|
ІВАН НЕМЧЕНКО
(ТВОРЧІ Й ПРОСВІТНИЦЬКІ СТЕЖКИ ХЕРСОНСЬКОГО
ПИСЬМЕННИКА Д.МАРКОВИЧА)
За традицією художню літературу називають
людинознавством. Коли перечитуєш твори Дмитра Васильовича Марковича
(збірка "По степах та хуторах", К., 1991), то глибоко переконуєшся,
що красне письменство є ще й великою школою людинолюбства. "Треба
жити по-новому, люблячи людей!" - це не лише життєва позиція героїв
Д.Марковича, це його власне життєве кредо. Юрист за фахом, Дмитро
Васильович завжди стояв на сторожі закону і справедливості, боронив
честь і гідність найбідніших, найбільш безправних і забутих
суспільством людей, де б не доводилось бувати - в Бесарабії й на
Кубані, в Польщі й Таврії, на Волині й Поділлі. Чому його ім'я таке
незнайоме нашому сучасникові? Лиш тому, що на схилі життя, за доби
Української Народної Республіки, Д.Марковичу як одному з
найдосвідченіших вітчизняних юристів було запропоновано посаду
Головного прокурора (при М.Грушевському), а згодом - прокурора
Генерального суду (при П.Скоропадському). Це дало підстави
"доброзичливцям" усіляких мастей вже з кінця 20-х рр. паплюжити
добре ім'я письменника, нагороджувати його ярликами "націоналіста" і
"контрреволюціонера", а творам митця перепиняти шлях до читача.
А при житті Д.Маркович користувався
величезним авторитетом як громадський діяч, просвітник, юрист,
письменник, організатор кооперативного руху. Наведемо хоча б рядки з
вірша Олександра Олеся, співця української революції, якого просто
неможливо запідозрити в нещирості:
В часи наруги і знущання,
В часи завій і всіх незгод
Ти не звалив хреста страждання,
Ти не покинув свій народ.
Ти вів його рукою брата,
Ти в темну ніч йому зорів.
Була тобі мужицька хата
Миліш позначених домів.
("Д.Марковичу",
1918)
Славнозвісний лірик у цьому поетичному
посланні зараховує Дмитра Васильовича до світочів української нації,
що "вміли серце рвати і кидать іскри золоті", але ще мали єдиний
привілей - "умирати на хресті".
Про самовідданість і жертовність Д.Марковича
на шляху до культурно-національного відродження Південної України
свідчить багато фактів. Вже одне упорядкування ним (разом з дружиною
Оленою Іванівною Маркович) першого херсонського літературного
альманаху "Степ" (1886) варте того, щоб ми ніколи не забували цієї
світлої постаті.
Звідки ж з'явився цей подвижник на терени
Херсонщини, яке його родове коріння? Як не дивно, Д.Маркович був
онуком одного з найбагатших і найсвавільніших полтавських
кріпосників. Народився письменник 4 листопада 1848 року в Полтаві. У
родині його батьків - українського шляхтича Василя Васильовича
Марковича та його дещо екзотичної як для українських степів дружини
(напівнімки-напівіспанки) Антуанетти Францівни де Оліва - дідівський
деспотизм і самодурство не знайшли проросту. Навіть навпаки - в
сім'ї цінувались вільнодумство, незалежність, благородство,
людяність. А коли ще згадати, що дядьком письменника був друг
Т.Шевченка етнограф Опанас Маркович, а дядиною Марія Вілінська,
себто співачка кріпацької недолі Марко Вовчок, то цілком зрозумілими
стають витоки гуманізму та добротворчості в житті та діяннях
Д.Марковича. Вчився він у Новгород-Сіверській та Вологодській
гімназіях, на правничному факультеті Новоросійського університету в
Одесі, по закінченні якого працював у різних судових установах
Південної України.
У 70-80-х рр. Д.Маркович живе і працює в
Херсонській губернії, зокрема на посаді товариша прокурора
Єлисаветградського окружного суду. Це період його активної
українофільської діяльності пліч-о-пліч з Олександром і Софією
Русовими, Теофаном Василевським, Олександром Волошиновим, Іваном
Тобілевичем, Андрієм Грабенком та ін. Метою і змістом їхньої роботи
були, за словами С.Русової, "розвиток національної гідності,
розвиток мови як кращого провідника світла і знання, введення
малоруської мови в церкві та школі для успішнішого виконання
призначення обох" та ін. Проте зовсім інакше кваліфікували ці
просвітницькі заходи царські посіпаки, вбачаючи в них прагнення
"шляхом поширення дозволених цензурою малоросійських творів знищити
існуючий порядок".
На межі 1884-1885 рр. над єлисаветградськими
українофілами пронеслась буря. О.Русов, О.Волошинов, Т.Василевський
були арештовані, і лиш втручання Д.Марковича полегшило їх долю -
ціною внесених грошей було забезпечено звільнення в'язнів з
тюрми.
З початку 1885 року єлисаветградські
просвітники перебувають на засланні в Херсоні, сюди ж переводять на
роботу і Д.Марковича - помічником губернського прокурора. Ще в
Єлисаветграді Дмитро Васильович разом з дружиною розпочав
упорядкування белетристичного збірника. Ця справа була продовжена в
Херсоні. Як згадувала С. Русова, цей період "відзначався серед
українців деяким оживленням; хоч правильного розвитку літератури й
не було, але настала мода на збірники, - до них і цензура ставилась
якось лагідніше, і розходились вони ліпше, бо в них більше авторів
брало участь. На чолі цієї справи в Херсоні стояла офіційно
Є.І.Маркович, як видавець, і, неофіційно, сам Д.В.Маркович, як душа
цілого збірника всі ставились прихильно і підтримували його, хто чим
міг".1 До рукописного варіанту
народжуваного альманаху ввійшли статті, оповідання, вірші не лише
херсонців (О. та С.Русових, Дніпрової Чайки, Д. і О.Марковичів,
А.Грабенка, Б.Грінченка, Пенчуківця), а й дописувачів з інших місць
- К.Іващенка (Шрама) з Одеси, І.Левицького (Нечуя) з Кишинева,
Д.Мордовця з Петербурга, М.Грушевського (Заволоки) з Астрахані,
П.Тулуба з Києва та ін. Подані до збірника матеріали редагував
Д.Маркович. Ось, наприклад, які корективи вніс він до оповідання
"Бідна дівчина" Михайла Грушевського: "викинуто кінець (од слов
"кілька світників"); слова "репнула", "гепнула", "сопла", хлопець до
дівчини "приткається", "засапана", жінку "попсовав". А се ж слова,
що може, реальні, але ріжуть вуха і дають другі вирази, ніж які
автор бажав".2
Влітку 1885 року рукопис "Степу" було
послано на розгляд Санкт-Петербурзького Цензурного Комітету і вже в
жовтні цензор Фрейман запропонував заборонити ряд матеріалів
збірника, зокрема вірші Дніпрової Чайки "Думка. Перед портретом
Тараса Шевченка", "Сестрицям-українкам", "Засуха", які нібито були
перейняті "тенденцією, ворожою російській національності".
"Небезпечною" виявилась і стаття С.Русової "Кілька слів з приводу
відношення північно-російської літератури до півдня Росії", вилучена
цензурою.
Офіційний дозвіл на видання усіченого
збірника було дано лише наприкінці весни 1886 року. Тож не дивно, що
ще в листі від 24 березня 1886 року до М.Грушевського Д.Маркович
бідкається з приводу невідомої долі альманаху: "Коли розрішать не
знаю: коли друкуватимем - не знаю. Коли прийде, тоді й в друкарню
піде".3 Восени 1886 року "Степ"
нарешті вийшов у світ, і одним із рецензентів цього видання став
І.Франко, якого прикро вразила наявність у збірнику багатьох
російськомовних матеріалів ("белетристика могла б бути цілком
українською"), а також художня невиразність ряду вміщених творів.
Пізніше в своєму "Нарисі історії українсько-руської літератури до
1890 р." він відзначить: "Гарним придбанням "Степу" були чотири
оповідання Дмитра Марковича "Из уголовщины", писані, одначе,
українською мовою, в яких автор виявив неабиякий белетристичний
талант".4 І хоча дебют письменника
відбувся ще в 1880 році, коли часопис "Новое время" опублікував
Марковичеве оповідання "Неудачный", проте визнання до нього прийшло
завдяки появі "Степу", де з'явились твори з кримінальної практики:
"Іван з Буджака", "Два платочки", "Шматок" та "Омелько
Каторжний".
Перший з названих творів репрезентує
неабияку людську особистість з сильним характером, виховану суворими
умовами життя і праці в південноукраїнських степах. Іван з Буджака
"наганяв страх на всіх млявих і вселяв якусь огиду у всіх
понівечених, золотушних синів уличної, городської цивілізації…
Мирний городянин, що звик у житті тільки до дрібних каверз,
лукавства та облуди, мимоволі бліднів перед цією цільною натурою,
перед цим дужим, могучим степовиком".5 Автор не приховує своєї симпатії до
чесної і простодушної людини, котра шокує своїм виглядом і
поведінкою оточуючих, гостро реагує на несправедливість, ніколи не
поступається своєю незалежністю та гідністю. Звикнувши жити за
неписаним степовим кодексом, Іван діє за природними порухами серця й
розуму. Певність у власній правоті штовхає його як на свавільний акт
(убивство прикажчика-шахрая), так і на добродійний вчинок - герой
віддає всі гроші ув'язненій, що народила в тюрмі дитя. Д. Маркович
підкреслює, наскільки Іван з Буджака переріс в духовному плані своє
оточення ("смотритель, конторщик і москалі стояли мовчки здивовані:
вони не розуміли цього").
Людяність є визначальною рисою і в характері
героїні "Двох платочків" - старої селянки Ковалихи, яка не тільки
прощає нещасному жебракові його гріх - крадіжку бабиних хусточок,
але й пускає його знову до хати на нічліг, зваживши на нездоров'я та
безпорадність невдахи. Душевна доброта і благородство цієї жінки
протиставляється в оповіданні бюрократичній судовій системі з її
антигуманністю й байдужістю до запитів особистості.
Дмитро Маркович умів побачити за маскою
запеклого грабіжника образ учорашнього селянина, зневаженого й
упослідженого, гнаного лихими обставинами життя на слизьку дорогу.
Таким є повітовий розбишака Поліжай з оповідання "Омелько
Каторжний", котрий утікає з далекого Сибіру, аби хоч на мить
побачитись зі своїми дітьми-безбатченками. Ненависть і любов,
суворість і чулість нерозривно поєдналися у вдачі героя.
На шлях злодійства ступає й сільський
хлопець ("На Вовчому хуторі"). Лише випадковість рятує од загибелі
цього конокрада-початківця, впійманого "на гарячому" хуторянами. Але
цей найжахливіший в долі Степана епізод стає точкою відліку на шляху
його морального очищення - урок людяності, даний героєві та його
мучителям чистою невинною дитиною, вивищує й облагороджує їх.
Про трагізм долі дітей злидарів, їхню
поразку в непосильному двобої з жорстоким світом повідав Д.Маркович
у своїх оповіданнях "Шматок" та "У найми", в яких широко використані
матеріали з херсонського життя, створені колоритні образи тавричан,
наведені розлогі описи природи нашого краю.
І твори письменника, вміщені в альманасі
"Степ", і серія інших його оповідань, позначених таким же пафосом
людяності (окрім згаданих "На вовчому хуторі" та "У найми", це такі
як "Невдалиця", "Бразиліяни", "Судова помилка", "Замах на вбивство
жінки" та ін.), були гідним внеском у справу розвитку українського
письменства на засадах гуманізму і демократизму.
Особливе місце в доробку Д.Марковича займає
його п'єса "Не зрозуміли", над якою автор працював за перебування в
Херсоні, а закінчив у Катеринодарі. Твір присвячений другові
письменника, відомому на Півдні України просвітникові Олександрові
Олександровичу Русову. Головний герой п'єси агроном Олександр Богун
разом зі своїми однодумцями прагне розбудити українське
патріархальне село до нових форм економічного життя, піднести
добробут краян, осяяти їх дні світлом науки та культури. Своєю
одержимістю ("жити треба для рідного краю, для людей") Марковичеві
герої нагадують друзів письменника - О.Русова, М.Левитського,
Т.Василевського та інших херсонських подвижників на терені "ходіння
в народ".
Та й сам Д.Маркович не раз мав нагоду пройти
стежками своїх літературних персонажів. Так, розчарувавшись у
судовій службі, письменник у 900-х рр. поселився в невеликому маєтку
в с. Михалківцях на Волині, де намагався усіляко допомагати селянам
боротися з нуждою, збагачував їх агрономічними знаннями та ін.
Переїхавши згодом на Поділля, до Вінниці, Дмитро Васильович
продовжує займатися пошуками шляхів поліпшення селянської долі, бере
активну участь у кооперативному товаристві, в організації
кооперативного банку тощо. З літературних творів, написаних у цей
період, збереглося дуже мало, зокрема "Лист до читача", датований 17
серпня 1917 року. Це був обнадійливий час, коли на хвилях
демократичної революції український народ відновлював свою
державність. Д.Маркович щиро радів успіхам Центральної Ради в справі
національного відродження України, потверджуючи, що тепер його "віра
й надія у силу й правду народа здійснилася". В "Листі до читача"
письменник оптимістично проголошує: "…Ненависть до насильства дасть
нові молоді сили, й наша красна література розів'ється пишним
квітом. Може, коли хутко не одвезуть моє тіло на цвинтар, молоде
сильне життя моєї безліч коханої України й мене змолодить, і дасть
сили написати сучасне, прекрасне, радісне - як саме життя, молоде,
вільне, сильне".6 Проте останні роки
життя Дмитра Васильовича були не лише осяяні щастям, а й потьмарені
сумом і гіркотою від споглядання агонії української демократії.
Помер письменник 9 грудня 1920 року у Вінниці.
Сьогодні творчий набуток Д.Марковича знову
прийшов до народу, на вівтар якого він офірував своє життя, досвід.
Письменник "з таким ясним світоглядом, з такими надіями на людину,
на її потенціальну здатність до добра",7 як написав про нього академік
С.Єфремов, не може лишити байдужими нас, пробуджує в кожному зерна
добротворчості.
На Херсонщині пам'ять про Д.Марковича як
митця і просвітника, редактора літературних збірників "Нива" і
"Степ" лишається немеркнучою. В 1993 та 1998 рр. місцевим педвузом
та обласною "Просвітою" були проведені наукові конференції, до
участі в яких було залучено провідних учених України. В 1997 р. у
Херсоні вийшов спецвипуск альманаху соціальних досліджень
"Константи" (№ 2), цілком присвячений сторінкам громадської,
літературно-мистецької й просвітницької діяльності Дмитра Марковича.
Це видання (редактор В. Коробов) репрезентувало розвідки Фелікса
Білецького, Лідії Голомб, Марії Пентилюк, Павла Параскевича, Лідії
Ремішевської, Наталії Чухонцевої та інших дослідників. Як
відзначається в поетичному заспіві даного збірника (рубриці "У вінок
шани"),
І нині проростають на Вкраїні
Марковичеві зерна чарівні,
Єднають нас в одній міцній родині,
Якій ніякі лиха не страшні.
І не забути вільному народу
Того, хто наближав його свободу.8
Гідною даниною пам'яті по визначному
письменникові-просвітникові стало відновлення його дітища -
альманаху "Степ" (протягом 1991-2000 років вийшло 10 чисел). Як
відзначив у вступній статті до першого номера відродженого
херсонського збірника головний редактор В.Піддубняк, нинішніх
"степівчан" єднає бажання говорити "про наболіле, не забуваючи про
свою одвічну просвітницьку роль".9
Отже, Марковичева справа продовжується.
1. Русова С. Мої спомини // За сто літ. -
К.: ДВУ,1928. - Кн. III. - С.163.
2. Державний історичний архів України в м.
Києві. - Ф.1235. - Оп. 1. - № 630. - Арк.1.
3. Там же.
4. Франко І. Нарис історії
українсько-руської літератури до 1890 р.// Зібр. творів: У 50 томах.
- К.: Наук. думка, 1984. - Т. 41. - С. 383.
5. Маркович Д. По степах та хуторах:
Оповідання. Драма. Спогади. - К.: Дніпро, 1991. - С. 46.
6. Там же. - С. 455.
7. Єфремов С. Історія українського
письменства. - К.: Феміна, 1995. - С.512.
8. Не Іван. Марковичеві зерна // Константи.
- 1997. - № 2. - С. 4.
9. Піддубняк В. Душа населення і всохле
древо // Степ: Літературно-мистецький і громадсько-політичний
альманах творчих спілок Херсонщини. -1991. - № 1. - С. 4.
ДЕМЕНТІЙ БЄЛИЙ
(КІЛЬКА ЕПІЗОДІВ З
ЖИТТЯ СЕРГІЯ ШУЛЬГИНА)
У державному архіві Херсонської області
зберігаються сотні тисяч документів - німих свідків свого часу,
неповторного і таємничого, і кожен з документів може розповісти
дивовижні історії, тільки потрібно вміння чекати і терпіння для
багаторічних пошуків.
У фонді Херсонської вчительської семінарії -
навчального закладу, який готував вчителів початкової - народної -
школи, є безліч цікавіших документів, серед яких - непомітна і, на
перший погляд, звичайна заява про прийом на роботу. Вона датована
1918 роком - роком початку кривавих подій громадянської війни на
Херсонщині.
Автор заяви - лікар Сергій Іванович Шульгин,
який зазначив, що він також є лектором на курсах української мови. В
історії нашого краю ці курси були надзвичайним явищем: ще влітку
1917 року на них читав для вчителів Херсонського та Дніпровського
повіту батько української історії Дмитро Яворницький, у 1918 році -
відомі діячі українського відродження Микола Чернявський, Петро
Карманський, Василь Біднов та інші. На протязі кількох революційних
років у нашому місті, не зважаючи на всілякі труднощі, кращі лектори
Херсону, Одеси, Києва надавали вчителям та всім бажаючим
систематичних знань з рідної мови, літератури, історії.
Заява Сергія Івановича Шульгина привертає на
себе увагу характерним для революційних років стилем, впевненістю у
необхідності суспільної праці на користь національного відродження
рідної Херсонщини.
Він пише: "бажаючи попрацювати на користь
молодої Української Держави, звертаюсь до Вас, пане Директоре, з
проханням дати посади вчителя вкраїнської мови та вкраїнознавства.
Семінарія є те джерело, яке дасть нам свідомих українських діячів на
ниві народній".
…попрацювати на ниві народній… - але хто
він, лікар Сергій Шульгин?
Багаторічний пошук частково відкрив яскраве
і трагічне життя українського діяча: Сергій Іванович Шульгин
народився у селі Володимирівка Херсонського повіту у 1886 році. Під
час революції 1917 року Сергій Іванович разом з яскравою плеядою
херсонських українців (так, у ті буремні роки у нашому місті звали
діячів українського руху) стояв у витоків національно-демократичного
руху, взявши участь у заснуванні першої масової легальної
української організації на Херсонщині - товариства "Українська
Хата".
Коли у 1918 році у Херсоні було створено
видавниче товариство "Українська книгарня" Сергій Іванович Шульгин
стає заступником голови цього видавництва.
"Українська книгарня" вперше і поки що єдина
на Херсонщині надрукувала "Кобзар" Тараса Шевченка - ця подія
сталася наприкінці лютого - у березні 1918 року, - і саме у ці дні
ми можемо відсвяткувати своєрідний ювілей національного та
громадського подвигу.
За короткий термін існування товариство
видало кілька десятків українських книжок, серед яких "Байки"
Глібова, "Український декламатор", ювілейне видання творів відомого
українського письменника, мешканця нашого міста Миколи
Чернявського.
У двадцяті роки Сергій Шульгин викладав
анатомію і фізіологію в Інституті народної освіти (так колись
називався педагогічний інститут). В архіві збереглися таємні
характеристики того часу: "Шульгин відповідає своєму призначенню як
лектор але участі у громадській роботі не бере, і
позапартійний…"
Сергія Івановича кілька разів заарештовували
органи ОДПУ-НКВС як колишнього українського діяча, і нарешті у
тридцяті його заарештували востаннє…
Серед тисяч справ репресованих, а пізніше
реабілітованих в архіві зберігається і справа Сергія Івановича
Шульгина, який віддав своє життя задля розбудови української справи
на ниві народній.
ІВАН НЕМЧЕНКО
(ЛІТЕРАТУРНА Й
ПРОСВІТНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ДНІПРОВОЇ ЧАЙКИ)
За нинішньої доби - часу відродження й
утвердження української державності - нагальною справою є
відновлення духовного обличчя народу, його національної
самосвідомості. Від успішного розв'язання цієї проблеми залежить уся
подальша доля України, творцем якої виступатиме наша молодь. Відтак
уже сьогодні маємо докласти зусиль для виховання покоління
достеменних патріотів, будівничих нової України. І в кого ж нам
повчитись, як реалізувати таку далекосяжну мету, коли не в славетних
просвітників ХІХ - початку ХХ століття, які високо несли через усе
своє життя, мистецьку й громадську діяльність прапор національної
гідності й самоповаги, сіючи добре, розумне й вічне в душі людські.
Такою невтомною берегинею українських святинь, самобутньою
письменницею й талановитим педагогом, плідним фольклористом і
спостережливим етнографом була Людмила Олексіївна
Василевська-Березіна, знана в літературному світі під псевдонімом
Дніпрова Чайка (1861-1927).
Дитинство і юність цієї активної учасниці
культурно-національного й просвітницького руху в Південній Україні
пролинули в миколаївських і таврійських степах, на лиманах Одещини і
Херсонщини, тож чула душа й допитливий розум дівчини вбирали в себе
все дорогоцінне й святе, пов'язане з історією краю, долею козацтва.
Маячка і Збур'ївка, Олешки і Херсон, Білозерка й Гола Пристань,
кожне село чи містечко, де проживала, працювала чи гостювала
Дніпрова Чайка, ставали для неї скарбницею старовинних переказів і
легенд, пісень і дум. Мати поетеси - Наталка Угринович - була
спадкоємницею відомого козацького роду, тож у сім'ї частими бували
спогади про українську вольницю, колишній розквіт батьківщини. З
юних літ Дніпрова Чайка зацікавилась творами М.Гоголя й Т.Шевченка,
історичними працями Скальковського й Куліша, Антоновича і
Яворницького. "Знаю тепер, що я українка, - так занотувала в своєму
записничкові молода письменниця-просвітянка, - ніякі лихоліття,
слова й події Великої Росії не хвилюють мого серця так, як історія
України, ніякий спів не знаходить такого відгомону в мене в душі, як
український, ні за кого не болить так серце, як за її помилки, її
виразки - відлунюють стогоном у мене в душі. І чим більше бачу в її
історії помилок, недоліків, тим палкіше люблю її".1 Це зізнання, це освідчення в любові до
України, навіть назву якої заборонено було вживати в ті часи, ще не
раз потім зазвучить у поетичних творах Дніпрової Чайки.
Ставши по закінченні гімназії народною
учителькою, молода авторка запалюється ідеєю відродження української
мови та культури всупереч численним горезвісним циркулярам та
указам, що мали підрізати під корінь паростки українства. Дніпрову
Чайку неодноразово обирають делегатом учительських з'їздів, що
відбувалися в 80-х рр. в Олешках, Одесі, Херсоні, де піднімались
питання про необхідність навчання дітей рідною мовою, потребу в
пропаганді набутків національної культури. Про свою роботу в ці роки
на культурно-національному терені письменниця-педагог скромно
говорила: "охоче пропагувала українство, як могла".2
Таким же ентузіастом у царині відновлення
рідних традицій, мови, культури був і чоловік Дніпрової Чайки -
письменник Теофан Олександрович Василевський (псевдонім Софрон
Круть), котрий зазнав арештів і заслань за свою українофільську
діяльність. Принагідно зазначимо, що Т.Василевський теж був
козацького роду - нащадком сотника Хвилиновського. Про його
лицарську вдачу свідчить хоча б участь добровольцем у війні
братів-слов'ян з турецькими поневолювачами у другій половині 70-х
рр. ХІХ ст.
З 1885 року, побравшись, Дніпрова Чайка і
Т.Василевський стають активістами херсонського українофільського
гуртка, очоленого О.Русовим. Разом з ним та іншими однодумцями -
Д.Марковичем, А.Грабенком (Конощенком), С.Русовою, І.Тобілевичем
(Карпенком-Карим), Б.Грінченком, М.Загірньою - і Людмила Олексіївна,
і Теофан Олександрович беруть участь у різних просвітницьких
заходах, аматорськими силами готують вистави рідною мовою, виношують
мрію про заснування в Херсоні україномовного літературного часопису
(1886 року вийшов лише один випуск альманаху "Степ").
Дніпрова Чайка дуже болісно сприймала
численні антиукраїнські випади і з боку царського уряду Росії, і з
боку своїх же "землячків", що пошились у великодержавні шовіністи чи
в космополіти. Відтак у творах письменниці, написаних ще на зорі її
літературної діяльності, вже присутня та лиховісна "сила", котра
"глузувать навчила із рідної мови, навчила кувати на братів окови,
навчила цуратись рідної Вкраїни" (вірш "Думка. Перед портретом
Т.Шевченка). Екскурс у легендарне минуле козацької України (вірш
"Знову чайкою літаю…", поезії в прозі "Дівчина-чайка", "Буревісник"
та ін.) змушує авторку вдатись до відповідних зіставлень з гірким і
безпросвітним животінням її сучасників. З'являються промовисті
образи-алегорії хижого хмелю-паразита, що висисає останні соки з
тополі, захопленої в "ласкаву неволю" ("Тополя"), садівника, що
нівечить кущі бузку й топче цвіт ("Мені снились квітки…"),
побратима, що зрадив присязі і скривдив друга, перетворивши його на
покидька, раба ("Казка"). За цими образами - гігантська машина
руйнування національної самосвідомості українців, їх моральної
деградації, духовного виродження. Проте, трансформувавши
загальновідомий вислів з Гетевого "Фавста" про довічне буяння
життєвого дерева, Дніпрова Чайка переконує у тому ж вірші "Мені
снились квітки…": "Хай тяжкая рука нас гнітить-опіка, - корінь
свіжий усе не вмирає".3 Ця негаснуча
віра у воскресіння рідного краю з забуття і зневаги до державного
життя пронизує твори письменниці, що з'явились на хвилях
всенародного піднесення в 1905-1907 рр. Адже перша демократична
революція вселяла надії на соціальне й національне визволення
уярмлених нащадків козацьких. "Ясним самоцвітом заблисне над світом
нам напис ясний: Україна!" - проголошується у вірші Дніпрової Чайки
"Думки мої бідні…",4 де відбито
настрої демократичної інтелігенції напередодні та в часи
революційних змагань. Цілком закономірна поява в творчості поетеси
алегоричного образу океану, що збунтувавсь. Найяскравіше його
змальовано в мініатюрі "Образ великого" опублікованій 1909 року у
часописі С.Петлюри "Слово". Формулу, за якою слід вирішувати
національні проблеми, письменниця пропонує таким чином: "Усякому
своє". Саме так називає вона свою "одповідь космополітизму", вміщену
в тому ж "Слові".
З великим піднесенням і радістю зустріла
Дніпрова Чайка Лютневу революцію 1917 року, пов'язуючи з нею
здійснення своїх мрій про державну незалежну Україну. Життєствердно,
енергійно звучать рядки її поезії в прозі "Самоцвіти", присвяченої
славетному авторові гімну "За Україну!" Миколі Вороному. З цієї
мініатюри постає образ визволеного з рабства краю - вільної України,
яка здобуває своє щастя: "В передчутті свого сонця, освячена
жертвами, окроплена кров'ю, слізьми обмита, воскресла заплакана
Мати. Врочисто вітайте воскреслу Владарку!"5
Закликаючи співвітчизників творити "будинок
нового життя", Дніпрова Чайка настійно радить знищити без жалю "усі
старовинні здобутки неволі: тюрми, кайдани, глибокі льохи, високі
мури, тісні закамарки старого життя!", оскільки лише за такої умови
можна зажити по-людськи. Письменниця закликає подбати про збереження
найцінніших надбань минулих епох, зокрема, демократичних традицій. В
Україні не повинні мати місце насильство, сваволя, жорстокість,
нелюдяність, тож Дніпрова Чайка гаряче обстоює достеменну
демократію: "щоб сонце проймало будівлю, щоб вхід туди вільний
усякому був… Будуємо-бо ми не тільки фортецю, не тільки оселю
гостинну - будуємо храм віковічний, храм величі, щастя й краси".6 Письменниця вважає, що цей пречудовий
храм Матері-України має засвідчити перед цілим світом творчу могуть
нашого народу, його самобутню сутність, невмирущу здатність до
відновлення свого духовного обличчя, не зважаючи ні на які жахітливі
лихоліття.
Проте ці найсвітліші сподівання Дніпрової
Чайки незабаром розвіялись, оскільки після більшовицького перевороту
державній Україні було завдано нищівного удару, чимало однодумців
письменниці зазнали переслідувань, а нерідко й фізичного знищення.
Репресії увірвались і в родинне життя Дніпрової Чайки - її обидві
доньки Оксана та Наталя були заарештовані за медичну допомогу
українським воякам - захисникам незалежної УНР. Старій хворобливій
жінці довелось оббивати численні пороги більшовицьких установ,
писати листи в різні інстанції, аби хоч якось полегшити долю
рідних.
Померла Дніпрова Чайка 13 березня 1927 року
на Київщині й похована на Байковому цвинтарі стародавньої
української столиці. З Києвом письменниця пов'язувала чимало
найкращих сторінок свого життя, зокрема, участь у роботі місцевого
культурно-національного товариства "Родина", плідні творчі стосунки
з М.Лисенком, М.Старицьким, М.Грушевським, Оленою Пчілкою та іншими
видатними діячами української науки, літератури, мистецтва.
Незадовго перед смертю Дніпрова Чайка
передала свої рукописи академікові АН УРСР С.Єфремову, але чимало з
цих матеріалів зникли з поля зору дослідників, оскільки цього
видатного науковця було репресовано як натхненника так званої
"Спілки визволення України". Драматичною була і доля рукописів
письменниці, котрими послуговувались упорядники видань творів
Дніпрової Чайки 1929 та 1931 рр. Михайло Івченко та Роман Шевченко,
адже й ці літературознавці постраждали в часи полювання на "ворогів
народу". Тільки з кінця 50-х років доробок майстрині слова знову
приходить до широкого загалу, захоплюючи своєю чарівливою простотою
й художньою віртуозністю, палким патріотизмом і волелюбністю.
Інтелігенти-просвітники, що апелюють до нас
із низки творів письменниці, закликають до самопосвяти в ім'я
рідного краю, своїм прикладом вчать, як слід плекати мову пращурів,
звичаї, традиції українські. Такою була й сама Дніпрова Чайка -
жінка складної долі й справжньої одержимості. Небуденна людина, якою
захоплювались Іван Нечуй-Левицький і Микола Лисенко, Павло Житецький
і Михайло Старицький, Олександр Русов і Борис Грінченко, Іван Франко
й Михайло Коцюбинський… "Шануймо свої самоцвіти!" - з цим гаслом
простувала Дніпрова Чайка по життю, ці ж слова стали її духовним
заповітом, адресованим новій генерації українців. Хочеться вірити,
що такі полум'яні заклики не забудуться і в третьому
тисячолітті.
1. Дніпрова Чайка. Твори. - Харків: Рух,
1931. - Т.1. - С. 303.
2. Відділ рукописів Національної наукової
бібліотеки НАН України ім. В. Вернадського. - Ф.Х. - № 34906. - Арк.
9.
3. Дніпрова Чайка. Твори. - Харків: Рух,
1931. - Т. 2. - С. 55.
4. Дніпрова Чайка. Думки мої бідні… //
Голос Таврії. - 1991. - № 23.
5. Дніпрова Чайка. Твори. - Харків: Рух,
1931. - Т. 1. - С. 284.
6. Там же. - С. 284-285.
МИКОЛА БРАТАН
Зародження просвітянського руху на теренах
Херсонщини пов'язане з іменами таких видатних діячів нашої культури,
як Борис Грінченко (певний час працював губернським статистиком у
Херсоні), Софія Русова, Микола Куліш, Дніпрова Чайка, Микола
Чернявський. Останній входив до Товариства "Українська хата", яке
сповідувало ті ж ідеї, що й "Просвіта". Пізніше саме за них
визначного поета, прозаїка і громадського діяча репресували і
підступно засудили до страти.
Відродження "Просвіти" на Херсонщині за
нового часу починалося зі створення Товариства української мови
імені Тараса Шевченка. Очолив його попервах відомий український поет
Анатолій Кичинський, основу склали письменники, науковці, рухівці та
члени інших демократично настроєних громадських організацій. До
слова мовити, жодного "лівого" в "Просвіті" не було й немає, - факт
красномовний.
Повернення "Просвіти" в область сталося без
спротиву і тертя, як це було в столиці. Тож саме в Херсоні
відбувалися всеукраїнські збори просвітян, які потвердили: вперекір
"лицарям" розколу і розгардіяшу "Просвіті" бути!
За час свого існування в новій незалежній
Україні Херсонська "Просвіта" зробила чимало добрих, може, на перший
погляд не гучних, але посутніх справ. Саме просвітяни стали
ініціаторами "круглого столу", присвяченого життю та діяльності
видатного гетьмана України Івана Мазепи. Олешківські (Цюрупинські)
просвітяни провели копітку пошукову роботу й улаштували ювілейний
вечір свого земляка - талановитого художника-патріота, знищеного
сталінськими сатрапами, - Юхима Михайліва. Голопристанські
просвітяни провели вечір пам'яті письменника-краянина Олександра
Зими, який у своїй творчості рішуче виступав за національне,
культурне і мовне відродження.
Активно діяли відділення "Просвіти" в
Бериславському, Іванівському, Великоолександрівському районах. Так,
молоді просвітяни с. Зміївки Бериславського району здійснили
велопробіг по місцях Запорізьких Січей, навідали українців, що
живуть у Румунії. На великому емоційному піднесенні провели
зміївські просвітяни вечір, присвячений гіркопам'ятній операції
"Вісла", внаслідок якої багато родин з-над Вісли опинилися на
берегах Дніпра, мужньо переборовши труднощі дикого переселення і
водночас відігравши незаперечну роль у пробудженні національної
свідомості зросійщених придніпровців.
Обласна та районні організації "Просвіти"
взяли найактивнішу участь у проведенні Міжнародного Шевченківського
свята "В сім'ї вольній новій", яке відбулося навесні 1997 року в
Херсонській області. Всі без винятку райони були охоплені цим святом
нашого духу, слави і слова. До свята випущено телефільм про Кобзаря,
видано альманах "Степ", драматичну повість Миколи Братана "Сердитий
Бог".
Видавнича діяльність "Просвіти", попри
постійні матеріальні труднощі, не припинялася ніколи. За цей період
видано понад 200 книжок публіцистики, наукових, художніх творів.
Так, "Просвіта" сказала своє слово про голодомор 1933 року,
випустивши невелику за обсягом, але вагому за змістом брошуру Федора
Морозюка, присвячену цій чорній даті в житті таврійського села.
Херсонський журналіст Леонід Марченко видав книжку (завдяки
"Просвіті") про розкуркулення південних сіл.
Повість відомого поета і прозаїка Леоніда
Куліша "Камінь у воді" розвінчує "щасливий" період беріївського
опікування над творчими працівниками. Поетеса трудної долі, жертва
Чорнобиля, Валентина Наумич видала збірку віршів про найбільшу
трагедію століття на нашій землі. Її ж перу належить поема про Івана
Мазепу.
Не забуто у видавничій роботі юних читачів.
Для них видрукувано цілу низку творів Івана Нікітченка, Олега
Олексюка, Василя Мелещенка, Ізабелли Плоткіної та інших.
Активісти "Просвіти" - вокальний дует
подружжя Телюків, Володимир і Наталя, - об'їздили з концертами
практично всі райони області; у їхній програмі чільне місце посідає
тема України, її незалежності, духовного та культурного відродження.
Те ж саме стосується композитора і виконавця Віктора
Кичинського.
Останнім часом "Просвіта" видала кілька
збірників пісень херсонських композиторів - Валерія Тюкавкіна з
Асканії-Нової, Анатолія Шейченка, Валерія Другальова та Євгена
Сівцова з Херсона.
Не стояли осторонь пропаганди державницьких
ідей і майстри пензля. Народний художник України В.Чуприна,
заслужений художник України А.Платонов, художниця Віра Кібрик на
виставках, присвячених Дню Незалежності України, 220-річчю Херсона,
продемонстрували роботи, які дихають "південною красою України". Це
засвідчила і виставка робіт Віри Кібрик у Будинку літератора в
Києві, тепло сприйнята письменниками й гостями їхнього клубу.
Стало вже традицією, що перед учителями
всієї області, які навчаються в інституті післядипломної освіти,
регулярно виступають активісти "Просвіти", поширюючи серед педагогів
нашу літературу, газету "Слово Просвіти". Не оминаємо шкільні
аудиторії, а також технікуми та профтехучилища.
При обласній науковій універсальній
бібліотеці імені Олеся Гончара регулярно діє літературно-мистецький
клуб "Ліра", очолюваний активною просвітянкою Тетяною Краснолуцькою.
За останні роки тут багато зроблено, аби прихилити містян до
національного мистецтва й літератури, чому прислужилися
письменники-земляки, артисти обласної філармонії, театру,
самодіяльні вокально-інструментальні колек-тиви.
Цій же меті підпорядкована авторська
телепередача члена правління обласної "Просвіти" письменника Валерія
Кулика "Степова арфа", яка щойно відзначила своє триліття. У ній, як
у фокусі, віддзеркалюється все найзначиміше й найяскравіше з життя і
творчості як митців-професіоналів, так і аматорів. За 3 роки з
блакитного екрана до земляків промовляли майже 150 діячів літератури
й мистецтва, порушуючи актуальні питання культурного, мовного
відродження, екології духу. Ювілеєві "Просвіти" присвячено
спеціальний випуск "Степової арфи", підготовлений спільно з обласною
бібліотекою для юнацтва імені Бориса Лавреньова.
Творча група обласного телебачення під
орудою В.Кулика підготувала для всеукраїнського телебачення серію
відеофільмів "Забуті імена" - про Івана Дніпровського, Миколу
Куліша, Юхима Михайліва...
Майже 80 хлопчиків та дівчаток віком від 6
до 18 років із Херсона, Цюрупинська, Генічеська, Високопілля,
Білозерки та інших населених пунктів області є членами обласної
літературно-мистецької лабораторії "Чиста криниця" (керівник Олег
Олексюк). Про її досягнення в сфері виховання творчої молодої еліти
зазначалося у вітчизняних та зарубіжних часописах. У просвітянському
видавництві "Чиста криниця" побачили світ сім чисел однойменного
альманаху дитячої та юнацької творчості, що отримали схвальну
відозву у львівській, київській та торонтській пресі. Допомагають
Олегові Олексюку у роботі з дітьми за власними методичними
розробками Світлана Ляшкова, Тетяна Олексюк, Геннадій Пархоменко.
Люди різні за віком і фахом, та об'єднує їх любов до дітей і творчий
підхід до їхнього виховання.
Поряд із книговидавничою справою ми постійно
приділяли увагу поширенню літератури, виданої як "Просвітою", так і
іншими видавництвами, але присвяченої животрепетним питанням
розбудови держави та культурного і духовного розвитку. Активну
участь у цій роботі брали та беруть письменники Валерій Кулик,
Василь Жураківський, Іван Немченко. Слід відзначити, зокрема, що
згадана література знайшла свого читача серед студентської та
учнівської молоді, членів клубу "Ліра", літературної студії
"Кулішева криниця" тощо.
Цього року активізувалася робота "Просвіти"
в Новій Каховці, місті, яке, нічого гріха таїти, віддавна
зросійщене. Тим відрадніше чути голос тамтешніх просвітян на захист
національної ідеї і культури.
На теренах Херсонщини за сприяння правління
Херсонської обласної організації ВУТ "Просвіта" (голова О.В.Олексюк)
створені та активно розпочали свою діяльність організації "Просвіта"
у Горностаївському (голова Гончарук О.М.) та Білозерському (голова
Євсєєнко О.В.) районах.
|
|
