|
ПОСТАТІ
УКРАЇНСЬКОГО ВІДРОДЖЕННЯ
ВІРА БАРАНЮК
(ПРО І.М.ЧЕЛЮКА - ВІДОМОГО ГРОМАДСЬКОГО
ДІЯЧА, ПЕРШОГО ГОЛОВУ ХЕРСОНСЬКОГО ТОВАРИСТВА "ПРОСВІТА")
На хвилі української революції 1917-1920 рр.
підвелись і активно діяли у нашому краї поборники національного і
соціального визволення України І.Челюк, Н.Малеча, М.Чернявський,
А.Конощенко. Особливе місце серед них посідає Іван Микитович
Челюк.
...У липні 1917 р. в Херсоні було утворено
місцевий осередок української партії соціалістів-революціонерів. Її
членом став, поряд з іншими херсонцями, й Іван Челюк - бухгалтер
Херсонського повітового земства. Лозунги українських есерів "Хай
живе демократична республіка", "Хай живе Земля і Воля" знайшли
відгук у свідомості Челюка, людини мислячої, настроєної прогресивно
і демократично.
Іван Микитович був людиною активною, дієвою,
палко любив Україну і щиро переймався її долею у той непростий час.
Він був прихильником ідеї української державності, схвально ставився
до політики Центральної Ради і засуджував факт вилучення Херсонської
губернії зі складу території, де порядкувала Центральна Рада та
Генеральний Секретаріат. У серпні 1917 р., коли на установчих зборах
Херсонської спілки дрібного кредиту Челюка було обрано до ради
спілки, під його впливом приймається рішення: вітати Центральну Раду
і протестувати проти виключення зі складу України Херсонської
губернії.
У листопаді 1917 р. у Херсоні було засновано
революційну раду з представників політичних партій і громадських
формувань. Челюка І.М. було обрано кандидатом у бюро ради, він
ввійшов до складу комісії з питань інформації.1
Іван Микитович вважав, що "... треба
піднести рідну занепалу культуру на належну височінь, щоб вивести
свій рідний народ з того занепаду і безладдя, в якім він тепер
знаходиться".2
Він не тільки писав, а й активно діяв. З
іменем Челюка пов'язано утворення культурно-просвітницької
організації "Українська Хата" у 1917 році, пізніше він стає головою
ради товариства "Просвіта". Товариство під керівництвом Челюка
проводить велику роботу в галузі пропаганди історії України,
літератури, мистецтва, влаштовуються лекції, концерти,
організовуються курси українознавства, український хор, національний
театр. Цікаво, що перша заявка на влаштування вистави українським
національним театром надійшла 30 грудня 1917 р. від Херсонського
осередку партії українських есерів.3
З глибоким болем пише Челюк про те, як був
розгромлений театр у березні 1918 р.: "... вандали ввірвались в
театр, пограбували майно, бібліотеку, порвали на онучі прапор з
написом "Хай живе вільна Україна", розбили бюст Франка..., викололи
багнетом око і пробили голову в бюсті Кобзаря".4
Та Іван Микитович вірить у позитивні зміни,
треба тільки, як він зазначає, "... поставити на належну височінь
культурно-національний розвиток людності".
Важливим фактором суспільного розвитку, як
вважав Іван Микитович, є кооперативний рух. Він був палким
прихильником кооперації, його теоретиком і практиком. Челюк покладав
великі надії на кооперацію як на засіб піднесення добробуту,
організованості, національної свідомості широкого загалу. І.М.Челюк
брав участь у роботі всеукраїнського кооперативного з'їзду в Києві у
вересні 1917р., був делегований від Херсонської спілки кредитових і
позичково-ощадних товариств на III-й Всеукраїнський кооперативний
з'їзд у травні 1918 року.5 І.Челюк
був головою Забалківського кредитового товариства, у серпні 1917 р.
обирається до ради Херсонської спілки установ дрібного кредиту.
Іван Микитович був організатором товариства
"Українська книгарня". Мало сказати - організатором, він був душею
цього привабливого починання, його організаторські здібності,
енергія, переконаність, віра в успіх справи запалювали однодумців -
Лиханського Хрисанфа та Степана, Караянія Саву, Жайворонка Прокопа,
Хрисоскулі Івана та інших. Закликаючи херсонців вступати до
кооперативу "Українська книгарня", Іван Микитович писав:
Гартуймося,
єднаймося
в товариство чесне.
Хай під чесними трудами
Вкраїна воскресне.6
Іван Челюк щиро вболіває за успіх справи і,
не бачучи в земляків очікуваної активності, нарікає:
"серед нас є багацько таких, що привикли
лежати на печі, грітися у просі, а про те, що робиться поза його
хатою, йому байдуже. Українці! Скинте з себе млявість, беріться
активно до будування нашого вільного національного життя".7
Товариство "Українська книгарня" розгорнуло
широку просвітницьку і видавничу діяльність, стало знаним і за
межами Херсонщини. Взагалі, перебування Челюка на чолі "Української
книгарні" - то тема для окремого цікавого дослідження.
Говорячи про Челюка, безперечно одне -
діяльність цієї непересічної особи багатогранна і позначена
обдарованістю. Не випадково ж, що всі, хто знали його, поважали і
високо цінували. Наведу такий приклад, взятий з архівних джерел.
У кінці квітня 1919 р. І.М.Челюк був
заарештований губернською надзвичайною комісією по боротьбі з
контрреволюцією. Правління Херсонської спілки кредитових і
ощадно-позичкових товариств терміново пише в ЧК:
"... весь Херсон і повіт знають Челюка як
борця за народне право і ворога спекуляції... Правління Херсонської
спілки сільських і міських кооперативів і дві спілки споживчих
товариств з числом членів 11248 чоловік ручається за свого голову
Івана Микитовича Челюка і прохає комісію звільнити Челюка"...8
Пізніше, вже в радянський час, Іван
Микитович доклав немало зусиль, аби в Херсоні почала діяти
українська автокефальна церква. У 1921 р. така церква була відкрита.
Це Храм св.Великомучениці Олександри.
Челюк був здібним публіцистом, часто
виступав на сторінках друкованих видань у 1917-1920 роках. Писав, як
і жив: розумно, чесно, завзято. Багато з написаного ним вісімдесят
років тому і сьогодні не втратило актуальності.
Пізніше, в силу різних причин, Іван
Микитович відходить від громадського життя. У 1931 році був
заарештований, звинувачений у контрреволюційній діяльності,
засуджений умовно.
Іван Микитович, ніби відчуваючи свою лиху
долю, у 1933 році виїздить у Горьківську область, та чомусь
повертається...
Влаштовується на роботу
бухгалтером-ревізором у Херсонторг. У 1937 році його знову
заарештовують. На цей раз йому в ході слідства пригадали все: і
членство в партії українських есерів, і діяльність на ниві
культурницького руху, українізації ("буржуазний націоналіст"), і
участь у політичних подіях 1917-1920 років.
Постановою трійки управління НКВС по
Миколаївській області Іван Микитович Челюк засуджений до розстрілу.
Вирок виконано в ніч з 2 на 3 грудня 1937 року.9
Місце його поховання невідоме.
Проте знаємо, що народився І.М.Челюк на
Полтавщині, в селі Свиридівка Лохвицького повіту.
У фондах держархіву є чимало матеріалів, що
висвітлюють діяльність Челюка.
...Завжди незмінно радію і хвилююсь, коли
зустрічаю в архівних документах знайомий підпис, виразний і чіткий,
зроблений упевненою рукою - "Іван Челюк".
1. "Известия Херсонского уездного земства",
№ 35, стор.1104.
2. ДАОО, ф. 42, оп. 37, спр. 6, арк.
8.
3. Там же.
4. ДАОО, ф. 42, оп. 37, спр. 8, арк.
8.
5. ДАХО, ф. 950, оп. 1, спр. 103, арк.
136.
6. ДАХО, фр. 955, оп. 1, спр. 5, арк.
36.
7. "Известия Херсонского уездного земства",
№ 50, стор.1650.
8. ДАХО, фр. 950, оп. 1, спр. 161, арк. 18,
19.
9. ДАХО, фр. 4033, оп. 7, спр. 875.
МІНІСТЕРСТВУ НАРОДНОЇ ОСВІТИ ПРО ДІЯЛЬНІСТЬ
УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ТЕАТРУ В М. ХЕРСОНІ
16 липня 1918 р.
№ 281 Товариство "Просвіта".
Херсон,
Потьомкінська вулиця.
Херсонський Український національний театр
мешкається в городському народньому будинку. Будинком цим раніш
керував комітет, обраний для цего міською думою. Проте цей будинок
перейшов до користування Т-ва "Просвіта" таким чином.
У травні місяці 1917 р. при Т-ві "Українська
хата" заклався драматично-музичний гурток і мішаний хор співаків з
української молоді. Вирішено було влаштувати щотижня літературні
ранки, концерти-вечірки, а по змозі й вистави. Не дивлячись на
скрутні обставини розпочалась дружна робота і в скорім часі було
улаштовано декілько концертів, вечірок для членів товариства і для
приватньої публіки. Але з перших же кроків з'ясувалось зовсім
неможливе становище з справою по відшукуванню помешкання для
улаштування концертів чи вистав. Перший, наприклад, концерт відбувся
в будинку військово-фельдшерської школи. Другий в залі
Губерніяльного Земства, а для вистави зовсім не знайдено театру,
позаяк усі були зайняті. Звичайно, що при таких умовах неможливо
було вести більш-менш планомірні роботи.
Потроху первим став роспадаться драматичний
гурток, а потім перестав існувати й хор. Тоді виникло питання про
необхідність мати постійне помешкання, котре було-б пристосовано і
для театра. З приводу цього писались ріжні доклади, прохання в
міську думу, листи до редакцій і організацій і нічого з них не
виходило. Не раз прохали городське самоврядування, щоб воно одвело
Т-ву народній будинок, але кожного разу городське самоврядування
одмовляло, спосилаючись на те, що там лазарет союза городів.
Зверталось Т-во і до союзу городів,
зазначалось, що пораненних румин (а їх було там всього 20-25
чоловік) можно перевести в другій лазарет.
І тут з наших прохань нічого не вийшло. А
тут прибув Віленський полк, прохають негайно приступити до
влаштування для козаків лекцій, курсів, вистави. Для козаків куреня,
в котрому лічилось уже декілька сот чоловіків, теж необхідна була
негайна широка освітня робота, позаяк більшовизм поширювався і
поширювався поміж вояками…
І ось у грудні місяці минувшаго року при
такому становищі козаки куріня вирішили зайняти народний будинок
революційним шляхом і передати його революційній українській
раді…
Отже 20 грудня в народній будинок прийшло 8
козаків, зайняли помешкання і поставили варту. А знов зорганізовані
драматично-музичний та співочий гуртки розпочали діяльно готовиться
до концертів і вистав. Посипалось багато прохань від ріжних
організацій українських і неукраїнських улаштувати що небудь на
користь організації, або здати театр під вечір…
Таким чином у Херсоні почав існувати
Український національний театр. Перша заява була одержана 23 грудня
від Укр. Пар. соц. рев. влаштувати виставу на користь виборчого
фонду в Укр. Уст. зборів укр. партії.
Гадаючи закласти в Херсоні справжній
серйозний Український Національний театр, а для того не хапаючись
треба добре підготуватися.
В 3-4 дні приготовились до вистави, котра й
відбулася 31 грудня на новий рік. Звичайно, що як у програмі вечора,
так і в його виконанні було багато хибного. Ставили водевілі
"Солоха", "Товариш пролітайло" і концертний відділ. Театр був
переповнений.
На новий рік вечір одбувся вдруге, тілько з
меньшим матеріальним успіхом. Крім того у день для дітей була ялинка
з подарунками. Діти декламували співали і танцювали. Найбільший
успіх випав дітям, котрі декламували по українські. 7 січня грали
пьесу "Невольник" для козаків куріня, Віленського полку і 44 зап.
піш. полку. А тим часом рада Т-ва "Просвіта" в засіданю своему 9
Січня, обміркувавши справу з утворенням в Херсоні національного
театру, доручала д. Шумському їхать у Київ і звернуться в
Міністерство освіти в театральний відділ з проханням про финансову
допомогу. Крім того ухвалено було підшукать для драматичного гуртка
свідомого, освідченного режисера, а також декілька артисток і
артистів, позаяк сили гуртку були дуже слабі. Тим часом драматичний
гурток все таки продовжував діло далі, так наприклад, і 4 січня
відбувся концерт вечір, 21 січня вистава для учнів, ставили
"Невольник" і 28 січня "Брат на брата".
Після приїзду з Київа д.Шумського робота
пішла жвавіше. Відбулося цілий ряд вистав, а саме: 2 лютого
"Безробітні", 3 лютого "Концерт", 4 лютого "Хатня революція", 10
лютого "Бурлака", 11 лютого "Останній сніп", "Як вони женихались" і
концертний відділ.
Між 11 лютим та місяцем березнем Херсон
находився в стані облоги по постанові совітської влади, тому грати
було неможливо.
2 березня "Степовий гість", 3 березня
"Невольник" і 4 березня "Відзнака роковин смерті" Т.Г.Шевченко.
Важкі часи пережив Національний театр під
час совітської влади. Широке громадянство, котре завжди заповняло
Народній будинок, коли в ньому грали малоруські трупи, не йшло в
театр тому, що по Херсону ходили ріжні балачки і чутки відносно
Українського Національного театра, дійшло майже до того, що називали
дні, коли театр або взорвуть, або прийдуть червоногвардійці й
переб'ють всіх, хто там буде. Через це збори були не великі і в
решті получився дефіціт. Але це ще не біда. 4 березня в
національному театрі відбулась відзнака роковини Великого Кобзаря
України Т.Г.Шевченка. Представниками городського самоврядування
земських установ і ріжних організацій були положені вінки. Хор
проспівав кантату "Б'ють вороги", актори дружно виконали пьесу
"Назар-Стодоля", в концертному відділі співали й декламували твори
Великого поета, поминаючи його не злим тихим словом. Враження
взагалі свято зробило чудове.
Довго Херсонське українське громадянство
буде пам'ятати це перше вільне свято. Це було 4-го, а 5-6 березня в
національний театр влучає більш 10 снарядів, у вікно летять кулі і
руйнують його вщент. Мало того, вандали ввірвались в театр, порвали
декорації та попсували майно: пограбували вбрання, зброю,
бібліотеку, знищили документи і книги, порвали на онучі[…] прапор з
надписом "ХАЙ ЖИВЕ ВІЛЬНА УКРАЇНА", розбили портрет Франка, а бюст
того, кому підносили позавчора вінки, образ Великого борця за волю і
правду, розбили, викололи багнетом око і пробили голову в бюсті
Кобзаря. Цього не можна забути ніколи. Кожний громадянин увійшовши
тепер в відновлений національний театр побачить фотографії руїн
театра під час влади "варварів", а також і фотографію кощунства над
стражником за український народ. Після погрому, який нанесено
театрові більшовиками та фронтовиками, дуже довгий час городська
управа не приступала до його ремонту, а потім хоч і приступила, але
ця робота проводилась дуже кволо так, що й великодні святки театр
пустував. Коли поглянуть як городська управа віднеслась до ремонту
городського театру[…] того де працює руська трупа, то побачимо що за
тиждень цей театр уже обремонтований.
Врешті решт "Просвіта" дочекалась, що
помешкання народного театру було кінчено ремонтом і з слабими силами
Т-во роспочало знов роботу по влаштуванню вистав...
Але приступити до роботи Т-во "Просвіта"
зараз немає можливості, позаяк городська управа щось задумала
відібрати від Т-ва помешкання бувшої городської аудиторіі з приводу
цього раніш відбулось кілька засідань городської комісії по
завідуванню народним будинком і на одному з них постановлено
принципово здати Т-ву "Просвіта" в оренду, але останній час де-які
нові керівники городської управи намірюються провести таку думку щоб
скасувати попередню постанову про здачу будинку "Просвіті" в оренду
і відібрати його в розпорядження городської управи, щоб мовляв "всі
національності" могли користуватись будинком, а не одна українська,
не зважаючи на те, що "Просвіта" не відмовляла ніколи давати в
вільні години помешкання для інших організацій. Все таки є певна
надія що у города не підніметься рука відібрати від "Просвіти" це
помешкання …
Добродій Шумській, що вів режисуру тепер не
має можливості віддавати багацько часу цій праці, позаяк він служить
в державній установі.
Останній час музично-драматичний гурток Т-ва
"Просвіта" дає вистави два рази на тиждень по суботам і неділям,
окрім того по неділям в день міським українським національним
шкільним комітетам влаштовуються дитячі ранки, на яких бере участь і
музично-драматичний гурток.
При театрі склався гарний український хор
під керуванням д. Манченка, утримування котрого обходиться Т-ву
"Просвіта" 1050 карбов. на місяць.
Правда з огляду на безпорядне фінансове
становище національного театру дуже часто хор на половину свою
платню жертвував "Просвіті".
Оце в літню пору коли в театрі грати душно і
треба зробити ремонт декорацій і інше є намір направити музично
драматичний гурток для влаштування вистав по селам. З приводу цього
було уже кілька прохань від сільських "Просвіт". Хор "Просвіти"
також намічає влаштувати кілька концертів на селах.
Одним словом праця і дуже корисна ведеться,
але на перешкоді стоять матеріальні труднощі.
З огляду на це, Рада Т-ва "Просвіта" двома
листами від 25 травня 1918 року звернулась до Міністерства Народної
Освіти (департамент позашкільної освіти) з проханням асигнувати Т-ву
"Просвіта" матеріяльної допомоги на справи Українського
Національного театру 25000 карб., на утримування Українського
національного хору 5000 карбованців.
На ці прохання Т-во "Просвіта" одержало від
Міністерства Народної Освіти департамент позашкільної освіти з дня
10 червня 1918 р. за №631/11490 відповідь що, наше прохання від 25/V
1918 р. передано Театральному Відділу Міністерства Народної
Освіти.
Голова ради Т-ва
"Просвіта" Іван Челюк
Державний архів Одеської області, Ф.42,
оп.37, спр.62, арк.4-6.
Документ подається зі збереженням
стилістичних та орфографічних особливостей тексту.
ІВАН НЕМЧЕНКО
Культурно-національний рух на теренах
українського Причорномор'я має досить багату і своєрідну історію.
Відома ціла плеяда подвижників кінця ХІХ - початку ХХ століття,
котрі внесли свою частку в справу популяризації серед степовиків
української ідеї, піднесення національної та громадської свідомості
мешканців краю, поширення видань рідною мовою, збереження
старовинних звичаїв і традицій, - Олександр і Софія Русови, Дмитро
та Олена Марковичі, Борис і Марія Грінченки, брати Іван, Панас і
Микола Тобілевичі, Андрій Грабенко (Конощенко), Марко Кропивницький,
Михайло Старицький, Дніпрова Чайка, Микола Чернявський, Володимир
Кедровський, Григорій Коваленко-Коломацький, Володимир Різниченко
(Велентій) та ін. На тлі цієї когорти народолюбців, які офірували
свою життєву енергію і хист на вівтар служіння Україні, виділяється
і призабута постать Теофана (Феофана) Олександровича Василевського
(літературний псевдонім Софрон Круть) - статистика, публіциста,
прозаїка, перекладача, фольклориста, культурного і громадського
діяча (1855-1915). Це нащадок (по материнській лінії) козацького
сотника Хвилиновського, знавець української старовини, учасник
слов'яно-турецької війни 1875-1878 рр., людина легендарної долі й
водночас багатьох нереалізованих можливостей.
Народився Т.Василевський у с. Селезенівці
Сквирського повіту Київської губернії. Навчався в Київській духовній
семінарії, але по закінченні 4 класів залишив цей заклад, що стало
причиною суперечок і розриву з батьком. Далі вчився в Петербурзькому
практичному технологічному інституті, проте після першого курсу під
впливом масового "ходіння в народ" інтелігентів-філантропів вирушив
на село. Обіймаючи посаду писаря, він мав змогу глибоко ознайомитись
з гострими проблемами, якими жило селянство, зустрітись з численними
службовими зловживаннями з боку начальства різних рівнів.
Замолоду Т.Василевський був одчайдушною і
непосидючою людиною. Тож коли в середині 70-х рр. на Балканах
спалахнула антитурецька національно-визвольна війна, він подався
туди, щоб із зброєю в руках захищати права братів-слов'ян. Як і
Василь Яновський, Іван Манжура та інші українські добровольці,
Т.Василевський водночас цікавився життям і побутом мешканців
Герцеговини, Боснії, Чорногорії, Сербії. Наслідком цих спостережень
стали статті, нариси, переклади, які письменник надсилав до
галицьких видань, де вміщував під псевдонімом Софрон Круть.
Перебування за кордоном (Болгарія, Сербія, Герцеговина, Чорногорія,
Боснія, Чехія, Швейцарія) значно розширило видноколо Теофана
Олександровича. Пам'ятною для нього стала зустріч з Михайлом
Драгомановим у Женеві 1877 року.
Повернувшись на Україну, Т.Василевський
займається просвітницькою, статистичною, фольклористичною
діяльністю, належить до молодого крила Одеської громади. Як
засвідчує формулярний список про службу, що зберігається в
приватному архіві спадкоємниці письменника - киянки Ольги Григорівни
Дроб'язко, з 27 жовтня 1878 року Теофан Олександрович стає рядовим
царської армії за призовом. У січні 1880 р. наказом по бригаді він
отримує чин молодшого фейєрверкера і звільняється в запас.
На початку 80-х рр. Т.Василевський перебуває
на посаді статистика в Єлисаветграді, що був тоді повітовим центром
Херсонської губернії. Тут у 1879-1880 рр. за ініціативою лікаря
О.Михайлевича і секретаря місцевого поліційного управління
І.Тобілевича було створено українофільський гурток, серед активістів
якого були А.Грабенко, О.Волошинов, С.Дудін, Є.Чикаленко, О.Русов,
Д.Маркович… Пліч-о-пліч з ними виступав і Т.Василевський.
Просвітницька діяльність єлисаветградців, їх
прагнення поширювати українське друковане слово завдяки перекладам з
російської були зустрінуті вороже тогочасною владою, адже згідно з
царськими указами та різними інструкціями культурно-національне
життя на Україні мало бути цілком паралізованим. Відтак не дивно, що
наприкінці 1884 року роботі гуртка було покладено край, а його
учасники потрапили за ґрати, звинувачені в "государственном
преступлении". Рапорти "о ходе дознания об обнаруженном в г.
Елисаветграде "Украинофильском кружке" датовані груднем 1884 р.
Йдеться, зокрема, про низку свідчень у цій справі з боку Самійла
Дудіна, Віктора Верняківського, Євгена Хороманського та ін.1 Як зазначено в донесенні помічника
начальника Херсонського губернського жандармського управління в
Єлисаветградському повіті штабс-капітана Дремлюги, поданому на ім'я
товариша прокурора Одеської судової палати П.В.Деліна від 14 січня
1885 р., гуртківці О.Русов, О.Волошинов і Т.Василевський винними
себе ні в чому не визнали. "Каждый из них в отдельности признал
участие свое в переработке разных русских сочинений на
малороссийский язык, отвергая какую-либо при том преступную
тенденциозность, а также участие в каких-либо революционных сборах и
вообще преследовании таких идей"2.
Що стосується Теофана Олександровича, то він
прямо заявив, що думку про книжки для народу виношував давно, ще з
початку 70-х років, вказав на вплив на нього в цьому плані
М.Костомарова. Але на відміну від визначного історика, який
стверджував, що "для малороссийского народа нужны книжки только
первоначального и домашнего обихода, он, Василевский, не согласен
вполне с этим и думает, что народу нужна и более развитая
литература, а особенно народу малороссийскому"3.
Завдяки коштам, зібраним Д. Марковичем і
внесеним за О.Русова (1500 крб.), О.Волошинова (500 крб.) і
Т.Василевського (500 крб.), 17 січня 1885 року згадані гуртківці
були звільнені з-під арешту. Але їхні імена і далі зустрічатимуться
в різних поліційних документах і кореспонденціях. За патріотичні
поривання і демократичні переконання українофілів було покарано
засланням, зокрема й до Херсона. Як згадував А.Конощенко,
"витребувала нас туди губерніальна земська управа після того, як в
Єлисаветі розпочали жандарми "дело о тайном сообществе", що мало б
то на меті " в более или менее отдаленном будущем, путем
распространения дозволенных цензурою малороссийских сочинений
ниспровергнуть существующий порядок". Мабуть, ми були-таки трохи
"винуваті" в цій справі, бо з Єлисавету за роки 1881-1884 було
послано до цензури в Петербург з десяток рукописів оригінальних і
перекладів (…). Всі вони так і загинули в цензурі"4. З цих же спогадів дізнаємось про долю
окремих подвижників: "Дехто з гуртка опинився аж за Байкалом
(О.Михалевич), декого (О.Русова, Ф.Василевського) продержали в
острозі й випустили на волю; І.К.Тобілевича скинули з посади
секретаря міської поліції, і він став актором української трупи, а
Д.В.Марковича перевели на службу до Херсона" (там же).
Ще працюючи статистиком у єлисаветградському
земстві, Теофан Василевський брав участь в VІ
археологічно-етнографічному з'їзді, що відбувся в серпні 1884 року в
Одесі. Там він зустрівся зі своїм земляком - видатним українським
істориком Володимиром Антоновичем та його дружиною Катериною, що
займалась археологією. З'їзд приніс чимало вражень і знайомств,
серед яких особливо слід виділити зустріч з молодою вчителькою і
письменницею Людмилою Олексіївною Березіною (літературний псевдонім
Дніпрова Чайка). Професор В.Антонович щиро порадив Т.Василевському
"не ловить гав" і звернути увагу на цю дівчину, що й було вчинено.
Як згадувала в автобіографічних матеріалах Дніпрова Чайка, тоді
"перебалакано було чимало і виявилося, що і я і він оремо одну
ниву"5. Адже письменниця привезла на
з'їзд археологічні знахідки і три зошити фольклорних записів з сіл
Херсонщини і Таврії, а Василевський теж захоплювався подібними
речами - досить згадати його добірку "Народні пісні, записані в селі
Селезенівці Сквирського повіту Київської губернії", куди ввійшли
такі зразки, як "Ой у полі озеречко", "Ой шли чумаченьки з Криму" та
ін. До того ж наступного 1885 року очікувався вихід одеського
літературного альманаху "Нива", куди обоє подали свої твори: Теофан
- оповідання "Злодій", а Людмила - нарис "Знахарка" та деякі вірші.
Отже, спільні літературні інтереси, участь в українофільських
заходах зблизили молодих людей і між ними зародилась глибока
приязнь, що згодом переросла в кохання. Дніпрова Чайка після з'їзду
повернулась до Бесарабії, де працювала репетиторкою, а її новий
знайомий - до Єлисаветграда. Але розлуки не відчувалось завдяки
листуванню.
У вірші "Прийнявши лист від Ф(еофана)"
Дніпрова Чайка зізнавалась: "Питаються люди - який в мене милий,
Який? Розказати не вмію! Як рай, він хороший, як май, він вродливий,
Лиш хто його бачити вспіє"6. А
порівнявши героя своїх мрій з квіткою, що під поглядом сонця стає
непримітною і никне, а під зорями сяє своєю чарівливістю, вона
додає: "Отак від кохання якраз процвітає Мій милий, мій щиро
коханий. Красу ту, ті очі я бачу, я знаю, - Хай кажуть же люди:
"Поганий!" (Т.2, с.23).
У зв'язку з засланням ряду єлисаветградців,
а серед них і Т.Василевського на початку 1885 року до Херсона,
незабаром - у травні сюди ж приїздить Дніпрова Чайка. "Я ще більше
поспішала в Херсон в травні - туди, де живуть любі для мене
українці. Хотілося мені дуже познайомитись із Русовими і з
Марковичевою родиною. Списалася з Феофаном Олександровичем, що коли
хочуть мене бачити, щоб зустріли, пароплав одеський. Як вони
одержали мою телеграму, то гуртом і вийшли цілою статистичною
родиною" (Арк. 12-13). Завдяки Т.Василевському письменниця тісно
здружилась з тогочасною херсонською інтелігенцією: О.та С.Русовими,
Д. і О.Марковичами, А. Грабенком та ін. Це було ядро
українофільського гуртка в Херсоні, що продовжив патріотичну
діяльність єлисаветградців, обірвану царськими репресіями. Оскільки
готувався до друку альманах "Степ", то Василевський передав для
нього твори Дніпрової Чайки, відзначивши в розмові з Андрієм
Грабенком, що "дівчина пише і багато пише". Теофан Олександрович
радив їй "для поетичної практики перекладати російських поетів,
особливо Лермонтова", адже цей майстер слова "дасть і поезію, і свій
- кований вірш".
14 травня відбулася поїздка до Олешок, де
мешкала з дітьми Софія Федорівна Русова (їй заборонялось жити в
Херсоні чи інших губернських центрах як учасниці революційного
руху). Тут же існував культурно-народницький осередок, очолений цією
незвичайною жінкою. Погостювавши в Олешках, Т.Василевський і
Дніпрова Чайка зранку 15 травня відпливли до Херсона і по дорозі
настала довгождана мить освідчення. "Мій обранець, - стверджувала
письменниця, - був сильний і душею і тілом чоловік, і з себе
непоганий, з чудовими карими очима" (Арк.13). А ось як характеризує
вона коханого в своїй записній книжці: "В(асилевський) производит на
меня такое впечатление: когда я смотрю в его глаза, мне кажется, что
я заглядываю в глубокий колодезь с намерением рассмотреть его дно и
вместо того вижу свое собственное отражение на поверхности, а его
дна не могу видеть, так оно глубоко и темно. Отвращаю взгляд, снова
взглядываю и вновь в его глазах я вижу, что он читает в моей душе, и
это прочтенное виднеется у него в глазах - опять я вижу свое
отражение в колодце. Что сделать, чтобы увидеть дно, а не свое
отражение? - Верно броситься в него - тогда только, когда очутишься
на дне его, покроешься его водой, не увидишь своего отражения на
поверхности, а будешь знать его дно, которое сделается и твоим
также" (Т.1, с.304). Там же Дніпрова Чайка наводить рядки з
неопублікованої своєї поеми "Галина криниця", які дуже сподобались
Теофанові: "Гарна-гарна калинонька - Цвіт, як сніг, біліє, А ще
краще, як од ягід Вся зачервоніє. Гарна-гарна дівчинонька, Рожевая
квітка, А ще краща молодиця в Червонім очіпку".
Ця поетична замальовка супроводиться
належним коментарем: "Хорошо растет деревцо до первого цвета, но еще
лучше, если хороший садовник присмотрит за ним в это время - тогда
оно и пышно открасуется, и плод принесет, и еще более укрепится в
росте" (там же). З такими райдужними надіями входила в подружнє
життя з Т.Василевським Дніпрова Чайка. У хвилю недовгої розлуки
подарувала нареченому свій фотознімок, де зображена в українському
національному вбранні, і підписала на звороті: "Дорогому моєму. Душа
моя там коло тебе. Хай же й очі дивляться на тебе і розважають в
тузі"7.
В захопленні від шлюбної пари були й друзі
та однодумці. Так, С.Русова, яка добре знала Теофана Олександровича
ще з часів його навчання в Києві (мешкали в одному й тому ж
будинку), з хвилюванням зазначала в листі до Дніпрової Чайки від 15
червня 1885 року: "И я радостно смотрю на Ваше будущее, моя дорогая,
рука об руку с любимым человеком Вы пойдете к одной общей и
одинаково дорогой для Вас обоих цели - Вы пойдете на помощь своим
землякам…Вы будете жить не только ради своего личного счастья, Вы
будете искать возможности принести хоть каплю пользы дорогой родине"
(Т.1, с.14-15).
Восени 1886 року в родині Василевських
з'явилась перша дитина - Оксана. За кумів було взято Русову та
Дмитра Марковича. Проте сімейні клопоти не заважають Дніпровій Чайці
й Т.Василевському у 1886-1887 рр. брати діяльну участь у різних
громадських, літературно-мистецьких заходах на Херсонщині. Влітку
1887 року Теофан Олександрович відправляє дружину з маленькою
донькою до свого брата в Крим, і там з-під пера письменниці
народжуються її знамениті "Морські малюнки". А в Херсоні аматорський
гурт виставляє її ж п'єсу "Коза-дереза", музику до якої пізніше
напише М.Лисенко. Давні приятелі Т.Василевського П.Житецький,
М.Лисенко та ін. стають близькими друзями і Дніпровій Чайці,
заохочують її до активного творчого пошуку.
Слід наголосити, що 10 грудня 1886 року
з'явилось "высочайшее повеление" - "подчинить гласному надзору
полиции на 2 года обвиняемых: Ивана Тобилевича, Александра Русова,
Феофана Василевского, Александра Волошинова, Андрея Грабенко"8. Міністр внутрішніх справ Росії
наприкінці того ж року видав секретний наказ губернаторам щодо
заборони приймати на статистичну службу політично неблагонадійних
осіб. У зв'язку з цим на початку 1887 року було офіційно звільнено з
посад у статистичному відділі Херсонського губернського земства
О.Русова, А.Грабенка і Т.Василевського. Проте, як стверджує
дослідник О. Рябінін-Скляревський, вони продовжували виконувати свою
звичну роботу вдома. Гроші отримував на своє ім'я О.Браунер і
розподіляв потім між ними (9). 2-4 листопада 1887 року в Херсоні
відбувся з'їзд земських статистиків, де неофіційно були присутні
О.Русов, А.Грабенко й Т.Василевський. 26 листопада 1887 р.
"доброзичливці" написали донос до жандармського управління, а ще
раніше - 10 листопада було проведено обшук у С.Русової. Тиск на
українофілів зростав, зведена до окремих заходів діяльність узагалі
унеможливлювалась.
Наприкінці 80-х рр. багатьох неблагонадійних
було вислано за межі Херсонщини. Василевські потрапили до Києва, де
жили по вул. Золотоворітській, № 6, а згодом переїхали до маєтку
Королівка на Сквирщині. Там, за словами Дніпрової Чайки, "чоловікові
було повно клопоту до роботи", а в неї самої через зміну обставин
"лились сльози, поки не звикла". Адже відчувався відрив від
друзів-інтелігентів, від тих громадських справ, якими жила.
Наприкінці 1894 року для Василевських
з'являється можливість повернутися до Херсона. О.Русов ще в жовтні
повідомив своєму побратиму про це. Він дуже цінував якості Теофана
Олександровича і чекав од того плідної і сумлінної статистичної
роботи.
В 90-900-х рр. Т.Василевський відходить від
літературного і громадського життя, обмежившись своєю працею
статистика, родинними турботами (після Оксани народилось ще двійко
дітей - Вячеслав і Наталя). Нерідко він сварив дружину, що "більше
фольклором, як господарством турбується". Та й родичі Теофана
Олександровича не схвалювали потягу Дніпрової Чайки до красного
письменства, активного творчого самовираження.
На початку ХХ ст. сім'я Василевських знову
зазнає переслідувань. Була ув'язнена за антиурядові виступи Людмила
Олексіївна, скуштував призабутого арештантського хліба й її чоловік,
який, здавалось, уже цілком відійшов від українофільського руху. Як
данина минулим творчим здобуткам Т.Василевського, у 1905 році в м.
Львові з передмовою І.Франка виходить книга нарисів "Записки
українця з побуту між полудневими слов'янами", котра швидко стала
раритетом. Це був своєрідний літературний пам'ятник людині, що
відмовилась від письменницької діяльності.
Протягом наступних років стосунки між
Василевськими погіршуються, доходить до розриву. Причиною цього
дослідник В.Пінчук називає зраду з боку чоловіка. Але крім того,
певно, далося взнаки й поступове відчуження, поява відмінних
інтересів. У вірші "Ненависть" Дніпрова Чайка стверджує: "Не ворог
він - друзяка щирий був, Ділили ми з ним хліб, ділилися думками, І
кожен з нас в собі вкраїнське серце чув, І мовою жививсь, і рідними
піснями. І мрії золоті ми в рідний край несли, Для їх, мов для
зерна, ми землю готували, В супрязі ми й ярмо те радо потягли, І
доброго врожаю дожидали. Минув наївний час. Рахунки грошові На інший
шлях життя нам нишком направляли…" (Т.2, с.56). Звичайно,
Т.Василевський успішно продовжував свою статистичну роботу, якихось
нарікань на нього у цьому плані не було. Так тривало до останніх літ
життя. В губернській пам'ятній книжці на 1912 рік, яка зберігається
у фондах Херсонської обласної наукової універсальної бібліотеки ім.
Олеся Гончара, серед діючих тоді працівників статистичного відділу
згадується й Т.О.Василевський10.
Щодо смерті письменника є різночитання. За
даними біографа Дніпрової Чайки Р.Шевченка, 31 березня 1915 року
Т.Василевський наклав на себе руки "в припадке душевного
расстройства" (Т.1, с.25). Іншу вірогідну дату смерті публіциста
наводить М.Гольберг в "Українській літературній енциклопедії" - 31
березня 1912 року.11 Що ж стосується
відомостей, поданих у другому виданні "Української радянської
енциклопедії", де рік смерті Т.Василевського віддалено в минуле аж
до 1905 року,12 то вони не
витримують аніякої критики і легко спростовуються.
Літературно-публіцистичною, перекладацькою
та фольклористичною діяльністю письменник займався в 70-80-х рр. ХІХ
століття. Найвизначнішими в його спадщині є нариси, статті, спогади,
рецензії, замітки, що пов'язані з війною на Балканах 1875-1878 рр.
та громадським і культурним життям південних слов'ян. Серед цих
матеріалів виділяються "З Любляни", "Чорногорці в Герцеговині",
"Війна слов'ян з турками в 1875-1878 рр.", "Сербська омладина",
"Дещо про Сербію", "Сербське царство і турки". Частина з них
друкувалась на сторінках галицьких видань "Правда", "Світ", "Дзвін",
"Громадський друг", "Молот", а деякі так і залишились
неопублікованими. Це колоритні замальовки життя і побуту, звичаїв і
традицій південних слов'ян, на тлі яких подано яскраві постаті,
схоплені поглядом спостережливої людини. Це й репортажі з поля
битви, портрети мужніх повстанців, що боронять свою волю.
Поетичного хисту за собою Т.Василевський не
помічав. Тому надсилав на Україну буквальні переклади з
південнослов'янських ліриків з тим, щоб на основі цих підрядників
хтось інший здійснював кваліфіковані художні переклади й переспіви.
В рукописному фонді Наукової бібліотеки ім. В.Стефаника в Львові
зберігається низка листів Т.Василевського, надісланих до редакції
"Правди" з південнослов'янських міст Бєлграда, Кастеланова, Грахова
протягом 1875-1876 рр. Один з цих дописів містить підрядкові
переклади віршів "У бій, брати" й "Що то було? - нічого!", до яких
подано приписку: "Оці дві штуки незвісного поета перекладені з
сербського. Вони мені дуже подобались й я їх захотів перекласти,
але, як кажуть, не все те можна, що хочеш… Підправте, як можете, й
надрукуйте. Сам я до вірші ніяк не гожусь".13
Що ж до перекладів прози, то в даній царині
митець почувався впевненіше. Вдалим є його спільний з І.Белеєм
переклад з польської "Малюнків вуглем" Генріка Сенкевича,
видрукований у збірнику "З чужих зільників" у Львові в 1885 р. А
переклад об'ємної праці С. Марковича "Србjа на Истоку" (під іншою
назвою - "Що робити Сербії межи балканськими слов'янами?") і
сьогодні лишається неопублікованим.
Звертався Т.Василевський і до новелістики.
Так, до одеського альманаху "Нива" ним було подане оповідання
"Злодій (Зразок з сучасного життя)", але цензура не пропустила твору
до друку, оскільки "в основу этого рассказа, содержание которого
взято из народного быта, положена та мысль, что правды никакой не
было и не будет на свете; что каждый желающий обеспечить собственное
спокойствие, должен крепко держаться пословицы: с сильным не борись,
а с богатым не судись".14 Об'єктом
уваги письменника є драматична доля правдошукача Охріма Стецюка,
людини чесної, принципової і справедливої. Це заможний господар,
який не замикається в світі власних проблем, а дбає про громаду, про
захист її інтересів. Але в боротьбі зі зловживаннями волосного
старшини, підтримуваного місцевими жидами-шахраями, Охрім отримує
поразку - потрапляє у вміло влаштовану пастку і врешті в ув'язнення
буцімто за крадіжку громадських грошей. Тим часом Стецюкове
господарство занепадає. Неможливість знайти справедливість у світі,
де заправляють негідники - від волосного старшини до мирового судді,
справника й судового слідчого, призводить героя до втрати моральних
орієнтирів, пияцтва. Саме через такий викривальний пафос оповідання
Т.Василевського, суголосне з творами Панаса Мирного, Б.Грінченка,
М.Старицького, І.Карпенка-Карого, І.Франка, й було заборонене. Як
визнавав цензор Н.Фрейман, "рассказ этот, производящий подавляющее
впечатление, действительно убивает всякую веру в возможность
достигнуть честным путем правды; (…) едва ли удобно обобщением
единичных случаев злоупотребления приводить неразвитых читателей к
тому убеждению, что и честные стремления не осуществимы" (там
же).
Оповідання "Злодій" має безпосередній
зв'язок з рукописом Т.Василевського "Про селянські громадські
порядки" (1883), що теж був заборонений до друку. В передмові автор
наводить сумну картину: "Не раз приходиться чути від селян, як вони
скаржаться на своє сільське та волосне начальство - старшину,
старосту, суддів, що вони роблять не по правді, тягнуть руку за
панами, орендарями, багатирями, а простому людові не дають ніякої
поради та допомоги. А найбільш народ ремствує на волосних та
сільських писарів, бо то народ письменний, а рідко коли трапиться
між ними путяща людина, він то всім і верховодить задля своєї, а не
громадської користі, бо знає, що куди й як повернути і, накоївши
людям лиха, сам сухий з води вийде".15 Тож призначенням цієї книжки, яка так
і не побачила світу, й було з'ясувати селянам, які права має
громада, щоб протистояти свавільникам. В окремих розділах увага
зверталась на сільський і волосний сходи, діяльність волосного
правління, попечителя мирського капіталу та ін.
Як бачимо, Т.Василевський писав і про
нагальні потреби свого народу, і про злободенні проблеми
представників інших націй. Як відзначав І.Франко в "Нарисі історії
українсько-руської літератури до 1890 р.", цей митець "полишив по
собі пам'ять у нашім письменстві, спеціально зв'язану з подіями
серед придунайських слов'ян" і у свої творах "виявляє неабиякий
талант інтелігентного спостерігача з дуже критичним поглядом на
людей при всій прихильності до поневолених слов'ян. До того треба
додати гарну мову та іноді колоритний, живий спосіб оповідання".16 І Каменяр, і його побратим М.Павлик
були дуже прихильні до Т.Василевського і сподівались від нього нових
і нових творчих знахідок. Так, у листі до публіциста від 12 січня
1878 року Михайло Іванович нотує: "За Вашу працю дуже Вам вдячні
будемо, бо щодо полуденної слов'янщини, то між нами нема нікого, хто
б міг писати про це. Добре б було, якби Ви могли навсігди писати про
це".17 Але цього "навсігди" не
трапилось. Дуже швидко ім'я Софрона Крутя зникло з літературного
обрію і з'явилось знову лише в 1905 році турботою І. Франка, який
дбайливо зібрав розкидані по рідкісних виданнях нариси і подав у
згаданому вже збірнику "Записки українця з побуту між полудневими
слов'янами", запропонувавши до нього власну передмову.
В рецензії на книгу Т.Василевського відомий
критик і літературознавець С.Єфремов визнав: "Записки українця" і
самі по собі цікаві, а ще більше - як "людський документ" до
патології громадського життя " во время люте". Таких живих
небіжчиків, як Софрон Круть (…) у нас гурт незліченний. Багато їх
опісля розцуралися зовсім з рідним словом і, може, навіть згадували
про свої перші спроби з певного роду зневагою - "увлеченія
молодості", мовляв, - дарма, що в тих "увлеченіях" вилилось краще,
що було в душі у чоловіка".18 Таке
бачення долі й творчості Т.Василевського не далеке від істини.
Скільки подібних талантів поглинуло тогочасне життя - можна лише
гадати. С.Єфремов завершує рецензію досить промовисто: "Записки
українця" до решти вичерпали запас літературних та ідейних змагань
автора. Дуже звичайна у нас і занадто сумна ця історія" (там
же).
Краще зі спадщини Т.Василевського заслуговує
на увагу і нашого сучасника. Лишається тільки пошкодувати, що
"Записки українця…" після 1905 року так більше й не перевидавались.
Нині, коли увага всього світу прикута до подій на Балканах, нариси
письменника, певна річ, зацікавлять багатьох спробою проникнення в
тайники психології і поведінки представників Сербії, Чорногорії,
Словенії, Хорватії, Боснії, Герцеговини. Це документальне свідчення
давніх громадських і культурних зв'язків, дружніх стосунків між
українцями та їх південнослов'янськими братами.
1. Державний історичний архів України в м.
Києві. - Ф. 419. - Оп.1. - № 1193. - Арк. 148-153.
2. Там же. - Арк. 209.
3. Там же. - Арк. 212.
4. Конощенко Андрій. Дніпрова Чайка
(Спогади) // Україна. - 1927. - № 5. - С. 121.
5. Відділ рукописів Національної наукової
бібліотеки ім. В. Вернадського НАН України - (далі: ННБ). - Ф.Х. - №
34906. - Арк. 11 (Посилаючись на дане джерело, надалі вказуємо номер
аркуша в тексті).
6. Дніпрова Чайка. Твори: У 2-х томах. -
Харків: Рух, 1931. - Т.2. - С.23 (Далі, посилаючись на це видання,
вказуємо в дужках том і сторінку).
7. Приватний архів О.Г. Дроб'язко в м.
Києві.
8. Державний історичний архів України в м.
Києві. - Ф. 419. - Оп. 1. - № 1193. - Арк. 445.
9. ННБ. - Ф.Х. - № 18048. - Арк. 16.
10. Памятная книжка Херсонской губернии на
1912 год. - Херсон, 1912. - С.10.
11. Українська літературна енциклопедія: У
5-ти т. - К.,1988. - Т.1. - С.276.
12. Українська радянська енциклопедія: 2-е
вид. - К.,1978. - Т. 2. - С. 130.
13. Відділ рукописів Львівської наукової
бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України. - Ф. (О.Барвінського). - №
4509. - П. 295. - Арк.2.
14. Центральный государственный
исторический архив России в г. Санкт-Петербурге. - Ф. 777. - Оп. 3.
- № 5. - Л. 12.
15. ННБ. - Ф. - № 18048. - Арк. 42.
16. Франко І.Я. Зібрання творів: У 50-ти
томах. - К.: Наук. думка, 1984. - Т. 41. - С. 346-347.
17. Див.: Возняк М. Громадський Друг
(1878-1928) // Червоний шлях. - 1929. - № 4. - С. 130.
18. С.Є. Софрон Круть. Записки українця з
побуту між полудневими слов'янами. Львів, 1905 (Рец.)// Нова
громада. - 1906. - № 6.
ЯРОСЛАВ ГОЛОБОРОДЬКО
Категорія національного - одна з найбільш
суперечливих і нерозв'язаних в суспільному житті сучасної
цивілізації. Невипадково вона є складовою частиною або чинником
численних проблем і конфліктів. Висока міра складності, пов'язана з
аспектами національного, свідчить про неабияке значення, що їм
надається. Категорія національного знаходить своє безпосереднє
відбиття в національному русі. Національний рух в Україні - явище,
що тривалий час цікавить широке коло митців та інтелектуалів
(письменників, істориків, політологів, державних діячів,
філософів).
Одним з яскравих представників українського
національного розвою був драматург і літературний діяч Микола Куліш,
чия доля тісно пов'язана з Херсонщиною, півднем України. Значну
частину свого життя він присвятив утвердженню й розвитку
національного руху, утвердженню інтересу до нього.
Микола Куліш - це еволюційна натура, це
інтелектуальний та світоглядний характер, позбавлений статики.
Цілком закономірно, що й погляди на характер, зміст і прямування
національного ставлення до категорії національного теж були
еволюційними, динамічними й розвивалися разом з самим М.
Кулішем.
Для становлення національно зорієнтованого
світогляду драматурга важливе значення мала його діяльність у
системі "Просвіти". Про цей період його життя й творчості збереглося
небагато достовірних даних, проте й вони дають певне уявлення про
просвітницький період у житті М. Куліша.
Стійкий інтерес до питань українського
національного життя та розвитку почав формуватися у М. Куліша з
розгорненням української національної революції, ще під час його
перебування на військовій службі (у першій половині 1917 року).
Посилився цей інтерес після повернення до рідного Дніпровського
повіту, де майбутній драматург став перейматися нагальними
громадськими проблемами. Ант. Куліш, дружина письменника, у
"Спогадах про Миколу Куліша" (1955) зазначала, що Микола Куліш став
ініціатором створення місцевої філії "Просвіти". Вона писала, що
після повернення з війська "вдома він взявся за організацію
"Просвіти" в Олешках, де його вибрали головою" (1, 714). І тут же
Антонина Куліш конкретизує: "Це був 1918 рік" (1, 714).
У цьому фрагменті важливо відзначити
безпосередню причетність М.Куліша до створення філії просвітянської
організації. Систематичній діяльності олешківської "Просвіти"
завадила соціально-історична ситуація, що склалася на Херсонщині
протягом 1918-1919 років: часті зміни влади та
національно-громадянська війна. Проте важливим є вже факт створення
такої організації у провінційних Олешках. Варто зазначити, що
діяльність М. Куліша як голови "Просвіти" була зосереджена на
підтримці українського у Дніпровському повіті - мови, культури,
ментальності, свідомості. Варто підкреслити, що, хоча протягом
1918-1919 років Микола Куліш користувався двома мовами - українською
та російською, проте у цей період він уже мав чітко сформовані
національні пріоритети як у соціальному, так і в культурологічному
плані. Про це свідчить такий епізод зі "Спогадів про Миколу Куліша",
у якому Антонина Куліш відзначала, що коли до українських земель
підійшли представники білого руху, то М.Куліш сказав їй, що вони "не
визнають ані України, ані нашої культури, ані мови" (1, 715).
Активна діяльність М.Куліша на
просвітянській ниві врешті призвела до його арешту. Антонина Куліш
прокоментувала це так: "...коли прийшли німці і поставили гетьмана,
Миколу як голову "Просвіти" посадили до... тюрми" (1, 714).
Національні пріоритети в громадській та
культурній діяльності М. Куліша продовжували себе виявляти і на
початку 20-х років, хоча в цей час, перебуваючи на різних
адміністративно-державних посадах у системі радянської влади
(зокрема на посаді заврайвно), майбутній драматург певний час
(приблизно до 1924-1925 років) більше симпатизував національній ідеї
в радянській ідеологічній оболонці. Тому в його поглядах
спостерігаються стримані ноти й інтонації, моменти критичного й
навіть скептичного ставлення до перспектив суто просвітянських ідей.
Це відбито у циклі документально-педагогічних нарисів "По весям и
селам", написаних російською мовою.
У першій частині, що має підзаголовок "Из
записной книжки 1921 года", міститься розділ "Украинская семинария",
де майбутній драматург виклав факт своєї зустрічі з представниками
"Просвіти" початку 20-х років. Розповідаючи про створення в глухому
степовому селищі української семинарії, М.Куліш писав: "Основатели
ее - Діячі місцевої Просвіти. Целый год Просвіта вела в селе
Благовещенке ожесточенную агитацию за открытие учительской
семинарии" (2, 375). Звертає на себе увагу та обставина, що для
передачі інформації, яка пов'язана з "Просвітою", М.Куліш
використовує елементи української мови, немов би намагаючись
підкреслити її ("Просвіти") відмінність від радянської системи
освіти.
Продовжуючи розповідь про українську
вчительську семинарію в Благовіщінці, М.Куліш розмірковує: "... Ясно
и то, что у местной Просвіти есть кое-какие вожделения по части
натаскивания в семинарию узконациональных идей, что в ней, быть
может, будут ткаться желто- голубые нити, но у меня не подымаются
руки против того детища революции. Даже просвітяне, чуждые нам по
идеологии, все же свежие и общественные люди и стоят гораздо выше
тех, кто совершенно отрицает и революцию, и изолирует себя от ее
широких и бурных волн" (2, 376).
У цьому фрагменті з
документально-педагогічної оповіді "По весям и селам" М. Куліш
фактично проводить своєрідну ватерлінію між світоглядно-педагогічною
системою, в якій він працював, та концептуальною сутністю
"Просвіти". Микола Куліш визнає, що "Просвіта" була виразником і
речником національних ідей та цінностей. Симпатичним є також та
обставина, що, хоча майбутній драматург й наголошував на відмінності
своїх та просвітянських устремлінь, він все одно загалом прихильно
поставився до діяльності "Просвіти" й підтримав її роботу щодо
створення й функціонування української семінарії.
Діяльність "Просвіти" в селі Благовіщінці М.
Куліш, тоді активний учасник педагогічного життя півдня України й ще
невідомий письменник, зарахував до виявів "нового" - того, що
активно живе, прагне утверджуватися й розвиватися. Свої роздуми в
розділі "Украинская семинария" М. Куліш вивершував таким
узагальненням: "Разве не приятно видеть среди мертвой пустыни и
развала замирающего перед голодом уезда островок, где проростает
широкая общественная инициатива, бьется и сверкает новая мысль, где
ведется борьба между двумя лагерями села, между старым и новым" (2,
376).
На початку 20-х років ХХ століття М. Куліш,
працюючи в Олешках у системі повітової освіти, фактично продовжував
педагогічні справи "Просвіти". Ант. Куліш згадувала, що у цей час
він "організовував школи, відкривав ті, що позакривалися під час
війни, організовував дитячі садки, ясла й притулки" (1, 721). У ті ж
роки він "склав українську абетку (Буквар) для шкіл, назвавши її
"Первинка". Це була перша українська абетка. Учителі українських
шкіл, які приїздили з сіл, дуже дякували за неї складачеві" (1,
721)
Власними педагогічними, просвітницькими
справами М.Куліш реально сприяв поширенню не тільки української
культури на терені Таврії, а й свідомого ставлення до цієї культури
з боку таврійської громади, формування у неї світоглядних засад
україністики. Куліш предметно сприяв становленню національної школи
на Херсонщині, де викладання велося рідною, українською мовою.
Завдяки його зусиллям українська мова, мовлення ставала вагомою
часткою шкільної освіти й культури.
Працюючи у системі губернської освіти в
Одесі, М.Куліш продовжував перейматися проблемами організації та
розвитку національної школи, де б пріорітетами стали формування
української культури, ментальності. Ці питання в середині 20-х років
набули для драматурга (на той час він уже закінчив драму "97" та
переправив її до Харкова, де п'єсу вже готували до прем'єри) ще
вагомішого й педагогічного значення. У листі до І.Дніпровського від
16 вересня 1924 року М.Куліш з неприхованою іронією та дотепною
розкутістю таким чином висловив свої переживання щодо проблеми
формування українських шкіл на півдні України: "Недавно оце в
комісії по українізації казав доповідь місцевий Держвидат. Тут на
його зуби точимо. І взагалі на весь Держвидат (бережись,
голубе!).
Вийшло так, що українізували початкову
школу, вивели % (здається, на Одещині 62), а коли діждалися осені,
то виходить, що цей рік більш як 1000 шкіл на Одещині не матимуть
українського букваря (Добра українізація).
Школи кричать - давай букваря, а його немає"
(2, 510).
Національне як світоглядна домінанта, як
система цінностей послідовно й реально було виражено Миколою Кулішем
у драматургічній діяльності. Мотивом України пройняті практично всі
його п'єси. З особливою грунтовністю цей мотив розроблено у п'єсах
"Народний Малахій", Мина Мазайло"... "Патетична соната"
концептуально й натхненно сповідує україноцентричну філософію. Вона
емоційно закликає до всебічного національного самопізнання: "Старі
автори переказують, що спочатку Піфія - це була прекрасна молода
дівчина. Вона віщувала у церкві на камені Омфалос, що значить -
центр землі. На брамі був напис - "Пізнай себе". І я зараз буду
віщувати. Омфалос! Українцю, спізнай самого себе!" (2, 235).
Лука, ще один персонаж з цієї ж драми,
починає опікуватися практичним питанням організації української
освіти. Він чітко й конкретно формулює завдання Ількові Юзі, своєму
другові: "Тобі треба школи оглянути. Мета - ремонт... Друге - це
букварів українських надрукувати. З букваря почнем... Ба і ще про
вчителів... Треба зібрати відомості, скільки учителів, що знають
українську мову..." (2, 239-240). Герої Миколи Куліша часто
зверталися до ідеї України - самоцінності й до аспектів розвитку
українського життя, формування української культури та
свідомості.
Отже, якими б громадськими чи творчими
справами не переймався М. Куліш, які б акценти та нюанси не
з'являлися в його поглядах, він з незмінною повагою ставився до
"Просвіти" та просвітянських ідей. І не лише тому, що сам певний час
був до неї причетним, брав участь у її зародженні на терені
Херсонщини. Головним чинником цього була глибока просвітницька
натура Миколи Куліша, який усе своє громадянське, драматургічне й
інтелектуальне життя так чи інакше служив ПРОСВІТІ (у найширшому
сенсі цього слова) українського суспільства, прагнув піднести
українську культуру, український інтелект на європейський та
світовий рівень.
БІБЛІОГРАФІЯ:
1. Куліш Ант. Спогади про Миколу Куліша //
Куліш М.Г. Твори: В 2-х т. - Т.2. - К., 1990. - С. 695-753.
2. Куліш М.Г. Твори: В 2-х т. - Т.2. -
К.,1990.
|
|
