|
Це Україна
Пісня
У Херсоні запахло барвінком і рутою
І якимсь іще зіллям, що завше п'янить.
Я твоєю усмішкою непозабутою
Проживу цілу вічність і цілу мить.
Йду до тебе із піснею, йду із молитвою,
А в душі не мовчать співуни-солов'ї,
Коли жовтою стрічкою поряд з блакитною
Ти пов'язуєш коси квітучі свої.
Мабуть, кожному з нас на роду написано
Від коханих очей спопеліти на тлін,
Щоби сонця й життя стобарвиста писанка
Все котилась до будучих поколінь.
День за днем, наче перли, на нитку нанизуєм
І вертаєм частіше на рідний поріг:
Там, де воля освячує золото тризубів,
Поєднала нас доля, мов дві зорі.
Біля Шевченкового пам'ятника в Херсоні
Зайшов до міста зелен-травень,
Мов хлопець із сільських країв,
Що у шапчині стародавній
Між хмарочосів заблудив.
І, вражений одноманіттям,
Спинився в повнім сум'ятті,
Не знаючи, куди ступити,
Як осягти людський потік.
І раптом з поглядом зустрівся,
Що проглядає з давнини
І наче знов на світ родився,
Побачив і Дніпро, й лани.
То Кобзареві мудрі очі
Витеплюють через роки
Серця хлоп'ячі і дівочі,
Як сонце ніжні пелюстки.
І сяють душі молодечі,
Як ватра чисті та палкі.
Послухаймо завзяті речі -
То присягають юнаки:
"Тобі, Кобзарю, сину правди,
Я обіцяю в дні журби
І
в час великої відради
Свою Україну
любить.
Коли ж дочасною труною
Зла доля перепинить шлях,
Хай схилиться понаді мною
Блакитно-золотавий стяг!"
Валерієві Бойченку
Статечно плине Інгулець-ріка,
Спогадує померклі в часі днини,
Коли князівська преміцна рука
Здіймала меч на захист України.
Тече ріка крізь долі козаків,
Отаманів накази наслухає,
Пливе із марева лунких віків
Причорноморським сонцелюбним краєм.
Тече ріка, як і в недавні дні,
Коли на березі цієї ж Івлі
Михайлівські русалки злототілі
Нашіптували Вам свої пісні.
Так, наче вчора, я дитям малим
Блукав приінгулецьким зелентрав'ям
І прислухався, як вітри гули
Про дні випробувань, героїки і слави.
А нині ми у брані сивини,
Якої вже ніколи не здолати,
А все ж ведем пегасиків ставних
До Інгульця - водою напувати.
Ви - із Михайлівської сторони,
Я - з Лиманцівського підходжу боку.
Іржать пегасики і спрагло п'ють вони
Ту чисту воду чи журбу глибоку.
Статечно плине Інгулець-ріка,
Пливе в майбутні сонценосні днини,
Де геть забудеться печаль гірка,
Де збудуться всі мрії України.
Як два крила
Я світ побачив під херсонською зорею
У миколаївському краї степовім.
Став Інгулець ясний мені ріднею -
Про нього ще не раз я розповім.
Це річка мрій і снів моїх сріблистих,
Дитинства-юності нев'януча пора;
Ця річка і купіль моя й колиска,
Що коливається на степових вітрах.
Я в Миколаєві стужився за Херсоном,
З Дніпра спішу на бузькі береги.
Інгуле й Інгулець, веселим гоном
Хлюпніть мені життєвої снаги.
Щоб ця любов, як білий цвіт лілеї,
Буяла-квітла на моїм віку.
А відцвіте - хай опаде в Гілеї
Чи в Ольвії на золотім піску.
Зове Очаків на червоних кручах
І Берислав, що славою пропах,
І асканійські простори жагучі,
Й Олешківської Січі гордий прах.
З яких світів не прийдеться вертати,
Криниця Біла цнотою стріва,
І станцієчка Березнігувата
Ласкавим усміхом, як сина, зігріва.
Вклонюсь доземно сивим генічанам,
Йдучи до Арабатської коси,
І знов полину, як снігурівчанин,
У царство інгулецької краси.
Херсоне й Миколаєве - столиці
Душі моєї райдужних суцвіть!
Мені ви, наче два крила для птиці,
Вам дякую за вільний свій політ.
"Галицьким сорокам",
жіночому ансамблеві зі Львова
"Не пора, не пора, не пора…"-
Шепотіли серця в унісон:
Пробудила та пісня нова і стара
Молодий синьо-жовтий Херсон.
Вчувши віщеє слово Франка,
Освятилися душі, немов
Напилися води з гомінкого струмка
Чи повітря вдихнули з дібров.
Чуєш, пісня відлунює знов
На вустах у Славути-Дніпра.
Мов шумує хмільне стародавнє вино:
"Не пора, не пора, не пора!"
Люд неначе із мертвих устав
(Ой, сльозино, з очей не біжи!).
Повторили присягою вільні вуста:
"Нам пора для України жить!"
Святий Миколай
Ой моє село
Снігом
замело.
Лиш зірки зорять,
Іскрами іскрять.
Місяцю, палай,
Щоби не
погас:
Святий Миколай
Поспіша до нас.
Ой моє село
Пісню
завело.
Чути голоси -
Тенори й баси.
Місяцю,
палай,
Щоби не погас:
Святий Миколай
Завітав
до нас.
Ой лунає спів
Аж до
хуторів.
Ніченька ясна
Грає, мов струна.
Місяцю, палай,
Осявай
усе:
Святий Миколай
Нам дари несе.
Ой по всім селі
Дітки сплять малі.
Сняться їм вві сні
Іграшки сяйні.
Місяцю,
світи,
Місяцю, палай,
Щоб до всіх зайти
Встигнув Миколай.
Буде на зорі
Радість
дітворі -
Після сонних мар
Їх чекає дар.
Місяцю,
гори,
Місяцю, палай,
Щоб у всі двори
Встигнув Миколай.
Ой моє село
Снігом
замело.
Лиш зірки зорять,
Іскрами іскрять.
Місяцю, палай,
Щоби не
погас:
Святий Миколай
Не забув про нас.
Оживемо!
Співачкам ансамблю "Галицькі
сороки"
Прилинула потягом пісня
із древнього Львова,
І
широко очі розкрив
козарлюга-Херсон.
Душа розцвіла
од
різдвяного щедрого слова:
Лунай, колядо,
не змовкай, рідна пісне-красо!
Зійшла благодать Твоя, Боже,
до кожної хати,
Ніхто
не завадить
нам славити ім'я Твоє.
Тож нумо із гостями
пісню Христову співати,
У мові коханій, братове,
як стій, оживем!
На
щастя, на радість
Дитя народилося Боже,
Ген звізда ясна
провіщає нам завтрашній день.
Хай нашій звитязі
ця
сила Господня поможе,
Нехай Україна дорогою
волі іде.
Монолог пана професора
Живу із гривнею в кишені
Не перший тиждень. Гляньте. Ось.
Та на роботу йду, в натхненні
Чекаючи таки чогось.
Не
зупиняйтеся, маршрутки,
Тролейбуси, повзіть
собі.
Візьму вже якось ноги в руки -
Дошкутильгаю далебі.
Пройшов півміста, як півсвіту.
Аж ось і мій нісенітет.
Про себе лають тут еліту,
А в вічі - тільки пієтет.
Вже восьмий місяць нам не платять,-
Бо де ж ті гроші роздобуть:
То ювілей тра відзначати,
То у Париж прокласти путь.
Он і тепер стоїть отара,
Овечок зочить у "мєхах".
А ті про закордон гутарять
І тільки чути: "Ох!" та "Ах!"
У Франції… От де Європа!
Усе charmant! Скрізь bel ami!
А в Амстердамі… Стільки шопів!
Голландія! Ах, Боже мій!
Не можуть навіть розказати,
Яких набачились чудес!
І кожне вузівське біднятко
Їм лиже руки, наче пес.
А як відвернеться, то плаче:
Коли ж прийде ясна пора?
Хто виживе, той і побачить,-
Як кажуть, qui vivra verra.
Вандал
…Напередодні 125-річчя
з дня народження Лесі Українки
в Ялті вчинено акт вандалізму
над її пам'ятником.
(З
газети)
Хто він? Хто виявив
зневагу
До волелюбної орлиці,
Що серця пломінь і відвагу
Закарбувала в слові-криці?
Хто він? Яка нещасна мати
Родила отаке створіння,
Що тільки й вміє плюндрувати
Народу вічнії святині?
Хто він? Чи слід про те й питати?
Не варт уваги той нікчема,
Що тільки на підлоту здатен,
Не відає сумління щему.
Хто він? Хто серце сповнив брудом,
Не матиме той супокою:
Душа його конати буде
Біля стовпа ганьби людської.
Пустка
На пагорбі старенька хата.
Верба калині шелестить:
- Хоч любо літо літувати,
А треба й зиму осягти!
Мороз ударить нам у груди,
Вітри ламатимуть гілля,
Та й будуть сови, а не люди
Тебе й мене розвеселять.
А ще недавно цілорічно
Тут юні чулись голоси,
Дивились діти нам у вічі,
Чекали дива і краси.
Не
буде більше бабця Клава
Нам про біду свою
казать,
Не стане син її русявий
З гілок сопілку вирізать.
Малий Олесик на конячці
Не бігатиме вже круга,
Дідусь не буде після праці
У нашім затінку лягать.
Не принесе дбайлива Галя
Відерце доброї води.
Усі до міста змандрували
І чи повернуться сюди?
Хтось метушливий понад міру
Тепер тут іноді живе,
Не каже по-людськи: "подвір'я",
Якоюсь "дачею" зове.
На
ринок вивозив за літо
Він і город, і
баштани.
І хата, дошками забита,
Закрила очі до весни.
Аж ні. Вернувся. Слово кинув
На серця незагойний шрам:
- Зрубаю-но вербу й калину, -
Дрівця за грошики продам.
Мана
(Думки
земляків)
На нашій рідній чужині...
М.Старицький
Яка нестерпна рідна чужина!..
В.Стус
- Лукавим людям дивлячись у вічі:
"Мені однаково!" - казав Тарас,
Очима cпалюючи юд каліччя,
Чий рід ожив у наш "свобідний" час.
- І чом це так судилося одвіку
Вітчизні нидіть, бідкатись, ридать?
У чварах-суперечках пропадать,
Нагадувать примару чи каліку?
- Здавалось би, чого б ще їй бажать,
Як Волі і Державності святої.
Прийшли вони. І мирною рукою
Благословили українців-небожат.
- Та тільки знов у рідній стороні
Байдужно-мертві душі лихо сіють,
Купаються в багатстві та брехні
В той час, як інші ледве животіють.
- І ллються безконечні словеса -
Запевнення в любові до Вкраїни,
Та чортів хвостик у людців звиса
І каламутить воду безупинно.
- Промовлять пару українських фраз -
І вже вони для мови обереги,
Хоч змішують її з багном не раз
Без будь-яких докорів та бентеги.
"Селу, глибинці - лиш пріоритет!.."
Але насправді там обійми смерті.
Руїни ферм. Бур'ян довкіл росте
І покриває "писанки" обдерті.
- Селу утіха - випиті сто грам
Та про колишнє низка теплих згадок...
Та думка: чи не встав би знов тиран,
Щоб навести хоча б якийсь порядок?!
- Вже клан чинуш до неба підроста
І потирає розжирілі клешні,
Почувши, як нещасна біднота
Батькує українську незалежність.
- Один гребе вагонами добро,
У другого в кишені півкраїни.
В калюжах догнива старий Дніпро,
Все виглядаючи щасливої години.
- То є ж та незалежність а чи ні?...
Лукаві люди фахово подбали,
Щоб українці в рідній стороні
Своєї Неньки не упізнавали.
Тарасова гілка
(екологічна казка)
Коли в нашім краї пощезла зима
І землю весна оновила,
Бабуся Вкраїна, немов жартома,
Синочка собі народила.
Назвала його, як з давен повелось,
Ім'ям презвичайним - Чинуша
І вчила: люби рідне поле й село,
Не плюй у криницю і в душу.
Та ледве-бо стало на ніжки дитя,
То кинуло мамці старенькій:
"Без тебе я знаю, яким є життя,
І ти мені менше теленькай!"
Побачив Чинуша: широкі лани
Женуть буруни аж під хати.
"Якби ж то калюжами стали вони,
Кораблики міг би пускати!
Гей, мати! Давай-но штани та бриля!
Піду я Дніпром керувати".
А щоб не вважали Чинушу малям,
Солідніш назвавсь - Бюрократом.
"За синього велета взятись пора! -
Гукав парубкам яснооким.-
Зламаєм хребет у старого Дніпра
І дужими станем нівроку! "
І диво! Чинуша рукою махне -
І хлопці степи заливають.
"Оспівуйте,- скаже,- у пісні мене!"-
Дівчата його величають.
"Вирубуйте давні правічні ліси!"-
Винищують сотні гектарів.
"Вирощуйте квітку-будяк для краси"-
Вже садять з осотом у парі…
"А я перерию, - рече Бюрократ,-
Могилу у Каневі нині".-
Та тільки ламаються леза лопат,
Не хочуть сквернити святині.
"Та що це? - обуривсь Чинуша-малюк.
Таке-бо уперше зі мною".
Без сил і підтримки із туги-жалю
Він брилою став крижаною.
І де відступає отой льодовик,
Чинуші живучая раса,
До
сонця підносяться з-поміж трави
Стражденні
долоні Тараса.
Терпляче Кобзар дожидає з
висот
Дощу без кислот і отрути
І садить у грунт не будяк, не осот,
А гілку верби призабуту.
Небезпечний гість
У листопаді 2004 року
шевченківського лауреата Дмитра Павличка
не допущено на зустріч у ХДУ.
Викладачі і студенти-філологи таки зустрілися
з поетом, хоч і на "чужій" території.
Схотілося поету
Педвузові вклонитись.
Схотілося поету
З
студентами зустрітись,
Подарувати "Пам'ять",
Де в кожнім слові болі,
І віра, і незламна
Жага
ясної долі.
Та щось у тому вузі
Повіяло ординським -
Вкраїнці там у тузі
За
власне українським.
І ось вже лавреата
Не велено пущати,
Не
велено вітати,
Хліб-сіллю зустрічати.
Хотілося побути
У
колі давніх друзів,
"Два кольори" почути
Та, може, "Ой, у лузі..."
Та пригадать тутешні
Таврійські привітання -
Були такі справдешні
Тоді любов і шана!
Це ж край, де гранувалось
Марковичеве слово.
Це ж
тут пісні складала
Чаїночка Дніпрова.
Це ж тут, де так по-рабськи
Плазує дехто нині,
Розстріляний Чернявський
Зоріє із світлини.
Це ж тут Куліш Микола
Будив краян од сплячки.
Це ж тут були довкола
І
козаки, й козачки.
То де ж вони поділись?
Захиріли. Поникли.
Байдужі та несмілі.
Ще
й до покори звикли...
Та ні! Не всі до друззя
Такі страхополохи.
Прийшли таки з педвузу,
Прогнавши "ахи" й "охи".
Тож слухайте поета,
Хоч і в чужій вітальні -
Дає снагу для злету
Те
слово наступальне.
Слово зламаного дозиметра
Озвись до мене, земле-нене, віщо!
Бо, мов у склепі, тихо стільки літ.
Молюсь тобі - од неба ти превища:
Так важко буть землею на землі.
Твої завчасу передсмертні дзвони
Не можу вчути, як би не хотів:
Прости мені за дів безживні лона -
Для атому то забавки пусті.
Конає вік двадцятий. Ну, а ви ще,
Панове люди, важитеся все:
Чи матір вам нести на кладовище?..
Чи хай вона туди вас однесе?..
Достеменний дипломат
- Ні, я не лизоблюд! -
Рече, як і колись
Статечний
Послідовний
Блюдолиз.
Нікому
І ніколи
Не лизав.
Лиш потакав
Та
правди
В вічі
Не
казав.
Це Україна
Мій батько народився у Херсоні,
Де хвилі Борисфена сиві й сонні
Від пристаней прадавніх тихо плинуть
І мовлять крізь віки: "Це Україна".
Ось тут, де гомонять гінкі проспекти,
Гадав колись мій прадід-архітектор:
Як досвід свій, набутий над Невою,
Полишить над рікою степовою.
Цей обшир і пахучий, і прозорий
До мене словом пращурів говорить.
Горить у серці, мов палка жарина,
Одвічна істина: "Це Україна".
За чайкою полину понад краєм,
Де вітер стиглі ниви обіймає,
Де зерна завше позолотять руку,
А васильки пробачать за розлуку.
Спішу до тебе здалека і зблизька,
Моя співуча степова колиско,
Щоб вічно чути в клекоті орлинім
І в шелесті трави: "Це Україна".
Ідолостан
Дещо про велику приязнь
Ходить козак поза гаєм,
А москалик - по діброві.
Один одного питає:
Чи
єдиної ми крові?
Тис козак правицю дужу
Братові з країв далеких,
Обіймались небайдужо,
Як з лелекою лелека.
Козака москаль голубив,
Потім став учити брата:
- Дай-но виб'ю тобі зуби,
Щоб ріднішими нам стати.
Ще козак і не одвітив,
А вже щелепи порожні:
-
О мошкалику, мій світе,
Бий іще, тобі це
можна…
І москаль, щоб не зобидить,
Козака між плечі турить:
- Навертайся, брате-злидню,
До московської культури.
Покотився неборака,
Оселедцем пил збирає:
-
Вічна мошкаленкам дяка! -
Тільки й чути, як
гукає.
Все узяв москаль-поганин:
Люльку, шаблю і дружину,
Чоботи ізняв останні
Та
ще напис "Україна".
Тож лежи, козаче-брате,
У пилюці просто неба,
Як не можеш обійняти
Москалика так, як треба.
Селянська залицяльна російських
марксистів
"Я певний, в ХХ віці люди не
схочуть вірити,
щоб така безглузда,
антигуманна доктрина
могла коли-небудь
розгарячувати
голови і серця молодежі…."
І.Франко
Селяни України, розоряйтесь!
Ставать пролетарями - то не гріх.
Кайдани власності порозривайте
І кидайте батькам своїм до ніг.
Левитських всяких слухати не треба,
Бо вам запропонують бариші.
На нас дивіться, як на Боже небо,
І вуха підставляйте для "лапші".
Розкажем вам, як слід голодувати,
Як стати босяками поскоріш.
У вас душа не з криці, а із вати -
Без нас пропадете ви не за гріш.
"Безглузда", "антилюдяна доктрина", -
Франко ідеї наші обізвав,
Бо не піднявся він ще до вершини,
З якої видно полум'я заграв.
Не слухайте вождів національних,
Що хочуть вас багатими зробить.
Багатство - то є справа непохвальна:
Усіх хазяїв краще перебить.
Селяни України, бурлакуйте
І ждіте гасла нашого: вперед!
Ну, а тоді вже й ніг своїх не чуйте -
Хапайте: хто сокиру, хто багнет.
Ми візьмем владу, станем хазяями
Та й будем при соціалізмі жить:
Ви працюватимете до нестями,
Бо ви ж без праці - нуль, що не кажіть.
Ми вам на шиї сядем потихеньку,
Ще й родичам залишимо місця.
А ви співайте пісню веселеньку
Та нас, марксистів, славте без кінця.
Казка про більшовицькі шаровари
Сказка - ложь, да в ней намёк:
Добрым молодцам урок.
(Російська приповідка)
Якось Бог за одвічні муки
Дав українцеві волю:
-
Візьми її, хлопче, в руки
І йди собі, босий
та голий.
Всього лиш за кілька кроків -
Море достатку й любові,
Та не вступи ненароком
В калюжу з людської крові!
Нащадок козацького роду
Вклонився Богові-батьку
І взяв тую винагороду,
Як мати своє немовлятко.
Але не стямивсь од щастя -
Побіг і спіткнувся. По хвилі
Йому судилося впасти
В
калюжу, що кров'ю шуміла.
Поглянув круг себе тривожно -
І на душі похололо:
Руки лишились порожні,
Більше нема в нього волі.
Глянув на ноги - червоні,
Вкрилися кров'ю - не стерти!
Стиснув до болю долоні:
Краще було б мені вмерти!
Тут він почув слово Бога:
- Що ж, українче-бідако,
Жде тебе довга дорога
В
сімдесят літ та ще й з гаком.
Мусиш зносити, невдахо,
Ці шаровари криваві.
А
як розсипляться прахом,
Будеш на волі і в
славі…
Носить ще й досі вкраїнець
Ту більшовицьку одежку -
Не відшукав і донині
Справжньої вільної стежки.
Ідолостан
Маркс кинув клич,
Енгельс порадив -
Вийшов Ілліч
На
барикади.
"Лиш потурай
Рабам-голоштанам -
Стане твій край
Ідолостаном".
"Будеш вождем
Голої
свити,
Що тебе жде,
Щоб прислужити".
"Ідолом стань!" -
Спокусливе гасло.
Ідолостан -
Країна
прекрасна.
В ній для рабів
Є
насолода -
Жить без зубів
Та без свободи.
Раб чи холуй -
Як
ти не звися:
Завше - плазуй,
Завше - корися.
"Ідолом стань!" -
Принадні два слова.
Ідолостан -
Країна
чудова.
Линуть літа
В завтра
уроче…
Хто з хомута
Вирватись хоче?
Ідол сія
Із
п'єдестала,
Щоб холуям
Сміліш плазувалось.
Сніданок комунара
(фантазія на теми М.Куліша)
Скришені зуби в охлялого неба.
Ласі білявки - хмарки-сахарини -
Виснуть і тиснуть на очі, на ребра,
На півзотлілу думку дитини.
Ні, не дитятко лежить на травиці -
Вже й перший вус ген чорніє козачо.
Тільки… щось миршаве, кволе, безлице.
Що то з тобою зробилось, юначе?
Тіло жовтаве, немов із трупарні,
Але живе і вмирати не хоче.
Ворон махнув потойбічно-примарно:
"В інші світи понесу твої очі".
Глянув іще раз у небо самотнє,
Наче зів'яла напровесні квітка:
"Дайте поїсти, дяді і тьоті!
Я за комуну…" - Та голод не тітка…
Борисові Лавреньову
"Мій друг живе в будинку Лавреньова", -
Не раз казав я у минулі дні.
Здавалося, як забігав до нього:
Ось-ось зайде в кімнату Лавренів.
Та часу птиці квапились у вирій,
А не з'являвсь Бориско-гімназист,
Ні юнга "Бор'я" - мореходець щирий,
Ні труєний на фронті альтруїст.
А відчуття, що він присутній нині,
Не пригасало в серця глибині:
"Явітеся, земляче, на часину,
Озвітеся, Борисе Лавренів!"
Од Ваших слів зашелестять фіранки,
Віконниці відчиняться, і знов
До них заглянуть огнянисті ранки,
І цвіт зірок посиплеться в вікно.
Повіє бризом із морів блакитних,
І золотом закапають сонця,
І у чиїсь долоні ненаситні
Процідять кров нескорені серця.
Червоний вітер Вас пройме до кості,
Приспить Вам розум, сумніви, жалі -
І волі чи ярма прапороносцем
Ви пройдете по батьківській землі?
…Я знов біля помешкання старого.
Це вже музей. Ось дошка на стіні.
Та тільки все не ближчає від того
Мій шлях до Вас, Борисе Лавренів.
Казка про Ідолостан
Жили-були на світі комуністи
Та й вирішили Ідола зліпити -
Такого, що не просить пити-їсти,
А їм поможе гарно й сито жити.
Назвали цілий край Ідолостаном
І тиражують ідольську личину -
Нехай на кожнім кроці в краї стане
І вимагає від людей данину.
…Ідуть окремі люди і народи
Та й Ідолові данину приносять.
Не розуміють, що собі тим шкодять,
Що стануть незабаром бідні й босі.
А комуністи у палац червоний
Складають ті підношення багаті,
А потім починають безборонно
Там оргії небачені справляти.
І ллються вина, наче кров народна,
Коханки ходять, як які царівни,
Із реготом говорять про голодних
І вироки підписують невинним.
Ті оргії тривали б і донині,
Та вбогі люди раптом схаменулись:
Не стало з чого їм нести данину,
Та й віра в Ідола вже похитнулась.
Несуть ще за інерцією квіти,
А він їх мовчазливо зустрічає,
Неначе мовить: "Ви немовби діти -
Ви вірите у те, чого немає!"
Вмитись чи не вмитись?
Умиєшся -
І всі твої думки
Новими стануть.
Ісікава Такубоку
Комуністові
Ліпше
бути невмитим:
Думки погрузли
В жовтневому болоті.
Невже на віки вічні?
Ноги Ілліча
На вітражах прохідної заводу
"Октябрь"
у Херсоні багато місяців
красується
нижня частина постаті
В.І.Леніна.
Верхня - кудись зникла.
"Аврора" й залп її фатальний
І, як і личить, вождь на повний зріст.
Цю композицію і виховну, і пізнавальну
Очима їв добропорядний комуніст.
Із року в рік фігура зустрічала
Пролетарів завзятих з "Октября",
Начальству привітання посилала…
Здавалось, буде вічним цей обряд.
І ось тепер лишились тільки ноги -
Стоять собі тихенько, ні бум-бум.
Чекають від художника підмоги,
А він, мабуть, домалювать забув.
І байдуже й трудязі, і начальству,
Що у вождя такий плачевний вид:
"Довів народ до злиднів і недбальства,
То стій тепер, як є, без голови".
Баба Ониська - сучасна соціалістка
"На весь совхоз оце найкраща звістка!
Хожу з червоним бантиком… Краса!
Іваночку! Тепер я сицилістка -
Директор сам мене так записав.
Хто не хотів у списку тім лишитись,
Казав їм: "Я повєк вам нє прощу!"
Ну, я тепер хоч поживу на світі -
Вугілля матиму і м'ясо для борщу!
Хоча тепер сміються з мене й гуси:
"Га-га-га-га! На комунізьму жди!"
Іваночку, ну як я відкажуся -
Директор все село вписав туди.
А комунізьма - буде чи не буде -
Зведе, мабуть, на стежечку криву.
Мені про те колись казали люди.
Та їх нема. А я усе живу".
Казка про Демократію і її діточок
Прийшло Лукаве Завтра і сказало:
"Ну, що ж це ви, любенькі Демократи?
Несу я вам шматочки хліба й сала,
А ви не просите мене до хати.
Матуся ваша рідна - то ледащо,
Про вас не дбає, знову десь базіка.
Ви тут загинете усі нізащо.
Пустіть. Я вас догляну. Аж довіку".
Поглянули малята у віконце
І відказали гостеві рішуче:
"Допоки в синім небі злото сонця,
Нам ждати матінку не надокучить.
А ти, Лукаве Завтра, забирайся.
Ми знаємо твої думки неситі.
Довір'я нашого не сподівайся,
Бо в тебе "чисті руки", кров'ю змиті.
"Та що ви, дітки?! То Лукаве Вчора
Любило жертви, страти та ще голод.
А я навчу вас, любі, працювати -
В руках у мене, гляньте, серп і молот.
"Ну, то заходьте!" - І зайшло до хати
Лукаве Завтра, пащеку розкрило
І стало демократиків глитати,
А від жалю ледь-ледь не голосило.
А де ж це Демократія блукає? -
Питання зріє поміж читачами.
Вона у черзі. Чемно пропускає
Усіх, хто біга нині за харчами.
"Плачемось денно і нощно"
Присвячується збирачам
підписів
за відновлення однієї забороненої
партії
"Жили ми й не знали рахуби
В ставку "Крокодилячі Зуби".
Жили в ньому, як на долоні
У всенького білого світу.
Про нас говорили: червоні
(Мабуть, за кров, нами пролиту).
Тепер зовсім інша епоха.
Червоної барви нітрохи.
І зветься вітчизна інакше -
Ставком "Крокодилячі Сльози".
Чи правда, ніжніше та м'якше?
Звучить, ніби вірші у прозі.
Та… плачемось денно і нощно,
Мов ті страйкаренки на площах,
Що нам нині заборонили
Ставчан поїдати без хліба,
Точить свої зуби-зубила
На тих, котрі нам непотрібні.
Та ж зуби ростуть без упину -
Хіба в тому наша провина?!
Це наша така вже природа
(Хороша вона чи проклята).
…Верніть нам безперешкодно
Крокодиляче право: з'їдати!"
Несподіваний висновок
Висять листівки, наче листя,
Побіля кожного будинку:
То рухівцеві комуністи
Підсовують маленьку свинку.
"Не голосуйте за Коленка! -
Настійно радять папірцятка, -
Бо він до влади йде давненько
З метою власного достатку.
Такий лиш трапить до столиці,
Собі квартиру зразу вхопить.
Лише побачить де жар-птицю,
То вам покаже тільки стопи…"
"Кому ж тоді віддати голос?" -
Чита писульку обиватель
І хилиться, неначе колос,
Не знаючи, куди пристати.
А папірець йому і радить:
"Проголосуйте-но, будь-ласка,
За комуніста - пана Знайду.
Він зробить вам життя мов казку".
І каже обиватель жінці:
"І справді Знайда нам до мислі.
Возможно, й нам які гостинці
Перепадуть од комуністів.
Вони ж, навєрно, мільярдери,
Живуть у золоті та сріблі,
Коли вже й київські хватєри
Нікому з них вже не потрібні!"
Про пана Мурлова
і
лагідну вдачу хохлову
Приїхало Мурло
В
приморськеє село
І каже: "Господа!
Плохая здесь вода!
И
воздух не такой -
Совсем как не морской.
Да что там говорить -
Хохландией смердит!"
Аж
місяць прожило
У тім селі Мурло
І лаяло усіх,
На глум
здіймало й сміх,
Та їло і пило
І за п'ятьох, було.
Як
їхало назад,
То найняло воза,
Набрало ковбаси,
Що й
полком не з'їси,
Горілки і вина,
І цукру, і зерна,
І
овочів смачних,
І фруктів запашних…
І скільки по степах
Йому стелився шлях,
Все
шпетило Мурло
Тих "чертовых хохлов".
Вони ж йому услід
Схилялись до землі:
"Оце нам честь була -
Гостить пана Мурла!"
…Минуло кілька літ -
Перевернувся світ,
І
"чертовы хохлы"
На північ повезли
Возища ковбаси,
Що й
полком не з'їси,
Горілки і вина,
І цукру, і зерна,
І
овочів смачних,
І фруктів запашних.
Сидить собі Мурло
Ще
товще, як було.
Гребе все в дві руки,
А платить копійки,
Ще й
мріє, щоб хохли
Завжди такі ж були:
Чим більше їх кляни,
Тим лагідніш вони.
Хто вони?
(загадка-акровірш)
У кого на земнім околі
Козацький гарт, а
рухи кволі?
Роботу люблять і заможність,
Але кишені в них
порожні.
Їх
вабить все доречне й гоже,
Над ними сяє слово Боже.
Ці люди про усіх
подбають,
І лиш
про себе забувають.
Проходять постаті
Тріолет
Проходять постаті повз мене,
Крізь радощі мої й жалі.
Вони жили на цій землі…
Проходять постаті повз мене.
Я вдячний вам за дух огненний,
За світло віри ув імлі.
Проходять постаті повз мене,
Крізь радощі мої й жалі.
Володимир Івасюк
Він увірвався вітром з верховин
На стерні слів і стомлених мелодій,
І тим, до кого вже торкнувся тлін,
Подарував живу, цілющу воду.
Коли ж снагу до крапельки віддав
Ланам, що забуяли знов барвисто,
Як лицар пісні і краси упав
На полі музики та лицемірства.
Сіль землі
(Пам'яті Григора Тютюнника)
Ховали Григора...
Серця котились
Колесами
заобрійної валки.
То билися об придорожній
камінь,
То падали у пересохлу річку,
Щоб вдаритися об піщане дно,
То обминали байдуже і далі
Котилися чумацьким битим шляхом.
Ховали Григора...
Летіла тужно пісня,
І
квилила журба неперебутня.
Про смерть,
що з нею чумаченько обійнявся,
Розказували вітру чебреці.
Стояли щонайближчі побратими,
Прибиті, мов раніше постарілі, -
Ховали Григора...
А чи
самих себе,
Свойого серця частку
щонайкращу...
"Ой був у нас друг, був чумак
та й нема!
Забрала товариша люта чума,
Ніколи ж бо він не ходив крадькома,
Дорогу любив тільки ту, що пряма-а..."
...Тоді зійшлося мовчки товариство
Побіля воза, що лишив покійний.
І кожен взяв собі по дрібці солі,
Щоб пронести її із краю в край.
І падали кристалики у трави,
Лишались по степах
І
по дібровах...
Донині сяють тії самоцвіти
На славу української землі.
Борис Пришва
Дотепник, науковець і співак,
Знавець скарбів прабатьківської мови,
Він сяяв багатьом, немов маяк.
Стількох зігріло світло його слова!
А хто душею був на видноті,
Не кожному здавався милим-гожим,
Оскільки позайняти не хотів
Прокрустове стереотипів ложе.
І хай говорять, що його нема,
Що в домовині врешті заспокоївсь,
Його зоря сміється жартома
Із небосхилу пам'яті людської.
Андрійкова пісня
Світлій пам'яті А.Марущака
Бриніли струни дзвонами епох,
І журавлино крилилося небо.
Із вічності дивився сивий Бог
Задумано-здивовано на тебе.
Лилися звуки стиха-помаленьку,
Вбирала спрагло їх свята земля.
То на могилі Костя Гордієнка
Твій голос із віками розмовляв…
Текли роки прибоєм гомінким,
Шуміли на херсонському роздоллі
І юності напоєм преп'янким
Означували молодечу долю.
Ніщо й не натякало на біду,
Ніщо й не віщувало злу годину,
Та смерті несподівану ходу
Почули стіни рідного будинку.
І стали кроки днів такі важкі,
Як ліра зойкнула підбитим птахом.
І обірвались у серцях батьків
Надії-зорі слізьми понад шляхом.
І сумувала тиша вечорів,
І наслухали далечі прозорі,
Як десь вгорі на Божому дворі
Ти заспівав у янгольському хорі.
Валентина Наумич
Вона з Чорнобилем зріднилась
І шлях її - крізь полини…
Поезія дала їй крила
І
прагнення височини.
Олександрові Березовському
Пам'яті завідуючого музею
Дніпрової Чайки в Зеленому Ярі
Я звав тебе Олесем і Сашком,
Учителю, філософе, поете.
Питаю в зір, у степу й вітру: де ти?
І гомоню не епітафії рядком
Із шелестом трави на тій планеті,
Куди тебе колись заніс бузько.
Твої сліди розтанули у росах,
А мова ще бринить у ковилі
Жагучо, велебарвно, стоголосо:
І вічну пісню матінки-землі
Доповнює і нас усіх підносить
До храму гідності на вірному крилі.
Володимир Пузиренко
Строганівка була його планета,
А він її супутником ясним.
Що може буть дорожчим для поета,
Ніж рідний край, яким він жив і снив.
І ось уже за дальньою межею
Просвітник і окрилений співець.
Та меч його не припада іржею,
Дзвенить урочо слово бойове.
І тут нема ніякого секрету:
В галактиці одвічної весни
Строганівкою є його планета,
А він її супутником ясним.
Вишиванка
Українська мова
Тарасові Марусику на згадку
Прадавня мово
сивополинова,
Твоєю гіркотою я пропах.
Благословлю оте найперше слово,
З якого проросла ти у віках!
Барвиста мово, я
б краси земної
І величі людської не
пізнав,
Коли б з тобою днини осяйної
Мене коханий рід не поєднав.
Пісенна мово, у
Дніпровій хвилі,
У тиші степу й гомоні
Карпат
Я радо наслухаю звуки милі,
Яких у місті майже не чувать.
Пречиста мово,
спрагло припадаю
До джерела одвічного
твого:
У нім моя духовна сила, знаю,
Допоки сяє сонце дня мого.
О рідна мово,
квіткою калини
Не одцвіти ні на чиїм
віку.
Хай буде щасен світ, що солов'їну
Тобі дав душу, мужню та палку.
Жайворина пригода
Жив у жайворинні Жайвір,
Трійютіхкав ген на волі.
Не були пісні ті зайві,
І не був той голос кволим.
Та і як же не співати
Там, де степ дзвенить у славі,
Там, де з небом обійнятись
Хоче сонях золотавий.
Жайвір був як справжній лицар,
Пригортав свою жадану:
"Мила", "жіночко", "зірнице"…
Чув: "любесенький", "коханий"…
Якось Гава прилітала
До
сусідньої діброви -
У матусі гостювала
Та харчів набрала знову.
Повертаючись до міста,
Вчула жайворині співи
І
сказала вокалістам:
"Ви пойотє
некрасіво!"
Не вгавала городянка:
"Хто ж тєпєр отак щебече?
Ліш дрімучая сєлянка
Ваші зрозуміє рєчі!".
Не стерпів ганьби такої
Бідний Жайвір-неборака:
"Краще вчитись городської,
Ніж по-своєму балакать".
Залишив своє гніздечко,
Рідну нивоньку чудову
Та й подався до містечка
Вчити більш пристойну мову.
Жив у місті не без лиха,
То й вернувсь до Жайворусі:
"Прінімай назад, чувіха!
Гарацкім тєпєр я звуся!
Наліцо і докумєнти:
"Жаворонок", як ведьотся.
Я вже стал інтелігентом,
Знаю, шо і как зовйотся.
"Милий", "любий" і "коханий" -
Щоби тут і нє слихалось.
Так говорят ліш мужланки,
Прімітівниє нахалки…"
На слова ті Жайворуся
Чоловіку заявила:
"Йди-но до тії матусі,
Котра чорта породила.
Як би ти не прозивався,
Як би ти пісні не клеїв,
А як мови відцурався,
Будеш ти свиня свинею!"
На мітингу шанувальників
української мови
"Спасите нас от националистов!
Вон там стоят, загадили всю площадь!"
"Ні, тітонько, то наше товариство
Прийшло сюди уперше, як на прощу.
Хіба не чули ви, що Україна
Відроджує свою забуту мову?
Вся наша справа чесна й доброчинна,
Повірте нашому твердому слову…"
У пані голова тріщить од тиску,
Снаги терпіть наругу вже нема:
"Как можно?! В городе - по-украински?
Бандеровско-фашистская чума!"
Патріоти напоказ
Академік проречистий,
І доцент, і асистент
Закликають урочисто
Під
сьогоднішній момент:
"Рідну мову солов'їну
Всім плекати треба нам,
Бо вона ж у нас єдина,
Веселкова й запашна!"
Академік до коханки:
"Детка, ты мой идеал".
Лається доцент ізранку:
"Мой декан меня достал!"
Асистентик-початківець
Із дитиною балака:
"Брать вот это некрасиво.
Говорю же: это кака!"
Та лиш на трибуну скоче
Хтось із них, то весь народ
Тільки й чує: "Слово отче!
Я твій лицар! Патріот!"
"Не зрозуміли"
Рік Росії об'явили
В вільній Україні,
Щоб
були ми до могили
Дружбою єдині.
А чинуші наші знову
Це так зрозуміли:
Українську книгу й мову
Мерщій до могили!
Соску немовляті - буде мовчати,
або Закон про мову
Реве та стогне Дніпр широкий…
Т.Шевченко
На пенсії Дніпро-Славута,
А взяв ще й сина народив.
Чи то лихий його попутав,
Чи, може, Бог нагородив?!
Зібралось друзів пребагато:
"Ах, Днепр, какой ты молодец!
А наши думали ребята,
Что роду твоему конец!"
Маля те слухало, терпіло,
А потім як заверещить,
Що гості любі остовпіли
Та й повтікали у кущі.
І радяться собі на лоні:
Ну, що б таке дитині дать,
Щоб виростало тихосонне,
Не так, як батько-грайвода.
А то ж і це ревтиме знову!
І щоб замовк Дніпрів малий,
Із написом "Закон про мову"
Дитині соску простягли.
"Как можно петь на этой мове?"
Українській співачці В.
Пісень криниця українська
Дала їй все, що в неї є.
Співачка дякує... по свинськи
І в ту криниченьку плює.
Двоязичіє, або солов'їний порятунок
У солов'їнім царстві-государстві
Посіла трон Свиня.
Чому
так сталося в пташинім господарстві -
Того
ніхто не зна.
Мабуть, прийшла й назвалася
(Чи просто нав'язалася!):
"Я солов'ям рідня.
Бо
прадіди у нас з одної колиски,
А часом ще й
питво пили з одної миски.
Як візьмете мене
ви за царицю,
Ніколи вже не будете
журиться".
А солов'ї - як солов'ї -
Не стали суперечить їй.
Бо ж тим птахам у голові лише пісні:
Співати б цілий день і ніч,
Лящати до нестями...
А
за державними постами
Ганятись їм
незвично
(Хай Свинка править вічно!).
І ждуть та ждуть: ось прийде справді рай,
Найменшим клопотам-турботам буде край.
Ось насидівшись на своїм престолі,
Взялась Свиня народжувати кволі
Чи вірші чи пісні
Супроти тій бридні,
Яку, мовляв, їй солов'ї пропонували
Та денно й нощно трелями все набридали.
Кохане рило
Вже вкотре
відвертає Свинка від такого корму
І
споважніло
Кувікає: "Дайош реформу!"
Для солов'їв пора настала непроста:
Як не захрюкаєш у відповідь від серця,
Дають тобі такого перцю,
Що не лишається ні голови, ані хвоста!
І що ж придумали пернаті,
Щоб націю порятувати?
Двомовне двоязичіє знайшли
І в царстві солов'їнім розвели.
Така реформа неважка була:
Щоб догодить Свині, взяли Осла
Чи Цапа-відбувайла
(Бо
і такі між солов'їв бували)
І наказали
замінити кожну другу трель
На те, що їх
царицю за душу бере.
Відтоді завше чутно над
Дніпром -
Чи вийди уночі, або стрічай
зорю:
- Трійю-тіх-тіх-хро-хро!
- Трійю-тіх-тіх-хрю-хрю!..
Новинка
"Самоцвіти" світові явились.
Кажуть, це видання
дуже миле.
Людям
треба вірити, звичайно,
Але краще сядь і прочитай-но:
Дві ошатні книжки,
а за ними -
Аж
дві сотні доль неповторимих.
Наш сусіда прочитав та й мовить:
"Ич які!
Письменники готові! -
Й істину прорік авторитетно, -
І між вчителями є
поети!.. "
Віршик цей читай, мій друже, метко,
А затим скажи нам
без вагання,
Ну,
а хто ж душа цього видання?
Слово і діло
(На
пошанівок М.Пентилюк)
Є поміж нас на диво пребагато
Таких собі зразкових патріотів,
Що люблять на весь світ галасувати
Про мову рідну та її пишноти.
Та тільки галас той щось пахне лжою:
Підіть із патріотами отими
Й почуєте, як мовою чужою
Вони говорять з дітками своїми.
Бо діти, мов, іще не розуміють
Усіх принад Шевченкового слова.
Ну, а російською вже какось краще вміють
Балакати на теми побутові.
Хотілося б усім нам побажати
Не розривать ніколи слова й дії
І за зразок собі назавше взяти
Діяльність пані Пентилюк Марії.
Із вуст її вкраїнське чисте слово
Спадає пречудовим діамантом.
Її діла - офіра рідній мові,
Освячена любов'ю і талантом.
Іванові Лопушинському
Мов земля плодоносна, рахманна,
В тебе серце на добрість багате.
Почерпнув, мабуть, щедрості, Йване,
Як ішов з материнської хати.
І тепер на хрещатих дорогах
Роздаєш ті скарби пречудові,
Проганяєш жалі і тривоги,
Сієш чисті зернята любові.
Тож нехай та шляхетная ноша
Тягарем заважким не здається,
Хай людей наверта на хороше,
Доки б'ється учительське серце.
Рондель
Херсонському лікареві
Тамарі Петриченко
Рука у неї точна і легка.
Коли вона іде на герць із ніччю,
Тремтять пітьми ватаги войовничі,
А демон болю в дебрі утіка.
Вражає Гіппократова дочка
Недугу потайну і руйнівничу.
Рука у неї точна і легка,
Коли вона іде на герць із ніччю.
Двобій скінчивсь. І сонячна ріка
Хлюпнула щастям хворому у вічі.
А лицарку нова литавра кличе
На поєдинок - доля ж бо така.
Рука у неї точна і легка…
Рубаї
Галині Запотічній,
херсонській просвітянці,
що нині вчителює в Прикарпатті
Сплітаються хвилини у вінки,
Їх вабить вир одвічної ріки,
А з ними й ті слова, що не сказались,
Спадуть на дно, не сплинуть крізь роки.
Олександрові Башуку
Юному редакторові херсонської
патріотичної газети "Кам'янська Січ"
Сашко Башук -
То
справді зух!
"Кам'янська Січ" -
Проміння в ніч!
Анатолієві Крату
Керівникові літоб'єднання
"Малючок-степовичок" у Херсоні
Херсон Вам рад,
Пане
Крат!
Ваш "Малючок-
Степовичок"
Шле свій
привіт
На всенький світ.
Олегові Олексюку та його
чистокриничанам
Дитячій літературно-музичній
лабораторії
при Цюрупинській "Просвіті"
Усе здійсниться, все здійсниться
У долі "Чистої криниці" -
Плекає там зірки-таланти
Поет, просвітник і романтик.
Ярославу Онуферкові
Редакторові херсонського
націоналістичного часопису "Степова Україна"
На славу,
Пане
Ярославе,
Вдалася Вам газета.
Міщанам
Нашим
нездоланним
Вона додасть кебети.
Моя вишиванка
Тарасові Марусику на спомин
Моя вишиванка із ниток зросла
У місті чудовім Яремчому.
Пречиста вона, як вода з джерела,
Мов гомін родини лелечої.
Вона увібрала привілля полів
З туманами передранковими,
І гір піднебесних одвічний політ,
І запах смоли смерекової.
Моя вишиванка, що б там не було,
Зігріє у хвилю печальную,
У ній випромінює дружнє тепло
Усмішка ясна яремчанина.
Моя вишиванка без слів промовля,
Співанками-барвами мічена:
"Мене народила вкраїнська земля,
У злотоблакить закосичена".
Корсунські співанки Івана Дойча
Пісня про Корсунь
Там, де Рось кам'яниста
Синім поглядом грає,
Підвелось дивне місто,
Перло рідного краю.
Ярославове серце
В
ньому б'ється завзято,
І козацькії герці
Часто сняться хлоп'ятам.
Пісня лине над Корсунем
І купається в просині.
Нам з тобою журитися
Не
до лиця.
Будьмо завше крилатими -
Все зумієм здолати ми.
Сяйвом волі світитися
Нашим серцям!
Тут Богданова слава
На знаменах тріпоче,
Гайдамацькії лави
Проглядають крізь ночі.
Тут немеркнучі кроки
Вогняного Тараса,
Його
думи глибокі,
Непідвладнії часу.
Пісня лине над Корсунем
І купається в просині.
Нам з тобою журитися
Не
до лиця.
Будьмо завше крилатими -
Все зумієм здолати ми.
Сяйвом волі світитися
Нашим серцям!
Тут життя віддавали
Уенерівські вої,
Щоб
Вкраїна буяла,
Щоб не гас дух героїв.
Звідси йшов у безмежність
Юний Павлик Янчевський,
Щоб була незалежність,
А не рабство й безчестя.
Пісня лине над Корсунем
І купається в просині.
Нам з тобою журитися
Не
до лиця.
Будьмо завше крилатими -
Все зумієм здолати ми.
Сяйвом волі світитися
Нашим серцям!
Там, де Рось кам'яниста
Всіх красою чарує,
Ярославове місто
У
майбутнє мандрує.
Місто квітне, зростає,
І соборна Вкраїна
До
грудей пригортає
Цю коштовну перлину.
Пісня лине над Корсунем
І купається в просині.
Нам з тобою журитися
Не
до лиця.
Будьмо завше крилатими -
Все зумієм здолати ми.
Сяйвом волі світитися
Нашим серцям!
Град Ярослава
Над Корсунем вихрасті коні мчать -
Сріблясто-білі осяйні хмарини.
А він орлино поза обрій лине -
Своїх прадавніх літ не поміча.
Для когось він - золотобризний слід,
Що залишивсь по князю Ярославу.
Для інших - свідок лихоліть та бід,
Що звідав ласку ворога лукаву.
Комусь він дід, нескорений вояк,
Що береже про випадок шаблюку.
Комусь - мрійливий і палкий юнак,
Що осягає вічності науку.
У нього серце завше молоде
І щедре на дерзання та неспокій.
Чоло - як думи сонячно-високі,
Які віншує кожен Божий день.
Таким він був, таким і нині є
Із року в рік, од віку і довіку -
Несе в душі любов свою велику
До України, що мов цвіт стає.
Тарасів каштан у Корсуні
Про щось замріявся каштан
У парку понад Россю.
Віта і весни і літа
Бадьористою бростю.
І згадує, бува, не раз
Давноминулу днину,
Коли
до нього йшов Тарас
Побути на часину.
Про що з ним говорив Кобзар,
Каштан про те не мовить.
Чи гнівним був, мов грім-гроза,
Й кресав палюче слово,
Чи був відкритим, як дитя,
І лагідним, як промінь, -
Каштан стрічав із співчуттям,
Знімав печаль і втому.
Із деревом поет ділив
Сердечні болі-рани.
Вони карбами запеклись
На тілі у каштана.
Повернення на круги своя
Корсунчанину Андрієві Леготу
А край дідів лишився вдалині,
На березі, куди
нема дороги.
Душа в чужім тумані чи в бридні.
Робота, клопоти,
буденні сірі дні
І ночі, повні спогадів розлогих,
Йому судились там,
на чужині...
Ліричний гін у серці не змовка,
Енергією-силою
сповняє:
Густі
отави з батьківського краю
І шум калини й тиха Рось-ріка
Так ваблять, що
зневіру проганяють.
І вир десятиліть
все чує мову:
"З
вітчизною ще стрінуся я знову!
Коли б скоріше ця
щаслива мить!
Ох, певно, стільки часу відшумить..."
Роки... Роки... І
Корсунь старовинний
Свого зустрів-таки вигнанця-сина.
У нього з серця
туга відійшла.
Натомість квітка втіхи процвіла
Ясним промінням
вільної Вкраїни.
Ветеран
В безмежності подаленіли луни -
Відгомін призабутої війни.
А в серці ветерана щемні струни
Не стихнуть, бо незмовкнії вони.
Минулі битви, що усім з екрану
Доносять проминулі голоси,
Для нього вісточку несуть неждану,
Якої вихор часу не згасив.
Це усміх друзів, їх останнє слово,
Що канули у вічності ріку,
Та через біль розлук приходять знову
Озвучить мову пам'яті стрімку.
Це те горнило, що усіх зріднило,
Як пісня, що не має берегів.
Лишило рани й дарувало крила,
Щоб далі міг летіть на ворогів.
І був полон, і втечі, і в'язниці,
І знов бої і смерті мертвий спів...
Все він пройшов, бо був немов із криці,
Ввібравши в себе всенародний гнів.
А як воєнна стихла
хуртовина,
Ще зміряв соловецькії шляхи,
Бо приписали зраду чи провину,
Що вижив, перебувши бран лихий.
Було доволі на життєвім полі
І смутків, і напастей, і образ,
Та не корився він своїй недолі -
Ще й іншим додавав снаги не раз.
І хоч і нині труднощі незборні,
Та він одною думкою пала,
Щоб Україна, вільна і соборна,
Із року в рік гарнішою була.
Одвічна пісня
Над корсунськими вулицями в небо
Злітає пісня голосистим птахом.
І звідки тая звичка чи потреба
І болі й радощі із серця виливать?
Гойдаються замислені дерева,
Верхівками кивають понад дахом,
Заслухалася тиша полуднева,
Як хтось джерельні звуки добува.
Немов розверзлась віковічна брама
І з неї вирвався козак нестримно, -
Як буйний вітер, він помчав степами,
Щоб силу молодецьку показать.
А дівчина за тином посмутніла,
А дівчина сльозу змахнула зимно:
Так присягався у коханні милий...
А як пропав, то й чи верне назад?..
Аж під склепінням корсунського неба
Лунає пісні вічне лебедіння.
І звідки тая звичка чи потреба
Всі болі й радощі в мелодію вкладать?
Та скільки б не зникали в даль століття
(Таке вже, певно, Боже провидіння),
Козацька воля - на коні вихрити,
Дівоча доля - вірити і ждать.
Ярославград
Ярославград, Ярославград!
Ти, прадавній Корсунь!
Де твої Ярила-Хорси?
Де
вояцькі лаври?
Чи дзвенять копита сміло
По старезних бруках?
Чи
бринить, чи не зотліла
Тятива на луках?
Чи комоні мчать одважних
Гриднів дужу лаву?
Чи
полюють вої княжі
Злотну птицю-славу?...
Ти з минулого зорієш,
Із віків давнешніх.
У
ясній живеш надії
На часи прийдешні.
Поєднав ти і хай-теки,
І старі молитви,
Маркети й гніздо лелеки,
Й комп'ютерні битви.
Отакий ти, пане Корсунь!
Давній і новітній!
Пахнеш грушами під осінь
І цвітеш у квітні,
Влітку - сяєш від засмаги,
Взимку - станеш білим...
Та під синьо-жовтим стягом,
Україні милим.
Корсунські світанки
Світанки в Корсуні! Які ж вони духмяні,
Бузковою метелицею п'яні.
Конвалій ледве вловним ароматом
Запрошують у казку завітати.
Ходімо в казку, в пісню світанкову
І вчуймо пращурів священну мову.
Їх тіні на межі між днем і ніччю
Покажуть, де знайти перо жарптиче.
Їх голоси, що губляться в століттях,
Озвуться вітром у ранкових вітах.
Їх наслухає Корсунь стародавній
У цім пахучім незрівняннім травні.
Ті голоси сплітаються у слові,
Карбованому з чистої любові.
Те слово лине над Мартанським ставом,
Над Россю і над парком величавим.
Те слово, що у всі віки до речі,
У душі западає молодечі.
Те слово щирозлотне і незгасне:
- Любіть цю землю, бо вона прекрасна!
Пісня над Россю
На острів Коцюбинського прийду,
Твій слід у травах росяних знайду.
Ми стрінемось під квітами бузку,
Щоб більш не розлучатись на віку.
І хай хлюпоче унизу вода,
Нагадує, що в світі все минуще,
Любов лишиться завше молода
На всі роки, на всі часи грядущі.
Цей парк і в ньому осяйний музей -
Для нас, немов для римлян Колізей.
Тут кожен крок в історію верта,
Яка нас таїною огорта.
І хай хлюпоче унизу вода,
Нагадує, що в світі все минуще,
Та пам'ять буде завше молода
На всі роки, на всі часи грядущі.
У ріднім слові пісня нас єдна,
З минувшин княжих в серці вирина,
З легенд козацьких квітом проросла,
Щоб не забули ми праджерела.
І хай хлюпочуть хвилі і пливуть,
Нагадують, що в світі все минуще,
В тобі й мені прапращури живуть,
Любов і пам'ять їхні невмирущі.
Не журися, корсунчанко!
Не журися, корсунчанко!
Віджени печалі.
Хай
тобі всміхнуться ранки
Й золотисті далі.
Усміхнися, чарівнице,
Подаруй смішинку -
І
добріші стануть лиця
І вікна в будинках.
Заспівай "Червону руту"
А ще "Черемшину" -
І
зніми зажури пута
Із серця хлопчини.
З циклу "Корсунські
двовірші"
Володимир Метелиця
Його поетична метелиця
Байками-гострухами стелиться.
Михайло Волков
Відомі й невідомі імена
Черкащина разом із ним пізна.
Григорій Жирний
Про Корсунь стільки в нього є історій!
Не менше, аніж хвиль у синім морі.
Андрій Легіт
Чужинське поле перейшовши до кінця,
Красою слова полонив серця.
Леонід Ворошило
Він рухається з Рухом завше в ногу,
В майбутнє прокладаючи дорогу.
Катерина Лазаренко
Природи і фантазії суцвіття
Вона плекає не одне десятиліття.
Станіслав Двірняк
Між блискавиць лежать стежки поета,
А стільки ніжності у кожному сюжеті.
Валерій Шмаренков
І в небо лірики, і в танцеві світи
Він прагне привнести шал висоти.
Вадим Нікітенко
Вадимові епічні "Дві вдови"
В любові скупані од ніг до голови.
Микола Шевченко
Як трапив він до вальсу у полон,
Так і вальсує з серцем в унісон.
Лідія Уменко
Щоб осягти байдужість і мовчанку,
Вона у світ пускає "Корсунчанку".
Ольга Сахно
Писанки її чудові
Кличуть до Краси й Любові.
Володимир Лисак
Від його музики і співу Шендерівка
Аж розцвітає, мов красуня-дівка.
Віталій Матвієвський
Єднає в медицині та в поезії свій хист
Хірург, онколог, терапевт... і гуморист.
Ганна Савранська
Щоб економить час на іменописаннях,
Вона позамість "Ганна" пише: "Анна".
Іван Легенький
Фейлетони нічогенькі
Пише пан Іван Легенький.
Над могилою Івана Сошенка в Корсуні
Він в цій землі лежить, і Муза ще і досі
Так безутішно понад ним голосить:
"Чому зарано ти у безкрай відійшов,
Лишивши нам надію і любов".
Корсунське літо
Весна позахмеліла поміж трав
І не бажає повертать до міста.
Тим часом літо на коні огнистім
Розпочинає в Корсуні парад.
Травневим дням до купи не зібраться -
Їх вітер розвіває, наче пір'я.
А містом вже крокують новобранці -
Червневі ранки, днини, надвечір'я.
Гордиться ними літо-отаман:
Яка хода! Які засмаглі лиця!
А ще ж тут липня вісників нема,
А далі й серпень надійти не забариться.
А липень з серпнем, наче близнюки.
Такі палкі, гарячі, сонцеликі.
Як підуть містом їхні вояки,
Всі корсунчанки кинуться до вікон.
Бравує з військом літо-отаман.
Прапороносці сяють з корогвами.
Їм байдуже, що осінь і зима
Іздалеку махають вже шаблями.
Автоакровірш
І як же вабить корсунське привілля!..
В піснях про це
хотілось би сказать,
Але чи в змозі пишне словопілля
Нам почуття
найглибші показать?
Дзвенить над світом
росяне Надросся,
Очима милої окіл весь осява,
Й шепоче золотом
щедротного колосся,
Чарує мовою, що як вода жива.
Кобзарева мова
Широка й вільна, як весняні води,
Енергією сповнена і
силою,
Виразна й
лагідна, як усміх милої,
Чарівно-бажана, як смак свободи...
Екраном стала ти -
висвічуєш чесноти
Народних висуванців-патріотів.
Комусь ти - біль,
що серце розрива,
Орган, що полонить красою звуків,
Велична ватра, що й
у стужу зігріва,
А ще - світ мислі, пошуку, науки.
Могутня наче сонячна ріка...
Огромом сяйва душі
осіни,
Відроджуй
у рабові вояка,
А перевертневі сумління поверни.
На пародійному возі
Сидиться так собі
Сиджу на возі ненадійному -
Сиджу на возі пародійному.
Пишаюся, мов той павич,
Бо поспішаю на Веселу Січ.
Та тільки лихо - не воли!
Бредуть поволі, бо ситенькі.
Та ще і браги напились
Прехорошенько.
Той
тягне соб, а той цабе.
Сопуть собі - ні ме,
ні бе.
І віз аж наче зажуривсь.
Вже й колесо одне відпало.
А Січ все далі, далі й далі...
Куди ж це котиться мій віз?
Гіркотно, аж до сліз.
А
там, де гуркотить Дніпро,
Стоїть Петро
Той, що Ребро -
Сміється без усмішки:
-
Оце артист!
Ну й пародист!
Ти або з воза злізь,
Або іди-но пішки.
Бомба для пана Остапа
...Потаємна сила
прослизнула в хату
і
мені у тапчані:
вмостила бомбу?!
(О.Лапський, "Лячно")
Підказало якось аварійне окО
(А воно зоріє в профіль і в анфаС):
"Не придума, пане, ніякий фантасТ
Отакої кари, як твоя морокА -
Віднайшовся десь-то котрийсь живолуП
І в тапчан підсунув бомбу немалУ!
Де ж тепер починеш у вінку з похваЛ?!
Ось вже й на тапчані - фронт, передовА!"
Бомбу ніжно гладить відчайдух ОстаП:
Рюмка-чарка смерті - то йому як шнапС.
Оковиту вип'є та й по бомбі - блисЬ!
Доведе, що любить він козацький рисК.
З бомбою у парі лячно так і милО.
Екстремал-тапчанчик служить молодилоМ -
Юну вдачу пану поверта і силУ.
Мій склероз
Хтось лише слово привіз
(О.Лапський, "Зима")
Привіз
Під Новий
рік
Тадейкові привіт
А гостинець забув
Привіз
Мілічці
Привіт
А комплімент
забув
Привіз
Кобрину
Привіт
А про поклін забув
Хтось лише
Слово
привіз
Той хтось
Ось
Поезорецепт від пана Остапа
Хай пізно
а таки писнулося і писнулося
(О.Лапський, "Мистецтво")
Писнулося
зразу, а писнулось на загаЛ
Аж пізніше, як з'явилася жагА.
Ні, можливо, й не жага, а все ж перо:
рип-скриП!
Ось вже й віршик зріс, мов кипариС.
Сказано ж: як маєш хист - берисЬ
Та й пиши, щоб чувся вже не писК,
А орлиний клекіт з кожної стопИ:
Пісню подаруй! Твори! Не будь скупиЙ!
Дует чи двоїна, або двох струн луна
Пливу й пливу повз береги
краси
(Є.Маланюк, "Стилет чи стилос...")
Красо, пливу до тебе
день і ніч
(О.Лапський, "Романтичне")
Красо, пливу до тебе, певна річ,
І день і ніч.
Зове мене
вітрів принадний клич
У тьму сторіч.
Десь риба-кит реве з глибин.
Пливу один.
А марево
навпроти. Хто ж цей він,
Той марев син?
О Боже! Та ж це Женька Маланюк!
Це ж мій близнюк!
Як
гордо держиться його каюк
Між водних лук.
А я ж то думав, що згоряю в однині...
Щастить мені!
Тепер
згорятимемо в гордій двоїні,
Як дві
струні.
Де ж голова?
Шукаю голови
до: не пустого діалогу?!
(О.Лапський, "Шукаю голови")
Так хочеться бува
Сказати щось собі
На
здогад буряків
Дивлюсь у дзеркало
Ну де ж та голова
Не
бачу голови
Хоч як би не хотів
Куди ти клята ділася
До: кого ти пішла?!
Гримасою скрививши ногу
До: кого?
До: себе
повернутись поспішай?!
До: не пустого
діалогу?!
Співайте, жабоньки!
Жаба часом крекнула
а часом кумкнула
чи
квакнула: півголосом?!
(О.Лапський,
"Дрімаючи")
Як тільки задрімаю
Причуду маю
Жаб'ячі
концерти
Я наслухаю
І насолоду від того відчуваю
Як жаба часом крекне
А
часом кумкне
Чи ще й до себе квакне
Півголосом
Півкваканням
Півспівом
З
переливом
Рідний поліський став
І той подивувавсь
Яким
знавцем
Жабоспівань
Я став
Дірка від бублика
З базару
батьки везуть бублика
о
(О.Лапський,
"Чекання")
Осанна бублику
О
Ти окраса базару
О
Ти моя мрія
Бублику
О
Тебе везуть
Матінка й
татко
О
Бублику
О
Нікому не дам
З'їм сам
А всім вам
О
Дубовий вечір, або синя смерть
Липа одубіла
я синю
смерть
виписую
(О.Лапський, "Вечірнє")
Липа одубіла
Вишня
одубіла
Слива одубіла
І абрикос
Дубовий
вечір
Ось
Так
синьо-синьо
Одубіла днина
У всьому винна істина
(ота, що у вині)
Старе проректи
немає нас
без нас
(О.Лапський, "Не випивши")
Немає нас
Без нас
Немає їх
Без їх
Нема тебе
Без тебе
Нема мене
Без мене
Та всі ми є
Коли ми
є
І є поезія
Коли
вона
Поезія
Зубний біль
Ясно відпаде
а зуб ще білітиме
(О.Лапський, "Вечірнє")
Ясно посиніє
І
відпаде
І сліду мого
Не буде ніде
Тільки зуб
ще білітиме
Тільки зуб ще болітиме
А щоб ти задубів
Біль
зубів
Лист на радіо
Груди коханої жінки
двох жаданих антен коливання
(з книги поета і радіожурналіста
А.Крата "Координати часу")
"Здрастуйте! Мій сват больтає,
Що у вас на радіо
Є
Панкрат, що помагає
Всім жінкам порадою.
Ніби й груди він рівня
З якимись антенками.
Записатись хочу я
До
нього по-женському.
А не зміг би він
прибути
До мене - до Таї,
Бо на радіо з ним бути
Я трохи стісняюсь.
Ви
б, товариші премилі,
Відписали чесно:
Чи Панкрат отой при силі?
І чи інтересний?
Чи він
справді помагає,
А чи просто цвенькає?
Остаюся: сваха Тая
З
вулиці Близенької,
Дом дванадцять, зла
собака,
Но бува прив'язана,
Коло хвіртки є два бака,
То вода заказана.
Передайте, добрі люди,
Що я жду Панкрата.
Хай
антенки не забуде,
Щоб груди рівняти".
Шаржі й епіграмки без золотої рамки
Олександрові Гордону
Олесем Ольсичем співучо так озвався -
В ліро-музичній табакерці заховався.
Та тільки впізнаємо: то рука
Не кого іншого, як Гордона Сашка.
Критикові Євгенові Барану
Скільки є зірок у піднебессі,
Скільки листя на старезних кленах,
Скільки по Вкраїні сіл і весей,
Стільки псевдонімів у Євгена.
Анатолієві Кичинському
Пане Анатолію! Де ж ви, де ж ви є?
"Між сучасних класиків кріселко моє".
Пане Анатолію! Муза Ваша де?
"Музонька?.. Затрималась. Жду: ось-ось
прийде.
Прилетить зозулькою і скаже
"ку-ку",
Золотою бджілкою сяде на піску,
Прибіжить собачкою і мовить "гав-гав"
Ще й гризне Іваночка, щоби міру знав".
Степанові Процюку та "Новій
дегенерації"
"Новим дегенератам" не звикати
До слів цнотливо-лагідно-пестливих:
Вони з'їдають їх, запивши пивом,
Приправивши добірно-чистим "матом".
У дебрях неоковирності
Херсонському критикові
В.Кононенку
Він любить авторів неоковирних.
Неоковирних любить авторів.
Співцям неоковирним завше вірний,
У пошуку неоковирних слів
У ліс неоковирності забрів.
Оригінальний підхід
Хто Миколу Братана
В
нашій Таврії не зна,
Той отрима стусана
Од Миколи Братана.
А серцем - українець
Панові Анатолієві Крату
Крат - це скаже вам усяк -
Рафінований поляк.
А от
серце не чужинське,
Точно наше,
українське.
Верлібрист-реформатор
А.Кратові
Щоб здивувати всіх скоріш,
Пан Крат, що запанів,
Свій найвільніший вільний вірш
Од вільності звільнив.
Астронавт кохання
В.Куликові
Коханням він зове свій зореліт.
У нім піїт у далеліт рушає,
Любов'ю Всесвіт повнячи безкраїй, -
Исніть без неї неспроможний світ.
"Кохай!" - співа Кулик поміж орбіт...
Різдвяний монолог таврієзнавця
Я.Голобородька
Сію-вію-посіваю...
Знову книжку видаваю,
Видаваю-видаю
Все про
Таврію свою:
Таврія - моя Лейлуня,
Ну, а я - її Меджнуньо.
Холмський верлібрист
З віршів рими, як окови,
Зняв Тадеуш Карабович.
Він у Голі на роздоллі -
На верлібровому полі.
Поетові Тадею Карабовичеві
Пане-вкраїнче з сузір'я, де сяє ЛучаК,
Оповісти нам, куди подалась чайковитА.
Ех, неземний галактично-чаклунський той
чаР
Тільки найкращим дарує та муза-кобітА.
Ось пан Остап свій словесно-мистецький
єдваБ
Вільно під ноги їй стелить-склада гоноровО.
І пан Тадей світанкових пісень заспіваВ:
"Ти галерничко на празнику-святі ПокровИ…"
Ах! І чому я лише бідний словоклепаЧ?
Де вже мені сотворити писаннячко труднЕ?!
Емму… Емілю б алмазами слів засипаВ -
Юною чайкою Мілею красила б буднІ!
Мілі Лучак
Милій Мілі - чайці Божій
І жрекині чар
натхнення
Лист-листочок шле прохожий
Із таврійського
південня.
Лет я втратив і морочусь
У пісках за
поторочу.
Чайко,
кинь мені пір'їну
Або дві - і я полину…
Кахи-кахи!.. як
підскочу!..
Горелихо Чайкомеві
Мілі Лучак
Мілігорелихо Мілі -
Чайкомеві понадхмарній:
Причепивсь якийсь безкрилий
Тавричанин незугарний.
Причепився той хлопчище,
Мов кліщищереп'яшище.
Цур тобі та пек, причепо!
Одв'яжисяодчепися!
Звідки ця мені халепа?!
Ой, рятуйте, небовисі!
Ти, лайдачегультіпаче
Із пісків сухогарячих!
Дам тобі вже дві пір'їни.
Не для лету - для перини,
Бо літать ти не готов:
Кахикахинездоров.
Тож залізь собі на пічку
Та й літайвитай всю нічку.
Віршиком обпережись,
А
до мене не в'яжись!
Хай тобі насниться
небо,
Коли маєш в нім потребу.
Отаман херсонських музик
В.І.Киселеві
Він обходив свій край - музика і співаК -
І в ноти увібрав таврійські сонцедзвонИ.
Коли захочете, то прийде і до ваС
Та й срібло звуків понасипле у долонІ.
Одвічний піснескарб таврійських сіЛ
Репрезентує отаман КисілЬ.
Письменник-рекордсмен
До книги Гінеса
Микола Каляка
По-свойськи балака -
Душа корабельного краю.
Усе занотує,
Усе
зафіксує,
Що в творі відбитися має.
За нічку єдину
Напише книжчину -
Й до
друку, аби видавали.
Приходьте, читайте
І Колю не лайте,
Коли
десь себе упізнали.
Просвітниця-ентузіастка
Олені Марущак
Од церкви до "Просвіти" невсипучо
Літає, мов бджола
непосидюча.
Ентузіазмом заряджає всіх щедротно,
Наснагою, жагою до
роботи.
А що ж -
таке вже Панченків коріння.
Музей - її
просвітницька твердиня,
А там - вітальня, подивління варта.
Романтики
непогасима ватра
У тій вітальні звабно так палає -
Щемливо-рідні
українства животоки
Ані на хвильку там не пригасають,
Коли Олена порядкує
на всі боки.
І пісняр, і цегляр
Авторові "Пісні цегли"
В.Загороднюкові
За піснею цегли у світ він пішов,
А пісню ту згодом
удома знайшов.
Гримить та гуркоче той спів у робітні,
Одначе такий він
ласкаво-привітний.
Робота триває, й цегляр наш співає,
Одну піраміду і
другу складає -
До пенсії буде мільйон пірамід!
Напевно, тоді
подивується світ.
Юначої вдачі таврійський піїт
Краянам позичить і
через сто літ.
|
