|
НА ПОДОЛАННЯ ШТУЧНИХ КРИЗ
Книги Олега Лиховида, громадського та політичного діяча Херсонщини, політолога та краєзнавця вже давно мають неабиякий попит читачів ("Друге перехрестя", "Статут міста Скадовська", "Магдебурзьке право" та інші).
У популярній формі мешканці області отримують інформацію доволі складну і нерозкриту. Тому твори історично-краєзнавчої тематики, політологічні розвідки просвітницького характеру Олега Лиховида не припадають пилом на полицях, а працюють на подолання штучної книжкової кризи, в якій опинився україномовний читач Таврії.
Вірю, що "Політичний компас виборця" сприятиме не лише в подоланні сфабрикованих криз української книги та об'єктивної інформації, а й надасть можливість незаангажованим оком переглянути розвиток політичних течій (партій та рухів) на Херсонщині, знайти власний шлях у вирі виборчих баталій.
Олег Олексюк,
голова Херсонської обласної організації
Всеукраїнського товариства "Просвіта"
ім. Т.Г. Шевченка.
Поняття про політичні партії
Партія - це специфічна громадська організація, в основі діяльності якої лежить захист інтересів визначених соціальних груп людей за допомогою боротьби за владу і установлення відповідних політичних і соціально-економічних порядків.
До політичного лексикону слово "партія" увійшло ще за часів Стародавнього Риму. Етимологія цього слова походить від латинського "pars (parties)", що означає "частина". Відомий римський політик і оратор Цицерон використовував слово "партія" так само, як і "фракція", в негативному сенсі, для означення "поганих, неблагородних союзів". Це тлумачення для Дж.Вашінгтона у США, і для Лафаєта у Франції ще асоціювалося зі злом. Послідовники теорії про загальне благо Ж.-Ж.Руссо партії розглядали як зло, як засіб роз'єднання суспільства, вияв домінування вузько групових інтересів над інтересами народу в цілому.
Для політологів немає єдиної точки зору на визначення поняття політичної партії. Ця обставина пояснюється складністю і багатоманітністю об'єкта досліджень, несхожими підходами до вирішення проблеми, різними національними традиціями політологічних течій. Найбільш відомими є кілька типів поняття партій.
Класовий тип відбиває уявлення про політичну та ідеологічну організацію певного класу, що не тільки репрезентує і захищає інтереси цього класу, а й є його частиною: "Класовий поділ завжди визначає політичне угрупування" (Ленін). Явно з цим твердженням був незгодний В.М.Чорновіл. У програмі Народного Руху України говориться, що "політичні партії не виростають безпосередньо на базі класів чи інших соціальних груп, а відображають суспільні інтереси опосередкованіше, через уявлення, переконання, світогляд, ідеологію. Тому лише умовно можна говорити про соціальну базу партії".
Основою структурної дефініції (поняття) партії є особливості її побудови, фактори тривалості і безперервності її існування. Партія - "об'єднання людей, що має свою особливу структуру" (Дюверже).
Функції, політичні дії партії покладені в основу її функціонального визначення. Це - "організація людей, що прагне продовжити шляхом виборів або поза ними повноваження від народу або його частини для її спеціальних представників, що здійснюють політичну владу даних установ, стверджуючи, що вона проводитиметься від імені всього народу" (Лоусон).
Поєднання різних визначень дає структурно-функціональне поняття. Соціально-психологічні особливості та інтереси партії покладені в основу біхевіористичного підходу.
Електоральний тип. В основу нього покладений передусім зв'язок партії із виборчим процесом. Партія визначається як "добровільна асоціація виборців, що прагне контролювати уряд шляхом завоювання перемоги на виборах та оволодіння завдяки цьому офіційними установами" (Васбі).
Серед перерахованих варіантів класифікації не варто шукати кращого, а для зручності вважатимемо партію організованою частиною населення, що має за мету формування та утримання державної влади і характеризується такими ознаками як ідеологія, політична платформа, організаційна структура, методи та засоби діяльності, соціальна база та прихильники.
Партія = ідеологія + організаційна структура + соціальна база і електорат + фінансова база + лідери.
Історія виникнення партій
Зародження політичних організацій, що стали попередники сучасних партій, зв'язано з початком боротьби буржуазії проти монархії, становленням політичної системи і політичного життя капіталістичного суспільства. Протопартіями стали депутатські клуби та фракції в парламентах, орієнтовані на інтереси різних кіл нової політичної і економічної еліти. Приклад - голландські "оранжисти" шістнадцятого століття, британські "торі" (консерватори) та "віги" (ліберали) сімнадцятого століття. Клуби і фракції утворювались навколо відомої особи, сім'ї, регіонального економічного інтересу і мали неформальний характер. Формалізація партійної діяльності бере початок з середини ХІХ століття і пов'язана з удосконаленням виборчого права на шляху до загальних, прямих і рівних виборів при таємному голосуванні. Еволюція принципів виборчого права привела до значного розширення кола виборців, що, в свою чергу, потребувало істотного вдосконалення організаційної структури партійних клубів, розширення їх
членського складу, вироблення програми конкретних дій та певної ідеології.
Так з кінця ХІХ - початку ХХ століття в країнах Європи з'являються перші масові партії. Паралельно відбувався процес вироблення основних ідеологічних доктрин, характерних для сучасних партійних систем, - ідеологій консерватизму, лібералізму, комунізму, фашизму.
Партійна система США сформувалася за часів громадянської війни між Півднем і Північчю і нині є найбільш стабільною у світі, а розвиток багатопартійності в країнах Європи, Азії, Африки та Латинської Америки і сьогодні характеризується різними варіаціями та особливостями.
З середини ХХ століття й понині партії та партійні системи в Західній Європі еволюціонують у бік утворення коаліцій з суто прагматичних, нерідко тимчасових міркувань передвиборчої боротьби (союз лівих за часів П'ятої Республіки у Франції, соціал-ліберальна коаліція у Великобританії, альянс вільних демократів з соціал-демократами, а згодом - з християнськими демократами у Німеччині).
Розвиток політичних партій на Заході виглядає як послідовна еволюція від елітарних партій (ХІХ ст.) через масові партії (у повоєнний період до кінця 60-х рр.) і партії "для всіх" (з кінця 60-х до початку 80-х рр.) до "виборчо-професійних" партій на сучасному етапі.
Істотними відмінностями характеризується виникнення політичних партій у країнах "третього світу". Тут вагомими факторами партотворення, якщо не визначальною силою, були і є різноманітні релігійні, кланово-етнічні й навіть родоплемінні інтереси та особливості. Для багатьох з цих країн, частіше найменш розвинених, досі характерний авторитарний чи тоталітарний політичний режим, що виключає політичний плюралізм. Нині вже порівняно багато політичних режимів у цих країнах поступово еволюціонують у бік тих партійних систем, що більше відповідають загальносвітовим аналогам, хоча є й регресивні винятки.
Процес створення багатопартійності в країнах Східної Європи мав свої особливості, передусім пов'язаний з кількадесятирічним пануванням комуністично-державної ідеології та практики. Виникнення політичного плюралізму в цих країнах більше десятиріччя тому було зумовлено протидією правлячої олігархії, що на першому етапі вимагало появи на арені політичної боротьби і масових рухів на антикомуністичних, а в радянських республіках і на національно-визвольному ґрунті (Солідарність у Польщі, Громадський Форум у Чехо-Словаччині, Демократичної Росії у Росії, Саюдісу в Литві, Народних фронтів у Латвії, Естонії, Білорусії та Молдові, Народного Руху в Україні). З перемогою цих сил на парламентських і місцевих виборах почався другий етап - розділу поглядів у таборі колишньої опозиції, що була викликана відсутністю об'єкта протидії. Наслідком цього процесу стало формування партій, котрі, як свого часу на Заході, утворювалися навколо відомої особи, або групи лідерів національного чи регіонального масштабу. Нині
відбувається третій етап формування партій пов'язаний з певними інтересами соціальних груп.
Партії в Україні. Перша політична партія в Україні виникла в 1890 році. Це була Українська радикальна партія, до якої входили М.Павлик та І.Франко. Партія розвивалася на території Австро-Угорської частини України. В 1895 році, в Східній (Російській) Україні, була утворена Революційна українська партія, що з 1905 р. змінила назву на Українську соціал-демократичну робітничу партію. А розквіт партій припадає на часи революції та громадянської війни (1917-1920 рр.), причому паралельно на теренах України розвивалися як українські, так і загальноросійські партії. Найбільш відомими за часів УНР були Українська партія соціалістів-революціонерів на чолі з В.К.Винниченко та Українська партія соціалістів-федералістів, очолювана М.С. Грушевським.
Показали себе партії і при виборах до Установчих Зборів Росії (листопад 1917 р.), по Херсонському виборчому округу голоси виборців розподілилися так (у дужках середні дані по державі):
| Російська партія соціалістів-революціонерів | 52,9% | (39%) |
| Українська партія соціалістів-революціонерів | 27,9% | (7,7%) |
| РСДРП (більшовиків) | 10,2% | (25%) |
| Партія народної свободи, відома як кадети | 6,3% | (13%) |
| РСДРП (об'єднана), відома як меншовики | 1,1% | (2,6%) |
| Інші партії | 1,6%. | |
Пізніше у Херсоні, 7-9 січня 1918 р., відбулись вибори до Українських установчих зборів. У виборах взяли участь 12036 херсонців. За більшовиків проголосували 3821 (31,74%), за українських есерів - 2040 (16,95%), 1384 (11,49%) за єврейський національний блок, 1099 (9,13%) - за лівих есерів, 1074 (8,92%) - за українських соціал-демократів.
В середині 1918 р. ВЦВК РСФСР прийняв рішення виключити зі складу Совєтів правих і есерів центру та меншовиків. На V з'їзді Совєтів те саме чекало лівих есерів. 30 листопада 1918 р. ВЦВК відмінив своє рішення щодо меншовиків, а 26 лютого 1919 р. щодо есерів. 27 листопада 1919 року ВЦВК легалізував участь у виборах до Совєтів членів РСДРП (меншовиків), революціонерів-комуністів, соціал-демократів-інтернаціоналістів, Бунду, українських і російських боротьбистів, есерів, єврейської соціал-демократичної партії, українських комуністів, есерів-максималістів. І фактично остання постанова ніколи не відмінялася.
Херсонський повітовий з'їзд Рад обраний в березні 1919 р., на якому більшість отримали ліві есери, обраний повітовий виконком складався з 18 лівих есерів та двох українських есерів. Та вже 5 квітня губернський виконком постановив розпустити виконком повіту. До речі наступний Херсонський повітовий з'їзд не виправдав сподівань більшовиків. 15 травня 1919 р. оголосили, що влада перейшла до лівих есерів в особі селянського з'їзду.
В грудні 1919 р., під час панування білогвардійців, партії збиралися прийняти участь у Херсонську міську Думу. Свої списки кандидатів висунули - Партія правих соціалістів-революціонерів, демократичний блок та блоки товариств "За Росію", "Святої Ольги", "Союзу приходських громад", але прихід більшовиків на початку 1920 р. зірвав заплановані вибори.
16 травня 1920 р. розпочала роботу Херсонська рада робітничих депутатів. На виборах перемогли більшовики. Вони отримали 92 місця. Українські ліві есери отримали 10 місць, меншовики - 45, праві есери - 5. Та на першому засіданні меншовики і праві есери були виключені зі складу Ради. "Роль передового бійця може виконувати лише партія, що керується передовими теоріями" - слова Леніна більшовики розуміли у такий спосіб.
Загалом по Україні в міських Радах у 1920 р. було 68% більшовиків, 11% членів інших партій (есери, меншовики, члени українських партій). Вже через рік, у 1921-му, більшовиків було 75%, а членів інших партій трохи більше 1% (переважно члени української компартії та анархісти), есерів та меншовиків виключали зі складу Рад на першому засіданні.
Почався етап ліквідації багатопартійності. Ще 17 квітня 1920 р. Херсонський повітовий комітет Української комуністичної партії (боротьбистів) оголосив про свій розпуск та вступ членів УКП(б) до лав КП(б)У. В 1921 р. відбувся суд над членами ЦК Української партії соціалістів-революціонерів, у тому ж році самоліквідується Бунд. 1922 рік став останнім роком участі у виборах анархістів. В 1922 р. самоліквідується Єврейська комуністична партія "Робітники Сіону". У1923 р. з'їзд колишніх членів партії соціалістів-революціонерів ліквідував остаточно всі течії партії, а в лютому 1924 р., у Харкові, теж саме зробили члени партії РСДРП (об'єднаної) тобто меншовиків. В 1925 р., ліквідувалася остання легальна партія в СРСР - Українська комуністична партія, а за кордоном, в 1938 р., Українська соціал-демократична партія. Останньою нелегальною політичною структурою була Організація Українських Націоналістів, котра припинила своє існування в 1952 р.
Більшовицька перемога на тривалий час поклала край політичному плюралізмові на теренах України. І лише у жовтні 1989 р. виникає перша в новітній історії нашої держави політична партія - Українська національна партія на чолі з багаторічним політв'язнем Григорієм Приходько. Другою партією було створене в квітні 1990 р. об'єднання "Державна самостійність України" на чолі з іншим політв'язнем - І. Кандибою. Того ж місяця була створена Українська християнсько-демократична партія на чолі з політв'язнем Василем Січком та його батьком - колишнім бійцем УПА. Паралельно утворився масовий Народний Рух. У 1990р. у СРСР був прийнятий закон "Про громадські об'єднання", що закріплював порядок утворення, права і принципи діяльності громадських організацій і об'єднань. У 1991р. почалася реєстрація партій. Першою офіційно зареєстрованою політичною партією в Україні була Українська Республіканська партія на чолі з Левком Лук'яненком.
Не ставлячи перед собою за мету аналізувати діяльність політичних партій України, можна сказати, що виникнення на території Херсонської області партійних організацій - це процес не особливий, не регіональний. Він являє собою складову частину виникнення політичних партій у масштабі України. На території області не створено жодної політичної організації, яка б відображала суто регіональні (Херсонські, Каховські, Цюрупинські або Скадовські) інтереси. Отже, для політичного життя Херсонщини притаманні всі риси всеукраїнського політичного життя, звичайно, з урахуванням певних місцевих особливостей. Тому неможливо розглядати причини виникнення політичних партій на території Херсонщини відірвано від подібного процесу в масштабах України. Причини ті ж самі, але умови, з огляду на регіональні особливості, будуть дещо іншими.
На мою думку, існувало три головні причини утворення політичних партій в Україні, в тому числі і в Херсонській області. По-перше, перебудова дала поштовх до політизації суспільства, до пробудження мільйонів людей, до активної участі в громадсько-політичному житті. Було відкинуто спрощені уявлення про можливості становлення соціально-однорідного суспільства. Речниками альтернативних думок і ідей стали політичні партії. По-друге, потреба вирішити національне питання в Україні, зокрема, створити самостійну Українську державу потребувала створення партій, які втілювали б ці ідеї в життя. По-третє, КПРС втратила монополію на владу, яка повною мірою стала вакантною. Усі ці причини тісно переплітаються, тому процес виникнення багатопартійності пішов швидше, ніж це здавалося спочатку.
Незначна кількість діючих, на той час, політичних партій в області і, зокрема, слабкість націонал-радикальних та націонал-демократичних сил говорить про те, що умови їх створення були не найкращими. І от з яких причин:
1. Традиційно сильний вплив комуністичної ідеології в області (недаремно Херсонщину називають "червоним поясом").
2. Херсонщина сильно зрусифікована, трапляються навіть випадки українофобії. Русифіковані українці та росіяни переважають у самому Херсоні та таких містах як Нова Каховка, Каховка, Берислав, Генічеськ та Скадовськ. Україномовне село виявляє себе політично досить пасивно. Ці умови, звичайно, не сприяли розвитку національних партій.
3. Навіть втративши попередні позиції, монополію на владу, Комуністична партія залишалася і залишається найчисленнішою, найактивнішою і найвпливовішою на маси. До того ж влада в області залишається в руках колишніх і нинішніх комуністів. Твердження комуністів, що національний політичний рух був занесений на Херсонщину із Західної України, недалеке від істини. База для виникнення політичних партій і в самому Херсоні і особливо в районах була досить слабкою. Наприклад, зародження в області Руху проходило під впливом і за допомогою західних українців та колишніх учасників дисидентського руху.
У цей же час назріває внутрішня криза в КПУ-КПРС. Послаблення партійної дисципліни, яка прокралася під маскою "демократизації", незадовільна робота в трудових колективах, з молоддю, з громадськістю, бюрократизація - все це призвело до розриву між КПРС-КПУ і народом. Комуністи виявилися непідготовленими до реформ, і вони мусили, хоча б формально, поступитися владою на користь багатопартійної системи.
Заборона у серпні 1991 р. Комуністичної партії України, падіння державності СРСР, проголошення Верховною Радою України 24 серпня Акту про незалежність і майже одностайне його підтвердження під час грудневого референдуму створили якісно нові умови для розвитку політичних об'єднань в Україні.
З одного боку, революційний стрибок, який на деякий час перервав еволюційний поступ, допоміг опозиційним політичним об'єднанням достроково виконати свою програму дій, що передбачала скасування державності Союзу і ліквідацію монополії компартії на владу. З іншого боку, втративши на деякий час звичайний образ зовнішнього і внутрішнього супротивника, політичні партії і рухи після переможної ейфорії перших післясерпневих днів опинилися в стані певної розгубленості, яка невдовзі перейшла у кризу. Глибинною внутрішньою причиною цієї кризи була природна відсутність будь-якої значної масової підтримки населенням народжених партій, не кажучи вже про наявність міцної соціальної опори.
Невдовзі стало зрозуміло, що політичні партії в існуючому виглядів приречені якщо не на зникнення з арени суспільного життя, то принаймні на відсутність серйозних політичних перспектив. У цих умовах для політичних партій і рухів визначальним стає розуміння необхідності перегрупування сил, створення постійних коаліцій і блоків, пошуки джерел фінансування. Після серпневих подій 1991 р. на Херсонщині не існувало жодної юридично зареєстрованої організації політичної партії. На момент виборів 1994 р. існувало п'ять обласних партійних організацій.
А далі понеслось - поїхало, партії почали виникати, немов гриби після дощу. І якщо до проголошення незалежності в Україні було зареєстровано чотири партії, то станом на серпень 1994 р. Міністерством юстиції України було зареєстровано 31 політичну партію. На початок виборчої кампанії 1998 р. з 52 партій, що були зареєстровані, на роль суб'єкту виборчого процесу претендувало 44 політичні партії, причому 19 з них об'єдналися у блоки. На 1 січня 1998 р. - 53 партії, на 1 червня 1999 р. - 75, на жовтень 2000 р. - 106, на 1 січня 2001 р. - 109. Максимальна кількості партій в Україні, сягнула станом на 01.01. 2003 р. їх нараховувалося 125. Нині їх 115.
Партійна ідеологія та типи
Слово "ідеологія" вперше було вжито у 1796 р. французьким філософом А.Де Токвілем. Він розумів ідеологію як "нову науку, що вивчає людську свідомість в усіх аспектах". У ХІХ ст. К.Маркс та Ф.Енгельс виробили ідеологію наукового комунізму, яка у минулому столітті стала державною ідеологією СРСР.
Здебільшого, коли кажуть про ідеологію, мають на увазі певні теорії, доктрини, концепції, які покликані виправдати політику правлячих кіл. В такому аспекті ідеологія тлумачиться її критиками як "спотворена", "ілюзорна", "хибна" форма свідомості.
Найчастіше під ідеологією розуміється "система цінностей чи поглядів (переконань), визнаних як факт чи істина деякою групою людей". Як дослідник політичної ідеології Л.Саджент, "...вона складається з набору позицій, відношень і настанов до різних інституцій і процесів у суспільстві і в державі". Ідеологія "...організує жахливу картину світу в дещо добре, проте і зрозуміле".
Характеризуючи політичну ідеологію в цілому, канадські дослідники М.Дікерсон і Т.Фленейджен акцентують увагу на тому, що "ідеологія, обіймаючи як раціональні погляди (знання), так і моральні настанови, є не приватною думкою, а соціальним поглядом, визначеним великою кількістю людей". Ті ж автори влучно характеризують претензії на ідеологію від однієї людини як "персональну параною", а претензію на єдину для всіх ідеологію - як "комуністичний спосіб мислення".
Більшість сучасних дослідників розрізняють такі типи політичних ідеологій, як комунізм, неокомунізм; соціал-демократія; лібералізм, неолібералізм; консерватизм, неоконсерватизм; фашизм, неофашизм. Причому кожна з цих ідеологій має багато різновидів. Але, як зауважує В.Литвин, "новоутворені політичні організації ... поки що не спромоглися виробити серйозних політичних і соціально-економічних програм, які дозволили б охарактеризувати їх у європейських категоріях лібералізму, соціал-демократії, консерватизму".
Комунізм, неокомунізм. Комунізм від лат. communis - "спільний". Ознака комунізму найбільш точно, з точки зору самих комуністів, охарактеризовано у програмі КПРС: "Комунізм - це безкласовий суспільний лад з єдиною загальнонародною власністю на засоби виробництва, цілковитою соціальною рівністю всіх членів суспільства, де разом з всебічним розвитком людей виростуть і продуктивні сили на основі науки і техніки, що постійно розвиваються, всі джерела суспільного багатства поллються повним потоком і здійсниться великий принцип "Від кожного по здібностях - кожному за потребами". Комунізм - це високоорганізоване суспільство вільних і свідомих трудівників, в якому утвердиться суспільне самоврядування, праця на благо суспільства стане для всіх першою життєвою потребою, усвідомленою необхідністю, здібності кожного будуть застосовуватися з найбільшою користю для народу".
Ф.Енгельс у своїй праці "Принципи комунізму" (1847 р.) писав - "Що таке комунізм? Комунізм є вчення про умови звільнення пролетаріату". В.Медведчук у книзі "Дух і принципи соціал-демократії: українська перспектива" (2000 р.) оцінює цю ідеологічну течію так: "Комунізм як ідейна течія є свого роду екстремістським відхиленням від основної течії соціал-демократичної думки."
До характерних рис комунізму як ідеології відносять: планування - регламентацію з боку держави процесів виробництва і розподілу продукції; публічну власність - існування лише колективної (державної, колгоспно-кооперативної) форми власності, заборону приватної власності, рівність умов - декларування рівного права громадян на одержання матеріальних і духовних благ. Комуністи абсолютують рівність, вважаючи, що з тієї обставини, що люди народжуються рівними, випливає й рівність результатів праці ("Від кожного по здібностях - кожному за потребами"). Ще однією характерною рисою комуністів є експорт ідеології за межі країни.
Джерела комунізму як політичної ідеології виходять з "Утопії" Т.Мора і "утопічного соціалізму" Р.Оуена. Класичне формування і цілісне викладення ідеології наукового комунізму було дано К.Марксом і Ф.Енгельсом у "Маніфесті Комуністичної партії"(1848 р.): "Комуністи вважають огидною справою приховувати свої погляди і наміри. Вони відкрито заявляють, що їхні цілі можуть бути досягнуті лише шляхом насильницького повалення всього суспільного ладу. Нехай панівні класи здригаються перед Комуністичною Революцією. Пролетарям нічого в ній втрачати, крім своїх кайданів. Придбають же вони весь світ".
Щодо впровадження комунізму в Росії (і в Україні теж), то тут доречно процитувати листа К.Маркса учасниці російського соціал-демократичного руху В.Засулич, від 8 березня 1881 р.. Маркс писав: "Аналіз, представлений у "Капіталі", не дає ... доказів ні за, ні проти життєдіяльності російської общини. Однак спеціальні дослідження, які я провів на основі матеріалів, почерпнутих мною з першоджерел, переконали мене в тому, що ця община є точкою опертя соціального відродження Росії...". "Якщо б російські прибічники капіталістичної системи стали заперечувати теоретичну можливість такої еволюції, я запитав би їх: хіба для того, щоб запровадити в себе машини, пароплави, залізниці і ін., Росія повинна була, подібно до Заходу, пройти через тривалий інкубаційний період розвитку машинного виробництва?". "Саме завдяки тому, що вона є сучасницею капіталістичного способу виробництва, вона може засвоїти його позитивні досягнення, не проходячи через усі його жахливі перипетії".
В цих словах, написаних у період
переосмислення ідей революційної "експропріації експропріаторів",
К.Маркс чітко і неоднозначно ставить питання щодо можливості
еволюційної трансформації російського суспільства за принципово
іншою схемою, ніж та, що була економічно обґрунтована в першому томі
"Капіталу". Більше того К.Маркс навіть застерігає російську
соціал-демократію (і це робить йому велику честь як вченому), що
перебіг подій у Росії не вкладається в систему революційного
обґрунтування "Капіталу", що його постулати не можуть бути
догмою.
Ідеї К.Маркса щодо специфічного шляху
утвердження соціалізму в Росії, можливості його еволюційного
розвитку були широко відомі російській соціал-демократії. Вони були
не лише глибоко осмислені Г.В.Плехановим, а й стали основоположним
принципом ідеології групи "Визволення праці".
Однак більшовизм В.І.Леніна пішов іншим
шляхом, повністю перекресливши ці застереження. Це сталося вже 1903
р. на ІІ з'їзді РСДРП, який розколов російську соціал-демократію на
більшовиків і меншовиків. З боку більшовиків це був фактичний відхід
від ідей К.Маркса і щодо його положення, за яким соціалізм не може
перемогти в країні, де ще не створено для цього необхідних
економічних, соціально-політичних та духовних передумов, і щодо
можливостей для Росії специфічного шляху зазначених перетворень. Уже
з часу свого зародження, з першого кроку більшовизм виступив як
суспільно-політична течія, яка лише прикривалася марксистською
фразою, а на ділі була антимарксизмом. А відтак можна з повним
переконанням твердити, що більшовизований марксизм є за своєю суттю
протилежністю класичного марксизму, антимарксизмом на ділі.
Перша невдала спроба втілена ідей комунізму
на практиці мала місце під час повстання паризьких комунарів у 1871
р. У ХХ ст. соціалістичні революції перемоги в Росії, країнах
Східної Європи, на Кубі, в Китаї, Північній Кореї, деяких країн
Африки та Азії. Крайнім проявом неокомунізм став маоїзм, "культурна
революція" в Китаї, терористична діяльність "червоних бригад" в
Італії, "червоних кхмерів" в Камбоджі та ін.
Після падіння СРСР та припинення діяльності
компартій в країнах Східної Європи останнім оплотом панування
комуністичної ідеології залишаються Куба, Північна Корея та з
певними натяжками Китай. Серед компартій Західної Європи найбільш
авторитетною була італійська, котра стабільно одержувала 25-30
відсотків депутатських мандатів на парламентських та місцевих
виборах, займаючи друге місце після християнських демократів. Нині
після розпаду КПРС і відсутності фінансової підтримки більшість
комуністичних партій світу пережили значну кризу і якщо не
ліквідувалися то змінили назви та напрямки діяльності. Так
Італійська комуністична партія не тільки змінила програму а й назву
тепер вона - Демократична партія лівих.
Ще декілька цитат з "Маніфесту Комуністичної
партії" К.Маркса та Ф.Енгельса -"Комуністи відрізняються від всіх
інших пролетарських партій лише тим..., що в боротьбі пролетаріату
різних націй вони виділяють і відстоюють загальні, не залежні від
національності інтереси усього пролетаріату" і далі "комуністів
звинувачують, в тому, що вони начебто хочуть відмінити, вітчизну,
національність. Робітники не мають вітчизни. У них не можливо
відняти те, чого у них немає". Отже теоретики комунізму відхиляли
можливість існування націонал-комунізму.
Націонал-комунізм. Його поява й поширення в
Україні спричинене насамперед слабкістю, незрілістю та розколом
українського демократичного руху. Програні визвольні змагання та
розпочата більшовиками українізація (з 1923 р.) навіяли деяким
представникам українських лівих надію на те, що можна виправдати
критичне становище, в якому опинилася Україна, методами порозуміння,
компромісу з російськими більшовиками, які перебрали на себе
державне керівництво, і навіть досягти незалежної державності.
Виступаючи за співпрацю з російськими більшовиками на базі спільної
(марксистської) доктрини, українські націонал-комуністи об'єктивно
сприяли подальшому розколові єдиного фронту боротьби за
самостійність України і прирікали себе на політичну поразку.
Від самого початку український
націонал-комунізм не був монолітною політико-ідеологічною течією та
розпадався на кілька напрямків: ліва течія в Українській
соціал-демократичній робітничій партії (1917-1918 рр.); течія, що
обстоювала потребу створення самостійної української компартії
(більшовиків), 1918-1919 рр.; ліва течія в Українській партії
соціалістів-революціонерів, пізніше УКП (боротьбисти), 1918-1920
рр.; незалежна ліва течія УСДРП, пізніше Українська комуністична
партія (1920-1925 рр.); самостійницька течія федералістів в КП(б)У
(1919-1920 рр.); закордонна група УКП (1920-1922 рр.).
Головним завданням, що постали перед
Україною націонал-комуністи вважали: подолання комплексу
просвітянської провінційності, меншовартості, переродження нації на
засадах волюнтаризму та досягнення людини - громадянина, носія етики
активізму, творця культурних і суспільно-політичних цінностей та
рушія історії. За сучасної історії лише останнім часом поширилися
розмови про створення Української Комуністичної партії, котра мала б
ідеологічні засади націонал-комунізму, але дальше розмов справа
поки, що не пішла.
Соціалізм.
Соціалізм має французькі корені socialisme, від лат. socialis -
"суспільний". Суспільно - політичний ідеал соціалізму заснований на
суспільної власності в різноманітних формах, відсутності
експлуатації, справедливого розподілу матеріальних благ і духовних
цінностей залежно від затраченої праці, на соціально забезпеченій
свободі особистості. Водночас соціалізм нехтує або й зовсім
заперечує значення економічної свободи індивідів, конкуренції та
неоднакової винагороди за працю як запоруку зростання матеріального
добробуту людини і суспільства. Як альтернативу він пропонує
нетрудовий перерозподіл, політичне регулювання економічних і
соціальних процесів, свідоме встановлення державних норм і принципів
соціальної рівності (нерівності) та справедливості. Іншими словами,
головний пріоритет у соціалістичній доктрині надається державі, а не
індивідові, свідомому регулюванню (плануванню), а не еволюційним
соціальним процесам, політиці, а не економіці.
Раніше вже зазначалося, що соціалізм як
уособлення певної системи ціннісних орієнтирів зовсім не є винаходом
марксизму. Марксизм-ленінізм висвітив її сутність і намагався
пристосувати до власної політичної і ідеологічної доктрини.
Ідея соціалізму, яка у своїй основі
відображає принципи гуманізму, соціальної спрямованості розвитку
суспільно-історичного процесу, зародилася в сиву давнину. Багато
дослідників ідейних витоків соціалізму вважають, що за своєю суттю
вона виросла безпосередньо із самої природи людини, притаманних їй
устремлінь до справедливості, зокрема соціальної, до вільного
самовираження. Ця ідея надзвичайно довго не називалася
соціалістичною, але народилася вона разом із становлення людини як
особистості, її першими спробами осмислити сенс суспільного буття,
його взаємозв'язки та перспективні аспекти розвитку, і тому за своїм
змістом вона по праву називається загальнолюдською, такою, що
належить усьому людському родові.
В усіх радянських підручниках із
суспільствознавства утвердилося, що соціалістична ідея бере свій
початок від соціалістів-утопістів, зокрема представників
французького утопічного соціалізму початку ХІХ ст. Анрі де
Сен-Симона, Шарля Фур'є, а також Роберта Оуена, праці яких
розглядалися як одне з теоретичних джерел марксизму. Однак
заслуговує на увагу й інша думка. Зокрема К.Каутський - один з
видатних теоретиків західної соціал-демократії, підходив до проблеми
щодо витоків соціалізму грунтовніше. Досліджуючи це питання, він
науково довів, що соціалісти утопісти будували свої ідеї не на
порожньому місці, а на базі всього багатства гуманістичних
устремлінь попередніх поколінь. І з цим не можна не погодитись.
Є думка, що історія соціалістичної ідеї бере
свій початок з джерел давньогрецької культури. Звичайно, йдеться про
формування окремих світоглядних ідей лише соціалістичного
забарвлення в їхньому якнайспрощенішому, примітивному вигляді. Однак
сам по собі факт, що ідеї соціалізму, як і інші основні типи
сучасного мислення, духовної культури в цілому, зародилися в надрах
давньогрецької філософії, є надзвичайно значимим.
Соціалізм отримав у науці різноманітне
тлумачення. Найголовнішими серед них вважаються два підходи: з
позиції марксизму і з погляду соціал-демократії. Марксистська
концепція соціалізму розглядає його як першу, нижчу, незрілу фазу
комунізму - суспільно-економічної формації, яка безпосередньо
заступає після завершення революційного перехідного періоду й
характеризується: ліквідацією приватної власності та
експлуататорських класів; утвердженням суспільної власності на
засоби виробництва, провідної ролі робітничого класу в рамках
соціально-політичної та ідейної єдності суспільства; здійсненням
принципу "від кожного за здібностями, кожному за працею";
забезпечення на цій основі соціальної справедливості, умов для
всебічного й гармонійного розвитку особистості.
Соціал-демократія. Головними складниками
ідеології сучасної соціал-демократії є: свобода - можливість робити
все, що не завдає шкоди іншим людям; справедливість - рівність
стартових можливостей для всіх громадян; солідарність - можливість
для людини, яку внаслідок життєвих обставин спіткала невдача,
розраховувати на допомогу суспільства і держави. Соціал-демократи
визначаючи рівність людей від народження виступають за "рівність
умов". Вони виступають також за рівність всіх форм власності та
виступають на захист прав і інтересів меншин. Соціал-демократія як
політичний рух зародилася у ХІХ ст. Спочатку ідеологія
соціал-демократії збігалася з ідеологією комунізму. До 20-х років
минулого століття вони фактично були тотожні. Спочатку
соціал-демократія ставила за мету знищення капіталістичного ладу,
головний метод вбачала у передачі в суспільну власність засобів
виробництва і відмовлялася від будь-якого компромісу з буржуазією.
Як вказував Карл Каутський: "Соціал-демократія є поєднання
робітничого руху з соціалізмом".
Пізніше відбулася еволюція
соціал-демократії, і почалася вона з того, що Соціалістичний
Інтернаціонал засудив насильство і політичні репресії комунізму.
Спочатку вибір соціалістів на користь колективних і індивідуальних
свобод не поєднувався з переглядом економічної програми. І лише
після 1951 р., коли Франкфуртський Конгрес Соцінтерну визнав право
на приватну власність як необхідну передумову свободи,
соціал-демократичні партії більшості європейських країн виходять із
кризи і перемагають на виборах.
У 80-х роках минулого століття
соціал-демократичні партії повернули в бік класичного лібералізму,
до політики більш вільної конкурентної економіки й почали
акцентувати увагу на зростанні виробництва, а не на переміщені
прибутків від одних груп населення до інших. Саме таким шляхом пішли
соціалістичні партії Франції, Іспанії, Австрії.
Лібералізм,
неолібералізм. Лібералізм від лат. liberalis - "вільний". До
головних цінностей ідеології лібералізму відносять: свободу особи,
свободу слова, релігії, приватної власності і право на політичну
опозицію; лімітовану участь держави - участь лише у виконанні тих
специфічних функцій, які суспільство не може виконувати ефективно;
рівність прав - надану законом можливість самореалізації особи.
Класичний лібералізм виник у Європі у ХVІІІ
- ХІХ ст. у період боротьби буржуазії проти абсолютизму. Ідеологами
класичного лібералізму були Дж. Локк, А.Сміт, Т. Джеферсон.
Ідейно-моральне ядро класичного лібералізму утворилися такі
положення: абсолютна цінність людської особистості та рівність від
народження всіх людей; автономія індивідуальної волі; раціоналізація
і доброчинність діяльності людей; визнання невідчутності прав людини
на життя, свободу, власність; створення держави на основі загального
консенсусу з метою збереження й захисту природних прав людини;
договірний характер відносин між державою та індивідом; обмеження
обсягу і сфер діяльності держави; захищеність від державного
втручання в особисте життя людини і свобода її дій (у рамках закону)
в усіх сферах суспільного життя; утвердження вищих істин розуму як
орієнтирів між добром і злом, порядком і анархією.
Лібералізм - це, насамперед, уявлення про
самодостатність особистості та її прихильність до свободи, яка сама
є цінністю. Але специфіка лібералізму передбачає не "дух свободи" як
такий, а розроблення правових умов його забезпечення.
Неолібералізм, або реформований лібералізм
виник у першій половині ХХ ст. на тлі розвитку буржуазного
суспільства від домінування вільного підприємництва до
державно-монополістичного регулювання економіки. Ці тенденції
починаються з нового курсу Ф.Рузвельта. Неоліберальна ідея
відповідальної держави в багатьох аспектах збігається як з
відповідальними неоконсервативними ідеями, так і з деякими
цінностями соціальної демократії, що свідчить про прозорість
кордонів між цими трьома ідеологіями на сучасному етапі.
Поширення ліберальних ідей в Україні не мало
такого розмаху і не привело до "тріумфальної ходи" лібералізму, як
це мало місце в країнах Західної Європи ХІХ ст. Процес сприйняття
політико-економічних постулатів лібералізму в Україні не був ані
цілісним, ані успішним. Вирізняють дві спроби рецепції лібералізму в
Україні. Перша була пов'язана з намаганнями М.Драгоманова внести
західні ліберальні ідеї в українське середовище у другій половині
ХІХ ст. та поєднати їх із соціальною та національною ідеями; друга
мала переважно космополітичне забарвлення і виявилася у діяльності
представників російської ліберальної течії. Частково ліберальні ідеї
прижилися, хоча й зазнали певної трансформації в українському
народництві та соціал-демократії.
Центральними поглядами українського
лібералізму були такі: існування демократичної держави можливе лише
за умови політичної свободи; домінантною цінністю у співвідношенні
"людина - суспільство - держава" є "людина" незалежно від
соціального статусу конкретної особистості. Більшість українських
лібералів вірила в можливість здійснення національних прагнень
українського народу та захисту конституційних принципів у межах
оновленої та демократизованої федеративної Росії. На новітньому
етапі носіями ліберальних ідей в Україні стало більше десяти партій
(Ліберальна Партія України, Народно-демократична партія, партія
"Нова політика"). У Росії ліберальна ідеологія близька політичній
партії "Яблоко" Г.Явлінського, партії, котра протягом ряду років має
стабільну підтримку виборців.
Консерватизм,
неоконсерватизм. Консерватизм походить від лат. сonservo -
"зберігаю, охороняю". Для цієї ідеології характерні такі риси:
сім'я, релігія, свідомість і традиційна мораль як основа збереження
нації, природна нерівність людей і ієрархічність побудови
суспільства, мінімальне втручання держави в економіку при сильному
державному контролі за політичною сферою. Консервативний світогляд
схематично визначається як комплекс принципів, головні з яких -
традиція, релігійність, авторитет, свобода і відповідальність,
скептицизм. У дусі гегелівської формули "все, що дійсне - розумне,
все розумне - дійсне", консерватор розглядає світ як найкращий з
усіх можливих світів. Безперечно, будь-яка країна, нація потребують
людей, партій і організацій, які обґрунтовують їхні інтереси
ідеологією, що покликана зберігати, захищати, передавати майбутнім
поколінням те, що досягнуто в кожному історичному періоді, бо народ
без пам'яті про минуле - це народ без майбутнього. Рівночасно
справжній консерватизм, покликаний захищати статус-кво, пояснювати
необхідність його збереження, має враховувати реалії, що змінюються,
і пристосовуватися до них. В Україні консерватизм набув ще меншого
поширення, ніж лібералізм, і впродовж тривалого часу залишався
екзотичним свідченням існування нетривких, монархічних традицій.
Безпосередня його поява була викликана необхідністю захисту
національних традицій, що опинилися в небезпеці внаслідок впливу
русифікації. Кристалізація ідейного підґрунтя українського
консерватизму була спричинена існуванням в Україні Гетьманату
П.Скоропадського (1918 р.). Нині на позиціях консервативних
ідеологічних позицій знаходиться Українська республіканська
партія.
Сучасний неоконсерватизм знаходиться десь
посередині між деструктивністю необмеженої ринкової стихії і
неефективною тоталітарною державною регламентацією, для цього
характерні вимоги збереження законності і порядку. Враховуючи досвід
таких країн як США, Великобританія, Німеччина, де є консервативні
партії (Республіканська у США, Консервативна партія Великобританії
(створена в 1867 р.), Християнсько-демократичний союз у Німеччині),
котрі протягом багатьох років здобували перемогу на виборах, можна
говорити про зростання впливу неоконсерватизму в світовій
політиці.
Націоналізм.
Походить від французького - nationaliste, що означає "народ". Як
модерний напрям політичної думки та ідеологічна підстава
організованого (чинного) націоналістичного руху проминув у своїй
еволюції три стадії: ранню, або романтичну; класичну, або власне
інтегральну, яку уособлювали Д.Донцов, С.Бандера, Я.Стецько;
сучасна, що не має виразного ідеологічного обличчя, уособлюється
діяльністю декількох політичних угрупувань (КУН, ОУН(м), ОУН(б),
ДСУ, УНА-УНСО), які так чи інакше намагаються реалізувати
ідеологічні постулати своїх попередників. Романтичні націоналісти
запеклим ворогом України вважали Росію, закликали до безкомпромісної
боротьби з нею. Віра в націю як найвищу суспільну цінність сягнула
гіпертрофованих розмірів в ідеологічній конструкції Д.Донцова.
Необхідність націоналізму полягала у зміцнені волі до життя, до
влади, до експансії, і в устремлінні до боротьби та свідомість її
конечності. Необхідно підпорядкувати власний народ національним
завданням та змусити його до агресії проти сусідів. Перебуваючи в
еміграції, керівники націоналістичного руху почали переглядати свої
ідеологічні постулати в бік демократизації. Нинішні ідеологи
українського націоналізму не відійшли від класичних постулатів, але
стали більш помірковані.
Фашизм,
неофашизм. Фашизм італійське слово fascismo від лат. fascio -
"жмут, в'язка, об'єднання". Фашистська політична доктрина
відрізняється неймовірною мішаниною фрагментів, насмиканих із
різноманітних політичних і філософських течій, що були модними в
націоналістичних колах Німеччини та Австрії початку ХХ ст.
Характерні ознаки фашизму як ідеології такі: ієрархічність побудови
суспільства і тотальний контроль з боку держави за політичною
сферою, інтегративна свідомість і зверхність інтересів нації,
створення образу ворога і пріоритет зовнішньої політики над
внутрішньою. У політичній доктрині фашизму індивід - це ніщо. Він
має "розчинитись" у вищій силі нації та відчути гордість від участі
в ній. Адольф Гітлер, найвищий політичний та ідеологічний авторитет
фашизму, писав: "Тільки ідеалізм приводить людей до добровільного
визнання примусової сили, тим самим перетворює їх у пилинку, в атом,
спонукаючи їх відмовлятися від будь-якого права на особисту думку,
особисті інтереси, особисте життя і щастя. Таке схиляння перед силою
становить сутність політичної організації, в якій індивід
відмовляється від себе на користь нації". Здійсненню цієї мети
багато в чому посприяли ідеї Ф.Ніцше про "надлюдину". Тільки
"надлюдина" (фюрер, дуче, каудильйо) можуть подолати негаразди і
прикрощі, що ними переповнене реалії суспільного життя.
Фашизм виник в Італії в 1919 р., а вже в
1922 р. італійські фашисти на чолі з Б. Муссоліні прийшли до влади.
У 1933 р. перемогла Націонал-соціалістична партія на чолі з А.
Гітлером. Можна було б і далі цитувати А.Гітлера, Б.Муссоліні або
доктора Гебельса та після Нюрнберзького процесу фашистська ідеологія
була заборонена, а разом з нею і фашистські партії. Аналогічна
заборона подібної ідеології закладена і до Конституції та законів
України, хоча і сьогодні у більшості країн Європи діють
неофашистські партії.
"Праві", "ліві" та
"центр". Традиційний поділ політичних сил на "правих" та "лівих"
веде свій родовід з часів Французької революції 1789 р. "В
Законодавчих Зборах 1791-1792 рр. була права сторона - фельяни, або
конституційні монархісти очолювана Лафаєтом, і ліва - партія
Жиронди, що складала проміжну ланку між
напівконституційно-монархічною і напівреспубліканською буржуазією"
(П.О. Кропоткін, Велика Французька революція 1789-1793 рр.). Термін
"центр" з'явився пізніше, походить він з Німеччини. В середині 50-х
роках ХІХ ст. представники католицьких громад в ландтагах (місцевих
парламентах) займали місця в центрі, а після об'єднання Німеччині в
рейхстазі утворили партію з назвою Центр, саме ця партія сповідувала
позиції поміркованості і виваженості у рішеннях.
Нині партійний спектр України вже не може
бути описаний простою ідеологічною схемою "праві-центристи-ліві" -
насамперед через те, що "ідеології" давно вже перетворилися на
товарні знаки. Ідеологія - це передусім модель майбутнього, а в
країні, де все населення - від бомжа до міністра - живе лише
сьогоденням, про дієвість жодної ідеології не може бути й мови.
1 | 2 | 3
Далі...
|
|
