До книги херсонського автора увійшли твори
про наше недавнє минуле й сьогоднення.
Збірка розрахована на
широке коло читачів, небайдужих до долі рідного краю та його перспектив на майбутнє.
Немченко І.В.
Військова хитрість: Оповідання та казки. - К.-Херсон: Просвіта, 2007. - 71 с.
ISBN: 978-966-8547-97-3
Зміст
Ці дорослі, як діти малі...
Чи музи глаголять істину?
Гуманітарні штани, або Смерть патріота
Зупинка за вимогою, або Клуб з двозначною назвою
Два голоси
Радість
Безіменні паралелі
Алергія
Найкраща
На дитячій хвилі
Торішній сніг
Лікарняні ескізи
Військова хитрість
Ліхтарний квартирант
Казка про Степана Бандеру та Красуню Волю Українську
Казка про Україну
Ці дорослі, як діти малі...
Пані Наталя прокинулась досить несподівано для себе, але відразу прийшла до тями: чоловіка поруч на ліжку не було. Під ліжком також. Все. Залишив її. Пішов до іншої. Як він посмів? Пані Наталя була дуже тонкосльозою і вже хотіла розридатися цілим дощем, але її серце раптом огорнуло хвилею Гольфстріму. "Лети, мій бальконе, в найвищі околи, порвавши чіпкі виноградні тенета..." - почула вона з передранкової напівтемряви рідний баритон. Жінка граціозно звелася з постелі, знайшла в коморі кирзові чоботи і вийшла на засклену причепу, мило підспівуючи: "Відчаль від стіни, завернись, мов планета, і линь, як літак, мій фігурний бальконе!" Неспокою на душі у пані як не було. Коли пан Антось співає романси бубабістів, то перебуває не на сьомому поверсі, а на сьомому небі. Тож ні про яку втечу від неї не йдеться.
Ось вони вже стоять поряд, обоє в кирзових чоботях і нічних ковпаках і мріють про холодний дощ.
Пані Наталя поклала голову на плече чоловікові і ласкаво запитала-прощебетала:
- Гри-ба-бу-дик-ци-ри-че-піг?
На це співоче одкровення не затрималась щаслива відповідь:
- Ґуля ласкав стогма регота цвірка свитина ззіла сон ке.
Жіночі очі чи оченята розсипалися іскринками: як добре, що торік вона передплатила журнал "СіЧ" - тепер чоловік і вдень, і вночі перечитує його екзотичні сторінки, пересипані бубабуїзмами.
А пан Антось у тій хвилі думав, як тільки він зміг здогадатися поновити передплату на газету "Новий день". Тепер дружина позамість того, щоб годинами йому над вухом буденні теревені правити, звертається до нього вишуканими перлослів'ями під Василіска Гнєдова.
А з протилежного боку вулиці Футуристів з обідраної причепи поглядав на цю подружню ідилію місцевий піїта Кузя - відомий лірик - і вже вкотре картав себе: і чому ж бо він ніяк не порозуміється зі своєю половиною. Сварки. Бійки. Лайка. Ну ніяк з протиріч не вилізуть.
І не знав піїта Кузя, що вихід зовсім простий - якось на світанку до нього на балкон-причепу загляне товаришка Муза і нашепче йому отакого віршика:
Щоби незгод і протиріч
Уникнуть, - так і знайте:
Читайте, пане-друже, "СіЧ"
І "Новий день" читайте!
Що ж, кажуть, що Музи глаголять істину.
Але де ж було знати піїті Кузі, що мине лише декілька років, і товаришка Муза несподівано зруйнує цю традицію, і, прилетівши чергового передплатного ранку, проспіває таке:
Щоби незгод і протиріч
Не нагребти огребом,
Читайте, друже, "Стару ніч",
А "Січ" зовсім не треба!
- А чого ж це? - спитав ошелешений піїта Кузя.
- Та хоча б тому, - мило залебеділа товаришка Муза, що в "Січі" друкуються всі, кому не лінь, і висловлюють усе чисто, що захочуть. Ну, на що це схоже? Ніякої тобі гармонії! А треба не так!
Не так! Найкраща газета - це "Стара ніч": яку сторінку не розгорни, то скрізь одне і те ж, одне і те ж... Куди не глянь - одне й те ж личко. Таке гарнюсіньке та повнюсіньке. Ну, просто український ідеал! І все ж то робить для людей! І пенсії перед виборами підніме, і про зарплати подумає, і зорі на небі щовечора запалить...
- А я думав, що вони самі по собі загоряються... - промимрив розгублено піїта Кузя.
- Та це щира брехня! Такого бути не може, тому що не може бути! - усміхнулася товаришка Муза, а потім дала піїті Кузі гарного запотиличника, щоб не сумнівався.
З недавнього часу товаришка Муза вступила до партії, якою верховодить оте гармонійне личко. Вже й сама поповнішала й округлилась... Чого не зробиш задля гармонії!
Легені Петра Кімовича Очерета ходили на всю потужність. Ніяк не може молодецьким скоком подолати три поверхи. Бо й у тілі таки, нівроку. Ото ж, додумались. Учительську зробили аж на останньому поверсі. Вже б десь на голуб'ятню причепили. Не інакше. Поки побігаєш по поверхах - дух живий геть увесь вийде. Тяжко посвистуючи усіма внутрішніми свисточками, видряпався наш герой до кімнати вчителів. А звідти - як Пилип із конопель - давній приятель Артем:
- Привіт, Манюня! Я вже тебе ждав-ждав… Що це тебе ніде не видно. Все місто говорить, що ти відцурався від активної громадської роботи.
Розпашілий Петро Кімович ще більше налився темночервоними соками і став схожим на розгніваний буряк:
- Який я тобі Манюня? Он учні довкола бігають, ще дражнитимуть. Що ти, імені мого не знаєш?!
Артем окинув оком огрядну й незграбну постать товариша, знизав плечима:
- Ну, нехай… Репетруаре Кімовичу! Як живеться?
Петро аж посинів.
- Та що ти? Знову я не вгодив? - широко посміхнувся Артем, а нещасний учитель добрим словом згадав свою матінку. Аякже, назвала своє єдине дитятко найоригінальніше: Репертуаром. А якби батечко не мав такого цікавого імені - Кім (Комуністичний Інтернаціонал Молоді), то на нього, певно, і не поглянула. То й найкраще було б. Може б, не народився Репертуар Кімович та не страждав через те найменування. Хоча та ж матінка переінакшила з часом імення синочка на Репетруара (щось французьке! аристократичне!), а потім на Петрика, Петра (щось рідне! українське!). Та вже на тому й зупинилась. А Петро Кімович, удавшись у всьому в матір, теж нещодавно відчув себе патріотом-українцем. Бо ж воно якось і не той… Інакше б і не слід. Бо ж незалежність! І Петро Кімович за тиждень вступив у всі можливі й неможливі партії, рухи, братства, товариства і прочая, і прочая… А цей чортів Артем все насміхається. Та нічого. Вдача у Петра Кімовича миролюбна. Ось він уже й розпогодився. Ось він уже усміхається, бо таки радий побачити свого давнього друга.
- Ну, Петре Кімовичу! Пе-тре Кі-мо-ви-чу! - розтягнув сміхотун. - Де ж це ти все-таки подівся?
- Ой, Артеме, краще не питай. То сімейні клопоти, то нездоров'я. У дружини проблеми на фабриці. Чи не через мене… Ось-ось її скоротять.
- Слухай, Петре… Я ж забіг предати тобі вітання від пані Цибульки. Вона тобою ледве не марить. Називає тебе найвидатнішим патріотом нашого міста. Ну, не пишайся... Вона явно перебільшує, бо щось ти десь зник із обрію. Так от: пані Цибулька хоче тебе терміново побачити...
У Петра Кімовича пересмикнуло повіку і він кисло посміхнувся, згадавши дебелу даму, що очолювала Всемізабуті (Всеміський загін бадьорої української трудової інтелігенції). Вона постійно псувала нерви здається всім-усім, кого тільки-но здибає.
- Пані Цибулька тобі, тобто як членові бюра Всемізабуті, десь дістала гуманітарні штанці. Каже, що дуже гарні. Великі. Певно, як наші сімейні труси, але оригінального забарвлення й пошиву. І ще з закордонним написом…
- Та що це вона? Збожеволіла чи що? А ти ж чого їй не сказав, що я нічого не візьму. Що я, злидень який чи бомж?! Оце тобі, буду доношувати чиєсь заокеанське ганчір'я.
- А ти б краще подумав. Може, те, як ти кажеш "ганчір'я", носила ціла династія пролетарів з якого-небудь Мюнхена чи Гамбурга? Ти ж образиш світовий пролетаріат!
- Артеме! Ми ж уже живемо не при диктатурі пролетаріату. Ми ж уже незалежні. Ми ж самі собі пани. І не агітуй.
- Петре! Пані Цибулька все ж одно не відчепиться. Та ти ж поміркуй: весь Захід пишатиметься, що ти ходиш у його штанцях. Розумієш? Захід! Ми ж донедавна боялись навіть це слово вимовляти чи позирати в тому напрямку! А ти відмовляєшся…
Петро схопився за щоку. Коли хвилювався, то в нього завжди озивався зубний біль.
- Ради Бога, Артеме, іди… Я ще подумаю. А зараз мені вже треба на урок… Ще навчальні плакати треба забрати. Я їх десь посіяв, чи не в учительській…
- Ну, бувай… - непевно мовив Артем і провів очима постать товариша, що аж згорбився ніби під тягарем.
* * *
В учительській до появи Очерета про щось дуже жваво говорили, але нагло замовкли. Малесенька проноза Віолетта Овксентіївна підійшла до Петра Кімовича, і поки той перебирав плакати на своєму столі, очікувала.
Але Очерет уже, мабуть, удесяте перебирав наочність, нічого перед собою не бачачи.
Не дочекавшись, доки на неї нарешті звернуть увагу, Віолетта Овксентіївна, яку поза очі звали Віолкою, проскандувала:
- Шановний Петре Кімовичу! Дзвонила ваша соратниця по Всемізабуті пані Цибулька. Сказала предати вам по секрету, що придбала для членів бюра гуманітарні речі від якогось допомогового фонду. Вам вона притримала, здається, якісь шорти чи сімейні труси… в квіточку…
Проноза зробила вигляд, що зашарілась, і відійшла, ледве не пирхнувши. Красномовно глипнула на інших, а ті з останніх сил прагнули стримати сміх.
Очерет мовчки схопив перший-ліпший плакат і подався на урок.
- Ти бач, - закопилила губу Віолетта Овксентіївна, - якби знала, що за оте Всемізабуті будуть видавать закордонні речі, то всю б свою родину туди б записала. Цікаво, а що собі прихопила пані Цибулька? Певно, щось пікантне?..
- Даремно туди ніхто не вписується, - підтакнула подруга. - Гребуть собі лопатою. А ще ставлять з себе патріотів! Тру-до-ва ін-те-лі-ген-ція! Пхи! А чим ми гірші?..
* * *
Зайшовши до класу, Петро Кімович забув привітатись з дітьми. Та побачивши, що вони всі стоять і ждуть чогось, махнув рукою. Клас сів. Плакат повис на дошці, викликавши зацікавлений шепіт серед школярів:
- Нащо він оце страховидло знову припер? Ми ж його вивчили й уже забули.
З першої парти тихенько підвелася Мотя Чубчик і, підійшовши до вчителя, якомога таємничіше сказала йому на вухо:
- Я їла морозиво. Знаєте, таке зелененьке. На набережній стояла собі та їла. Підійшла тьотя Цибулька і попрохала мене, щоб я попрохала вас, щоб Ви терміново прийшли сьогодні до неї, на засідання бюра. Вам мають вручити якісь штани чи труси. А я спитала тьотю Цибульку, а чи вони в квіточку. Таки в квіточку. Біленьку. На фіолетово-лілово-блакитному тлі. Уявляю, які вони красиві!..
- Що? - дико верескнув учитель, який деякий час стояв, наче напівсонний і нічого досі не чув.
Мотя Чубчик перелякано позадкувала, а повз неї, наче гарматне ядро, викотився Очерет. У коридорі він заледве не збив пані директорку, що поспішала до класу:
- О, а я якраз до вас. Учора мій чоловік бачився із паном Цибулькою і той говорив, що його дружина…
- У-у-й! - завив, наче од шаленого болю Петро і, затуливши вуха, подався сходами на нижчий поверх.
- Що це з ним? - подумала директорка. - Навіть не дослухав. А це для нього, може архіважливо. Не що-небудь. Гуманітарна допомога!
І вона поспішила вниз сходами слідком за втікачем.
* * *
Єдиним бажанням для Петра Кімовича було вибігти на вулицю, схопити ковток свіжого повітрі і… провалитися крізь землю.
Пробігаючи повз вахту, краєм ока Очерет побачив дебелу даму з пакунком у руках. Вона, здавалось, отетеріла, оскільки такої прудкості ніколи за Очеретом не помічала.
Пані Цибулька (а це була на лихо саме вона) збуджено крикнула і кинулась до нещасного патріота:
- Пйотир Кімович!..
Вахтерка, яка завжди спеціально для Очерета відчиняла й другу половину вхідних дверей, враховуючи його огрядність, цього разу припізнилась.
Бідолашний Петро, втікаючи від усіх паней Цибульок на світі і від себе самого, звичайно ж, застряг у дверях. Ні туди, ні сюди. Марно намагались йому допомогти і з вулиці, і з приміщення. Двері заклинило намертво. І Петра Кімовича теж остаточно заклинило.
- Ря-а-туй-уй-те-е! Активіст гине! - дико заверещала пані Цибулька. - Наш патріот в опасності!..
А Петро тим часом побагровів і почав хапати повітря, як риба на березі. Прибігли фізрук з військковиком і теж почали смикати Очерета. Та знову - ні туди, ні сюди.
- Натужтесь, Пйотир Кімович! - пролепетала благаюче пані Цибулька. - Ось… у пакеті… Я ж до вас іспитую таку невозможну повагу… Я й засідання бюра не дочекалась… Так спішила вас порадувать…
Але Очерет уже, здавалось, нічогісінько не сприймав. Голова поникла набік. Харчання припинилось.
Поки з'явився майстер і вирятував тіло страдника з дверного полону, то вже справді було тіло, а не жилець на цьому світі.
* * *
На похорон Петра Кімовича Очерета вийшло все місто. Кохане, дороге його серцю. Проходили колонами представники численних організацій, партій, рухів, братств, товариств і прочая, і прочая… До правлінь цих недавніх утворень обов'язково входив покійний. Якщо навіть не сам, добровільно, то з волі своїх шанувальників. Кілька десятків організацій записали його до своїх президій посмертно і тепер не з меншим правом несли вулицями його портрети.
Плакали дорослі, ридали малі, яким по ходу процесії розказували про дядю Очерета.
Лише пані Цибулька не мала права на сльози. Їй сьогодні виголошувати скорботне слово. Отже, геть емоції!
Ось уже й цвинтар. Прощальна хвилина. Пані Цибулька виділилась із величезної маси люду й обійняла, як подругу, заплакану вдову Очерета, яку нині таки звільнили з роботи на фабриці.
- Спи вєчним сном, наш славний друг. Ти був активним бойцом Всемізабуті, Всеміпребіті (Всеміський провід енергійних бунтарів інтернаціональної трудової інтелігенції), Всемілахміті (Всеміська ланка хороброї мітингуючої трудової інтелігенції), Всемізаконнеміті (Всеміський загін консервативної немітингуючої інтелігенції) та ще 150 таких же популярних суспільних образованій та об'єдінєній. Усіх не називатиму, потому що сонце уже сідаєт. Можемо не устигнуть. Ми всігда ровнялися й ровнятимемося на тебе. Ти жив героїчеськи й загинув на бойовому завданії, поспішаючи на очірьодне засідання нашого бюра. Вєчна тобі наша пам'ять і любов.
Пані Цибулька ще додала:
- Ах! - і схиливши голову, таки проронила сльозу на домовину, кладучи під голову покійного пакет, з якого визирало щось фіолетово-лілово-блакитно-біле.
А потім вона випросталась і сміливо подивилася в той бік, де сідало сонце.
Всі присутні теж розпрямились і хоробро подивились у вечірню далечінь.
Вдова оптимістично зітхнула й задумалась.
І тут голова покійника зарухалась, підвелась і втупилась туди ж, куди позирали всі. Очам Очерета відкрилась іронічна посмішка вмираючого сонця. І було небо фіолетовим, і було ліловим, і було блакитним з кількома білявими хмарками. Наче велетенські гуманітарні штанці.
Голову Очерета ніби пересмикнуло. Вона впала і більше не підводилась.
Вечоріло. До зупинки маршрутного автобуса Іван Петрович підійшов зі своєю подругою в піднесеному настрої:
- Ще півгодинки - і ми полинемо у світ чарівливої української музики, улюблених романсів, вишуканої поезії...
Віола розуміюче посміхнулась. Дійсно, попереду справжнє свято. Адже не часто до їх провінційного містечка приїздять столичні артисти та ще й численною творчою групою. А ще ж неабиякий привід - рік великого Поета. І Віола, й Іван Петрович уже чули про успішні виступи цього зцементованого артистичного гурту в інших регіонах країни. Тож нарешті дочекались. До маршрутки ледве увійшли. Точніше - втислися. І одразу поринули у звичний світ "Русского радио". Спочатку співав "ласковий мєрзавєц" і переконував, що він "сладкій на всє сто". Потім тоненький дівочий голосочок почав одноманітну пісеньку про "мальчіка", який кохає виключно "по-собачьї". Час уже було нагадувати водієві про зупинку. Адже біля приміщення клубу "Родина" маршрутки вивільняють своїх пасажирів лише за вимогою. Офіційної зупинки там чомусь не передбачили.
Щойно закінчилося в радіоефірі кохання "по-собачьї", Іван Петрович голосно попередив-попрохав:
- Зупиніть, будьте ласкаві, біля "Родини"!..
Водій і оком не змигнув. Пролітають квартали, сквери... Тим часом пасажирів тішить інша співачка, оповідаючи щемливу історію про дівча, котре занудьгувало: "Стою, как дура. А снєг ідьот..."
Ось уже й знайомі обриси "Родини"...
- Зупиніть, будь ласка! - ще голосніше вигукує Іван Петрович, щоб перекричати співачку, і водночас мимоволі констатує: "Стою, як дурень, кричу, а водій наче оглух".
- Та зупиніть нам, будь-ласка! - долучається голос Віоли...
Водій як не чує. На повній швидкості минає будинки, долає звивисті вулички.
- Та він, мабуть, державної мови не розуміє! - трагічно прорік Іван Петрович. - Ще нас аж до Росії завезе...
- Да остановітє! Вас же просят! - не витримують нерви в одного з пасажирів. І не дивно. Адже перед цим сам водій не раз завбачливо перепитував ледве не на кожному кроці: "Єсть желающіє вийті возлі сквєра?", "Єсть на виход у пам'ятніка?.."
А тепер - наче відрізало. Водій нарешті загальмував. Іван Петрович витиснувся з маршрутки і відчув, що стоїть у калюжі. Це ж треба! Єдина калюжа на вулиці - і саме коло неї зупинився автобус. Чуючи, як черевики набирають усе більше води, Іван Петрович галантно порятував свою супутницю від подібної долі. Щасливі від того, що нарешті почули під ногами асфальт і вирвались з полону не дуже надійного міського транспорту, шанувальники високого мистецтва полинули, наче метелики, до "Родини", до концертної зали. Дійство мало бути безкоштовним, тож наші герої поспішали, щоб зайняти місця поближче до сцени (якщо вони взагалі ще лишились!). Трохи захекані від швидкої ходьби Іван Петрович з Віолою зазирають до зали й од несподіванки не втримались од вигуку: "Що ж це таке?!"
Вже мав починатись концерт, але де ж глядачі? Де-не-де по величезній залі блукало кілька людей, ніби роздумуючи: чи сідати в кріселко, чи йти геть. З одного боку, відрадно: займай, облюбовуй місце, яке вподобав. А з іншого?! Іван Петрович та Віола, ніби змовившись, почервоніли від сорому за своїх краян, що проігнорували це визначне мистецьке свято.
- Де ж наша "Просвіта"? Де ж наші козаки? Де наша національно-свідома інтелігенція? - запитував себе Іван Петрович - і не міг знайти відповіді.
Наче розуміючи стан свого приятеля, Віола скрушно зітхнула і прошепотіла:
- Знову наші патріоти по дачах роз'їхались, їм, бачте, не до концертів... Можна було, звичайно, нагнати сюди купу школярів та студентів, як це раніше робилось. Але навіщо така показуха! Тому я лише розвішала у нас, в університеті, а також у кількох школах оголошення - в надії, що хтось відгукнеться й прийде. Та де там!..
Концерт розпочався. Публіки трохи побільшало. Забігло кілька студентів - і Віола полегшено зітхнула, що не вона єдина з величезного університету шанує українське.
У блискучому виконанні співаків національної опери та драматичних акторів звучали вірші Поета, прекрасні романси. Хтось із цих виконавців, чиї голоси вже, певно, чули й у багатьох зарубіжних країнах, мабуть, уперше й востаннє перебуває у цьому невеликому місті. Чи хто пожалкує, що не почув тут, серед степових просторів, прославленого тенора чи баса, відомого актора театру й кіно? Чи пошкодує, що не побачив так би мовити живцем, а не з телеекрану чудових артистів?..
Прекрасний концерт! Незабутній концерт... Пролетів, як чарівна миттєвість...
- На етом наш концерт закончен! - перейшов у фіналі дійства на російську конферансьє. - Благодарім російского консула і мєстную організацію руского двіженія за оказаноє вніманіє і поддєржку...
На сцену вихопились артисти і навперебій заджеркотіли по-російськи, наче вирвавшись на волю з тісних рамок україномовної концертної програми, яка обмежувала їм доступ до кисню.
- А тєпєрь прощальноє фото. Давайтє всє вийдєм на сцену і запєчатлімся на пам'ять!..
Іван Петрович і Віола автоматично виконали побажання конферансьє і прилучилися до колективного фотоувічнення...
- Прієзжайтє іщо! Ми вас всєгда ждьом в нашем клубє "Родіна"! - загукали на прощання шанувальники...
Іван Петрович з Віолою прямували вулицею південного містечка. Були просто спантеличені. Так ось чому водій не забажав зупинятись біля клубу "Родина". Для нього це "Роґдіна", а не "Родиґна"!..
Але гнітило інше... Ушанувати великого Поета не прийшли його ідейні спадкоємці - діячі українських організацій і рухів... Наче вимерли...
- Оце такі патріоти серед наших викладачів. Жоден не прийшов, окрім мене, - бідкалась Віола. - А студенти! Навіть ті, що забігли на концерт, після одного-двох романсів здиміли, як і не було... Адже це не "ласковий мєрзавєц". Бідний наш університет, якщо вивітрюється з нього останній український дух.
- Та що там ваш університет! Ви ж бачите, яка публіка прийшла слухати нашого Поета? Русскоє двіженіє! Ті, що сплять, і бачать Україну підросійською, колоніальною.
- А хіба вона не залишилась такою попри незалежницькі гасла та бутафорію?!
- А ви помітили, як підібрано репертуар? Звісно, чудові класичні твори... Але ж жодного маршу, жодної бойової пісні?! Цілком аполітичне дійство...
- Та помітила... ще й дуже помітила... Але ж навіщо рускому двіженію наші українські визвольні марші?.. Там надто відчутний антимосковський дух. Кому ж таке сподобається. Краще зробити вигляд, що нічого такого у Поета не було. Та й припасувати його до своїх потреб.
- Але ж дійсно треба щиро подякувати рускому двіженію "за оказаную поддєржку". Інакше б ми, можливо, й не побачили цього концерту. Наші патріоти багато галасують та обіцяють, а мало роблять... Та й де вони?..
- Ото ж бо...
Сумовиті розміркування Івана Петровича й Віоли раптом обірвав хриплий голос. Перегаром дихнуло в обличчя дівча років тринадцяти-чотирнадцяти:
- Дядя! Німа прикуріть?
- Німа! - механічно відповів Іван Петрович.
- А жалько... Я би прикуріла... - гикнула дівчина й пішла, похитуючись.
- Оце наша молодь... наше майбутнє, - трохи гидливо мовила Віола. Звернули до скверу, пішли тихою стежкою. Захотілось побути в самоті, помовчати, поміркувати. Де ж ота зупинка за вимогою, чи як кажуть у цьому містечку "остановка по требованію", ім'я якій Україна?! Може, ми давно вже пролетіли повз неї - справжню, небутафорну Україну? І тепер лише безнадійно і безпорадно кліпаємо очима?!
ДВА ГОЛОСИ
Образок з 1970-х років
I.
Та й сонце ж було в цьому місці! Ну зовсім не таке, як скрізь. Звісно, столичне, і повітря незвичайне. Просто дурманило. І будинки, і самі люди були дивовижними. Вони широко розкритими очима дивилися на довколишній світ, ніби щойно його побачили, і на всі груди спрагло дихали пахощами каштанів, наче дихали вперше. Сказано: столиця.
Нічого цього явно не помічала та, мабуть, і не відчувала одна гарненька жіночка, яка ішла багатолюдною вулицею з двома чималенькими валізами і важко сопіла. Поспішала до тролейбусної зупинки. Губи її постійно ворушилися - щось шепотіла.
Це, може, знаєте, Явдошка. Еге ж, Куценкова, що з нашого села. Ще ото її хату прозвали "ластів'ячим гніздом", бо притулилась на горі коло річки - от-от, здається, відірветься від землі і покотиться у воду.
Так ото ж вона і йде столичною вулицею, час від часу наштовхуючись на перехожих, і ні на що не звертаючи ніякої уваги. Давайте прислухаємось, що вона собі бубонить:
- Оце ж тобі й Катерина. Аякже, живе приспівуючи. Вийшла заміж за столичного та ще й прилаштувалась у міськпромторзі. Вже навіть не пам'ятає чи не хоче пам'ятати про те, що всього якихось кілька років тому разом зі мною, Явдохою, до схід сонця вставала та йшла полоти буряки в поле. Та вже й за те спасибі, що не дуже загордилась і знову ось і сьогодні забезпечила дефіцитом - аж чотирма сотнями пачок синьки.
Жінка йшла і все рахувала, скільки виторгу матиме, коли продасть кожну пачку втридорога, а коли вп'ятеро дорожче, а коли...
Раптом Явдоха ледве не збила з ніг одного худорлявого парубійка і буркнула на нього. Той поточився, але машинально промимрив: "Пробачте!" (Що то значить столичний етикет!). Хлопець зупинився і зачудовано задивився услід Явдосі.
- Що, юначе, закохався? - спитав у нього дідусь, що був свідком цієї сцени.
- Та якась дивачка! Я їй: даруй, мовляв... А вона щось буркнула, здається, якесь число назвала...
- А нічого химерного тут якраз і нема. То у неї вихопився внутрішній голос. Хотіла, можливо сказати: "Чого лізеш?", а мовила те, що на думці було. - Дідусь змовницьки підморгнув. - Та чого ж ти стоїш? Наздожени та допоможи, бачиш, як їй скрутно. Я б за такою кралею півсвіту пройшов, та...
Хлопець зірвався з місця, але Явдошка уже припинила своє каторжне пересування біля зупинки таксі. Внутрішній голос їй вчасно підказав: "Що ти мучишся? Хіба за всі роки, що ти безплатно користуєшся послугами громадського транспорту, ти не зекономила на таксі?!"
II.
Додому Явдошка летіла з легкою душею - справи складались краще, аніж сподівалась.
В пасажирському салоні літака панував спокій, висота заколисувала людей.
Зайнята, як завжди, фінансовими підрахунками, Явдошка байдуже навела очі на сусідок - бач як вирядились та розмалювались, дощу б доброго на вас, аби позмивав трохи вашого гонору!
Ледве літак приземлився на околиці степового міста, як сипонув дощ. Змокла до нитки. Проклинала все на світі, хоча сама й накликала негоду.
Дісталась якось до автостанції, поставила валізи до двох автоматичних камер схову, запам'ятала, як і годиться, поставлені в них числа - суми своїх найбільш вдалих виручок - і поспішно подалась до знайомої, щоб обсушитись.
Згадала, що треба їхати на село, аж під вечір. Прибігла до камери схову - відкрити б та взяти дефіцит, так у голові, як у дідька на хаті - все змішалось і переграло: не згадає своїх найліпших гендлів - і все. Рахувала-рахувала, підбирала-підбирала, а до відходу останнього автобуса лишилось зовсім обмаль часу - аж заплакала з такої біди.
- Допоможіть ради бога! - зі згадкою про святого кинулася до відповідальних працівників станції.
- А ви, дорогенька, не про бога тепер думайте, а про службу порядку. Відкриємо тільки в присутності співробітника міліції.
Привела хутенько міліціонера наша страдниця, а той, коли визволили валізу з однієї чортової скриньки, каже раптом:
- А тепер, громадянко, перерахуйте, що у вашій валізі...
IIІ.
Суд проходив у просторому приміщенні Пупсиківського сільського клубу в урочистій обстановці, адже не так часто збирається майже все село на подібні зібрання.
За столом на сцені сиділи судді, а в залі, попереду, - замовниці Явдощиних дефіцитів. Ну, а сама вона стояла побіля столу - плакала ридма, переступаючи з ноги на ногу, шкодуючи за втраченими виторгами та своєю неуважністю. Тільки й цікавило бідненьку хіба що одне - погони незнайомого чоловіка із міста, що сидів з краю столу.
Громадський звинувачувач говорив про те, що давно б уже треба було вдарити на сполох. Бо це ж уже далеко не вперше. Така гарна здорова жінка і, повірите, до того занехаяла своє домашнє господарство, до того занедбала свого чоловіка, що повіявся на край світу, аби тільки її не бачити, їй би про дітей подумати, поки молода. А скільки б користі могла принести людям своєю працею? У селі ж виросла, не десь. І вміє усе робити, тільки б бажання. Ну а що ж Явдошка? Навпаки. Шукає щонайменшого приводу, аби не вийти в поле, обманює бригадира хворобами своїх дідусів і бабусь, які в неї, як виявилось, живуть по всіх обласних центрах України. Хіба це не позорище - отак жити?!
- Так! Так! Вона така! - підтримали замовниці обурливі слова громадського звинувачувача, хитали головами і водночас устигали зі слізьми на очах підбадьорити подругу: - Тримайся, Явдошко! Ми проти тебе ні-ні!..
- Іване Платоновичу! - наче раптом згадав щось громадський звинувачувач, звертаючись до місцевого комсомольського секретаря Вані Перепічки. - Так Явдоха ж, мабуть, ще й комсомолка?! Як там вона, ходить на збори, робить щось по комсомольській лінії?
Ваня, який прийшов на суд відсидітись і виступати аж ніяк не збирався, зарум'янився, сказавши про себе: - А ти ніби й не знаєш? - а вголос додав трагічно:
- Не ходить... не робить ...
Все село знало про нещасливу любов комсорга до Явдошки і про те, що він не раз уже доводив свою принциповість, закликаючи на зборах (правда, дуже тихо) заочно виключити її з комсомолу за негідну поведінку. І, звичайно, не Ваня винен, що завжди у відповідь звідусіль значно голосніше чулись милі його серцю гуки: - Та хай ще лишиться! Може, виправиться...
Перепічці здалося, що і зараз залунає зусібіч: ходитиме! робитиме!.. Але зала мовчала.
- Обіцяй! Та швидше ж бо! - дав себе знати внутрішній голос Явдохи, і за хвилю весь клуб здригнувся від несподіваного лементу:
- Я піду! Я буду ходити на всі-всі збори!
В голові у Явдохи знову почали було бігати числа, та внутрішній голос цього не схвалював: - За внески забула! За внески скажи!
- Я членські внески сплачую! - значно спокійніше, але гучно й урочисто на всю залу повідомила вона.
Ваня Перепічка засяяв так, що це сяйво відбилось на обличчях усіх присутніх, і знову погас: - Все одно не прийде! - прошепотів з гіркотою.
Приблизно те саме подумала і Явдоха, адже через рік-два вона вибуває вже з комсомольського віку, то навіщо їй ламати "свої принципи".
- Ой, яка ж то вона нещасна! Та як же вона переживає! - голосно забідкались Явдощині подруги, згадавши, що сьогодні їм знову доведеться прати вдома білизну без синьки.
Настала черга нарешті сказати слово і їм. Виступаючи як потерпілі від хижацьких вивертів спекулянтки, замовниці товару щоразу нагадували суддям і про робоче обличчя підсудної, з якого так і видно природженого трударя, і про її душевну м'якість і готовність допомогти своїм товаришкам. А що, мов, візьме іноді трохи більше собі, так то ж за труди. Працівники ж магазину, мовляв, не полетять же для них у столицю за синькою...
І ось, наче грім серед ясного неба, - вирок. Коли назвали суму штрафу, Явдошка мало не впала і хотіла вже кричати:
- Людоньки, грабують!
Але внутрішній голос швидко її заспокоїв: - Ти ж боялась більшого! А це такі дрібниці. Та, врешті, можеш перейти на овочі або квіти. Ото спекульнем! Головне: не рви серця.
Явдоха справді погодилася з рішенням суду, востаннє легко схлипнула, і тут її прорвало:
- Якщо ви з мене берете гроші за те, що я вожу синьку покупцям, то візміть удвічі більше з тих, хто не привозить! - і не пішла, а побігла з зали. Поки вистояла на суді, згадала Явдошка шифр другої камери схову.
IV.
Явдоха справді нервувала. Останній автобус до міста щойно від'їхав і вже ховався за лісосмугою. А їй хотілося сьогодні ж таки забрати валізу з автостанції, якщо, звичайно, вона там ще є. Жінка сіла на лавці біля зупинки і безпорадно обхопила голову руками.
За якусь хвилю Явдоха вже усміхалась: біля неї загальмувала чорна "Волга", за кермом якої сидів рудий Петько - колись однокласник, а тепер так собі ... однодумець. Він возить самого, а тому в селі величають його не інакше, як Петром Васильовичем.
- Хочеш до міста? Підвезу.
- А де ж сам? - спитала про голову колгоспу.
- Знову захворів, - ліг у районку підрихтуватись: багато в нього таких, як ми з тобою, а серце одне. Казав йому, лягай, Семеновичу, в обласну лікарню, а він, чудний мені: чим я кращий од інших, всі наші колгоспники лікуються в районній, то вже і я...
- То ти тепер вільний, як вітер, - примружилась від задоволення Явдоха. - Їдьмо скоріше. Якщо все буде гаразд, і тобі добре перепаде.
Машина прудко помчала до обласного центру. З неї через відкриті віконця лунала якась одноманітна мелодія, яку незабаром покрили звуки, схожі на нестримний регіт. Збоку можна було подумати, що їдуть двоє закоханних, які тішаться жартами, радіють од відчуття повноти щастя. А все було простіше. Явдоха розповідала про суд.
За віконцями автомобіля пропливали пахучі колгоспні поля, які чекали молодих рук, здаля кликали білі споруди міста, ніби запрошуючи до себе вчитись, працювати, творити...
Все це не потрапляло в коло зору Явдошки і Петька. Їхні внутрішні голоси вирвались на волю і говорили про одне.
Звідки їм було знати, що в ці ж хвилини десь далеко позаду Іван Платонович вже вкотре обіцяв комусь почати перевиховання Явдохи усім комсомольським колективом, а незнайомий чоловік з міста спокійно розповідав комусь у телефонну трубку про якусь чорну "Волгу". І що через кілька годин усього на міському ринку буде затримано двох спекулянтів із синькою: молодих жінку й чоловіка. І що при цьому та жінка скаже досить грубе і категоричне слівце, після якого її внутрішньому голосові заціпить і надовго.
Але найцікавіше, що ніхто з героїв цієї історії не міг навіть подумати тоді, що мине якихось кільканадцять років - і стежкою, котру протоптала Явдошка, не підуть, а підтюпцем побіжать численні її односельці. Не лякатимуть їх ні тавро спекулянта, ні принизливі прізвиська торгаша або човника. І що Явдошка стане першою бізнес-леді в цілому регіоні, а соромливий комсомольський вожак Ваня Перепічка піде все вище та вище по компартійній лінії, невтомно борючись проти олігархів та подвоюючи й потроюючи в цій боротьбі свої капітали. А знаєте, з ким він побрався? З Явдошкою? Та при чому тут вона? Беріть вище! З самою Луїзою Робертівною Безштанько! Чули ж бо про таку? Бачили? Чи не на трибуні найверховнішої з рад? Атож. А ось прозірливий охоронець правопорядку, який переслідував Явдошку та виводив її на чисту воду, подасть у відставку та влаштується її особистим охоронцем з зарплатою, яка нікому й не снилась навіть у фантастичному сні. А найдивніше те, що навпроти сільського клубу - в отих самих Пупсиках - відкриється прижиттєвий бюст абсолютно невідомої нам особи - якоїсь Еудокії Ніколасівни Геніальної-Блакитної. Чи не отієї непередбачуваної та ексцентричної Явдошки-непосиди, що колись погоріла на перепродажу синьки? Можливо, й так. Чого тільки не буває у наші дивовижні часи!
Хто аж надто зацікавиться, то хай спитає у школяриків, які в день народження своєї знаменитої землячки водять хороводи на майдані перед Пупсиківським клубом і читають вірші найкращих місцевих поетів зі славнями на честь пані Еудокії. От тільки сумно, що старий Микола Куценко не дожив до такої славної пори. Хоч би дізнався, що його звати треба Ніколасом. А може, дід Микола це й знав, а нікому не казав? Від кого знав? Та від того ж внутрішнього голосу. Треба тільки вчасно почути його, той другий голос. Не пропадеш!
На світанку в одній квартирі голосно задзеленчав телефон. Розбуджена хазяйка без особливого ентузіазму потяглась до слухавки. Почула:
- Доброє утро!
- Доброго ранку! - відповіла заспано господарка.
- Нє поняла!.. - і розмова урвалась. На іншому кінці телефонного дроту когось вочевидь відливали.
Нарешті оте "хтось" прийшло до тями.
- Как ето?! Доб-ро-го ран-ку!!!.. Кто там посмєл іздєваться?!..
- Не волнуйся, душенька. Тібє врєдно... Ето клятая сосєдка, навєрно, зайшла до Мусіньки політь цвєти. Она же хахлушка. Помнішь, када-то она к нєй захаділа у нашім прісутствії...
- Так і ти же хахол!.. Но ти же не смєєш мнє гаваріть на етом тєлячем язикє! Подумать только: доб-ро-го ран-ку! Што нєльзя разве сказать по-чєловєчєскі?.. Ми же в Херсонє живйом, а нє в каком-нібудь бандеровском Львовє!...
- Успокойся, душенька. Пєрєзвоні. Може, ти нє туди попала?..
- Нє туди! - перекривила "душенька". - Сколько я тєбє говорю, что нада говоріть: нє туда! Неужто за сорок лєт супружеской жизні нєльзя ето усво-їть?..
- Харашо, душенька... Нє ту-да...
Знову дзеленькнув телефон, але вже в іншій квартирі.
- Доброє утро!
- Доброє-доброє...
- Слава Богу!.. Муся, как я только рада...
І як тільки мало треба людині для радості?
Нехай говорять люди знаючі, буцімто паралельні лінії ніколи не сходяться, а я вам усе-таки скажу, що й таке на світі буває. Ось недавно гостював я у свого приятеля в Східному селищі (а це благословенний куточок нашого славного південного міста X.), і яка ж то тільки дивна пригода зі мною сталася, що й самому й досі не віриться. І знаю, що було, а не віриться. Ось послухайте.
Попрощався я ото з сім'єю мого друга, і на коня вже випили, і на кобилу і на лоша. Вийшов я з двору, коли що ж це за оказія?! Прямо з одних воріт упираюсь у зовсім інші - аж того будинку, що стояв раніше на протилежному боці дороги. Де ж це вулиця поділась, думаю. Ні проходу тобі, ні проїзду. Та нічого робити - ще ж не старий, то й поліз через ворота, перебазувався через довжелезний город, шукаю наступної вулиці - нема. Тин упирається в подальший тин. Ні пройти, ні проїхати. Що за нісенітниця, гадаю. Хто ж це посмів вулиці скасувати. Ніби ж такого указу не передавали по радіо. І в газетах не писали. Я аж злякався - це ж не жарт: вулиці попропадали. Будиночки з городами позмішувалися, як автомобілі в транспортних пробках. Що ж це за безлад? Бився я, бився, як птах у клітці. Зі стількома собаками на герць ішов, на стількох перелазах кивали мої бідні п'ятоньки та лишалися клапті мого одягу, аж поки нарешті вирвався на волю.
Дивлюсь, аж стоїть величезне дерево, а навколо нього пустка. Анічогісінько тобі. Звалився я під тим деревом од утоми та й заснув, як убитий. Чи спав ото чи не спав, коли це серед ночі ніби пробудився. Чую такий галас, що й жінка моя, дай Боже їй здоров'я разом з тещею, ніколи такого не влаштує, хоч і язикатенька, нівроку. А така ж темінь довкола, така темінь! Докумекав, що говорять наді мною. Отже, подуріли та повилазили на дерево? Це прямо щось, як ото у Пушкіна. "Там лєший бродіт... русалка на вєтвях сідіт..." Але того чортовиння щось забагато. Та всі одразу гомонять, ну як на мітингу перед нашою мерією. Ну, думаю, ще не вистачало мені в русалок чи інше бісовиння повірити! Мабуть, я ще сплю... Але де ж тут заснеш?!..
- І що це, сестроньки, за життя у нас? - продзеленчав тоненький голосок.- Усі вулиці як вулиці. І тільки ми, як навмисне, понумеровані. Ну навіщо така наруга?! Перша Східна, Двадцята Східна, Тридцять Четверта Східна. Ні імені тобі, ні поваги... Тільки й дала доля шматочок відради, щоб оце зібратися раз на рік на цьому дереві русалками та погомоніти, та потужити..
Я аж рота розкрив. Аж он воно що! Та це ж я потрапив на потаємну раду та ще й кого - вулиць Східного селища! Еге-ге, думаю, тож і не дивно, що я жодної з вас не міг відшукати. Вже було почав підозрювати, що то наслідок мого "на коня, на кобилу та лоша". Аж бач - і зовсім ні. Якби я був хоч трохи, ну, той... не зовсім тверезий, то хіба б зумів подолати стільки воріт, тинів, перелазів, парканів та інших оцих... ага, ворогів...
Тож я слухав далі.
- Мали б ми хоч ноги, як ото люди. А то риб'ячі хвости. Хіба з таким причандаллям підеш мітингувати, вплинеш якось на мера?.. - бідкалась котрась із вулиць.
А інша в'їдливо зауважила:
- Можна подумати, мер буде дивитись на твій хвіст... Він знайде, чим помилуватись...
- Говоріть по суті! - обірвала найстарша з вулиць вимогливим і жорстким голосом.- У нас не так багато часу, щоб теревенити.
- І справді! Давайте по суті. - Продовжився потік скарг.- Хоч би нам якісь поганенькі імена дали. А то ж просто соромно. Он одну мою знайому звуть Зеленою. Як приємно: Зе-ле-на! Або хоч би так: Бі-ла, або Бі-ля-вень-ка. Як гарно! Ну, та на Білу я не претендую, бо не така вже чепуруха. Але ж хоч би Оранжевою, Блакитною, Рожевою або Червоною... А що ви, скажете з цього приводу, добродійко? Ви більше од нас начитані, бо маєте обіч себе бібліотеку.
- Скажу, що це все політичні барви і чогось хорошого вам не принесуть. Ну, хай назветесь ви Оранжевою чи Помаранчевою вулицею, а прийдуть до влади червоні... оті, що з серпом і молотом - то й заборонять таку новацію. Більше того: всі будинки зрівняють з землею, мешканців - на Соловки, а вас, шановна, переорють і засадять деревцями, щоб і сліду не було чи згадки про Помаранчеві події. Ще й назвуть: Сад Ілліча. І казатимуть, що він на цьому місці росте з допотопних часів. Я не перебільшую, шановна. Подібних заходів у недавній червоній історії можна знайти міріади - не менше...
- Ви знаєте, - озвалась ще одна вулиця-русалка, - я якось подумала: як усе-таки добре вийшло, що той предок нинішніх східчан, що придумав нам номери, умів рахувати лише до тридцяти чотирьох. А якби він нарахував до сотні, або до тисячі... Хоч інших наших подруг обійшла така гірка доля. Послухайте, як прекрасно звучить: Урожайна, Фонтанна, Оксамитова...
- Та й не тільки нам таке добро судилось. Ось послухайте. В місті X., окрім нас, ще понумеровано 19 Текстильних, 14 Північних, 10 Західних, 8 Польових, 8 Вірьовчиних, 5 Цюрупинських, 4 Архипотесленківських, 3 Рибних вулиці, а ще й ціла купа провулків...
- Ви ще забули назвати по кілька Придніпровських, Промислових та інших вулиць. До речі, Зелених вулиць у нашому місті дві. Тільки й того, що не понумеровані, як оце ми.
- А що це за Архипотесленківська чудасія?
- Не вірите? Даремно. Таки є в X. отаке диво. На Текстильному... Так ото й називаються: Перша вулиця Архипа Тесленка - і далі аж до четвертої.
- Так це ж чістісінький абсурд. Я б зовсім не хотіла, щоб когось із нас назвали: Двадцять четверта Східна вулиця імені Остапа Вишні або Тридцять друга Східна вулиця імені Остапа Вишні. Та ж такі назви і на поштовому конверті не помістяться. Поки їх вимовиш, то й язик заболить. Назвали б просто: Остапа Вишні чи Івана Дніпровського, Євгена Фоміна або Анатолія Бахути. Все це прекрасні письменники, пов'язані з нашим краєм. Чого б їх не вшанувати і не увіковічнити?
- Сматрі какая! Вот так вєздє і всєгда ета хахлуша хочет протянуть своїх малорускіх пісатєлєй. Абажді. Ето наша ісконно руская земля! - заволала якась із вулиць. І мені подумалось, що зараз гряне запис пісні "Священная война" або, принаймні, гімн Росії. Але я помилився.
- Сначала нада восстановіть історіческую справедлівость. Гдє у нас уліци ілі пам'ятнікі Івану Грозному, Петру Первому, Єкатєрінє Второй і прочим нашим царям? Ето же дікость!..
- То, може, тоді треба увічнити ще й Чінгізхана, Батия, Гітлера чи інших окупантів? А дзуськи! - вигукнув інший голос. - Наше місто - це українська земля й український люд, а не якась там задрипана Раша. Раша - ваша, а не наша...
- Ах ти ж мазєпа! Ах ти ж бандьора! Да такіх, как ти, под растрєл! Сталіна нєт на такіх! Слава Богу, єсть наш прєзідєнт. Єсть наша Москва. І ми хоть сєйчас готови прісоєдініться...
- Аби нашій свині та роги!...
- Ша! Давайте без образ!- гостро відреагувала старша з русалок.
- То що ж вона городить?! Поналазило сюди всілякої нечисті та ще й беруться диктувати, як нам на своїй землі жити! Ти бач: "ісконно руская земля". Та тут наші пращури жили ще в позаминулому тисячолітті, коли ні вашої Москви, ні Расєї й на світі не було...
- Да как ти смєєш так подло врать?! Всьо ето
наше. Ету зємлю завоєвалі наші доблєсниє солдати нє для того, чтоб
здєсь какая-то Пєтлюра недорєзаная возбухала!
- Не подобається, то забирайся геть! У свою
Расєю чи Кацапію чи як ти собі хочеш...
- Ша! - знову цитькнула найстарша з вулиць.-
Ще не вистачало нам тут усім пересваритись. Усім у нашому чудовому
краї вистачить місця - і землі, і сонця, і неба. Будьте тільки
гідними. Поводьтесь пристойно, будьте, як кажуть, толерантними.
Живіть по-людськи...
- А ми б і раді... по-людськи... Та ж ми
лише вулиці, а не люди... Що з нас візьмеш?...
- А все-таки: подивіться на карту нашого
міста - десятки й десятки імен російських діячів. Яких тільки хочете
- і воєначальників, і вчених, і письменників, і художників.
Бєлінський, Герцен, Гончаров, Некрасов, Кольцов, Островський,
Толстой, Тургенєв, Чернишевський, Горький... Або інший ряд: Кутузов,
Ушаков, Сенявін, Нахімов, Суворов... А скільки їм пам'ятників
височить! Так наче тут України ніколи й не було!
- А всьо потому, что X. нікада нє бил ні
українскім, ні жідовскім городом. Хахли і жіди, вон із X.! Да
здравствуєт матушка-Расєя!..
Але тут щось на дереві надто зашуміло,
заверещало - й гупнуло додолу. Ледве не на мене. То дві
русалки-опонентки зчепилися й гамселили одна одну. Через темряву та
захоплення бійкою вони мене навіть не примітили, хоч був зовсім
поряд. "Чи розборонити?" - подумав, але вчасно схаменувся. Ще
накинуться на мене всією своєю зграєю та залоскочуть. Хоча цікаво
було б потрапити до них в обійми. Хоч і темно, але яка ніч може
сховати красу?!
- І так усе місто обвішане іменами
українофобів... - чулось від однієї з русалок-воячок. - Тут і
несамовитий Бєлінський, який лайном обкидав світлі імена Тараса
Шевченка й Пантелеймона Куліша, насміхався над українцями, над нашою
культурою... І тупуватий Горький, який не дозволяв друкувати свої
твори українською, бо, бачте, він такої мови не визнає і вважає за
якийсь нікчемний діалект... І примітивний Дем'ян Бєдний, який
шельмував усе українське... Певно, від бідності на розум...
- Зато сколько вокруг вашего Шевченкі?!
Носітєсь с нім - всьо вам мало. І площадь Тараса Шевченкі, і уліца
Шевченкі, і уліца снова Кобзаря. А єщо слишала, что хотят назвать
Шевченковскім і парк Лєніна! Ето же кощунство!..
- Ах ти ж!.. Дивись, на кого замірилась! На
самого батька Тараса... Ось я тобі...
- Да забєрітє ви от мєня ету западнячку.
Здєсь рускій восток, а нє ваша бандьорщина! Знаю-знаю... Мнє
говорілі, что ти уже собіраєш красно-чорниє знамйона на юбілєй УПА.
Нікада! Слишиш? Нікада тєбє нє дадут імені Тараса Чупрінкі. Хоть і
вся почупрінься от начала до конца... Скорєє меня назовут уліцей
Наташи Вітрєнко! Вот уж ісконно руская женщіна... Наша кровушка
родная...
- Довго ждати доведеться! Та вітрогонка всіх
нас разом узятих переживе... А доки жива, то її імені тобі ніхто не
дасть... А ви чимось схожі. Мабуть, разом літаєте на мітлах...
- Караул! Спасітє от фашистов і тєрорістов!
І почєму наш прєзідєнт мєдліт. Я б на єго мєсте уже давно ввєла сюда
доблєсниє наші войска. Пусть знают: всє, кто говоріт на етой ужасной
мовє - всє тєрорісти, от ніх нада спасать чєловєчєство!.. Когда б нє
било етіх хахлов - мір би улибнулся от счастія!..
- Та замовкніть ви там! - нагримала старша
вулиця. І натомлені дискусією-бійкою опонентки притихли.
- Які будуть ще пропозиції?
- Я раджу, - озвалась русалка з співучим
красивим голосом,- звернутись за допомогою до вулиці Морської. Вона
нікому не підвладна, як і морська стихія. Невеличка, але гарненька
русалонька. Ще й своїх родичок чудово прилаштувала в нашому місті.
Погляньте на карту: і Степова, і Лугова, і Лісова, і Паркова, і
Садова, навіть Колодязна... Більше того, ще й перелесників усіх
своїх пригріла по провулках. Чули ж бо: Санаторний, Готельний,
Шкільний, Високий, Короткий, Комунальний... Та на всі смаки...
- А от я чула, що Паркової вулиці вже нема,
її тепер називають на честь геніального драматурга-земляка Миколи
Куліша, чиє імення носить також місцевий театр - справжня окраса
міста X.
- Тоже нашлі мнє гєнія... - знову озвалась
русалка-крикливиця. - Я, конечно, нє чітала вашего Кулєша і нє
собіраюсь... Но какоє всьо-такі ето било нахальство! Я прєкрасно
помню, что імя етого вашого ідола хотєлі дать большому і просторному
проспєкту. А что? Викусілі? Проспєкт назвалі імєнєм руского гєнерала
ілі адмірала, короче дєйствітельно видающегося дєятєля Сєнявіна. А
вашего Кулєша прілєпілі возле рєчкі Вонючкі. Вот гдє вам мєсто,
хахли неотьосаниє! На задворках!..
- А вона каже правду! Дійсно, є в X. кілька
вулиць з іменами великих українців. Але десь подалі від центру.
Наприклад, Панаса Мирного чи Івана Нечуя-Левицького, Лесі Українки
або Івана Франка. Запитайте у мешканців нашого міста, де знаходяться
ці вулиці. Більшість опитуваних або знизуватиме плечима, або
перепитає:
- А хіба такі вулиці є в X.? Ви, певно,
жартуєте?
- А от мене радує той факт, що
перехрещуються дві вулиці: Пушкінська та Івана Котляревського, двох
великих синів двох народів. Отак би й нам, не лаятись та лупцювати
одне одного, а дружньо тиснути одне одному руку, вміти порозумітися
між собою...
- А кажуть, що були спроби найменувати
вулиці X. й іменами інших визначних діячів України, пов'язаних з
нашим краєм - Миколи Чернявського, Дніпрової Чайки, Михайла
Коцюбинського, Бориса Грінченка, Олександра та Софії Русових, Дмитра
Марковича...
- Були і не раз. І не тільки їх. Ще
пропонувались імена прославлених козацьких отаманів і гетьманів, що
діяли в Причорномор'ї - Івана Сірка, Костя Гордієнка, Івана
Мазепи... Але голови комісій з перейменувань - великі жартівники.
Все зводили на сміх. Кажуть: хіба ж це серйозно назвати вулицю X.
іменем, скажімо, Северина Наливайка?! Ну й що, з того, що це
національний герой. Та ж у нас про нього говорять: давай-ка по
сєвєріну - і снова налівай-ка! Ха-ха-ха!..
- Аби отаких хаханчиків та повідправляти
десь подалі, щоб порозумнішали та набралися поваги до героїчних
пращурів...
- Сматрі какая... Сразу "відправити"! Да
тєбя саму нада "відправити". Зачєм соврємєнним жітелям X. всє еті
ваші отамани і гетьмани? Тьфу! Ето ісконно наша земля і всякім
хохляцкім героям здєсь мєста нєт і нє будєт... Вот поставілі
пам'ятнік Потьомкіну. Дальше "вшануєм", как ви говорітє, Пєтра
Вєлікого і Єкатєріну Вторую...
Тут знову почалася страшенна метушня, галас.
Але заспівали треті півні - і за мить услід за вихором уся та
русальна мітингуючо-дискутуюча громада зникла, наче й не було. Я,
правду казати, аж пожалкував. Так уже заслухався було. А тепер що ж
- приходити сюди, в цю пустку, через рік? Чи, може, навідуватись до
мерії, питаючи у вахтера: чи не бачили, не проходили до пана мера
тридцять чотири русалки з гаслом: "Хочемо мати імена!"
Я вже й не пам'ятав, як залишив ту пустку та
надибав на табличку з написом "Кіндійське шосе". Слава Богу! Я
скоріше вгадав, аніж прочитав той рятівний напис. Тепер я
врятований! Я можу знайти шлях додому. За одну хвильку я склав оду
на честь тих людей, що здогадалися внести у назви міста X.
топонімічні елементи. Яке щастя, подумав я, чекає гостей нашого краю
на випадок, якщо вони раптом заблукають. На світ божий їх
обов'язково виведуть вулиці Київська, Полтавська, Черкаська,
Донецька, Смоленська, Московська, Кременчуцька, Севастопольська,
Кримська, Перекопська, Каховська, Білоруська, Дніпропетровська,
Сумська, Тираспольська, Чорноморська, Джанкойська, Антонівська,
провулки Білозерський, Житомирський, Керченський, Макіївський,
Микільський, Сиваський, Уманський, Феодосійський, Цюрупинський,
Південний, площа Одеська чи Бериславське й Миколаївське шосе.
Принаймні, стане зрозуміло, де Крим, а де Рим.
Зі слізьми радості й розчулення я дивився й
дивився на рятівний напис. Почало розвиднюватись. І поряд на стіні я
побачив старанно виписані гасла: "Такіє-розтакіє, вон із Х.!", "X. -
рускій город!"
Оце, думаю, яка ж тільки оперативна ота
криклива русалка. І потовктися встигла, і вилаяти всіх довкола, ще й
написи по собі залишила як свідчення зависокої культури.
Був вихідний день. Тож я неспішно мандрував
Кіндійським шосе, очікуючи на можливість появи першої маршрутки.
Пробували свої голоси ранні пташки. А мені в вухах ще звучав
останній вереск тієї крикливиці, що чувся крізь вихор: "Ах ти ж
распаганая хахлуша! Да что тєбє, мало уліци Українской? Есть такая в
X. - і хватіт! Может, ти єщо пожелаєш уліцу Мазєпи, ілі Пєтлюри, ілі
Бандьори? Шиш тєбє і всєм твоїм хахлам!"
Я струснув головою - і всі ті лайливі вигуки
десь розтанули у світанковій красі мого міста. Потрапивши таки до
маршрутки, я зайняв місце побіля вікна і з цікавістю позирав на
таблички з написами вулиць, якими пролягав маршрут. Старенькі й нові
таблички, історичні назви й не дуже - з недавнього минулого. Скільки
є "за", стільки є й "проти" якихось змін, якихось оновлень. Але час
іде. Міняються люди і звичаї, змінюється обличчя старого і водночас
молодого міста. Але чи знаходимо ми хоча б мить, щоб поміркувати про
це, поділитись з кимось своєю думкою?
Кажуть, що паралельні лінії ніколи не
перехрещуються. А жаль. Певно, саме подібні твердження породжують
безнадію.
Тоді була студентська практика. Мій перший
урок.
- Здрастуйте, дітки! - сказав я класові,
трьом десяткам витрішкуватих очей. А вони тільки блимають. Сидять
школярики-старшокласники, як бовдури, і усміхаються. Один, з першої
парти, зааплодував, а сусід бебехнув його по голові подертим
підручником з укрліт.
- Діти! Ну що це ви? - почувся з кінця класу
спокійний голос учителя-методиста Оксани (чи то Любомирівни чи то
Миролюбівни, біс її знає). - Я ж вас попереджала: Едуард Робертович
- для вас такий же вчитель, як і я. Так, дійсно, він ще зовсім
молодий, майже ровесник ваш. Але цій людині є, що сказати вам. Тож
киньте свої пустощі. І привітайтесь...
Клас гамірливо піднявся і, мов за командою,
проскандував:
- До-брий-день!..
Вислухавши те мекання, я заявив:
- Дітки! Ми сьогодні розглянемо тему "Василь
Стефаник". Це дуже цікава й повчальна тема...
Далі я витримав паузу, згадуючи, хто ж воно
такий, отой Стефаник. До уроку я й не збирався готуватись, тож
прийшов до класу заради інтересу.
Тим часом хлопець з першої парти кинув
знаюче сусідові:
- Я вже читав цього письменника. Там таке ж
бо трагічне! - і потім перейшов на шепіт, хоча я встиг розчути, що
хтось прийшов до річки та не на жарт злякався.
- Еге! - згадав я і продовжив: - Один з
кращих творів Василя Стефаника "Вовк та Ягня". Там розказано, як
здоровенний та страшенний Вовчище взяв та й задавив Ягнятко. Така,
знаєте, сумна історія, печальніше не буває...
Я побачив, як у багатьох учнів поодвисали
щелепи, а Оксана глянула на мене, як на якесь НЛО.
- Ага! Зацікавились? - подумав я і додав,
пригадавши. - Василь Стефаник писав дуже стисло. Його твори дуже
короткі, але все одно дуже вражають. Хтось із великих сказав: "Як
страшно і як лаконічно пише цей письменник!" Тож: давайте, дітки,
вчитися лаконізму у великого майстра - Василя Стефаника.
Тут я урочисто поглянув на Оксану і
прорік:
- На цьому наш урок закінчений.
Я вирішив, що прощатись не слід, оскільки,
може, ще загляну сюди протягом дня. Якщо буде настрій, звичайно. З
відчуттям скинутого тягаря іду до дверей. Оксана, не дивлячись на
свої перезрілі літа, за мить перебігла всю класну кімнату й
опинилась коло мене. Важко дихала і не могла вимовити й слова:
- Ви... не... Ви... що? У-урок... тіль...
почавсь...
- А мені вже не хочеться його проводити. Я
все сказав, що планував. А тепер мені треба йти обідати. Пам'ятаєте,
як у Стефаника: "Я, може, їсти захотів!"
Оксана ошелешено дивилась на мене і, мабуть,
не розуміла моєї мови:
- Та куди ж ви? Урок зривається... Хіба ж
так можна? Я вам уроку не зараховую.
Але я був невблаганний. І не повернувся. А
собі подумав: ще й як позараховуєш! Усі мої уроки! Ще й п'ятірки
повиставляєш! Як на мене, то хай ті уроки в пекло западуть. Краще в
кіно піду з подружкою. От мені ще потрібні ті Чуї-Нечуї та
Фаники-Стефаники. Їх і не читав ще, а вже матимеш алергію. І така
вся вона, ота клята українська література. Отже - кіно...
Я забіг додому. Маманя вже чекала з готовими
стравами. Спитала:
- А що це ти ніби раніше? Дав урок?
- Дав.
- Ну і як?
- Ой, там таку вчительку приставили. І до
того, і до цього чіпляється. Все їй не так. Мучителька...
- Нічого, синку. Смакуй собі. Я пізніше
зателефоную директорові. А зараз я піду. У нас нарада ось-ось
почнеться...
Інститут культури, де моя маманя деканує -
за кілька хвилин ходу. Наш будинок - на розі вулиць Леніна і Маркса.
Такого і в казці не придумаєш: поряд, по Леніна - мамин вуз, а
недалечко по Маркса - педінститут з моїм папанею. Тож: досить часто
ми обідаємо всі разом: я на четвертій парі ніколи не залишаюсь, бо в
мене від того дурнуватого сидіння починається нездоров'я, а батьки,
як правило, не беруть останніх лекцій, щоб простежити за моїм і за
власним режимом харчування. На мої химерії в педінституті дивляться
крізь пальці. Чому? Мій папаня - проректор. І цим все сказано.
Бувають же такі нещасливці, як я. Ледве відмовився від навчання в
культурному, куди тягла маманя, так заарканили в педагогічний. Та в
мене ж алергія ще зі школи на всіх отих Мирних-Немирних і
Тичин-Кирпичин, а то й ще краще - якихось Бездиків. Та не життя, а
справжня каторга. Хто не побуває в такій шкурі, той нізащо не
повірить...
Так того дня я й не повернувся до школи. Але
і в кіно не сходив. Бо показують якогось "Захара Беркута". Ще й
підписали: за повістю Івана Франка. Це вже певен, що про якогось
селянина-невдаху. Буде весь фільм стогнати: "Рученьки терпнуть,
злипаються віченьки..." Та хай самі дивляться таке добро... Не пішов
я до школи й наступного дня, і через тиждень, і через місяць.
Якось під кінець практики стоїмо з Риткою (а
це моя тодішня мамзель). Обіймаємось за деревом чи то під магазином,
чи коло забігалівки. Коли бачу: йде розпрекрасна Оксана. Ну і йди
собі. Оцінки в мене вже на місці. Цілуємося з Риткою. Аж тут
почалася ціла баталія. Де не взялась Луїза, директорка тієї ж
школи.
- Як ви могли? Яке ви мали право виставити
практику тому ледареві та нездарі? Та ж він - нуль...
- Оксаночко Любомирівно! Не хвилюйтесь...
Давайте про це поговоримо в школі... Ну, так вже сталось... Мені
подзвонили...
- І вам не противно?!
- Мила Оксано... Любомирівно... Не кричіть!
Тут не місце для розмови. Поговоримо в моєму кабінеті...
- Та я й бачити вас не хочу, не те що
говорити! - відрізала Оксана й подалась далі, наче розгніваний
вулкан.
Ми з Риткою ледве не порвали животів од
реготу, коли вчительки розбіглися.
- А я їх обох знаю, - кажу. - Ото тільки
зійдуться в школі, то й галасують. Я в них на практиці був...
- Так чи не про тебе була мова?
- Та що ти, Ритко? У мене всі п'ятірки
заслужені.
- А у нас у ПТУ ще крикливіші вчителі. Ти б,
Едику, лишень побачив. Комедія та й годі. Оце недавно ми писали
твір. За "Лісовою піснею". То я там такого понаписувала, що й
гримали на мене, й ганьбили.
- О, ми таке вже проходили. Це, здається,
роман Марка Вовчка?.. Там, як хлопчик все віз із лісу ялинку, а за
ним вовки ганялися. Так?
- Та ні, не те! - просвітила мене Ритка. -
Це про Мавку, що її Чіпка Вареник лісовою царівною називав, а та
взяла та повісилась.
- А-а, - знаюче погодився я. - Згадую щось
таке. Ти знаєш, у мого предка там така здоровенька бібліотека, що
ввійшли усі оті Квітки й Будяки, Куліші та Борщі, Старицькі й
Новицькі, Степанченки й Васильченки. Та язик зламається, поки всіх
назвеш. А як станеш читати кого з них, то на тій же сторінці й
закімариш. Уяви: в першому томі запрягають волів, а в десятому
розпрягають. Страх, як цікаво!
Ритка пирхнула, зрозумівши мою іронію й
сказала:
- Да, це не Дюма... Ото письменник був!
Правда, я його не читала, але ж кіно яке бачила. Отакий би роман я б
вивчала, а то нам все дають про покриток та селянську недолю, та про
вишиті сорочки, та про кобилячі хвости... Ой, пробач, Едику! Я й
забула, що ти так любиш коней!..
- Люблю. Але дивитись на них. Милуватись. А
не читати. Он колись у школі ще почув про твір Кобилянської чи
Коцюбинської... Ні, таки Кобилянської - "Коні не винні". Ну, думаю,
оце вже якась цікавинка про коней. Як почав читати. А там... Все
пани та пани, собаки та собаки. Та все їдять та їдять... Набридло це
все мені, то заглянув у кінцівку, а там і значиться, як і в
заголовку: "Коні не винні". І оце називають класикою? Та нехай мене
ранять, коли це класика. Знаєш, Ритко, поїдемо на іподром. Побачиш:
ти теж полюбиш коней.
Ми справді тоді подались на міський іподром
і довго дивились на красенів-коників. Хотілось підбігти до них і
розцілувать. Які ж бо гарні, прудконогі, швидкі, мов блискавка. Мені
б оце працювати з кіньми... Але, як подумаю, що про них треба ще й
піклуватись, доглядати, мити, чесати, то мені й перехочеться. Жаль
буває коників. Покористуються ними люди, та й на забій...
Минуло кілька років. Якось я вибіг з ательє
господіна Петрова з пакунком, у якому був... ну, ніколи не
здогадаєтесь... фрак. Чорний, новенький. Я в ньому буду просто
дивовижним. Де? На вечірці, яку влаштовують мої батьки в ресторані
"Богема". Гостей буде небагато. Це друзі родини, зокрема члени ради.
Незабаром я захищаю кандидатську, тож маю познайомитись із ними
ближче, за чаркою. А там - усе буде, як по маслу. Головне -
впевненість у собі. Фрак мені без надобності, але не хочеться
гнівити папаню. Він же цілих три роки писав мені кандидатську, а
тепер навіть виступ на захисті підготував і відповіді на запитання,
котрі будуть поставлені. Треба буде хоч трішки проглянути, а то
знову бекатиму, як на захисті магістерської. Це ж треба, готового не
прочитав. Назвав Франка великим Штукатуром, хоч було написано -
Каменяр... Ой, та від цієї науки кури дохнуть!..
Так ото ж я вибіг з ательє. Хочу зловити
таксі (бо вчора розбив свій черговий лімузин - катав дівчаток, та й
докатався). Коли бачу: стоїть згорблена бабця з простягнутою рукою.
Я б на неї й уваги не звернув. Але ж заради мого кандидатства, що
гряде, можна дозволити жест. І я почав було перебирати в кишені
купюри, чи не заблукав де мізерненький купон. Ні, тільки зелені. З
ними якось приємніше. То що ж, нічого не подати голодній, чи
розкошелитись? Раптом я ніби опікся. На мене дивилась... Оксана. Від
когось я чув, що її єдиний син помер на операційному столі. А вона з
того часу ніби трохи... того... А проте стара вчителька-мучителька
дивилась цілком свідомо. Я завважив, що вона мене впізнала. Руки,
простягнутої за милостинею, Оксана не прийняла, але погляд твердо
відвела.
- Ну й пишайся собі! - подумав я і кинувся
до таксі. Водієві, що так доречно загальмував поряд, я кинув жменю
зелених купюр і наказав:
- Вези спочатку до особняка Харитоненків.
Почекаєш поки перевдягнуся. Потім - до "Богеми".
Я їхав і думав: ну, звідки беруться отакі от
сердешні Оксани. Лише настрій мені зіпсувала. Алергія вже від
таких.
Степанида Яківна поспішала на запис
телепередачі. Хоча без неї все одно ж не почнуть. У подібних
випадках пані Стеха була просто незамінимою. Вона вже звикла бути
зіркою провінційного телеекрану й перед об'єктивом абсолютно не
губилась. Почувалася, мов риба у воді.
Сьогодні ювілей метра. Обов'язково треба
назвати його генієм - і колюча усмішка, якою він нещодавно нагородив
Степаниду Яківну (ну, навіть не придумає, чому?), зміниться на
милість. Але звідки той холодний усміх? Невже ж це вона і в нього
поцупила щось із публікацій і видала під своїм іменем? Ні, не може
такого бути. Пані Стеха старанно оминала в довжелезному списку своїх
жертв найяснішого метра. Привласнювала працю менш успішних, менш
гоноровитих авторів. Звісно, якось воно теє... не дуже гарно
паразитувати на чужій друкованій продукції. Але що ж робити, коли
своє-власне якось не дуже клеїться. До того ж чужого скрізь лежать
цілі гори - бери тихенько та привласнюй! І навряд чи хто причепиться
- досить книжечки повидавати малесеньким тиражем та попродавати
вчителям по глухих селах. І патріотично - з думкою про національну
школу! І прибутково - вчителі хапають до рук кожну книжечку, бо нема
інших...
А все-таки, чим же Степанида Яківна могла
розгнівати свого кумира? Може, переплутала щось? Може, привласнила
якийсь метрів матеріал, підписаний псевдонімом?! Оце так ляп! Як же
вона могла?! О Боже! Це ж цілковитий крах! Крах давньої мрії... Та
ні! То, певно, всього лиш поганий настрій напався на метра - та й
більше нічого.
І Степанида Яківна на якусь мить знову
віддалась у полон мрії-візії. Ось вона вже сидить у кабінеті самого
метра як нерозлучний з ним секретар. Справдешній ординарець, що й у
бій кинеться за свого улюбленця. Ловить кожен погляд, кожен жест.
Молиться на августійшу особу Його. А водночас гіпнотизує повторюючи:
"Скажи: Ти, Степонько, найкраща! Ти найкраща!"
Саме ці слова вже кілька десятиліть говорила
Степанида щоранку вдома перед дзеркалом і таки переконала себе в цій
незглибимій істині: "Так, я найкраща! Я найкраща!" В цьому вона вже
ніколи не сумнівалась, була певною, як кажуть, на всі сто.
Телезапис проводився в школі - в рідній
стихії пані Стехи. Тут кожна парта, кожен стілець, кожне вікно
близькі серцю і ніби шепочуть: "Ти найкраща!" І навіть святкова
новорічна ялинка, яку вона обвішала своїми-несвоїми книжечками,
якось аж зігнулась під тим тягарем і, здавалось, шепотіла чи
стогнала: "Ти найкраща!" І Степанида Яківна мимоволі почала
пританцьовувати довкола ялинки, цілком погоджуючись: "Я найкраща! Я
найкраща!" Але раптом жінка схаменулась, отямилась і швидко
познімала книжечки з деревця. А то ще школярі чи колеги-вчителі
побачать. Ще щось нехороше подумають... А втім, хай би собі думали.
Хай розірвуться від заздрощів, бо вона найкраща...
Ось уже й оператор з тележурналісткою
з'явились до школи для запису. І метр аж помолодів од утіхи, що
бачить стільки привабливих облич молоденьких учительок та
старшокласниць. Але Степаниді Яківні нема серед них конкуренток. Все
то юнь, дурненька ще, зовсім недосвідчена. Куди їм тягатись із
нею.
Перша скрипка під час телезапису, звісно,
належала пані Стесі. Молода тележурналістка щось ніби не з тієї ноги
встала сьогодні, губилася, плуталася. А Степанида Яківна упевнено й
просто чудово грала відведену їй роль - і господарки мистецької
вітальні, і красномовної щебетушки-дотепниці, чиї слова, здавалось,
аж до серця кожного присутнього туляться - добрі, щирі, задушевні...
Просто з глибини душі...
- Серед нас сьогодні Геній! Ви чули ж бо,
люди?! Яке це щастя бути тут, поряд з великою людиною! Мати
рідкісний шанс доторкнутися до такого архівисокого гостя, потиснути
йому руку!.. Хіба може ще хто-небудь на цілому світі написати ось
таку геніальну річ? Ви тільки послухайте! - і пані Стеха з
розчуленою і солодкаво-догідливою міною почала читати:
Я
засинаю - жабоньки співають,
Я прокидаюсь - жабоньки: кум-кум...
Вони мені натхнення навівають,
Від них я повен щонайвищих
дум!..
- А чому не "ква-ква"? - прошепотів
здивовано Сашко Невіра до своєї сусідки по парті Тетянки
Звіробійчик. - У нас жаби завжди квакають...
Степанида Яківна ніжно посварилась пальчиком
на учня, що порушив урочисту тишу. Мала гострий слух, тож чула не
тільки про що говорять на гальорці в класі, а й у сусідніх
кімнатах...
- Які геніальні рядки! Вони вже просто зараз
просяться на музику. Зізнаюсь, що хоч я і не маю хорошої музичної
освіти, але поклала цю геніальну річ на музику. Бо поезія нашого
Генія і музика - речі невіддільні... Зараз наші милі діточки
проспівають цей неповторний романс для нашого незрівнянного
метра.
Підвелися два гарнюсеньких дівчаточка. Схожі
одна на одну, як дві крапельки роси на світанні, наче дві квіточки в
лузі. Метр просто танув на очах, наче сніг навесні. І полинула
прекрасна мелодія і не менш прекрасні рядки:
Я засинаю - жабоньки співають,
Я
прокидаюсь - жабоньки: кум-кум...
- А чому не "ква-ква"? - вперто допитувався
на гальорці хлопчик у своєї однокласниці. Але вона нахмурилась і
ніжно сварилась на нього пальчиком - саме так, як це робила пані
Стеха.
- Геніально! - поглядом похвалила вчителька
свою улюбленицю за такий доречний жест.
На якусь мить учителька згадала, як ця
кмітлива школярка якось підійшла до неї за порадою і просто
заявила:
- Степанидо Яківно! Я хочу зайняти перше
місце в обласному конкурсі дитячих наукових праць. Хочу бути
найкращою! Що б ви мені порадили?
Пані Стеха тоді з любов'ю погладила дівча по
голівці, подумавши: "Хоч і не рідна моя дитина, а вся в мене!" Вона
тоді запропонувала учениці тему і кілька книжок для опрацювання за
передовим методом жонглювання. Один розділ перенести з однієї книги,
інший - з іншої - і так далі. Пожонглювати цим матеріалом - і праця
готова.
- А хіба так можна?
- Ще й як!
- А ви ж вичитаєте мою працю?
- А навіщо? Автори цих книжок уже сто разів
вичитували все до цяточки і комоньки. Треба берегти свій час! -
повчально зазначила пані Стеха.
- Добре!..
Але повернулася з конкурсу Тетянка ні з чим.
Вреднюче журі виявило ефект жонглювання і повиставляло суцільні нулі
замість високих балів.
Та дівчина аж ніяк не впадала у відчай.
Сказала своїй мудрій виховательці:
- Не завжди ж буде такий склад журі. Ще
прорвемось!..
- Вся в мене! - пораділа вчителька.
І після того не раз Степанида Яківна
виловлювала на вулицях отих клятих членів журі і так їх батькувала,
що, мабуть, гикається й досі…
А вшанування ювіляра тривало. Стихли акорди
пісні.
Пані Стеха пролебеділа до юних співачок, що
соромливо приймали на свою адресу оплески:
- Спасибі вам, любі діточки, за такий
пречудовий спів. Ваші янгольські голосочки зробили мій романс на
вірш нашого геніального гостя справді класичною річчю. Я впевнена,
що тепер це пісенне диво звучатиме не раз і на телебаченні, і на
радіо, а може, полине і в близьке та далеке зарубіжжя... Отак! Знай
наших! - аж вигукнула Степанида Яківна під кінець задовгої тиради і
підморгнула публіці.
Всі схвально загомоніли, та за мить
замовкли, схиляючись перед авторитетом високого гостя.
Пані Стеха витримала паузу й продовжила:
- А тепер попросимо нашого дорогого метра
розповісти про його подальшу творчу працю. Чи буде продовження цієї
хвилюючої теми, яку ми щойно озвучили в неповторному, просто
геніальному романсі?..
Гість-ювіляр, розімлілий від похвал та
втіхи, зовсім не комизився й одразу почав декламувати свій
найновіший шедевр під назвою "Жабоньки-2".
Публіка була в неймовірному захопленні, аж
ревіла від шаленого захвату. А десь на гальорці Сашко Невіра все
тероризував свою сусідку Тетянку питаннями:
- А чому пані Стеха величає гостя метром?
Краще б уже називала кілометром або мегаметром... Було б сильніше
сказано!..
- А що за це буде нашій учительці? Їй дадуть
якесь крісло в кабінеті метра?..
Степанида Яківна врочисто вшановувала гостя,
та водночас чула уривки питань з гальорки. "От кляте чортеня! От
гаспидський Невіра! Ось я тобі ще влаштую!.." - думала про себе, а
вголос натомість розливалась такими словесними солодощами, що
здавалось зараз сюди злетяться всі бджоли й оси з цілого міста
смакувати мед...
Через якийсь тиждень пані Стеха пафосно й
урочо займала своє особисте кріселко в кабінеті метра. Звісно ж, як
це прийнято-заведено в американських фільмах, принесла з собою
велику коробку з речами і довго розставляла їх на новому робочому
місці. Зі школою вона не розлучалась. Вирішила, що кувати сталь, а з
неї виковувати своїх ближніх такими, як треба їй, можна і слід
робити в обох місцях. Її мрія збулась. Хоча й далеко не остання. А
якою буде наступна мрія Степаниди Яківни? Про це вам краще розпитати
у жабоньок. І тих, що кажуть: кум-кум. І тих, що кажуть: ква-ква.
Яка, зрештою, різниця? Адже й одні й інші навіки увічнені в
геніальних шедеврах геніального метра - пані Стеха якось
ненав'язливо підказала йому, що жабоньки здатні не тільки на
модуляцію кум-кум, а ще й на ква-ква. Від безмірної вдячності за
таке безкорисливо подароване відкриття тисячоліття шеф почав носити
секретарку-ординарця на руках. Носить і досі, наспівуючи їй
геніальний романс про маленьких зелененьких мешканців болота.
Цікаво, а чи й досі Степанида Яківна обвішує
новорічну ялинку своїми-несвоїми книжечками? Ще й як! І не одну! Бо
видає продукції все більше та більше. Вона ж найкраща! Окнижується
астрономічними темпами.
Але є й прогрес у ялинковому дійстві.
Пританцьовують тепер довкола святково прибраних лісових красунь
разом пані Стеха та метр. А що ж він шепоче своїй соратниці?
Вгадаймо з трьох разів.
- Найкраща!
І шеф розчулено обіцяє Степаниді Яківні
проштовхати її шедеври у найпрестижніші й найбезсмертніші видання
сучасності. Усміхнена пані мило дякує йому, але про себе думає:
"Обійдуся й без тебе. Та я при бажанні доведу будь-кого з редакторів
до білої гарячки і поверну справу так, як треба мені. Обійдусь і без
сопливих. Це ж треба: ме-е-е-тр! Та який з тебе метр, коли ти вже
без мене метра не здолаєш, кроку не ступиш. Якось лише натякнула, що
кину секретарську посаду, так він і побілів, і пополотнів - ледве не
розридався. "Та я жартую!" - сказала тоді. А втім, може, вже час
копнути пана метра під його августійші сідниці - та хай собі
котиться з престолу. Може, вже прийшов час для переходу до
матріархату? Ні, ще трохи почекаю. Милий він, усе-таки, і який
наївний. Ме-е-е-тр!.." - мекнула вона й зареготала.
...Якщо комусь із вас доведеться десь на
вулиці побачити жіночку - гарну й рухливу не по літах, і вона
милується своїм відображенням у дзеркальних вітринах крамничок, то
це незрівнянна і неповторна пані Стеха. Підійдіть і почуєте:
- Я найкраща!
|
