Бібліотечка "Просвіти" Херсонщини

• Проза

• Поезія

• Драматургія

• Музичні видання

• Літературознавство

• Персоналії (книги про...)

• Історія

• Публіцистика

• Видання, що продовжуються: альманахи, збірники тощо

• Інше

Василенко Микола Олександрович

Курай для пожежі

Том 1
Щоденникові записи 1970-1985 рр.

2007

1970 | 1971 | 1972 | 1973 | 1976
1977 | 1978 | 1979 | 1980 | 1981
1982 | 1983 | 1984 | 1985

Ілюстративні матеріали

Скачати у форматі *.doc (460 kb)

"Ніякий українець не повинен забирати з собою у могилу того, що знає, що пережив, а що може мати загальний інтерес, хоч би із малої закутини нашої землі".

А.Чайковський

Незабутнім батькам моїм присвячую

На початку 1991 року доктор, професор Альбертського університету в Едмонтоні Яр Славутич радив Миколі Василенкові видати друком щоденникові записи.

Але авторові тоді подумалося, що вони будуть нецікавими для читача, який ще цупко тримається радянських стереотипів. Згодом, коли прийшло нове покоління з новим світоглядом, яке не жило за комуністичного режиму, зрозумів: "історія дрібниць" (з дрібниць складається життя) не буде зайвою для людини, яка цікавиться філософією життя, живими фактами минулого і легко побачить у записах щось цікаве для себе.

Видання ілюстроване світлинами з архіву автора.

В19

Василенко М.О.

Курай для пожежі: У 2-х т. Том 1. Щоденникові записи 1970-1985 рр. - К.-Херсон: Просвіта, 2007. - 447 с.: іл.

ISBN: 978-966-2133-01-1

Микола Василенко. м. Херсон

З відкритою душею

(Про щоденникові одкровення
Миколи Василенка)

Вітчизняна мемуаристика (щоденники, автобіографії, подорожні нотатки, есеї, автобіографічні повісті, сповіді, спомини тощо) має загальновідомі набутки, значення яких важко переоцінити. Досить згадати спадщину Григорія Грабянки й Самійла Величка, Ізмаїла Срезневського й Тараса Шевченка, Якова Головацького й Пантелеймона Куліша, Івана Франка і Михайла Грушевського, Уласа Самчука та Євгена Маланюка, Бориса Антоненка-Давидовича і Дмитра Нитченка... У мемуарах цих та інших відомих людей постають Україна і світ від давен до сучасності, віддзеркалюються важливі історичні події та явища культурно-мистецького життя, закарбовуються риси тієї чи іншої епохи. А водночас спогади й щоденні нотатки відображають духовний світ кожного з авторів, їх суб'єктивне бачення найрізноманітніших суспільних процесів, оцінки тих чи інших визначних і малознаних постатей.

З цієї точки зору мемуарні записи херсонського літератора і громадського діяча Миколи Олександровича Василенка "Курай для пожежі" (1970-1985) - це справжня скарбниця думок і почуттів, спостережень і узагальнень українського письменника-гуманіста другої половини XX століття, якому судилося пережити часи голодоморів і репресій, пройти через випробування Другої світової війни і нетрі сталінських концтаборів, крізь багаторічне замовчування й одверте цькування як митця, що не вписувався в рамки єдино дозволеного в СРСР "соціалістичного реалізму". Часопростір щоденникової книги письменника розширюється через численні ретроспекції, оцінки, ремінісценції, повертаючи читача в глибину минулих сторіч і тисячоліть, змушуючи його задуматись над долею українців на тлі вселюдської історії, особливо ж у контексті значних подій XX ст.

Відштовхуючись від істини, що "життя - це сон, що сниться Богові", Микола Василенко прагне зафіксувати в пам'яті все найважливіше, найсуттєвіше, найголовніше.

Окрайці думок митця, емоційні спалахи, викликані різними ситуаціями, історичні екскурси, літературно-мистецькі коментарі, публіцистичні вкраплення, анекдотичні родзинки, ліричні відступи, поетичні аплікації, афоризми - все це в сукупності творить ефект документального поліекранного кіно, мозаїкою якого захоплюєшся і вперше, і вдруге, і ще не раз надалі, звертаючи увагу на інші нюанси, штрихи, інтонації. Сповідальна книга М.Василенка, наче в дзеркалі, відображає обличчя епохи і ті сліди, які вона наклала на долі людські.

З щемом і трепетом, неприхованим захопленням і любов'ю розповідає письменник про минувшину і сучасність України, про справжніх патріотів-подвижників, які не шкодували сил і самого життя заради рідного краю. Особливу ж увагу він приділяє своїм співтабірникам Григорієві Кочуру, Дмитрові Паламарчуку, Миколі Сармі-Соколовському, Любомирові Полюзі, Євгенові Дацюку, Іванові Гришину-Грищуку, Григорію Полянкеру, Кузьмі Хобзею, Іванові Савичу (Лук'яненку), які пройшли через пекло сталінських репресій.

Автор оспівує національні святині, які, на жаль, не лише в радянські часи ставали об'єктом зневаги й нищення, а й сьогодні, в незалежній Україні, відсуваються на задній план, відверто плюндруються й ігноруються. Насамперед ідеться про рідну мову, ставлення до якої визначає рівень духовності суспільства. Міркування Миколи Василенка з далеких 80-х рр. звучать актуально й сьогодні, коли непомірно активізуються з боку імперського сусіди не лише політичні, економічні, а й інформаційні та мовні війни.

"Мова - це не просто засіб спілкування між людьми, мова для українця значно більше. Це передня смуга фронту боротьби за існування нації, це найдорожча пам'ять віків" (20 грудня 1985 р.).

"Мета русифікаторів - зробити з неросіянина безвільного раба. А немає більшого ворога у своєму національному домі, як безвільний раб" (15 лютого 1985 р.).

З такими спостереженнями й висновками важко не погодитися, адже ж "рідна мова - це наш космічний код, ключі від безсмертя, які багато хто з українців загубив", як наголошує мемуарист.

Щоденникова книга М.Василенка "Курай для пожежі" сповнена болю від споглядання фатальних змін, які відбуваються в українському суспільстві як наслідок радянізації (національний нігілізм, винародовлення, перевертенство, тотальна русифікація, безпам'ятство, рабськість, бездуховність). Ці загрозливі процеси і явища, на превеликий жаль, і нині не подолані й продовжують завдавати смертельних ударів у саме серце незалежної України.

Дуже не хочеться, щоб виявилися пророчими Василенкові слова-попередження, занотовані 16 червня 1979 року: "Якщо корозію душі не зупинити, то у недалекому майбутньому Україну заселятимуть українці-мутанти". Чи не правда, досить страхітлива перспектива? Проте, як не гірко це визнати, повороту на краще і досі не відбулось.

Читаймо "Курай для пожежі" М.Василенка і поміркуймо, чи все ми зробили для того, щоб не згасало сонце українськості.

Іван Немченко,
кандидат філологічних наук

Коротка біографія і творчий доробок
Миколи Василенка

Микола Василенко народився 1 травня 1924 року на Херсонщині. До війни закінчив 9 класів Херсонської середньої школи № 22. На початку 1943 року був вивезений на примусові роботи до Німеччини. З 1945 року служив у Радянській Армії. 1947 року з політичних мотивів арештований органами НКВД. Вирок - 10 років ув'язнення в лагерях ГУЛАГу.

Працював на вугільних шахтах Заполяр'я, м. Інта. 1955 року звільнений зі зняттям судимості. 1960 року закінчив Горлівський індустріальний технікум. Працював електрослюсарем, майстром на ХБК, інженером "Херсоненерго" Херсонського раднаргоспу, старшим інженером на Херсонському виноробному заводі.

Поезію почав писати з шкільних років, публікувався у міській та районній періодичній пресі.

Після ув'язнення друкував оригінальну поезію та переклади з іноземних мов у часописах "Україна", "Вітчизна", "Жовтень", "Горизонт", "Донбас".

1990 р. вийшли друком перші поетичні збірки "Небовий ключ" і "Очна ставка" (м. Сімферополь, видавництво "Таврія").

1993 р. повість "Лаодика" в альманасі "Степ" (Херсон).

1999 р. "Жменя дощу", поезія ("Айлант", Херсон).

2004 р. "Курай для пожежі", поезія ("Просвіта", Київ-Херсон).

2005 р. "Сердце не камень", поезія, переклад Н.Ка-сьянова.

1996 р. "Жариста шабля", поема-казка ("Пілотні школи", Херсон).

1997 р. "Ключ від королівства", англійська народна поезія мовою оригіналу і українською ("Айлант", Херсон).

2001 р. "На горі стояла хата", поезія для дітей молодшого шкільного віку ("Айлант", Херсон).

2003 р. "Усе царство - за коня!", віршовані казки ("Просвіта", Херсон).

2002 р. "Уламки імперії", історичний роман ("Просвіта", Київ-Херсон).

Переклади у колективних збірниках:

1. "Антологія чеської поезії", (Київ, 1966).

2. Серія "Перлини світової лірики. Максим Богданович", (Київ, 1997).

3. "Теплі скарби", з карачаївської мови (Сімферополь, 1972).

4. "Поезії: квартальник", з англійської, (Київ, 1973).

5. "Відлуння гір і степів", з чеченської, (Сімферополь, 1980).

6. "Линемо до одного моря-океану", з болгарської (Сімферополь,1983).

7. "Від імені горян я промовляю", з інгуської (Сімферополь, 1984).

8. "Голоси гір і степів", з осетинської (Одеса, 1987).

9. "Квітнева Тиса", з угорської, (Сімферополь, 1990).

Микола Василенко член Національної Спілки письменників України з 1992 року, лауреат всеукраїнської літературної премії ім. Василя Мисика, автор численних публікацій у періодичній пресі, учасник війни.

"У кожного був свій оберіг. Для поета Миколи Василенка таким оберегом стали рідна історія та культура, життєвий чин достойників, які словом і зброєю рятували націю від згасання на манівцях".

Світлана Антонишин, "Літературна Україна", № 26, 8 липня 2004 р.

1 9 7 0

12-18 квітня 1970

Мав відрядження, перевіряв стан техніки безпеки на Генічеському винзаводі та в радгоспі ім. Космонавта Комарова. Дощило. Іноді визирало сонце і йому усміхалося зелене довкілля. Дружно цвітуть абрикоси, на тополях появилися перші листочки. Озимина у полі густа й весела, пар виблискує чистим хромом. Оживають лісосмуги, прилетіли шпаки. Земля дихає рівно й на повні свої земні груди, - галасує весняне пробудження. Гарна наша Херсонщина! Чарівні й розкішні весною степи.

Винрадгосп ім. Комарова створено на базі колгоспу. Колгосп був не бідний і не багатий. Колгоспники встигли побудувати автогараж, гарний будинок для колгоспного правління, клуб, кілька хат для переселенців. Подвір'я радгоспу широке і прибране, але на задвірках... не дай, Господи! Лежить торішнє сміття, будівельні відходи, металевий брухт тощо. У селі ще багато хат-мазанок. На фоні новозбудованих будинків вони виглядають музейними експонатами. Селяни пораються на своїх городах: саджають городину. Садів не мають. За селом великі радгоспівські сади. Їхніми плодами і користуються. Техніка безпеки на низькому рівні. На неї дивляться очима обивателя: не сунь пальця в машину - і вона не відріже.

У радгоспі вчора було весілля. Сьогодні вулицею ходили "цигани" - ряжені весільчани. Одна жіночка, пританцьовуючи, співала:

Буряки я копала,

до вечора вибирала,

котрі менші - у машину,

котрі більші - у торбину!

Самогону наварила,

усю ланку напоїла,

ще й напився голова,

із райкому було два.

А бухгалтер хлепче, хлепче -

рахувати буде легше.

Поскільки радгосп не має кімнат для ночівлі приїжджих, то мені доводилося щодня їздити за тридцять кілометрів у генічеський готель.

Місто Генічеськ. У нарисі "Генічеськ" П.Коваль пише, що місто засноване 1784 року, але хто його заснував і чому має таку назву - ні слова. Прочитавши нарис, можна подумати, що місто - рай земний і цвіте воно всіма кольорами. Насправді йому далеко до раю. Тут і зруйновані машинами вулиці, і багато, навіть у центрі міста, саманних будинків, і хмари пилюги, і брудні кінотеатри, і насичена сірководнем вода... Правда, у центрі міста стоїть новий будинок райкому партії. Перед будинком виставлені на постаменті дерев'яні трьохметрової висоти літери, які прочитуються так: "КПСС - разум, честь и совесть нашей эпохи". Поряд - статуя Леніна і цифри також трьохметрової висоти 1870-1970.

У кінотеатрі "Дружба" дивився кінофільм "Разоблачение". Фільм про перших чекістів, які оперували в часи громадянської війни на терені Середньої Азії. Фільм шитий білими нитками.

В іншому кінотеатрі дивився кінофільм "Цветы запоздалые" за постановкою Роома. Більше б таких картин і менше штампованих агіток, цікавіше було б жити людині.

22 квітня 1970

Мене нагородили ювілейною медаллю "За доблестный труд. В ознаменование 100-летия со дня рождения В.И.Ленина" Що це? Помилка? Замість батога - пряник. З 1960 року, коли КГБ постійно нагадувало, що наді мною висить на волосині їхній меч, жодної похвали за сумлінну працю не мав. І раптом - медаль!

Пригадався 1963 рік. Я працював у РУ "Херсоненерго" Херсонського раднаргоспу інженером ПТО. Літом мав службове відрядження в Київ, у Міністерство енергетики УРСР. Виконавши в міністерстві завдання, покладене на мене, до Херсона повертався пароплавом. Зі мною в каюті їхав начальник управління Черкаського раднаргоспу А.С. До мене ставився приязно. Погода була тепла, сонячна і ми більше перебували на палубі, ніж у каюті. Розмовляли про все і ні про що. Але коли зайшла мова про Каховське водосховище і я висловив свою думку, що колись за непродумане будівництво гідроузлів наші нащадки назвуть нас дикунами і почнуть ставити берегові бетоновані дамби, щоб хоч трохи відвоювати безглуздо затоплені нами плодоносні землі, він спалахнув. "Как смеете! Вы работник Совнархоза и допускаете такие мысли? Вам что не известно, что строительство гидроузлов санкционировано центральным комитетом и правительством?" Висказавши тираду, він замовк і відійшов від мене.

За тиждень до нашого Управління прийшов співпрацівник КГБ. Поставили питання про моє "несоответствие занимаемой должности". Із досвіду життя я вже знав, що це означало. Як бути? Якими засобами захиститися? Пригадалися слова Миколи С., він казав, що іноді не гріх у таких випадках, як захист, написати оду партократові, він любить славу.

І я написав вірш "Дай, Кубо, руку!", і надіслав його до редакції газети "Радянська Україна", - орган ЦК КПУ. Саме тоді до Києва прибув Фідель Кастро. Вірш без правок одразу опублікували на першій полосі газети поряд із портретом Фіделя. Питання про "несоответствие занимаемой должности" було знято, але, все ж таки, мою платню зменшили на десять руб.

Давно це було, але і досі вважаю цей вчинок за свій гріх.

На Дніпрі велика повінь. Кажуть, раптово спустили воду із Каховського водосховища, бояться, що дамби можуть не витримаюти цьогорічного натиску води. Рівень води на Дніпрі 475 см. вище умовного нуля. Усі городи на лівому березі затоплено. Деякі дачні будиночки затоплені по вікна, а деякі - по дах. Дачники на човнах плавають по своїх городах поміж фруктовими деревами, які буйно цвітуть, особливо яблуні, черешні, персики... і всі вони стоять по коліно у воді. Розкішне квітування віддзеркалюється на тихих плесах води, творить казковий весняний пейзаж. Безліч кольорів, відтінків, нюансів, запах молодої води, спів пташок, кахкання пернатої дичини, метушня лисок на озерах освітлює людську душу, але не радіє душа: дерева цвітуть востаннє і звірята можуть не дочекатися порятунку, і городини не буде, і висока вода може знести в море дачні будиночки...

Із Загорянівки мати привезла різнокольорові крашанки. У такі дні вона внутрішньо світиться якимсь особливим духовним світлом. Коли дивишся на неї, натхненну й радісну, сам робишся таким же. Хіба це не таїна споріднених душ? Де відповідь?

27 квітня 1970

У справах цивільної оборони їздив "Москвичем" із П.Майнером та В.Яструбом у радгосп "Червоний маяк". Радгосп розташований на терені колишнього Григоріє-Бізюкового чоловічого монастиря. На подвір'ї радгоспу стоїть (якимсь дивом уцілів) кам'яний стоян від монастирської брами. Кажуть, партійні антихристи колись руйнували стояни трактором, то одного звалили, а другого трактор не подужав. Так він і залишився стояти, як свідок історії. Недалеко від стояна височить цегляна арка висотою метрів десять. Церкву зривали динамітом. Стіни завалилися, а кам'яна арка залишилася стояти, - для повторного заряду не вистачило динаміту. Тепер під аркою зроблено літній кінотеатр. Добре, що нечестивцям Бог не дав роги: увесь світ би перекололи.

Інженер з техніки безпеки радгоспу ходить із синяками на обличчі. Каже, два дні тому на вулиці його зустріли хулігани.

- Мужик, дай прикурить.

- Не курю.

- А, падло, ты еще и не куришь!..

2 травня 1970

Із дядьком Михайлом їздив у Загорянівку. Він підполковник, намагався зі мною говорити українською мовою, але це у нього не зовсім добре виходило. Довготривала служба в радянській армії, тривала відсутність україномовного середовища вивітрили із його мізків рідну мову. Ходили до Патравкиного ставка. Колись ставок був глибокий і чистий, водилася риба. Тепер увесь у зарослях. За часів НЕПу його збудував "куркуль" Патравка. Пізніше гепеушники його вивезли з родиною до Сибіру, а ставок залишився. Недавно радгосп з наміром розводити рибу зробив новий ставок, але намір не справдився: появилося браконьєрів більше, ніж риби. Ставили сторожу, але сторожа не встерегла - сама ночами неводом ловила рибу. Зараз ні риби, ні глибокої води. Понад ставком гинуть верби, які минулого року я із дядьком Гнатом та Грицем садили.

Село Загорянівка (за горою) започаткувалося загорянівськими хуторами на початку ХІХ ст. Першими поселенцями були втікачі-кріпаки з Полтавщини. Мій прадід Олексій Григорович Василенко, який поселився в селі, мав три сини і дочку. Найменшого сина звали Хомою (мій дід). Коли помер його батько, старші брати поділили батьківське майно між собою, а йому, поскільки був ще малим, нічого не виділили. Коли Хома виріс, вони одружили його з дівчиною із села Музиківка Анастасією Кириченко, зліпили для них саманну хатину й відділили від себе.

До революції Хома власної землі не мав. Після революції, одержавши в оренду "городську землю" по гектару на "кожного їдока" і, дякуючи працьовитості й порядності, швидко розбагатіли. Хома мав одинадцять дітей - 7 синів і 4 дочки. Сини одружувалися, дочки виходили заміж, але від батьків не відділялися, жили "комуною" - мали спільний сільськогосподарський реманент, спільну скарбницю, харчувалися з одного столу. За пару років спільного господарювання збудували кам'яний будинок, кошару, стайню, повітку, амбар тощо. У Хоми та Анастасії появилися онуки. Їх було 18. Для малих дітей мали окрему кімнату- яслі й дитячий садочок. Біля них чергували невістки. У селі було 200 дворів. Красувалися присадибні сади, були вітряки, колодязі смачної води, школа, молитовний будинок. Село багатіло, але не довго. 1930 року прийшло перше лихо - примусова колективізація. Старших братів Хоми розкуркулили і вивезли до Сибіру. Пізніше більшовицькі комітетчики прийшли до Хоми з наміром і його розкуркулити. Але поділивши майно на всіх його членів сім'ї, виявилося, що він не куркуль, а середняк, бо на кожного члена родини припадало по чверть корови і по чверть коня. Тоді Хомичі-Гетьманці (так рід Хоми звали у селі) увесь свій реманент, коні, корови здали до СОЗу (Спільна обробітка землі). Почалося руйнування села. Зникли приватні клуні, стайні, кошари, сади, вітряки... Не встигли селяни пристосуватися до нових умов життя, як прийшло друге лихо 1933 рік, рік голодомору. У селі зникли собаки, коти, горобці - їх поїли голодні люди. У колгоспі масово падали коні і корови. Трупи вивозили за село на скотомогильник, там голодні, виснажені селяни вирізували з них шматки м'яса, варили, смажили і їли. За два кілометри від села жили євреї (виселок №14), влада підтримувала їх харчами. Загоряни ходили до них на заробітки. Так і жили.

Минув голокост, настало нове лихо - червоний терор 1937 року. Кремлівські вожді, винищивши багатих, почали винищувати розумних. Однієї літньої ночі гепеушники наскоком без слідства і суду репресували 7 колгоспників і вивезли як "ворогів народу" до Магадану. Звідти, відсидівши 15 років у сталінських концентраційних таборах, повернувся тільки один - Яків Микитась.

Микола Василенко з однополчанами. 1945 р., Німеччина.

Не встигли люди прийти до тями, як настала війна (1941-1945 р.р.). У селі мобілізували 200 чоловіків до радянської армії, з них загинуло більше половини. Тепер у селі живуть переважно пенсіонери. Молодь села не тримається.

Куди прямуємо? Страх сковує душу.

Якщо у нації відбирають пам'ять, то така нація гине.

5 травня 1970

З Ліною ходив у ДКТ. Виступав японський вокально-інструментальний квінтет "Янг ТООНЗ". Художній керівник Мінору Окад. З нами був головний інженер консервного комбінату О.Фурман з дружиною. Олександру Микитовичу виступ японців не сподобався. Я - одержав велике задоволення, прослухавши пісні та музику народу, якого ще дуже мало знаємо. Виступала співачка Фукуда Попура та співак Кондо Ейїті. Теплі, неповторні голоси й оригінальне виконання пісень викликали цікавість і здивування. Виконували мовами англійською, японською, російською - і жодної пісні українською. Ще не знають, що українці - не росіяни, що існують дві різні нації - українська і російська, які мають кожна свою національну мову і культуру.

Вода у Дніпрі прибуває. Мій металевий сейф на причалі у воді.

Офіцери та чиновники і досі ностальгують за "світлим минулим", говорять: "Сталин был гений. Он защитил Советский Союз от фашистов. Он восстановил страну после войны... Народ требует реабилитации Сталина". Вони і досі мислять колишніми стереотипами. Ні, народ не вимагає реабілітації, він не хоче знову помирати від голоду і катувань, не хоче нових репресій і воєн. Таке вже було. Український народ хоче вільного, справедливого життя. Хоче бути нацією.

10 травня 1970

Із Ліною ходив до Корнілових на іменини. Була вся наша "капела", - Фурмани, Петріни, Савостіни, Котламов, Романовська, Блінцова. Знову мова про дачі. Вимагають від дачників дотримуватися Постанови ЦК КПРС "Про дотримання установленої площі дачних будинків" Будиночок повинен мати площу не більше 20 кв.м. Деякі партократи і директори заводів уже побудували дачі удвічі й утричі більшими. Незважаючи на повсякденну пропаганду комуністичної ідеології, інстинкт індивідуалізму, матеріального збагачення продовжує існувати в людині. Кажуть, директор м'ясокомбінату за надмірну дачу, яку побудував на острові, "злетів" із посади. Існує якийсь дивний парадокс: будувати дачі дозволяють, а будівничий матеріал не продають. Де ж його людям брати як не красти?

Читаю "Одіссею" Гомера. Кажуть, чудес на світі нема. Хіба "Одіссея", яка написана людиною три тисячі років тому, не чудо? Досі люди черпають із неї непроминущу мудрість, пізнають науку великого духа. Древні письменники були ближче до світової істини, краще розуміли філософію життя, ніж ми. Мабуть, тому і не маємо Гомерів.

На нашій вулиці біля крамниці у калюжі лежить п'яниця. Перехожі його обходять стороною. Тут же на майданчику діти граються в м'яча. Метрів за 15 від п'яниці сидить на стільчику бабуся, бавить онука. Біля бабусі чоловіки грають у "козла"...

Так було вчора, так сьогодні, так буде завтра. Чому? Де зарита собака?

Дзвонила Ярослава зі Львова. Вона довідалася, що я хворію, і висловила своє співчування. Дала кілька медичних порад. Чудовий, вірний друг.

19 травня 1970

Видали книжечку (дуже слабеньку поему) А.Дрозд про юних партизанів Карантинного острова. Преса навперегін хвалить: актуальна тема! бойовий дух! Чи матиме коли наша критика свій чесний голос?

До клубу письменників завітав Олесь Гончар. На жаль, не сам. Із ним прийшов секретар обкому КПУ по ідеології Касьяненко. Сподівання літгуртківців поговорити з Гончарем сам на сам не справдилося. Але, не зважаючи на присутність обкомівця, розмова була цікавою. Про вибори до Верховної Ради не говорили, хоч Гончар є кандидат від Херсонщини. Говорили про інше, а саме: чому і досі замовчують відомих письменників Миколу Куліша та Миколу Чернявського, а їхні твори не вивчають у школах? Чому у місті для робітничої молоді немає українських шкіл вечірнього навчання? Чому в Херсоні вулиці й майдани називають іменами російських генералів та адміралів, а українського жодного? Чому товариство "Знання" не дозволяє читати лекції українською мовою? (М.Федірко хотіла прочитати лекцію робітникам про творчість О.Довженка, не дозволили. Запропонували читати про творчість Рождественського російською мовою). Чому на Херсонщині занедбали історичні пам'ятки України, зокрема могилу і хрест кошового Гордієнка? Запитань було багато. Зрозумівши, що розмова набирає небажаного ракурсу, І.Гайдай, член бюро обкому партї, перевів розмову в інший бік. Почав звинувачувати письменників у громадській пасивності: мало пишуть про героїв праці, героїв Вітчизняної війни, заводське і колгоспне життя. Запропонував організувати осередок комуністів з письменників.

Виступив О.Гончар. Він говорив тихо, з довгими паузами, обдумував кожне своє слово. Висловив здивування, що у пресі пишуть про високий розвиток культури на Херсонщині, а письменники говорять навпаки. Тут хтось говорить неправду. Було зрозуміло, що він солідаризується з письменниками, але відкрито сказати про це не може.

Після виступу ставив автографи на своїх книжках, яких підносили письменники. Книжки були різні, хвалені критикою, я подав "Собор". Він звів очі на мене, уважно подивився і мовчки написав на титульній сторінці: "Миколі Василенкові на добру згадку. Ол. Гончар. 19 травня 1970". Присутні здивовано мовчали. Адже ж "Собор" уже був розгромлений критикою і визнаний як шкідливий для радянської людини.

22 травня 1970

Знову захворів, турбує коліт. Хвороба вибиває з борозни. Виникає незадоволення собою і своєю поезією. Задля чого пишу? Мою поезію не друкують і вона нікому не потрібна. Може, спалити написане і більше не писати? Але таке уже було: палив, викидав... і знову починав писати. Мабуть, література - мій хрест, і я мушу його нести на свою Голгофу.

Читаю "Пчела и здоровье человека" Виноградової Т.В. і Зайцевої. Геніальна довершеність бджолиної сім'ї.

"Живу дивуючись, постійно хочу зрозуміти" - Альберт Ейнштейн.

Від Н.Околітенко одержав "Сніжні ягоди" з автографом.

З Ліною ходив дивитися кінофільм "Освобождение". Фільм - завуальована спроба реабілітувати Сталіна. У фільмі війна без помилок генералів і головного штабу, без прорахунків, без обмежених командирів і боягузів, без поразок і полонених - усе гладко, романтично, легко, звеличено. Забули, що війна - це злочин, дозволений людьми. Звеличувати "злочин війни" означає пропагувати війну.

На заводі розповідала робітниця: "Як померла мамкина мамка, мене засватав Дмитро. Він прийшов і сказав: Кидай, Маріє, колгоспну комуну та гайда зі мною до міста на свіже повітря. Ото я тоді й пішла, а тепер хочеться до землі... Мабуть, повернуся в село".

Як тут не згадати слова Сенеки: "Для людини, яка не знає до якої гавані пливе, жодний вітер не буде попутнім".

Через бібліотеку ім. Горького замовив у Москві (у нас нема) поезію в оригіналі сучасного американського поета Вільяма Сміта. Якщо надішлють, кілька віршів спробую перекласти українською.

Прочитав "Біля криниці" В.Мисика. Цікава, мудра книжка. Тільки добре серце бачить далеко.

30 травня 1970

Із бригадою письменників (Білоконь, Куліш, Мелещенко, Плахтін, Тютюнник) їздив у Гопри. Виступали на літній естраді, читали свої вірші й коротку прозу. Дорослих слухачів було мало, переважно учні, яких привели вчителі - чол. 150. Були аплодисменти. Хтось сказав, що українську поезію ніхто не читає і вона скоро зникне. Комусь дуже хочеться, щоб таке сталося. Але так говорять уже не одне сторіччя, а поезія живе і житиме, допоки житимуть українці, бо це душа їхня, а душа безсмертна.

Л.Куліш дорікнув мені в пасивності, бо коли б я швидше рухався, то давно уже був би у Спілці письменників, бо маю таких знайомих письменників, як Григорій Кочур, Дмитро Паламарчук чи Іван Савич. Куліш мене не розуміє.

Після виступу обідали у ресторані. З нами обідав секретар райкому комсомолу Гуков. Він частував польською горілкою і сухим вином. Розмова зайшла про кінофільм "Освобождение". Плахтін і Білоконь почали вихваляти Сталіна, бо він "урятував Радянський Союз", але їх ніхто не підтримав і розмова урвалася.

4 червня 1970

Ідуть дощі. Коли визирає сонце, умиті дерева дощами аж сміються, так виблискують густовсіяною росою. Сади веселі, у степу пшениці та інші польові культури густі й ізумрудні. Теплі дні літа, чисте озонне повітря бадьорить душу, вселяє надію на багаті жнива і високий добробут народу.

На проспекті Ушакова зустрів Л.Куліша. Спочатку він похвалився своєю новою краваткою, потім сказав, що його новели хвалять у Києві.

"А ти мою статтю читав? Не читав? Я написав про Гончара. Прочитай".

До нас підійшла Попова.

- Кажеш, про Гончара? Читала. Тільки ти там багато брешеш. Чому не згадав "Собору"? Тільки "Тронка"! "Тронка"! Із неї уже прищ виліз.

- Про "Собор" писав, але у редакції зняли. А ви читали "Циклон"?

- Читала. Мура.

- Гончар казав, що його не всі зрозуміють.

- Значить я належу до "не всіх". Кажуть, ти Гончара супроводжував по області. Три ночі з ним спав.

- Як спав?! Ночував з ним у готелі. Супроводжувати мені доручив обком...

- Льоню, треба виступити у парку.

- Не можу. Ні, ні! Не можу. Маю невідкладну роботу. Пишу.

- Льоню, а я вже й афішу написала.

- Покажіть. Оце? Гарно... Білоконь, Братан, Дрозд, Куліш. Здорово! Виступлю. Коли?

- Сьогодні о 18-ій годині. Будуть солідні люди.

- Добре. Буду.

Л.Куліш, хоч хвалько і любить славу, але за характером добрий і глибоко ліричний поет.

5 червня 1970

Із Ліною ходив на весілля до Миколи Ч. Гості говорили російською мовою. Наречена росіянка. Коли я виголосив тост українською і говорив тільки українською, виявилося, що всі вони говорять українською, за винятком трьох-чотирьох присутніх. Співали пісні про Дорошенка і Сагайдачного та інші історичні пісні..

До мене підсів Микита з колгоспу "Маяк". Він працює бригадиром. Говорить:

- Мені голова довіряє ключі від комори. Він знає: дерті на базар я не повезу. Ото маю вдома три кабанчики - і все. Візьму вечером, щоб менше хто бачив, 2-3 мішки дерті, кину до бистарки - і все. А коли там якась комісія, то я не беру, мені вітер не дує.

Розповів, що своїми руками удосконалив якийсь технічний вузол колгоспного комбайна. Коли інженер по раціоналізації заводу ім. Петровського довідався про таке, приїхав до нього, зняв схему нового вузла і поїхав. А за тиждень директор заводу прислав 60 руб. і почесну грамоту.

Дивуюся сучасній талановитій і надзвичайно цупкій до життя людині.

Аджеж ніхто випадково не стає талановитим.

"Ми паралітики з блискучими очима, великі духом, силою малі". Л.Українка

11 червня 1970

Заводський комітет виділив мені 50% путівку у Моршинський санаторій на лікування.

У клубі письменників якийсь чужий кореспондент записував голоси письменників, ніби для республіканського радіо. Мені запропонував прочитати поезії "Шляхом на Херсон" та "ДІХІ". Подумалося: чи не для КГБ записує голос?

До клубу завітав чоловік на прізвище Кірик. Сказав, що він поет, пише російською і українською мовами. "Пишу, як співаю. У мене є жінка, вона каже: сходи до понімающих поетів, хай послухають. Ось я і прийшов".

14 червня 1970

Купив квиток на літак до Києва, - там пересадка на Львів. Любомир розрадив летіти літаком: у Києві не завжди бувають квитки до Львова. Порадив добиратися ракетою до Одеси, а звідти до Львова - потягом. Так і зробив.

17 червня 1970

Львів - чарівне, славне національними традиціями і патріотичною інтелігенцією місто. Ходив до музею етнографії та художнього промислу. Дивився виставку творів Біласа. Його аплікації - ляльки, вертепи, гобелени, ліжники - неперевершені! Чарівна краса! На творах печать справжнього українського митця. Довго оглядав експонати музею етнографії. Час швидко збіг. Ледь устиг зайти в лікарню, де працює Слава. Привітався з нею й одразу поїхав на Моршин.

19 червня 1970

Моршин. Україно, яка ж бо ти гарна своїми чарівними горами, казковими лісами, закосиченими долинами і блакитним небом! Хочеться розчулено припасти до твоїх грудей... і чомусь розридатися.

Поселили мене до місцевих гуцулів. Господарі доброзичливі, гарні люди... Але "зуміли" у маленьку кімнатку втиснути п'ять ліжок для санаторників. Ні тумбочок, ні стільців.

Недалеко від нашої садиби стоїть церквиця. Кажуть, їй уже триста років. Священика немає - на нього держава наклала непосильний податок і він відмовився від парафії. За нього парафіяни почерзі "служать" самі. Сьогодні ходив до церкви. Прихожан багато. Жіноцтво у чорних вишиваних хустках, у широких спідницях. Моляться на колінах. На стінах багато вишиваних рушників. Над іконостасом напис: "Слава честі найсвітлішим". Горять півметрової висоти свічки, перед деякими іконами - зорять лампадки. Запах ладану, польових квітів, легко паморочить голову.

Душа наповнюється якимсь новим високим змістом і мріється про вічне.

20 червня 1970

Виразка 12-типалої кишки почала дужче боліти, появилася кволість, це, мабуть, від процедур та лікувальної води. Заходив до Олі Мороз, знайомої з Інтинського гулагу. Тепер вона Турик. Її вдома не було, познайомився з чоловіком. Він художник і протезист, працює в стоматологічній лікарні.

Біля їдальні, незважаючи на заборону, гуцулка крадькома продавала ліщані сопілки, а якийсь дідусь - птахів та коників вирізаних із дерева. Здібні й талановиті люди Прикарпаття! Самобутність, талановитість, патріотизм, мужність, щирість - головна риса їхнього духовного обличчя.

Незважаючи на хиткий стан здоров'я, їздив з екскурсантами до скель легендарного Довбуша.

* * *

Не зміліли Тиси неспокійні плеса,

Гомонять звитяжців тіні між дубів.

Гей, скликай у гори, молодий Олексо,

Молодих опришків, месницьких орлів!

. . . . . . . . . . . .

22 червня 1970

Учора їздив у долину князя Київської Русі Святослава. Сьогодні - в село Нагуєвичі. Приємно, що тутешні люди глибоко й по-божому шанують великого поета Івана Франка. Але, коли ж уряд виконає свою обіцянку - збудує будинок для музею та реставрує хату, в якій народився український поет, який бажав

"...для скованих волі,

Для скривджених кращої долі

І рівного права для всіх"?

Подзвонила Слава. КГБ заборонило Любомирові їхати на екскурсію до Болгарії. Унікальне злопам'ятство: "Не пущать!". КГБ зовсім оглупіло.

Оля Турик запропонувала поїхати на Козацькі могили, які " круг містечка Берестечка" Поїдемо завтра. Сьогодні з В.Туриком їздив у село Стебники дивитися в церкві його фрески. Фрески виконані майстерно, з розумінням церковних канонів живопису. Загальний кольоровий лад фресок - тони і півтони, спокійні споглядальні обличчя святих, утаємничений погляд Христа - усе це створює неповторну духовну ауру у церкві.

Зустрівся з Кузьмою Хобзеєм, колишнім моїм співтабірником. Не бачилися 17 років. З виду він постарів, але душа залишилася молодою. Згадували Інту, другий ОЛП, друзів. Ні, людське життя таки цікаве навіть зі своїми негараздами.

28 листопада 1970

Ми у Дніпропетровську! Приїхали подивитися музей Яворницького. Ми - це я, Ліна, Валентин, Дарина, Любомир та його сини. До Дніпропетровська приїхали потягом о 8 год. 30 хв. На вокзалі місцеві люди не знали, де знаходиться будинок-музей Д.Яворницького. Сказали, десь там, коло парку. Нарешті якась жіночка розказала, як туди пройти. Ми пішли через засмічений сквер повз церкву, взяту в дерев'яне риштування. Мабуть, не один рік стоїть оте риштування, бо дошки й стояки прогнили, а на його вершині гайвороння справляє своє весілля. Недалеко від церкви стоїть приземкувата побудова, схожа до куреня. Над дверима вивіска "Душ".

Біля музею ім. Яворницького просто неба виставлена колекція "кам'яних баб". Безцінні пам'ятки первісного народного мистецтва, що пов'язані з язичеським поклонінням сонцю і належали племенам ямної культури - скіфам, сарматам, половцям, древнім слов'янам - у ХХ ст. руйнуються від дощу, сонця і несвідомої молоді, яка вицарапує на них непристойні слова і робить сороміцьке "вдосконалення". У музеї багато цікавих експонатів із сучасного життя народу і майже нічого немає із життя козаків. Ми попросили працівника музею, молоду жінку, розповісти про долю козацьких чайок, про які пише Шаповал у книзі про Дмитра Яворницького. "А что это такое?" - запитала вона. Потім сказала, що Шаповал написав книжку не наукову, а художню, тому вірити йому не все можна.

Музей-кімната, у якій тривалий час мешкав український літописець Дмитро Яворницький, має занедбаний вигляд. Музей не працював, але двері нам відчинив 83-хрічний давній наглядач музею Михайло Якович Білий, коли ми сказали, хто ми та звідки приїхали. У прихожій висять три картини писані маслом на тему побуту козаків, з десяток фотосвітлин рідні та друзів Яворницького. Під стінами стоять три шафи з книжками (скло на дверцях закрите білим папером).

Дідусь-наглядач український патріот, любить музей, шанує вченого. Він говорить:

- Сорок років я проробив ось тут, поруч Дмитра Івановича. Тепер на пенсії. Хочу тут і померти, бо не вмію зраджувати. Тепер на пенсії, одержую 47 рублів, а живу, не дай Господи так нікому жити. Маю кімнатку, у якій ще троє живуть. Кровать ото тільки й моє. Ви питаєте, чи так було в музеї колись? Не так. Багато вещей кудись вивезли, багато звалили в комірчину, де протікає стеля і вони гниють. Він прочинив двері у "комірчину". Звідти дихнуло вологою і запахом гнилизни.. Із суміжної кімнати вийшла якась жінка й крикнула: "Дядя Миша, там никого нет!". Дядя Міша нам хитренько підморгнув, мовляв тут коментарі зайві, і зачинив двері.

Яворницький був феноменальним ученим-енциклопедистом, археологом, фольклористом, етнографом, письменником. Крізь усе своє життя проніс свою закоханість у запорізьке козацтво. Інші нації ним пишалися б, говорили б як про подвижника духу, корифея вітчизняної науки. А ми? Ми продовжуємо на догоду кон'юнктурі його творчість спотворювати.

Творчу діяльність, наукові праці незаслужено замовчувати. За останні два десятиліття йому присвячено лише одна праця І.Гапусенка у серії "Біографії славетних вчених", 1969 р. Соромно і боляче.

1 грудня 1970

Райком "рекомендував" парткому заводу залучити до комуністичної партії одного інженера і двох робітників. Вибір випав на мене (?).

Покликавши до свого кабінету, Є.К. сказала:

- Не раздумывай, пиши заявление. Ты умный, грамотный... Будешь партийным, поставят начальником цеха, заработаеш высокую пенсию. Смотри, Яструб поступил в партию и его забрали в трест, теперь он кум королю. Если бы Никишкина или Карпова не были партийными, наградили бы их орденами? Или возьми Дуню. Дура-дурой, а ее терпят. Партийная!. Пиши заявление, не бойся, пиши. В райкоме спрашивать много не будут. Спросят только, что такое коммунист? Ты ответиш: это человек, который согласен с программой партии, и все! Вот образец заявления. Пиши.

Я категорично відмовився, сказав, що до партії ще не доріс. Не доріс і не доросту до КПРС, яка свідомо вчинила власному народові більше зла, ніж добра. Одних тільки в'язниць - десятки тисяч! А концтаборів - не перелічити. А магаданів, соловків, мінлагів, сиблагів... як вовків у чорнолісі!..

* * *

А хто там, хто, в тюремному лахмітті

Досвітніми етапами іде?

У нього ноги ранами покриті

І стомлене обличчя молоде.

* * *

Всі двері й вікна зачинили,

І жити залишилось мить, -

Боротися немає сили.

Не здамся, ні! - душа кричить.

18 грудня 1970

У Новій Каховці семінар головних спеціалістів та інженерів із техніки безпеки й охорони праці підприємств МХП УРСР по Херсонській області.

У семінарі брали участь начальники відділів охорони праці профспілок РСФСР та УРСР.

Цікаво було слухати представників виробництв, які виступали. Які типи! Яка гра слів, образність мови, жестикуляція!

"Мы выбрасываем миллионы рублей на вентиляцию... Вентиляция жрет деньги, а воздух в цехах продолжает вонять, ибо нет научного подхода".

"Мы строим новые бытовки... Но какие!? Двум рабочим не разойтись. Училище готовит электриков, Но каких? Караул!.. Товарищи, они не знают, что такое заземление..."

"Вы здесь, товарищ Петров? Помните?.. У вас была крыша в аварийном состоянии. Мы сделали шум. Спасибо, прокурор помог. Но было поздно. Крыша поехала и придавила рабочих..."

"Товарищи, скажите мне: сколько лет еще будет существовать "но"?

Материал на оборудование кабинета по технике безопасности имеется, НО нет денег. Спецодежда и спецобувь на складе имеется, НО начальник по гражданской обороне его не выдает, говорит: НЗ (неприкосновенный запас)"

"Хотел покритиковать профсоюз, но еще не написал заявление по уходу с занимаемой должности по собственному желанию..."

"Здесь была критика на нашего директора. Это вранье! Наш директор правильний. Вы, товарищ критикант, ищете только плохое, не видите светлую жизнь. Советую вам снять темные очки и одеть светлые!..."

Правду люди кажуть: любити людство набагато легше, ніж любити конкретну людину.

23 грудня 1970

На вулиці з неба сіється мряка. Температура повітря 9 градусів тепла.

На території винзаводу вперше за свою історію поставили трьохметрову ялинку. Нарешті комуністична влада зрозуміла, що ялинка - не буржуазна витівка, а народна традиція.

Їздив у фірмовний магазин нашого заводу. На дорогах калюжі брудної води. На автобусній зупинці довелося довго очікувати автобуса.

Дорогу почав переходити чоловік у синьому плащі й ондатровій шапці.

На розі вулиці появилася легкова автомашина. Чоловік побіг з дороги на обочину, але не встиг. Фонтан брудної води цвіркнув з-під коліс машини й облив чоловіка з ніг до голови. Побачивши, як чоловік кумедно втікає від авто, робить реверанси, перестрибує через калюжі, молоді люди, що стояли на зупинці, розсміялися.

Чоловік, вибігши на обочину, почав кричати:

- Негодяй!.. Сволочь!.. Езжай! Твоя дорога в ад!... А вы смеетесь? - звернувся до молодих людей. - Смейтесь! Завтра он вас обгадит...

- Чоловік правильно каже. Тут смішного немає. Шоферня зажралася...

- Зажралася та не всі. Шофер-роботяга такого не зробить. Робить той, хто начальство катає.

- До чого тут начальство?

- А ви що, начальник?

- Кажеться, я вас не оскорбіла.

Прибув автобус і люди усі гамузом рвонулися до відчинених дверей, грубо штовхалися і сварилися між собою.

Вірус провінційності живучий - він сміється і кусається одночасно.

* * *

Роки змили давно ніг дитячих сліди.

Відлетіли роки, мов вітри, назавжди.

Світлий промінь погас, що у серці горів, -

Не виходить любов із низьких берегів;

Я бунтуюся, жду, суперечу собі:

Не погасли в душі небеса голубі!

Ще гартується дух у живому горні

І сміється, і рве свої шори міцні.

26 грудня 1970

Українофоби кажуть, що Україна завжди була провінцією без належної освіти і культури. Чи так насправді? Ні! Коли Москва друковане слово ще називала диявольством, Україна уже мала Києво-Могилянську академію, яка була створена 1632 року в результаті злиття Київської братської школи з Лаврською школою. Вона являла собою міжнародну загальноосвітню вищу школу, у якій вивчали, крім слов'янсько-руської (тодішня літературна українська мова), грецьку, польську, німецьку, французьку, а також історію, географію, математику, філософію та ін.

Із академії вийшли видатні українські та російські державні діячі: гетьман Самойлович, науковці О.Безбородько, П.Завадовський, М.Ломоносов, Г.Сковорода, С.Яворський, Ф.Прокопович та ін.

Тільки через 123 роки після відкриття Києво-Могилянської академії у Москві (1755 р.) відкрито перший університет.

27 грудня 1970

Був у Києві. Бачився з Григорієм Порфировичем і Дмитром Хомовичем.

Як завжди вони невтомно тягнуть свого плуга на лану художнього перекладу. Показав свої переклади з англійської. Г.П. порадив перекласти кілька віршів з англійських поетів і видати книжкою. "Міченим поетам" ще не заборонено друкувати переклади з класичної літератури.

29 грудня 1970

Хто збудував першого підводного човна, субмарину? Історики кажуть: запорозькі козаки. Таку версію підтверджує французький учений Монжері. 1827 року він писав, що запорозькі козаки були не тільки відмінними вояками, але і великими винахідниками. Він першим у світі дав детальний опис козацької субмарини і його озброєння. Вчений пише: "Запорозькі козаки користувалися гребними суднами, здатними занурюватися під воду і долати у зануреному стані велику відстань".

Інший учений Ажажа у книжці "Шляхами підводних відкриттів" пише, що у 1595 році, щоб захопити Синоп, козаки вдалися до хитрощів. Вони переобладнали свої чайки (човни) у "підводні кораблі". Палубу закривали стулками, а отвори, куди вставлялися весла, затягували шкірою. Над палубою здіймалася широка труба, з якої надходило повітря; у трубі були дзеркала за допомогою яких озирали зовнішній простір. Ажажа зазначає, що голандець Корнеліус Ван Дрембель свій "підводний човен" змайстрював на чверть віку пізніше козаків. Ми ще мало знаємо свою історію.

Одержав листа від Євгена. Він пише і таке: "... російський народ - виконавець чужої волі, він "сам собі славу рокотаху", своїми руками і кров'ю створив велетенську державу, завоював одну шосту частину світу, невільно побудував собі на шкоду Вавилонську вежу, де різномовні народи не розуміють один одного. Щоб уникнути долі єгипетської Вавилонської вежі, Москва насильницькими засобами намагається зросійщити завойовані народи, створити з них собі безмовних і безвільних білих рабів".

30 грудня 1970

У статуті колишньої Львівської школи є такі слова:: "Учитель школи повинен бути смиренномудрим, стриманим, не хабарником, не зависником, не пустословом, а ревнивим у благочесті, зразком доброти".

Чому б нашим учителям не мати такого Статуту?

1 9 7 1

21 січня 1971

У клубі письменників "вільний четвер". В.Бойченко приніс бланк попереднього замовлення на історико-етнографічну монографію "Українці".

На бланку надрукована анотація:

"Із сивої давнини віків, крізь звитяжні роки визвольних воєн, крізь глибокі прірви історичних криз, з безпросвітньої рабської праці й злигоднів виніс віками гноблений, але не скорений український народ безцінний скарб - національну самосвідомість, високий дух, неповторний самобутній характер, глибоку і чисту, поетичну і лагідну вдачу, багатогранну своєрідну культуру.

Вишенський і Сковорода, Сагайдачний і Хмельницький, Шевченко і Франко, Довженко і Рильський... Щедра українська земля породила сотні видатних мислителів, лицарів свободи, співців-провидців людського поступу, борців за народне щастя. Майже в усіх сферах людської діяльності, в народному господарстві й промисловості, освіті й літературі, культурі й науці, всюди можна знайти українців, чиї імена стоять врівень з іменами всесвітньовідомих письменників, діячів науки і культури".

Анотацію читали вслух. Хтось сказав, що така книжка повинна бути в кожній українській родині. З відомих причин не дискутували.

Зустрів Антонову, екс-директорку ФЗУ. Вона звинуватила Ліну в "неблагонадійністі". Якось секретар парткому консервного комбінату, як кажуть, напився до чортиків, і потрапив до витверезника. Тоді Ліна сказала, що як йому, секретареві парткому, комуністу, не соромно?

Антонова мовила: "Василенко не сміє на комуніста таке говорити! Може, секретар напився з горя, може, п'є тому, що болять фронтові рани... Я давно вже зрозуміла, що завуч неблагонадійна людина...

Треба ще розібратися, хто їй дозволив займати політичну виховну посаду завуча училища..."

Люди не одного морального рівня: хто вони?

22 січня 1971

Заходив до готелю "Київ". Там поселилися працівники Кримського видавництва "Таврія" - гл. редактор Алєксєєв, зав. художньої редакції Таран і зав. відділу сільського господарства Наталя Семенівна. Із наших були: М.Братан, В.Бойченко, Л.Куліш, В.Шевченко, В.Куликівський.

Наталя Семенівна запропонувала написати нарис про колгосп "Грузія".

- Гонорар платим по высшей шкале, причем, авансом. В очерке должно быть меньше истории, больше о новаторах производства, о роли партии в поднятии сельського хозяйства. Текст будет корректировать обком КПУ.

Фамилия председателя колхоза должна быть на обложке книги как автора.

Охочих написати нарис не знайшлося.

Хтось приніс пляшку горілки і ковбасу. Випили. Почали співати "А в долині туман...". Раптом Алєксєєв обірвав пісню й натхненно заспівав "Артиллеристи, Сталин дал приказ..." Його не підтримали. Слово "Сталін" не хотіли вимовляти. Запропонували у пісні "Сталін" замінити "артилеристами". Куликівський схопився на ноги і, рубаючи повітря руками, випалив:

- Мій батько п'ятнадцять років на Колимі за що відсидів!? Хто знищив українську інтелігенцію!? А Сибір!.. А тюрми!.. А ви про нього пісню?

Наталя Семенівна сказала:

- Я русская, но украинские песни люблю... А про Сталина лучше на какое-то время забыть. Время рассудит: кто прав, а кто ошибается.

- Я также русский, хотя моя мать украинка. Я русский потому, что твердо знаю: русскому языку жить!.. Остальные - временщики. Языка белорусского уже нет, - вимовив Алексєєв.

- Єсть!.. - сказав Куликівський.

- Нет!.. Я там жил и не встречал никого, кто бы говорил по-белорусски. Украинский язык тоже на грани смерти... Ибо нет почвы для его развития. Русские говорят: спутник, а вы - супутник. Почему коверкаете русский язик? Потому что нет почвы для развития...

Присутні, мов у рот води набрали. Нараз Бойченко заговорив:

- Тисячу років нам кажуть, що нас немає. А ми - є!.. Нам кажуть: у вас немає гарних пісень. А ми співаємо і говоримо своєю мовою. У нас за світовою статистикою 500 тисяч пісень. Росіянам стільки й не снилося... А українська мова визнана світом як одна з найкращих мов...

Дискусія набирала амбітної гостроти. Щоб якось розрядити обстановку, Шевченко підняв чарку, виголосив тост:

- Життя вічне, а найдовша розмова - коротка. Вип'ємо за вічне життя!

Усі з полегшенням підняли чарки.

На вулиці додому зустрів Зубенка. Питаю:

- Що нового? Як живеш?

- Як картопля. Якщо не з'їдять, то посадять.

- Є причини?

- Доноси.

Тут уже потрібна шокова терапія.

22 січня 1971

Наговорили, що в Цюрупинському районі багато зайців. Наш мисливський колектив (13 мисливців) організував туди виїзд. Взяли на заводі вантажівку - і поїхали. Очолював бригаду Чайковський. Температура повітря 5 градусів морозу. Спочатку ходили виноградниками та садами групами по 5 чоловік, а пізніше - всі скопом. Але жодного зайця не бачили. Пообідали. Постріляли по пляшках і поїхали додому.

* * *

За левадою в ліску

Сірий зайчик на пеньку,

Мов на струнах пісню грає,

Так ногами чеберяє.

Сірий зайчику, що граєш?

Чом ногами чеберяєш?

Я не граю, я пряду

З сонця пряжу золоту.

У Віктора Жесткова давні клопоти: гроші має, а купити автомашини не може. Уже три роки стоїть у черзі на "Жигулі". Питав, чи не маю знайомих, щоб купити "по-блату". У новокаховському тресті, де він працює, начальство обіцяє, а віз і досі там.

26 січня 1971

На винзаводі перед робітницями цеху розлива вина виступав Вадим Бойко, колишній в'язень гітлерівських концтаборів, автор книжки "Слово після страти".

- Якою мовою з вами говорити? - запитав робітниць.

- По-руськи, - сказала одна жінка.

В.Бойко почав говорити російською, але швидко перейшов на українську. Заперечень не було. Він переконливо говорив про знущання фашистів над в'язнями, про голод, газові камери і крематорії. Робітниці слухали уважно, дехто плакав.

Вадим Бойко мешкає у Києві, не одружений, працює над новою книжкою про фашистські катівні, одержує пенсію - 30 руб. За книжку "Слово після страти" одержав гонорар - 6000 руб. Має платні путівки на виступи від ЦК КПУ.

У його долі вгадується присутність провидіння, найвищої загадкової сили.

Смерть не страшна тільки тим, хто далеко від неї. Слово має світлоносну енергію, але може легко змінюватися у свою протилежність.

27 січня 1971

Клуб письменників. Вечір присвячений пам'яті Павла Тичини. З доповіддю виступила Марія Федірко. Похвально говорила про "Сонячні кларнети" і тільки побіжно сказала про його пізню поезію.

Виступив Білоконь.

- Тичина, безспорно, геніальна людина. Помню такий случай. До війни я закінчив три курси інституту... Довелося бігти. Гнала війна. У 1950 році, коли я пішов на партійну роботу, мені кажуть: Ви не закінчили інститут. Тут я зрозумів: потрібний диплом. Іду до інституту, а там кажуть: Можемо прийняти на перший курс і то, якщо складете екзамен. Іду до Тичини, розказую. Він каже: Їдьте спокійно додому, а за день сходите до інституту, я туди подзвоню. І що ж би ви думали? Зачислили на четвертий курс інституту, правда, заочного навчання.

Плахтін розповів: коли Павло Тичина був міністром, він із братом Тичини зайшов до нього у міністерство освіти. Тичина стояв у роздягальні, очікував чергову, яку відпустив оформити хлібні картки. Тоді Павло Григорович частував їх горілкою. А коли він повернувся до Харкова, де працював у видавництві, там його очікував новий костюм, подарований Тичиною.

Безумовно, про мертвих треба говорити добре або мовчати. Але що поробиш, якщо кожна людина розуміє оте "добре" по-своєму. Іноді похвала може бути ляпсусом. Залежить від культури й освіти людини.

6 лютого 1971

Приходив Володимир із Лізою. Він мав 25 років ув'язнення за ст. 58.

У таборі Казахстану працював бригадиром в'язнів, які також були засуджені за ст. 58 і мали терміни по 25 років. У його бригаді працював єврей Бантимор, - колишній працівник ЦК КПСС. Фізичної роботи він ніколи не знав. При розвантажуванні вагона з цементом швидко втомлювався, іноді знесиленим падав, лягав на землю і плакав.

- Що ж мені з вами робити? - питав Володимир

- Не знаю. Я ничего не умею делать, кроме агитировать. Всю жизнь агитировал за Маркса, Энгельса, Ленина, Сталина. Коммунистическую идеологию знаю, как пальцы своих рук. За час беседы с любим человеком делаю его марксистом.

- Даю вам дві години, зробіть із мене марксиста, - сказав доброзичливо Володимир.

Вони знайшли тихе затінене місце і там Бантімор почав виклади вчення комуністичних вождів. Коли дві години вичерпалися, Володимир сказав, що тепер слухайте моє вчення. І він розповів про своє життя, про те, що сам бачив і пережив; про безпідставні репресії земляків, голодомори, колгоспне рабство, свавілля партійних чиновників, національне приниження та інше.

- Да-а... - сказав Бантимор. - Марксиста мне с вас не сделать. А вот вы с меня сделали антимарксиста.

Ліна згадала Броніславу Рейтер. Вона також працювала в Кремлі і за збереження вдома стенограмної доповіді Каменєва на засіданні ЦК КПСС отримала 10 років ув'язнення. Також не знала фізичної праці. Працювала на лісоповалі в одному лагері з Ліною.

- Я никогда физически не работала, не было надобности. Я чистить картошку не умею... Покупала чищенную в кремлевском магазине.

Одного разу начальник лагеря послав її вибирати у лісі хмиз.

Вона запротестувала:

- Товарищ начальник, я не могу...

- Волк тебе товарищ, старая б...

- Я хочу с вами поговорить, как коммунист с коммунистом.

- Какой ты коммунист, ты контра!..

- Вы оскорбляете. Я напишу в Москву.

- Пиши.

Наступного дня стало відомо, що начальник лагеря за "довгу сумлінну працю в МГБ" одержав орден Леніна. Зацькована Броніслава ходила до нього вибачатися за свою "политическую незрелость".

11 лютого 1971

Знову почала боліти виразка дванадцятипалої кишки. Появилася якась підступна втома, знесилення. Сьогодні мороз і вітер, температура повітря десять градусів нижче нуля.

Заходив до клубу письменників. Зайшла мова про видання альманаху "Степова чайка". Я висловив думку, що в альманасі повинні бути художньо довершені твори, і не слід ритися в біографіях авторів. Треба оцінювати твори не за прізвищами, а за критеріями справжньої поезії.

Увечері до мене зателефонував Білоконь:

- Миколо, ти, понімаєш, твоє рішеніє нащот "Степової чайки" неправильне. Пастернак писав гарні вірші, але ж він був хто? Хіба можна друкувати вірші Куликівського, коли його навіть "Наддніпрянка" не друкує, а міліція уже втікає від нього. Миколо, ой помиляєшся!... Помиляєшся.

Ось так складається велике з малого. Культура - категорія з великих. А література - це не кількість надрукованих книжок, а тільки те, що написано талановито.

Наша нація почала поступово відновлювати національну пам'ять, порядні науковці шукають правду на згарищах рукописів, які не горять.

12 лютого 1971

У "Наддніпрянській правді" опублікували кілька статей на тему топоніміки рідного краю (започаткував Д.Файнштейн). Якийсь К.Колосов пише, що йому не подобаються назви сіл - Аркадіївка, Максимівка, Сокологірне, - бо вони походять від прізвищ багатіїв, які заснували села. Можливо, що вони і були багатії, але ж вони були і першопрохідці безлюдних степів південної України. А першим поселенцям було набагато тяжче, ніж тим, які прийшли пізніше на вже культивовані землі. Змінивши історично складені назви сіл, ми свідомо збіднимо свою історію. Наприклад, село Чонгар змінювати на якусь радянську назву, тільки тому, що слово "чингар" тюрського походження й означає "пустельна земля" не слід. Запозичених слів із інших мов ми маємо багато (це нормальне історичне явище). Велика кількість таких слів давно уже змінила свій первопочатковий зміст. Назва (слово) виконує свою певну історичну місію, так би мовити, несе ключ до історичних таємниць краю. Змінювати такі слова, що тільки комусь не подобаються, нерозумно.

Ліну знову викликали в КГБ. В.Запорожець, директор училища, написав на неї донос, що вона мовби ще не зовсім мислить по-радянськи. Ліна подала заяву на реабілітацію.

Випав сніг. Ходив на причал ремонтувати сейф. Сусід по сейфу включив радіоприймача. Уловив музику, але негадано на неї наповзла тріскуча хвиля шуму. Сусід сказав:

- Це - позивні Совєтського Союза, глушилки. Глупішого придумати не могли як глушити зарубіжні радіопередачі. Забули, що заборонений плід - солодкий. Зараз багато говорять про денаціоналізацію літератури. Дурниці. Національна література існувала, існує й існуватиме допоки існуватимуть національні мови.

13 березня 1971

На 63 році життя помер мій двоюрідний брат Микола Захарченко, гарна, справедлива людина. Працював на заводі скловиробів. Заслужений пенсіонер. Поскільки був безпартійним, то дозволили священикові відправити панахиду. На таке "диво" прийшло дивитися багато людей. Після панахиди грав заводський духовий оркестр. Погода сонячна, тепла. Я кажу присутній бабусі:

- Кажуть, яка була людина, така й погода.

- Це правда. Покійник був сонячним - то і погода сонячна. Тільки не дивіться, що такою буде весна. Моя куриця на стретіння пила воду на порозі. Це прикмета, що весна буде довгою і вологою.

Комишанське кладовище, мабуть, єдиний об'єкт на Херсонщині, який найінтенсивніше розбудовується. Багато гарних надмогильників та металевих огорож. Пам'ятники комуністів увінчані червоними зірками, віруючих - хрестами, а "космополітів" - без жодних символів. Усі надмогильні написи російською мовою.

Поховали Миколу поряд могили його батька Івана Івановича Захарченка. За "непланове місце" Ілько Захарченко директорові цвинтаря дав хабаря 40 руб. і 10 руб. копачам.

На похорон приїздили мої батьки. Ілько надіслав їм телеграму, що помер Микола (прізвище не вказав). Батьки перелякалися - подумали, що помер я.

Коля Василенко та його двоюрідна сестричка Дуся. 1927 р.

Геніальний кінотвір О.Довженка "Земля" не всі сприйняли однозначно. Комуністична верхівка одразу взяла його на багнети. Над Довженком готували розправу. Партійний борзописець Дем'ян Бєдний навіть написав римований фейлетон і опублікував у "Правді".

"Не всем эта чудо-картина ясна,

Бормочут иные, с усмешкою глядя:

- А в городе бузина,

а в Киеве дядя!

. . . . . . . . . . .

Разгуделися киношмели,

рекламой кричат неослабной

в честь кинокартины "Земли"

контрреволюционно-похабной!

Вот до чего мы дошли!".

Із щоденника Олександра Довженка:

1942 рік. "Церква Божа непогрішима. Грішити можуть окремі лише священнослужителі".

1942 рік. "Єдина країна в світі, де не викладається в університетах історія цієї країни, де історія вважається чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, - це Україна".

1942 рік. "Два вороги покалічили мені життя. Перший - Гітлер, що одняв у мене народ, хату і нещасних батьків, другий Берія, що вигнав з роботи мою жінку, одняв у мене гроші, зав'язав мені творчість і пригріває у себе моїх убивць".

1942 рік. "Рік війни минає. Убито мільйон людей. А герой один - Люба Земська. О, Україно, як же ти збідніла героями!".

1954 рік. "Все життя його (Юрія Яновського) було скорботне. Навіть писати перед смертю почав по - руськи, очевидно, з огиди до обвинувачень в націоналізмі, з огиди до дурнів безсердечних, злих гайдуків і кар'єристів".

1954 рік. "На 40-му році будівництва соціалізму сорокамільйонної УРСР викладання наук так же, як і в інших вузах УРСР проводиться руською мовою. Такого нема ніде в світі".

"Все губернии (Малороссии) надлежит легчайшими способами привести к тому, чтобы они обрусели и перестали глядеть, как волки в лесу". - Катерина Друга, 1753 рік.

Якби свині роги, вона б увесь світ переколола.

* * *

Духовне капище в руках сліпців.

Філософи і запальні поети,

Сумлінні судді і мужі учені,

Гуртом стоять в оптичному прицілі.

Зазнав і я анафеми й гоніння,

Тому існую на краю межі

Свого життя, але у центрі світу,

Бо народився в хаті не сьогодні,

І не сьогодні скуштував свавілля...

. . . . . . . . . . .

Молюсь. (Кому?).

Молюся і благаю -

Не сотвори із України попіл.

Її пракорінь від небес і сонця,

Її вершинні виміри всевидні,

Вони гарячу нам дають наснагу

І закликають вільно й дружно жити.

22 березня 1971

Звітно-перевиборні збори Херсонської філії Спілки письменників України. У зборах від СПУ (Київ) брав участь Ю.М.Мушкетик. Зі звітом виступив секретар організації Білоконь. Довго говорив про досягнення організації: успішне залучення до СПУ молодих талановитих пись- менників, літературний процес, нові видані художні твори. Опісля виступив секретар обкому партії Касьяненко, він сказав: "Я сам українець, але не володію українською мовою так, щоб нею спілкуватися, тому говоритиму російською". Говорив про боротьбу ідеологій: "200 часов ежесуточно капиталистический мир передает по радио ложь, клевещет на Советский Союз... Генический район оккупирован татарами и баптистами... Студентка Одесского университета, к сожалению, дочь известного партийного работника, написала письмо в радио "Свобода". Письмо, понятно, задержано органами. Она пишет, что у нас отсутствует свобода слова. Скажите, кто вас ограничивает? Советский писатель свободно избирает тему, и его печатают, если это, конечно, не антисоветская агитация".

На завершення сказав, у зв'язку з тим, що Білоконь допустив низку організаційних та політичних помилок, обком пропонує вибрати секретарем філії СПУ молодого поета, комуніста Миколу Братана.

Після зборів усі присутні, крім Білоконя, ходили до ресторану "обмивати" нового секретаря.

16 квітня 1971

Григорій Вас-ко викладає в школі фізичну культуру. Учні 9-го класу на своїх майках намалювали левів. Парторг школи, побачивши таку "диверсію" схопився за голову: "Як посміли?! Аджеж леви - це герб буржуазної Англії!..". Наказав негайно змити левів і намалювати червоні зірки. Педагогові Вас-ку, як і треба було очікувати, винесли догану за "политическую незрелость", хоча він і безпартійний.

У клубі письменників говорили про нові книжки. Поезію Кацева видавництво "Крим" могло б видрукувати поточного року аби він написав хоча б одного вірша проти сіоністів. Кацев на пропозицію видавництва відмовчується. Він член СПУ, пише поезію єврейською мовою. Його вірші перекладає М.Братан. Вірші цікаві, серйозні.

11 червня 1971

Місяць тому голова обкому профспілки працівників харчової промисловості М.І.Коршун порекомендував директорові винзаводу внести моє прізвище до списку туристів у Болгарію як активіста профспілки й позаштатного технічного інспектора обкому профспілок. Заводу виділили три путівки. Віддали М. Головіну, Дешко і мені. На всіх написали гарні характеристики, директор Онищенко їх підписав, крім моєї. Довго зволікав, очікував відповіді з КГБ. Нарешті відповідь надійшла позитивна і мені запропонували здати до каси 37 руб. (50 % за путівку), 10 руб. на автобусний квиток до Одеси і 110 руб. для обміну на болгарські леви.

А сьогодні сказали, що хоч відділ КГБ по репресіях дозволив мені їхати до Болгарії, але відділ по українському націоналізму заборонив. Ось так вискочили, як Пилип із конопель. 24 роки минуло відтоді як мене судили за ст. 54, а і досі не можуть простити, і не простять. Така вже їхня імперська совєтська порода. "Не жди сподіваної волі...".

"Ти, брате, любиш Русь, як хліб і кусень сала, -

Я ж гавкаю раз в раз, щоби вона не спала...". -= Іван Франко.

14 липня 1971

До мене додому приходив Олександр Гринько, провідний артист театру ім. Заньковецької (Львів). Із ним їздив човном у Цюрупинськ. Там до нас приєднався Любомир. Плавали Конкою, озерами та єриками. Чарівний наш край своїми широкими зеленими плавнями, звивистими ручаями, єриками, острівцями і притоками Дніпра! Коли уважно споглядаєш світлі плеса річки, внутрішним зором бачиш сліди далеких пращурів. Бачиш коріння свого народу.

Олешківська Конка. М.Василенко і колишній в'язень, народний артист України Олександр Гринько з друзями.

Олександр Гринько - багатолітній політичний в'язень режимних таборів, засуджений 1941 року за український націоналізм на 10 років ув'язнення. Карався зі мною в Інті, Комі АРСР. Звільнився 1956 року. Тепер працює артистом в українському драматичному театрі ім. М.Заньковецької. Він пройшов усі круги пекла, але не згубив себе як людину. Молох репресій, який котився нашою землею, нівечив не тільки окремі постаті, але й увесь народ, та не зламав його. Наш народ має винятковий імунітет виживання. Це - мужність і працьовитість, героїзм і безнастанний потяг до свободи.

Спілкування з духовно близькою людиною - одна з найбільших розкошів, дарованих Богом.

29 липня 1971

Це літо врожайне на гостей. Уже були Олександр Олександров із дружиною Наташею, доцентом Одеського інституту, москвичка Віра Безверха із сином, двоюродний брат, майор Віктор із Москви та ін. Відпочивали на Дніпрі, їздили на Арабатську стрілку. А сьогодні приїхав із Одеси професор Мальський із дружиною, їздили на дачу до Володі Губченка. Тоня Г., доцент педагогічного інституту, розповідала як вона брала участь у міжнародній конференції агрономів по вирощуванню помідорів, що проходила у Болгарії. Від Радянського Союзу було 5 науковців- кандидатів біологічних наук. Говорила, що всі учасники конференції зарубіжних країн володіли англійською мовою і нею спілкувалися між собою. Наші науковці мали перекладачів. Перед вилітом до Болгарії нашим науковцям у Московському міністерстві читали лекцію етики та естетики. Рекомендували не вживати часнику та цибулі, щоб погано не пахнути на засіданнях, не їсти гороху та щоранку чистити зуби... Чом не епоха Петра Першого?! "Усе повертається на круги своя, і що було, те буде, і нема нічого нового під місяцем" ЕКЛЕЗІАСТ.

Бачився з Гриньком. Він брав участь у виставах трупи заньківчан "Камінний господар" Л.Українки, "Тоді в Тегерані" В.Єгорова, "Гайдамаки" Т.Шевченка, "Блакитна троянда" Л.Українки, "Суєта" І.Карпенка Карого, "Сестри Річинські" І.Вільде. Я дивився усі вистави. Молодці заньковчани! Здається, єдині на Україні з подібних театрів так сміливо засівають душі глядачів дорідним зерном високого національного мистецтва, навчають розпізнавати головне в житті - самих себе. Нація почала відновлювати свою пам'ять, згадувати давнє і недавнє минуле. Справжні патріоти шукають правдиву Україну - такою, як була, а не такою, як нав'язують російські шовіністи.

30 липня 1971

Усі гості розїхалися. Їздив із Ліною та Валентином у село Комишане на Сергійкове весілля. Його батько (Михайло Артеменко) працює в Білозерському райкомі КПУ. Весілля пройшло в гарному народному традиційному стилі. Віктор, старший син Михайла, мій хрещеник. Моя тітка Марія хрестила його таємно від зятя і хрещеним батьком назвала мене, коли я був на Півночі. Михайло від кумівства не відмовляється.

Віктор одружився з росіянкою. Вона розмовляє виключно російською, а він тільки українською.

Хлопчик років п'ять співав:

Хорошо быть кисею,

Хорошо - собакою, -

Где хочу, там писяю,

Где хочу, там какаю.

4 серпня 1971

А.Звірика викликали в обком КПУ "на розмову" у зв'язку з доносом І.О. Плахтіна. Кілька днів тому Плахтін розповідав Звірику як він у минулі роки успішно розкуркулював куркульські родини, будучи активним членом комітету по експропріації. Тоді Звірик, мов би сказав, що він і тепер міг би розкуркулювати, але вже отих, хто тепер господарює у "білому домі", і показав на будинок обкому КПУ.

Із Ярославом їздив у Загорянівку. Хоч селу вже уготована доля: померти, але поодинокі хати ще цупко тримаються коріннями рідної землі, надіються на якесь чудо, залишаються оптимістами без оптимізму. Гірше деревам. Вони, занедбані, без води і доброї людської руки болісно хапають жовто-зеленими ротами повітря, задихаються від спраги, помирають на очах людей.

М. розповідає: "Маю онука Юрка, на мої поради аби щось зробив по господарству, каже, не давайте мені ваших ідей, я маю свою. А сьогодні я йому сказав: якщо матимеш тільки свою ідею, то будеш у Сибіру. Бери приклад з комуністів, вони мають чужу ідею, і тому живуть приспівуючи. Правильно сказав?".

9 серпня 1971

З Ліною відпочиваю в пансіонаті "Арабатська стрілка". У нашому будиночку Віра Безверха, Сергійко, Наталя, Женя Суріна. Море пречудове!

М'яке ніжне сонце і заспокійлива романтична тиша. Відпочиваючих багато, але поскільки берег великий, то і "густота населення помірна". "Дикуни", які без путівок приїжджають автомашинами, поселяються вподовж берега окремо від пансіонату. Ставлять намети, із місцевого матеріалу будують "житла", кабички - так і живуть. Ні туалетів, ні вигрібних ям для сміття, ні питної води...

Приїхав А. Дельфер, привіз на море родину Панасюка, директора консервного комбінату. Привітавшись, говорить: "Можна скупатися в азовской мочи?".

Зі Львова на море приїхало подружжя Мельничуків- Ярослава (Сяйця) і Володимир (Влодко).

Ярослава розповідала як у 1948 році у Карпатах МГБ, ув'язнивши її, спровокувало "бочку". Огидний засіб слідчого.

Марія Валаніна-Москаленко, мати славетного Корольова, у книзі "Слово про Корольова" з почуттям української патріотки та з болем в серці пише про свого сина. Її стаття читається "між рядками". Наприклад, "Коли сину було дуже тяжко, я пішла до Громова, перед яким благоговів син... Клопотання друзів допомогало... Та ще більше сприяли Сергієві його воля, мужність, велика оптимістична вдача і частково - доля: перед війною, живучи на Півночі...". Далі не написала, що "живучи на Півночі" він перебував в'язенем у сталінських таборах. Може злякалася, а може, не дозволили написати.

Як тут не згадати древнє: Допоки очі є і вуха в тебе, сліпим, глухим у цьому світі будь.

14 серпня 1971

Додому з Генічеська поверталися міжміським автобусом. Квитків не було, довелося діставати "з-під поли". На автовокзалі у пасажира хтось украв валізу. Пасажир звернувся до диспетчера з претензією. Дисптчер- жінка сказала: "Сам винен". Пасажир розлютився й розтрощив скляну перегородку каси.

На автовокзалі Нової Каховки до салону автобуса зайшла пристойно одягнена, гарна з лиця молодичка і, проливаючи сльози, почала просити гроші на квиток до Ленінграда, бо її обікрали і вона вже другу добу нічого не їла. Пасажири почали діставати гаманці.. Раптом старенька пасажирка, яка сиділа попереду мене сказала: "Галю, як тобі не соромно! Кого дуриш?" Прохачка знітилася й вискочила із автобуса, мов вітром здуло.

Микола Зелененький зі своїм начальником збирається їхати на полювання туди, де "тільки Кочубей полює". Тепер найшкідливіші браконьєри - це начальство. Вони не тільки полюють птахів та звірів недозволеними засобами, але і дають приклад "меншій братії", а менші ще меншим...

"Пример заразительный. Все вокруг народное, все вокруг мое". Там, де приживається вседозволеність, там гине сумління.

Семен Палій, фастівський полковник, у 1709 році виступив на боці Петра 1, пізніше закатований Петром у Сибіру. Гарний приклад для нащадків: ніколи не вір московським узурпаторам.

15 серпня 1971

У мисливському товаристві дістав путівку на пернату дичину. Усю ніч просидів у плавнях. Яка то була ніч! Яка краса довкілля при окатому небі, коли ніжиться ніч у світлі великих зірок і повного принишклого місяця! Скільки різних барв і потаємних звуків! Коли глибоко вслухаєшся, вдивляєшся в них, здається, що тебе вже немає, ти вже сам став отими барвами і звуками, які чує і бачить твоя душа.

Качки на озеро чомусь не сідали, мабуть, якимсь чином довідалися про мою присутність. Додому повернувся "порожняком", але без розчарування. Душевний спокій - місток до щастя.

13 вересня 1971

У механічній майстерні читали газетну статтю про лунохід. Слюсар сказав: "То все газетні байки. Апарат апаратом, а без людини не обійшлося. Замкнули людину в апараті - і будь здоров! А вам пишуть, мовляв, сам апарат приземлився, сам походив по місяцеві і сам злетів, і прилетів назад.".

Прості люди не вірять газетам, навіть коли пишуть правду.

На заводі відкриті партійні збори. На збори запросили і безпартійних. Парторг, виступаючи, сказав, що комуністам необхідно пильніше придивлятися до своїх друзів та знайомих "с целью пресечения антисоветщины". Він сказав, що минулого року на параді один "грузин" перед трибуною підняв портрет Сталіна, а сьогодні наш тракторист пустив антирадянську агітку. А було так. Тракторист у гурті робітників, розглядаючи медаль "За доблестный труд", висловив подивування: "Інтересно! - сказав. - На медалі Ленін дивиться вліво, а на грошах - вправо".

Парторг, який стояв недалеко, крикнув: "Ваня!.. Перестать!.. Ленина не обсуждают".

Присутні знизали плечима, шофер сказав: "Що, Ваня, ляпнув?" Оце і вся "антирадянщина".

Для колективного збірника переклав п'ять віршів карачаївських поетів.

Заходив у редакцію "Наддніпрянської правди". Показав свої нові поезії Кокостіковій. Вірші їй сподобалися, вона сказала, що опублікують у газеті. Проте, коли пішла за дозволом до Гайдая і сказала, хто автор віршів, Гайдай друкувати заборонив.

"Ніхто не забутий, і ніщо не забуто!". Закон клубка: скільки нитка намотувалася, стільки й буде розмотуватися.

5 жовтня 1971

На заводі термінова нарада партійного бюро та членів заводського комітету профспілки "По вопросу срыва учебы коммунистического труда" Виступив парторг:

- Если мы не заполним головы рабочих своей идеей, их заполнят другие...

На заводі діють три школи комуністичної праці, де робочим викладають основи соціалістичної економіки та наукового марксизму-ленінізму. Робітники демонстративно від шкіл ухиляються, дисциплінарні стягнення не допомагають. Лекцію на міжнародні теми читав лектор обкому КПУ Рябов. Він у промові часто вживає: "Это не для печати, говорю только вам".

Але оте "не для печати" уже давно відоме світові. Шкода часу. Аджеж з усіх утрат, втрата часу найтяжча.

"Не позволяй душе лениться.

Чтоб воду в ступе не толочь,

Душа обязана трудится

И день и ночь, и день и ночь".

Н.Заболоцкий

Приходив дядько Гнат. За обідом згадував свого загорянівського сусіда Заболотька. Він один з усіх у селі не вступив до колгоспу, незважаючи на шалений натиск з боку сільської ради. Жив убого, працював багато на різних тимчасових роботах - майстрував односельцям меблі, мурував груби, печі, копав людям городи, погріби, басини тощо. Прожив 104 роки, а його дружина 106.

У селі Загорянівка ящур. Навколо села вирили глибочезну канаву, ні проїхати, ні пройти. Люди сидять, як на острові.

21 жовтня 1971

Збори письменників. Виступали члени СПУ, говорили про одне й те саме: партія вимагає писати про сучасника, його трудові звершення і партійність.

Появився новий "твір" безіменного автора:

Бровы черные, густые,

Речи длинные, пустые...

Кто даст правильный ответ,

Тот получит 10 лет.

Ніхто так швидко і влучно не відкликається на теми сучасності, як безіменний автор. Герострат, щоб прославити себе, спалив Храм. Поет, щоб прославити Храм, спалює себе.

З Ліною ходив до дядька Петра Губченка. Йому 88 років, дружині 87. Він фанатично вірить у Бога. Але разом з тим у кімнаті на стіні поряд із віконою св. Миколая повісив (на всякий випадок) портрет Леніна.

10 листопада 1971

Із М.С.Кабаненком їздив у Крим, мали відрядження від винзаводу. Із видавництвом " Таврія", домовлялися про видання книжки "Історія Херсонського виноробного заводу". Дякуючи Кизі, помічникові першого секретаря обкому КПУ, директор видавництва погодився видрукувати книжку поза чергою.

Оскільки вільних номерів у готелі не було, Кизя поселив нас в обкомівському "гуртожитку". Кизя - невисокого зросту, обличчя овальне, щоки рожеві, очі сірі метушливі. Вечеряли разом. Він від горілки швидко охмелів, але внутрішньо намагався триматися зібраним і витриманим. Боїться почути "крамольного". Коли заходила мова про партійну мораль чи поведінку окремих чиновників, одразу змінював тему. Любить давати поради.

Хто собі не знаходить стежку, той іншим указує шлях.

12 листопада 1971

З Кабаненком та поетесою В.І.Невінчаною заходив до редакції художньої літератури.

Мою збірку поезії "Переліски" (закрита рецензія С.Литвина) "зарізали". Причина стара - не відповідає сучасним вимогам. Церберове око зірко дивиться. Якийсь філософ казав: Мудрий зрозуміє дурня, оскільки сам колись був таким, однак дурень ніколи не зрозуміє мудрого, оскільки не був мудрим.

Іноді думаю, де зарите зло, яке породило духовно сліпу творчу інтелігенцію? І відповіді не знаходжу.

"Семнадцать месяцев кричу,

Зову тебя домой,

Кидалась в ноги палачу,

Ты сын и ужас мой.

Все переплуталось навек,

И мне не разобрать

Теперь, кто зверь, кто человек

И долго ль казни ждать".

А.Ахматова.

21 листопада 1971

Ходив у винтрест із інженером Чернегою. Йому 58 років. Розповідав, що займав партійні посади на заводах. Він з обуренням говорить про розбещеність начальства, яке "безсоромно усе тягне із заводів та радгоспів, дає поганий приклад робочим". Шкодує, що на них немає Сталіна, "треба таких стріляти і в тюрми саджати".

Вожді великі тому, що люди перед ними стоять на колінах.

Недаремно кажуть, людину робить час, але такою, якою вона дозволяє себе зробити.

Притча.

Якось чоловік надумав збудувати церкву. Зробив підмурівок, поставив стіни, а вони потонули в землю. Чоловік не опустив руки, продовжував будувати. На стіни, що ледь визирали із землі, поставив дах, але і дах потонув, тоді він на вершечок даху поставив хреста. І сталося диво!

Церква піднялася із землі і засяяла всією своєю красою.

Притча має таємний зміст. Вона говорить про українських патріотів, які намагаються за диктатури Кремля розбудити народ і побудувати вільну Україну.

Максиміліан Волошин у біографії пише: "Моє родове ім'я Кириєнко-Волошин, йде воно із Запорожжя. Я знаю з Костомарова, що в ХVI ст. був на Україні сліпий бандурист Матвій Волошин, з якого живцем здерли шкіру за політичні пісні". Максиміліана Волошина, видатного поета, зрусифікували, і він числиться російським поетом.

Іван Сірко - кошовий отаман Запорозьких козаків. Талановитий полководець. У народі живе легенда, що Сірко народився із зубами. Це була ознака, що успішно долатиме клятих ворогів. Сірко допомагав французам, які боролися за свою незалежність. Своїм кошем із 1000 козаків розгромив сімдесятитисячну армію Габсбургів. За відвагу і щирість французи поставили у Парижі йому пам'ятник, який зберігається й до тепер.

Кому тільки успішно не допомагали запорізькі козаки здобувати незалежність - французам, полякам, москалям, кримським татарам...

1673 року за опозицію цареві та його ставленикові І.Самойловичу Сірко був засланий на каторжне життя в Сибіру, - місто Тобольськ.

Коли 300 тисячна османська армія пішла війною на Російську імперію, цар згадав Сірка як талановитого полководця. Він повернув його із Сибіру, дозволив очолити кіш запорозьких козаків, які виступали проти Османської імперії. Сірко погодився і покірливо воював, платив своєю кров'ю і кров'ю козаків за існування Росії. Помер Іван Сірко 4 травня 1680 року. Похований у селі Глушківка на Запоріжжі.

Коли почали робити Каховське водосховище, його прах перенесли на вище місце, на територію теперішнього села Капулівки.

Були й інші українці.

Павло Полуботок - наказний гетьман Лівобережної Ураїни, народився 1660 року в родині переяславського полковника Леонтія Полуботка.

П.Полуботок організував і очолив групу українських старшин, які були невдоволені царським наказом про обмеження козаків політичними і громадськими правами і свободами. Домагалися від царя скасувати заборону виборів гетьмана і ліквідацію Малоросійської Колегії. За таку політичну "зухвалість" Павло Полуботок у 1724 році царем Петром був закатований у московській в'язниці.

22 листопада 1971

Їду в Одесу. Зі мною їдуть представники винтресту В.С.Готліб, В.І.Яструб та В.І.Кравчатий. Від міністерства маємо завдання: перевірити стан техніки безпеки й охорони праці у винрадгоспах Одеської області.

23 листопада 1971

Перевіряв стан техніки безпеки та охорони праці у винрадгоспі "Дністровський" Одеської області.

Винрадгосп "Дністровський" заснували на базі колишнього німецького села Ноєнсбург. До війни село було одне з найзаможніших сіл на Одещині. У 1945 році усіх німців, мешканців села, МГБ репресувало і вивезло до Сибіру. Знищилися виноградники, загинули фруктові дерева, занедбалися посіви, розвалилося тваринництво... Хати зруйнували і каміння від них вивезли до Одеси на будівництво шосейної дороги. Коли вийшла постанова про заснування радгоспу, у селі залишилося десять садиб, а було сто. Почали будувати нові стандартні будинки, возити каміння, але вже з Одеси. Зараз колишні німецькі будинки, які залишилися, виокремлюються від нових своєю добротністю й оригінальним архітектурним стилем. Нові будинки маленькі за розміром, стандартні за архітектурою, видно, що будували байдужою рукою.

Людина тим і є людиною, що їй болить пам'ять. Історію не можна ні поліпшити, ні погіршити, ні замовчати - казали древні мудрі люди. А ми упродовж багатьох років тільки те й робимо, що переписуємо історію в догоду комусь.

24 грудня 1971

Їздив у "Будинок книги" за 6 томом літературної енциклопедії. Біля "Будинку" черга на передплату повного видання творів Достоєвського. Передплатників особливо цікавить "Щоденник" письменника, якого обіцяють опублікувати і якого протягом довгих років тримали під замками, що і створило ажіотаж.

"Російський народ збудував імперію, але сам лишився в рабстві.

Російський народ був придушений величезною тратою сил, яких вимагали розміри Російської держави". Микола Бердяєв.

26 грудня 1971

Ол. Микитович сьогодні мене переконував, що у природі існують шкідливі для здоров'я геопатогенні зони. Наша планета, казав, вкрита глобальною енергетичною сіткою, сконцентровані промені якої розташовані на відстані приблизно два метри один від одного. Таке розташування променів принято називати сіткою Хартмана, який експериментально доказав існування такої сітки. Цікаво, що кожен промінь має свій заряд. Коли на перетині променів збігаються знаки зарядів, виникає геопатогенна зона (вузол) розміром близько 10 х 10 см.

Людина повинна навчитися визначати такі зони, щоб запобігати пошкодженню свого здоров'я, - не сидіти, не лежати, не їсти, не пити, не читати, не писати у таких зонах.

Ол. Микитович говорить, що такі зони у нього вдома визначає кішка, яка ніколи не лежатиме на перетині глобальноенергетичних зарядів.

Життя мудре і цікаве своєю винятковістю.

30 грудня 1971

Новий рік зустрічатимемо у М.Лєбєдєва, директора МВС (Машинно-випробувальна станція) Будуть усі наші друзі.

Якщо ти загубив гроші, то ти нічого не загубив. Якщо загубив друга, то загубив половину. Але якщо загубив надію - то загубив усе..

На противагу сталінським опричникам - їхні жертви, хоч і були ув'язнені, але внутрішньо вільні, незалежні, які в моральному відношенні стояли незрівнянно вище своїх катів.

Публікується з дозволу автора

© Василенко М.О.
© "Просвіта"

На головну | За авторами | За назвами | За хронологією
Анонси | Лінки | Контакти | Гостьова книга