|
Книга херсонського автора репрезентує здебільшого поезії порубіжжя 1980-1990 р.р. - доби демократизації і гласності, яка не лише викликає певну ностальгію по собі, але й продовжує живити українців вірою в себе, в свій народ, у незворотність державницького поступу. Ці вірші друкувалися на сторінках літературних збірників, журналів і газет Київщини і Львівщини, Черкащини й Херсонщини, Луганщини й Харківщини, а також україномовних часописів Англії, Польщі. До даної книги увійшли й твори останніх літ. Автор сподівається знайти відгук у серцях тих читачів, для яких назавжди залишаться святинями рідна мова, національна ідея, батьківщина. Це ті святощі, які єднали мільйони людей і в дні Помаранчевого відродження, що відкрило шлях до оновлення українського суспільства на засадах реальної, а не тільки декларованої державної незалежності і соборності, волі та рівності.
З творів цієї книги озиваються українці й люди інших національностей, що офірували свій досвід, знання, талант, а часто й саме життя на вівтар служіння Вітчизні. Це давні і сучасні діячі материкової України і діаспори, які своїм подвижництвом і любов'ю до рідного краю надихають молоде покоління на творення нової - справді демократичної і цивілізованої Батьківщини.
Немченко
І.В.
Квітка України: Вірші / Передм.
В.Загороднюка. - К.-Херсон: Видавничий центр "Просвіта", 2005. - 135
с.
ISBN 966-8547-35-7
Не в'яне квітка українськості
(Україна і діаспора в поезії Івана
Немченка)
Україна... Рідна пісня... Українське
слово... Ці поняття єднають у світі мільйони людей. І не важливо, де
ти живеш - у мальовничих Карпатах чи в таврійських степах, у краї
поліських озер чи на просторах Слобожанщини, в промисловому Донбасі
чи в курортному Криму, на далекому Зеленому Клину чи на близькій
малиновій Кубані, чи тебе зігріває палюче сонце Австралії, чи ти
губишся в туманах Альбіону, чи милують твоє око краєвиди Канади, чи
дивує екзотика Бразилії та Аргентини... Коли ти українець, то в тобі
живе-процвітає той цвіт, якого не побачиш, але завжди відчуєш
серцем.
Це квітка любові і непокори, квітка єднання
і волі. Квіт відродження українства... Саме цей символ і винесено в
назву збірки поезій таврійського автора Івана Немченка. Герої його
творів - діячі України та діаспори, що наближали добу незалежності й
соборності. З різних століть вони озиваються до нащадків,
мобілізуючи на подвижництво та офіру в ім'я Батьківщини: Ярослав
Мудрий і Богдан Хмельницький, Іван Мазепа й Тарас Шевченко,
Пантелеймон Куліш і Борис Грінченко, Дмитро Маркович і Михайло
Грушевський, Микола Чернявський і Микола Куліш, Степан Бандера і
В'ячеслав Чорновіл, Василь Стус і Володимир Івасюк...
Чимало таких подвижників волею долі
опинилися в еміграції, але й там продовжували свою патріотичну
діяльність, культурно-мистецькі справи в ім'я України. Це Софія
Русова й Олександр Олесь, Василь Вишиваний і Євген Маланюк, Юрій
Дараган і Олег Ольжич, Олена Теліга і Юрій Клен, Іван Багряний та
Улас Самчук, Андрій Легіт і Богдан Бора... Їхніми долями, їхніми
радощами й болями переймається поетове серце. А ще І.Немченко
прослідковує зв'язки діячів діаспори з його рідною Херсонщиною. Це
зокрема віддзеркалено в циклі "Король українських сердець",
присвяченому онукові австро-угорського імператора Франца-Йосифа
Вільгельмові фон Габсбургу - відомому під іменем Василя Вишиваного
сподвижникові Симона Петлюри, борцеві за перемогу УНР, авторові
поетичної книги "Минають дні", виданої у Відні 1921 року.
Широко репрезентовано у віршах Івана
Немченка й характерних представників літературного світу сучасного
українського зарубіжжя (Яр Славутич і Остап Лапський, Зоя Когут і
Міля Лучак-Горбачек, Іван Златокудр і Тадей Карабович, Іван Киризюк
і Юрій Гаврилюк, Володислав Грабан та ін.). По-різному простелилися
їхні життєві й творчі шляхи. Є в них і сонячні, й трагічні сторінки.
Невипадково лірична присвята одному з цих співців називається
"Відгомін "Вісли", адже йдеться про наслідки українофобської
операції, проведеної 1947 року польськими службами при підтримці з
Москви - акції, спрямованої на насильницьке виселення наших
співвітчизників з етнічних районів Надсяння, Білгорайщини, Холмщини,
Любачівщини, Підляшшя, Лемківщини, Бойківщини з метою цілковитої
асиміляції, винародовлення й денаціоналізації.
Закономірно, що автор не оминає в своїх
віршах і яскравих постатей з літературного світу сучасної України
(Дмитро Павличко, Петро Ребро, Валерій Бойченко, Степан Процюк,
Євген Баран, Олександр Гордон та ін.), а також рідної Таврії (Микола
Братан, Валентина Наумич, Микола Василенко, Анатолій Кичинський,
Валерій Кулик, Анатолій Крат, Володимир Пузиренко та ін.).
Книга І.Немченка - поетичний заклик до
українців у планетарному масштабі - згуртувати свої потуги задля
утвердження справді "нашої" України як повноправної господарки на
своїй землі, яку знають і шанують у світі. Це вимріяна у віках
щаслива й вільна, миролюбна й цивілізована, багата і щедротна
країна, яка вже не буде відлякувати інші держави непередбачуваністю
своїх кроків, не викликатиме зневаги за свою вторинність і
рабськість.
Невипадковим у поезії Івана Немченка є й
образ легендарного кавказького вождя Шаміля, який протягом цілих
десятиліть керував визвольною війною горців проти царської
Росії-колонізаторки ("Кавказька пісня", "Шамілеві пісню співа
Шуайнат"), адже й сьогодні в тому ж регіоні продовжується реалізація
імперської політики Москви - політики, так гостро відчутної і в
Україні.
З початку 90-х років І.Немченко поріднився з
Надроссям - це викликало до життя більше сотні віршів, присвячених
Черкащині і її чарівному куточку - Корсунщині. Читаєш поетові
"Корсунські співанки", і сам не можеш не закохатись у цей край, з
яким пов'язані долі Богдана Хмельницького й Івана Виговського,
Тараса Шевченка й Івана Сошенка, Івана Нечуя-Левицького й Андрія
Легота-Ворушила. Переймаєшся ностальгією тих черкащан, що опинилися
на чужині, але через усе життя пронесли шану та любов до землі
батьків:
Вишневого цвіту прибій,
Печалі мої ти розвій!
Мене занеси на часину
В
далеку мою Україну,
Де вишнями квітне
Надросся,
Бджолиним гуде стоголоссям...
("Леготова пісня з Лондона")
Десятки подібних поезій, здебільшого під
германізованим псевдонімом таврійського автора Іван Дойч, протягом
багатьох літ рясніли на сторінках газет Шевченкового краю - "Вісник
Корсуня", "Молодь Черкащини", "Корсунь", "Нова доба", "Корсунчанка",
"Надросся", засвідчуючи жвавий інтерес митця до подій і людей
Центральної України.
У багатьох своїх віршах письменник-південець
підкреслює мобілізуючу роль рідної мови - мови Великого Тараса, адже
це духовна основа нашого буття:
Могутня наче сонячна ріка...
Огромом сяйва душі осіни,
Відроджуй у рабові вояка,
А перевертневі сумління поверни.
Слід зазначити, що ще з 80-х років
І.Немченко заявив про себе як палкий пропагандист української мови і
культури в Таврії, як учасник демократичних процесів, що розпочалися
в суспільстві й вилились у діяльності різних патріотичних утворень -
Народного Руху й "Просвіти", Козацького коша й Конгресу української
інтелігенції, товариства "Україна" й відродженої Української
Автокефальної Православної Церкви. Цю суспільну активність і чітку
громадянську позицію він проніс через десятиліття. Тож не є
несподіванкою поетів цикл "Оранжеві співанки". Наявність
публіцистичного струменя у цих віршах цілком зрозуміла. Цим
співанкам віриш, як і їх авторові, якого завжди можна було побачити
як серед таврійських маніфестантів-жовтоблакитників за
комуністичного режиму порубіжжя 80-90-х років, так і на оранжевих
мітингах у Херсоні в 2003-2004 роках. Нехай ці твори не надто
вишукані щодо форми, але це віршовані фіксації настроїв рядового
учасника подій, що вже стали Історією. Як офіційний спостерігач на
виборах від місцевого штабу В.Ющенка поет ділиться своїми враженнями
і від мітингових пристрастей, і від виборчих баталій. Просто і щиро
звучать його рядки:
Спадають на обличчя
Оранжеві веснянки,
Виблискують жарптичо,
Як роси на світанку.
Пройди Вкраїну пішки
Од краю і до краю -
Оранжеві усмішки
Вітчизну осявають.
Ці усмішки дійсно сяють з мільйонів облич
окрилених українців - окрилених вірою в себе і свою націю, в свого
справді народного Президента. Це свідчення того, що наш народ дійсно
підвівся з колін, і вже не знайдеться ніякої сили, яка б повернула
його до становища раба.
Без особливої патетики хочеться сказати: ми,
тавричани, горді тим, що наш край виділяється серед інших південних
та східних областей рівнем національної самосвідомості й природним
прагненням до єдності народу, а не до якихось сепаратистських ігор з
непередбаченим фіналом. Літописцями цього оздоровчого процесу, який
охоплює все більші маси південців, зорієнтовуючи їх на служіння
новій Україні, є наші поети. Іван Немченко - один із них.
Василь Загороднюк,
член Національної Спілки письменників України,
кандидат філологічних наук
Ностальгія
З циклу "Емігрантські пісні"
І
Як із краєм коханим прощались,
Брали грудку святої землі,
Щоб дідівські боги не цурались,
Оберегами завше ставали,
Рятували в чужинній імлі.
Стільки тих грудочок назбиралось,
Наче зір віковічна печаль.
Тільки де б з ними не мандрували
І в яких би світах не бували,
Україна бриніла в очах.
Грудочки біля серця чорніли.
Грудочки - невтишимі жалі...
Та які б там вітри не вітрили,
Додавали надії та сили
Ті шматочки своєї землі.
ІІ
Ой ти, Тавріє моя
Степомрійная!
Розбрелась твоя сім'я
Неспокійная.
Як робилася земля
Колективною,
Вмилась
хвилею з Кремля
Репресивною.
Думав Сталін покарать
Україноньку -
Став їй
мірять-примірять
Домовиноньку.
Хто не згинув від чуми
Від голодної,
Той
потрапив до тюрми
До холодної.
Ті пішли на Соловки,
Що й не снилися.
Ті аж
край Амур-ріки
Опинилися.
"На війні як на війні" -
Кажуть людоньки.
Тільки
в рідній стороні
Ниють грудоньки.
Бо війна чи не війна
Раптом сталася,
Тільки
наша вітчина
Мов запалася.
Ой ти, Тавріє моя
Степомрійная!
Розбрелась твоя сім'я
Неспокійная.
Так далися ті роки
Окаяннії!
Постелилися
стежки
До Британії...
Ті - в Бразилію пливли,
Ті - в Австралію...
Лиш
би вирватись з імли
Небувалої.
Ті потрапили в Китай,
Ті - в Канадоньку…
Як
було там - не питай
Щиру правдоньку.
Ой вела біда біду
Попід рученьку,
Знали
горе та нужду
Ми колюченьку.
І не раз бо нам було,
Як билиноньці, -
Серце
сумом запеклось
По Вкраїноньці.
Леготова пісня з Лондона
Вишневого цвіту прибій...
Од нього стаю сам не свій.
Од нього у хвилі розмаю
Коханої усміх згадаю.
Од нього у краї чужиннім
Я марю про весни вкраїнні.
Вишневого цвіту прибій,
Печалі мої ти розвій!
Мене занеси на часину
В
далеку мою Україну,
Де вишнями квітне
Надросся,
Бджолиним гуде стоголоссям...
Вишневого цвіту прибій,
Ти в браму прийдешнього бий,
Щоб люди мудріші ставали
І квіти душі не втрачали,
Щоб вибравши вірну дорогу,
Служили вітчизні та Богу.
Андрію Леготові
А Корсунь ще Вашими кроками мріє
(Нічною порою їх
парк чує знов).
До нього йдете Ви, коли сутеніє,
Розлуку здолавши і
часу покров,-
І
так на душі після смутків ясніє,
Юнацьке завзяття зворушує кров.
Лебідка десь плине ставищем
Мартанським...
Едемською піснею спомин озвавсь...
Гризоти сердечні у
дикому танці
Одно тільки й хочуть, щоб щем не
ховавсь.
Тужити
й тужити... А може, вернути?
Одкрий, рідний краю, забуті стежки!..
- Відкрити
недовго... та тільки спокути
І болю душі не сприймуть "землячки".
Іван Златокудр
Іван Златокудр зазирає у плеса-свічада.
В них - день і ніч,
біль і сміх, і життя, і заглада.
Аж де ген-ген видзвонює лемкам малиново
дзвін,
Никифор з
Криниці стоїть із райдугами верховин.
Златом закудрює
осінь, пейзажі водою підточує,
Линяють вони, обручами барв хтось їх
скочує.
А на
столі духмяне сонце згадало ниву,
Та піч очима прабабусь погляда журливо:
"Ой, покотилося
щастя хатнє не своїми краями..."
Куніце куницею побігло ліричними гаями.
У саду молодильне
ябко, що юність відродить…
Де ж його вхопити - спливло, як ті води…
Розливаються вони
на чотири броди.
Юрій Гаврилюк
Югнеш чи підростеш до зір, а знаєш, що усяк
умре.
Розмиє
час-бігун життєву скелю.
І журавля чи гусеня останнє-невеселе
Його а чи тебе
неждано в ирій забере.
Гойдаються у
пралісі дерева,
А час шука горлянку - вовкулака -
Втекти від нього -
справа то даремна…
"Радуймося!" - кажуть. Як є з ким
балакать.
Ирієм
чи снами Саят-Нова ходить,
Любовної пісні тихенько заводить.
Юністю-казкою хата
усміхається,
Коли в снах чи в серцях увижається...
Іван Киризюк
І купить мама коника, а в нього…
(Веселе гіркотою
озивається).
"А
ми мов ті коні безногі" -
На формулу роду складається.
Купити вітчизни не можна,
Иншої немає й не
буде.
Рана мов
яруга придорожня -
Ирій тільки заспокоїть груди.
За межею, де жалі
зникають,
Юні
коні вічності гуляють.
Коні прудконогі й білогруді…
Зоя Когут
"Зійдуть жнива із праведної дії!.."
О так, ще не
пропаща Україна,
Якщо зреклася зерен безнадії...
Курличе пані Зоя журавлино,
Осанну Краю
жайвором співає,
Гірку журбу чаїно виливає
У австралійській
дальній стороні.
Там чужина чужа в чужій весні...
Іван Колос
І молодів, і радістю п'янів,
Весняно серце
віддавав Карпатам,
А Тисі шепотів казки-пісні,
Надією і вірою
багатий.
Колумбом линув у блакитну даль.
Од шуму просторів
ставав мов сталь,
Любовно меч піднявши харалужний...
Однак розбився
сподівань кришталь.
Самотність. Старість. Чужина байдужна.
Відгомін "Вісли"
Володиславу Грабану
Піч була і пироги з духмяністю вікіВ...
А тепер тут пустка. Порожньо і голО .
Не знайти старих дерев довкіЛ -
У смертельне заблукали колО .
Гоїть чи разить калини гордий виД
Рідна кров спада поміж листвИ .
Аж пече той слід - німий вигнанців голоС .
Бо прийде до хижі мальва з отніх сіЛ ,
А господаря нема. Спитається й фіалкА :
"Ну, куди ж ти зник із марева лісіВ ,
У якому жив щасливо змалкУ?"
Марині Гурман
"Марино Гурман! Марино Гурман!" -
Сурмлять журливо зимові сурми.
Без Вас лишився Херсон похмурим,
Марино Гурман, Марино Гурман.
Чи сняться Вам наші заметілі
Ув Ізраїлі, ув Ізраїлі?
Хата журиться
Стоїть облущена, стара хатина.
І плаче кожна у вікні шибчина.
Бур'ян шепоче: ждати вже даремно:
Надія на повернення нікчемна.
Надія на повернення хазяйки
(Весь двір тремтів од жінчиної лайки),
Надія на повернення щасливе
Старого Мойше і малої Риви.
Та хай би вже сварилася теперка
Ота вертлява голосна Естерка -
Тоді б до хати дух живий заглянув
І пустку звідси геть прогнав мертв'яну.
Та порожнеча тут за господиню.
Безмежна тиша, мов у домовині...
А десь далеко, в ізраїльськім краї
Крихітна Рива ляльку колисає.
І маряться чомусь маленькій Ривці
Ласкавці і духмяні чорнобривці.
І заспіває, ніби спогадає:
"Тихесенький вечір...
на землю...
спада-а-а-ає..."
Тагетеси
Тагетеси квітнуть
На грядці у Гані.
Тагетеси квітнуть
Духмяні-духмяні.
Такі
вони рідні,
Квітки чорнобриві -
Спокійні і гідні,
Прості й некрикливі.
"Скажіть мені, квіти, -
Питає дівчатко. -
З
якого ви світу?
Чому вас так звати?"
А квіти кивають,
Шепочуть до Гані:
В
етруському краї
Росли ми в пошані.
Ізвідти дорога
Вела
нас повсюди...
В честь Тагеса-бога
Назвали нас люди.
Та
землі чужинні,
Куди ми трапляли,
Ім'я старовинне
Нам
завше міняли.
Колись ми відкрили
Для себе країну -
Ясну
і премилу
Країну Вкраїну.
Хоч всяке бувало -
І
горе, і рани,
Вітчизною стала
Для нас вона, Ганю.
У бій виходжали
Сини-чорнобривці.
Вони
нас назвали:
Квітки "чорнобривці".
І де українців
Життя не
кидає,
Квітки-чорнобривці
Їм дім нагадають.
Іванові Олійнику
Моєму дідові-емігрантові
Дідусю Йване! Де ж бо Ваші коні?
В яких світах їдять хлібці з долоні?
Як радісно вони до Вас іржали,
Не відали, що час - як гостре жало...
І що буває вічною розлука,
А знали тільки: матимете внука.
Чи та бандура Ваша не для нього?
Зросте хлопчина - візьме у дорогу.
Куди ж Ви, діду? Що то за пригода?
Громи гримкочуть з Заходу і Сходу,
Іржання й туга до землі припали -
Війна-розлучниця усіх причарувала.
Куди ж Ви, любий? Заростуть стежини,
Онук проскаче ними на лозині,
Вихрасті коні сни йому стривожать,
За панну серця стане квітка-рожа,
Колюче щастя прийде жовто-синьо,
Та вже не буде Вас о тій часині.
І чи заплаче понад Альбіоном
Бандура Ваша за моїм Херсоном?
Могила в Ковентрі
Пам'яті мого діда-діпіста
Дідусю Йване, як то Вам лежиться
Під ковентрійським небом чужинецьким?
Чи заспокоїв Вас той сон мертвецький
У тім краю, що зветься заграниця?
Де ностальгійна ранила Вас птиця,
Де Вас десятки літ пекли жалі
І спогади-світанки рідної землі...
Не полонили мовозвуки Вас чужинські -
Зітхало слово й калиново, і лелечо.
Й листи-листочки, що бриніли по-вкраїнськи,
Все пошта нам приносила з далеччя.
І, мабуть, Вам нерідко сумувалось
І за сім'ї залишеним теплом,
За мріями, що мов міраж розпались,
За тим, що так багато не збулось,
Що внукам заповітне ремесло
Не перейшло від пращурів майстривих
І Вами зроблене вселенське диво -
Бандура - не почує хвиль Дніпра.
Розтанула в туманах Ваша гра...
Бандури Ваші розійшлись по світу
І виграють про українську долю.
І в кожній з них сумним жалем-привітом
Відлунюють душевні Ваші болі.
Нам не судилось бачитись ні разу
(Стількох доба сувора розлучила!),
Та, певен, у світах видінь-фантазій
Ви з кожним з нас віч-на-віч говорили...
Минає час. І падають завіси,
Що розділяли сім'ї і народи.
Стираються між Заходом і Сходом
Відмінності, яких було до біса.
І хтось із нас, здійснивши переліт,
Колись ще пройде Вашою Піл-стріт,
Де і сьогодні, звісно, гомін не змовка.
І внука ачи правнука рука
В зимовий білий день або улітку
Ще покладе Вам на могилу квітку...
Канадському херсонцеві
Ярові Славутичу
Хай на землі далекої Канади,
Що сповнена величчя і принади,
Зринає перед Вами щохвилини
Коханий образ рідної Вкраїни.
Вона у злиднях, та зате на волі
І не поверне до ярма ніколи.
Вона в надії, що цвістиме всюди
Цвіт українськості на радість людям.
Український дзвін
Від Дніпра до Темзи і старих Пеннін
Лине малиновий український дзвін.
Від зірок таврійських до канадських зір
Пісня українська запліта узір.
Від Дінця до Лени та Амур-ріки
Чути українські говори дзвінкі.
Від донських просторів
до бразильських піль
В
нас єдина радість і єдиний біль,
Бо вкраїнське серце має кожен з нас,
Що долає простір, обганяє час.
Смолоскипи сердець
Скорбота Софії Русової
На форумі так жваво. З-під вуалі
Видніється вам царство похвальби.
Ви тут одна неначе квіт печалі.
Потойбіч сміху. Бранка жалоби.
Ви мовите про українську драму
Тим, що прийшли сюди, як на парад.
Вас ніби й слухають, але без тями:
Голодний, знано, ситому не брат.
Сльоза вас обпекла чи заросила
(Дай, Боже, сил, аби не заридать!) -
Невже нема зовсім нікому діла
До України, де навкіл біда…
І лине спомин. Тронки ніжнодзвонні
В причорноморських золотих степах,
Акації в розпеченім Херсоні,
Одеський порт, що рибою пропах.
І обриси коханої Олешні.
І Харкова нев'януча краса…
А над усім - страшні червоні клешні.
А над усім - кістлявої коса.
І очі ваші - птахи на руїні -
Кричать натужно поглядом німим:
"Більшовики спустошили Вкраїну -
Погасло сонце в серці у моїм!"
Олесь і Ольжич
Сміялись солов'ї Олеся
І плакали від чар кохання,
Коли на світ прийшов малесик -
Чи для тріумфу чи страждання.
Хлоп'ятко нарекли Олежком,
Утерли чистії сльозини
І повели на тую стежку,
Де квітла воля України.
Коли криваві муравйови
Вкраїнське сонце крили млою,
Олесеве пекуче слово
Лилось у пельки їм смолою.
Коли ж вожді зорю червону
На тілі роду випікали,
Поклявся Ольжич, що до скону
Не подарує їм потали.
"Кохана земле, мудра й горда,
Прийми мою любов безкраю.
Коричневі й червоні орди
До часу душу тобі крають.
Зметем ворожу ницу лаву.
Даремно чорний ворон кряче,
Коли батьки й сини державу
Відроджують в серцях гарячих!"
Лихі нацисти-поторочі
В катівнях Ольжича душили.
І хоч поникли мертві очі,
Та воля не зламала крила.
На чужині погасла свічка
І лірика-борця Олеся.
Та й син, і батько будуть вічно
Стрічати українські весни.
Олесь і Ольжич - дві перлини
Однаково коштовні й гожі
В короні матері-Вкраїни.
Вони й сьогодні на сторожі.
Сміються солов'ї ще дужче
І плачуть од чуттів бентежних.
А два поети невмирущі
Вкраїну славлять незалежну.
Євген Маланюк
Є між поетів постаті космічні.
В они у нашій
пам'яті одвічній.
Г лашатаєм стремлінь тисячолітніх,
Е пох прадавніх і
епох новітніх
На
тлі доби постав боян величний.
Маланюком його
степи прозвали,
А небо мужністю обдарувало:
"Л ети крізь
битви-раті грізні й люті,
А би народові свободу повернути,
Н а всі прийдешнії
тисячоріччя
Ю
рмиськам запали державні свічі,
Караючи мечем відступництво-каліччя".
Улас Самчук
У нього очі наче сни глибинні
Л ісів дрімучих і
озер Волині.
А
на душі, немов на чистім полі,
Сплела узори полісянська доля.
Співав пісні рапсод велеголосий,
А звуки аж дзвеніли
в чистих росах,
М атусі ніжністю переливались,
Ч ар-зіллям
батьківщини озивались.
У всьому світі ватрою любові
К раян зігріють
співи Самчукові.
Олена Теліга
Оленою Прекрасною цвіла.
Л юбила літо і
пахучі трави.
Е
стеткою і вояком була.
Н а ниві слова й лицарської слави
Автографи залишила
криваві.
Так рано смерть цю квітку узяла.
Е поха їй схилилась
до чола,
Л ицем
шляхетним вражена немало
І серцем, що для інших відпалало.
Г еройську долю і
діла величні
Анали збережуть на віки вічні.
Юрій Клен
Юрій-Освальд, неначе Еней,
Р евно міряє море
ясне.
І прокляті
роки проклина,
Й
попелища імперій мина.
Каравелами плине
крізь час,
Л
укрозойцям підморгує браво.
Е льдорадо-Вкраїну вбача,
Над якою - цвіт
волі та слави.
Богдан Бора
Бриніла в серці лиш одна любов,
О значена іменням
України.
Г
еройських герців вимагала чинно,
Д уховних злетів, звільнення з оков.
А їх же - тих
кайданів-кандалів
Народ зносив немало в кабалі...
Борисом Шкандрієм ішов до війська,
О днак Богданом
Борою постав,
Р
озкрившись у піснях поміж заграв, -
Артист, і бранець, і вояк на
бойовиську.
Юрій Дараган
Юним лишився назавше в серцях
побратимів,
Р
війним, неначе стріла у польоті-нестримі.
І скрами-зливами сонця затоплював тугу
Й не помічав... не
хотів помічати недугу...
Днинам прадавнім
складав свої радісні співи -
А ж молоділи води сонетарні розливи.
Р осам цілющим
співав і блакитному небу,
А щонайбільше - вкраїнському сивому
степу.
Г риднем
Дажбожим сурмив він бучну перемогу,
А невсидючим ченцем міряв вічну
дорогу...
Ні,
він не вмер - перелився у пісню розлогу.
Іван Багряний
І вечір був, і ранок був кривавий...
В країна
багрянилася пожежно,
А квіт її потоптано безмежно -
Немов навічно
згинули дні слави.
Борцем він став
супроти соцдержави,
А та - його взялась до рук прибрати,
Г адала на співця
перекувати
Р
адянської тюрми й комідеальців.
Я к ні - то розчавити, розтоптати,
Н е залишити й
сліду від зухвальця:
"И ч, закликає йти крізь бурі-штурми".
Йому ж сказала
Доля: "Ти є Штурман!"
Із циклу "Король українських сердець"
Пам'яті поета і вояка Василя Вишиваного
(Вільгельма фон Габсбурга)
І
Відкриття України
(принц Вільгельм у Ворохті)
Які чудові ці сині гори!
Які співучі гінкі смереки!
Плетуть із вітром свої узори
Біляві хмари - близькі й далекі.
А мова... Боже, яка барвиста!
Криштальна, чиста, немов джерельце.
Неначе пісня палка й огниста
Проймає душу, бентежить серце.
А кажуть, ніби гуцули дикі...
А кажуть, ніби вкраїнці - хами...
І примітивні, і без'язикі,
А злющі-злющі аж до нестями...
Та ні! Не вірю! Я інше бачу...
У цих намовах - ні крихти правди.
Я чую серцем своїм гарячим,
Що світ гуцулів такий принадний.
Які гостинні ці милі люди,
Які шляхетні їх поривання...
З очей у мене зійшла полуда.
Буть між гуцулів - це раювання!
От тільки видне тавро печалі
На їх натхненних і гордих ликах.
В очах блискучих, як лезо шаблі,
Жага до волі кипить велика.
Хотів би поруч у бій із ними
Іти за правду і за свободу.
Ясна Вкраїно! З дітьми твоїми
Пройду крізь бурю, вогонь і воду!
ІІ
Августійше дитя
"І що ти надумав, немудрий сину?
Чи, може, то хлопоманські жарти?"
А принц поривається в Україну,
До тих сердець, що горять, як ватра.
"Вільгельме любий!.. Повір, дитино,
Що ті українці - раби безликі".
А принц поривається в Україну,
В широкі села й міста великі.
"Вивчаєш мову їх солов'їну?..
А де ж твій гонор? Де погорда?!
Ти ж королем прийдеш в Україну,
Як переможем московські орди.
Вкраїнки хороші лише як рабині.
Вкраїнці - народ бездержавно-нікчемний..."
А принц поривається в Україну,
Де в кожнім погляді клич суремний.
"Та схаменися! Ти ж наша кровина!
За що полюбив інородців поганих?!.."
А принц поспішає в Україну,
Щоб Василем стати Вишиваним.
ІІІ
Пісня про командира славного
Василя Вишиваного
Що то за козак,
Що
мов ясен цвіт?
Що то за юнак -
Легінь на весь світ?
У
стрільців питай,
Що то за козак.
У стрільців питай,
Що
то за юнак.
Це пан отаман!
Батько наш Василь!
Стрільчиків прийма
Радо
звідусіль.
За Вкраїну він
Всіх до бою зве.
Чути
скрізь, мов дзвін,
Слово громове:
"Гей, стрільці мої
Славні січові!
Ріднії
краї
В ранах і крові.
Лицарі ясні!
Воля - над
усе!
Отній стороні
Щастя принесем!"
Ой, гули бої
Та й по
всіх фронтах.
Ой, гули бої
Та й по всіх шляхах.
Не
один стрілець
Падав у житах.
Не один стрілець
Злинув
у піснях...
Де ж ваш отаман,
Що
мов ясен цвіт?
Де ж ваш отаман
Легінь на весь світ?
Гине-пропада
У тяжкім
ярмі.
Гине-пропада
У
сирій тюрмі.
Брате січовий,
Станьмо як граніт -
Нас зове у бій
Батьків
заповіт.
Буде рідний край
Вільним, наче птах!
Сміло підіймай
Синьо-жовтий стяг!
ІV
Монолог Василя Вишиваного-Габсбурга
1948 рік. Серпень. Тюремна
лікарня в Києві
О синьо-жовта квітко України,
Чужа для тих, що вміють гнути спини,
І люба тим, що лицарями духу
Підводяться з руїни і розрухи.
Ти процвіти над світом у величчі,
Щоб він не знавіснів, не збільшовичивсь.
Стань оберегом для добра та ладу
І квітни крізь століттів міріади…
Я помираю в Києві. Однині
Залишусь я навіки в Україні,
На тій землі, яку благословляю,
Хоч тут мене в могилу заганяють.
Моя нерідна українська мово,
В душі ти дзвониш стигло-колосково.
Люблю тебе і не здолати кату
Любов мою пречисту і крилату.
Я помираю в Києві святому
Удалині від батьківського дому,
Та знаю, прийме прах мій Україна,
Як мати свою рідную дитину.
Тобі, прадавній краю придніпровий,
Віддать життя я здавна був готовий.
Тобою снив, як мрією ясною
Над Адріатики голубизною,
У Відні, серед габсбурзьких пенатів,
На полонині, в Західних Карпатах,
І у Парижі, променем залитім,
І в Лондоні, туманами повитім.
Я помираю в київській в'язниці
І згадую стрільців одважні лиця.
О скільки їх, нескорених і гнівних,
Загинуло у сталінських катівнях!
Вояцькі наші рейди-перегони
Від Львова аж до білого Херсона
Не позабудуться, легендами озвуться,
В устах нащадків у пісні сплетуться.
Пливуть крізь час державників фігури -
Грушевського, Кедровського, Петлюри…
Я бачу лик Євгена Коновальця…
Не раз-бо побували ми в бувальцях!
Я помираю в київській темниці
Із вірою, що мрія ще здійсниться -
І стане край Шевченка непоборний
У силі, незалежний і соборний.
Австро-угорські й українські зорі
Провадили мене в життєвім морі.
Я помираю в Києві… Прощайте…
День волі, українці, наближайте!..
V
Віденська збірка
Десятиліть хода невпинна.
Багато Відень забуває,
Та книгу про минущі днини
Дунай і досі наслухає.
Відлунює в сторінці кожній
Чуття любові непогасне.
Лицарські герці переможні
З колишнього ідуть в сучасність.
Вірлиний крик так чітко чути
І вітровіння полонини,
Стрілецькі строї незабуті
І гуки "Слава-а!" по долині.
Давно забрала домовина
Нащадка Габсбургів величних,
Та книга про минущі днини
Прямує з автором у вічність.
VI
Українці згадують Вишиваного
(славень)
Від широких ланів
Лине пісня чаїна -
Прославляє синів
Незалежна Вкраїна.
Спогадала вона
Волі
легіонерів -
І Мазепу, й Махна,
І Петлюру, й Бандеру...
Вишиваний Василь -
З ними в лицарській лаві,
Що зрина крізь часи
У
величчі і славі.
Лине клич, як колись,
Від Дніпра до Дунаю:
"Послужімо, орли,
Українському краю!"
Кличе лицар Василь
До єднання і згоди,
Щоб
у сяйві краси
Квітла воля народу...
Попід вільну блакить
Лине спів полум'яний:
Україну любіть,
Як
любив Вишиваний!
VII
У галереї безсмертних (Замість
епілогу)
Завідуючій Херсонським
обласним літературним музеєм
Олені Марущак
Господарка "Блакитної вітальні"
Запрошує шанованих гостей
На вечори лірично-музикальні,
Де слава Таврії мистецької цвіте.
У стінах цих співа псалми величні
Нескорена Чернявського душа,
Тут до краси Дніпрова Чайка кличе,
Тут усмішка Миколи Куліша.
Заходьте на гостину до Грінченка,
До незабутнього Марковича Дмитра,
І до привітного Конощенка-Грабенка,
Щоб геть відлинули і сум ваш, і хандра.
Тут Русови - Софія з Олександром -
Свічу запалюють, що темряву скоря.
Тут Лавренів розкаже вам про мандри,
Про бурі й штормовиння на морях.
Ілько Борщак у вічі вам погляне:
Чи по Мазепі маєте ви щем?
Тут принц австрійський перед вами стане
Поетом Вишиваним Василем:
"До збруї! До збруї, стрільці!
Велика Вкраїна повстане,
І в купелі крові воскреснуть мерці,
І радість до краю загляне.
До збруї! До збруї, стрільці!
І рідну країну спасайте!
Повстаньте як вірні козацькі сини,
Героями в хату вертайте!"
Тут зазвучать врочисто-незрівнянно
Слова Кедровського, Довженка і Божка,
І Фоміна, й Дніпровського Івана…
Тут пам'яті не спиниться ріка.
Заходьте ж, гості, будьте, як удома,
Прилиньте до богеми острівця
І не здолає вас нудьга й утома -
Палають тут негаснучі серця.
Нескореність
Шевченко
Стоїть на березі Дніпра
І, озираючи простори,
Плечима небо підпира,
Вкраїнське небо неозоре,
Немов ікону неземну,
Що в душу кожному зоріє
Ласкавим поглядом Марії,
Надію нам дає ясну.
Стоїть у рідній стороні,
А понад ним летять жарптиці,
Блищать в одвічному вогні
Снопи надхмарної пшениці.
І пада зернятко у грунт,
І дивословом проростає
І колоситься: "Як умру...",
І золотиться: "Аж світає...".
Стоїть як оберіг землі,
Якій буяти-процвітати:
"І буде син, і буде мати..." -
Летить луна пророчих слів.
І видно в сяєві краси
Бадьору славну молодицю,
Що сніп злотистої пшениці
Несе в прийдешнії часи.
Куліші
Вкраїну славили і славлять Куліші.
Її душа зросла і з їх душі.
Найперший - був просвітник видатний,
Що оспівав затишок хутірний,
Святе Письмо вкраїнською подав,
Рівнятись на Шекспіра закликав.
А другий - підхопив цю раду щиру
І сам постав українським Шекспіром.
А Леонід Пилипович Куліш
Зібрав скарби таврійської землі,
Натхненно їх у вірші перелив,
Огнем любові душі запалив.
Марковичеві зерна
Жити треба для рідного краю, для
людей…
Дмитро Маркович
Коли вкраїнства поле небагате
Долало силу клятих бур'янів,
Він взяв з собою Кобзаря крилатість,
Марка Вовчка зажуреність і гнів,
Кониського співанку молитовну
Та Опанаса думу невгамовну.
Помножив ці скарби неоціненні
На власний хист і серця доброту,
І надійшло осяяння-натхнення
І заснувало нитку золоту.
Та нитка повела митця по долі
І не злиняла барвою ніколи.
Душі своєї диво-самоцвіти
Він розсипав без крихітки жалю,
Умів теплом зустрічного зігріти,
Як сонце свіжу весняну ріллю.
Умів за правду непохитно стати
І друга у біді порятувати.
І скрізь, де б не трудився без спочиву,
І досі слід його не заросте:
Там колосилася одеська "Нива",
Там радо гомонів херсонський "Степ",
Там гідність невмирущо процвітала
На славу українського загалу.
І нині проростають на Вкраїні
Марковичеві зерна чарівні,
Єднають нас в одній міцній родині,
Якій ніякі лиха не страшні.
І не забути вільному народу
Того, хто наближав його свободу.
На вшанування Б.Грінченка
До 125-річчя з дня народження
письменника-просвітника
Валуєвську "предоброту"
І "мудрість" Емського указу,
Русифікаторську заразу
Гатив Грінченко по хребту.
Тепер уже й царів немає,
Довкола поступ і прогрес,
Та клан чинуш і чинушес
Кістки Борису промиває.
Як би хотів застійний птах
"Словник" спалити на багатті
І вдарити хрестом з розп'яттям
Співця по зранених вустах.
Та щезнуть недруги в неславі,
А ми протопчем і в траві
Грінченка вулиці нові
По всій Вкраїні златоглавій.
Чорний гість М.Чернявського
Чом німує душа? І за чим
Вона плаче, не маючи сліз?
Звідки шлях приведе, що по нім
Заблукає до вас чорний гість?
І чому, коли він завіта,
Ви не в силі здолати його,
Коли світ навкруги розцвіта,
Стільки руху, завзяття, пригод?
Де ж той міст і рука рятівна,
Що в безодню упасти не дасть?
Чом зневіра з глибин вирина,
А надію на дно відкида.
Чорним гостем отруєні дні.
Душу зимна протнула стріла.
Та не гаснуть життєві вогні,
Десь взялася ще хвиля тепла.
Темний гостю, іди собі геть -
На осоння виходить душа.
Не скорився тобі ще поет,
Тож ховать його не поспішай.
Вже співає душа, вже співа,
І відлунює пісня в полях,
І від хмелю гуде голова,
І танцює сп'яніла земля.
Скільки див не дарує життя,
А як смерть погукає у тан,
Посміхнетесь маленьким дитям
На порозі одвічних питань.
Тюремні звізди,
або Останнє Різдво Миколи Чернявського
Світе ясний! Світе тихий!
Т.Шевченко
"О світе ясний
І
непогасний,
О мій Ісусе, о нещасливий!
Хоча з любові,
Та
серед крові
Ти народився усім на диво…"
Залізні ґрати.
Злий
усміх ката
І звинувачень єхидна нота:
Жде опівнічна
Дорога
звична
Від кам'яниці до ешафота.
Співав би гоже
"Зароди, Боже…"
На
повен голос, аж до надриву,
Та тільки п'яно
В ту ж мить загляне
Брутальна лайка у душу сиву.
Не посівати
Під
рідні хати
Ідуть крізь темінь чужі і знані
-
На кладовище
На
щонайближче
Несуть вечерю кістлявій
пані.
Серпасто-грізні
Червоні звізди
Скаляться іклами на кашкетах -
І на тюремні
Кошульки
темні
Криваво пада калини кетяг.
"Христос родився!
Христос родився!" -
Співають душі людей убитих,
І наказати
Їм
замовчати
Уже не може ніхто на світі.
Світоч
На 110-ліття М.Куліша
Душа його була відкрита людям,
Р ахманна, як у
березні рілля,
А
серце променем із тьми-полуди
М аячило і пропікало груди,
А би від горя
рідний край зцілять.
Т аврійським небом снив на чужині,
У Харкові -
Чаплинкою й Херсоном.
Р озбудженій вкраїнській стороні
Гараздів зичив і
державних дзвонів.
Куліш Микола
Гурович одвагу
У
герцях виявляв не раз, не два,
Л юбов'ю й кров'ю пишучи слова:
"І розуму й добра
всеперевагу
Широкий світ повинен визнавать".
Із твору в твір, від селищ і до градів
Зернята сіяв він
гуманності та правди.
Тужив з Вишневим і
з Стоножкою журився,
А з Мусієм Кописткою він хоробрився.
В глухому "закуті"
шукав хоч крихти світла,
Р адів найменшому, та очисному вітру.
І з Мокою леліяв
рідну мову,
Її
палітру щедро-веселкову.
На цілий світ
"Соната" неспаленна,
А з нею і "Малахій" і "Маклена",
Ш експірівські
продовживши стежини,
О співують відродження натхненне
Її величності -
Людини.
Над домовиною Василя Стуса
19 листопада 1989 року
Розтерзані мощі -
Нескорений дух.
До тебе
на прощу
Мільйони прийдуть.
Євангеліє від Кобзаря
Чорнява дівчино з Шевченкового краю,
Куди це ти з квітками поспішаєш?
Чому поломенієш, як зоря?
"Іду я на уклін до Кобзаря".
Юначе запальний, чому суворість
Проглянула в твоїм веселім зорі?
Хто серце молодече підкоря?
"Несу свої думки до Кобзаря".
Громадо, що усіх нас
поріднило?
Що кличе нас на праведнеє
діло,
А за байдужість гнівно докоря? -
Немеркнучії очі Кобзаря.
Коханий краю,що несеш у далеч
Крізь лихоліть і горя чорну галич?
Що твою душу сонцем озоря?
Євангеліє від Кобзаря.
Оранжеві співанки
Яблуко від яблуні...
(монолог сина знаменитого батька)
Ех, яблучко, куди котишся?
З пісні
"Ой не вірте, люденята!
Не вірте, братове,
Що
заради грошеняток
Я на все готовий.
До копійки я байдужий,
До долара й гривні -
Став патріотичним мужем,
Суперпрогресивним.
Я шаную батька-матір,
Вірний їхнім гаслам,
Сумніватися не варто
У
мені, в Тарасі.
Це ніяк не безголів'я,
Не ганьба для тата:
Хочу я лише прислів'я
Давнє спростувати -
Буцім ябко недалеко
Від яблуні пада...
Та
хай кожне розкумека:
Це брехня-неправда.
Адже яблуко кругленьке
З дерева як скоче,
То
спокійно-помаленьку
Котиться, де схоче.
Так і я кругленьким вдався:
Кочуся нівроку.
Татка-неньки відцурався? -
Безпідставний докір!
Просто не люблю з дитинства
Оранжевий колір,
Бо це
барва самочинства,
Злості та сваволі.
Заявляю гучно й дзвінко
При чеснім народі:
Помаранчеві відтінки -
То колір відходів.
(До коричневого близько -
До чуми страшної,
Що
ошкірюється гризько
Із пітьми нічної).
Киньте оранж-орифлеми,
Українські діти,
Бо під
ігом дядька Сема
Будете ви скніти!
Слухайте мене одного -
Суперагітпропа.
Це ж
вам скаже й суперлогік -
Відьма з
Конотопа...".
Попові-провокатору
з Площі Свободи в Херсоні
Отцеві В.
Немов з лубка гарненько
Зійшов у нашім часі
Незміряно товстенький
Попонько в довгій рясі.
Ми пузаня такого
Не
бачили ще зроду.
Прийшов, щоб словом
Божим
Приборкати свободу.
Побачивши знамена
Оранжевої барви,
Од
злості став зеленим,
Немов яка примара.
За ним бабусь вервечка -
Отара колоритна:
Ніякі
не овечки -
Кричать несамовито.
Анафемно волає
Піп з
піною край рота,
До пекла посилає
Усякого, хто проти.
Лупцює і таранить
Його зброїсте слово:
"У
Бога есть избранник!
И это Янукович!"
Отець угору тягне
Ручисько, наче клешню:
"За Ющенко кто станет,
Тот самый страшный грешник!"
Та й біло-синім стягом
Махає межи очі
Так,
наче піп-добряга
Всіх проколоти хоче.
Та що ж це ви, попоньку!
В політику полізли?!
Задерши головоньку,
Звете до остракізму!
Всі ваші аргументи
І
заклики публічні
Для ваших опонентів
Є попросту комічні.
В політатракціонах
Такі, як ви, бували...
Недарма ж вас Гапоном
Оранжеві прозвали.
Позамість провокацій,
Ви б краще десь у храмі
Хоча б в одній з орацій
Закликали б до тями,
До мудрості святої,
До злагоди і миру.
Ви ж
у попівськім строю
Стоптали честь і
віру.
Буковинцеві
Панові Михайлу С. на згадку
про 26 грудня 2004 р.
У мене є святиня -
Таврійські небосхили.
А
в тебе - Буковини
Ліси і гори милі.
У Довбушевім краї,
Співучім і натхненнім,
Ти дім-господу маєш
І
працю повсякденну.
Та справи многотрудні
Залишив ти резонно,
Щоб
26 грудня
Зустріти у Херсоні.
Нас доля привітала
На виборчій дільниці,
Щоб зникли-запропали
Часи брехливі й ниці.
Ти гуцул невсипучий,
Я степового роду.
Ми
парості живучі
Єдиного народу.
Щасливі ми, мов діти,
Серця у нас співають -
Оранжевії квіти
В них
квітнуть-процвітають.
Шумує Буковина
І
Таврія роздольна:
- Оранжева Вкраїна
Здобуде щастя-долю!
В помаранчевому колі
Оранжевого сонця
Проміння життєтворне
Від кожного віконця
Жене затіння чорне.
Спадають на обличчя
Оранжеві веснянки,
Виблискують жарптичо,
Як роси на світанку.
Пройди Вкраїну пішки
Од краю і до краю -
Оранжеві усмішки
Вітчизну осявають.
В оранжевому колі
Хлоп'ята із значками,
А
поряд ясночолі
Дівчатка із стрічками.
І татусі, і нені
До
них ідуть охоче:
Оранжеві знамена
Ласкавлять вільні очі.
"Так! Ю-щен-ко!" - лунає
Від Заходу до Сходу.
Ніхто не подолає
Оранжеву свободу.
Миколі Василенку
На скронях сивина -
Із юністю розлука,
А на
душі весна,
Бадьора, повнозвука:
На батьківській землі,
Відроджено-здоровій
Гортаєм скрижалі
Державності й любові.
Камінні сторінки...
Гортати їх нелегко.
І
знов через роки
Печаль несуть лелеки.
Та цур бо тій журбі!
Єднає нас камена,
Де
жовто-голубі
Й оранжеві знамена.
Жовтоблакитень
Квітка України
В однім зіллі два цвіти…
М.Костомаров
Жовтоблакитень - квітка презавзята -
Росте крізь брук торованих сторіч
У сяйві поранкового багаття,
В якім конає стокривава ніч.
Чого ж ти ждеш та лиш душею світиш?
Чому стоїш мальованим стовпом?
Коли сумління винесеш на сміття,
Його вже не придбаєш за купон.
Душа на милицях до церкви шкутильгає -
Ніяк не спогадає отченаш.
О ясен квіте, дай душі навзаєм
Росину віри, вічності зерна.
Біжить бруківкою шалений кінь недолі,
Байдужістю сп'янів міщанський сміх.
Копитам навстріч квітне квітка волі -
Побережи її і зрадить не посмій!
Витоки
Рідна мова - гордість мого роду.
Це так просто, як води напитись.
Тільки де ти, джерело народу,
Де твої світанки-первоцвіти?
Україно, Київська державо,
Хто були найперші украяни?
Хлібороб із усміхом ласкавим?
Може, воїн, од двобою п'яний?
Може, князь, у вишитій сорочці
Розіп'ятий ворогом неситим,
Чи прочанин, що на кожнім кроці
Долею-чужинкою побитий?
Може, та жона, що над рікою
Заспівала: "Дано моя, Дано…"?
Чи дівча, що білою рукою
Квітку рути рве: прийди, коханий!
Може, той юнак, що Боже слово
Закладає підмурівком храму?
Може, той мудрець, що вечорово
Розмовляє з сонцем і вітрами…
У які тисячоліття сиві
Не запав би слід ваш, певно знаю:
Не згублю ті мовні переливи,
Що крізь час із серця проростають.
Великим гетьманам
(диптих-присвята)
Від Богдана до Івана
Не було гетьмана.
(Народна приказка)
I Богданові Хмельницькому
Ой батьку Богдане,
Славетний гетьмане,
Повірив ти рано
Словам
москаля.
На тебе він зразу
Дививсь як на блазня,
Котрий за наказом
Царя
звеселя.
Ти думав про волю,
А
цар про сваволю,
Ти світоча долі
В нім бачить хотів.
На
злім перехресті
Ти міряв по честі,
Бо лицарство пестив,
Закони святі.
Ти був не холопом,
А
сином Європи,
Чужий мізантропам,
Невігласів тьмі.
Московський правитель
Тебе міг лічити
Лише
фаворитом
У злотнім ярмі.
Мов кедр і калина,
Москва і Вкраїна
Сусідити чинно
Ніяк не
могли,
Бо варварство дике
І муки без ліку
Несли
споконвіку
Двоглаві орли.
II Іванові Мазепі
Коли твій рід,
Осліплений любов'ю
І
відчаєм,
Зігнувся у журбі,
О тій порі
Вкраїну,
вмиту кров'ю,
Порятувати
Марилось тобі.
Але судьба -
Відьмівна чорнокрила -
Зачарувала
Дзеркало
Дніпра,
І в нім раба,
А не борця-стосила
Побачив
Здавна
героїчний край.
І ти не зміг
Зродить
минулу славу.
Ні, не почули
Віщий голос твій.
Катам
до ніг
Вже кинуто Полтаву,
Сконав Батурин…
Тільки
ти живий.
Тобі - тавро
Не на
одне століття,
Щоб чули всі
І вірили олжі.
Та не
народ
На тебе кидав сміття -
Із ним ти вічно
На
одній межі.
Чаїний сум
Розкраяв
серце мужа,
Запікся гнівом
На твердих вустах.
Ось-ось ясу
Знов подаси
ти дужо
Народові,
Що
із колін устав!
"Буржуазний націоналіст"
(Іван Нечуй-Левицький)
Інтелігент, палкий украйнофіЛ,
Він думав про народ, а не про себЕ.
Академіст із вітчизняних ФіВ
Науку рухав і просвітницькі потребИ.
Над краєм звів духовності палаЦ
Енергією серця і словесних працЬ.
Чекав, щоб рабський дух навіки зниК
У малоросів, щоби дзвін веснИ
Й свободи завше чувся голосниЙ .
Нескорений
в'язень
Саксенгавзен. Вечоріє.
Т емні думи.
В'язень мріє:
"Е
х! Розправлю ще я крила,
П олечу туди, де мила
(А кохана та
єдина
Називається: Вкраїна)".
Бранець віри не втрачає,
А рештантів
научає:
"Н е
корімося нацистам,
Д аймо чосу комуністам -
Е нергійно
вимітаймо,
Р
ідний край з ярма звільняймо!
Абулій не знаймо!"
На вічну славу Чорноволу
Він був звичайним чоловіком
З Шевченкового дивокраю,
Та в серці мав журбу велику,
Якій ані кінця, ні краю.
Журба була тяжка-тяженька,
Що й велетові не здолати,
Бо у ярмі стогнала ненька -
Стражденна Україна-мати.
На прю з радянською добою
Він став, як витязь ясночолий,
Немов сурма, що зве до бою
За українську вільну волю.
І хоч зазнав і мук, і тюрем,
Та залишився в непокорі,
З братами ставши твердо муром
За тихі води й ясні зорі.
І Україна усміхнулась,
Кайдани скинувши додолу,
Й вінець лавровий простягнула
На вічну славу Чорноволу.
Надія
Ще наша свічка не згоріла…
Т.Петриненко
Блакитно-жовта Україно пресвята,
Тисячоліття в муках ти рождаєсь.
Чи лихоліття є і чи біда єсть,
Що над тобою чорнокрило не вита?
Прийди! Над степом стань у жалобі,
Спаплюженим калюжами багнюки.
Міста-мерці до тебе свої руки
Із сил останніх тягнуть, далебі.
Ген люди вже виходять із імли
І стелять запашний життя барвінок
Крізь морок слів і вчинків баговиння,
Що вчора ще в минуле нас вели.
Відтак одна дорога є у нас:
Пліч-о-пліч стати на ясній орбіті
І, захистивши те, що ще не вбито,
Розширювати коло повсякчас!
Безсмертники
(на
відкриття Установчого з'їзду
Народного
Руху)
"Знов буде, як в тридцять четвертому?! -
Вкраїна заламує руки, -
Знов смертники?.."
Ні,
то безсмертники,
Що виросли з їхньої
муки.
До Свята Злуки
Місто Левове і граде Києвий!
Споконвіку знано: не лакеї ви.
Вільні, мов блакить, душі чуєте.
Хлібом-золотом світ віншуєте.
Потиск ваших рук, нами бачений,
Хай пребуде Богом освячений!
Побажання
Не цураймося,
Признаваймося,
Бо
багацько нас є
(З народної пісні)
Хай майорить національна корогва,
Хай корінь роду українців ожива,
Хай рознесе повсюдно у світах
Пісні єднання український птах.
Хай русинові з прастарих Карпат
Потисне руку слобожанський брат.
Хай лемківчанка задуми свої
Довірить посестрі із степових країв.
Хай пісню вони разом заведуть,
Де б чути було силу молоду.
Її доповнить голосний пеан
Кубанців, вінніпезців, пряшівчан…
Ми всі, Вкраїни доньки і сини,
Подбаймо про добробут сторони,
Щоб українськості цілюще джерело
По всіх материках щедріше потекло.
Вінки
Ти даремно збиткуєшся, віхоло,
Ще душею я зовсім не вихолов,
Ще я можу співати пісні
І плести з них вінки запашні.
Щонайперший вінок сплів я небові:
Злись, не злись - недосяжний для тебе він.
А ще другий вінок у степах
У діжі золотій я скупав -
Не згубити його сивим холодом,
Бо те золото світиться молодо.
Золотий і блакитний вінки -
То для хуги як гострі клинки.
Тих кольорів божествене сяєво
Дуже личить коханому краєві:
Хай несе Україна у світ
Мудрість неба й степів заповіт.
Шевченко молиться Христові
Лиша солдатчина триклята
Карби огуди на душі,
Московські гострі палаші
Воліють дні його потяти,
Бо не хотів колінкувати
І не поласивсь на грошi,
Не осквернив себе в обмові,
Ні в помислах, ані в ділах…
Вогонь душі вже відпалав,
Але зібравши силу в слові,
Шевченко молиться Христові,
Щоб Україна ожила.
Шевченко Господа благає,
Аби охоронив народ
Од
глупоти й лихих незгод,
Воздав свавільникам
за злая,
А занапащеному краю
Хоч трохи дарував щедрот.
У Каневі, в краю Дніпровім,
Спочило тіло Кобзаря.
Та сяє світ його добра
І квітне квіт його любові:
Шевченко молиться Христові -
І Україна не вмира.
Українська голубівна
Ніні Матвієнко
У свічадо пам'ятку мойого
Дивиться розтоптана тривога,
У свічадо пам'ятку мойого
Заглядає у сльозах душа:
Впала з неба пісня-голубівна -
І пропала музика чарівна,
Впала з неба пісня-голубівна
І злітать у вись не поспіша.
Та і як здійнятися небозі,
Коли серце в крижаній облозі,
Та і як здійнятися небозі -
Різний шашіль крила під'їда.
Зазирає птаха нам у вічі
І до дії нас із вами кличе.
Зазирає птаха нам у вічі
Із залитого багном гнізда.
Те гніздо - нещасна батьківщина,
Що зоветься: рідна Україна.
Те гніздо - нещасна батьківщина,
Що чекає помочі від нас.
Оддамо ж свої душевні струни -
Хай дзвенять по всій країні луни,
Оддамо ж свої душевні струни -
Голубівна буде не одна.
Гей, зійдуть довкіл брудні потоки
І всміхнуться далі сонцеокі.
Гей, зійдуть довкіл брудні потоки
І весняно пісня оживе.
Босоніж ходімо по дорозі,
Де злотяться блискавиці-грози,
Босоніж ходімо по дорозі -
До блакиті голубівна зве.
Подих волі
"Навіки разом!"
(байка)
До гілки Явора припала Омела:
"Під вічний захист я тебе взяла.
Не знатимеш ні горя, ні біди,
Лиш слухайся моїх порад завжди".
А щоби Явір не сприйняв за гру, -
Себе за старшу видала сестру.
Ось чимчикує Час у далину
Та й зупинився: "Щось я не збагну!
Колись тут Явір небо підпирав,
Тепер - якась вороняча гора".
Аж придивився: омели клубки
Обсіли Явір, смокчуть залюбки.
Та чує сивий козарлюга Час,
Що білий світ для Явора не згас:
"Ой, дядьку Часе, ледве я не вмер, -
Нема вже духу годувать сестер!
Бо кожна з них зажерлива й лиха,
У мене вже й коріння засиха…"
"Ти зріж із себе вражене гілля -
Нову дасть силу матінка-земля".
Порада Часу слушною була
І Явора з могили підвела:
Летять додолу зрізані гілки,
А з ними й Омелові кревняки.
За голову схопилась Омела,
На світ увесь гвалтує та вола:
"Проклятий Явір! Жити не дає!
То не його коріння, а моє.
Геть обібрав молодшенький сестру:
Візьму тепер, їй-богу, та помру!"
Та Явір вже не слухає її,
Його турбота - пагінці свої.
Розправ же стовбур, Явір-молодець:
Собака бреше - караван іде.
Пливем рікою долі
Пливем рікою долі
(Із волі чи з неволі?)
Великі та малі
Човни і
кораблі.
Одні пішли на дно
У герці із вітрами,
А
інші за лайно
Хапались у нестямі.
Коли ж після штормів
Настала днина гожа,
То
кожен зрозумів:
Одмитися чи й зможе,
Бо хоч гризи себе,
А
правди не сховати -
Чим більший корабель,
Тим гірше одмиватись.
Пливем рікою долі
В
неволю чи з неволі?
Кавказька пісня
І вам слава, сині гори,
Кригою окуті,
І вам,
лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся - поборете…
Тарас Шевченко
Гірка і сувора, болюча, мов нерв,
Ти, пісне кавказького роду.
В тобі подих волі не вмре, як не вмер
У дні лихоліть і негоди.
А нині в тобі запалало стократ
Шамілеве серце гаряче:
Чужа тобі мова лукавства і зрад,
А мова принижень - тим паче.
Ти, пісне, лунаєш між гір і долин
Із вуст дідуся і дитяти.
Жагучо в тобі лине поклик один:
Рабами не хочемо зватись!
Будь вічно незламна і вічно жива,
Мов днів течія повновода.
Десятками мов хай розквітнуть слова:
"Росіє, дай волю народам!"
Шамілеві пісню співа Шуайнат
В усіх походах, в усіх мандрах -
у Дагестані,
в Петербурзі, в Калузі, на
арабській землі -
до самісінької смерті
імама
нерозлучно була з ним його дружина
Шуайнат
(Р.Гамзатов, "Мій Дагестан")
Лама й не таких навісна чужина.
І клин вибивається клином.
Шамілеві пісню співа Шуайнат -
І віра не гасне орлина.
У візіях знов Дагестан вирина.
Чи буде повік він нещасним?
Шамілеві пісню співа Шуайнат -
І світла надія не гасне.
Не вб'є аравійська смажна сторона
Любові до рідного краю.
Шамілеві пісню співа Шуайнат -
І вічна любов не вмирає.
Гірська билиця
Мертвотна тиша над аулом
Стріча нападників загін -
Старі і діти вже поснули
Довічним сном без домовин.
Тримались мужньо до останку,
Каміння кидали на зайд,
На тлі скривавленого ранку
Ніхто з них не ступив назад.
Коли ж напасники бажали
Узяти хоч кого в полон,
Горяни падали в провалля,
Пославши ворогу прокльон.
Над прірвою лишилось двоє:
Матуся і мале дівча.
-
Ребята! Баба! Вот так воин! -
Хтось
недалечко закричав.
Здавалося б незлі
обличчя,
А душі віддали мечу.
Московський орле-гвалтівниче!
Чи вп'єшся кров'ю досхочу?
Дивились двоє на солдатів,
Які несли їм кабалу.
І
раптом підхопила мати
На руки донечку
малу.
Поцілувала на прощання,
Об скелю вдарила її
І
кинула свій скарб останній
У прірву, до
краян своїх.
Була страшна в своєму горі,
Прокляття сипала й жалі…
Ще глянула на рідні гори -
Й пішла за донькою услід.
Як падала в лунку безодню,
Туди,де донька почива,
Ще вчула регіт: "Вот народец!
Смотри, дикарка какова!"
Дрімаючій душі
"Чуєш, сурми заграли?"
"Не чую"
"Душе моя, не смій слабкою
бути,
На мить дихнувши киснем очисним.
Не упади в словесні м'яти-рути,
Що стеляться промовцем не одним.
Ті шати слів солодких анітрохи
Хай не присплять одвічної жаги
Не схаменешся, як ізнов до льоху
(Хоч і з їствами) трапиш на загин.
Душе моя, чому ж бо ти дрімати
Лаштуєшся під колисковий спів?
Відібранії гідність і крилатість
Давно "щоб повернути, час наспів!"
"Е, ні! - душа півсонно позіхала, -
Навіщо рухи ще якісь мені:
Коли щодня я маю кусень сала,
Мені солодкі співи не страшні".
Над рукописом М.Грушевського
То не хмари йшли на сонце
По синьому небу,
То
йшли війська на Вікрану
По рівному степу
(М.Грушевський, "Україна")
Украно, Вікрано, Украніє,
Як звали тебе, моя мати,
Коли не було іще манії
"Малою" тебе називати?
Украни, вікранці чи вкраяни!
Не знали ви, мабуть, не мріяли,
Що прийдуть за киями каїни
І либедей пустять повіями,
Що буде історія вкрадена
Й записана, як кому треба,
Та й буде вже дихать на ладан
Володарка Степу і Неба.
А все ж у часи телебачення
Волхви відженуть чари-біди:
Водиці поп'єм окульбачені,
За тиждень, дивись, вже й без сідел,
На волі, і зовсім не лячно.
Стаємо-бо людьми, не черню.
Склероз пропадає болячкою.
На круги своя ми повернемо.
Україні
Стоїш
Скиртою в
полі
І бачиш:
Якась
почвара
Тобі
Несе
усмішку -
Запалений
Сірник.
|
