|
На дитячій хвилі
Анничка не раз чула, як сусід - дідусь
Кирило - заглядаючи до поштової скриньки, невдоволено мурмотів чи
скаржився сам собі:
- Ну й побратим у мене. Ну й Панас. Усю
війну пліч-о-пліч пройшли і стільки всього пережили... Та хоча б
якусь вісточку прислав... Як був мовчуном, так і досі мовчить.
Скільки не пиши йому - не відповість. Бо, бачте, він людина діла, а
не слова... Хоч би листівку прислав, як там йому ведеться... Та від
нього снігу торішнього не діждешся - не те що листівки!..
Тільки те нібито ображене бурмотіння щось не
дуже походило на образу. Дідусь Кирило аж наче сяяв, коли згадував
про друга. І згорблена постать ніби вирівнювалась. Дід аж молодшав,
світлішав очима. Бо ж перед ним поставала далека-далека
юність...
Анничці з тих дідусевих нарікань чомусь
завжди вирізнялась думка про торішній сніг. Що то за дивина? От би
де-небудь дістати та принести старенькому сусідові. От би він,
певно, зрадів!
Анничка довго думала-гадала, де б то
розжитись торішнього снігу. Та й питає якось свого батька:
- Татусю! А в тебе на роботі нема торішнього
снігу? Ну хоч трішечки...
Батько, який працював на якомусь дуже
важливому складі, де, як казали, хіба що пташиного молока немає,
автоматично відповів:
- У нас усе тільки свіже, торішнього не
тримаємо...
Анничка більше й не запитувала. Хоча не так
уже й довго втримувалась і взялася за неньку.
- Матусенько! А торішній сніг дуже гарний?
Який він із себе?.. Завжди заклопотана мати, не зовсім дочувши,
швиденько відповіла:
- Сніг? Та який же він, дитинко,
білий-білий... А ти хіба не пам'ятаєш? Того року зима хоч і була
дуже тепла, але якось сніжок випадав...
- Ой, мамо, я тоді була ще зовсім маленька.
Це тепер я доросла і вже нічого не забуваю...
Не доказавши того, що мала ще сказати,
Анничка побігла до сусідової скриньки, патичком підняла кришку і
скрушно зітхнула:
- Знову нема...
Так прийшов листопад. Зранку трішки
всніжило. Але земля була ще теплою, тож за якісь півгодинки від
снігу й сліду не лишилось. Хіба де-не-де на дахах з металевим
покриттям холодний вітерець затримав трохи процес танення. Але ось
усміхнулось сонечко і від цих білявих плям лишились тільки мокрі
сліди. Сонечку, мабуть, хотілось зазирнути до поштової скриньки
дідуся Кирила. Але та знаходилась у затінку і тільки біліла чимось
з-під задертої бешкетливим вітерцем кришки.
Мала Анничка, ледь прокинувшись і
одягнувшись, хотіла одразу ж майнути на вулицю. Але мати її
затримала й убрала тепліше, бо ще донечку ненароком Рева схопить.
Буде тоді рюмсати.
Але Анничка ніяких Рев боятись не збиралась.
Вона прудко вибігла з хати - і одразу ж погнала до сусідової
скриньки. Ще здалеку вона помітила, що в скриньці щось біліє. Але
вітер-пустун дмухнув - і кришка зачинилась. Анничка нетерпляче
схопила патичок, підняла кришку - і ледве не зомліла від радощів:
ось він, довгожданий....
- Дідусю Кириле! - за мить розітнувся її
дзвінкий крик,- дідусю Ки-риле! - метнулась дівчинка до сусідської
хати.
А коли старий показався у вікні та
подивовано визирнув з кватирки, Анничка на всю потужність своїх
голосових зв'язок, засапавшись, закричала:
- Діду-сю... Кири-ле... Торіш... Торішній
сніг... Вам прислав.... Ваш друг...
І.
Незабаром північ. Десь там, у коридорі,
сидить чергова медсестра і, схиливши на руку голову, щось довго і
старанно пише. Навіть вчувається скрип пера. Який неприємний! Поруч
з нею лежить на столі розкрита книга. Мабуть, знову на тій же п'ятій
сторінці.
Медсестрі очевидно дуже хочеться спати, а
ось мене сон чомусь не бере.
У палаті всі вже сплять, а може, лежать
мовчки. Хтось було заговорив, але його ніхто не підтримав, і він
замовк. Я встаю з ліжка і підходжу до вікна. За ним у напівтемряві
видніються товсті гілки старої акації. Крізь них прохоплюються
далекі ліхтарі. Там - лікарняне подвір'я, а далі лежить міська
вулиця, така гомінка удень і така мовчазна зараз. Я по-доброму
заздрю людям, які щодня ходять там, стрічають ранки й вечори - хто
сміхом, хто сумом. Вони, проходячи повз лікарню, кидають інколи
погляди на її вікна, і знову йдуть далі, охоплені своїми турботами,
своїми справами. Головне, що всі вони і вчора й сьогодні могли
гуляти вечірнім містом, милуватись його красою. А я так люблю
херсонські вечори!
...Тіні мережать місто. Казкове плетиво
лишають на тротуарах похилі липи і ставні клени, красуні-катальпи й
замріяні платани. Скільки-то чарів і невимовної принади, і водночас
такої простоти у тих дивосплетіннях, візерунках, зітканих з вечірніх
сутінків і відлунків пташиної тиші.
Тіні - як люди. Непосиди. Їм так цікаво
дізнатись, куди ви прямуєте, і вони тихенько ступають слідом у своїх
прозорих убраннях, безмовні і ніби безликі. Скільки я намагався
побачити їх обличчя. Та де там! Тіні завжди встигають сховати свої
очі за плечима перехожих, затуляються своїми тонкими долонями, або
втікають за тролейбусом чи таксі, що ножем розтинає вечірню
тишу.
Вечір... Він уже, певне, заснув десь у
старезному парку під вітами столітнього дуба, спокійний, тихий. А
може, він задрімав у вербах на березі Дніпра, невідривно милуючись
величним вітрильником - свідком бур і штормів. Так чи ні, але вечір
своє зробив: не забув про тіні, не забув і про зірки та місячне
сяйво. Хвилина - і таємниче світло посипалось кришталем по воді
Дніпра, звело тремтливі містки між серцями закоханих.
Спи, вечоре, спи. А ви, тіні, не бігайте, як
діти. А ви, зорі, не пустуйте зі своїм парубком-місяцем.
Вже вулицями міста тихо пройшла стара ніч у
чорній хустині. Вона не любить шуму...
Раптом тишу прорізала сирена "швидкої
допомоги". Знову когось привезли!
І досі не можу звикнути. Пам'ятаю перший
день. Я стояв на другому поверсі біля широко відчиненого вікна.
Раптом почув нелюдський крик і якось підсвідомо пов'язав його з
машиною, яку побачив зараз же. Машина з шаленою швидкістю підкотила
до воріт лікарні, і я встиг лише побачити за бортом її щось кругле
червоне. Воно то ховалось, то знову з'являлось.
Бортова так же блискавично влетіла в ворота,
мало не зачепивши двох медсестер, що про щось мирно гомоніли. Вона
спинилася перед самими дверима нашого корпусу і згори було все на
ній видно, мов на долоньці. Я спочатку нічого не зрозумів, а коли
зрозумів, надсилу відвернувся.
Що ж я побачив? Нічого, скаже хтось,
особливого. Звичайний наслідок дорожньої аварії. Таких випадків
буває багато на день, а на місяць нічого й рахувати. Особливо, коли
туман чи ожеледь. Хоче людина одержати насолоду від швидкої їзди, а
отримує в кращому разі біле ліжко в лікарні, лікується, а потім усе
життя, як кажуть, працює на аптеку. А в гіршому випадку - самі
знаєте.
Та що ж сталось? Я побачив, що те кругле
червоне - це зчухране обличчя жінки, яка, упавши на коліна, кричала
і намагалася встати, але весь час падала, а біля неї лежали двоє:
чоловік і хлопчик, якщо можна було так назвати ті дві майже
безформні маси, що червоніли на машині. Певно, якась родина
поспішала на дачу або до рідних у сусіднє місто...
Я довго стою біля вікна. Потім повертаюсь до
ліжка і лягаю, але все не можу заснути. Щось у серці ворушиться,
бентежить. А думки - роєм.
II.
У цій лікарні я вже старожил - місяців зо
два прохолоджуюсь. Вивчив усе і всіх. А з персоналу мені особливо до
вподоби дві медсестрички. Одна з них - Ірена Давидівна. Оце вона
зараз на чергуванні. Така маленька, що її ледве видно з-за столу.
Щось усе дряпає пером по паперу, або куняє. Така ж чорнявенька, як і
я. Міг би й позалицятися до неї. Але ж кажуть, що їй уже аж двадцять
п'ять років! Та ж це вже тітка - як на мої чотирнадцять літ... Така
мініатюрненька. Досить скрипнути дверми палати - підскоче, ніби
м'ячик. Так гнівно й комічно посвариться:
- Ану не ходи! Ось я тобі! - а я, можна
подумати, так ото й злякався. - Ось як викличу зараз чергового
лікаря, будуть тобі непереливки!.. - додає.
Ну як би ото мені та освідчитися їй. Хоч і
тітка. Але ж кажуть, що для цього найкращий засіб - серенада. Ні,
такого я не утну. Але віршик можу написати. А чом би й ні? Чув від
когось, що головне назбирати рим та ще отих... анафор. Спеціально
якось подивився до словника, що ж воно за страхіття таке. Анафора...
Ну що ж. Писати так писати. Я підходжу до того вікна палати, з якого
чудово видно зоряне небо. Де ж той Пегас? Може, оце? Так ні, це щось
інше. Еге, знайшов-таки. Ну, Пегасе, ось зараз я тебе й осідлаю.
Помчи мене в країну Поезію... Ось я вже врочисто в'їжджаю до
прекрасного міста, а там обабіч вулиці стоять музи та засипають мене
квітами... Ні, якими там квітами! Римами та анафорами! А я їх
підхоплюю - та до торбинки. А як яку не підхопив, то й дзенькнула об
бруківку...
Ось уже й вірш готовий. Ну, майже
готовий:
Ой, Іреночко, Ірено!
Серце в мене,
як знамено,
Аж тріпоче на вітрах...
Аж горять мої
вуста...
Ось я вже йду до Ірени Давидівни, щоб
освідчитись. І вона не кричить на мене, а мило усміхається... Тільки
до чого тут сирена?..
Я здригаюсь і прокидаюся. За мріями всівся
на вікні та й заснув. А це знову "швидка" сиренує. Когось ще
привезли рятувати...
Повз відчинені двері палати пролинула
постать стурбованої Ірени Давидівни. Ні, хоч і маленька і
чорнявенька, але ж справжня тітка. Двадцять п'ять років! Та мене
хлопці з палати засміють. Ось краще пригадаю, що там мені
наснилось-навіршувалось, та й освідчусь іншій медсестричці - Олені
Петрівні. Вона прийде зранку, на зміну Ірені Давидівні. Оленочка!
Яка вона завжди привітна. Як з нею легко! Ось візьму та й
навсправжки закохаюся в неї. Правда, казали хлопці, що бачили, як за
нею якось заходив до лікарні двохметровий мен. Ну то й що! А може,
то брат? Адже ж і Олена Петрівна вдалася нівроку. Така ж, як і той
мен, висока. Од мене вища на цілу голову. Але ж хіба зріст важливий
у коханні? Ось я вже нашіптую про себе заповітні слова:
Ой, Оленочко, Олено!
Серце в мене, як
знамено,
Аж тріпоче на вітрах...
Аж горять мої вуста...
А що? Непогано виходить. Треба б записати на
папері, щоб якось не призабути... Але ж... Як хлопці знайдуть та
прочитають, то засміють. І я вже уявляю, як вони, кепкуючи, радять
бігати за Оленою Петрівною з табуреткою. А як же ти, мовляв,
поцілуєш її? Будеш підстрибувати? Табуретка більш надійна... Ну то й
що, як мені випало бути нижчим від Оленочки. Так їй же десь під
двадцять. Уже далі не ростиме. А мені тільки чотирнадцять. Я ще
ростиму й ростиму. Переросту того мена на дві голови... Так,
вирішено. Тільки Олена Петрівна, і ніяка не Ірена... І що то в неї,
цікаво за ім'я таке? Ірена... У нас усі кажуть або Ірина, або Ярина.
Просто і ясно. А тут: Ірена! Ні, ніяких Ірен! Тільки Олена!..
А як же тоді Світланка? Я раптом згадую про
свою однокласницю, якій часто допомагаю нести портфель зі школи. Ось
з ким мені дійсно завжди легко і просто. Образи Олени й Ірени десь
розпливаються і зникають, як хмарини в небі. А натомість пломеніє
усмішка Світланки. Ось вона несе свій величезний портфель, і я хочу
його перехопити в неї з рук.
- Зрадник! - гнівно шепоче Світланка і
відвертається від мене. Я щось кричу у відповідь, але вона не чує чи
не хоче чути. А потім повертається до мене обличчям і показує книгу
з палаючою назвою "За двома зайцями". Назва міниться, літери
бігають, сміються. І ось я вже читаю: "За трьома зайчихами"...
- А ти хіба зайчиха? - питаю я механічно.
Світланка мені простягує люстерко. Я, холодіючи, зазираю туди й бачу
не своє обличчя, а нахабненьку заячу мордочку. Невже це я? Мордочка
мені підморгує: а то хто ж?!..
III.
Ранком я прокидаюсь і, розтуливши очі, зразу
ж закриваю їх. Яка сліпуча білизна! Білі стіни, білі ковдри. І
медсестра біла-біла. На стіні танцюють сонячні зайчики, і я мимоволі
усміхаюсь до них. Але чомусь хочеться зазирнути у дзеркало: а може,
не наснилось? Може, то явина?
У дверях - голова Митька, мого нового
товариша, який своєю реплікою відкидає факт мого заячого
переродження:
- Ей, Тарасе! Пішли. Мамаша твоя
приїхала.
Мене наче радісною хвилею підхопило і кинуло
за двері в коридор.
- А ти як Обломов! - підмітив Митько, -
зразу ж з постелі і в тапочки, руху зайвого не зробиш.
- Та годі вже тобі, кажи, що там новенького?
- кажу я.
- Сьогодні вночі до нас поклали хворого - з
переламаним хребтом. Кажуть, при смерті. Дуже вже побитий. Але при
повній свідомості.
- ?
- Та потім докажу. А зараз гуляй вальсом до
мамаші, - і Митько пурхнув у розчинені двері однієї з палат.
- Ну й Митько, - подумав я собі, - за хвилю
побуває у всіх палатах, насміється, насперечається і вже знову
стоїть поруч. Прямо тобі вічний двигун. А що біль озветься - і не
скривиться.
Я збігаю до приймальної кімнати. Мене
зустрічає моя мати, трохи стомлена - з дороги, але усміхнена. Вона
передає мені теплі вітання од всієї нашої сім'ї, друзів, знайомих.
Ми сідаємо і довго говоримо про своє.
Під час розмови я, як завжди, непомітно
розглядаю присутніх у кімнаті відвідувачів...
Біля дверей сидить дідусь, поклав свої
вузлуваті великі руки на коліна - жде, мабуть, хворого сина чи
доньку, а може онука. Поряд сидить занадто вже нафарбована жінка -
її великі підзеленені очі і яскраво-червоні губи я зразу чомусь
помітив, ще коли тільки заходив сюди. Вона тримає за руку дівча
років п'яти-шести, дуже непосидяче, вертляве. Дівчинка починає
хникати, мати безрезультатно намагається її заспокоїти. Останніми
сидять стара зморшкувата бабуся і вродлива жінка. Обидві
сумні-сумні. Інколи про щось заговорять та й замовкнуть.
До кімнати ввійшла огрядна відвідувачка,
несучи сітку з мандаринами.
- Женщина! Де це ви взяли? - спитала
нафарбована і якось вимушено посміхнулась.
- Та тут, зразу за лікарнею, направо, є
магазин. Там і придбала.
Моя матуся знала, що я дуже полюбляю
цитрусові і сказала, щоб я почекав трохи, а вона зараз збігає
купить. Я хотів її відрадити, але якщо вже моя мама щось задумала,
то неодмінно зробить.
- Тарасику! Ти поки що віднеси сумку і
виклади продукти... Я швиденько! - І вона зникла за дверима.
Я подивився на велику сумку. Оце ж тобі
треба, привезла всякої всячини на цілий тиждень і ще вважає, що для
мене замало. Нічого для мене не жалкує. А в неї ж іще троє, окрім
мене.
Я швидко збігав на другий поверх і знову
повернувся до приймальні. Матері не було ще, і я мимоволі став
прислухатися до розмов. Бабуся говорила дідові з великими
руками:
- Та він же такий добрий, щирий. Вчився,
правда, поганенько, але ж як хотів про все дізнатись. І ви знаєте,
навчився. Поступив у комсомол. Мене, стару, зробив цією, як його...
ахтеїсткою. Знаєте, мені аж легше стало, коли з Богом розлучилась.
Тільки тепер майже всі баби на селі не здоровкаються. Приходиться
все ж таки ходити в церкву, та й звичка, нічого не можу поробити.
Прямо магнітом отим - знаєте, є така залізячка, що все притягує? -
тягне й тягне мене, не так до Бога, як до людей. Скільки там коло
церкви можна побачити, почути та й побалакати. Та й молюся за
звичкою, коли внука немає. А це недавно, - бабуся усміхнулась, але
якось болісно, - так мене налякав, що я досі без сміху не можу
згадать. - Бабусі було, певне, дуже тяжко і вона бажала хоч якось
приховати своє горе розповідями про дорогу їй людину. - Знаєте, оце
два чи три роки назад приїздили до нас у село архі... архівологи
якісь...
- Археологи, може? - перепитав дід.
- Да, да. Архівологи. Не можу і досі
вимовити. Так ото вони ж таки розрили серед степу табунську могилу
та нарили собі манік'єнів... Ой, що я кажу! Шкелетів якихось!
Господи! Не дай їх більше бачити...
- А ви що ж бігали туди дивитись? - спитала
зі сміхом нафарбована жінка.
- Та що ви, голубонько, де вже мені бігать.
Я дома одного разу поли мила, коли бачу: під ліжком онуковим
щось-таке лежить, накрите куфайкою, а що - не знаю. Сама ніби й не
клала нічого туди. Ну, думаю, знову мій Санько наніс клятого
каміння. Завсігди було нанесе черепків, камінців. Каже, що вони
можуть для науки якусь цінність мати. Такий ото вже
інтересний...
- Ну, а далі, - по хвилі запитала
нафарбована. А я також вже з нетерпінням чекав, що ж там бабуся
побачила.
- Так ото ж я, - продовжувала бабуся, - мила
поли, хоч Санько й не дозволяв цього мені - сам усе старався
зробити. Та й зняла куфайку, а звідти... три черепа зирк на мене
чорними очима! Оце ж, думаю, кара божа за відступництво. Кінець
мені!
Не знаю навіть, скільки я приходила до
пам'яті, але потім так закричала, що внук з городу прибіг і не міг
второпати, що зо мною сталось. А я йому щось белькотіла перелякано
та згодом показала під ліжко. Він подивився, а далі як засміється -
аж до сліз. Я прямо розсердилась на нього. Тут за безбожність
шкелетів наслано, а він сміється.
- Та це ж архівологи мені подарували три
черепа, - каже, - я їм щодня допомагав і от...
Так тут і мене сміх узяв чогось. Приходить
сусідка, а ми як ненормальні - аж заходимось, слова не скажемо, -
бабуся посміхнулась. - Такий він у мене. А ті черепи він подарував
музеєві нашого села.
Потім сумно зітхнула. А далі... далі
виявилось, що вона розповідала про свого внука Санька, того, що цієї
ночі привезли. Хлопцеві спішно зробили операцію і тепер - надія лише
на його здоровий організм.
- Яка ж хороша дитина. На осінь до армії
збирався, говорив, сміючись, повернусь генералом. А тепер... О Боже!
Прости мені гріхи та змилуйся над дитиною… - бабуся знову
розхвилювалася, а пізніше попросила: - Та ось хай Пилипиха розкаже,
- і показала на красуню-молодицю, що сиділа поруч.
Пилипиха ніяково повела плечима, а потім
неквапом розповіла про нещастя. Їхав учора Санько мотоциклом, а
із-за тину - дитина Пилипихи - просто під колеса. Так він тоді в
другий бік, та як повернув, так і покотився в кар'єр. Пилипиха
почула крик свого малюка, прибігла, а дитя показує їй у бік кар'єру.
Уже потім, коли хлопця терміново відвезли до міської лікарні,
Пилипиха понесла лиху звістку старій та так удвох і проплакали до
ранку. А вранці, нагодувавши дитину, жінка повезла бабусю до внука в
лікарню. Уже й бачили Санька після операції і чули від авторитетного
лікаря, що "найстрашніше позаду", але оте "будемо сподіватись на
краще" не заспокоїло жіночих сердець. Ось і зараз вони сидять у
приймальній, а нерви - як натягнуті струни, а ноги, як ватяні. Уже б
давно пора й додому їхати - неблизький світ, а зважитись не можуть.
Здається сама їхня присутність тримає Санька на світі.
Бабуся заплакала.
- Та що ви... заспокойтесь... не треба! -
чулося з різних боків.
- А чому ж це батьки його не приїхали? -
чомусь подумав я. Ніби читаючи мої думки, дід запитав у бабусі:
- А батьків у вашого Санька... що,
немає?
- Та вони то є, але так виходить, що їх
нема. Добра б їм не було, - якось швидко заговорила стара, -
прикупляють там кожен то сервізи, то килими, а хоч би хто
поцікавився, як дитина живе. Не чуже ж, кровне. А як жили раніше!
Приїздили було втрьох до мене влітку на цілий місяць. Такі щасливі,
думала, дивлячись на них. Ну, от як ми з покійним Миколою. Аж серце
раділо... А воно он що вийшло. І не ждалося, й не гадалося...
Розійшлися вони. Племінниця моя поїхала з якимсь артистом до
Ленінграда, а чоловік її лишився в Києві та одружився зі своєю
секретаршею. Як я дізналась потім - у нього й тієї секретарші вже
була до того дитина. Отак він ото й жив з двома сім'ями, поки все не
випливло.
- Правильно й зробила, що покинула такого! -
обізвалась нафарбована.
- Та правильно то правильно, та дитині од
того не легше, - сказала Пилипиха, бо бабуся мовчала.
- Да, - озвалася знову старенька, - вони ж
обоє відмовились од Санька. Де вже там йому легше.
- Як!? Зовсім відмовились? - з таким
співчуттям і щирістю спитала, нафарбована жінка, що бабуся,
звертаючись більше до неї, продовжила:
- Та зовсім же. Безсовісні. Ще й
листівочками нас поздоровляли зі святами. Та - в Ленінграді, а він -
у вічних командировках, а Санько місяцями з мачухою. У неї своя мала
дитина, важко, а тут ще й зі школи часом прийдуть скаржитись на
Санька. А хлопчик що - бачить, що про нього ніхто не дбає, почав
гірше вчитись, а потім і взагалі кинув школу. Бігав десь по вокзалах
чи базарах та й годувався невідомо чим. Вернувся батько, а жінка
йому: у нас своя сім'я, хай він у Ленінград поїде, в них там нема
дітей, то й приглянуть. Ще й дали грошей на дорогу. А Санько не
поїхав, а лишився тинятися вокзалами. Отак вони й скинули з себе
зайвий тягар.
- А ми оддали Мишка в дитбудинок, - випалила
вертлява дівчинка. - Цить! - просичала нафарбована мати і, ніби
виправдовуючись, - мале, дурне, щось меле. Марійко, він же у тьоті
гостює, у тьоті...
- А дядя Коля казав, що Мишка оддали в
дитбудинок.
- Вічно цей сусіда влізе, куди не просять, -
обурилася мати.
- А чого ж тьотя не пускає Мишка до нас уже
цілий рік?
Нафарбована збиралась очевидно схопити
інфаркт, але тут на її щастя вийшов із дверей високий хворий у
смугастій піжамі і разом з нею і вертлявою дівчинкою вийшов на
подвір'я лікарні.
- І в цих щось негаразд, - похитала головою
Пилипиха, - і де ота біда береться?
- Та, мабуть, більше із нас самих... -
промовив дідусь.
Сиділи мовчки. Чомусь усі дивились у вікно,
де жестикулювали високий хворий і нафарбована, а дівчатко вже бігало
по клумбах, нічого не чуючи і ні на що не зважаючи.
- Ну, а далі що? - хтось запитав бабусю.
Старенька вже стомилася оповідати та й чого це вона повинна була
розказувати все незнайомим їй людям. Але вона знову почала
розповідь, бо побачила зосереджені обличчя, які світилися співчуттям
і теплом...
Виявилось, що поневірявся Санько, поки не
трапив до міліції. А там нічого не казав про батьків, а тільки
попросив одвезти його до бабусі на Херсонщину. Сказали, що все одно
з батьками розберуться і примусять відповідати.
І став Санько жити на селі. Не знає як, але
виховала старенька з нього непогану людину. Ледь підріс - пішов
працювати до радгоспу на різні роботи. За плечима лишилась
восьмирічка, попереду - школа механізаторів. Полюбив усім серцем
хлопець працю на полі, став чудовим трактористом. Бувало прийде з
поля стомлений, забруднений - тільки гарячі очі світяться та вуста
самі складаються в радісну усмішку.
- Не те що ті жевжики-трудяги, що бісяться
від ледарства, - вставив у бабусину розповідь дід, - тих і хворощі
не беруть. Хіба що опухнуть від безділля та од того, що п'ють, як не
в себе. А це, це хороший хлопець. З таких бувають герої, а вони не
вмирають, запам'ятайте це...
Повернулась мама, ми ще довго-таки
погомоніли, а бабуся знову і знову розповідала про свого Санька,
часто повторюючи одне й те ж. Але за цим усім вона хотіла сховати
свої переживання. За цим стояло щось велике - її велика любов і
велика біда.
IV.
Я йшов коридором. Митько вже мені наговорив
стільки, що я не міг усього охопити. Ну й балакун! Кого хочеш - на
смерть заговорить. Ось він уже щось доказує медсестрі, а та лише
посміхається та похитує головою: краще б ліки прийняв, аніж гасати
по лікарні.
Я йшов коридором і якась сила постійно тягла
подивитись на Санька. Який він?
Я обережно просунув у двері третьої палати
голову і роздивляюся. Ага, оце, певно, він на крайньому ліжку.
Лежить ниць, білява голова повернута в бік дверей. Кирпатий,
засмаглий. Світле волосся його на білій подушці видавалось
яскраво-жовтим, сонячним. Таким же сонячним було ластовиння на
обличчі.
Хлопець, напевно, дуже жалкував, що не може
рухатись, не може повернутись і лягти на спину - очі в нього могли
оглядати хіба що куток кімнати, куди погляд і був скерований.
Очі, ніби просинь неба, дивились туди, але,
здається, не бачили ні стін, ні столика в кутку. Вони бачили зовсім
не це, а щось інше. Можливо, широке небо і високу степову могилу, де
працювали археологи, де він орав свої перші ниви...
Скоро північ... Я не можу заснути. Думаю про
розповідь бабусі, про долю Санька. Ні, не може так просто й піти з
життя ця людина.
Знову десь там, над Дніпром, світяться зорі,
місяць. Вони дарують свою красу закоханим... Я вірю, Санько теж буде
милуватися вечірнім небом і чистими тихими світанками, ще буде
будити сонні поля піснею свого трактора.
Я вірю. І віра ця промениста, як світло
життя в його очах.
І.
Худе, довгоноге дівчисько з дуже засмаглим
обличчям, задерикуватим носом та ледве уловною косиною у величезних
очах - це Нонка Половенко. А ще - це гроза хлопчаків усієї Зеленої
вулиці. Скільки знала себе - завжди у бійках із малими розбишаками.
Дівчаток не любила, бо сваряться із-за дрібниць, а то й ще гірше -
рюмсають. Ні, Нонка не така - вся у свого татка-шахтаря, дієва,
непосидюча, і сліз у неї ще ніхто, мабуть, не бачив.
А недавно у малої з'явилась річ, за яку
кожен хлопчисько дав би дуже багато, - брат-десантник привіз їй з
армії беретку. Нончина мама якимось чином перешила беретку так, що
вона дуже пасувала дівчинці, але попередила доньку, щоб вела себе,
як слід.
Був полудень. Місто дрімало, розімліле від
спеки. На вулицях було по-звичному, як для літа, малолюдно. До
відправки у літній табір лишався якийсь тиждень і Нонка трохи
нудьгувала. Вона йшла, усміхаючись теплому дню, розмахувала
береткою. Час від часу відкидала назад пишне й довге вугільного
кольору волосся, про яке давно ходила уперта чутка, нібито його
зачісує не дівчинка, а ранковий вітер, що прилітає до неї на балкон,
аби привітатись. З яким тільки задоволенням спала Нонка влітку на
балконі! Адже й волі більше, і далеко видно: удень рясніють рідні
донецькі краєвиди, вночі сяють лагідні вогні далеких і близьких шахт
і заводів.
Нонка йшла й міркувала: "Ось мине ще кілька
днів і буду я вже в таборі. Може, хоч там друзів знайду, а то тут...
- вона закусила губу, - ніяк характером не зійдусь. Так каже мама, а
вона знає. Вона вчителька."
- Нонко! - пролунало тихо позаду.
Дівчина озирнулась і впізнала голівку своєї
сусідки по будинку, товстунки Маші із третього під'їзду. Вона
виглядала з вікна першого поверху і подавала якісь таємничі знаки.
Маша давно симпатизувала Нонці, та побоювалась - і небезпідставно! -
войовничого характеру її, бо мала негарну звичку показувати всім
язика. А Нонка чомусь цього не цінувала.
- Нонко! Підійди, я маю щось тобі сказати...
важливе... - Нонка хотіла було пирхнути і піти далі - що може бути
спільного у неї з тією домосидкою. Але цікавість перемогла, і до
того ж їй здалося, що в голосі Маші звучала неприхована тривога.
Легко перестрибнувши ряд невисоких
декоративних кущиків, Нонка підійшла. Висунувшись із вікна, Маша
оглянулась урізнобіч і гаряче зашепотіла:
- Нонко! Рятуй! Усі наші дівчатка зовсім не
мають проходу од хлопців. Б'ють нас, ламають іграшки - просто життя
немає. Тобі ж не важко поговорити з ними - ти нейтральна. Тебе вони,
здається побоюються і неодмінно послухають. Врятуй нас, Нонко! А то
віриш - навіть апетит пропав і...
Далі Нонка вже не слухала Машиної балаканини
- пішло нецікаве. Великі оченята дівчинки ще більше округлились,
потім звузилися різко. Перед нею на мить стали обличчя Грицька
Бондаря та його товариства. Хлопці вчилися в іншій школі і стикатися
з ними доводилось тільки на вулиці або під час міжшкільних
спортивних змагань. Найбільше, звичайно, перепадало хлоп'ячому
верховоді - після двобоїв з Нонкою Грицько довго не міг причесати
свого чуба. Той буйний чуб, його гордість, після кожної атаки малої
амазонки втрачав з третину своєї мушкетерської краси. А заводій
місцевих мушкетерів дбав, щоб кожен його соратник мав достойний
зовнішній вигляд - широку і густу шевелюру, як у
Д'Артаньяна-Боярського. Тільки одно було незрозумілим - хлопчаки
вважали себе справжніми мушкетерами, та якось забували про лицарське
ставлення до осіб прекрасної статі. У кожній дівчинці вони бачили
лиш одвічно зрадливого ворога. І саме тому стільки сліз пролилось
під вікнами багатоповерхівок над зламаними велосипедиками та
знівеченими ляльками.
- Добре! - просто сказала Нонка, перепиняючи
торохкотіння Маші. Я доб'юсь від хлопців, щоб вони вас не зачіпали.
Але ти повинна попередити усіх своїх подруг, щоб вони більше не
кривлялися та не показували ні мені, ні мушкетерам своїх вреднючих
язиків. Бо обіцяю: окрім хлопців, ще й я вас так відлупцюю, що й до
нових півників та до нових віників не забудете.
- Ми на все згодні! - почала багатообіцяюче
Маша. - Ми тобі тістечок принесем...
- Передзвони подружкам, щоб зараз сиділи
вдома, - обірвала її Нонка, обмірковуючи щось, потім додала, - а
підвечір можете сміливо виходити на прогулянку - далі ваш спокій
буде забезпечений.
Мала войовниця, одягнувши беретку, круто
повернулась, перестрибнула декоративні кущики і знову так же
спокійно пішла, але вже в зворотному напрямку. "До резиденції
хлопців", - здогадалась Маша і стала заспокоєно жувати пиріжок.
II.
Біля штабу-куреня на занедбаному подвір'ї
призначеного під злом будиночка-чатували Денис та Сашко Воробйови. З
оцими братами-близнюками Нонці вже не раз доводилось виходити на
герць.
- Стій! - в один голос пролунало від куреня.
- Пароль!
- Констанція! - недбало кинула Нонка і
відважно направилась у курінь повз ошелешених братів. Воробйови
завжди були здивовані цьому дівчиську: пароль змінювався майже
щодня, але щоразу в її устах він називався точно. Дивна гостя досить
часто заявлялась сюди - неждано і з якоюсь просто дикою упертістю -
здебільшого з черговим ультиматумом, щоб хлопчаки не ображали
малюків або не обносили фруктового саду дідуся Каленика. Той сад
коло малої білявої хатини був останнім приватним закутком поміж
дев'ятиповерхових велетнів, його власник був доброзичливим і завжди
запрошував дітлахів поласувати солодкими плодами. Але мушкетерам
було цікавіше таємно проникати до саду, після таких вилазок не одне
дерево простягувало поламані гілки до свого господаря та його
гостей.
Відгорнувши штори куреня, зроблені з сітки з
начепленим на неї лапатим лопуховим листям, Нонка боляче наступила
на ногу крайньому з хлопців. Від різкого зойку мушкетери
підскочили.
- Ти! Іди за мною! - пальцем ткнула дівчина
у бік Грицька, а за якусь хвилю чекала вже його за межами
табору.
Після короткої позачергової наради ватажок
мушкетерів пішов за гостею. Побоювань його, звичайно, ніхто не
помітив, та й хто міг сумніватися в Грицьковій одвазі. Хоч ніхто не
міг і здогадатися, яку штуку може викинути будь-якої хвилини те
кляте дівча.
Ішли недовго. Біля розвалин сусіднього
будинку зупинились: десь тут мала бути резиденція Нонки. Але ще
жоден зі смертних не наважився проникнути туди без запрошення -
дикувата власниця таємного закутку зуміла б постояти за своє
помешкання.
І ось Грицькові пощастило! Останнім часом
він тільки й чекав нагоди, щоб відомстити цій дев'ятирічній забіяці
в юбці. Адже вона - ви тільки уявіть! - його п'ятикласника постійно
виставляла на посміховисько. Пощастило... та не дуже. Побіля самого
розвалля, коло висохлого дерева Нонка невідомо звідки взяла чорну
хустку й спритно зав'язала хлопцеві очі, та так міцно, що той аж
скривився.
Хвилин двадцать водила дівчина свого
супротивника серед руїн то колами, то взад і вперед, ледве стримуючи
сміх. А повернувшись ізнову на вихідне місце, біля сушняку, зробила
всього якісь два кроки вбік, одкрила замасковану заслонку і
сказала:
- Нагнись і лізь уперед! Та не бійся...
Грицько змушений був скоритись і сміливо
порачкував скоріше не вперед, а вниз, бо це була вирита самою Нонкою
лазівка до льоху. Головний хід до цієї схованки вона завалила
камінням та уламками даху.
- Ой! - несподівано звалився незрячий
хлопець на підлогу, на нього повалилась із сміхом Нонка.
- Терпи, мушкетер! Десантником будеш!
Грицько зі злістю зірвав пов'язку з очей і
випрямився. Але зразу ж довелось зажмуритись - просто в очі бив
ліхтарик із Нончиних рук.
- Я знаю велику таємницю! - загадково
сказала дівчинка, опустивши ліхтарик.
Грицько краєм ока оглянув ледве уловні
контури льоху. Виднілись якісь дивні предмети, клоччя паперу та
лахміття. Хлопець запитливо зупинився на звужених очах Нонки, що
виблискували не дивлячись на півтемряву і нагадували йому щось
колись бачене, але забуте.
Від легкого, але несподіваного поштовху
отаман мушкетерів утратив рівновагу і мимоволі сів на купу
клоччя.
- Я знаю велику таємницю! - спокійно
повторила Нонка.
- Яку? Скажи, - на цей раз озвався, ніби
зачарований, Грицько.
- Спочатку пообіцяй виконати моє невелике
прохання і тоді володарями цієї таємниці станемо ми обоє.
- Обіцяю. Тверде мушкетерське слово, -
проголосив поважно хлопчина, згадавши раптом, хто він такий.
- У мене на балконі живе рожева птиця
фламінго. Вона прилетіла з Африки...
- Ну то й що? - безбарвно відповів хлопець,
хоч його й зацікавила така новина.
- Та чи ти розумієш? До мене з Африки
фламінго прилетів.
- О-о! - вигукнув зачудовано Грицько і,
забувши про всі на світі образи, по-дружньому додав не без сумніву.
- А ти мені його покажеш?
- Хоч сьогодні. Приходь через годину під мій
балкон, але знай: про це не повинен знати ніхто. До того ж ти мусиш
виконати мою маленьку просьбу - ви, хлопчаки, з сьогоднішнього
вечора перестанете ображати дівчаток...
- Що? - скипів Грицько, але згадавши про
рожеву птицю фламінго, зразу ж охолов. - Добре. Нам, по правді, уже
і так набридло приструнчувати отих матусиних дочок. Та ми й не
підійдемо більше до них. Я прямо зараз і вирішу цю справу, - останні
слова хлопець виголосив, копіючи свого тата. А батько Грицьків,
начальник якогось об'єднання, назву якого так до цього часу й не
вдавалось вимовити синові, був людиною рішучою.
- Згода! - дівчинка і хлопчик потиснули одне
одному руку - угода укладена.
Після повторення конспіративно-маскувальних
операцій, Нонка за десяток хвилин зняла пов'язку з очей Грицька
знову ж таки біля того ж сухого дерева. Хлопець зам'явся.
- Ну, що тобі?
- А беретку даси поносити?
Нонка кивнула головою: безперечно.
Задоволені собою діти розійшлись.
III.
Через якусь годину Нонка вийшла зі своєї
кімнати на балкон і - остовпіла: увесь майданчик перед їхнім
під'їздом був заюрмлений дітворою. Тут були і товстунка Маша з усіма
подругами, і брати Воробйови, і багацько дівчаток і хлоп'ят із
сусідніх будинків. Аж дивно було, що між ними не було ні колотнечі,
ні суперечок. Усі нетерпляче дивились на Нонку і чогось чекали.
Серед юрми стояв і Грицько, який своїм
понурим винуватим виглядом ніби говорив: так уже вийшло, Нонко,
покажи свого фламінго всім.
Нонка, здавалось, образилась і зібралась
повернутись до квартири, але раптом біля неї знялась довга рожева
шия з прекрасною голівкою, а потім махнуло рожевими перами таке ж
прекрасне крило.
Захопленню дітлахів-глядачів не було меж.
Вони галасували, підстрибували, танцювали, прохали Нонку ще і ще
показувати заморського птаха і та не відмовлялася задовольнити
цікавість дитячого моря.
Якийсь перехожий, зваблений дитячим вереском
і собі задивився на балкон, потім засміявся, похитав головою і
мовчки пішов далі.
Коли Нонка незабаром вийшла у двір, її
оточили десятки рук з цукерками, фруктами, пиріжками, іграшками -
кожна дитина прагнула якось віддячити їй за радісне видовище.
А винуватиця торжества почувала себе
героїнею дня, знову і знову переказувала подробиці з життя дивної
птиці фламінго, які почула в одній з телепередач.
IV.
Ранком наступного дня Грицько обережно
підходив до Нончиної резиденції. Він мучився тим, що не дотримав
слова, не зберіг таємниці, яку йому довірили. Біля сухого дерева
хлопчик зупинився, бо почув чиєсь схлипування. Так. Дійсно, хтось
плакав. Може, якась дитина заблукала і не могла знайти виходу з
розвалля? Грицько обійшов і оглянув усе навкруги, але нікого не
зустрів. І знову спинився коло сушняка.
Несподівано його увагу привернула невелика
чорна щілина під уламками даху. Підійшовши ближче, хлопець легко
відсунув заслонку - дерев'яний щит з навішаними та добре
закріпленими на ньому гілками та дрібним камінням.
Ось вона, Нончина резиденція. Відкинувши
геть засланку, Грицько поліз у льох і швидко наткнувся на Нонку.
Вона не відсахнулась, не здивувалась, а знову заплакала.
Хлопець мовчав. Ногою він уперся в щось
металеве. "Ліхтарик!" - здогадався Грицько. Легке клацання - і поряд
освітилось заплакане обличчя Нонки.
- Що тобі треба? - без злості спитала вона,
- не бачив, як плачуть дівчата?
- Ти чого? - спромігся вимовити Грицько і
замовк. Він згадав таки, де бачив ці великі й розкосі очі - на
малюнку в одній з книжок колись давно його вразив погляд дикої
половецької дівчини.
- У мене сьогодні день народження, - сказала
врешті Нонка і схлипнула.
- Поздоровляю...
- Поздоровляю! - різко перекривила дівчинка,
- а таємницю не зберіг і тепер мій фламінго відлеті-і-ів...
- Та ти що? Не може бути! - злякався
Грицько, згадавши незабутню учорашню картину. Він відчув, що справді
здійснив злочин, відібравши заразом радість усіх дітей. На очі
хлопчикові мимоволі навернулись сльози.
Нонка навіть у півтемряві це помітила і
розкрила рот од здивування, захотіла було покепкувати над Грицьком,
але чомусь сказала:
- Пробач мені. Я... і тебе, і всіх обманула.
А обіцяла ж мамі нікого й ніколи не обманювати... Ніякого фламінго у
мене не було й немає.
- А! Розказуй казки! А вчора на балконі?
Хіба я не бачив?
- Та я показувала вам великого білого гусака
з довгою шиєю. Його купила моя мама... А сьогодні вона сказала, що
заріже цю милу добру птицю... мені на день народження. А я тепер
нічого не хочу. Навіть свята свого, якого стільки чекала. Бо до мене
ніхто ж не прийде в гості... Я нейтральна та ще й усіх обманула...
Бідний мій фламінго!..
- Стривай! - перебив хлопець. - Я тобі не
вірю. Твій фламінго був рожевий, а гуси білі або сірі. Хіба я не
знаю?
- Та я його обсипала рожевою пудрою, що
татко мамі подарував, а потім здалось мені мало, то я ще й
акварельними фарбами підмалювала...
Хвилю напівтемний льох таїв мовчанку, а
потім раптом вибухнув сміхом, дзвінким всепрощающим дитячим сміхом у
два голоси, який довго ще не хотів затихати.
- Ні, це не обман, - сказав, трохи
заспокоївшись, Грицько і знаюче додав, - це скоріше військова
хитрість. Запроси мене й моїх товаришів та й дівчаток до себе на
свято. Ми всі прийдемо. - І згадавши батькову улюблену фразу,
докінчив: - Явку гарантую!
Діти потисли одне одному руку. Тепер - як
приятелі.
- А признайся, Нонко, як ти могла угадувати
завжди наш пароль?
Дівчина взяла ліхтарик і мовчки відвела його
у дальній кінець льоху. А там показала на стелю, де в отворі
повітрепропускника, безладно закиданого сухою травою, усе ж
виднілося краплинами синє небо.
- Так це... ота труба, що стоїть недалеко
від нашого куреня?
Ніби підтверджуючи здогад Грицька, згори
почулися досить розбірливі голоси братів Воробйових.
- Ну, ти молодець, Нонко. Справжній...
мушкетер!
- Ні, Грицьку, не мушкетер. Ми ж тепер
будемо десантниками, правда?
- Так! - бадьоро відповів Грицько, а Нонка
зняла свою беретку й одягла її на кучеряву голівку хлопчака.
- А нашого фламінго ми врятуємо! Давай-но
віднесем його дідові Каленику. У нього просторе подвір'я. Житиме там
Гусак Фламінгович, як у Бога за пазухою. А ми будемо за ним
наглядати й підгодовувати…
- Оце так! - стукнула себе по лобі Нонка. -
А я до такого й не додумалась.
- Поспішімо! - і діти наввипередки кинулись
рятувати рожеву птицю фламінго.
V.
…А через кілька днів Нонка, Грицько і всі
їхні друзі з неприхованим жалем дивились на те, як велетенські
бульдозери розрівнювали розвалини старих будинків і ховали під
землею залишки обох резиденцій.
- Тут буде ваша спортивна школа! - весело
крикнув дітям бульдозерист дядько Тарас.
- На-а-ша школа, - розтягнула Нонка і без
ентузіазму додала: - Коли то ще вона буде?!
- Ходімте до дідуся й провідаємо нашого
Фламінго! - запропонував Грицько, наче злякавшись, що бульдозери
доберуться й до садиби старого Каленика - куточка живої природи
серед одноманітних багатоповерхівок.
- Ходімо! - дзвінко підхопила Нонка, і в її
очах затанцювали звичні іскорки.
Але вона раптом спостерегла, що у Грицька
здивовано витяглося обличчя. Він нарешті помітив Машу, яка вже
віддавна ходила недалечко біля дітей у надії, що ті будуть у
захопленні від її обновки - білосніжної пухнастої прикраси на
волоссі.
- Гляньте, що то в Маші за чортівня на
голові? - вигукнув Грицько.
Діти, наче за командою, повернули обличчя до
товстунки. "Нарешті! Помітили!" - зраділа Маша і почала свою
заготовлену роль, манірно декламуючи репліку з відомої байки:
- А етот нєжний пух достала я вчера… Он
афріканскій! Он от пе-лі-ка-на…
- ???
- А що ж ви гадаєте, якщо до Нонки літав з
Африки фламінго, то до мене на балкон не може залетіти пелікан?
- Та вже тоді краще хай прилетить пеліканша,
- засміялась Нонка. - Буде подругою для нашого Фламінго.
Горобчика звали Чивком. Сіренький.
Непосидючий. А ось його невеличке гніздечко під старою солом'яною
стріхою. А поряд тих гніздечок - повно. І звідусіль наче
дражняться:
- Чив-ко! Чив-ко!..
Горобчик був дуже гоноровитий. Ну й що з
того, що він такий маленький. Ось ще підросте трохи, то стане і
поважним, і шанованим. Каже якось сусідам:
- Який я Чивко? Я - Чив Чивович. І хай усі
мене звуть саме так. І не інакше...
- Дивись який! - захихотіли довкола.- Чив
Чи-во-вич! Чив Чи-во-вич! А що ти зробив такого, щоб тебе вважати
статечним горобцем?..
- А він навчився багато балакати та й більше
нічого. Ба-ла-кун, ба-ла-кун...
Задумався Чивко. Виявляється, що мало себе
назвати так чи інак. Треба ще й заслужити таке імення.
- Думай, Чиве! Думай! - шепотів не раз
собі.
А проте ніякі гадки не рятували горобчика в
цій ситуації. Приходили-прилітали до пташиної голівоньки, як
безтурботні метелики, покрутяться та й відлинуть, не лишивши й
сліду.
Минали дні й тижні. А Чивко все ніяк не мів
придумати: ну чим би вразити-подивувати горобину громаду, усе
підстріхове царство?! Аж похудав од зажури. Та трохи підріс,
подорослішав...
А нагода з'явилась зовсім несподівано.
Просто неждано-негадано. Чив одразу зрозумів: оце і є та можливість
виділитись, щоб усі його зразу заповажали.
Сталося таке. На хутірець прийшли
електромонтери і до стовпів з давно обірваними дротами прилаштували
нові. А далі ще й ліхтар почепили якраз побіля клуні. Гарненький
такий. З решіткою.
Чивко ніколи ще не бачив такого дива, але
одразу ж збагнув, що в тій металевій решітці можна вибудувати
гарненьке гніздечко. Певно ж буде не гірше, ніж у хвалькуватих
горожан, що іноді залітали з недалекого містечка.
Щойно монтери встигли відійти, як Чивко
спурхнув з низької солом'яної стріхи і залетів до решітки великого
та просто чудового ліхтаря.
- Ні в кого не буде такого гарного
гніздечка, як у мене! - подумав. А потім радісно защебетав на всю
потугу. Щоб чули всі мешканці горобиного царства:
- Це моє! Тут буде моє нове помешкання.
Зроблю квартиру - просто люкс. Горожани позаздрять...
Одні тому дивувалися. Інші не звертали
ніякої уваги на Чивкові витребеньки. Треті позаздрили: і чого нікому
з них не пощастило? Чому їх не осяяла така думка? Це ж треба: житиме
у високості, дивитиметься завше на всіх зверху вниз, навіть крил не
трудячи...
Тільки старенький дідусь-горобець похитав
головою і застеріг:
- Синку! Ти б не дуже поспішав. Здавна
кажуть: сім раз відмір, але раз відріж. Ти ж не знаєш добре, що то
за чудасія. Чи не завдасть вона тобі лиха?!
- Та не завдасть!..
- Я ось пригадую, що раніше тут, на хуторі,
жила велика людська родина. Ще була маленька дівчинка Ганнуся, яка
дуже любила слухати казочку про немудрого горобчика "Біда навчить".
Мені теж була до вподоби ця гарна казочка. Я навіть ім'я авторки
назавжди запам'ятав - Леся Українка. Така чудова письменниця... Але
про що ж я хотів сказати? Еге-ге... Старий уже став... А, таки
згадав. Коли ці люди жили тут, на хуторі, то на одному з стовпів
висіло трохи інше диво, що ночами світилося, його люди називали
лампочкою. Але ніхто з птахів не наважувався до неї підлітати.
Боялися... Може, й це подібний світильник...
- Ой, не лякайте, будь-ласка! Це зовсім
інше. Вибачте, мені треба працювати ...
І Чивко не гаяв часу. Швиденько назбирав і
соломки, і пір'ячка. Таку гарненьку квартиру собі облаштував між
решіткою та світильником ліхтаря, що де там іншим. І не снилося! Про
рідну солом'яну стріху горобчик геть забув...
Сидить днями цілими у гніздечку. Так йому
любо та мило. Тільки позирає гордо згори вниз. Та інші горобці давно
вже призвичаїлись до появи нової квартири Чивка та й не звертали
більше на нього уваги. Пишається - то й нехай собі пишається.
Гніздечко у Чивка широке та просторе. От
тільки хазяєчки в ньому ще нема. Вже й приглянулась було
горобівна-горожанка, що зі своїми родичами прилітала якось на хутір.
Та щось більше вона не навідувалась, а кидати новенької квартири
заради пошуку в містечку нареченої-чужаниці не хотілось. Ще поки
повернеться, то знайдеться який-небудь шпак та займе звільнене
гніздечко. Спробуй тоді його випхати звідти.
От почув якось Чивко, що красуня-горожанка
завітала на сусідній хутір. То й полинув туди - назустріч своєму
щастю. Чом би й не посвататись до неї Чивкові? Та як почує красуня
про таку незвичайну квартиру, то й хвилинки, певно, не вагатиметься.
Одразу ж погодиться поєднати з ним свою долю.
Та тільки марно літав Чивко на той хутір.
Туди завітала зовсім інша горобівна. Якась нечупара... Хай таке
добро припаде кому іншому!
Повернувся Чивко додому дуже натомлений та й
одразу до свого помешкання. Заснув, наче вмер. А й не знав, що вдень
до клуні знову навідались монтери та й прилаштували для нового
хазяїна чорненьку клацалку на ліхтарному стовпі. Вмикай, коли
знадобиться.
Коли стемніло, повернувся на хутір хазяїн та
й засвітив ліхтар. А наш Чивко спить собі, як убитий. Аж сниться
йому така чудова картина. До їхньої стріхи прилетіла городська
красуня та тільки й знає, що поглядає на стовп з його незрівнянною
квартирою та все гарненько розпитує:
- А хто ж то живе в такому прекрасному
гніздечку?
А всі довкола - і старі, й малі - розказують
навперебій:
- Та це наш Чив Чивович там живе! Та тільки
сам як палець. От би вам із ним побратись. Така б пара була
розчудесна...
- А я й не проти... Бо чула вже не раз про
славного Чива Чивовича... Та якось ніби й бачила... Справжній
красень! З таким рай і в курені, не те що в такій дивовижній
квартирі...
Від таких слів Чивкові стає гаряче. Його аж
у піт кидає. Нарешті горобина мрія здійснилась! Він хоче від радості
заспівати-защебетати. Ось зараз він пурхне до своєї милої та обійме
її крильми... Але що ж це таке? Пече просто незносно. Невже такий
палючий вогонь кохання?! Пече просто жахливо. Горобець раптом
пробуджується й сліпне на хвилю від яскравого світла. Здавалось, що
й він, і його гніздо палає вогнем. Та полум'я ще не було. Від
пекучо-блискучої несподіванки Чивко метнувся і вдарився боляче об
гарячу решітку, обпікся об розпечений світильник і грудкою впав униз
- на батьківсько-материнську стріху, про яку останнім часом майже й
не згадував. Слідом за ним спалахнуло гніздечко й палаюча солома
вкупі з пір'ям посипалась на землю. Один такий полум'яний пучок,
розгорівшись у повітрі, впав на стріху поряд з Чивком. Ще мить - і
солом'яна стріха з усім сплячим горобиним царством спалахне, мов
величезний смолоскип.
- Рятуйтесь! - закричав щосили Чивко, а сам
крильми закрив палаючий клубок.
- Тільки б не загорілась стріха! -
пронизувала все його єство єдина думка. - Тільки б не
загорілась...
Знявся великий переполох. Великі й малі,
старі й молоді птахи вихопилися з гнізд, подивовані тим, що надворі
вже ніч, а знову стало видно, наче вдень.
Спочатку всі погляди спрямовувались на
сліпучий ліхтар, хоча голос, що їх пробудив, звучав зовсім не
звідти. Та й ніякої квартири Чивка, ані його самого біля ліхтаря вже
не виднілось. Мов ніколи й не було...
Раптом усі побачили на стрісі
напівживого-напівмертвого Чивка, що своїм тілом догашував вогонь.
Хто був поближче, кинувся на допомогу. Останні іскринки було збито й
погашено. Гороб'яче царство з полегшенням зітхнуло.
Чивко трохи очуняв. Обпалений, погорілий,
але все ж живий, він відчував у собі якесь піднесення. За своєю
знищеною квартирою він анітрохи не жалкував. Був щасливий тим, що
вдалось відвернути загрозу від його галасливого роду. Але раптом
його так сильно обпекло, що Чивко аж здригнувся. Та то був не
вогонь, а відчуття сорому за свою гоноровитість і бездумність.
- От тепер натішаться усякі насмішники...
Так мені й треба... - гадав Чивко.
Та ні від кого він так і не почув жодного
слова докору чи кпинів.
- Спасибі тобі, синку! - сказав старезний
дідусь-горобець.- Дякуємо тобі за порятунок нашої спільної домівки і
наших душ. Повертайся до нас. Живи під рідною стріхою - і всі болі
та рани твої загояться...
Скоро по тому наш горобчик-експериментатор
навіть не помітив, як його почали називати Чивом Чивовичем. Та й чи
це головне в житті? А подругу Чивко таки знайшов. Тут же під рідною
стріхою. І все дивувався: як же він не бачив такої краси поряд з
собою раніше.
- А ти дуже високо задирав свій клюв, то й
просто не міг мене бачити! - усміхалась кохана.
Але Чивко не ображався в таких випадках і
тільки міцніше пригортав до себе свою обраницю.
Жив та пробував у прикарпатському краї
леґінь на ім'я Степан. І такий уже він був красний та відважний, не
по літах поважний, що дівчата аж з острахом на нього позирали.
Ходять, бувало, та зітхають, а сльози самі з очей котяться. Який же
він гордовитий, кажуть. Бо на них, мовляв, і не погляне. Журяться
собі дівчата, а серденько, наче сніг, тане - од вроди юначої, од
вдачі козачої.
А Степан і не думав гордитися-хизуватися.
Якщо й не помічав тих поглядів дівочих, то не через пиху-погорду.
Жив бо він мрією, яку передавано з роду в рід, від покоління до
покоління. Марив тією надією - сподіванкою його батько, марив дід, і
прадід, і прапрадід. Усі пращури до найвіддаленішого коліна. І все
про них казали: оці Бандери просто химерні, все шукають собі в
наречену якусь таку Красуню Волю Українську. Летять роки й
десятиліття, а вони все кониками вороними скачуть - шукають
щастя-удачу. І горять їхні серця полум'ям щирим, палають жагою
подвижництва й офіри. Та от тільки удача їх обминає: якщо й
зустрінуть оту красу несказанну, то тільки на мить. Махне крильми
Красуня Воля Українська - та й жарптицею відлетить. Залишиться на
згадку перо жарптиче та й знову до пошуків і подвижництва кличе.
Така й Степанові судилась доля. Якось він
зустрів посеред поля дівча неземної краси: дві пишні пшеничні коси
спадають у неї злотисто, а очі - мов небо пречисте. А усміхи - зорі
іскристі.
Питає Степан:
- Чому ти, дівчино, сумна-невесела?
А та йому й одказує:
- Подивися, козаче, на міста наші й села.
Стільки там горя, лиха й біди. Мабуть, сумувати я буду завжди...
- А хто ж ти така? - питає леґінь.
- Я Красуня Воля Українська, -
одмовила-прорекла і серце козаче, наче жариною, обпекла.
- Будь зі мною у парі! - гаряче гукнув
Бандера. - Для тебе я здолаю всілякі напасті, принесу рідному краєві
добробут і щастя. Пригорнися до мене, моя ти доле. Я прожену твої
смутки та болі...
- До серця ти мені, козаче! Та не стану
твоєю одначе... Доки ходять по нашій землі-матусі хижі
звірі-двійнята, до тебе, юначе, я не пригорнуся і під вінець нам не
стати.
- А де ж їх знайти, отих хижаків? Що вони за
одні?
- У старезної Баби Яги на службі ті звірі
страшні. Боїться їх навіть сам Чахлик - нікчемний Кощій. Хто
стрінеться з ними, то всяк утікає мерщій. Такі вже кровожерні ті
звірі шаблезубі, що кожному несуть смерть-згубу. Отож є у Яги, мені
ти повір, Коричневий Звір і Червоний Звір. Вони їй І не слуги і не
діти рідні та любі, а якісь зайди жорстокі та грубі. Обоє
хитрі-хитрющі, на кров людську ненаситющі. Один - кров людську
випиває, а інший - тіло людське шматує-поглинає. В одного на лобі
свастика-хрест, а в іншого зірка палає. Та від кожного з них людям
нашим життя немає. А сама Баба Яга, коли спати ляга, то з острахом
дума, чи до ранку хтось із тих звірів її не схрума. А тому бабця
одним оком спить, а другим кліпа. І до світанку її щось ніби мучить
і тіпа. Кажуть, кликав Бабу Ягу сам Кощій економкою до себе в
палати. Мовляв, усе-таки краще, ніж для тих ненажер сніданком
стати...
- Я піду на битву з хижаками отими! А зі
мною пліч-о-пліч стануть мої побратими. Станемо проти зайд, як
могутня лава. Здобудемо рідній землі величчя і славу.
- Зичу тобі і козакам - побратимам звитяжних
боїв, щоби мрію свою заповітну ти здійснити зумів.
Злетіла Красуня Воля Українська у небо
жар-птицею, лишивши Степанові злотисте-іскристе перо. Узяв його з
собою як талісман Бандера, стиснув у руці дідівсько-батьківську
шаблюку, з якою ніколи не розлучався, та й пішов скликати
козаків-побратимів на битву з неситими ворогами.
От як назбиралася вояків ватага, то й пішли
вони на бій кривавий. Виманили козаки Коричневого Звіра і Червоного
Звіра з їхнього лігва, що було в самій гущі дрімучого лісу, у Баби
Яги володіннях. І почалася битва. Довго билися вони, і кров текла
струмками та ріками. Багато козаків загинуло, а звірі лишалися
нездоланними. Відступили вояки, щоб заживити рани, та з новими
силами піти знову на зайд-ворогів.
Присів спочити над струмком Степан, промив
рани глибокі від звірячих пазурів та й задумався. Коли бачить:
старенький дідусь недалечко нахилився над прохолодною водою, а
розігнутися вже й не може. Допоміг Бандера дідові, одвів його від
струмка та й посадив під кущем калини на травицю зелену.
- Відпочиньте, дідусю! Наберетесь сили, то й
підете далі. Певно, далека у вас дорога?
- Та дорога моя вже недалечка. Прожив я
довге-предовге життя, то й прийшов сюди помирати. Ось під цією
калиною над чистим струмочком і хотів би знайти собі вічний
притулок. Смерть у мене вже за плечима, хотів наостанок напитися
водиці, та, як бачиш, уже не зігнуся й не розігнуся... Жити мені
лишилось якусь хвилину, тож пообіцяй, що поховаєш мене, сину... А я
тим тобі віддячу, що відкрию долю козачу. Зможеш ти подолати
Коричневого Звіра і Червоного Звіра, але для цього маєш принести
своє життя в офіру. Хоч є в тебе неабияка сила, та не зможе вона
звести звірів до могили. Тільки кров'ю твоєю гарячою та тілом
залізним козачим захлинуться-подавляться ті хижаки та згинуть на
вічні віки. Тоді Красуня Воля Українська засяє на всі світи, а в її
серці і в піснях величних житимеш ти. Тож у тебе є ще вибір. Можеш
відмовитись і жити для себе одного. А можеш померти задля загалу
всього - заради землі материнської, задля Красуні Волі
Української...
Випив дідусь водиці, піднесеної Степаном,
попрощався з білим світом та й помер. Поховав його Бандера під
калиною, поклав на могилці перо жарптиче, а сам пішов у глушину
лісову, у нетрі дикі, де мешкала Баба Яга одвіку. Вирішив: краще
самому згинуть, ніж бачити в муках рідну землю - Україну.
А Баба Яга тим часом звірів-двійнят
попереджає: усіх-усіх людей терзайте-поїдайте, але Степана Бандеру
не займайте, не чіпайте. Бо такий у ньому дух козачий-клятий, що
розірве-рознесе вас на дрібненьке шмаття. А звірі з Баби Яги одно
регочуть та вірити її словам не хочуть.
От сіла бабця до своєї ступи, мітлою махнула
та й до Чахлика-Кощія на гостину майнула. А звірі-двійнята
посиділи-посиділи удома та й пішли на лови. Аж бачать: козак якийсь
до них прямує, нічого не бачить і не чує.
- Та це ж один з отих забіяк, що з ними
побились ми всмак! От ми ним і поласуєм! - каже один із звірів.
А другий застерігає:
- А може, це той Степан, що Баба Яга казала?
Коли б якої біди ми од нього собі не дістали...
- Оце мені іще страхополох! Ти пам'ятаєш,
щоб хоч одне казання баби та збулось?!
Отож накинулись Коричневий Звір і Червоний
Звір на Степана Бандеру.
А він лише для годиться шаблюкою махає, а
сам хижаків до себе підпускає. От упився в його серце Коричневий
Звір та й випив усю кров до краплинки. А Червоний Звір теж не чекає
ні хвилинки - роззявив свою пащеку бридку-зубату та й ковтнув одразу
всього козака. Так то вони потішили свою жадобу. Тільки чом це в
одного звіра очі лізуть на лоба, а далі - і в другого. Щось їх стало
зсередини роздувати. Почали обидва злякано повітря хапати. Ростуть
та круглішають. Стали з них дві здоровенні волохаті кулі та й
луснули-розірвались на дрібнесеньке шмаття. Ото вам, кляті, за
сльози вдовині, за плачі дитячі, за біди України, за козацькі
невдачі.
А Красуня Воля Українська сплела собі
віночок з блакитних та жовтих квіточок та й пішла по рідному краю. І
задзвеніло понад зеленими лугами та тінистими дібровами:
Будем того пам'ятати,
Що здолав
звіриська,
Буде вічно процвітати
Воля Українська!
І зажебоніли хвилечки струмочків і
річок:
Хай летять лункі хорали
Здалека і
зблизька.
Без Бандери не постала б
Воля Українська.
І защебетали жайворонки аж попід білими
хмаринами у залитому золотим промінням блакитному піднебессі:
Рідний край всіх пам'ятає,
Хто долав
звіриська.
Хай довічно процвітає
Воля Українська.
І полетіли міріади пташок і понесли в своїх
клювах квітки - сині та жовті - по всьому-всенькому краю як звістку
про те, що більше нема ні Коричневого Звіра, ні Червоного Звіра. А
хазяйкою на землі багатій та щедротній стала Красуня Воля
Українська.
Жила-була на світі дівчина. І звали її
Україною. Дівчина така чарівлива, що й ніхто ні під зорями, ні під
сонцем такої ще не бачив. І гнучка, мов тополина. І розкішна, мов
калина. І вродлива, як весна буйнотрава. І привітна, як літо
ласкаве. І щедра, як осінь багряна. І палка, як зима рум'яна. А
тільки та врода незрівнянна викликала в околу не втіху, не радість,
а заздрість. А добре слово дівчини та її серце співчутливе
пробуджували чомусь не чулість та ніжність, а загребущість та
хижість. І приходили усілякі злюки лихотворні, зайди непоборні - і
мучили її, і терзали, і нівечили, і топтали, і калічили, і
четвертували. А Україна поплаче дрібненько, западе в землю
глибоченько, а далі з якогось шматочка знову відродиться. І знову
буяє й красується, як вишня в садочку. А чому, спитаєш ти? А тому,
що на цілий окіл отих злюк лихотворних, зайд непоборних завжди
знаходилось потрібне число лицарів. Таких, що й життя не шкодували
заради неї.
А як же тепер? Чому красуня Україна знову
запечалилась-похилилася? А ось тому, що необхідного числа лицарства
якраз і бракує.
Але ж і ти не останній серед
юнацтва-козацтва! Підростай-но скоріше і поповнюй лицарські лави.
Перехитри свої лінощі вреднючі, прожени свою байдужість поганючу!
Стань її лицарем!
|
