|
МАЙОВІСТЬ
Час не спить. Колообіг триває.
Небеса попливли в журавлинні.
Пахне світ молодою травою
Над лужком-бережком при долині.
Юнаки починають кохати
Там, де ходить задумливий спомин.
І троянда пашить біля хати,
Й світ по вінця, майовості повен.
1982
ЗЛИВИ
Грозовійте, хмари, над ланами,
Як бувало в інші ті маї,
І мою щоб нивку не минали,
Зливували в залітки мої.
Я пройду Таврійськими степами
Не затим, щоб давнє спогадать.
Зливи, що колись мене купали,
І сьогодні в зашумі стоять.
Відлетять, як пил за вітром, літа,
А проте в мені вони - живі.
Вам, допоки світу, струменіти,
Благодатні води грозові.
Небом захлинаючись високим,
Землю змалоліт люблю до щему.
Бути б молодим і повносоким,
Як зелене жито під дощем!
1981
ЗНОВ ПРО ХЛІБ...
"Знов про хліб.
А чи не досить? Скільки можна!
Ще згадаєш, може, голод... лободу?.."
Так, про хліб! Але минуле не тривожмо,
Я ж бо знаю, я ж бо звідав ту біду,
Як матуся журно засік вимітали,
Як солодким хлібним духом снила піч...
Чи тоді б у мене стріли ви метали,
Там, за далеччю крутих десятиріч?!
Ми сьогодні вельми ситі хлібом стали.
Забуваємо - безцінному! - ціну,
Ніби думі тій, що думає Гіталов,
Колоситись лиш у полі, на лану.
І не тільки того світла, що в віконці,-
Всеземне і непокоїть, і єдна.
Та ж планета вколо хліба, мов круг Сонця,
Обертається, тривожна і трудна.
"Знов про хліб..."
А ви про віщо б сокоріли?
Про тумани та про пахощі тайги?
Та не зайве оспівати й дух скорини
Там, де бамівські маршрути пролягли.
Найрідніший родич сталі і вугілля,
Він і спадок, і нетлінний заповіт -
Хліб насущний! Перед ним - благоговію!
Спраглий день мій...
Білий хліб мій...
Білий світ...
1974
МОЇ КАРПАТИ
Мені відкривалися гори Карпати
Далекої провесни, в громі війни.
За горем старої селянської хати
Зловіщим привиддям вставали вони.
Карпати - з трикутничка із фронтового
Вчитав, уявив ті крутизни круті.
А потім на дядька мого молодого
Прийшла до села похоронка звідтіль...
Шляхи на Словакію... Звідки я відав,
Які ви були нездоланно трудні!
Мій дядько ніколи з війни вже не прийде -
Лишиться навіки в карпатській весні...
Літа за літами минали, яснились,
Жита за житами в політті цвіли.
Не раз мені гори Карпати наснились,
Де інші у мандрах дороги лягли.
І ось ви, омріяні так зневіднині,
Карпати, Карпати - блакитний туман.
На тому груні чи на цій полонині -
Ну хто мені скаже, повідає нині,
Де в горах мій дядько Іван?..
1982
НОВОРІЧНА НІЧ У ВІЙНУ
По вікна хата вгрузнула у сніг,
В димар забрався вітер-домовик.
А в хаті -
гість із фронтових доріг:
Приїхав дядько в ніч під Новий рік.
І в радості родина немала,
Що у війну забула про свята,
Зібралась круг тесового стола,
Де дух картоплі солодко вита.
Каганчик попід стелею мига.
Шугає тінь.
Не замовкає річ.
Мете в долині спомину мого
Та незабутня новорічна ніч.
У сулії сизіє самогон.
Я поряд з дядьком гордісно сиджу.
Хрипкоче довоєнний патефон
Захмелену мелодію чужу.
Між українських витеплених слів -
Холодне "Jа, der Реtеr" - з чужини.
Про що він був, отой безумний спів,
Жіночий голос - подруги? жони?
Чому шалів і з чого він радів?
І - хто той Реtеr? Ким він потім став,
Коли у танку дядько мій горів
І шлях війни із краю в край верстав?
Чи під Москвою повертав не він
Назад, на захід, - jа, dеr Реtеr, ja!
Коли прийшов мій дядько у Берлін,
Мовчала брава музика твоя.
Що в нашій хаті потім прозвучить -
У тому сенс, та ще й великий, є.
...В землі зотлілий Реtеr десь лежить,
А з дядьком рід чаркується і п'є.
1980
ТРАВЕНЬ СОРОК П'ЯТОГО
Ти повір: нічого тут хлоп'ячого,
Я таки із зрілістю в ладу.
В добровісний травень сорок п'ятого
Крізь несплинні марева бреду.
Вільний степ од нечисті ворожої,
Тепловійно дихає земля.
І мене в долині заворожує
Неповторна музика джмеля.
Він гуде - і тиша миром повниться.
Відгроми німіють вдалині.
Сонце хлюпа, як святкова повниця,
На жита, на луки заливні.
Я росту. Я марю перемогою,
Шлю на Одер дядькові листи.
І уже здаля бриню тривогою.
Що її відродиш потім ти.
1982
ДО РОМАШКИ
Тебе угледжу в полі а чи в лузі,
Між трав, що стануть сіном майовим, -
Не попрошу вернуть старих ілюзій,
Я в інші дні віддав данину їм.
З тобою ми одного сонця діти,
Землі одної проріст весняний.
Не жур мене, що зав'ядають квіти,
Од інших втрат сьогодні я журний.
Ти сонечка очей своїх засвічуй
На крутосхилах і поміж долин.
Не жур мене, що в тебе цвіт не вічний,
Можливо, тим іще дорожчий він.
Я теж, як ти, одквітну - що подію! -
Та, стрінувши тебе на подині,
Світлію й, наче в юності, радію,
Лиш не питаю: любиш а чи ні.
1982
КОМБАТ ІВАНОВ
В снігових чохлах - стволи на вигоні,
І від хати - стежка до гармат.
І по ній щоранку, свіжовиголений,-
Рипу-рип - красиво йде комбат.
Як зоря сама - для батареї він,
Командир з обличчям юнака.
Стан гнучкий, обвитий портупеєю,
Ще й при боці шабелька легка.
Звідки він - з-над Волги, з-над Тоболу десь -
Крізь війну в село моє прийшов?
В пам'яті нетлінно закарбоване
Прізвище комбата - Іванов.
Молодими карими зіницями
Зігрівав закрижанілий світ.
Дотепер моїм землячкам сниться він,-
Тим, хто мав тоді сімнадцять літ...
З гармашами говорив про тактику,
Про бої, що, може, завтра ждуть.
Між степів гарматам протитанковим
До Дніпра уже ввижалась путь.
Гряне битва, що підряд коситиме!
Зупинися, невблаганна мить,
Поки йде ходою він красивою,
Поки він з бійцями гомонить,
Поки - морозцем ранковим дихає,
В усмішці витеплює уста...
...Він лежить в полях під Лепетихою,
І над ним - пшениця пророста...
1984
ЗА ТОБОЛЬСЬКОМ
За Тобольськом, за Тоболом
Між березових гаїв
Я скучаю за тобою
Сім ночей і вісім днів.
За Тобольськом, за Тоболом
Росно дихають сіна,
Як і в плавнях, де тополі,
Де дніпровська ясина.
За Тобольськом, за Тоболом
Не минає, не мине:
Ти і радістю, і болем
Одаровуєш мене.
За Тобольськом, за Тоболом
Жито клониться до ніг.
Білий світ п'янить роздоллям,
А зове
малий поріг.
1974
* * *
Світанки знову пахнуть лободою
Дорога. Тиша. Вибалок. Роса.
І білий світ із щастям та бідою
Перед очима. З нами сам на сам.
Збагни його у гомоні й мовчанні,
Мов над потоком кладку - перейди.
Дівочий сміх пливе од молочарні,
І в нім не чути призвістку біди.
А що мені сьогодні не до сміху -
Не поспішу сумнити білий світ.
Нехай зрина над все на світі лихо
Оцей дівочий радісний привіт.
РОВЕСНИЦЯМ
Нехай вони нікому не відомі,
Забуті вами, - невеликий гріх, -
Рядки, які писав вам до альбомів,
Яких я сам, признатись, не зберіг.
Тумани білі мріянь заповітних,
О, як то в них блукалось любо нам!
І на чиєсь "Ровесниці одквітли"
Я вам кажу: "Не вірте ви літам".
Пісенні брови змаялись, можливо,-
В дочці озветься матірня краса.
І в кожній з вас живе донині диво,
Якого я раніш не описав.
Ви і сьогодні милі і звабливі,
Як у студентські давнішні маї.
Я чув: у вас чоловіки ревниві.
Я вас люблю, ровесниці мої!
1984
ДОЛИНА
Блакитна крапелька авто
На видноколі-ватерпасі
В долині процвіту твого,
Де ти гусям у травах пасся.
Ми повертаєм до степів -
І забуваєм наші драми,
Почувши птичий дивоспів,
Розвішаний над тракторами.
Навіщо ми? Куди ми йдем?
Здирай з думок потерті лахи.
Гарячий вітер пил мете,
Тополі хилить понад шляхом.
Авто краплипно мерехтять,
Тривожно дихає долина.
Святкове наше вороття -
Навряд чи їй святкова днина…
1974
* * *
Наснилась молодою і вродливою,
Врочистою, неначе під вінцем.
Ще й усмішкою тихою, родинною
Світилось весняне твоє лице.
Бузки цвіли чи, може, вишні пінились -
Над все постала молодість твоя.
Сон відлетів, як пісня недоспівана.
Тебе нема. Лиш є розлуки яв...
Благатиму: із літ минулих вибрини,
Нехай іще цей чар переживу,
А з ним і жаль - що в сні мене ти вибрала,
Що з іншим ти побралась наяву.
1984
* * *
Знов у полях блукає по сівбі
Від чорноріль чорніша галич.
Блакитний вітер грає на сопілці,
Як ми в літа свої пастуші
грали.
І п'є дихання степу молоде
Курган, який на згірок вийшов з балки.
І знову нас у молодість веде
Веселий плин весняної сівалки.
1976
* * *
Токи востаннє одсипаються,
І їм, напевне, сняться сни,
Що вже зерно на них зсипається,
Аж угинаються вони.
І від буртів світліють ночі,
І хлібом пахне вітровій.
І всі шляхи з полів
шурхочуть,
Зливаються -
на ваговій.
1984
* * *
Червоніє глід над кручами,
Голубіють небокраї,
Де хмаринами текучими
Закружляли птичі зграї.
Бубни б'ють: свайбує молодість.
Юнаки ідуть в солдати.
Не вкрадайся в душу, холоде,
Їй - любити і страждати.
Скільки ще скарбів не знайдено
На крутих стежках шукання,
Скільки чарів ще не знадило,
Ще нема - розчарування!
Ще ж мені не надокучили
Ці шляхи і небокраї,
Де хмаринами текучими
Кружеляють птичі зграї.
1966
ДАВНІЙ БІЛЬ
Леле!.. Тільки стогін, більш нічого.
Потім буде: вибач і прости.
Давній біль стоїть біля порога,
Тихо в двері стукає: пусти.
Сипле сніг, мете по всім околі,
Вихорить на вулицях села.
Моститься в пітьмі на підвіконні,
Наче кіт - поближче до тепла.
Давній біль стоїть біля порога,
Давній шлях - укотре! - перейду.
Десь там я, закутаний в тривогу,
До твоєї вірності бреду.
В круговерті сніжного завою
Край села загледжу блиск вогню...
Давній біль... У роздумі постою
Перед тим, як двері відчиню.
1982
* * *
Іду з онуками на поле.
Облишмо ідилічний тон:
Дідівська радість - поруч з болем,
Скакать телятком не резон...
Пашить рілля. Пшениця спіє.
А в небі - горлечко оте,
Що у його блакитнім співі
Земля колоситься й цвіте.
І трактори в міражній далі,
Й доріг розбитих порохи...
І я зазвичай спогадаю
І щедре літо, й рік лихий...
Далекі зустрічі й розлуки...
Спочили вічним сном діди...
І ось прийшли мої онуки,
Як усміх вічності, сюди.
Пірнають в шуми колоскові,
Босоніж линуть на ріллю...
Я освячусь ім'ям любові -
І в них цю святість переллю.
ОСТАННІ ГРОЗИ
Здавалось би: за чим жаліти -
Іще повториться стократ.
Люблю, коли виводить літо
Останні грози на парад.
Чи був, чи ні громам за брата,
Але в грозу й не падав ниць.
З життям прощатимусь - забракне
Передосінніх блискавиць.
1982
РЕЧИТАТИВ СКІФА
Я не казка, не міф,
Не холодна личина -
Я предтеча, я скіф,
Бородатий мужчина.
При мечі я спочив,
А чи меч мій при мені.
У моєму плечі
Дві стрілиці огненні.
Між гірких полинів
Я курганами свідчу:
Правлять тризну мені
П'яні кров'ю сторіччя.
Я лежу при мечі -
Одружився з пітьмою.
Ти постань. Помовчи.
Посумуй наді мною.
Через тисячі літ
Крізь епохи-кургани
Ти приходиш у світ,
Моя мево кохана.
Оживає твій сміх,
Запечалля-крушина...
Я не попіл. Я скіф.
Бородатий мужчина.
РАНКОВИЙ ДИМ ПОНАД СЕЛОМ
Ну, пізнав себе в цій ідилії?..
А.Малишко
Опісля ночі хуртовинної
Замети срібляться в дворі.
"Берім лопати!" - кличу сина я, -
Димами квітнуть димарі,
Неначе верби, вкриті інеєм.
Йому не легко розлучатися.
Хоч і в гостях, з ранковим сном.
Його не дуже ваблять чари ці,
Що дим малює над селом,-
Чи ж варто батькові печалиться.
Але - встає! В кожух одягнений,
Поріг лопатою шкребе.
А я в снігах пороші давньої:
Десятилітнього себе
Пізнав у сині-городянинові.
1970
* * *
Наївність почуттів отих, що в юності тривожили:
Сьогодні їх пригадуєм - стає не по собі.
Знічев'я поставали ми на себе не похожими,
Вклоняємося досвіду, в любові не сліпі.
Ми долею вдоволені, впокорені, оговтані,
Напоєні тверезістю - подалі від гріха!..
А серце защемить бува - дивуєшся: чого воно? -
До нашої статечності любов таки глуха.
ДОРОЖНІЙ НАСПІВ
Віталію Зленкові
Ожеледа-ожеледиця
Геть засклила чорний шлях.
Дика груша, як ведмедиця,
Заблукала у полях.
Крайня хата манить вогником,
Обіцянкою тепла,
Добираємося повагом
До незнаного села.
Вже дорожні всі історії
В темноті оповіли.
У шофера очі стомлені
Від мрячливої імли.
Та відомо одному йому,
Що то ми за диваки;
У негоду не домуємо,
А в погоду - навпаки.
Знову спомином-сновидою
Ніч у казку заведе.
Де бабуся сну не відає -
Шерсть ведмедеву пряде,
Нам, їй-право, не заказана
Шлях-дорога отака.
Варто їздити за казкою
Для цікавого синка.
1979
СУСІД
Село моє спиває дух весняний.
Та невблаганна також не дріма.
Печальна вість: Оксененка Івана,
Здавен сусіда нашого, нема...
Ще й пенсія не вийшла чоловіку,
Згорів як стій за місяць чи за два -
Не обмина села хвороба віку...
Отож-бо тітка Віра - удова...
І я зазвичай в згадки поринаю
Була ж вона вдовою ще з війни.
А юний той, кого уже немає,
"Універсалом" згоював лани.
Здавалося, і жив посеред лану,
Таку вже мав затятість трудову.
Він одруживсь негадано-неждано,
Як в давній пісні, взявши удову.
І зажили - хатину збудували,
Хазяйство, все, що треба, завели.
Не воркували, та й не чварували,
Щось і було - на люди не несли.
Він трактора водив, як і давніше, -
І не тому, либонь, що доля зла,
В герої (а чи він один?) не вийшов.
Але ж земля трудом його жила.
Стрічав йога на полі і в оборі,
"Добридень" скаже - ясно все без слів.
А то одного разу у конторі
За незвичайним клопотом зустрів.
По коридору вештався, вагався -
До голови зайти чи не зайти?
Халепа: телевізор зіпсувався,
Чимсь до райцентру треба одвезти.
І усміхавсь, і хмарно брови хмурив.
Машину й дасть, можливо, голова,
До хати ж не під'їдеш по баюрах,
Розгас чорнозем (провесінь була).
Якби ж асфальтом вулицю покрили,
Якби ж десь ближче телеательє…
Ми славно з ним тоді обговорили
Сільське святе і грішне житіє…
Мені на думку все те нині спало,
Селом струмки - відсніжила зима.
Асфальт до двору й телевізор справний...
І лиш сусіда щирого
нема.
ТРАГЕДІЯ НІМ.МОВИ
Памяті Д.П.Франке
"Ich spreche Deutsch" - у пам'ятку донині,
Як ревно хором скандував наш клас.
Таж звідки знать було мені, дитині,
Що через Deutsch небавом знищать Вас.
Великий гріх Ви мали за плечами:
В часи, коли гнітила нас війна,
Школяриків нім.мови научали,
Що з юних літ відкрилась Вам вона.
Та материнську знали Ви не згірше,
Писали українською роман
Про долю вічних страдників селян.
Ніхто собак на мене хай не віша -
Благословили Ви мене на вірші,
І в тому був і Ваш, і мій талан.
2007
ОДИНОКІСТЬ
Катерино, Катре, Катю
Ще й Катрусю!
Так у пісні вас назвати
Не вбоюся.
Я забрів у ваше літо
Ненароком.
Не змогли ви потаїти
Одинокість...
Що вам сниться зопівночі,
Катерино,-
Як росили карі очі
Цвіт-калину?
Як чекали до світання
Задаремно
На зрадливе закохання,
На нікчемне?
Ваші очі не пробачать
Ні сльозини
Тому батьку, що не бачив
Свого сина!..
Плине літо. Колосіє
І зерниться.
Небозвід уже сіріє...
Що вам сниться?
...Теплий досвіток збудився
З ластівками,
Зацвітають чорнобривці
З пом'яками.
І, торкнувши хміль зелений,
Промінь ранку
Зупинивсь, як наречений,
Біля ґанку.
1978
ЛИСТИ
Прости мені блакитну ту мороку -
Рясні листи моїх солдатських літ.
Хотів я розтопити ними лід,
Здолати нелюбов твою жорстоку.
А ти, не рада з їхнього потоку.
Все урікала стримано в одвіт:
Мовляв, намарне мучитись не слід,
Розсудить час - йому видніше збоку.
Чи ж розсудив? Скажи тепер мені
А чи літам, що відшуміли, змінні.
Стоять так само стіни льодяні
Тієї невразливої гордині?
Чи, може, ті листи мої смішні
У сховку серця бережеш донині...
ДВІ ЗАМЕТІЛІ
Ця завія не схожа на ту,
Хоч, здається, усе, як тоді.
Тільки січень весільну фату
Одяга не тобі, не тобі.
І дорога й тривога - не ті.
Хоч вони почалися звідтам.
Але цю, як і ту, заметіль
Я за інші в житті не віддам.
Шаленій, хуртовино, бунтуй.
Снігом кидайсь в обличчя, колись,
Білим шурхотом шлях мій бинтуй, -
Чей, загоїться рана колись...
ВЕЧІР
Олесеві Гончару
Над морем сутінки соталися,
Чаїний вечір вечорів.
А чи багато ще зосталося
В житті таких-от вечорів:
Із пожаданнями і змогою
У повноводім плині літ
Із деревами і дорогою.
Котра впадає в небозвід,
З гніздом лелечиним над хатою,
З мостом гримучим на путі,
З хмарин отарою кудлатою,
Що розтає у темноті,
З поривом вітру прохолодного,
Що налітає з-за гори?..
Такого вже не буде жодного,
То будуть інші вечори.
* * *
Обкипіла цвітом вишня коло хати, -
Що згадав дитинство, друже, не картай.
Коло тої вишні нас голубить мати
У передвоєнний запашистий май.
Перегуд бджолиний у вишневім цвіті...
Літаки оглушать теплий небозвід...
Матері не стане в тім грімливім літі,
Вишня приголубить нас, малих сиріт.
Де ти, вишне-мати? І питати годі -
Ані того саду... й хати ні сліда...
Як же біло-біло в синім небозводі -
Літо - вишня - бджоли - мати молода!.
ЗБИРАННЯ ГАРМАТНОГО ПОРОХУ
Відгримкотіло поле бою,
Рудіють шанці на ріллі.
Село клопочеться сівбою,
В полях - дорослі і малі.
Своя у кожного турбота.
Трясуть сивинами діди.
Вдова сльозу втирає потай,
Не відійшовши від біди.
А ми, никаючи ріллею,
Від пилу чорні, як граки,
Там, де стояли батареї,
Збираєм порох залюбки.
Несем в кишенях, у торбині
Неоціненну здобич ту.
І тітці Ганні в самотині
Даєм
розпалювать плиту.
ЛОНО
Тепло душі в душі не охололо,
Добро в добрі не зсякло, не збуло.
Да освятиться материнське лоно,
Де зроду-віку не пригріте зло!
Животвори, життя першоосново -
Пракореню, розмаяний в гіллі,
Любові лоно, лоно хліба й слова,
Священне лоно правди на землі.
Світися нам пречисто й пожадано,
Як поміж бур блаватна благодать,
Нікому і ніколи нас не дано
Від матернього лона відірвать!
І як на дальніх чи на ближніх гонах
Я упаду краплиною в ріллю -
Мовчи, сльозо!.. До матернього лона
Свою відраду й муку прихилю.
ДЯДЬКО ТИХІН
Дядьку Тихоне! З повоєння,
Ледь затих смертоносний грім,
Ваше лагідне тихе ймення
Оселилось в селі моїм.
Треба ж статися: все Івани.
Не один Петро чи Павло,
Та, як свідчать односельчани,
Звіку Тихона не було.
Ну, а рід ваш гронивсь не десь там -
На суміжній таки землі,
За якихось верстов із десять
У сусідньому жив селі.
Прибули тоді не на свято -
Край до трудних робіт воскрес.
Ви приїхали підіймати
Поруйновану МТС.
Хліборобська відома доля.
А ще ж діток - не зрахувать.
Пам'ятається, ваша доня
В школі вчилась лише на "5".
Хлопці - то вже стаття інакша -
Відчайдухи, як на підбір...
Відробив передчасно... старший...
Горе батька - попробуй, змір...
І про доню - лиш спомин щемний,
Не судилося щастя їй...
Але рід живе, незнищенний,
Йде життя в крутизні своїй.
Дядьку Тихоне! Скажем прямо,
Хай не тільки село моє зна:
Все життя у вас -
продовольча програма,
Як і в батька мого - вона...
Та не тільки хлібом єдиним -
І сльозою, й піснею теж...
Де б не був я, за мною лине
Ваше приязне "Як живеш?".
Дядьку Тихоне!.. Звіт од мене:
Так живу, як у полі злак.
Ваше лагідне тихе ймення -
Доброти повновагий знак.
ЗВИЧАЙНА ЖІНКА З НАШОГО СЕЛА
Цю жінку зустрічав я не в музеї,
А в болотнечі рідного села,
Як засвіт разом з матір'ю моєю
Вона до корівок своїх ішла.
Не думала, що вийде в героїні,
Що за її турботи немалі
Перед війною орден сам Калінін
Їй урочисто вручить у Кремлі.
На все дивилась в клопотах буденно:
Кормів не густо... Кволеньке теля...
Тепер з-під скла портрет її до мене
У тишині безмовно промовля.
На труд її крізь іншу гляньмо призму.
Буденність? Так. Та, друзі ви мої,
Що не кажіть, а шлях соціалізму
Проліг-бо через рученьки її.
Цього збагнути не могли ми, юні,
Тепер доходим істин в сивині.
Та посмішка "вождева" на трибуні -
І тітчині криваві трудодні...
Злобу таїли всемогутні вуса,
А тітка Віра добрістю жила...
Державній Вашій праці поклонюся,
Звичайна жінко з нашого села.
СВОЛОК
Не гріх згадати добрим словом
Поміж нових турбот і справ -
В отецькій хаті синій сволок,
Що колиски колись тримав.
Ой, люлі, люлі, спи, дитино,
Ой, люлі, доні і сини.
Хитались в хаті білі стіни,
Витали вимрійки і сни.
Ой, люлі, лю... А від порога,
Вповита думами батьків,
У білий світ вела дорога
З-під синьонебих сволоків.
По ній у путь підеш колись ти...
Коли те мріялось: пішов!
І я не стану до колиски
Тебе сьогодні кликать знов.
У плині літ багато зміг ти,
Зумів приборкати мету.
Тебе підносять нині ліфти
Над сволокову висоту.
Із неба зорі ти зриваєш,
Що нам лиш блимають здаля,
І часом навіть вже не знаєш:
А чи внизу ще є... земля?!
Ти м'яту-руту й материнку
Не взяв з собою в іншу вись.
Не взяв і пісню материнську,
Що над колискою колись...
Либонь, тебе ніякий волок
Вже не притягне до сім'ї,
Де пам'ятає синій сволок:
"Ой, люлі, діточки мої"...
1969
НА ВСІ ЧАСИ
В той день світило сонце щедро,
Весільно яблуня цвіла.
Півторатонка із райцентру
Притьмом примчала до села.
Грузовичок багряним стягом
В травневу сплескував блакить,
Що означало: над Рейхстагом
Такий достоту ж майорить!
Ми, що товар край шляху пасли,
Збагнули: битви одгули!
Хоч на борту звитяжне гасло
Вчитати сльози не дали...
І мітинг був біля контори,
Слова гарячі та гучні.
І радість в сув'язі із горем
Назавжди впам'ятку мені,
Бо ж означила красна дата,
Година сонячна ота;
Небавом хтось обніме тата,
А хтось - до скону сирота.
Верстали різні ми дороги,
Та не зреклись тії весни.
Ім'я нам - діти Перемоги,
А не безбатченки війни.
Отож замрем, незбайдужілі:
До обелісків люди йдуть.
Фронтовики в пригаслій силі
Свої "сто грам" солдатських п'ють.
Не дорікайте ветерану,
Хай не вважається за гріх,
Як плаче, сліз не витирає,
Згадавши друзів бойових.
І знову світить сонце щедро,
І яблуневий сад пахтить.
...Півторатонка із райцентру
Мчить Перемогу провістить.
СПОМИН ПРО ОДНУ МАНДРІВКУ
В чистім полі - я і хуртовина,
Всі шляхи-дороги замело.
Я ж у ніч пробитися повинен
Будь-що-будь в Семенівку - село.
Ждуть мене, студентика, у гості
Батько-мати, вся моя рідня.
А мене, шаліючи від злості,
Супротивний вітер зупиня.
І пашить настуджене обличчя,
І душа надією бринить.
То ж мене моя основа кличе,
То ж мій рід з-за мене в ніч не спить.
Залишивши в полі хуртовину,
До порога рідного прийду, -
Обніми, зігрій мене, родино,
Я ж твоє продовження в роду!..
2004
ЗУСТРІЧ У ПОМИНАЛЬНИЙ ДЕНЬ
Іванові Касьяненку
Слава Богу, ще живі, Іване,
Ну то й що, як сива голова.
Не жаліймось, що життя погане,
Бо ж воно поганим не бува.
Кольорів у нім, як у веселці,
Тільки б їх душею увібрать,
Як вбирали наші односельці -
Ті, що під надгробками лежать.
Вже скількох записано у святці
Наших перевесників, аж страх.
Може, десь воліють можновладці,
Щоб і ми перетворились в прах.
Важко їхніх мудрощів колодязь
Бідолашним виглибити нам.
Скажем по-одеськи: "Не дождётесь"
Ситим новоявленим панам.
Ще не начарована розмаєм,
Хоч літами й зморена, душа.
Кравчуківське "маєм те, що маєм"
Нас не дуже, звісно, потіша.
А проте хай знає світ палаців,
Що злюбив болотну каламуть:
Уночі кошмари нам не сняться,
Вовкодави нас не стережуть.
Затишно і скромно в нашій хаті,
І гніздо розкоші в ній не в'ють.
Ми з тобою, друже, тим багаті,
Що корінням - в отчому краю.
Ще наш день не відає остуди,
Оремо і сіємо, й жнемо
Й рідне слово до людей, між люди,
Мов свічу із храму, несемо.
Із-за хмари сонечко прогляне -
Ми і раді: йдеться до тепла.
Слава Богу, ще живем, Іване,
І для нас весна таки прийшла.
2004
ПРИЛИНЬ МЕНІ...
Останній лист на мокрім осокорі
Тремтить і мерзне, наче гороб'я.
Виходь зі мною під осінні зорі.
Вечірня одинокосте моя.
Спахни мені, сліпуча блискавице,
В густу й гіркаву горобину ніч!
Прилинь мені, любові тиха птице,
Спурхни між двох зблакитнених облич.
Зіллються тіні, тони, грані, гами,
А ти - прилинь!..
І диво з див яви,
Де потріск хмизовища під ногами
І пошум відлетілої листви.
Де в злагоді, у зваді й непокорі
Топтали ми стежини по гаях...
Останній лист на мокрім осокорі
Тремтить і мерзне, наче гороб'я.
1970
СТАРИЙ АГРОНОМ
Осіннім днем відзолотілим
За борозною вдаль ступав.
Зливався з полем чорнотілим
Він, що колоссям засмаглілим
Доспів і виспів у степах.
Понад ріллею дзвін-дорога
Стрімливо бігла в білий світ
Повз нього, грішного й святого,
Хто в землю йде без некролога
Зі степових своїх орбіт.
Що некролог! Хвала запізня.
Її не прагне дідуган.
Йому б сльоза людська та пісня!..
В статтю прощальну ж бо не втиснеш
Усіх дипломів і... доган.
Його сумління не терзає,
Не мучить сумнів на краю.
Без ворожби напевно знає,
Що він по смерті не зникає -
Переливається в ріллю.
КАРТИНА
Володимирові Чуприні
Схилилось на мамине лоно,
Безтрепетно, солодко спить.
Дитятко сільської мадонни,
В картині б обох відтворить!
Хай плинуть у барвах, у слові
До них буруни колоскові,
Хай сонце-вітрило встає.
Нехай у малому сонькові
Художник себе пізнає.
28.06.2007
СПОВІДЬ
Коли душа від болю часом стерпне,
Захмарять буйні обрії мої,
Простую, мов на прощу, в лоно степу,
У наші заколошені краї.
Тут забуваю заздрощі і злобу,
Звадливим суддям звіту не даю.
Дивлюся в чесні очі хліборобу -
Неначебто на сповіді стою.
Тут постаю лише в признанні щирім,
Ніякі баляндраси не спасуть.
На цій землі лиш правді хліба вірять
І визнають не суєту, а суть.
Мені тут небо вищим видається,
Тут щастя й муку відаю до дна,
Моя тут пісня плаче і сміється,
І сліз тих не соромиться вона.
НІЧНЕ ПОЛЕ
Спіє колос, овоч спіє...
Відпливає, тане мла.
Перший півень сонно піє
На околиці села.
У росі на помідорах
Промінь зоряний заблис,
На шляхах мережать порох
Голубі сліди коліс.
СОЛДАТСЬКА ВІДПУСТКА
В полях машини порошили
Золотоскиртий небосхил,
Велосипедні сизі шини
В дорожній куталися пил.
Серпнева сутінь наринала,
Сльозу видавлювало з віч.
Хмарин багряні опахала
Пливли, гойдаючись, навстріч.
Маслинно-сива лісосмуга
В шалену подорож оту
Мене вітала, наче друга,
І проводжала на льоту.
За поворотом круторогим,
Від лісосмуги, через під,
В село вливалася дорога
І обривалась край воріт.
Біля заквітчаної хати,
Що нахилила стріху в сад,
Я не зустрів журби-дівчати,
Як двадцять місяців назад.
Коло верби стояв дрімливо
Не мій - чужий велосипед.
І я збагнув - проїхав мимо
Під сміх сузір'їв і планет.
Мій розбіль згоївся з роками,
Забув я муку молоду.
Та розтопила лід і камінь
Неждана зустріч у саду.
Спахнули поблиском серпневим
Зірки у небі давнини!..
І я не певен, я не певен,
А чи сміялися вони.
1978
СЕРПНЕВІ МАРЕВА
Тече рілля, де никли стерні,
Світліє вглиб небесна синь.
Дорозкошовує у серпні
Над степом Таврії жарінь.
Хоча думки уже - про осінь,
Та, незважаючи на те,
Ще можна бачити і досі,
Як де-де соняшник цвіте.
Безвітря спечне, як і в літі,
Та вітер стрічний не пашить.
Уже в садах на верховітті
Багрянець трепетний лежить.
Нехай мине тебе омана,
У даль тверезо прозирай.
Зібралась рада ластів'яна
Перед відльотом в теплий край.
Не мчи на повному алюрі,
Життя - не гони і не гра.
Що радість - посестра зажурі,
Збагнуть прийшла тобі пора.
Міріє, марить видноколом
Вітрами виметена путь.
У передосінь понад полем
Рахманні марева пливуть.
* * *
Степу осіннього стишена рівнява,
Спокій задумливих сіл.
Що то за військо викрочує ріллями
За голубий небосхил?
Обіч доріг - лісосмуги, як писанки,
Птаства текучі хмарки.
Ллється пшениця, здіймаючи списики,
Степом - у даль - напрямки.
Армія рине - у кожного воїна
Сонця погон - на плечі.
Сходами ніжними нива узброєна,
Лави - попробуй, злічи.
З літа у літо: від зерня - до колоса.
(Хто там - про бомби нові?!)
І від землі виростають до космосу
Люди мої степові.
ДІВЧИНА
В густий туман вербицею вросла -
Тоненький стан, легкі, хупаві плечі...
Чекаючи машини до села,
На роздоріжжі виглядала вечір.
З-за темних скирт виходили на шлях
Нічні химери, знуднені й холодні.
Тремтіла, наче мокре пташеня,
Шурхочучи тим плащиком "болонья".
Глибинкою наречено колгосп,
Де їй тепер у клубі чаклувати.
Спасибі, нагодивсь молоковоз,
Шофер безмовно відхилив дверцята.
З дороги їй наснились теплі сни -
Неначебто у літеплі купалась...
Допівночі шоферові не спалось:
Тривожили тумани восени...
1968
* * *
Навіщо слово ставить на котурни?
Ти - диво, ремесло моє святе.
Акацію у ніч обсядуть кури -
І видасться, що дерево цвіте.
З дитячих літ у серці десь на споді
Оберігаю днину золоту:
Картоплю мати поле на городі,
А поруч я - картопелька в цвіту...
Братове, натомившися кричати,
Ми прийдемо до цих незбутніх див.
...Я гладжу русий чубчик онучати
На тій землі,
де вперше світ одкрив.
ЛАСТІВКИ
З колиски їхній виспів пам'ятаю -
Джерелечко небесно-дзвонкове,
Що з віку в вік тече і не змовкає,
Нехай там що - вилунює, живе!
Ми з'їдемось до батьківського дому,
Поставим стіл під зорями в саду.
І ластівки, збудивши давній спомин,
Заявляться в родинному ряду.
Який-то смак у хліба по роботі! -
Ми пізнавали за дитячих літ,
Як ластівки, усівшися на дроті,
У підвечір'я слали нам привіт.
Літа спливли. Вже й ми батьками стали, -
Шумлять онуки в дідовім дворі.
А ластівки - ті, що тоді співали,
Щебечуть і о нинішній порі.
Ми примовкаєм. Батько мовить слово.
В його сивинах зблискують зірки.
До нашої вечірньої розмови
Втручаються безсмертні ластівки.
БОЛЮЧИЙ УРОК
Не забуду до скону ту годину похмуру:
За "Любіть Україну" шельмували Сосюру.
Вчитель - що тут подієш -
мовби й добрий душею,
Сумовито глаголив про "ворожу ідею".
Він, що бачив у кожному з нас патріота,
Твердив, буцім у вірші - "петлюрівська нота".
І при цьому з газети певний приклад наводив
Про любов до Вкраїни і до інших народів.
Я учителя слухав, поривало сказати:
Може, з часткою "не" треба вірша читати?
"Не любіть Україну" - і ніякої шкоди,
Свій не згадуйте навіть - славте інші народи...
Так тоді ж і Шевченка треба ганити нині
За його "Поховайте мене на Вкраїні...",
За його "...Так люблю Україну убогу...".
Звісно, я не сказав на уроці нічого.
Я учителя слухав - бунтувати намарно.
Він, сердешний, і сам почувався негарно.
Він од нас вимагав пісню серця ганьбити,
А здавалось - благав: Україну любіте!..
* * *
Перебуто - не забуто. Відболіло -
Не зрікаюся, не каюся: було!
Відпорошило в долині, відбіліло
І водою шумовитою зійшло...
І допоки я никаю в давнім горі,
Осягаю, що до чого і чого,
За долиною тією поле орють
Задля хліба, задля житнього мого.
1984
ПОЛЮВАННЯ
Де степовінь зеленолука
Югу мітлицею мете,
Наздоганяла зайця сука,
Хортиста сука, як на те.
Жарінь проймала. Сука мчала
В годину верст, либонь, до ста.
Вже голова її гарчала
Побіля куцого хвоста.
На все роздолля змага впала -
Догнать - втекти - здолати - ні!
Печінка суча аж палала
У тій розгінчій бистрині.
Ще трохи, трошки - й гряне драма:
Собача лють - зайчиний скрик.
За небокрай по теплих травах
Стелився слинявий язик.
А хвіст отой, мов білий вінчик,
Ліворуч - круть, праворуч - верть
І той же степ таки посвідчить:
Перехитрив зайчисько смерть.
Всього півскоку не домчала,
Всю жовч розтратила, вважай.
Поспівчувать не гріх, звичайно...
Та й серця ж заячого жаль!
ПІСНІ З ФРОНТУ
Агов, музики голосні,
Засватані естрадою!
У мене є для вас пісні,
Не знаю, чи порадую.
Мені з війни їх дядько слав
Із текстами і нотами.
І я по-своєму співав
Вдесяте а чи й всоте їх.
Про солов'їв недремних тих,
Котрі бійців тривожили.
Про даль і пил шляхів трудних,
Які в походах сходжені.
Душі солдатської красу
В душі несу - не сплинуло:
За рідним домом світлий сум
У заквіті ялиновім...
Той спів у вас живе чи ні,
Той біль на чужині -
В Німеччині, в Німеччині,
Далекій стороні...
...Сьогодні ВІА - шум і гам.
Де не шукайте пристрасті.
То як вони, питаю, вам -
Пісні, що з фронту прислані?!
КОЛЕСО
Сходить сонце. Наринають села.
Знову нас мандрівочка п'янить.
Горизонту колесо веселе
Крутогір'ям літ не зупинить.
Тополина - мати чи кохана?
Згадка а чи вимрійка твоя?
На крайнеба сплине, осіянна,
І тебе до денця осія.
Не спіши-но, не кури, машино,
Ми ще й пішки сходимо цей світ,
Де край шляху кочубей-пташина
Подорожнім дивиться услід.
І не тільки ж погляду отого,
Не спиняйся, колесо, коти!
Запитально вигнулась дорога:
Хто ми?
Що ми?
Звідки і куди?..
* * *
У поїзді. А мариться - підводою.
У Крим по сіль... По воду до Дніпра…
Покару ту - вигнанням і природою -
Ти скажеш, мов, забути б нам пора.
Та постривай, меткий колего. Доки ми
На цім розлозі люди, а не пил,
До нас волає, де ти не ступи:
Гарячими потоками-розтоками
Вкраїна розливається в степи.
Ідуть, бредуть... З Полтавщини і з Курщини
Братаються, зливаються водне...
Проклекотіли мажами скрипучими...
Й не може не тривожити мене,
І я питаю в правнуків з будучини:
Чи хто про цю дорогу спом'яне?
СІЛЬ
І знов одежа хлібороба,
Від поту сивою стає.
А іншим сіль ота в суглобах
Ганебним болем віддає.
Недужих варто пожаліти.
Та чи пожалує життя?
Я й сам, чого гріха таїти, -
Асфальту зморене дитя.
А на полях - яка то спека,
Смалька таврійська сушина!
Стоїть, закурена й поблекла,
Моя трава - бережина.
Над степом - гук:
жнива, збирання.
Ти скажеш: проза? Тільки ж ні!
В поему зваги і дерзання
Кладуться виспражені дні.
І від Дніпра до Перекопу
На спинах зблиснеш ти, ропо,
Де ще не просто хліборобу
Збагнути, що то є... РАПО.
Контор наплоджено до біса,
Паперів шурхіт не вгава.
А тут - умри, свого добийся,
В ціні - зерно, а не слова.
На сотні гін - роботи клекіт,
І пахне збіжжя, де б не йшов.
А "кабінетники" далеко,
Знай, сіють... борошно розмов.
Їх теж, либонь, жаліти треба,
Якщо самим себе не жаль.
Розписуй в полі просто неба
Круту історії скрижаль.
Не нарікай на трудну долю -
Хоча вона і нелегка...
Життям завдячуємо полю,
Зернистій суті колоска.
* * *
Пахтить, біліє вечорами
На всім роздоллі світовім.
І я наївними рядками
Вславляю ревно
білий дим.
В мені самім - душа акацій,
Животворяща й молода.
Мені всього лише сімнадцять.
Коли і горе - не біда.
Ще нас обох не непокоїть,
Що принесе життєвий плин.
Ти при мені, а я - з тобою,
І красен світ, як дивний крин.
Спиваю цвіт. Радію слову,
Що духом сонячним пахтить.
Чекаю: вийдеш на розмову,
Яку повік не повторить...
ВОГНИК У СТЕПУ
Степ нічний. І вогник вдалині -
Тремкотлива цятка тихоплинна.
То навстріч зближається мені -
Хто те зна, яка вона? - людина.
Шлю вітання, вогнику, тобі,
Хай ми одне одного не знаєм.
Віриться: в розложистій пітьмі
Я тобі свічуся теж навзаєм.
Стрічного ніколи не боявсь,
Навпаки, спішив відкрити душу.
І питання: хто для нього я? -
Зізнаюсь: для мене не байдуже.
ЗУСТРІЧ НА БЕТОНЦІ
Василеві Мелещенку
Заєць біг розгуркотілим шляхом,
Край каналу по бетонці мчав.
Ринув - ні передиху, ні страху,
Безоглядно заяче втрачав.
Стук і грюк - згори, ізбоку, знизу,
Голий степ - ні кущика ніде.
Тільки пил клубочить сиво-сизо,
Тільки шлях вібрує і гуде.
Лапенятам шпарко на бетоні,
Оченятам курявно в бігу.
А назустріч МАЗ летить в розгоні,
Стелить - розсіває пилюгу.
Заєць став, заклякнув на часину, -
З чим сьогодні здибався і з ким?
І шофер як стій спинив машину,
Аж від гальм притьмом повився дим.
Мить одна - і подиву навзаєм,
І оціпеніння мимохіть, -
Пострибав навзбіч по полю заєць,
МАЗ понад каналом гуркотить.
От і все, і вся пригода, власне,
А чомусь із пам'яті не йде:
Заєць мчить, ані над ким не властен,
Степ навкіл рокоче і гуде...
ДІТИ ДОЩУ
У дитинстві ми не знали
Парасольок і плащів.
У дитинстві нас купало
Щойнаменше сто дощів.
Наринала злива сива,
Гуркотав розлогий грім.
І була копичка сіна
Порятунком нетривким.
Йшли до мами і до тата
Винуваті без вини
Недорослі пастушата -
Перемоклі пташенята
Польової сторони.
І хоч літ спливло немало,
Забуттям не поросло,
Як-то нас обігрівало
Хати отчої тепло.
Нині тільки спогадати -
Де ж ту душу зогрівать?
Йдуть дощі, де мама й тато
Під горбочками лежать.
Я печаль свою безмовну
В рідні доли принесу,
Під дощем, як хлопчик, змокну,
Не ховаючи сльозу.
Наринає злива сива,
Гуркотить розлогий грім.
Де ж копичка того сіна,
Що ховались ми під ним?..
РІЗЬБЛЕНІ ВОРОТА
Пісня
Лягла на клени позолота
Летять в заобрій журавлі.
Смуткують різьблені ворота
В моєму рідному селі.
Різьблені ворота -
батькова робота,
Ви ж одні такії
та й на цілий світ.
І одна-єдина
білена хатина
З вікнами зіркими,
з кленом край воріт.
Я повертаюся додому,
Але ворітниці мовчать.
Не скрипне хвіртка так знайомо,
Ніхто не вийде зустрічать.
На рідні обрії в засмуті
Лечу у мріях знов і знов.
Та ж не забути, не знебути,
Звідкіль я в білий світ пішов.
Лягла на клени позолота.
Летять в заобрій журавлі.
Уклін вам, різьблені ворота
На несходимій цій землі.
Різьблені ворота -
батькова робота,
Ви ж одні такії
та й на цілий світ.
І одна-єдина
білена хатина
З вікнами зіркими,
з кленом край воріт.
ЦАРИНА
З далини туманної долине
Слово, що наш день його не зна:
Вигін - заколошена ланина -
Царина - земличенька масна.
Вміли предки слово шанувати,
Повне смислу, музики й снаги.
Де ж іще і сіяти, і жати,
Якщо крають царину плуги.
Я тебе в минувшину не кличу,
Та своїх вподобань не втаю -
Царину сьогодні возвеличу,
Вкриту потом в хлібному краю.
Хай новітній день тобі докине,
Де турбот, нівроку, вистача:
Царина - це поле України,
Що свого чекає сіяча.
* * *
Паморозь на травах, на промерзлих ріллях,
На дротах, провислих край доріг.
Знову ти у мислях, знову ти у мріях,
Що в завіях часу я таки зберіг.
Може, недаремно наживав сивини
І рубці на серці од розлук та бід,
Щоб, тебе зустрівши, порадіть дитинно:
Боже ти мій правий! Стільки зим і літ!..
ПРОЩАННЯ
Де з-поза крайньої хати
Шлях простелився у світ,
В місто мене проводжати
Вийшов старенький мій дід.
Трепетний кущик шипшини
Журиться на межнику.
Ждем на попутну машину,
Муку тамуєм терпку.
Як же це сталося, хлоню:
Ти, колосок між колось,
Іншу значиш собі долю,
Аніж в роду повелось.
Вибач, дідуню мій милий,
Цей нерозважний відхід.
Юність мою пружнокрилу
Кличе незміряний світ.
Що то мені принесе він,
Що мене в нім дожида?
Очі сумні дідусеві,
Біла, як сніг, борода...
* * *
Морю - душно. Я не запевняю,
Так мені здається віддалік.
Сонні хвилі ген до небокраю
Голубий серпанок заволік.
Чайки мають близко і далеко,
Проти сонця блись крильми та блись.
А мене тривожить: як там в спеку
Колоски пшениці налились.
ДО ІСТИНИ
І ми скандували, незрілі уми,
Що Сталін - це Ленін, а Ленін - це ми.
Здавалось, на білому світі - це так! -
Усе, що не взяти, з вождевих цитат.
У книзі про їжу здорову й смачну
Наведено мудрість його медяну.
В дозріле колосся комбайн заплива,
На ньому - вождеве: що значать - жнива.
А то, пам'ятаю, брошура про гній -
Красується фраза вождева і в ній.
...А вчителя прямо з уроку взяли
І - ворог народу! - в Сибір повезли.
А в книжці, де ода вождеві, як дзвін, -
Залито чорнилом портрет не один.
Не тільки що згадувать- думать облиш,
Хто Вишня Остап чи Микола Куліш.
Ти змалечку носа за вітром тримай
І пісню про "батька народів" співай.
В розливі гучних благовісницьких лун
Я теж воздавав йому, юний, хвалу.
Хоч мріло в душі, наче промінь з пітьми,
Чому не стрічається він із людьми?
Чому по країні розплоджені скрізь -
Розгул бюрократів, підхлібників слизь?
Я думав, наївний, бентежився цим,
Та все ж, як багато хто, плакав за ним.
Належало - зріти, мудріти, рости,
Щоб істину в цій коловерті знайти.
Непросто, нелегко давалась вона,
Можливо, що й досі не зовсім ясна.
Та чується голос душі, не сурми,
Що Ленін - це Ленін, а ми таки - ми.
І в слові, і в ділі за нами борги,
Яких не сплатили хвалeні "боги".
НА УЗБЕКИ
Народному поетові Узбекистану
ШУКРУЛЛО
Асалям алейкум, Шукрулло!
Віддаю чолом Твоєму краю.
Скажем прямо: не в садах розмаю
Наше побратимство розцвіло.
Стільки доль, не звівшись на крило,
Обпалились - нині не питаю.
В Чорномор'ї Птахівка - село
Все те достеменно пам'ятає.
Не забуло - маревіє в спеку,
Крізь літа нагадує мені,
Як ми з дідом в ті далекі дні
Їздили по дині - на Узбеки.
Що й казати: овочі смачні,
Із країв завезені далеких.
Ну, а тим, хто, власне, в чужині, -
Шлях стелився - не дорога в Мекку...
Тільки ж на краян моїх образа
Тих вигнанців трудних обійшла.
Хай земля садами не цвіла,
Хай пустеля скорше, не оаза, -
В ній не проросло насіння зла,
Вас ніхто не урікнув ні разу.
І було: узбечка пойняла
Українця біля перелазу.
Асалям алейкум, брате мій,
Аксакале з почуттям дитинним.
Бачив я, як ставши на коліна,
Ти вклонявся Птахівці новій.
Стільки відшуміло веремій,
Та навік у пам'ятку долина,
Де жили на вулиці одній
І Узбекистан, і Україна.
ПОМИНАЛЬНИЙ ДЕНЬ
Поминальний день печальний
Нагадав про себе знов.
Древній звичай ритуальний
Повертає до основ.
Приїжджають звідусюди,
Слава Богу, вповні сил
Люди певні, не заблуди -
До рокованих могил.
На сумні бетонні плити,
Що не вкутав їх полин,
Прилягають теплі квіти
Після зимніх холодин.
В тиху пору полуденну
(В небі жайворін, хмарки)
Вип'ють чарочку горенну -
Знов укупі - родаки.
Тут людину наскрізь видно, -
А чи мертва, чи жива.
Генде чийсь горбок безрідний
Полонила мурава...
Я відтак, не ідеальний,
На забуті могилки
В поминальний день печальний
Покладаю ці рядки.
Справді, звідси все видніше, -
Невблаганно судить час.
Пам'ятатимем відійшлих -
Пам'ятатимуть і нас.
МОЇ СОЛОВ'Ї
Хто сказав: не для мене маї?
Та ж ячмінь ще не викинув колос.
Ще співають мої солов'ї,
Та і я не згубив іще голос.
Може статись: від співу помру,
Бо ж не вічний, авжеж, - не скриваю.
Бо ж не тільки я горлом беру -
Я і серце своє надриваю.
А могло б же воно не боліть,
Міг би жити сумирно і тихо.
Та судилось тебе полюбить,
Золота ти моя солов'їхо.
Дрібен дощик спада на гаї,
Живемо, і не час помирати.
Не змовкають мої солов'ї,
З ними я свого шалу не втратив!
* * *
Не дружить березень з морозами,
Снігів згортає пелену,
Де ворон грудкою чорнозему
Застряг знічев'я на лану.
З'їда льоди проміння поїдом,
Буйнує виярком вода.
І, струшений шаленим поїздом,
Останній іній опада.
* * *
Безбарвна даль. Ніякої оказії.
Мандрівка в степ, у маревність хистку.
Згадай шосе в безлистих ще акаціях,
Ріллі сухої схвилену ріку.
Ти не вдивлявся в обрії запилені,
Лиш проронив байдужі словеса:
- Намарне не розхвалюйте степи мені,
Краси немає - ось і вся краса.
Хотілося узять тебе за плечі.
Хотілося рішуче заперечить,
Що тут іще проллються вруна зелено,
І квіти виграватимуть веселкою,
І зашумить зажнив'я диво-колосом,
І вітражем спливе в долині сад...
Та, не збагнувши в цьому краї провесен,
Чи зможеш ти збагнути листопад?
* * *
Техніка - землею й небесами.
Всюди тільки й мови: НТР.
А над полем - жайворін. Той самий.
Що про нього скажемо тепер?
Генде після вигрому, в долині,
Де спочив натруджений метал,
Він у призахідному промінні
Зринув, заспівав, затрепетав.
Заясніли в трактористів лиця:
Дивоспів зачули з висоти.
Жайворонок? Наяву чи сниться?
Уцілів, не збезголосів ти?
Ну ж, виспівуй - давньої, дзвінкої!
...А тобі, напевне, головне -
Коло тої техніки грімкої
Вимостить гніздечко затишне.
* * *
Побігла полями дорога засніжена,
Дроти небозвід розлініюють синій.
Біліє прощально, бентежно і ніжно
В красі первозданній
останній іній.
Блукає по гаю задума зимова,
У спогадах тихих схиляються віти.
Не станемо молодість кликати знову,
Лише б, як любилось, -
любити й любити!
ПОВЕРНЕННЯ
Пахтіло поле тепло і волого,
Над тракторами подимок сизів.
Колесами вмережані дороги
Співали, потопаючи в юзі...
Усе тоді сприймалося, як диво -
У степовім, у батьківськім краю.
Та що таке: себе в своїх поривах
Сьогодні я не зовсім пізнаю.
Не трепечу, не вивіряю мрію;
Немовби і весна вже не красна.
Вготовлена амністія: старію.
І доказ напідхваті: сивина.
Так другий-третій теж не знає чарів,
Йому ще, як до Марса, до сивин,
А дивишся: давним-давно збучавів
І перестав заваблюватись він.
...Та прийде мить - первісно-таємничий
Барвистий світ, який втрачаєш ти,
Назад покличе -
Спробуй не піти!
1970
1 | 2 | 3
|
