|
CЦЕНАРІЙ ЛІТЕРАТУРНО-МИСТЕЦЬКОГО ВЕЧОРА
"СИН КОЗАЦЬКОГО РОДУ",
ПРИСВЯЧЕНОГО
ЯРОВІ СЛАВУТИЧУ
Шкільна сцена прикрашена козацькими стягами.
На полотні в глибині сцени зображення дніпровських порогів та
острова Хортиця. Ліворуч - портрет Яра Славутича, родовий герб
династії Жуків-Жученків і напис: "Клекотить запорозький мій дух - Як
невгасна вулканова лава". Праворуч - екран для демонстрації
кінохроніки.
Вечір розпочинається вступним словом
учителя, який окреслює основні віхи життя і творчості Яра Славутича,
вказує на його зв'язки з Херсонщиною. Цей виступ слугує логічним
містком, який переходить у сценічне дійство.
На кін виходять хлопчик Грицько і його
дідусь. На тлі мелодії старої козацької пісні обидва милуються
грандіозним краєвидом.
Голос диктора з-за сцени:
Десь під синім листям тополиним
Край Славути, над красою нив,
Для якого я назвався сином
І якому віддано служив.
Грицько
(піднесено). Ой, дідусю! Яка тут велична картина! Які
могутні й прекрасні оці пороги дніпровські!
Дідусь. Так, дитино! Саме
тут б'ється нескорене серце нашого козацького роду. Ану, прочитай-но
з Шевченка свої улюблені рядки. Адже тут чується непоборний дух
великого Тараса.
Грицько
(натхненно).
Б'ють пороги; місяць сходить,
Як і перше сходив...
Нема Січі, пропав і той,
Хто всім верховодив!
Нема Січі; очерети
У
Дніпра питають:
"Де то наші діти ділись,
Де вони гуляють?"
Чайка
скиглить літаючи,
Мов за дітьми плаче;
Сонце гріє, вітер віє
На степу козачім.
На
тім степу скрізь могили
Стоять та
сумують;
Питаються у буйного:
"Де наші панують?
Де
панують, бенкетують?
Де ви забарились?
Вернітеся! Дивітеся -
Жита похилились,
Де
паслися ваші коні,
Де тирса шуміла,
Де кров ляха, татарина
Морем червоніла...
Вернітеся!" - "Не вернуться! -
Заграло, сказало
Синє
море. - Не вернуться,
Навіки пропали!"
Правда, море, правда, синє!
Такая їх доля:
Не
вернуться сподівані,
Не вернеться воля,
Не вернуться запорожці,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Україну
Червоні жупани!
Обідрана, сиротою
Понад
Дніпром плаче:
Тяжко-важко сиротині,
А ніхто не бачить...
Тілько ворог, що сміється...
Смійся, лютий враже!
Та
не дуже, бо все гине, -
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия
правда, чия кривда
І чиї ми діти.
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине...
От де, люде, наша слава,
Слава України!..
Дідусь. Молодець, онучку!
Так і слід читати вогненні слова нашого Кобзаря.А тепер - час для
присяги. Повторюй за мною: "Я, син козацького роду..."
Грицько. "Я, син козацького
роду..."
Дідусь. "... перед величним
Дніпром-Славутою і його порогами, перед пам'яттю героїв Запорозької
Січі й перед немеркнучим образом нашого пророка Тараса
Шевченка..."
Грицько. "... перед
величним Дніпром-Славутою і його порогами, перед пам'яттю героїв
Запорозької Січі й перед немеркнучим образом нашого пророка Тараса
Шевченка..."
Дідусь. "... врочисто
присягаю на вірність Україні - державній, незалежній і
соборній".
Грицько. "... врочисто
присягаю на вірність Україні - державній, незалежній і
соборній".
Дідусь. "…Я обіцяю бути
найкращим у світі козаком!"
Грицько. "Я обіцяю бути
найкращим у світі козаком!"
Дідусь. Ну, от тепер ти
справжній січовик. Гартуй свій дух, онучку, змалку. Будь гідним
спадкоємцем слави своїх пращурів-козаків...
Сцена вкривається туманом. З туману
виходять козаки - пишні, величні, горді. Зі списами, шаблями,
запорозькими корогвами. Вони врочисто проходять через сцену під
мелодію "Запорозького маршу". Услід за ними виходять Грицько і
дідусь, захоплено позираючи на героїчні постаті козаків.
Голос диктора з-за
сцени:
Снує розмову кошовий бувалий.
Шугає в танець молодий онук
З дідами рідними. Дзвенять цимбали!
Шаблі ядерно блискають із рук,
Двигоче діл… А сонце перед ними
Встеляє шлях потоками ясними.
Виконується запальний козацький танець.
Але насувається пелена туману. Музика стихає. Козаки-танцюристи
безслідно зникають.
На екрані чергуються кадри з
документальних фільмів про голодомор на Україні 1932-1933 рр.
Гриць-підліток:
Брела голодна, вихудла весна.
Стинало смерти невблаганне рало
Безхлібний люд. Як буря навісна,
По всіх оселях пекло клекотало;
Споконвіків родюча далина
Лежала чорним і відкритим гробом -
Невірна доля вірним хліборобам.
Поки хлопець проголошує ці слова, сценою
безладно проходять вимучені, вистраждані постаті голодних краян. В
одному з немічних Гриць упізнає свого дідуся, який точиться, ось-ось
упаде. Хлопець кидається до нього й підтримує, допомагаючи сісти на
горбочку. Простягає дідові маленький шматочок хліба.
Дідусь:
Господніх кар палаючі мечі
На землю ринуть… Хоч і смерти повів
Мені сичі приносять уночі,
Я ще живу… Спасибі, що зготовив
Таку вечерю… Світ мій ще не згас
У цей пекельний, кінецьсвітній час.
З великими зусиллями дід хоче ковтнути
хліб, але це нелегко зробити. З болем продовжує:
Хоч перед смертю посмакую хліба,
Який старанно я ввесь вік робив,
Успадкувавши звичаї дуліба
Чи від володарів трипільських нив
Любов до поля, що п'янить, як липа…
Гриць. Дідусю, що ж це за
лихо звалилось на нашу землю? Скільки я йшов, то скрізь трупи, і
трупи, і трупи… Сотні, тисячі мертвих селян…
Дідусь:
Про цю московську навісну облаву,
Що навістила запорозький край,
Усьому світові скажи по праву,
Як вірний свідок, - завжди повідай…
Помстись, онуку!..
Дід помирає. Затемнення. Бадьоро звучить
радянська пісенька "Эх, хорошо в стране советской жить!"
Гриць:
О скнарна доле, доле хлібороба!
Ори та сій, коси та молоти -
І знай, твоя горлатиме утроба,
Бо й крихти хліба вдома не знайти.
Допоки ж буде ця пекельна проба
Для тіла й духу? Вперті, мов кроти,
Свій вік увесь копаються селяни -
Щоб їх поглинув голод невблаганний.
До Гриця підходять
друзі-перевесники.
Диктор з-за сцени:
...Хлопці, молоді й рославі,
В безхліб'ї збувши силу незначну,
Дядьків, що мерли з голоду в неславі,
На справедливу підняли війну.
Її вели Максим, Павло й Григорій,
Не по-юнацькому тверді й суворі.
Павло:
Гуляли коси, рогачі й сокири,
Бо зброї обмаль на руках було.
На три округи клекотали вири...
Максим:
Гуляла гордо й гідно Україна!
Громами грізних вибухів гула
Повстанська слава, незрадливо-змінна,
Яку вкривали то яскрінь, то мла.
Гриць (указуючи на
побратимів-повстанців):
Максим, свідомий хижої розправи,
Хоробро бився в довгому бою -
Упав, підкошений, на рідні трави,
Проливши кров розгнівану свою...
(постать Максима зникає в
затемненні)
Палила ночі прихлюпами слави
Жага жалоби чорної в краю,
З якого сотням, тисячам, Павлові
Стежки в Сибір прослалися тернові
(темрява поглинає постать
Павла)
Звучить пісня "Повіяв вітер степовий".
Виходять жіночі постаті в жалобі.
На екрані з'являються кадри воєнної
кінохроніки.
Диктор з-за сцени:
Григорій вижив. Повністю вцілів,
Щоб чисту правду понести по світу,
Будити совість думальних голів,
Неправди чин, біду несамовиту
Разити жаром ваговитих слів.
З'являється Григорій-упівець.
Григорій:
О вікодавня, Запорозька Січе!
Магічне слово, посестро боїв,
Твоє снажне витання войовниче
Дзвенить шаблями радісно, як спів...
Сценою проходять відступаючі бійці
Червоної Армії. Григорій звертається до них:
Творім Чернігівську, новітню Січ!..
Доволі зброї по шляхах, узбіч,
А скільки бродників тепер, що раді
На битву йти, на правдоносний клич.
Хлопці сходяться, тиснуть одне одному
руки. Чутно вигуки: "Слава Україні!"
Лунає пісня про повстанців з
УПА.
Диктор з-за сцени:
Хоробра арміє! Твої повстанці,
Відважних рейдів мужні вояки,
З усіх усюд надхненні новобранці,
Новітніх подвигів січовики,
Немов небесних сонць протуберанці,
Повік віститимуть на всі віки,
На всі нові, потомні покоління,
Про гнів народу й гідности горіння.
На екрані руїни окупованого гітлерівцями
Києва. Портретна мозаїка: Олег Ольжич і Олена Теліга, Іван
Ірлявський та Іван Рогач, Микола Величківський та Ісидора
Косач-Борисова, Євген Фомін і Раїса Окіпна та інші учасники руху
опору проти нацистів - як з боку українських націоналістів, так і з
боку більшовицького підпілля.
Виходить
Григорій-зв'язковий.
Старий Хрещатик плаче між руїн.
Жахають жахом спалені дільниці,
І топчуть чоботи чужих країн
Усі кутки Подолу й Щекавиці.
Та серед чорних і безверхих стін
Живуть, не мруть кияни блідолиці,
Дарма що хижо перейшла війна,
Позбавивши прожитку і майна.
Григорій журно проходить поміж
руїн.
Диктор з-за сцени:
Нараз, як грім із темряви небес,
Літаври б'ють на радість Україні;
Похідна група розгортає скрес.
Теліга, Ольжич, Рогач солов'їні
Пускають поклики на світ увесь...
На сцені висвічується фрагмент
підвальної кімнати, столик, на ньому книги й газети, палає свічка.
Заходять Олена Теліга з Іваном Ірлявським та іншими
товаришами.
Іван Ірлявський: Пані
Олено! Мені оце згадались Ваші рядки поетичні. "Заметемо вогнем
любові межі. Перейдемо у брід бурхливі води, Щоб взяти все, що нам
належить, І злитись знову зі своїм народом". Як точно Ви можете
передати наші почуття!
Олена Теліга:
Беруть свободу не слізьми -
мечами!
Хоробрі - з нами! Геть із партачами!..
Заходить Григорій-зв'язковий і уважно
вслухається.
Олена Теліга
(продовжує):
Тримаймо ж, браття, стягів чистоту!
Нехай несплямленість ясного чину
Державну ціль, пречисту і святу,
Веде на всю Соборну Україну!
Іван Ірлявський
(указуючи Телізі на Григорія). Це Яр Славутич, із
Чернігівської Січі.
Олена Теліга. Ага! Це ви
сонет про козаків, про запорожців, кажуть, написали?
Григорій: Та я...
Олена Теліга. Такий
величний той у вас козак! Прудивус той!.. Воюйте завжди так!
Іван Ірлявський (подає
Григорієві - Ярові Славутичу пакунок із книжками для
повстанців). Книжки - для Січі вашої дарунок!
Підпільники жваво щось обговорюють.
Звучить голос диктора з-за сцени:
О вірні воїни, повстанські друзі,
Привіт із Києва, палкий привіт!
У величавій, бойовій напрузі
Живе столиця і плекає міт -
Безсмертний подвиг у смертельнім крузі!
Для вас, для вас Теліжин заповіт:
"Беруть свободу не слізьми - мечами!
Хоробрі з нами! Геть із партачами!"
Григорій: Живи в поемах,
легендарна поро,
Ознаменована борцем УПА!
Перед майбутністю, в боях, суворо
Здійснила присягу моя доба.
Я славлю збройні подвиги, що скоро
Внесе визвольницька, нова стопа,
Бо йдуть і йдуть, наснажені в криївці,
Безсмертям визнані, лункі упівці.
Затемнення. Звучить пісня "Чуєш, брате
мій" братів Богдана та Левка Лепких.
Григорій-емігрант:
Прощай, херсонське неозоре небо,
І ви, пахучі, степові вітри,
Високе сонце над безмежним степом
І ти, виткий Інгульче край гори,
І ти, Славуто! Я б не був без тебе
Твоїм співцем за всякої пори,
Якби історії народний подих
Не відбивався у твоїх же водах.
Затемнення. Звучить парафраз на теми
зарубіжних пісень 50-80-х рр., що супроводжує кінохроніку. На екрані
змінюються обличчя, події, що стали символами повоєнних десятиліть.
І раптом ці мелодії стихають, і ніби здалеку, стиха, але все чіткіше
й голосніше лунає український національний гімн "Ще не вмерла
Україна".
На сцені з'являються Яр Славутич і
журналістка.
Журналістка. Пане Яре! Які
Ваші враження від незалежної України? Чи горді ви як син козацького
роду тим, що на карті світу знову постала українська держава?
Яр Славутич. Так, я
щасливий бачити вільну й державну Україну! Усі довгі-предовгі роки в
еміграції ми, вигнанці, прагнули усіляко наблизити цей довгожданий
день. Ми ніколи не забували - ні в горі, ні в радості - своєї
вітчизни й несли світові правду про неї. Але сьогоднішнього
піднесення й радощів замало. Треба всім нам разом - і материковим, і
діаспорним українцям - об'єднати зусилля, щоб незалежна наша
батьківщина стала могутньою, багатою й щасливою країною. А для цього
треба багато праці, подвижництва і любові.
Журналістка. А що б ви
побажали своїм землякам, рідній Україні на порозі третього
тисячоліття?
Яр Славутич:
Гляньте, люди! Земля повертає до сонця -
На орбіту свободи, в майбуть-благодать.
Повертається спрагло і серце херсонця
У пралоно долинця, де прапредки лежать...
О рідна земле! Напувай стеблини,
Що воскові плекають колоски!
Спадкова сила кожної зернини
Перетриває навісні віки.
Я вірю в сонця радісне причастя,
З якого щедрий виросте врожай.
На засів зерна, повні та гранчасті,
Народе
волі, завжди зберігай!
На сцену виходять усі учасники
дійства.
Яр Славутич:
Відновилась Україна,
Держава і воля.
Журналістка:
Всього світу українцям
Усміхнулась доля.
Гриць-підліток:
Ми під сяєвом Тризуба
Врятували мову.
Павло:
Жовто-синій рідний прапор
Нас єднає знову.
Олена Теліга:
Душу й тіло ми складали
За нашу свободу.
Яр Славутич:
Доведімо, що й ми гідні
Козацького роду.
(Завіса)
У сценарії використано поетичні твори
Т.Шевченка, О.Теліги, Яра Славутича.
"МОЄ СЕРЦЕ В ХЕРСОНСЬКИХ СТЕПАХ"
Літературно-музична композиція,
присвячена письменникові-земляку
Ярові Славутичеві
На задньому плані сцени полотно з
зображенням визначних місць Херсонщини. На передньому плані портрет
Яра Славутича, родовий герб письменника. Сцена прикрашена
українськими вишивками, кетягами калини.
За журнальним столиком сидять ведучі -
юнак і дівчина, одягнені в українське національне вбрання.
Звучить пісня "На Україну повернусь". Пісня
стихає, і далі лунає тиха журлива мелодія.
Ведуча. На безкрайніх
степових просторах Херсонщини в різні часи народжувались чудові
люди, які своїм талантом і ерудицією, національно-патріотичною
діяльністю і подвижництвом прославляли наш рідний край.
Ведучий. Таким є й наш
співвітчизник, що нині мешкає в далекій Канаді, відомий письменник,
науковець, педагог, перекладач, громадський і культурний діяч Яр
Славутич.
Ведуча. У ці дні митець
гостює на Херсонщині й погодився взяти участь у нашому
сьогоднішньому дійстві.
Ведучий. Отож
зустрічаймо!
Під оплески присутніх виходить на сцену
Яр Славутич і любовно окинувши поглядом херсонські
краєвиди на полотні, декламує, звертаючись до зали:
Під синім небом, над ясним колоссям,
Серед степів, де грала ковила,
Де щастя й горе водночас велося,
Моя херсонська юність розцвіла.
Полів розливи та вихрасті клени,
Та шлях до моря тоне в далині...
Мені співати хочеться натхненно,
І пригадати хочеться мені,
Як з ранніх весен до міцних морозів
Текло струмком дитинство в кураю,
Як дикий терен, ставши при дорозі,
Збирав розгублену журбу мою,
Як на тяжкі часи жалілась мати
І, мов зегзиця, плакала вночі...
О, змовкни, смутку! Радісно згадати
Мою весну, життя не клянучи.
Під синім небом, над ясним колоссям,
Серед степів, де грала ковила,
Де щастя й горе водночас велося,
Моя
херсонська юність розцвіла.
Ведуча. Дорогий наш Поете!
Сідайте побіля нас і давайте разом перегорнемо кілька сторінок з
книги вашого життя, вашої творчості.
Ведучий. А нам допоможуть
дівчатка і хлоп'ята, які залюблені у ваш ліричний доробок.
Поет сідає побіля ведучих за журнальним
столиком. Виходять на сцену читці.
1-й учень. Григорій
Михайлович Жученко, що пізніше став відомий під іменем Яр Славутич,
- це наш земляк. Він родом з Північної Херсонщини - історичної
Єлисаветградщини. Тож його традиційні поетичні формули "Моє серце в
херсонських степах", або "Степи Херсонщини, поля питимі" - це
постійна й красномовна данина любові до своєї малої батьківщини.
2-й учень. Уже в своєму
дебютному вірші "Коню мій буланий...", написаному в 1938 році й
опублікованому тоді ж у харківському "Літературному журналі", поет
складає хвалу рідним просторам.
1-й читець (декламує
вірш):
Коню мій буланий,
Не
ходи в траву.
Я для тебе з лану
Конюшину рву.
Вигляджу
на зерні,
На вівсі, й тоді
Сполосну в озерній
Голубій воді.
Поведу в
діброву,
Щедро попасу, -
Набирайся крови,
Набувай красу!
2-й читець
(продовжує):
А як прийде свято,
В
гриву золоту
Синю, непом'яту
Стрічку заплету.
І в
той день погідний
Виїдем за гай
Оглядати рідний
Придніпровий край.
Небесами чистий,
Землями плодистий,
Квітами барвистий
Наш
херсонський край!
1-й учень. А коли з'явилась
друком перша книга Яра Славутича під назвою "Співає колос" (1945),
то почесне місце в ній посіли вірші з циклу "Херсонські сонети".
2-й учень. Це світлосяйне
мереживо поетичних перлин народилось під враженням від краси й
величі малої батьківщини митця. До циклу увійшли вірші "Степи
Херсонщини", "Лелеки", "Навесні", "Шляхи", "Став", "Липнева ніч",
"Гарманування" та ін.
1-й учень. Ось один з таких
сонетів, у якому розчинена синівська любов до нашого
придніпровського краю. Ця любов промовляє з кожного рядка.
1-й читець (декламує
вірш "Удосвіта"):
Кричить деркач у росяному житі,
В литаври б'ють гучні перепілки,
Тікає мла у виярок мілкий
І залягає в лози красовиті.
Сріблом струмків із вогкої блакиті
Дзюркоче жайворона спів лункий
Світанню навстріч, де легкі хмарки
Немов із золота ясного литі.
Яка глибока й синя вишина!
Полоще гони тиша запашна,
Жовтогарячі зеленіють зорі.
А ген у полі - скільки зір сягне -
Лани застигли в радісній покорі,
Готові стріти сонце осяйне.
2-й учень. А це поезія
"Шляхи", в якій оживає дух віків, козацька сила і слава, могуття і
відвага борців за Українську Народну Республіку.
2-й читець
(декламує):
В балки вужами повзете спроквола,
В'єтесь в'юнами з польових ярів...
О, скільки тут ходило кобзарів,
Думками хмурячи смагляві чола!
Про славу Січі, про жалі довкола
Дзвеніли кобзи до старих дворів,
Де над садами сіл та хуторів,
Немов могили, поросли стодоли.
Та як відрадно пригадати нам,
Дзвінкоголосим чину співунам,
Що тут звитяжно рідними шляхами
В боях за волю, як меткий вірлюк,
Гасав - окрилений снаги словами -
На гніданові сотник Маланюк!
(1-й і 2-й учні, 1-й і 2-й читці
виходять зі сцени. Виконується козацька пісня у виконанні хлоп'ячого
ансамблю).
Ведучий. Херсонська тема
переймає й усі наступні ліричні книги Яра Славутича - "Гомін віків",
"Правдоносці", "Спрага", "Оаза", "Маєстат", "Завойовники прерій",
"Мудрощі мандрів", "Живі смолоскипи", "Шаблі тополь".
Ведуча. Це ж можна сказати
і про поеми співця, особливо про епопею "Моя доба", праця над якою
тривала два десятки літ.
Яр Славутич. Так, любі
друзі. Дійсно, моє херсонське серце постійно озивається заледве не в
кожній книзі. Де б я не бував, у яких країнах не проживав чи не
мандрував, завжди душею тут, у рідній Україні, у роздольній
херсонській стороні. Ось, наприклад, перебуваючи у лютому 1969 року
в Північній Африці, я написав поезію "Коли в Танжирі піють
півні...", котру хочу вам процитувати:
Мені ввижаються далекі
Херсонські села на осонні,
Дзвінких дворів ранковий клекіт
І став, і верби мрійно-сонні.
Я чую звихрений, мов храми,
Дніпра могутній гук і гомін;
Я бачу, - сивими димами
Вістить погоду білий комин.
Тоді від щастя забуваю,
Що я спинився у Марокко.
Класичний клич мого окраю
Дарує півняче бароко.
Ведуча. А ось ця Ваша
мініатюра, вишита узором танка, написана в Японії - на краю
світу:
Перед Кіото
Серце
співає знову.
Обабіч доріг
Навстріч - херсонські степи!
Тільки написи інші.
Ведучий. А ця Ваша поезія -
з Канади:
Я не забуду буйні вруна,
Покритий рінню чорний шлях,
Навали гроз від Саскатуна
І дальні вогники в полях.
Безмежні й рівні, без оздоби,
І споконвічні, як буття,
Степи херсонські Манітоби
Будили давні почуття.
(Ведучий спиняє свою декламацію, даючи
зрозуміти поетові, що хотів би почути продовження тексту з митцевих
вуст).
Яр Славутич (розуміюче
підхоплює декламацію й продовжує читання вірша "Я не забуду буйні
вруна...")
О земле, скроплена любов'ю
Подільських, луцьких трударів,
Стели поволі в узголов'я
Красу канадських вечорів!
Нехай нап'юсь цього простору,
Цієї красної пори,
Щоб,
наситивши спрагу зору,
Не знав ні туги, ні
жури,
Щоб, стрівши дні в Саскачевані
І привітавши Едмонтон,
Я в час вечірній чи доранній,
Бодай у сні узрів Херсон…
Так, Херсон і Херсонщина для мене як пісня,
що живить серце сумом і радістю, гіркотою і втіхою.
(Звучить пісня про Херсон).
Ведуча. Скажіть, пане
Поете! А з якими постатями, якими людськими долями у Вас асоціюється
слово "Херсонщина"?
Яр Славутич. Це край братів
Тобілевичів і Миколи Чернявського, Володимира Винниченка і Миколи
Куліша, Спиридона Черкасенка і Миколи Аркаса, Дніпрової Чайки і Сави
Божка... А сучасна літературна Херсонщина для мене насамперед живе в
листах і поезіях Миколи Братана.
(Поет на підтвердження цих слів
декламує):
Озвавсь Херсон з конверта Братана -
І зашуміли жовтополі ниви.
Який я радий і який щасливий!
Тече до жнив таврійська сторона.
Ведучий. А ще, памятається,
є у Вас присвята Миколі Братану, що стосується трагедії в нашій
Чорній Долині - події, що трапилась у давні козацькі часи...
Ведуча. І взагалі, дуже
помітно, що Ви небайдужі до теми козаччини, до таких історичних
постатей, як Іван Сірко чи Богдан Хмельницький, Іван Мазепа й Петро
Калнишевський...
Яр Славутич. Так. Історія
козаччини рясніє багатьма визначними іменами. Іван Сірко - одна з
найколоритніших постатей. У присвяті Миколі Братану я дійсно згадую
про цього козацького ватажка як послідовного борця проти
перевертенства і зради.
Помітив я, - в моїм путівнику
Нема нічого про Погане Поле,
Хоча й воно, ущерть обдерте й голе,
Не забува бувальщину гірку.
Ще й досі правнукам упамятку
Той час, коли ясирство низькочоле
Нерадо йшло до тебе, рідний доле,
В Криму зоставивши чикин-башку.
Під сонцем блиснули шаблі Сіркові -
На сум голів нової "татарви",
Що відреклася батьківської мови.
За зраду - смерть! Чи знов з-під корогви
Наспіє кара виродкам таврійським,
Які гордують словом материнським?
Ведучий. До речі, з нашою
Херсонщиною пов'язана й діяльність Івана Мазепи, Костя Гордієнка,
яким Ви віддаєте шану в своїх творах.
Ведуча. А хто з них Вам
найбільше імпонує як український патріот і подвижник?
Яр Славутич. Це, звичайно,
Іван Мазепа. Видатний політик-державник, мислитель, поет. Без нього
важко уявити історію українських визвольних змагань.
Ведучий. Ми знаємо, що Ви
воювали у складі Чернігівської Січі і вшанували віршами багатьох
своїх полеглих побратимів, зокрема з чоти імені Гетьмана Мазепи.
Ведуча. Розкажіть нам,
будь-ласка, про ті далекі дні. Чи згадувалась Вам у чернігівських
лісах Херсонщина?
(Поет розповідає про подвижництво
січовиків, про зв'язки повстанців з київським патріотичним
українством в особі Олега Ольжича, Олени Теліги, Івана Ірлявського
та ін.).
Яр Славутич. Отакі були
героїчні і трагічні часи. А про кохану Херсонщину, звісно, я ніколи
не забував. Ось один з віршів, написаних у брянських лісах, - сонет
"Степи Херсонщини":
Степи Херсонщини, поля питимі,
Соломоверхі клуні на току,
Розлогі верби в ранішньому димі, -
Вас не забуду на своїм віку!
Хлюпоче риба в сонному ставку,
Дзвенить бджола у рвійному нестримі,
Несуть батьки журбу свою гірку
В степи Херсонщини, поля питимі.
Тримаю в серці голубий ставок,
Верхи тополь і вітрякові крила,
Де розгубив дитинство між квіток, -
А рідну землю, що мене зростила
На боротьбу за життєдайні дні,
Я над усе люблю на чужині!
(У виконанні дівочого дуету звучить один
з романсів на вірші Яра Славутича).
Ведучий. Протягом повоєнних
десятиліть Яр Славутич довго виношував мрію побувати на рідній
Херсонщині. Але надто багато було перешкод і небезпек.
Ведуча. І довгождана мрія
здійснилась тільки на межі 80-х і 90-х років, коли на хвилях
демократизації і гласності прокидалася і утверджувалась українська
державність.
Яр Славутич. Так, це були
для мене щасливі миті. Я вже кільканадцять разів приїздив до тепер
уже вільної України. Але той перший раз, коли після майже
півстолітньої розлуки ступив на землю Херсонщини, не забуду
ніколи.
Окрилься, музо! Киньмо Єрихон -
І на Одесу, Крим, Кубань, Херсон
Керуймо наші провідні глаголи.
Хай та козацька просторінь баска
Не похитнеться в поступі ніколи
Від українського материка!
(Ансамбль співає українську народну
пісню).
Ведуча. А які Ваші враження
од численних відвідин Херсона і Херсонщини?
Ведучий. Що Вас порадувало,
а що засмутило?
Яр Славутич. Особливо
запам'ятались Міжнародні Шевченківські урочистості 1997 року, коли у
складі делегації ступив на херсонську землю і побачив, як тут
люблять незабутнє слово великого Кобзаря. А ще було дуже приємно
стати членом літературно-мистецького гурту "Малючок-степовичок".
Враження від 90-х років на Україні були світлі, сонячні, але
водночас і сумні та гіркі. На хвилях радості щоразу помічаю,
наскільки Херсон зрусифіковане місто. На кожному кроці чужинецька
книжкова й журнально-газетна продукція та ще й дуже часто сумнівної
якості, а українських видань - днем з вогнем не знайти! І це в
незалежній Україні! Це дуже засмучує й обурює. Хочеться вірити, що
політики й законотворці в молодій державі все ж повернуться обличчям
до культурних питань, проблем духовності. Віриться, що херсонці не
соромитимуться своєї рідної мови, національної історії, що разом зі
співвітчизниками з усіх куточків України та діаспори зможуть
побудувати могутню й багату, висококультурну державу, зорієнтовану
на загальнолюдські ідеали.
Ведучий. Так, не втрачаймо
надії на краще в нашому житті й побуті, в долі нашого народу.
Ведуча. Вірмо в себе й
Україну так, як вірить у неї чудовий поет і відомий громадський діяч
Яр Славутич.
(У фіналі дійства всі учасники виконують
пісню "Ой у лузі червона калина").
У композиції використано твори Яра
Славутича.
ДОДАТКИ
І. СЛАВУТИЧЕВА ХРЕСТОМАТІЯ
ЖАР-ПТИЦЯ
Мені співала мати про жар-птицю,
Вишин володарку, пестунку хмар.
Вона минає зерно і криницю,
Лише вночі клює Волосожар.
Бувало: смеркне; стомлений балками,
Я на подушку голову кладу;
І мати гладить теплими руками,
Співні казки складає доладу:
"В далекім краї, в царстві золотому,
У недоступній людям далині,
Де навкруги - ні дерева, ні дому,
Ховають щастя скрині кам'яні.
Та в час, як жевріють зірок отари
І висить місяць вигнутим мечем,
До скринь жар-птиця прилітає з хмари
І відмикає золотим ключем...".
Те слово падало в дитячу душу,
Мов бризка сонця на хмурноти гір.
І я гадав: "Здобути щастя мушу,
Що б не було, всьому навперекір!"
І думав я: "Візьму вночі рушницю
Із килимів у діда на стіні,
Підстережу й застрелю ту жар-птицю,
Щоб відімкнути скрині кам'яні".
"МОЄ СЕРЦЕ В ХЕРСОНСЬКИХ СТЕПАХ..."
Моє серце в херсонських степах,
У притаєних скитських могилах.
Я в душі чебрецями пропах,
Випасаючи коней по схилах.
Клекотить запорозький мій дух -
Як невгасна вулканова лава,
Бо Великий затоплено Луг,
Бо в журбі береги Січеслава.
Рідна тирсо, - колиско моя!
Виспів жайвора в чистому небі,
Жур журавки і трель солов'я,
Чорнокрилий у заводі лебідь.
Там колись із ногайської мли
Виринали татарські навали;
Гнівні гридні на ворога йшли,
Їм услід запорожці ступали.
Не сумуйте, степи! Я вернусь!
І замовкне жалоба чаїна.
Обійматимуть Скитія, Русь
І новітня моя Україна.
СІЧОВИК
Добуде списа, лука, чи домаху,
Чи самопала - і втікає страх.
Шугає степом, як югастий птах, -
Його ніхто не сприйме за невдаху.
Смакує рибу, варить саламаху,
Під небом спить на росяних степах,
Іде на битву з гнівом на вустах
І смерть приймає, мов у спеку брагу.
Козак, боронячи в бою бунчук,
Готов зазнати стільки смертних мук,
Що будуть браття вічно поминати.
Це ним гордиться рідна сторона:
Великий Луг - як батько, Січ - як мати,
І кінь - як друг, і люлька - як жона.
ПРУДИВУС
Пустив за вухо смолянистий вус,
Завів хвилясту, наче в'юн, чуприну.
Він сорок літ, боронячи Вкраїну,
Ганяв татар від Богу по Міус.
Меткий, смаглявий, як "шайтан-урус"
Бутним ляхам, верстаючи долину,
Не раз шаблюкою панахав спину,
Аж поки й сам у клопоти загруз.
І от на площі, де якусь писульку
Читає з натовпу чужий суддя,
Від бранців не добившись каяття,
Він, січовик, зриває з пліч кошульку
І, щоб не зникло козаків знаття,
Сіда на палю, запаливши люльку.
СОЛОВЕЦЬКИЙ В'ЯЗЕНЬ
(скорочено)
Пролог
Пустельні, дикі береги.
Не чує слух живого клику.
Здається, людської ноги
Цей край не знає споконвіку.
Лише від моря уночі
Метуть сліпучі заметілі
Та, вихрові ями б'ючи,
Замети ставлять, наче хвилі.
Пустельні, дикі береги.
Не блисне сонячне проміння.
Лише уранці навкруги
Біліє тоскне безгоміння
Та хмари плинуть нашвидку
Понад горбами крижаними,
Та стежку з лігвища витку
Ведмідь виводить поміж ними.
Ой, дикі ж дикі береги!
Позеленіють літні тижні,
А потім знов сніги й сніги
Та буруни гудуть невтишні.
Лише на острові, що вшир
Сягає ген у Біле море,
Стоїть самотній монастир
"Великим грішникам" на горе.
І
Повитий думою тяжкою,
Немов Спаситель на хресті,
За широченною стіною
Конає в'язень в самоті.
Хто ж він? Убивця із діброви
Чи - мов запеклий конокрад,
Чи ватажкові Пугачову
Правдивий друг і рідний брат?
Гай-гай, читачу! Самопали
Співали випалом йому.
І
навіть вилежень недбалий
Лишав із радістю
корчму,
Щоб тільки йти уздовж Славути
На лютих турків і татар
І голос Кальниша почути
Над стовпищами яничар.
Бувало, в степу, в завірюху
Козацьку славу берегли
І від Озова по Синюху
Кружляли степом, як орли.
Та все минулося. Привілля
Москаль підступно сплюндрував,
І постелилась рута-зілля
Замість високих, буйних трав.
І той, хто Січчю верховодив,
Степи і шаблю, і коня,
Усьому світові на подив,
За мертву тишу проміняв.
І в льосі темному, сирому,
За грати, сплетені з прутів,
Поодаль від грози і грому,
Гріхи покутувати сів.
"Чого я недругам повірив
І дався в руки москалям?
О Боже! Молячись без міри,
З мого життя не змию плям...".
ІІІ
Кальнишева молитва
О Боже, Боже! Яснозорі
До мене очі поверни.
Пошли в смиренній упокорі
Дійти до краю, до труни.
Пошли для серця - силу волі,
Душі - незбоченну прямінь,
Щоб легше витримати болі
І муки зносити. Амінь.
ІV
3дається, мозок висихає
І замерзає в жилах кров.
Здається, горе неокрає
Ніхто б ніколи не зборов.
Та мужньо ходить по камінню
Великострадних двадцять літ
Старий Кальниш, хиткою тінню
Кутків обводячи граніт.
Підійде, стане край віконця,
Торкнеться вогкої стіни,
Та не побачить неба, сонця:
Пойняті хмарами вони.
І
знов у темінь повертає,
І до вікна підходить
знов...
3дається, мозок висихає
І замерзає в жилах кров,
Та не підкошуються ноги,
Не слабне впертість Кальниша:
Обійми довгої знемоги
Долає страдницька душа.
V
На Благовіщення, з весною,
До соловецьких берегів
Летять чайки. Над білиною
Туманом краяних снігів
То сумно скиглять, то сміються,
Крильми торкаючись до хвиль,
То, як завої, прудко в'ються -
Куди не глянь - на десять миль.
Як водоспаду поривання,
Шумить, клекоче їхній вир
І від зимового мовчання
Похмурий будить монастир.
Тоді, з морозяного льоху
Під саму стелю до вікна,
Свободи прагнучи, потроху
Страждальник виступ обмина.
І невидющим темним зором
Чайок вітає вороття,
І
вислуховує з докором
Весни пробуджене
життя.
"Чайки! Чайки! Ласкаві птиці
Давно небачених країв,
Приносьте, ждані вістівниці,
Хоч подув запаху степів,
Хоч дрібку рідної землиці
З маленьких ніжок обтрусіть,
Бодай на мить, ласкаві птиці,
Велику тугу заберіть...".
А зграї крутять, наче хуга,
Немов шаліє дужий бриз.
А кров у скроні стука й стука,
Слабіють ноги, терпнуть руки -
І в'язень падає униз.
Епілог
Хто чверть століття зносив біль,
Того давно, давно немає.
Лише сувора заметіль
Над мерзлим островом гуляє,
Та під сокирами дзвенять
Дерева з ранку до смеркання,
І зойки, наче з-під розп'ять,
Гудуть із довгого заслання.
Пливуть на південь, мов струмки,
Услід за грізними вітрами,
Щоб чули мужні земляки
І розмикали мозку брами,
І дознавали, що пора
В
державі власній вільно жити,
Свого триматися
двора,
Москві ніколи не служити
Чи довіряти, бо вона
Віч-на-віч - райдуга з весною,
Але зворотня сторона
Стрічає негіддю страшною.
Пора! Пора! Моїй землі
Здавили серце чорні болі.
Тож відплатімо за жалі,
Пролиті в двісті літ неволі!
ЦАРСЬКИЙ СКИТ ЧИ
СКИТ-ОРАЧ?
Царський скит чи скит-орач?
Дознаваю!
Завойовую навскач
Даль безкраю.
Чую в серці наглий щем -
Клич до бою
З пирієм-деревієм
Чи з ордою?
Блисне плуг, мерехне меч -
Перемога!
Славить сонця буйну теч
Внук Дажбога.
КАРПАТСЬКІ СІЧОВИКИ
То не лист осінній за водою
По широкій Тисі проплива, -
Багрянить за хвилею крутою
Підкарпатська буйна голова.
Бились хлопці Хустові на славу,
Полягли в нерівному бою
За свою омріяну державу,
Січовую воленьку свою.
І пливуть до тихого Дунаю -
Мов на турка браття в байдаках.
Синя хвиля жалібно гойдає,
Течія показує їм шлях.
Буде сліз, та не здолає горе
Ні батьків, ні в тузі матерів.
Чорне море, українське море,
Зустрічай своїх богатирів!
"НАМИ СНИЛИ
ПОЛІСЬКІ ПУЩІ..."
Нами снили поліські пущі,
Гайдамацькі яри в полях.
І пройшли ми до них, живущі,
Подолавши пекельний шлях.
Повернулися із Берези,
З-за Байкалу та з Соловків,
Багатющі, неначе крези,
Гнівом часу, жалем віків.
Земле люба! Долини отні!
Це ж по вас на повстанський клич
Пробоєві проходять сотні -
Як воскресла з руїни Січ.
Від Чернигова до Чернівців,
З-під Лугані за гордий Львів
По залогах кипить упівців
Розбуялий, відплатний гнів.
І так любо, допавши зміни,
Налітати, мов княжа рать.
Нам - визвольникам України -
Не приречено умирать!
І так радісно, рідна земле,
Кров пролити за твій розмай,
Де покару тяжку приємле
Ворог волі, злютівши вкрай.
Красний часе! Немов по бруках,
Важко-дужа гуде стопа
Войовничих, бронзоворуких,
Повнозбройних борців УПА.
"УКРАЇНО, МІЙ РІДНИЙ КРАЮ..."
Україно, мій рідний краю,
Вічна туго, предвічна кров!
Чи дійду до твого розмаю?
Чи побачу Славуту знов?
Чи вернуся з чужої згуби,
Доверставши останній круг?
Краю предків, жаданий, любий,
Хай не буде в житті наруг!
Україно, прарідна земле,
Запорозька, вулканна кров,
Спрагле серце тебе приємле,
Поривання твоїх будов.
І поширює щастя груди,
Сяє в сонці моє чоло:
На твоїх перемог споруди
Знамено майбуття лягло.
АПОКАЛІПТИЧНЕ
Київським оборонцям
української нації
Божевільно в'їхала
Навіжена віхола
Та й
гуде, гуде.
Де ж моя осончена
Золота Херсонщина?
Не
знайти ніде!
Де ж бо й ти, Полтавщино,
Предківська прославщино,
У якім гробу?
Над чиїми
схилами
Забрана могилами
В сталінську добу?
Королівська Львівщино,
Зрита прадідівщино,
Де
знайти тебе?
Де ж бо й ти, Донеччино,
Ще не споловечена,
Сонце голубе?
Припиняй, Хрещатику,
Ладозьку пиятику -
Чорний час настав.
Вирушаймо з Києва,
З
Харкова та Змієва -
Кличе Січеслав!
На Кремля кріпаччину
Зрушив Дух Козаччину -
Смертю смерть здолав!
ІІ. ТВОРИ ПРО ЯРА СЛАВУТИЧА
Леонід
ПОЛТАВА
ЯРУ СЛАВУТИЧЕВІ
Загрузали німецькі гармати
У наш золотий чорнозем.
І ридали полум'ям хати,
І кричали: "Ми оживем!"
Так багато було Батиїв,
Крови й мотузів на гіллі -
Але з гір не зійшов наш Київ
І Дніпро не зійшов із землі.
Бо коли ліз вогонь по стрісі
І коли скоростріл гарчав,
Десь далеко селюк у лісі
Свіже дерево намічав,
Щоб ізнову поставить хату,
Дим розвісить, як корогов,
Щоб землю, тричі розп'яту,
Воскресити землею знов!
1945
Петро
КОСЕНКО
СОНЕТ 77
Ярові Славутичеві
О, як люблю я слово материнське, рідне,
Таке привітливе, хороше і просте!
Воно зродилось там, де сонце золоте
Голубить, ніжить поле батьківське дорідне.
Де небо голубе, безмежне і погідне,
Колись дитинство пестило моє святе,
Де зоряне шатро дивницями цвіте,
Спалахує і гасне, міниться і блідне.
Херсонщино моя! Легендо вікова!
Колиско лицарів! Царівно степова!
Як я закоханий в твою, мій краю, вроду,
І буйним степом зачарований твоїм, -
Яка краса і сила нашого народу
В твоїм пульсує слові, мужнім і яснім!
1985
Микола
ВАСИЛЕНКО
ЯР СЛАВУТИЧ
Cтояли ночі перед ним, -
Життя вузли в'язали.
І
застеляв дорогу дим,
І сліз було немало.
Здіймалась хвиля до небес,
Його сторчма котила.
Здавалося, що світ увесь -
Одна-страшна могила.
Але в захланну каламуть
Себе він чув добряче:
На пробу міць твою беруть, -
Терпи! Тримайсь, козаче!
І він тримався, навпростак
Нова манила днина -
Потужний спалахом маяк -
Розкована Вкраїна!
м.Херсон
Микола
БРАТАН
ВІДДЯЧЛИВИЙ СОНЕТ
Сонет, що написали Ви в Криму
З присвятою мені, степовикові,
Неначе докір праведний, сприйму:
О, як же ми згрішили в ріднім слові!
Кому повім печаль свою, кому, -
Донині мудрагелі безголові
Чужинському слугують, як свому,
Хоч, як-не-як, братки мої по крові.
Мовчав би, так болить же знову й знову:
Ніщо для вас козацька корогва,
Ростини, безкорінні - чинолови!
І як не повторить гіркі слова:
Жирує новочасна "татарва,
Що відреклася батьківської мови!"
м.Херсон
П.НЕБЕСНИЙ
МЕСНИК ЯР
Ярові Славутичу,
авторові
збірки "Шаблі тополь"
Хай живе наш месник Яр -
Зброї слова володар!
Він, як сокіл з-понад хмар,
Розбиває яничар,
Що
зреклись дідів, батьків
І пішли до
ворогів,
Де за кусник ковбаси
Служать їм, як гончі пси.
Але всюди месник Яр
Пильно стежить з-понад хмар
За ділами яничар
І
метає вдар на вдар,
Щоб заник за ними й слід
-
І позбувсь їх наш нарід!
Лос-Анджелес, 1995
Василь МАРЕМПОЛЬСЬКИЙ
ДЗВОНАР СВОБОДИ
Вродився Гриць у січовім краю
Пракозака, в зимівнику Жученка.
Здолавши голод, бравий козаченько
Зі злом боровсь, хоч виграв нічию.
В пекельні дні - не Божому раю! -
Складати вірші вчився у Шевченка.
Читаючи Олеся й Винниченка,
Зазнав тюрми на голову свою.
О як дививсь він завжди смерті в вічі!
Став сотником Чернигівської Січі
Поет-вояк, уже Славутич Яр.
За океан його жбурнула доля.
Та й на чужому, як на ріднім полі,
Свободі України він палкий дзвонар!
м. Запоріжжя
Микола
ГРОЗОВСЬКИЙ
СЛАВУТИЧЕВІ
Грає жито з волошками,
У Дніпрі шумить вода.
Гордимося ми синами -
Не скосила їх біда!
Звідусюд беруть наснагу
У тяжкий, тернистий час.
Хто здійснив свою присягу,
Той стає взірцем для нас.
Був за морем Яр Славутич -
Знай, Америко й Канадо, -
Та не гнувся прав здобутич -
Україною жив радо!
Грає жито з волошками,
Гомонять віночки сині…
Яр великим ділами
Множить славу Україні.
Запоріжжя - Збараж, 1999
Леонід КОРІВНИК
ЯРОВІ СЛАВУТИЧУ
"І ходив Він, добро чинячи".
Дії Св. Ап. 10:38.
Старий годинник на стіні
Рахує Ваші довгі дні, -
Вже більше як вісімдесят.
Дай, Боже, ще подібних дат!
Дай, Господи, ще довгий час,
Життєвий запал щоб не гас,
Щодня чинити всім добро,
Щоб людям ліпше жить було.
Творіть! Нехай і сам, один,
Так, мов колись Господній Син,
Як жити в світі - вчіть народ,
Щоб більш було між нами згод,
Щоб рідний край наш процвітав
І з карти світу не зникав.
Ми ж будемо молить Творця,
Щоб Вас провадив до кінця,
В години радості й жалів
Душі давав могутній спів,
Щоб Він снагу і хист Вам слав
І серце радістю сповняв.
Едмонтон, 2002
Ігор
КАЧУРОВСЬКИЙ
МУДРЕЦЬ У МАНДРАХ
Сиджу на чорнім камені Кааби,
В чалмі, схрестивши по-турецьки ноги.
А навкруги, розпатлані, мов жаби,
Лежать прочани, стомлені з дороги.
Хай знають зачудовані араби:
Крім Магомета, є ще й інші боги -
Меткий херсонець біля стін Алли.
Отак ширяють степові орли!
Мекка, 1999
Олесь
ЖОЛДАК
Дружні пародії на Яра Славутича
СЛОВО
Козацька й невмируща наша мова, -
Казав дідусь нам якось у саду, -
Для тебе гомонить вона, спадкова,
Вали із нею лихо і біду!
Тож я козацького запрагнув Слова.
За ним я всю Вкраїну обійду,
Аж доки в Січеславі чи край Львова
Для себе і для друзів віднайду.
Коли ж вертатимуся до Канади,
На втіху української громади, -
Як вельми цінну знахідку візьму.
Не кину десь його напризволяще,
Аби не запроторили нізащо
Те Слово на холодну Колиму.
м.Київ
ПОХВАЛА ПЕГАСОВІ
Немарно я для коника гнідого
Носив із лугу сіна і трави,
Щоб швидше виростав Пегас із нього,
Моторніший від іншої кінви.
Не раз мене, як сотника ставного,
Носив у герць під майвом корогви,
І я щоразу ворога лихого
Лупасив "Маєстатом Булави"!..
Пегаса норов вельми добре знаю,
Отож надійно поводи тримаю
І завжди підострожую його,
Щоб гарцював у герці гонорово
І копитом не хвицьнув випадково
Шановного читальника мого!..
Андрій
Легіт
ЯРОВІ СЛАВУТИЧУ
(У шістдесятиріччя з дня його
народження)
"…Не завжди смертні, вічні
трохи
Мої карбовані сліди".
Яр Славутич
Де ти, поете, мрійний Яре?
Я про тебе думаю, повір,
Про нові мандрівки, певно, мариш,
Линеш духом до херсонських зір.
Як живеш, нащадку козарлюги?
Скільки літ чолом тобі, чолом
Ще лютує пошехонська "вьюга",
Віє над Інгульцем і Дніпром.
Вірмо, час чужі розвіє хмари,
Сонце правди Києва та сіл,
Бастіон невільництва запалить,
Осія Мордовію й Сибір.
І нагріє Стуса там, Мороза,
Кості - Драя, Граба, Кальниша…
Гнів святий, мета, не ронить сльози
Праведна, нескорена душа.
В мандри правдоносцем, слідопитом
Зве тебе блакитна далина,
В світ чужий мільйон доріг відкритих,
А на батьківщину - ні одна.
Де твої ступають, друже, кроки,
Родяться поезії дзвінкі,
І не тільки про краї Европи,
А й усіх п'ятьох материків.
В час, як кат на нашу душу - мову
Напосівся, мов на жертву звір,
Ти шліфуєш кожне рідне слово,
Наче діаманти ювелір.
У слова вкладаєш серце чуле.
Хоч часами є вони гіркі,
В них сучасне людства та минуле
В перегуках, в гомоні віків.
В них далеких, ближчих предків голос,
Творчий патос, радість, розпач, гнів,
І співає золотистий колос
Українських та канадських піль.
Хай дзвенять, хай невгавають кроки!
Довго ще по світу ти ходи
Завжди будуть вічні, а не трохи
Хай твої карбовані сліди.
Лондон
Іван
НЕМЧЕНКО
ЯР СЛАВУТИЧ
Ярому сонцю вітання він
шле урочисті,
Радістю
сповнене слово його проречисте:
- Сонце ясне! Обійми ти
мою Україну
Лагідним
променем, наче маленьку дитину,
А ворогів її спалюй на попіл
без сліду -
Вічно вони
зазіхають на наші угіддя.
У
веснянії і літнії днини чудові,
Тихої осені і в надвечір'я
зимові
Иншої долі Вкраїні
моїй не бажаю:
Чепурно й
пишно розквітнуть у вільному краю.
КАНАДСЬКОМУ ХЕРСОНЦЕВІ
Ярові Славутичу
Хай на землі далекої Канади,
Що сповнена величчя і принади,
Зринає перед Вами щохвилини
Коханий образ рідної Вкраїни.
Вона у злиднях, та зате на волі
І не поверне до ярма ніколи.
Вона в надії, що цвістиме всюди
Цвіт українськості на радість людям.
КАЗКА ПРО ЯРА СЛАВУТИЧА
Подобалося Сонцю-Ярилові причорноморські
степи осявати, мешканців цього краю життєвою снагою та любов'ю
дарувати. А край - мов безкрай - широкий та просторий, простий і
суворий. Ось лине якось Ярило на своєму білому коні, розсилає скрізь
проміння та усмішки весняні. Та й бачить із свого піднебесного
царства, як один степовик порається коло господарства. Та це ж,
пригадує, козак Невстигай, який ніколи, здається, й на спочин не
ляга. Усе він у роботі та роботі. Усе він у турботі та турботі. І
хто його прозвав Невстигаєм? Ось він у полі, ось за гаєм. То він у
рідній стороні, то з товариством на війні. То хутір собі завів
такий, що й цар пожив би там залюбки. І риба в нього є, і дичина, і
плодів та овочів без міри. А головне - не забуває щиро славити
піднебесного Ярила. Щоб земля буяла-процвітала, щоб життя ще кращим
ставало. Працює Невстигай, поспішає, та й про подругу-шаблюку не
забуває. Бувало, вона в руках аж заскаче, як ворога-заброду де
стріне-зобачить.
- Ну ти й жук, - каже якось Сонце-Ярило. -
Скрізь устигаєш-поспіваєш, то чому таке прізвисько маєш?
Крутишся-літаєш, мов той хрущ травневий...
- Та то побратими для сміху придумали собі
на втіху.
- То будь Жуком, а твої нащадки хай звуться
Жученками. Гарно звучить? Хорошенько?..
Так із того часу й повелось. Жуки то й Жуки,
Жученки то й Жученки. Милується Сонце-Ярило цим родом од віку до
віку, конем перестрибує часу ріки, лиш біла мантія за вітром
тріпоче, ніби миттєвості втримати хоче.
Так минуло літ триста чи, може, й п'ятсот.
Ось якось Сонце зирнуло з висот та й бачить все той же козацький люд
і такий же невсипущий труд. А найпрудкіший хлопчина, що звуть
Грицьком. Недарма його прозивають Жуком - і рано-зранку і в спеку
полудневу крутиться-літає, мов той хрущ травневий. І знає Гриць про
свій рід аж в глибину віків - про своїх прадідів-прабатьків. І
пишається ними і стороною херсонською своєю, і співучою Україною
всією. І самі по собі складаються пісні в його душі чистій і
ясній.
Та настала чорна днина - запечалилася
степова країна. Темна Ніч її покрила й заховала від Сонця-Ярила.
Ураганом покотилось люте зло, всіх чавило, і морило, і пекло.
Розвалило воно й Грицеву хатину, розігнало-розметало всю родину.
Пішов хлопець доленьку шукати, в темнім краї
світу-правдоньки питати. Та й один тільки скарб у Гриця -
прадідівська криця. А тим часом Сонце-Ярило так собі
надумало-рішило, що це його улюбленці-степовики стали зарозумілі, що
Ніч до себе закликали-запросили. Через образу таку закляту
зачинилось світило в небесних палатах. І нема кому до нього
дістатись та про горе земне повідати-розказати.
А Гриць у темряві ходить-блукає та й так
собі міркує-гадає: хоч хижа Ніч всевладна й сильна, але й над нею ще
ляже плита могильна. Як би знайти однодумців загін, щоб з ними піти
на загладу-загин, а все ж повернути для рідного краю животворне
проміння, що не відпалає. Довго ходив Гриць без шляху-дороги, присів
відпочити край вибалку крутого. Аж бачить, щось жевріє-зоріє, немов
чиєсь серце то спалахне, то тліє.
- Хто ти є? Чи привид, чи людина? - запитав
у темряві хлопчина.
- Я старий дідисько Яр-Холоднояр. Моє серце
полум'яне, наче жар. Ось візьми оцю негаснучу жарину. Збереже вона
тебе в лиху годину. Чую в тобі лицарський дух - осягнеш, козаче,
усяку біду. Якщо відпочив, то рушай далі, бо ждуть тебе справи
небувалі...
Пішов юнак темними долинами, де все раніш
дзвеніло співами пташиними. А тепер мертва тиша, як у гробі. Не
гавкають собаки, не реве худоба. Пустка скрізь і порожнеча... Аж чує
Гриць зітхання із далеччя. Якесь безрадісно-старече.
- Я родюча і пахуча Яр-Земля. Завше зеленню
вкривала я поля. А тепер я все чорнію та чорнію. Чи й повік я не
зазеленію?..
Зітхає бабуся, мов пісню журливу заводить -
аж грунт під ногами у Гриця ходуном ходить.
- Не журись і не печалься, Яр-Земле,
хліборобська мати! Ще проміння твої ниви буде звеселяти. Стануть
вони і зелені, й золоті, коли зникне злої Ночі владна тінь.
- Добре, лицарю, позбудуся я суму. Ліпше
віджену гірку й тяженьку думу. Та плекатиму пресвітлу я надію, що
під Сонцем знов зазеленію. А тобі я дам цей колос-колосочок. Кинь -
і виросте із нього ліс-лісочок. Тож якщо потрапиш у яку пригоду,
хлопче гожий, колос-колосочок завше допоможе...
І знову Гриць рушає в путь-дорогу. Хоч
темрява вкрива країну вбогу, та знає він: скрізь гніздиться горе -
таке неподоланне й необоре. І знову чує Гриць сумні зітхання, а далі
- приглушене ридання:
- Я красуня-трудівниця Яр-Весна. Моя врода
незрівнянна й чарівна. Тільки темрява зробила з мене тінь. Де ж
тепер моя нев'януча цвітінь?..
- Не плач, мила, не плач, красна Яр-Весно!
Ще над краєм сонячна струна воскресне. І Ярило ще осяє просторінь, і
порадує усіх твоя цвітінь.
- Добре, лицарю, не плакатиму я. Віра в
Сонце відродилася моя. Ось тобі пелюсточка квіткова. Лиш дмухни - і
човник вже готовий. Якщо стрінеш море полум'яне - човник у пригоді
тобі стане...
Ще немало Гриць по темряві ходив, поки до
якогось замку приблудив. А він, отой замок, ще чорніший, ніж темрява
чорна. Певно, тут засіла та Ніч непоборна. Дістає хлопець
прадідівську шаблюку та й вигукує-викликає на бій ту марюку. А хижа
Ніч і справді з замку виповзає та на лицаря напосідає. Ось вона вже
насилає на Гриця сонну хмару для загину, та юнак не розгубився -
дістав негаснучу жарину. Одразу в його руках засяяло-замерехтіло - і
хмара смертельна розсипалась, аж загуркотіла.
Тоді хитра Ніч наслала на козака море
полум'яне, щоб той навіки згорів-розтанув. Та Гриць дістав
пелюсточку квіткову, дмухнув - і човник уже готовий. Стрибнув до
нього швидко-скоро та й здолав полум'яне море.
Ось лицар човником дістався до самої Ночі та
й голову її драконячу відрубати хоче. Ще й мить не промчала, як
козацька шабля вже ту кляту голову зняла-потяла. Та тільки що ж це
там знову у темряві шипить? Хто це там бажає Гриця ухопить? Зубами
розтерзати, ногами розтоптати. Та це ж та сама хижа Ніч. Хоч одна
голова звалилась з пліч, та замість неї зросли аж дві.
- Оце вже, лицарю, смертний час твій! Все
одно тобі мене не здолати. Буду вічно я тут панувати. Поки нема в
твоїх земляків спільної мети - нікому з вас мене не осягти. А крім
того, ну що вся ваша сила без підтримки Ярила? А я знаю, що Сонце
так собі гадає, що його, піднебесного володаря, твої краяни
зневажають. Ніколи вам більше не порозумітись! Вічно буде твій край
у неволі скніти. Отак і знай, а тепер - умирай!.. - І зубасті пащеки
накинулись на Гриця.
Але що це? Козака й близько немає, а на зуби
то дуб, то бук потрапляє. А то юнакові поміг колос-колосочок. Як
вихопився з нього цілий лісочок, то гризла Ніч, гризла та й зуби
поламала. А до Гриця так і не дістала.
А де ж хлопець? Де пробуває? Що далі робити
має? Поспішив Гриць на Дніпрові схили та й гукає щосили. Щоб почув
його дідуган ревучий, що мчить до моря, підриває кручі.
- Дніпре-батьку, ясний Славуто! Поможи
здолати Ночі пута! Піднеси-но хвилею аж до неба. Стрітись із Ярилом
дуже треба!
- Чую-чую голос козачий! Радо поможу тобі,
юначе! - і підхопив Гриця бурун-бурунище й поніс його вгору все вище
та вище, де й птахи ніколи не літали, та й підкинув якраз на ганок
Сонцевої хати.
Розказав хлопець Ярилові про тугу земну, про
Ніч хижу та навісну. І кожним словом запевняє-завіряє, від чистої
душі промовляє:
- Злої Ночі ми до себе не прохали,
ображати-зневажати тебе і не збирались. Просим тебе: покажи свою
силу промінну, щоб наш край підвівся з руїни.
- Що ж, повірю я тобі, козаче. Та не поможу,
поки край твій усе плаче та й плаче. Бо на Божу поміч покладайся,
але й сам од справи не ховайся!.. Ось, для прикладу, ти зумів і на
небо дорогу знайти. То чому інші стогнуть та плачуть. Хай теж ідуть
шляхом козачим. А до речі, як це ти дістався до моєї хати? Ніхто ж
бо з земних ще не бував у моїх палатах.
- Та мені Дніпро-Славута допоміг. Так легко
підкинув, як батько свого любого сина.
- Що ж, юначе, нарікаю тебе лицарем Яром.
Хай твоє слово і діло палає променем-жаром. Кинь-но клич по землі,
співай завзято од краю до краю. Нехай у людях гідність козацька
оживає. І коли в багатьох серцях спільна мета промінням
заіскриться-запалає, тоді і я до всіх вас крізь темряву засяю.
Вийшов юнак із Сонцевої хати, попрощавшись
чемно. Що ж? Треба стрибати в порожнечу темну. Просто з ганку він у
темряву упав-полетів. Аж тут його дніпровський бурун-бурунище
підхопив, наче вірний коник вороний, та й поніс усе вниз та вниз до
землі, до рідної сторони.
- Та й меткий же ти та швидкий,
козаче-лицарю, - проревів Дніпро-Славута. - Бачу, що умієш ти цілей
досягнути. Хай щастить тобі, мій сину, й надалі в ділах. Нехай лихо
та недоля розвіються в прах...
І поспішив тоді лицар Яр із шаблею та з
піснею козацькою краями близькими й далекими. І знайшов багатьох
однодумців. І хтось казав, що це зграя безумців. І ще говорили, що
треба скоритись, що всі зусилля даремні. Мовляв, ніколи не буде вже
світла там, де стало темно. І багатьох звитяжців Ніч таки
долала-пожирала, проте сміливість у серцях не пропадала.
І коли часоптиці наклювались доволі зерна із
дірявого мішка вічності сивої, то пробудилась-засіяла мета одна й
освятила душі відважні й неполохливі. І тоді прорізалась темрява
сліпучим поглядом Сонця-Ярила, і хижа Ніч затремтіла безсило.
Затремтіла вона та й пропала, наче ніколи тут і не бувала.
І посміхнувся тоді у сиві вуса Яр-Холоднояр
загадково, наче кажучи, що вірив і знав: прийде світло волі знову. І
Яр-Земля від радості помолоділа-зазеленіла. І Яр-Весна заквітчалася,
юна та мила. І засміялися-заспівали її вусточка.
А піснетворця-козака, отого лицаря-юнака
прозвали Яром та ще й Славутичем.
м.Херсон
|
