вперше - до мирного бою:
Заринула в вир молотьби.
У зміні такій дивовижній
Було їй відрадно самій,
Як тепло вливалося збіжжя
До плюсклого кузова їй.
І нам неабияка втіха -
Стернищем, як день, золотим
Із татом в кабіні проїхать
На чорнім трофеї отім.
...В землянку зайду низькувату,
Знічев'я погляну в вікно:
Стоїть край воріт вайлувато
Трофейна машина "рено"!
Під небом невигасло-синім
Спогадує мандри свої.
Лиш тато - похилий і сивий...
Лиш внуки - не бачать її...
ПЕРВОПУТКОМ
Полюбивши ходить первопутком,
Я й сьогодні торую путі,
Де, ждучи весняної побудки,
Сплять засніжені вруна густі.
Це не те, що сидіть за письмовим
Цигарками пропахлим столом, -
Тут знаходиш омріяне слово,
Що візьми - стрепенеться крилом.
Десь тут падають зорі ночами,
Тільки я не шукатиму їх:
Заповітної пісні начало -
У сузір'ї краянців моїх.
І якщо урожаєм укісним
Увінчається ревний мій труд -
Їм найпершим віддам свою пісню
На суворий і праведний суд, -
Не лелітку небесної сині,
Не мережку якусь розписну.
А чорнозему грудку масну,
Що дарує наснагу зернині.
1959
ДО ОДНОСЕЛИЦІ
Де ти нині, Зіно, Зінко,
Односелице палка?
Цілувалися в засінку, -
Слава Богу, без замка...
А якби таке лучилось,
Щоб шляхи не розійшлись?
"Все, що снилось, говорилось"
Відкотилося в "колись"...
1994
* * *
Р.С.
Не парком з рівними алеями
У парасольках буйних віт,
А просто: підемо землею ми,
Закохані на сотні літ.
Хай буде шлях зарослий тернами.
Хай хуртовина з ніг збива -
Назад нізащо не повернемо:
Позаду щастя не бува!
1958
МАТИ
Коли вона прийшла у нашу хату,
Мені було неповних вісім літ.
Сказав татусь: - Вона для тебе - мати.
- То - мачуха, - повчально мовив дід.
І я вовчком дививсь на неї скоса:
Була у мене мама не така...
Та ось мені розгладила волосся
По-материнськи лагідна рука -
Я усміхнувся, вії затремтіли,
І очі я в долоні їй сховав...
Ні, неспроста цю жінку посивілу
Я мачухою й разу не назвав.
1958
ЛИПЕНЬ
Міражів переливи озерні
Вимальовує даль степова.
Залишаючи копи і стерні,
Перекраяли поле жнива.
Вітерець розпашів і не дише.
В безгомінні застигли гайки.
Лиш потріскують в згущеній тиші
На акації жовтій стручки.
Тільки степ не зомлів у знемозі,
Це він з виду, здається, дріма...
Важливіш ніж в хлоп'ят-водовозів
У цю пору професій нема.
1957
ПЕРЕДОСІННЄ
Прохолодою війнули
Вересневі вечори,
Рідним серцю, мирним гулом
Повнять далеч трактори.
Багряніють скирти в полі,
Осокори на Дніпрі,
І на хвилях грає колір
Багрянистої зорі.
В даль повзуть, зникають тіні,
Тиша стелеться нічна.
І тече в серпанку синім
Млосна сповідь цвіркуна.
А на ранок - сяє просинь,
Наче скупана в росі.
Люба! Це ж надходить осінь -
Золота пора весіль.
1957
КОСАРІ
Проходять хмари посивілі,
Струмує молодо блакить.
Росте барвінок на могилі,
Де сном довічним дід мій спить.
А я згадаю інше літо -
Живе і коси клепле дід.
Теплом родинного привіту
Мене стрічає край воріт.
Журитись годі сивиною,
Живий гадає про живе.
На луки підемо росою
Косити сіно майове.
А заодно на допомогу,
Коли нагода вже така,
Ми візьмем правнука малого,
Мого в'юнливого синка.
І попрацюєм, як бувало,
Під небом, повним жайворів.
І буде радості немало
У заповзятих косарів.
1960
* * *
Дощ опівнічний - сієвом дрібним
З твоїх безсонь, заосенілий степе.
Тож дай мені заслухатися ним,
Коли душа від суховітриць терпне.
Відтак проллється сонце опівдня,
Де він пройшов неквапною ходою, -
Завеселїє навіть вороння
Над вимитою рунню молодою!
РОДОВІД
Світанок, умитий росою,
Небес відволожена синь.
Пливуть і пливуть над Сулою
В осінній одежі ліси.
Ватага тополь босонога
Біжить від села до села.
А де тут курилась дорога,
Що в Таврію предків вела?
Піти розпитать старожилів -
Чи, може, забули й вони,
Як биті шляхи порошили
Запряжені в гарби воли.
Когось я немовби шукаю
Й ніяк не натраплю на слід.
В минулім Полтавського краю
Загублено мій родовід.
Загублено? Що ж я - без роду?!
Вперед і вперед моя путь.
Незвійні стежки родоводу
До кожної хати ведуть.
1957
НЕХАЙ ДО НЕНЬКИ ЗАВІТАЄ СИН
Сьогодні був я хлопчиком малим -
Бродив полями, пас корів у лузі...
А ви давно в дитинстві не були?
Гай-гай, даремно!
Побувайте, друзі.
Отак візьміть,
забудьте ви про чин
І гонор свій
залиште десь в дорозі.
Нехай до неньки завітає - син
У радості, в любові, у тривозі.
Ви не забули, як були малі,
Про що тоді ви мріяли,
жили чим?
Чи оп'янять вас пахощі землі?
Чи шлях курний
за обрії покличе?..
Де небо, як дитинство, голубе,
Де та земля,
яка вас колисала,
Найкраще перевірити себе,
Чи ви є ви, чи, може, вас не стало.
1964
* * *
Дід за хатою косу клепле
На отаву, що під ліском.
Будем снідати біля клена
Хліб із вранішнім молоком.
Сонця розплески за ворітьми,
І, розквітнувши уночі,
Довоєнні бадьорі ритми
Ронять кручені паничі.
* * *
Шибки прониже сутінь вечорова,
Густа, що хоч на дотик перевір.
І дідусева оповідь ізнову
Попроситься, як пісня, на папір.
Полине в мандри пам'ять посивіла,
Туди, де глухо праліси гудуть.
Старих шляхів на Дубно й Радзивілов
Вона ніяк не зможе обминуть.
Чому ж бо їх, насправді, обминати,
Як там сліди солдатських підошов,
Як там за віру, за царя вмирати
Він, предковічний сіятель, ішов.
Веди ж мене, мій діду посивілий,
Туди, де глухо праліси гудуть.
Крутих шляхів на Дубно й Радзивілов
У пісні я не зможу обминуть.
1960
АКАЦІЇ В СТЕПУ
Міські - ті, звісно, чепурухи,
А ці - повиті в порохи.
Перелились за небопруги,
Узявши в спільники шляхи.
А теж могли б - одна порода -
У парку втінювати дні,
Та вже кому яка вигода -
Обрали версти курявні...
ЖАРОТА
Над річкою, над плавнями,
Над вилиском стерні
Струмує синь розплавлена
І тане в далині.
А в тім хвилястім мареві -
Гарячі трактори.
Там скиртоправів зморених
Не балують вітри.
Згори ж бо хлопці вгледіли:
В жароту отаку
Вітри, - хіба не ледарі?! -
Лежать у холодку.
Не потривожиш гуками
Їх спокій ні на мить.
І трактор навіть гуркотом
Не в силі розбудить.
До скирт би їм унадиться -
Уже б їм за труди
Дали попити нахильці
Джерельної води.
1960
СЕРПЕНЬ
Переплелася на баштані гудина,
Червоносоко спіють кавуни.
В селі моїм весіль іще не гуляно,
Але уже намічені вони.
Вечірніми годинами зірчатими
Стежками через ниви і гаї
Проходять любо в парі із дівчатами
Закохані ровесники мої.
Стежини обриваються над кручами,
Вільготно віє вільгістю з ріки...
Справляє в серпні молодість заручини,
І їй на плечі сипляться зірки.
1960
ЧОРНОЗЕМ
Відкритий сонцеві і грозам,
Вітрам із чотирьох боків,
Лежить натруджений чорнозем -
Крута земля моїх батьків.
Тут пізнавав, як вічний подив,
Життя, його солону суть,
Тут виростав я з родоводу,
Як стебла з кореня ростуть.
Мов за сторінкою сторінка -
Мої літа, надії, сни.
Коханням дише материнка,
Стражданням гіркнуть полини.
Бувало всяк... І тридцять третій,
І повоєнна та весна...
Та ми не тільки лихом терті -
Квітує знов озимина.
І в поле батько мій виходить,
Несе невигаслу любов.
Іще чорнозем наш зародить
За чесний піт, за чесну кров!
Мені не соромно признаться,
Що я землі цієї син,
Де всюди праця, праця, праця -
Вершина людської краси.
Лише тому, хто землю зрадив,
Душею змолоду осліп,
Не дано звідать трудну радість:
Чорнозем родить білий хліб.
1966
АГРОНОМ
Притьмом піднімався, недоспаний, рано
І знов поринав у завихрений степ.
Заїжджений "газик" гудів барабаном -
Вітри лупцювали поношений тент.
Зіходило сонце в блакиті незримій,
Як смуток, весь день його крила імла.
І там, де недавно сміялись озимі,
Лежала суха віспувата земля.
Спинявся. І поле він слухав руками,
Мовчали зашерхлі до крові уста.
Він серце трудне гамував порошками,
А пити "Московської" з горя не став.
Директор, що в Сочі поїхав на ванни,
Жалів агронома: - Це ж в'яне тепер!..
Йому подзвонили із дому неждано, -
Нещастя в радгоспі: Клименко помер.
Запилений з поля вернувся в суботу,
Ні слова не мовив, на серце приліг...
А вранці синок піднімав на роботу
І вже татуся розбудити не зміг.
Засмучені сурми Бетховена грали.
І плакали діти. Німіла жона.
І з Сочі директор прислав телеграму:
Мовляв, співчуваю... Буяла весна.
1966
ПОЛЕ
На сотні гін - рахманне, зоране -
Краплини росяні вбира,
Зерном засіяне і зорями
В ім'я загального добра.
А небеса - мов пензлем писані.
Проходять хмари, літаки.
І на дротах, немов нанизані,
Сидять, щебечуть ластівки.
І літо бабине погойдує
Сріблясті ниті угорі.
Такою тихою погодою
Бунтують сходи у ріллі.
Проміння п'ють з земними соками
І криють поля чорне тло -
І вже просторами широкими
Переливається зело!
Спинись, послухай в полі врунистім:
Майбутніх жнив потоки б'ють.
Либонь, отак в зеленій юності
Дозрілу мудрість пізнають.
1966
МАКИ
"Стережіться поїзда!" - розіп'явся напис.
Схилено шлагбаум. Рейки вже двигтять.
А червоні маки вибігли на насип,
Наче на екскурсії зграйка дошкільнят.
Розпашіло, з шумом, стукотом і свистом
Налітає скорий, у розгоні мчить.
А червоні маки: - Дядю машиністе! -
В подиві благають: - Ви ж і нас візьміть!
Дядю, будьте добрими! Ми прийшли з долин,
Повезіть за обрії - ми там не були!..
Стукотять колеса, котяться у світ,
Вітру теплі сплески обривають квіт,
І летять за поїздом в пристрасній погоні
Польового маку пелюстки червоні.
1966
* * *
Тихо вечоріється в полях.
Гасне в небі полум'я черлене.
І веде додому сивий шлях,
І говорять сутінки до мене.
Колосом. Мотором здалеки.
Голосом. І сміхом. І мовчанням.
Тут усі дороги і стежки
Повняться щораз новим звучанням.
На селі у кожному дворі
Плещеться під краном денна втома.
Із ланів шумливих косарі
По трудах вернулися додому.
Привітаю. Піснею вклонюсь,
Не пройду узбіччям непомітно -
Їхніми турботами проймусь,
Їхніми надіями заквітну.
1966
* * *
Вві сні я ревнував, любив тебе вві сні,
Як наяву у літа молодії.
І перепел кричав у росянім вівсі,
І я шукав заблукані надії.
Завітрена печаль - родачка самоти
У сни мої знічев'я завітала.
По вибалках брели ожинові гурти,
І синява небес, як хустка, трепетала.
А ти у парі йшла, минаючи мене...
Твій сміх, роса... І перепел... І мука...
Забуте ожило, немов кіно німе, -
Крізь сон мені прийшло
у барвах і у звуках!..
* * *
Солдатські сни. Їх важко пригадати,
Не дуже часто й снилися вони.
Та пам'ятаю, як безшумно мати
В казарму увіходила:
- Сини!..
Село моє з саманними хатами
Під синіми вітрилами пливло,
І дівчина, кохана до нестями,
Несла в очах невигасле тепло.
А ранок зрів. Йому було байдуже,
Що я впивався дивоглядним сном.
Нам старшина безтрепетно і дужо
Вигукував карбоване "Підйом!"
Прощайте, сни,- нехай живуть статути!
І - грім чобіт, і я уже в строю.
Солдатські сни. Та як же їх забути!
Вони пройшли крізь молодість мою.
1960
ЛІТО 1941-го
Бомби падали на село,
Била зенітка в небо запилене.
Над зеніткою ще цвіло
Дерево (акація) спиляне.
Валки біженців на шляху,
А згори, наче смерть - "рама"!..
Дотепер у блакить суху:
"Мамо!!!"
1963
СЛЬОЗА
Стоїть в саду і плаче Катерина.
Тремтить сльоза, як в юності давно.
Коли б її осмуту на картину -
Без полум'я б згоріло полотно.
Не спи, моя провино безневинна,
Тобі ті сльози витерти дано.
З нічних садів барвиста хуртовина
Постукує до мене у вікно.
Не байдуже мені до того стуку -
Чия то втрата, зболення чиє?..
Приснись мені - і я пізнаю муку,
Яка тобі спокою не дає.
Сльозою перекресливши розлуку,
Я повернуся в горенько твоє.
1968
* * *
Об долоню - колос. Лоскітно.
Пурх - і вже далеко ти, -
Там, де пагорбок, де лощина,
Де над нивою - дроти.
Я - услід. А стежка кручена.
Все одно наздожену!
І догнав. І пахли кучері.
...Пригадалось. Не засну.
1958
ПОЛИН
При долині - могила забута,
Теплі роси відсвіжують пил.
І росте на могилі не рута -
Предковічний сивіє полин.
Де пшеницю у зашумі стеле
Виднокіл у напругих вітрах,
Цей окраєць ногайського степу -
Наче смага в путі на вустах.
Ніби хоче сказати він слово,
Проспівати крізь муку здаля:
Калинова моя, полинова,
Подніпровська славетна земля!
У погоні за днем бистроплинним
Не котіться ви, наче курай,
Не обчухруйте стан тополиний,
Що дарує вам батьківський край.
Не поховано думи в могилах,
Де ятріла козацька тропа.
На дніпровських обвітрених схилах
Пророста історична трава.
1968
* * *
Мене переслідують очі сумні,
Що їх у житті цілувать не мені.
Що я не збагну їх жіночу печаль,
Що їх мені жаль - не поможе мій жаль!
Ці очі, угадую, сльози лили, -
Блакитні півкола під ними лягли.
Ці очі не дружать зі снами, либонь,
Ці очі, напевне, пізнали любов.
Коли їх не стріну - в журбі, в таїні...
Мене переслідують очі сумні.
1968
* * *
Дорога. Степ. І небо.
І ти, далека ти.
І мушу я до тебе
Всі відстані пройти.
Пройти бескеття й нетрі,
Зав'югу і туман.
Пройти не кілометри -
Розлуку і обман.
Здолати хмарну гору,
Сипкі сніги намов,
Відчуженість сувору
І просто нелюбов.
Це треба, конче треба,
Інакше - жити як?..
Дорога. Степ. І небо.
І відстань: ти і я.
1958
* * *
Світанок в гай запрошує,
в поля.
Повсюдно запорошило,
поглянь.
Лягло слідів мереживо -
у гай.
І серце розбентежене
украй.
Постало в світлім смуткові
ізнов:
Як ходить первопутками
любов.
1958
КОВАДЛО
Добряче ковадло з пустого снаряда!
Його колись дід з бойовища приніс.
Узяв і на пень тонкостволий приладив,
Щоб коси клепать у жаркий сінокіс.
І клепле - аж луни пливуть над землею,
Коли медоцвіти наллються в маю.
"Снаряд цей просили уже для музею. -
І дід осміхається: - Не віддаю".
1959
МЕДСЕСТРА
Не під снарядами в окопчику -
Побіля хати, на осонні,
Переді мною, тихим хлопчиком,
Сиділа гарно на ослоні.
А з-під пілотки русе пасемце
Стікало, купане в промінні.
А ніжні пальці звільна паслися -
Блукали в смаженім насінні.
У подумі дзвінкою призьбою
Спливали досвітки незбуті,
І почуття, в боях не приспані,
Спивали осінь у засмуті.
А рано вдосвіта поїхала.
Спокійно спав селянський хлопчик.
І, може, десь під Лепетихою*
Влучив снаряд в її окопчик...
З полів, розораних гарматами,
Приходять спогади безсонні.
Допоки світу, пам'ятатиму:
Побіля хати, на осонні...
1979
* Село над Дніпром, де точилися жорстокі бої.
ДИВЕНЬ*
Не перестанеш зватись дивом,
Дніпром омитий світе мій,
Де юність дивиться крізь дивень
Очима, світлими від мрій.
У ньому святощів основа,
Які так спроста не збувай:
Це ж промовляють хліб і слово -
Не відрікайсь, не забувай.
Заворожило, наче зілля,
Й тебе в тобі ж бо відкрива
Це незбуденене весілля,
Цей жар пісень з-під рукава.
І молода синів народить,
Щоб їх життям сміявся світ.
І не забудеться, народе,
Твій небезрідний родовід.
На рушнику співає півень,
Музика ревно в бубон б'є.
Крізь запашистий дивний дивень
Безсмертя дивиться твоє.
1979
* Хліб для молодої, крізь який вона має подивитися на гостей. Печеться у вигляді кільця.
НЕНАПИСАНИЙ ЛИСТ
Я ще живий. Мені сімнадцять літ.
Іду на бій. Небавом. За хвилину.
...Я з дому вирушав - не причинив воріт.
Троянда край вікна... Курчата біля тину...
А матір повели в знетямі од підвід...
І як їй пережить -
сьогодні
я
загину...
1979
САД НА ПОЛІ БОЮ
Археологічне
Сад над рікою - бенкетом бджолиним.
Брязкіт лопати.
Посеред саду - розсипище глини,
Кості...
Солдати...
Що ж ти замовк, археологу-брате?..
(Стерпло у горлі).
...Рік сорок перший. Століття двадцяте...
Наші когорти...
Яблуні, вишні стоять, теплокорі.
Піниться квіття.
Саде мій, садоньку!
Глибиться корінь
В тисячоліття.
Душу тривожить чуття небуденне:
В кому воскресну
Так, як солдати крізь сад і крізь мене
Входять у весну?..
1979
ДОБРОТВОРЦІ
Ми сидимо на призьбі коло хати,
Гортаєм сторінки десятиріч.
І сад шумить, і пахне рута-м'ята,
І в'ється-квітне кручений панич.
Посієм все - не висієм досаду,
Не напекти ж бо з неї паляниць.
Було всього: було і не до саду,
Бувало навіть і не до пшениць...
Димить цигарка. Згадуємо. Мрієм.
Є золото найвищих в світі проб, -
Лише камінне серце не степліє
Від золотого слова "хлібороб".
Журба і радість - на орбіті серця,
Якому дано всім переболіть,
Яке, немов та птаха, стрепенеться,
Коли достиглий колос задзвенить.
І я кажу вам: "Сонячно живете".
А ви: "Мільйони сонячно живуть.
У хлібороби так, як і в поети,
Лиш добротворці, друже мій, ідуть".
1979
І ПО ЖИТТЮ, ЯК У ЖИТТІ
Пам'яті Леоніда Ліфінцева
Така вже доля - серед поля
І по життю, як у житті.
Зорить із фото добрий поглад
Туди, де врунечка густі.
І літа знов діждеться поле,
Повіють жнивні вітерці.
Як за життя, хлюпнуть довкола
Білоколосі пшениці.
ВСЕСВІТ СЛОВА НА СВЯТІЙ ЗЕМЛІ
Хлопчиком ластатим надвечір'я
Входило у витишений клас.
Рідне слово трепетні сузір'я
Появляло в тій порі для нас.
Я і сам не знав тоді достоту,
Чому поміж плетива стежок
Дарувала крила для польоту
Та, що привела у літгурток.
Звідкіля жага-любов до слова,
Де її джерела-початки?
Відзовися, пісне колискова,
Відгукніться чарами, казки!
Прилетіть із вирію трудного,
Оживіть жар-птицею в руці,
Не барвисті, зшерхлі - то нічого!
Саморобні наші букварці.
Ні, таки ми відали достоту,
По якій стежині нам іти.
Не справдивши наміри німoти,
Ми зростали не для німоти?.
Луни бойовища світового
Клекотіли в наших вечорах.
З Альп, із-за Дунаю голубого
Майоріло слово Гончара...
Хто те знає, крила чи не крила,
Та в житті і радощі й жалі
Дарувала стежка, що відкрила
Всесвіт слова на святій землі.
Говори, співай, розлунюй, світе,
Бо любов живе не в німоті.
...Знов до класу увіходить вчитель,
І горять сузір'я золоті.
1979
* * *
Отам у полі, за хатами,
Де кутав царину спориш,
Тополі небо захитали
Зеленошумної пори.
А за тополями, в долині, -
Веселі розхлюпи води.
Каналу хвилі дніпроплинні
Прийшли, сподівані, й сюди.
Отож прикмету старовинну,
Поете, нині забувай,
Бо степовим орлам на зміну
Чайки прилинули в наш край.
Не бійся: пам'ять не заблудить
Ні в давнині, ні в новині.
Сміється день на повні груди,
Вділивши радості й мені.
Дорога, вкутана югою,
У світ широкий пролягла.
Курган, що обрій гнув дугою,
Чатує скирти край села.
1979
* * *
Листя на морозі посмутніло,
Поскляніло - дзвонить, мов кришталь.
Сніг - і зелень. Збоку глянеш - мило,
Йде зима. Яка ще тут печаль!
Між дерев людські потоки ллються.
Ти і сам - у гаморі юрби.
Та нічого так не жаль по-людськи
Як тії плакучої верби.
СТАРИЙ КОМБАЙН
Здрастуй. Про що ти мрієш?
Сниться тобі, можливо:
Літо, і синє небо. І врожаїста нива.
Батько мій за штурвалом,
давній керманич твій
Нумо, в загінку знову - поки на полі тінь.
Змалку мені відомо, як він тебе, машину,
Любить і доглядає й інших того навча,
Тож і мене покликав:
"Підемо в поле, сину".
Звівся я за штурвалом біля його плеча ...
Знов я прийшов до тебе
в гості, хоч на часину.
Дякую за науку. Зроду не підведу.
Ти пам'ятаєш літо:
"Підемо в поле, сину".
"Підемо, тату, підем..."
От я і йду. Іду.
1979
МОРОЗНА НІЧ
Мороз такий, що крижаніють зорі.
Ведмедем білим ніч блука в полях,
Все наслухає рокоти моторів,
Не зважившись виходити на шлях.
Тремтять вогні не тільки серед неба,
В нічних полях їх - спробуй, переліч.
Куди пливуть? Чого вогням тим треба?
Ніяк не може зрозуміти ніч.
А їм світити з зорями в змаганні
Над білою маєтністю ланів,
Таж їх ведуть турботи безнастанні...
І я в житті - один із тих вогнів.
* * *
Володимиру Пузиренкові
Не втаїмо: нам відкривався світ
З підсліпуватих і тісних землянок.
Але й сьогодні шле здаля привіт
Тобі й мені наш неповторний ранок.
І стелі гніт, і дим від каганця,
Дитинство незманіжене, полинне.
А отже, не зачерствіли серця,
І ми до степу, мов до батька, линем.
Землянку для музею віддамо,
Нехай вивчають діти і онуки.
Ми від землі - цього не втаїмо,
Ми знаєм радість, що зростала з муки.
1979
* * *
Небосинь зове в безкрає.
Хоч розкрилюйся й лети.
Край доріг пташині зграї
Повсідались на дроти.
Розлилася рунь весела.
Мріють скирти у полях.
І південні рідні села
Вибираються на шлях.
Над ставком стоять на чатах
Осокори молоді.
Переблиски, мов качата,
Знай хлюпочуться в воді.
Пил - на листі, пил - на скронях,
Над шляхами зависа.
Достигає пізній сонях -
А чи, може, то я сам?..
1969
ТОЛОКА
Окрай села народжується хата,
Вже білі крокви креслять небозвід.
Сусіди йдуть - пора толокувати,
Згадавши звичай прадідівських літ.
Ой, толoка, толокa -
Дайте опліч стати!..
Буде хата, ще й яка -
Українська хата.
Буде квіт край воріт,
Під вікном - тополя,
У вікні - широкий світ,
В хаті - світла доля.
Ще ж і діти і онуки -
Як з води, в ній зростуть!
На весіллі закаблуки
Не одні пропадуть.
Ой, толока, толока,
Що то є громада:
І робота шпарка,
Й на душі відрада.
Не за гроші, не за плату
Помагають ставить хату
І хвилина настає,
Як за тую хату нову.
Слово мовлячи по слову,
Товариство щире п'є:
Щоб стояла, красувала,
У дощі не протікала,
Не хилилась в буревій.
Щоб ходили гарні гості
В нову хату на помості,
Щоб добро жило у ній.
Ой, толoка, ой, толoка -
Пісня котиться широко
Над селом і за село.
А чому б і не співати,
Як робота - наче свято.
Жаль, коли на тому святі
Вас, братове, не було.
З-ПІД БУЗКОВОГО ЦВІТУ
(Повоєнна пісня)
Лиш за обрій курний сплине вітряний день,
Понад полем ізнов пролунає:
"У меня под окном расцветает сирень,
Расцветает сирень голубая..."
На село наплива теплий зоряний чад,
Упивається пилом долина.
І до самих зірок - голосами дівчат
Промовляє печаль удовина.
Хто їх тільки збагне, ті дівочі серця,
Що з собою не відають зладу!
Чим їх, чим приворожує пісенька ця,
Що тужливо оспівує зраду?
Обіймав, милував пересмішник-юнак,
Як при місяці в парі стояли...
Таж тоді і дівчата співали не так,
У засмуті не хрипли баяни...
Він не зраджував, ні! Він з війни не прийшов,
Десь в Європі незнаній зарито...
Під вікном до зорі лебеділа любов
З-під бузкового буйного цвіту.
Не забулось в літах з-поміж тисяч пісень -
Що в ній, що мою душу проймає?
"У меня под окном расцветает сирень,
Расцветает сирень голубая..."
БАЛАДА ПРО ПИЛ
Ви скажете: це зовсім не до ладу -
Про пил писати. Ще й при тім баладу.
Бо ж пил є пил. А героїчний лад -
Душа і давніх і нових балад.
Та степом суховітриця - як з горна.
Неждана гостя - рине буря чорна.
Я бачив, як журилося село:
Від бурі тої жухнуло зело.
А люди йшли наперекір стихії,
Несли свої сподіванки і мрії,
Долали чорнохмарну крутію,
Стояли, наче воїни в бою,
Щоб в літі, серед поля жнив'яного,
Щасливо святкувати перемогу...
А що ж той пил? Над палом роздоріж
Він знов і знов замурзує мій вірш.
Та в ті краї, де змалку бігав босим,
Ніколи не рушав я з пилососом.
Як люди, йшов крізь куряву круту,
Як люди, в полі кланявся труду.
І нині йду шляхами курявними,
В ділах нових не гребуючи ними.
Довіку так роковано іти
Крізь пилюгу мирської суєти
Й доходити отак, як хлібороби,
До золота, де не питають проби,
До хліба правди, сутності й краси,
Й на пил спадати - вільгістю роси.
1979
* * *
Холодний вітер. Нив осінній смуток.
У видолках шипшина догоря.
Небавом на веселий первопуток
Покличе розрум'янена зоря.
А поки що - пливуть свинцеві хмари
(Епітет запозичений з газет),
І трактори в тумані світять фари,
І в небесах - гусей заблудлих лет.
І десь журливу пісню в полі чути,
А може, то вчувається мені?..
Холодний вітер. Нив осінній смуток.
І - рідне все, бо - в рідній стороні.
1959
НЕЗАБУТНЄ
Косить сіно дід в долині -
Як давно це, як давно.
А мені пахтить і нині
Медоносами воно.
У розливі різнотрав'я,
Наче в морі серед хвиль,
З головою потопав я,
Лиш виднівся білий бриль.
Ось води несу я діду,
Сам потому спрагло п'ю.
У село на сіні їду,
Руку хмарі подаю.
Мати сина жде з роботи
(Генде обрій догоря).
- Відчиняйте нам ворота! -
Їй кричу з мажари я.
1979
ЖИВІ ОБЕЛІСКИ
Я спав і не бачив трагедії ночі тієї:
У нашій світлиці вмирали солдати поранені.
Засипали двох на городі сирою землею,
Коли над селом уставало криваве порання.
А фронт гуркотів, за селом вигинаючись близько.
Живі одступали, а мертві лишались, як стоїки.
Це потім, пізніше, поставили їм обеліски -
В те літо над ними стояли незібрані соняхи.
В закуренім небі надсадне ревли бомбовози,
Росли на городі кущами чорнозему вибухи.
І соняхи зерна роняли на землю, як сльози,-
Від чорного болю, котрий їм довіку не виболить.
І з тих насінинок над бомби і горе
Весною до сонця звелися земні його родичі.
Живі обеліски усім, що упали нескорено,
Промінять і досі - щоліта - на тихім городі...
1965
ВІЛ
Весь день лежить і сонно ремига.
В очах - нудьга, сказати б, не нудьга.
Але нема й веселості у них.
Розумних, затуманених, старих.
...А що, як віл згадав своє життя,
Усі труди, образи та биття?
Він зніс усе. До праці здавна звик.
Життя прожив, як чесний трудівник.
І ось лежить. Дрімає. Спочива.
Лежить один. Було недавно два.
Чи знайдуть знов борозного, чи ні -
Про це вже віл не думає в півсні.
А тільки слуха й слуха до пори,
Як у степу гуркочуть трактори.
1968
ПРАВДА ХЛІБА
Вінок сонетів
І
Під гожим небом в рідному селі
Ідуть хати з минулого в майбутнє.
Над ними людські долі многотрудні
Летять, неначе в ірій журавлі.
Твої там, серце, радощі й жалі,
Там плинне й вічне, суєтне і сутнє.
Несу я слово матері напутнє
З хатини у солом'янім брилі.
Не уявлю своїх доріг без нього,
Привітного і строгого, живого, -
Земля мовляє голосом її.
Крізь чорну смерть серед людського плину
Вона шляхи вистежує мої,
Добра і щастя в мандрах зичить сину.
II
Тебе вбачаю, добра моя мати,
Твоїх очей тепло і ласку п'ю.
Земну снагу і сонячність твою
У слові не наважусь передати.
Багато міг би нині спогадати:
Як, наче сонце, гріла ти сім'ю,
Як ти могла, до пари солов'ю,
У надвечір'я пісню заспівати.
Як працювала в днину жнив'яну,
Як позбувалась трепетного сну,
Коли біда над нами зависала...
Я й досі чую пахощі тих жнив,
І хоч минуло літ уже немало,
Сьогодні вечір літеплий ожив.
III
Вечеряєм при зорях біля хати,
Під кленом, що прикрилив цвіркуна.
В повітрі зачарованість нічна
І дух зерна, і запах рути-м'яти.
Малечі вже давно годиться спати,
Але не дуже квапиться вона.
Ніхто з нас втіхи кращої не зна,
Як на руках у нені засинати.
На ніжні руки голову схилить,
Івасиком-Телесиком летіть
У дивосвіт казковий на крилятах.
Та, поки ще не зімкнуто повік,
Сиджу статечно біля діда й тата:
Я в полі був, я також - чоловік!..
IV
Всі кружкома, дорослі і малі,
Сідали ми святково по застіллю...
Тепер селяни знаються на стилях:
Купують модні меблі і в селі.
А в нас був стіл низенький, при землі,
Що, як сільниця, пах крутою сіллю.
Ми причащались хлібному всесиллю
Круг того сирна в повечірній млі.
І він світився хлібом у хвилини,
Коли за ним збиралася родина
І навкруги всідалась, немала.
Мені рілля так світить чорноскиба,
Коли, буває, вчую край села
В її диханні - свіжий запах хліба.
V
Хлібина золотіє на столі.
Як дар життя, це золото сприймаю.
І хліб і сіль, і пісню щиру маю,
Не Бог, не цар - людина на землі.
Болить мені, як поле у золі
Жнива у сорок першім нагадає.
Та гордісно: стрічав не короваєм
Мій хлібний край ворожі орди злі.
Наш хліб - для друзів. Недругу до нього
Не простягати руки, до святого,-
Усохнуть, спопеліють на вогні,
Котрим живе і хата, і колиба.
Ти їв мій хліб - і труту дав мені?!
Тобі як стій помститься правда хліба!
VI
Належить батьку - скиби нарізати,
Це право, час настане, передам
У спадок дорогим своїм синам,
Що мусять давній звичай шанувати.
Як і мені, їм дано вірить свято
У чеснім ділі праведним батькам.
Подяку я складаю нині вам
За хліб і за науку, любий тату.
Життя нове завітує в наш дім -
Ми зовемо продовженням своїм
Улюбленців малих, веселооких.
Віків минулих святощі живі
У наші вельми звихорені роки
Ми в батьківськім знаходим старшинстві.
VII
Ніхто не сміє долу крихт роняти -
Стократ чоло оросить чесний піт,
Допоки на вечерю чи обід
Хлібину теплу вийме з печі мати.
І силу, й славу маєм шанувати,
Котрих зажив наш хліборобський рід.
Для того ж бо існує заповіт,
Щоб ми його додержували свято.
Хто хліб не ганить, той не забува
Ні пісні материнської слова,
Ні материні радощі та болі.
Ніякі найновітніші путі
Нам не закреслять стежки в орнім полі,
З якої - всі дороги у житті.
VIII
Xліб - це життя і святість на землі.
Не відцураймось мудрої науки.
Цілуймо щиро материнські руки,
Вшановуймо отецькі мозолі.
Коли сваволя правила в селі,
Над моріжком кружляли чорні круки,
О тій порі у світ прийшли онуки,
Щоб, як діди, триматися в сідлі!..
Трудний наш хліб, легким навряд чи стане.
Довіку литись піт не перестане
В гарячу пору хліборобських жнив,
І не замінить хліб його подоба.
У плині днів, і років, і віків
Неперебутнє - діло хлібороба.
IX
Давно було. А в пам'ятку донині:
Гаряче літо, в розповні жнива.
Струмує м'яко стежка польова
Між золоті розводи безгомінні.
Хлібини пишні - хмари в небосині.
Десь там, під ними, жайворін співа.
Комбайн з-за небокраю виплива,
Гойдається у мареві проміннім.
У жнив'яному подиху вітрів
Із татом опліч вперше я відкрив,
Як пахне степ зерном, автолом, потом.
Відтоді, де б не був і чим не жив,
Благословляю сонячну роботу
Запилених, красивих жниварів.
X
Вечеря - свято в степовій родині -
І почуття, і подуми єдна.
Це відчуття з роками не мина,
Живе, святиться в серці і донині.
Вінець трудів сприймати ми й повинні
Лише отак - як пахощі зерна.
Таїться в них незмінно первина,
А всі останні почування - плинні.
Хотілося б і слово віднайти,
Щоб дихало, як у степу грунти,
Коли роса їх скроплює ранкова.
Аби творилась пісня, як жнива,
Щоб це було натруджено й святково,
Природньо так, як жайворін співа.
XI
Де звіку знають хлібові ціну,
Там совістю й любов'ю не гендлюють,
Там правду-матір підло не полюють,
Але ведуть з неправдою війну.
І я людців проворних не збагну,
Що задля вислуг ревно колінкують,
Що без вагання брата ошельмують,
Аби собі зіпнутись на кону.
Живу, як в нас одроду повелося:
Не пнусь, як пустоколос, над колосся,
Іду на жорна - шеретує час.
І так скажу: як колоску без поля,
Мені було б немислимо без вас,
А з вами, люди, не зігне недоля.
XII
В моїй судьбі живе солодке жито,
Що крізь віки в сучасність проросло,
Аби живити не підступне зло,
А те добро, яким нам дано жити.
Не так це просто - землю полюбити,
Віддати їй життя свого тепло,
Щоб рунню соковитою зійшло
І колосом достигло в щедре літо.
Засіять поле мушу на віку,
Злеліять долю в житнім колоску,
Синів навчити мудрої науки.
Якщо до того ж виведу свій спів,
Переборовши радощі і муки,
То житній хліб в житті немарно їв.
XIII
Що жав мій пращур, я сьогодні жну,
Те у віках безслідно не погине.
Зерниною продовжиться зернина
На нашому безсмертному лану.
Іще зустрінем весну не одну,
Нові літа й нові століття стрінем,
Увічнені в житті трудом нетлінним,
Теплом отим, що віддали зерну.
І наші думи, зроджені у полі,
Встають на небокраї, мов тополі,
Щоб небо із землею побратать.
Коли цей світ у муках полишаєм,
Нам видиться не божа благодать,
А поле, заколошене врожаєм.
XIV
Синам, онукам жати, поки світу,
Ту ж саму ниву й водночас не ту,
Але таку ж і щедру і круту,
Де все трудом і сонцем перевито.
І радісно - добро на ній творити,
Як власну маєш стежку і мету.
Був ратаєм, солдатом на посту,
Тепер виводжу пісню на орбіту.
Не відречусь, що родом я з села,
Що в спадок моя доля прийняла
Обвітрену турботу хлібороба.
Привіт вам, любі сестри і брати.
Невже на світі ще існує злоба,
Як в душах ваших - стільки доброти!
XV
Під гожим небом в рідному селі
Тебе вбачаю, добра моя мати.
Вечеряєм при зорях біля хати
Всі кружкома - дорослі і малі.
Хлібина золотіє на столі,
Належить батьку - скиби нарізати.
Ніхто не сміє долу крихт роняти,
Хліб - це життя і святість на землі.
Давно було. А в пам'ятку донині:
Вечеря - свято в степовій родині,
Де звіку знають хлібові ціну.
В моїй судьбі живе солодке жито,
Що жав мій пращур, я сьогодні жну,
Синам-онукам жати, поки світу.
1972
БАЛАДА ПРО СКИРТУ
Солдатам 1941-го
У полі скирта підпалила небо,
Вечірнє сонце взявши на плече.
Не визнаю умовностей! Мене-бо
Вогонь отой по-справжньому пече.
Намарне тут ховатися до скиту,
І утікать світ за очі - дарма,
Бо якщо я вогненну зраджу скирту,
Вона за мною бігтиме сама.
І наздогонить на тривожнім прузі,
І третім зліва стану я в строю,
А поруч мене вкам'яніють друзі
В останньому нерівному бою.
А за плечима - молода солома,
Перед очима - лють голодних дул.
Проллється кров гаряча і солона,
В її жарінь знетямлено впаду.
Прощай, мій світе, скирто в чистім полі,
У вишині - багряний лет хмарин!..
Опівночі мене розбудять болі,
І встану я - з дванадцяти один...
О пам'яте, куди від тебе скритись,
Нема таких ні скитів, ні печер...
Вечірня та, над всі на світі скирти,
Над всі вогні -
палає і пече!..
1973
СПОРІДНЕНІСТЬ
Першій вчительці моїй
Є.І.Тузник
Бір сосновий. Луг. Заріччя.
Многобарвна повінь трав.
Це ж не перша наша стріча -
Я в Сибіру вже бував.
Бачив ці доми соснові,
Ці узори при вікні,
Що, немов сибірякові,
Світ мережили мені.
Тут були мої начала,
Й це ніскільки не дива:
В першім класі нас навчала
Сибірячка-удова.
Євдокіє світ-Іллівно,
У таврійському селі
Ви не раз мені явили
Чар сибірської землі.
Я до неї звик віддавна,
Наче рідну, полюбив,
І мандрівна путь недарма
Привела до цих країв.
Хай мене ви не зустріли,
Запізнився мій привіт,
Вам поклав я на могилу
Всіх лугів сибірських цвіт.
Бір сосновий. Луг. Заріччя.
Многобарвна повінь трав.
Крізь роки й десятиріччя
Я в простори ці вростав.
Віддаю себе дорогам,
Де в обіймах - даль і шир.
Де життям, як світ, розлогим
Зачаровує Сибір.
1974
* * *
На розгонистих осінніх на пронизливих вітрах
Сад промоклий і промерзлий до світанку не засне.
Там літає моя дума - степовий заблудлий птах -
Біля яблуні, де в літі ти окликнула мене.
Появилася між яблунь несподівана, як сон,
Ще й ім'я своє назвала: "Пам'ятаєш? Не забув?"
Як забути - пам'ятаю! Між густих навислих крон Чари юності уперше я в тім імені збагнув.
Зими й відзимки минали, я чекав на твій привіт.
І чому не дочекався - не питаю по літах...
Що ти там шукаєш, пташе, між вологих чорних віт
На розгонистих осінніх на пронизливих вітрах?..
1973
* * *
Шматочок неба, вихуканий в шибі, -
Я знову поклоняюсь тій зимі.
За те, що нам блакитніло, - спасибі,
Що відсіяло - винні ми самі.
Тепер сади цвітуть на низькодолі.
Що спогади! Я слід шукаю твій.
Адже було, було у нашій долі -
Шматочок неба з шурхоту завій!
РОСА
Не ота безплотна, бездиханна,
Що воложить наші словеса,
Вранішня, чутлива, як мембрана,
Сонцем пересміхнена роса.
За селом чи на лужку при місті.
На билині, на листку тремкім
Постає, мов слово в первозмісті.
Перед чистим поглядом твоїм.
Зопівночі, як природа спала,
Як над степом гусла тишина,
На земну липневу згагу спала
Переднівку вісниця рясна.
У безвітрі, в тиші повнозерній
Визріває довгождана мить,
Як з долонь широких чорноземних
Щирозлоте диво заструмить.
Будуть ще і ночі горобині,
Та сьогодні на порі - жнива.
О росо! На листі, на билині,
На могильнім камені - жива!
1979
* * *
Корову в стійло заганяла мати.
Із димаря злітав на лови сич.
А на леваді паслися гармати.
Глушили ревом
полохливу ніч...
Тепер пшениця знов заколосилась,
Де вітер м'яв скривавлену траву.
Сказав би, що війна мені приснилась.
Якби не бачив сон той наяву.
1979
ДОРОЖНІЙ ВІРШ
Хлоп'ятко з чубом розкуйовдженим,
Ти знову маму прогнівиш.
На тебе часом дуже схожим
Буває мій дорожній вірш.
Коли ж потому переписую
Рядки безхитрі чорнові,
То і вмиваю, і розчісую,
Й ряджу в одіннячка нові.
Себе самого перепитую
Відтак,
чи мій він, чи - не мій -
В лавсанових штанцях епітетів,
Метафор льолі голубій.
Чи не занадто він омузений,
А чи природи знак зберіг?
О, де ти, хлопчику замурзаний
Зі степових моїх доріг?
1972
СВАТАННЯ
Як воно за звичаєм годиться?
Ми - такі-то, вийшли полювати,
Стрілась біля гаю нам куниця,
Ми - за нею, а вона тікати.
Часом ви не бачили куниці,
Не дасте нам красної дівиці?..
Ну ж бо, свате-брате, не зівай,
З-під поли витягуй коровай
Та клади на стіл його пошвидше!
...Добрий був у наших предків звичай!
А мені почати з чого річ?
Я ж у тих обрядах - темна ніч.
Лиш одно і знаю достеменно:
Мусять тебе видати - за мене!
1959
ХМАРИ
Черкнувши злегка телеантени,
Що на дахах проросли гаями,
Приходять хмари в гості до мене,
І я їх з хати не проганяю.
Вони сьогодні пливли над степом,
Над Україною пропливали.
У хаті пахне ріллею тепло
І предковічними полинами.
Цвітінням вишень і м'яти-рути,
Зерном доспілим і хлібом з печі
Давно почуте, напівзабуте
Озветься співом у тихий вечір:
Із-за гір-гори
Їдуть мазури...
Скільки небо знало диму,
А земля - золи!..
Хмарки, хмарини, мандрівні хмари,
В путі оглушені літаками!
Донині вітер шукає пари,
Хоч носить вас на руках віками.
Я вас од неба не відокремлю,
Допоки світу - блакить мести вам.
Спадать дощами на грішну землю
І знов - до сонця, з пташиним співом.
Хоч як нахмуритесь, пелехаті,
Які б вас бурі не поглинали,
Вам завжди пахнути хлібом в хаті,
І цвітом вишень і полинами…
1972
Далі...
1 | 2 | 3
|
