|
1 9 7 6
1 січня 1976
Чергував по заводу. Завод працює.
Необхідність сьогодні працювати викликана довгими простоями вагонів
при завантаженні й великими штрафами за простої. Вантажники
скаржаться на погані умови праці й низьку платню. Їхня кімната
побуту в антисанітарії, - підлога засмічена, стільці поламані, столи
порізані ножами, стеля закіптявлена димом, на столах залишки їжі,
під столами порожні пляшки і старе взуття тощо. На давно не
фарбованій стіні гасло: "Набирайся силы от земли-матери, а ума - у
коммунистической партии!". Вантажники працювали мляво, неохоче.
Запитав бригадира, чому повільно завантажують вагони? "А що я можу
зробити? Сьогодні свято і вантажники всі під "мухою".
Це не люди, а звірі".
Новий 1976 рік. Що нового принесе? Скільки
доброго і скільки поганого? Хочеться думати, що більше буде доброго
і щасливого.
Душа живе надією, тому й безсмертна, тому й
налаштована на все прекрасне, розумне і світле.
* * *
В долині біля річки,
По пояс у снігах,
Стоять гуртом смерічки
У білих кожушках.
Де сплять в снігах джерела
Й засипані мости,
Збираються у села
Колядувати йти.
Поет найбільший "індивідуаліст". Він усе
життя працює тільки з однією людиною: із самим собою.
7 січня 1976
Апологети "міцного кулака" поширюють промову
Черчіля, яку він ніби виголосив 23 грудня 1959 року з приводу 60-ти
річчя від дня народження Сталіна.
Черчіль мовби сказав таке: "Сталін свої
статті і доповіді писав сам і в його творах завжди звучала
надзвичайна сила. Ця сила була настільки великою у Сталіна, що він
здавався неповторним між керівників держав усіх часів і народів. На
нас він справляв величезне враження. Коли він входив до зали
Ялтинської конференції, всі ми, мовби за командою, вставали і
витягували руки по швах... Він створив і підкорив собі здоровенну
імперію. Це був чоловік, який свого ворога знищував руками своїх
ворогів, змушував навіть нас, яких називав імперіалістами, воювати
проти імперіалістів..."
А ось витяг із дійсної доповіді Сталіна у
березні 1939 року на ХVШ зї'зді ВКП (б): "В 1937 году были
приговорены к расстрелу Тухачевский, Якир, Уборевич и другие
изверги. После этого состоялись выборы в Верховный Совет СССР.
Выборы дали советской власти 98,6 процента всех учасников
голосования. В начале 1938 года были приговорены к расстрелу
Розенгольц, Рыков, Бухарин и другие изверги. После этого состоялись
выборы в Верховные Советы союзных республик. Выборы дали советской
власти 99,4 процента всех учасников голосования.
Спрашивается, где же тут признаки
"разложения" и почему это "разложение" не сказалось на результатах
выборов?"
Цинізм Сталіна не мав меж. Він жахатиме ще
не одне покоління своєю безсоромністю й жорстокістю, нищитиме людей
і завтра.
Документальний фільм "Чи легко бути
молодим?" одержав головний приз на фестивалі у Тбілісі. Преса
хвалить його творців. Одначе письменники В.Распутін і Ю.Бондарєв
мають іншу думку. У "Правді" вони пишуть: "Загравання з молоддю,
звернення до її "особливих" інтересів не нові. Але слід сказати, що
це загравання, як правило, обертається проти молоді. Фільм "Чи легко
бути молодим?" дає наочне тому свідчення. З нерозумінням і болем нам
доводилося дивитися на деяких наших туристів, у тому числі й
молодих, які зневаживши Акрополь, єгипетські піраміди, шедеври
Лувру, гасають по заморських містах у пошуках ганчірок..."
Письменники ставлять питання, але не відповідають на них. Композитор
А.Лобзов пише: "Естрадний рок став справжнім бичем і отрутою нашого
життя. Поп-музика з її дурманно-одноманітною ритмічною пульсацією,
утробними зойками, безглуздими текстами, позбавленими поезії, а
часом і здорового глузду, по суті вибиває з культури у бездуховність
все нові й нові потоки підростаючої молоді". Композитор має рацію,
якщо дивитися на музику очима консерватора і аналізувати її
лабораторними засобами. Але ж людська душа - духовний атрибут,
таємниця, і ми лише намагаємося розгадати її. Поп-музика тут ні до
чого. Здатність рухатися нам дає Бог, а дорогу вибираємо самі.
13 січня
1976
На винзаводі лекція на міжнародні теми.
Лектор із Києва. Він твердим лекторським голосом сказав: "У
Радянському Союзі є гарантована конституцією свобода, нема свободи
боротьби проти комунізму. Ми говоримо і пишемо, друкуємо і співаємо
за вказівкою нашого серця, а наше серце належить партії... Зближення
народів це неминучий історичний процес... Російська мова - це
інтернаціональна мова. Її мусимо вивчати і знати. Але є зухвалі
випадки, коли націоналісти гальмують впровадження її в широкі маси.
Це порушення ленінської політики. Існують прояви націоналізму збоку
кримських татар. Недавно вони мітингували на залізничному вокзалі.
Наші славні органи їх швидко поставили на своє місце, нагадали про
чинні закони дисципліни і порядку. За останні роки у наших людей
простежується культ речей - від автомашини до килиму і дачі. З точки
зору комуністичної ідеології це злочин, він нав'язує буржуазну ідею
егоїзму й індивідуалізму... Статистика говорить, що у нашому Союзі
різко зросло число віруючих. Це недогляд наших виховних інститутів.
На цю тему уже є спеціальна постанова Центрального комітету партії
про поліпшення виховання молоді в антирелігійному дусі. Відхід від
атеїзму породжує у молодих людей містицизм і появу так званих хіппі.
Молодь перестає вірити у світлі ідеали комунізму, не тримається
берега старшого покоління. Звідси іде пиятика і самогоноваріння.
Раніше лише у селах, а тепер і в містах самогон варять бочками…".
23 січня
1976
Валентин Шешурин у рибінспекції дістав
путівку на ловлю вудками риби у Софіївському лимані. Їздили
автомашиною "Жигулі" втрьох - я, Валентин Ш. і інж. - електрик
Микола Б. День був сонячний, тихий. Лиман спав під кригою здоровим
міцним сном. І снилася йому молода вродлива весна і багате на сонце
літо. А зараз пишається кригою, по якій ковзаються діти і сидять над
ополонками рибалки. Навколо таємничий зимовий пейзаж білого лиману.
Повітря, настояне на колишніх снігопадах і морозах, пахне якимсь
особливим тонким запахом, воно бринить. Чути гуркіт криголама, який
торує морську дорогу для кораблів, що вервечкою пливуть за ним.
Ось із села прийшов столітній дід, щоб
наловити риби на юшку. Він у старому на ваті одязі, у старій
солдатській шапці-вуханці і в гумових чоботях. Він тягне дитячі
саночки, на яких невеликий кошик із підкормкою для риби, металевий
лом, щоб робити ополонки в кризі, і термос із чаєм. Морозу немає,
починається відлига. Дідусь комусь тепло посміхається: може,
рибалкам, яких бачить, а може, чарівному лиманові і сонцю, за якими
стужився, але отої усмішки вистачає на всіх. Ваша душа набирає
світлої висоти і ви також посміхаєтесь. Ви ще не знаєте, що з вами
сталося, але вже відчуваєте у собі приємне душевне світло.
Риба на наші гачки не йшла. Утрьох зловили
не більше кілограма, але втіху від ловлі риби одержали велику, гарно
відпочили. Підвечір пішов дощ і ми поспішили виїхати на асфальтовану
дорогу, але не встигли.
Недоїхавши метрів триста до шосейної, машина
забуксувала на грунтовій розкислій дорозі.
Пізній вечір. Окраїна села Софіївки. Довкола
ні машин, ні людей, щоб хтось допоміг у негаданій біді. Далеко в
селі загавкала собака. До крайньої хати підїхав самоскид. Микола Б.
пішов туди. За півгодини приводить гурт людей, які буквально на
руках винесли машину з багна, і ми вже без пригод доїхали додому. У
дорозі М.Б. розповів: коли він прийшов на подвір'я садиби, де стояв
самоскид, то побачив, що у хаті люди сидять за святковим столом -
справляють якесь родинне свято. Водієві самоскида, який допивав
чарку, представився працівником ДАІ і сказав, що в автомашині, яка
загрузла на околиці села, сидить начальник ДАІ Скачков, і він
просить допомогти йому вибратися на асфальт. Поскільки водій був
п'яний і не міг керувати автомашиною, то гості зголосилися гуртом
іти й допомогти начальникові ДАІ. Що й зробили.
Бог не без милості, козак не без долі.
6-14 лютого 1976
Мав службове відрядження у Москву.
Супроводжував рефрижератор "Аlka", завантажений вином, за яке у
Москві від "закритої організації" повинен одержати дефіцитні
канцелярські товари для винрадгоспів (папір для письма, друкарські
машинки "Москва", "Україна", "Бистрина" тощо). Коли виїхав із
Херсона, морозу не було. Він дав знати про себе у північних областях
України. Оскільки я на ногах мав літні взувачки, а кабіна авто не
опалювалася, то ноги померзли, мене почало морозити. Із Харкова у
Москву їхав поїздом, доручивши вантаж водіям, яких я добре знав як
порядних людей. Квитків у касі на Москву не було. Довелося касирші
показати пляшку вина. Квиток знайшовся. До відходу потяга мав
вільних сім годин. Я встиг сходити до театру й подивитися
"Сотворіння світу", від якого одержав велике естетичне й моральне
задоволення. Блискуча постановка, оригінальна затушована сатира на
партійних чиновників. У символах та художніх образах легко
вгадуються "земні боги". Позивні Москви, коли "бог" вирішив зійти на
землю й подивитися на результ своєї праці, вказували адресу
Кремля.
Прибувши вранці до Москви, одразу пішов
шукати для себе і водіїв місця в готелях. Але вільних місць не було.
Лише по обіді за дві пляшки марочного вина одержав місце в готелі
"Ярославська", а пізніше за нову дотацію вином і місця для
водіїв.
Водії розповіли, що як тільки виїхали за
межу України, то не мали відбою від російських інспекторів ДАІ, - на
кожному посту вимагали "два пузирька" (дві пляшки вина), коли
відмовлялися давати, вони телефонували до наступного поста ДАІ і там
уже вимагали вдвічі більше. Воістину широка російська натура, "душа
нараспашку".
Чоловіка, якому я повинен був здати вино, у
Москві не було. Буде наступного дня. Отже, вільного часу мав багато,
і я поїхав до магазину "Жигулі" з наміром придбати дефіцитні свічки
для автомашини. Свічки продавали, але черга була величезна. Комплект
свічок у магазині коштує 6 руб., а на вулиці біля магазину - 15.
У кінотеатрі "Россия" дивився "Дерсу Узала".
Фільм не сподобався.
Дуже прозаїчний і вилизаний. У палаці
Радянської Армії дивився виставу "Раскинулось море широко..."
Радянський шаблон. Даремно втратив час. Наступного дня провідав
двоюрідного брата Віктора.. Він майор, працює в закритому інституті
нервопсихології. Зайшла мова про дисидентів. Він сказав, що
шизофренію інакшемислячих визначають за тестами, але швидко
похопився, стишив голос (стіни мають вуха). Із ним ходив у ліс на
лижах. Ходили довкіл дачі Папаніна. Дача займає площу 11 гектар
лісу, огорожена високим дерев'яним парканом.
Закрите суспільство - деморалізоване страхом
суспільство. Воно народжує страхопудів.
11 березня
1976
З нагоди 32 річниці звільнення Херсона від
окупації фашистів, райком зобов'язав дирекцію заводу надіслати на
парад, що буде завтра, 100 осіб.
На заводі офіцер-відставник читав лекцію на
тему Вітчизняної війни.
Він із особливою насолодою розповідав як
вони на фронті вбивали німців, "выжигали фашизм". "Как-то впоймали
фашиста. Я приказал солдатам раздеть его до в чем мать родила. Фриц
был грузный, и вот, представьте, эта глыба бежит нагишем по
заснеженному полю, а мы стреляем в его спину. Так мстили своим
врагам и будем мстить, если понадобится!".
Пізніше на трибуну вийшла робітниця цеху,
колишня партизанка Марія. Вона партизанила в білоруських лісах і з
насолодою до найменшої дрібнички розповідала як вішала старосту
якогось села та особисто розстрілювала в потилицю поліцаїв.
Не вірилося, що на трибуні нормальні
люди.
19-20 березня 1976
Із Ліною їздив у м. Феодосію до Валентина.
Він служить на флоті.
Познайомив нас із дівчиною, з якою хоче
одружитися. На цю тему говорили з його командиром. Командир
привітний, справив гарне враження. Він не радить Валентинові
одружуватися. Розповів казочку.
"Люди говорят: в двадцать лет ума нет и не
будет, в тридцать лет жены нет и не будет, но морячок опроверг это
утверждение: в двадцать лет у него появилась жена, а в тридцать и
ум".
22 березня
1976
Наказано вдатися до тотальної економії
електроенергії. На заводі темно, - повідключали допоміжне
енергетичне устаткування. Для населення відключають електроенергію з
21 години до 6 ранку. На вулицях міста темрява.
Вантажник Суслов повернувся із Сибіру, їздив
до своїх родичів. Розповідав: "Иду лесом, где ходил в детстве. Вижу
- медведь! Сука, взял мой след, идет на меня. Я - на дерево. Он,
сука, тоже на дерево Ну, думаю, падло, сожрет и спасибо не скажет.
Что делать? Лезу на последнюю ветку. Дальше некуда. А медведь,
падло, уже меня нюхает... Понюхал, узнал, что я русский сибиряк, и
не стал жрать. Пять лет не был на родине, а он, сука, узнал! Что-то
русский дух!".
На заводі виступав делегат ХХУ з'їзду КПРС
Лазник. Він сказав, що на з'їзд від комуністів Херсонської області
було делеговано 18 осіб, у тому числі 5 жінок, до речі, усі Марії.
На з'їзді одностайно і з великою радістю
ухвалили "грандиозый план строительства коммунизма на 10-ю
пятилетку... Самое яркое впечатление после речи тов. Брежнева
осталось от выступления тов. Кастро. Он сказал, что Китай с Америкой
уже спят в одной кровати... А причиною установления диктатуры
Пиночета в Чили была мягкотелость коммунистов. Они не уничтожали
своих врагов, жалели. Отсюда и поражение. Это наука для наших
социалистических стран, которые продолжают играться в
либерализм...".
Історична довідка
Наполеон народився 1760 року.
Гітлер - 1889.
Різниця - 129 років.
Наполеон прийшов до влади 1804 року.
Гітлер - 1933
Різниця - 129 років
Наполеон переможцем зайшов у Відень 1809
року.
Гітлер - 1938.
Різниця - 129 років.
Наполеон напав на Росію 1812 року (12
червня).
Гітлер - 1941 (22 червня).
Різниця - 129 років.
Наполеон програв війну 1816 року.
Гітлер - 1945.
Різниця - 129 років.
Обоє прийшли до влади, коли їм було по 44
роки.
Обоє напали на Росію, коли їм було по 52
роки.
Обоє програли війну, коли їм було по 56
років.
Лінкольн став президентом США в 1860
році.
Кенеді - 1960.
Різниця - 100 років.
Обоє в присутності дружин убиті в
п'ятницю
Наступник Лінкольна Джонсон народився 1860
року.
Наступник Кенеді також Джонсон - 1960.
Різниця - 100 років.
Убивця Лінкольна - Уйхо народився 1829
року.
Убивця Кенеді - Освальд народився 1929.
Різниця 100 років.
14 квітня
1976
У батькових паперах знайшов "відповідь"
Президії ВР СРСР на його прохання помилувати мене. Батько пише, що
він, Василенко Олександр Хомич, 1894 року народження, учасник
бойових дій, має нагороди, інвалід другої групи; дружина Василенко
Наталя Іванівна 1899 року народження, непрацездатна, сім'я
складається з їх двох (менший син Леонід загинув на Білоруському
фіронті) просить помилувати сина Миколу, засудженого в 1947 році на
10 років ув'язнення. Канцелярія ВР СРСР відповіла: "Сообщаем, что
Ваше ходатайство о помиловании Василенко Н.А. оставлено без
удовлетворения. Документы на 3 л. возвращаем. Начальник Канцелярии
И.Бабухин". Цікаво, що відповідь батько одержав, коли я вже був на
волі.
Батьки М.Василенка. 1973 р.
Майнер П. за "наказом партії" брав участь у
бригаді старих комуністів, які руйнували дачі на лівому березі
Дніпра. Емоційно розповідав, що якась людина, ховаючись від них,
фотографувала зруйновані ними дачі. Хтось сказав, що то
американський шпигун, він готує матеріал для радіо "Свобода". Вони
ганялися у плавнях за "шпигуном", але не зловили, він зник, як у
воду впав.
Зі Львова приїхав давній мій приятель,
начальник торгу Михайло Блащак. По дорозі на Херсон він наїхав на
якусь залізяку й скалічив своє авто. За ремонт на херсонському СТО
взяли 200 руб. і 100 руб. дав хабаря начальникові цеху за термінову
роботу.
"Наддніпрянська правда" інформувала про
судовий процес, що тривав понад три тижні по справі вбивства
О.Саніна. Звинуватили злочинців у "буржуазному розтлінні", але не
сказали про те, що "буржуазні розтлінці" це члени комуністичної
партії. Андрій Григор'єв - комсорг ХЦЗ, Юлія Татарова - працівник
слідчих органів МВД, а Ганна Саніна і Павло Кузін комуністи з
великим стажем. Батько П.Кузіна, коли довідався, що його син убив
Саніна (чоловіка Ганни Саніної), викинувся із п'ятого поверху
будинку.
20 травня
1976
О 18 годині до мене додому приїжджали
мікроавтобусом два міліціонери і дві особи у цивільному.
Міліціонери, показавши свої посвідки, сказали, що хочуть подивитися,
де я зберігаю свою рушницю. Коли показав рушницю і документи про її
реєстрацію, вони сказали, що порушень немає, але їм наказано
відібрати в мене рушницю. Отак без пояснення і причини мене міліція
позбавила мисливської зброї. За що? Де зарита собака? Піклування
КГБ? "Ничто не забыто, никто не забыт?". Чи нові на мене доноси
сексотів? Тепер їх розвелося багато, як вуличних собак.
Зателефонував Шешурину. Він дивується:
нічого не знає і нічого не чув.
25 травня
1976
Сьогодні міліція повернула мені рушницю.
Вибачилися за помилку. Сказали, що була на мене анонімка і вони
зобов'язані були перевірити.
На завод приїхали туристи з Англії - 20
осіб. Один із них пристойно говорить по-українськи. Адміністрація
увесь день була із туристами, запобігала перед ними, показувала
лінії розливу вина і цех зберігання виноматеріалів. Дегустували
вино, співали... На прощання кожному туристові подарували по дві
пляшки марочного вина.
16 червня
1976
У зв'язку з поганим господарюванням
твариництво на селі залишилося без кормів. Обком КПУ зобов'язав
виробництва заготовляти "зелену масу", косити очерет. Винзавод
повинен скосити в плавнях і здати приймальним пунктам 100 тонн
зеленої маси. Кожному херсонцю, хто має власного човна - 500 кг., а
хто має власну автомашину - 300 кг. На причалі №10 оголошення:
"Човнарям, які не здадуть належну кількість зеленої маси, виїзд на
Дніпро буде заборонено!" Хтось олівцем на аркуші оголошення дописав:
"Громадяни, бережіть партійну флору, не будьте безпартійною
фауною!".
На причалі "глухонімий" продавав портрети
Сталіна.
1 липня 1976
На завод приїхала група туристів із
Фінляндії - 18 осіб. Їм показали тільки один цех, який напередодні
причепурили. Решту часу (годин 5) "дегустували" вино.
Сьогодні на просапці буряків у радгоспі
"Рассвет" працювало 7 робітниць. Вони охоче туди їдуть. На полі
працюють протягом 6 годин. Після роботи прихоплюють "шабашку":
цибулю, помидори та іншу огородину з радгоспівських плантацій.
Зарплату одержують на заводі як за виконання заводських завдань.
"Звинувачуй себе, а не сонце за те, що твій
сад не зацвів" - кажуть мудрі люди, і кажуть правильно, якщо мати на
увазі наше господарювання.
"Ніщо на землі не дається даремно: треба
страждати, приборкувати себе, помирати". Лютер.
2 липня 1976
З Ліною їздив на дачу до дядька Михайла.
Знервована прийшла тітка Лідія, вона брала участь у зборах дачників,
агітувала їх косити очерет для радгоспівських корів, говорила: "Нет,
вы только подумайте!.. Все дачники коммунисты, даже имеются старые
большевики, а рассуждают, как неповцы! Государство нуждается в
срочной помощи, а они увиливают. Нет кормов, скот гибнет, а они ищут
стрелочника, хотя всем известно, что виновата природа - не было
дождей. Из 50 человек дачников один только мой Миша и косит". - "Не
косит, а косил. После такого ужаса, как я увидел, сколько сгноили
зеленой массы, больше не поеду" - сказав дядько Михайло.
Причина в тому, що пункти по заготівлі
зеленої маси заснували на правому березі Дніпра, а своєчасного
вивозу не забезпечили. Пішли дощі - і сотні тон зеленої маси згнили
на очах отих, хто намагався допомогти державі своєю неоплатною
працею.
"Хто падає, штовхни його, нехай швидше
падає, і допоможи тому, хто піднімається". - Ніцше.
"Поможи тому, хто піднімається, і не дай
впасти тому, хто падає". Христос.
8 липня 1976
Брав участь у нараді обласного
профспілкового активу. Порушувалося питання про якість музичних
творів. Хто за якість повинен відповідати? Чому юнацтво ганяється за
платівками, на яких зафіксовано ритми заморських джазів? У місті діє
художня рада та спеціальна комісія по оркестрах при управлінні
культури. Вживаються жорсткі санкції до музколективів, які порушують
дозволений цензурою репертуар. Наприклад, вокально-інструментальний
ансамбль (керівник Микола Лебідь) за "непослушание" розформовано.
Комісіям підпорядковані міські оркестри. Як правило, із програм
вилучають твори іноземних композиторів, особливо таких, як Рапполь,
Адамо, Фогерт та інші, "бо музична культура такаж невід'ємна частка
панівної ідеології, як і література". А що ж пропанують любителям
музики? Виключно російські пісні, які вже стали набридливими
штампами. Зрештою, може, "оглушливі ритми" є народженням нового
музичного світу, і молодь уже підсвідомо його "чує". Закон еволюції
- це також боротьба. Він стосується і музики. Музика, як і поезія,
вимагає нового бачення світу, нових іпостасей.
Найнебезпечніше їсти себе із середини.
13 липня
1976
Директор попросив мене супроводити його
друзів із аеродрому. Вони прилетіли з Мінська. Він і вона. Він
начальник відділу держплану БРСР, а вона - секретар-машиністка. Вони
делеговані на якусь конференцію у Ялту. Поскільки конференція
запланована на наступний тиждень, то хочуть відпочити на дачі у
херсонського друга. Йому років 45, а їй не більше 20.
17 липня
1976
Почав упорядковувати свій архів колишніх
віршів. Ліна сварить, каже, що знову почав робити дурницю, бо моя
поезія нікому не потрібна, не друкували і не друкуватимуть. Сам
знаю, двері мені зачинено і ключ заховано, але тліє ще надія, що і
на нашій вулиці колись засвітить сонце. Мої вірші - моя доля. У них
немає підлабузництва, вони з глибини серця, як джерельна вода з
колодязя. Усе добре і погане - моє. Іншого нема і не буде. Мій час -
це я сам.
Ми (я, Любомир і Дарка із синами) вирішили
поїхати на Соловки і вклонитися слідам великих українців
П.Калнишевського, М.Зерова, Л.Курбаса, В.Підмогильного,
О.Слісаренка, П.Филиповича, Є.Плужника та багатьох інших патріотів
нації. Сьогодні у касі попереднього продажу купив квитки на потяг до
Москви на 28 липня.
Нашим людям щодня і щоночі втовкмачують у
голови, що "імперіалізм", "мілітаризм", "расизм" існують десь там,
за межами СРСР, а в нас такого немає і бути не може, бо ми маємо
найдемократичнішу конституцію. Як тоді назвати інтенсивне духовне
пограбування націй, зазіхання Кремля на чужі землі, розпалювання
спонтанних війн на планеті, поневолення чехів, угорців, поляків,
румунів, нагромадження зайвої для мирного часу убивчої зброї? Це все
і є імперіалізм, расизм, мілітаризм, колоніалізм.
Мав відрядження у радгосп Цюрупинського
району. Там радгоспівцям примусово дають місячних поросят, змушують
їх вигодовувати і здавати державі м'ясо з половини. Кормів не дають
і не продають. Селяни виганяють поросят із двору, вони никають по
вулицях і нестерпно верещать, голодні й худі.
28 липня
1976
Ми у Москві. Дощ. До нашого товариства
приєднався гурт друзів зі Львова: Оксана Капко, Степанія Геча,
Наталія Лісович і Оленка. Сьогодні їдемо потягом "Москва-Мурманськ".
Вагон плацкартний, ущерть переповнений, брудний. Але настрій гарний,
аджеж їдемо на Соловки!
30 липня
1976
м. Петрозаводськ, Кондопога, Медвежегорськ -
Карелія. Густий барвистий праліс, карельська береза, безліч
смарагдових озер... і Біломорсько - Балтійський канал, збудований у
1933 році в'язнями СРСР - білими рабами ХХ ст. Кажуть, вода в каналі
і досі солона від сліз, поту і людської крові. Кажуть, озера - це
очі країни. Справді, коли дивишся на них з вікна вагона мимоволі
приходить на пам'ять історія агресивної Російської імперії і
трагічна доля карелів.
31 липня
1976
Станція Кем. Стародавнє поселення карелів.
Містечко тихе, принишкле, залякане. Збуджує уяву колишня Кемівська
пристань. Із ХVІ ст. й до 1953 року за царів і вождів білих і
червоних тут вантажили кораблі в'язнями і відвозили на Соловецький
архіпелаг - у земне пекло. Коли добре прислухатися, то і зараз
почуєш тупіт незліченних ніг знедолених людей, приречених імперським
звірячим свавіллям на смерть. Тут чорнотроп і моїх земляків. Їхні
сліди вкарбувалися в кожен камінець, у кожну грудочку землі, і їх
уже не змити дощам, і не зруйнувати ніяким лжеісторикам. Прийде ще
день, коли на цій пристані стоятиме величний пам'ятник отим першим,
які йшли до свободи, але потрапили у смерть.
* * *
На пристані стою. Надворі смеркло
І в тихім парку причаївся птах.
Отут стояла чорна брама в пекло,
Яке було на голих островах...
. . . . . . . . . . . . .
Микола Василенко з друзями на Соловецькому острові. Серпень 1976 р.
1-5 серпня 1976
Завдяки рекомендації з печаткою Херсонського
обкому профспілки "...просим способствовать группе туристов-врачей в
путешествии по маршруту: Петрозаводск - Кемь - остров Соловецкий..."
нам пощастило сісти на корабель "Соловки". В'їзд на Соловецький
архіпелаг, крім маршрутних туристів та громадян, які мають
соловецьку прописку, заборонено: на островах архіпелагу розташовані
військово-морські бази. Погода похмура. На горішній палубі корабля
пронизує холодний морський вітер. Море сіре, тяжке й непривітне. За
колюром воно зовсім не відповідає своїй назві - Біле море. Я назвав
би його Темним.
Із морської далини поступово й величаво
виринає Соловецький монастир, таємний і холодний, як море. На диво,
він гарно вписується в морський пейзаж. Здається, що не корабель
наближається до нього, а він пливе назустріч нам, мов цікава казка з
дитинства. Маяк, що примостився на горі Сокирні, відступає вбік, і
ми вже біля монастиря.
Архіпелаг Соловецьких островів складається
із Великого Соловецького, Анзерського, Великого й Малого Муксалми,
Парусного і Заяцьких островів, і всі вони цікаві й різні, - кожен
має своє дивне обличчя, свій ландшафт і обриси берегів, що нагадують
картини деяких абстракціоністів. Щоб відчути їхню принаду, гармонію
скупих барв Півночі, палітру кольорів, треба бачити своїми очима,
так би мовити, доторкнутися до них.
Найбільш цікавий - це Соловецький монастир і
за архітектурою, і за історією. Він перлина стародавнього
російського зодчества, пам'ятка архітектури ХVІ-ХVІІ в.в.
Масивність, величавість і разом з тим викінчена простота форм споруд
монастиря залишає глибоке приємне враження. Ансамбль споруд
складався в епоху, коли агресивна Москва вела найбільші загарбницькі
війни у ХVІ ст. і ота мілітаристська риса вкарбувалася в архітектуру
ансамблю.
Зараз на уцілілих церковних банях, де раніше
височіли хрести, стоять великі червоні зірки. Вони повинні були
символізувати перемогу "диктатури пролетаріату". Їх поставили після
Жовтневої революції, коли зліквідували монастир. За часів сталінізму
у монастирі був створений концентраційний табір для "особливо
небезпечних в'язнів", які не сприймали режим комуно-більшовиків. Над
дверима деяких приміщень і досі видно написи "Баня", "Раздаточная",
"Вещесклад". Це колишні склади для нехитрої амуніції в'язнів.
Екскурсовод поверхово розповідав про історію монастиря, і майже
нічого не сказав про період сталінізму. Навіть на наше запитання, чи
не знає прізвища українських письменників, які відбували свої
терміни ув'язнення на Соловецьких островах, відповів, що не знає. До
речі, прізвище екскурсовода - Василенко. Він родом із Миколаївської
області. По закінченні Новосибірського університету, зголосився
працювати екскурсоводом на Соловках. На території монастиря
експонується великий дзвін ХV ст. На ньому викарбувано напис:
"Колокол был пленен монастырской ратью в г.Каяны" (Фінляндія).
Царська "рать", яка дислокувалась на Соловках, вела грабіжницькі
війни на півночі.
У 1668 році в монастирі сталося героїчне
повстання духовенства і "трудників"-парафіян. Воно пов'язане з рухом
розколу православної церкви що пізніше назвали "Соловецьким
сидением". Формально вони змагалися за "стару віру", а наспарвді
виступали проти жорстокого імперсько-азійського режиму і соціального
та національного гніту, проти залежності церкви від царя. Протягом 8
років повстанці збройно захищалися проти цілої армії російських
стрільців і тільки зрада одного ченця привела їх до поразки. Таємним
підземним ходом, пройшовши до монастиря, російські солдати вчинили
найжорстокішу і найганебнішу криваву різню над своїми
співвітчизниками. Відтоді Соловецький монастир став і катівнею.
Фортечні стіни монастиря збудовані із
валунів, вага деяких із них досягає 7 тонн і більше. "Цементом"
служили вапно й пташині яйця. Товщина стін від 4 до 6 метрів. Після
придушення повстання царські сатрапи у стінах обладнали "кам'яні
мішки" - камери для в'язнів. Площа кожної камери від 3 до 4 м.кв.
Посадивши в'язня в камеру, царські опричники замуровували вхід до
неї. Відкритим залишалося тільки маленьке віконце (дірка), в яке
в'язневі подавали їжу і воду. Першими в'язнями були 32 повстанці,
які вціліли після поразки повстання й жахливої різанини вчиненої
російськими солдатами 1720 року. У монастирі-в'язниці відбували
покарання переважно передові люди свого часу, патріоти, національні
герої, у тім числі, П.Калнишевський, останній кошовий Запорозької
Січі (1775-1801 р.р.), декабрист А.Горожанський (1831-1846 р.р.),
член Кирило-Мефодіївського товариства Г.Андрузький (1850) та багато
інших жертв царизму.
Найбільш трагічна доля була у Петра
Калнишевського. Не маючи жодної провини ні перед царями, ні перед
Богом, він 25 років просидів у в'язничній камері монастиря тільки
тому, що очолював козацьку Запорозьку Січ, яка "смотрела волком" на
Росію. Був звільнений у 1801 році, але вже сліпий і немічний,
залишився до кінця свого життя в Соловецькому монастирі. Помер 1803
року. Могила не збереглася. Через 53 роки духовні пастирі монастиря
зготували кам'яну намогильну плиту і викарбували на ній напис "Здесь
погребено тело в Бозе почившего Кошевого бывшей некогда Запорожской
грозной Сечи казаков атамана Петра Кальнышевского сосланного в сию
обитель по Высочайшему повелению в 1776 году на смирение. Он в 1801
году по Высочайшему повелению снова был освобожден, но уже сам не
пожелал оставить обитель, в коей приобрел душевное спокойствие
смиренного христианина истинно познавшего свои вины. Скончался 1803
году октября дня в субботу. 112 лет от роду, смертию благочестивою,
доброю". Ось така святенницька епітафія українському патріотові. Я
сфотографував намогильну плиту, світлина зберігається.
* * *
Я - Калнишевський, рідний син Вкраїни,
І маю в серці те, що не зника.
Крізь мене проросли катівень стіни
І чорних Соловків трава гірка.
Вдивіться у мої набряклі жили, -
Які пульсують, мов жива кора;
У них течуть мого народу сили,
Свята любов до рідного Дніпра...
. . . . . . . . . . . . . . .
Бандитським способом, всадивши ножа у спину
козакам, своїм "братьям любезным", Москва остаточно колонізувала
Україну. Тепер українці повинні будуть жити і вмирати задля
інтересів Російської імперії. А їхні гори і ріки, степи і моря, все,
чим багата земля українська, стануть власністю царських сатрапів,
холуїв та українців-перекинчиків. Не можна не любити Росію за її
глибоко національну і колоритну літературу, великих поетів і митців,
відважних революціонерів і хоробрих національних героїв, але не
можна і ненавидіти за її агресивний шовінізм, крайню жорстокість,
анексію чужих земель, насильну русифікацію, асиміляцію і колонізацію
неросійських народів; не можна сприймати її жадобу до світового
панування. Росіяни у значній більшості люди терпеливі і трудолюбні,
відважні і розумні, патріотичні, але душі їхні скалічені імперськими
вадами. І тому самі страждають.
Ніщо так не роз'єднує людей, як колоніалізм,
імперіалізм і національна несправедливість.
Ідеш подвір'ям монастиря по кам'яних плитах,
а здається, що бредеш калюжами крові і сліз, закатованих царськими і
совєтськими катами, подвижників свободи націй, в яких ще б'ється
серце. І гостро відчуваєш увесь біль і страждання народу, його
одвічне святе прагнення до свободи і незалежності, задля чого ішли і
йдуть вірні його сини і дочки, незважаючи на уготоване їм страждання
і смерть... І запитуєш себе: Чому так багато на світі зла? Чому
неправда перемагає правду? Чому народ мириться з неправдою і
фарисейством?
Щоб виїхати з острова на "велику землю",
требе очікувати теплохода, - він приходить щотижня по четвергах. Так
склалося, що 5 серпня (четвер) я повинен бути у Москві, - мав квиток
до Херсона, бо 7 серпня ц.р. згідно туристичної путівки повинен
летіти в Душанбе. Отож почав шукати можливість, щоб до 5 серпня
повернутися у Кем, звідти - у Москву, а з Москви- у Херсон. Місцеві
мешканці порадили звернутися до військових моряків - вони іноді за
певну винагороду ідуть назустріч туристам, - військовим катером
перевозять на материк. Мені пощастило. Біля гастроному побачив двох
моряків, один з них був старшина, а другий - матрос. Вони вирішували
складну проблему: де взяти 3 руб. на пляшку горілки? Я дав трояк і
вони пообіцяли вранці наступного дня катером "в один миг" перевезти
мене на велику землю. Взявши пляшку горілки, повели на військову
базу, у бухту, де стояв їхній катер, і показали як пройти вранці до
катера, щоб мене менше хто бачив.
Негадано 3 серпня ц.р. о 13 годині на острів
військовим літаком прилетіло кілька військових осіб, щоб
"отоваріться" у магазинах острова. Треба сказати, що острівні
магазини дивують своїм широким асортиментом товарів, у них є те,
чого не завжди можна знайти на материку: ковбаси різних гатунків,
консерви, сир, справжній індійський чай, солодощі, м'ясо, сало тощо.
Дякуючи пляшці вина, яку прихопив із дому, мені знайшлося місце у
літаку, і за дві години я був уже в Архангельську. З висоти
пташиного польоту побачив, що Біле море за кольором таки біле. Його
прозора білина чітко контрастує з темнозеленими барвами островів,
річок та єриків, лиманів та суші. Гарна приваблива північна земля,
повна різких контрастів, скупих фарб, але свіжих і неповторних.
Архангельськ - місто старе, дерев'яні
рублені будинки, подвір'я без парканів і частоколів. На подвір'ях
бур'ян, а на деяких вулицях тротуари виготовлені з обаполів;
гастрономи порожні, мешканці кажуть, що вже забули, яке на смак сало
і ковбаса. У магазинах оголошення: "По четвергам - рыбный день". У
місті вештається багато п'яних горожан.
Нове місто тільки будують. Уже стоять кілька
дев'ятиповерхових житлових будинків біля залізничного вокзалу.
Архангельськ називають столицею Півночі. Хочеться вірити, що його
згодом зроблять гарним, привабливим містом.
З Архангельська в Москву їхав потягом. День
прохолодний, але сонячний. Вражало буйнотрав'я на цілинах. Але ніде
не бачив, щоб косили траву, скиртували сіно або випасали скот. І це
тоді, коли в державі бракує кормів для тваринництва. Гарно
вписуються в російський пейзаж реставровані монастирі й церкви,
особливо на Ярославщині. Перед вікном вагона вони пропливають дивною
чарівною казкою...
Я знову у Москві. На Новому Арбаті в
"Будинку книги" купив "Киевскую старину", 1882-1897 р.р., два
томи.
"Ніколи не роби поганого. За тобою
спостерігає Бог". (Будда).
3 серпня
1976
Із Херсона лечу на Душанбе. Пересадка у
Сімферополі. Як рік, як два тому в Сімферопольському аеровокзалі
біля камери зберігання ручного багажу довжелезна черга. Щоб здати
свій багаж (валізу) довелося стояти в черзі дві години. Здавши
багаж, вийшов на привокзальний майдан. Щойно пройшов дощ, угамував
спекоту і надвечірнє повітря було чисте, свіже і приємне. Захотілося
пройтися, і я пішов обочиною шосе в напрямку міста. Вподовж
автостради на віддалі 200-300 м. один від другого стояли гаїшники й
енергійно козиряли (віддавали честь) автомашинам "Чайкам", що мчали
повз них на Сімферополь. "Чайок" було багато. Вони, скрегочучи
гальмами, раптово зупинялися на великій швидкості, коли виникала
якась загроза на шляху, і так же раптово, присівши на задні колеса,
мов тигри, що за мить стрибонуть на вибрану жертву, набирали велику
швидкість. "Чайки" перевозили "партійний пролетаріат диктатури" на
море. В аеропорту для них окремі приміщення і вхід туди "простому
смертному" заборонено.
Одна "Чайка" раптово зупинилася за метр від
мене, коли я переходив шосе у дозволеному місці. У машині, крім
водія, було п'ять пасажирів, - три чоловічої статі і дві жіночої -
чистенькі, біленькі блондиночки. На обличчях пасажирів світилася
радість і щастя. Негадано прибіг міліціонер ГАІ і, не звертаючи на
мене уваги, козиряючи, став перед машиною. Коли я вже перейшов
дорогу, він все ще стояв перед "Чайкою", тримаючи руку під козирьок.
На його обличчі була жалка провинність і найпаскудніше раболіпство.
Водій засигналив, щоб зійшов з дороги, але він стояв незворушно і
тільки тоді, коли "Чайка" носом штовхнула його, він, наче
прокинувся, швидко зійшов на обочину.
8 серпня
1976
Душанбе. Третя година тридцять хвилин.
Сходить сонце. Температура повітря 21 градус тепла. На будівлі
аеровокзалу гасло: "Добро пожаловать, дорогие узбекские, туркменские
и азербайджанские друзья!" Подумалося: чому тільки "друзья"
Середньої Азії? Запитую перехожого: що означає гасло? Не знає.
Сусідкою мені у літаку була мовчазна середніх літ таджичка. Зараз
вона біля мене говірка і гостинна. Вона у національному шовкому
одязі, який дуже гарно пасує їй. Здавалося, відбери у неї оте
вбрання - і екзотика Сходу зникне. Вона говорить: "На этот раз я не
укачалась, а прошлым разом чуть было не сдохла". Вона порадила мені
добиратися до турбази в таксі. Проте взяти таксі виявилося не так
просто. Водії ігнорували "європейцями". Місцеві росіяни сварилися з
ними, говорили образливі слова, силоміць виштовхували з машин
таджиків, які займали позачергово машину. Я довго стояв на зупинці і
з цікавістю спостерігав душанбецький метод "добувати" таксі. Нарешті
черговий - розпорядник машинами, примітив мене, сказав:
- Эй, русский, иди садысь!
- Нэт!.. Нэт! - замахав рукою водій. -
Машина занята.
- Я не русский, - сказав я. - Мені на
турбазу "Варзоб".
- А кто же ты? - спокійнішим голосом запитав
водій.
- Українець.
- Садысь. Подброшу.
Водій виявився привітливим таджиком.
Розповідав про визначні історичні пам'ятки свого народу, народні
звичаї. Він любить своє місто, гори і навіть таджицьку спекоту.
Турбаза "Варзоб" - жахлива антисанітарія,
невпорядкованість, відсутність порядку в їдальні: біля роздаточної
їжі великі черги, бракує склянок, виделок, чайників... Адміністрація
відкрито продає за готівку талони на обіди і сніданки стороннім
людям, у зв'язку з тим пайки туристів мізерні. Директор таджик
цілими днями сидить у чайхані турбази і п'є чай. На скарги туристів
відповідає: "Вы ищете романтику, вот это и есть романтика". Мій
сусід по кімнаті розповідає, що тиждень тому було гірше. Туристи
поскаржилися головному лікареві міської епідемстанції на
антисанітарію. Прийшла комісія... і опломбувала їдальню і туалети.
Тоді і почалося справжнє лихо. Туристи самі мили посуд під пожежними
кранами, приймали їжу під віткритим небом, а по нужді ходили в кущі.
Три дні тягнулася така катавасія. За три дні адміністрація навела
"порядок" у їдальні - помила столи і вікна, підфарбувала стіни,
забезпечила туристів алюмінієвими ложками. І все. На території бази
протягом двох п'ятирічок будують кількаповерховий готель.
Будівничими відходами засмічена уся територія турбази.
Туристи живуть у дерев'яних барачного типу
будинках. У них під підлогами щурі. Вночі вони гризуть тумбочки, в
яких туристи тримають деякі харчові продукти, снують по підлозі,
шарудять. Дівчата-туристки ганяють їх палицями, ночами від страху й
нервового збудження не сплять.
9-10 серпня 1976
На турбазу прилетіла Ліна. Нас поселили в
окремій кімнаті.
Душанбе - цікаве, своєрідне місто Сходу. Є
гарний парк, ботанічний сад, філармонія, музеї, вузи... Але найбільш
цікаве корінне населення. Щоб ближче познайомитися з побутом і
звичаями таджиків, я з Ліною вирішили сходити до найближчого
гірського кишлаку. Купивши в магазині цукерки дітям, ми з великим
ризиком для себе перейшли напівзруйнований, хиткий місток через
гірську річку Ворзоб, і за кілька хвилин уже були в кишлаку. Вразила
кількість дітей, їх було багато і на вулиці, і біля осель. Вони
російської мови не розуміли, але, як усі діти світу, ласі на
цукерки. Отож ми швидко познайомилися з ними, почастувавши
цукерками. Згодом із осель почали виходити дорослі люди. Дехто
володів російською, ми розказали хто ми і попросили показати свої
житла. Вони охоче погодилися. Хамідов Набій запросив на чай,
почастував пловом, динею та кавуном. У його хатині живуть мати,
дружина і двоє дітей. Родина привітна й гостинна.. Мати говорить
російською, в горах працювала вчителькою, цікаво розповідала про
народні звичаї, тардиції та своє заміжжя. У них були до пізньої
ночі. Вони дали свою адресу: Душанбе, Ленінський район, колгосп ім.
Куйбишева, кишлак Дугоба.
Сільські таджики живуть убого, єдине
багатство у них - діти. Традиції східних народів, у тім числі й
таджиків, дуже цупкі, русифікація і асиміляція тут безсильні.
Російські шовіністи кажуть, що таджики національно обмежені, тому не
сприймають російську вищу культуру і росіян не люблять. У книжковій
крамниці я придбав книжку Юліуса Фучіка "О Средней Азии", 1960
рік.
Юліус Фучік - чеський журналіст і комуніст,
побувавши у радянських республіках Середньої Азії, написав про
"торжество марксистсько-ленінської національної політики" в
республіках. На жаль, за "торжеством" не побачив головного:
наслідків колонізації народів Сходу російською імперією.
11-27 серпня 1976
Бухара. Самарканд. Ташкент. Міста-музеї з
унікальними цікавими мечетями і пам'ятками архітектури та давньої
історії. Мавзолей Ізмаіла Самані (ІХ в.), мінарет Калян (ХІІ в.),
мавзолеї Гур-Емір, Шахі-Зінда, площа Регістан з трьома величними
медресе (Шір-Дар, Тілля-Карі та Улугбека), руїни мечеті Бібі Ханим,
древні вулички - це кам'яні сторінки історії без фальші і підробок.
Диво дивне, як могли зберегтися після жорстоких війн і природних
катастроф унікальні за архітектурними формами пам'ятки древнього і
середньовічного будівництва!
Не менш цікаве прикладне мистецтво Сходу:
настінні розписи, різьба по дереву і ганчу, чеканка по металу,
ювелірні вироби, художні вишивки, килими тощо. Релігія мусульман
забороняла змальовувати живі істоти. А жаль, дивні світи мистецтва
залишилися за порогом.
Варта подиву й східна поезія, легенди,
казки, пісні, епоси... Вони наділені великою народною мудрістю і
національним колоритом. Невипадково із фольклору народів Сходу виник
безсмертний Ходжу Насреддині. Дивують своїми довершеними творами
бояни Середньої Азії: Мухамед Рудакі, Шахід Балхі, Дакікі, Омар
Хайям, Лутфі, Саккокі, Алішер Навої, Улугбек та інші. Усі вони
залишили в історії глибокі сліди духовності, великого злету
людського генія. Особливо Улуг-Бек Мухаммед Тарагай (1394-1449) -
узбецький державний діяч, поет, астроном і математик. Син Шахруха,
онук Тімура. У Самарканді він побудував астрономічну обсерваторію,
що розмірами і обладнанням перевершувала усі тодішні обсерваторії
Сходу. Склав таблицю рухів планет і каталог понад 1000 зірок.
Реакційне духівництво, звинувачуючи його в єресі, по-зрадницькому
вбило, а обсерваторію було зруйновано.
* * *
Хто сіє хліб, той сіє справедливість.
Нехай в житті я сіятиму хліб -
Добірне зерно справжньої науки.
Нехай мене побачить Самарканд
Із кутомірним приладом в руках
Та книгами великих реалістів.
. . . . . . . . . . .
У житті багато парадоксів. Коли б не було в
Узбекистані землетрусу в 1966 році, не було б і сучасного нового
Ташкента. У місті багато нових цікавих за архітектурою
багатоповерхових будинків і пам'ятників. Є пам'ятник Т.Шевченку і
житловий масив, збудований українцями. На будинках фрески та мозаїка
на українські теми. Місцеве населення гарної думки про українців. І
це приємно. Старий Ташкент - жахливі трущоби. Навіть не віриться, що
люди можуть жити в таких убогих житлах. Там ми бачили жінок у
паранджах. Екскурсовод таджик на наше прохання возив до діючої
мечеті. На металевій брамі мечеті вивіска: "Районная больница".
Виявляється, що на подвір'ї мечеті знаходиться лікарня. Заходили до
мечеті, коли молилися чоловіки. Обряд ісламу простіший
християнського, але у ньому більше фанатизму. У Ташкенті ми жили в
готелі "Саєхат", шосе Луначарського, 115, на 4 поверсі. Перші два
поверхи заселяли іноземні туристи. Для них були кращі побутові умови
і харчувалися вони з кращого столу, ніж ми. На нашому поверсі крани
в туалетах зіпсовані, умивальники розбиті, стіни вимагають
ремонту... Я запитав прибиральницю: чому така різниця? Вона сказала:
"Дэнэг не дают. Дэнги дают только на иностранцев. Если будет плохо,
они сфотографируют и разнесут по всему свету, мол, смотрите, как
плохо мы живем".
Експонати в музеях Ташкента виставлені за
тематикою і схемою радянського реалізму. На стінах музею гасла
двадцятих років: "Мы клянемся Ленину закончить осуществление мировой
коммуны!", або цитата із творів Енгельса: "Россия действительно
играет прогрессивную роль в Средней Азии". Поряд девіз сарбадарів
"Лучше смерть, чем жизнь в рабстве!" і цитата з творів Захарі
Самарканді: "Человек - жемчужина в раковине бытия и лучшая часть
всего сущего". Також експонуються багатющі колекції речей
матеріальної і духовної культури народів, які населяли територію
сучасного Узбекистану з найдавнішого часу й дотепер. Але
експонуються лише копії пам'яток стародавньої культури, оригінали
"зберігаються" в Москві та Ленінграді.
Швейцар готелю розповів мені анекдот.
Приходить учень зі школи й каже батькові:
- Учителька сказала, що сьогодні наші
запустили супутник.
Батько говорить:
- Скажи учительці, що запустили не тільки
супутник, але і сільське господарство.
Наступного дня учень передає вчительці
батькові слова. Учителька каже:
- Скажи батькові, що садять не тільки
картоплю, а передачі передають не тільки по телевізору.
17-19 вересня 1976
Був у Москві. Мав відрядження. На
привокзальному стенді "Міліція розшукує" хтось повісив фотопортрет
Брежнєва. У Москві придбав новий комплект журналів "Киевская
старина" за 1882, 1892, 1897 р.р.
У касі квитків до Херсона не було. Усезнайки
порадили звернутися до провідника вагона. Провідниця погодилася
надати місце в купейному вагоні за 21 руб. Провідниць було дві -
обоє з Миколаєва. Молодша говорила українською мовою, а старша -
російською. Запросили мене до свого купе на чай. Старша,
розповідаючи про свою родину, сказала:
- А это приходит дочка и говорит, что
получила паспорт и записалась украинкой, как ее отец. А я говорю: ты
что?! Теперь усе русское. Иди в милицию и скажи, что хочеш быть
русской. Уговорила. На следующий день она так и сделала. Получила
паспорт с отметкой - русская.
Молодша сказала:
- Галино Миколаївно, ви скалічили дочку.
- Перестань!.. Поживешь, узнаешь жизнь, сама
побежишь менять паспорт.
І гірко, і страшно, і нема кому руку
подати.
Чому українці так легко цураються свого,
українського?
21 вересня
1976
Семінар профспілкових активістів. Лектор із
обкому КПУ. Він сказав:
"Туризм - это рассадник антисоветизма...
Недавно в Херсоне органы КГБ обнаружили книги Солженицина, их
завезли туристы... В Эстонии морская волна выбросила на берег
несколько надувных гондол с антисоветской литературой... В Америке
растет уголовщина, власти говорят: пусть молодежь убивает друг друга
лишь бы не занималась политикой, ибо политика неизбежно приведет к
марксизму-ленинизму...". Виступив М.П. "Наші з'їдають удвічі більше
хліба, ніж американці, картоплі - утричі ... У США вся тканина із
синтетики... Американські безробітні, хоч і одержують від держави
матеріальну допомогу, але при вирахуванні на одяг, харчі, комунальні
послуги не залишається ні цента...".
22 вересня
1976
Субота. Із групою робітників заводу їздив у
радгосп "Рассвет" на вибирання помідорів. Із території заводу
виїхали автобусом о 8-мій годині. До 9-ї біля ДКТ очікували
представника райкому задля реєстрації. Об 11 годині прибули на поле
радгоспу. Поснідали, - хто що прихопив із собою. На полі тари
(ящиків) не було, почали сипати помідори "на кучу". Крім нашого
заводу, приїхали вибирати помідори робітники з багатьох херсонських
виробництв, - понад 1000 осіб. О 14 годині багато хто, назбиравши
собі помідорів, (хто скільки міг підняти й нести) пішли на площадку,
де стояли автобуси. Негадано приїхали представники обкому КПУ і
адміністрація радгоспу. Вони почали грубо соромити робітників,
відбирати у них "шабашки" і кидати у канаву. Хтось із робітників
назвав головного агронома радгоспу "падлом" і вдарив його, головний
агроном - робітника. Зав'язалася бійка. Обкомівець закричав:
"Милиция!.. Немедленно сюда милицию!..." Люди злякано покидали свої
шабашки біля автобусів і пішли на поле. Працювали до 16 години. Коли
вдруге прийшли до автобусів, там уже була міліція. Вони витрушували
"зайві помідори" у робітниць. Дозволили кожному робітникові взяти із
собою по відру помідор.
Мені подумалося: не тоді існує рабство, коли
людина в кайданах, але чинить опір насильникові, а тоді, коли вона
погоджується зі станом свого рабства.
Дорогою додому робітниці співали пісні. Одну
із пісень записав.
* * *
Проривала буряки під зеленим дубом,
Полюбила бригадира з кучерявим чубом.
"Прийди, прийди, бригадире, до мене додому,
Мій сьогодні чорнобривий поїхав в
дорогу".
Прийшов, прийшов бригадир,
ще й не роздягнувся,
Аж мій милий-чорнобривий з дороги
вернувся.
Ой, узяв мій любий-милий замашну лозину,
Освятив він бригадира, потім свою милу.
"Отак тобі, бригадире, за твої оцінки,
Щоб ти більше не ходив до чужої жінки!".
1 жовтня
1976
Погода хмарна, вітер, температура повітря 5
градусів тепла.
У Херсон приїхали космонавти Б.В.Волинов і
В.М.Жолобов. Зустріли їх урочисто. Увечері на честь космонавтів
обком у ресторані "Біла акація" дав бенкет.
Херсонський поет скаржився, що він написав
вірша про космонавтів і хотів їм прочитати, але його не запросили на
бенкет.
І.С. охоче зі мною говорить українською
мовою наодинці, але на людях соромиться. Таких, як він тепер багато.
Це наслідок русифікаторської політики Кремля. Нічого осоружнішого і
ганебнішого, мабуть, у світі немає, як русифікація. Допоки ж
існуватиме московське ярмо? Відповіді немає, але, на щастя,
українців, які ставлять перед собою такі запитання, появляється усе
більше і більше.
Відомо, що справжній поет за своєю сутністю
є опозиціонер. Він завжди залишається самим собою - за сприятливих і
несприятливих умов життя, і своїм духовним прозрінням викликає
вогонь на себе або веде суспільство до висот величі духу. Сумління
поета завжди перебуває у стані збудження. Про це раніше я вже десь
чув чи читав. А ще кажуть: народ, який губить свою історичну
пам'ять, робиться сліпим і глухим. Національна приглушеність веде до
пасивності.
13 жовтня
1976
Їздив у радгосп ім. Ілліча (село
Калінінське) розслідувати тяжкий нещасний випадок. що стався із
теслею. Температура повітря один градус тепла. У степу, де росли
соняшники, бабусі у благенькому одязі збирають соняшникове
стовбуриння для опалення своїх помешкань. Така "сільська ідилія"
мені знайома з дитинства.
Вночі був мороз, на деревах померзло листя.
Повітря наповнилося незвичним шумом мерзлого листя і запахом першої
ожеледі. Дерева і кущі прибрали вигляду міфічних істот, здається, що
світ зробився скляним.
28 жовтня
1976
Їздив у Білозерський соцабез, розшукував
пенсію батьків. Кудись зникла їхня пенсійна картка: чи то
переплутали прізвища, чи то поклали не в ту шухляду. Крім того,
хотів довідатися, чому мати отримує пенсію 20 руб., а не 33 як
належить матерям, які втратили синів на фронтах другої світової
війни. Задля цього треба було звернутися до райвиконкому. Коли я
туди прийшов - там трагедія: у своєму кабінеті на вішалці для одягу
повісився майор, працівник воєнкомату. Повернувся додому з
нічим.
Їздив з Ліною і дядьком Петром у
Загорянівку. Радгосп "Овочевий" зібрав з плантації моркву, але
багато її залишилося в полі. Щоб приховати від обласного начальства
свою безгосподарність, моркву заорали плугом, але не досить вдало -
багато моркви залишилося лежати на поверхні землі. Люди, які
проїжджають дорогою автомашинами, зупиняються і збирають моркву. Ми
також зупинилися і за 20 хвилин назбирали 90 кг.
Селяни більше говорять про вибори президента
у США, ніж про свої проблеми. Люди більше знають про Андрія
Сахарова, Миколу Руденка, Леоніда Плюща, Валентина Мороза, Роя
Медвєдєва, Володимира Буковського, ніж про членів ЦК КПРС. Це
говорить про те, що люди слухають "Свободу".
Зустрівся зі Стадником. Його п'єсу "Меч і
хрест" обл. драмтеатр взяв до свого репертуару. Стадник на сьомому
небі.
Партком винзаводу розглядав справу хрещення
дітей працівниками заводу. Вантажникові Савіну, який хрестив свого
сина, та хрещеним батькам, винесли догану. Пізніше голова завкому в
присутності парторга сказала, що "теперь наставление рабочим к
одному месту. Они крестили и будут крестить. Я была дурой, что не
крестила свою Людку, теперь это сделать боюсь - из партии исключат".
Парторг розвів руками: "Что она говорит!.. Не дура ли!"
6 листопада
1976
У зв'язку з 59 річницею Жовтневої Революції
прийнято посилені заходи по проведенню святкової демонстрації.
Черговий по заводу повинен тримати зв'язок із черговим по тресту,
РОВД і Дніпровським РК КПУ. Двічі за зміну доповідати Дніпровському
райвиконкому про стан справ на заводі, крім того, дотримуватися
наказу начальника цивільної оборони №112, 4-ХІ-1976 "Про посилення
бойової готовності цивільної оборони в дні святкування".
Завтра відповідно до наказу директора я
чергуватиму по заводу з шостої години до десятої.
Якимсь злочинцем вчинено замах на життя
лікаря портової санепідемстанції Л.А.Слуцького. Йому вручили пакет,
мовби з ліками. Коли він дома розкрив його, стався вибух. Лікар та
його дружина отримали тяжкі травми. Кажуть, надії на видужання
немає.
15 листопада
1976
Відкриття полювання. Радісний для мисливця
час. Завдяки добре поставленій роботі по охороні природи за останні
кілька років на Херсонщині збільшилась чисельність диких тварин. У
господарствах та на угіддях УТМР можна побачити оленів, кабанів
(вепрів), косуль, лисиць, фазанів, куріпок... Меншає браконьєрів,
навіть великі партократи урізали своє браконьєрське полювання.
Справжній мисливець одержує більше радості не тоді, коли багато
упольовує дичини чи тварин, а тоді, коли їх багато залишається на
землі. Давно маю рушницю і неодноразово виходив на полювання, але
жодного разу не вбив ні зайця, ні лисиці, ні іншої звірини, і не
тому, що не доводилося бачити їх, а тому, що не хотілося робити степ
мертвим. Земля без тварин і птахів - мертва. Чим приваблює
полювання? Нагодою в романтичному настрої помандрувати яругами,
степами, гаями, піщаними кучугурами, низинами; поплавати човном
озерами, єриками, ріками і річнячками, побувати у тісному колі
мисливців, рибалок, - людей, як правило, цікавих і добрих. Тиша
придніпрових гаїв і зоряні ночі на лиманах, ласкава вода і небо,
палке почуття любові до рідної землі - хіба це не щастя? Хіба це не
вище блаженство, коли ти внутрішнім зором бачиш, що і природа тебе
також бачить, і любить? Її чарівна краса тебе солодко бере у свій
полон - і ти розчиняєшся в ній, і все сіре і дрібне, крихке й
незначне кудись зникає, а залишається тільки світле і вічне задля
чого людина і живе. Патріотизм - це самовіддана любов до
Батьківщини. А нам кажуть, що патріотизм це безкомпромісна ненависть
до ворога, якого визначає Москва.
Наші люди повинні вчитися мислити
категоріями своєї нації. Справедливість у тому, щоб кожному дати те,
що йому належить.
3 грудня
1976
Розмови про В.І.Біленка, який "зробив
вимушену посадку в аеропорту Хакодате" не вщухають. Пересічні люди
менше засуджують його як зрадника, більше хвалять за рішучість. Ми
стоїмо на порозі великих політичних змін. Повільно, але впевнено
вигартовуються нові соціальні сили справедливих.
У Гопрі арештували працівника аптеки та його
сина. Кажуть, що вони зготували і підклали лікареві Слуцькому бомбу,
від якої загинув він та його дружина.
Володимир розповів мені побрехеньку.
Вчителька молодших класів прочитавши домашнє завдання учня Віті
Сіренка на тему "Наш дорогий Леонід Ілліч", сказала: "Вітю, ти
написав правильно, люди знають і люблять Леоніда Брежнєва. Але
звідки взяв дані, що зріст його 67 см?" Вітя відповів: "Коли я
писав, дома була тільки бабуся, вона прала білизну. Я запитав її,
який зріст Брежнєва? Вона сказала, що їй Брежнєв зараз до задниці. Я
заміряв. Вийшло 67 см.".
10 грудня
1976
У кожній людині є щось велике й цінне для
суспільства, зайвих людей немає. Зайві люди існують тільки для
диктаторів. Тому вони тримають надмірні армії, виробляють убивчі
кулі й бомби, реактивні снаряди й біологічну зброю, будують в'язниці
й спеціальні психіатричні лікарні, тримають армади сексотів та
обмовників.
Із 19 до 23 години чергував у штабі ДНД
Дніпровського району. Хто записав мене, безпартійного, до списку
чергових не второпаю. Адже ж у райкомі чергують тільки члени КПРС,
директори і головні спеціалісти виробництва.
До мого кабінету зайшов секретар
райвиконкому і запитав з якоюсь особливою відвертістю: "Как вы
думаете, кто сегодня будет награждать товарища Брежнева... за
мудрость и исключительные заслуги?.. Не кажется вам, что украинский
театр уже отжил себя? Он полностью на государственной дотации. Люди
не идут, потому что пьесы на украинской мове".
15 грудня
1976
Радіо "Маяк" передало про звільнення Луіса
Корвалана і приїзд його до СРСР. Я сказав, Л.Д., що його, кажуть,
обміняли на Володимира Буковського, російського поета, політичного
в'зня і дисидента. "Правильно сделали, - промовила Л.Д. - Лучше
иметь друга Луиса, чем врага Буковского". Я змовчав, знаю звідки
ростуть ноги.
18 січня
1977
Директор винзаводу отримав телеграму: "ст.
Пьено Октябрьская ж.д. Крушение поезда вагон разбит проводник
Кузьменко больнице".
Директор порадив мені негайно виїхати в
П'єно і розслідувати нещасний випадок. Авраменко, прочитавши
телеграму, сказала:
- Оце як на духу кажу, у телеграмі щось
наплутано. Слова "крушение" в телеграмах писати строго заборонено.
Наші люди знаходяться під гіпнозом страху. А
в страха великі очі.
19 січня
1977
Їду в Сибір до ст. П'єно з начальником збуту
Смеркісом. Його уповноважили розпорядитися готовою продукцією, яку
супроводжувала Кузьменко.
У Москву приїхали вранці, а до П'єно потяг
відходить о 19 год. Маючи вільний час, зайшов до магазину книжок. В
антикварому відділі продаєтьтся книжка "Хохлы и хохлушки"
А.С.Суворина, 1907 р. Ціна 32 крб. 60 коп. Засвербіли руки купити.
Але ж ціна!.. Вирішив зекономити у відрядженні гроші і на
зворотньому шляху купити.
У купе поїзда на П'єно з нами їхав
підполковник інженерних військ і молода жінка з великими дитячими
очима.
За вечерею з вином зайшла мова про
дисидентів. Підполковник заглянув у коридор (чи ніхто не
підслуховує?) і щільно причинивши двері, сказав:
- Допустим я согласен, что они имеют
намерение демократизировать наше общество, желают найти такую путь,
которая обеспечила б максимальное развитие народного хозяйства.
Допустим. Но что заставляет таких, как Беленко, Зосимов, Корчной
предавать родину? Что?
Смеркис:
- А вы знаете "что"? Я не знаю. Но скажите,
в какой атмосфере они жили?..
- Как в какой? В советской.
- Да, но кто он Корчной?
- Он? Сволочь.
- А какого вы мнения о Ботвиннике?
- Ну-у... ничего. А вы?
- Ботвинник тоже выехал из Советского Союза.
Оставил родину и жену. Он коммунист с 40-го года, и он в Швейцарском
банке имеет личный вклад, несколько миллионов долларов. Нашел
молодую француженку, а своей старой жене сказал: Даю тебе
полмиллиона долларов и молчи. Я уехал в Париж.
22 січня
1977
Ст. П'єно. Температура повітря 22 градуси
морозу. Приїхали о шостій тридцять ранку. Вітру немає. Над димарями
будинків чаклує сивий дим. Він, прибравши форму фантастичної істоти
з довгим горбатим носом, повільно й величаво розкрилює свої ажурові
крила і граціозно піднімається в зеніт, залишаючи людям на спогад
дивовижу своєї краси.
Районна п'єнівська лікарня розміщається в
дерев'яному барачного типу будинку. Коли я відчинив двері, мене
огорнув густий насичений запахами медикаментів і людської
присутності холодний пар. "Быстрее затворяй дверь!.. Не в клуб
идешь!.." - хтось сиплим голосом сказав поряд. Коли я зачинив двері
і пар розвіявся, побачив, що в коридорі стоять ліжка, а на них,
згорнувшись калачиками, під ковдрами і кожухами лежать хворі. У
палатах бракувало ліжок.
Кузьменко Люда лежала у палаті, травмована.
"Крушения поезда" не було. У час маневрування потяга вона стояла на
порозі дверей, коли при зчіплюванні вагонів стався поштовх, упала з
вагона і травмувала голову. Діагноз - струс мізків. К. скаржилася на
погане харчування в лікарні і "скажений" холод. Щоб одержати акта за
формою ХV-33, мені довелося їхати в місто Осташков. Їхав міжміським
автобусом. Навколо первозданна снігова російська зима. Густий
піхтовий ліс справляв велике гарне враження. Особливо красиві у
перуках снігу високорослі лапасті ялинки. Від пролітаючої пташки чи,
може, подиху горішнього вітру з їхніх розкішних гілок осипалося
чарівне біле намисто і безшумно, освітлене сонячним промінням,
ховалося у снігових заметах.
В Осташкові довелося бути до понеділка:
керівники залізничної станції мали вихідний день. Поселився в готелі
"Селігер". Готель новий "со всеми удобствами", але без їдальні,
телевізорів і поштового відділення. Подорож мені далася взнаки,
відчувалася втома . Увечері ліг спати, але заснути довго не міг.
Перед очима стояли цікаві люди, з якими довелося спілкуватися, і по
дах засипані снігом рублені "избы", над якими нерухомо висіли сиві
султани диму.
* * *
Крізь віття сосон цідиться імла
І заливає лона досвіткові.
Сизіють сопки доокіл села,
І птах мовчить, і звір сидить у схові...
23 січня
1977
Прокинувся о дев'ятій годині. Температура
повітря мінус 27 градусів за цельсієм. У неділю буфет готелю не
працює і снідати довелося їхати в їдальню, що в центрі міста. Після
сніданку знайомився з визначними пам'ятками міста.
Цікава за архітектурним виконанням
Преображенська дзвіниця. Вона стоїть на центральному міському
майдані. Колись на майдані був великий ринок. Із навколишніх
поселень привозили кору, дьоготь, вапно, цеглу, дрова та інші
необхідні людині матеріали. Тепер сквер і майданчик для дітей. У
місті збереглися будівлі з ХVIII ст. Особливо цікавий Троїцький
собор і шатрова дзвіниця Воскресенської церкви. Шедеври російського
зодчества, датуються ХVII ст. У місті Осташкові народився відомий
російський математик, автор першої російської "Арифметики"
Л.Ф.Магницький. У час громадянської війни І.А.Панфілов очолював
осташківський комітет партії комуністів-більшовиків. У двадцятому
році Москвою був направлений на Україну для боротьби із Центральною
Радою. Загинув у Києві у бою з петлюрівцями.
У міському краєзнавчому музеї експонується
дуже цікава й дуже давня скульптура із дерева "Ніл Столбенський",
картини художника Б.Карпова "Давній Осташков" та ін. Із сучасних
речей - лижі мисливця. На них напис: "На этих лыжах я догнал и убил
волка в 1974 г.".
Звертає на себе увагу російське національне
самохвальство, звеличання царів, князів, бояр. Особливо шануються
Петро Перший та Катерина Друга. Ніде не побачиш абревіатури СССР чи
РСФСР, а тільки Росія. У музеї великими літерами на великому аркуші
паперу написано вірш, що славить солдатську хоробрість царської
Росії в часи завойовницьких війн.
"И вот уж рыбарям суровым
Тесно на озере родном;
Они к водам пустились новым,
Нам завойованым Петром.
В краю незнаемом, далеком
Явились наши земляки.
На лоне Балтики глубокой
Их замелькали челноки.
Уж и на севере видали,
И вниз по Волге - по реке,
В Каспийском даже побывали
На легком деды челноке..."
Старожил мені розповідав, що в минулі роки
місто було красивіше і багатше. Тоді до монастирів, що були у місті,
наприклад, "Нілова пустинь", зі всієї Росії ішли тисячі і тисячі
прочан і несли гроші. Він висловив припущення, що засновником міста
міг бути "хохол" (так розповідач сказав), який потрапив у ці краї в
ХV ст. через Литву. На той час кордон Литовських земель проходив
побіля озера Селігер, де заснувалося місто Осташково. Прізвище
засновника було Осташко, а ім'я Остап. Пізніше почали звати Осташков
Євстафій. Теперішнє місто також непогане: рівні, чисті від снігу
вулиці, чепурні будинки. Побіля міста багато озер, островів, малих
річок, могутній ліс. Місто курортне. Недолік: продуктові магазини
майже порожні - ні м'яса, ні ковбасних виробів, ні яєць, ні
вершкового масла, ні сала, ні картоплі... Робітники, які працюють на
заводах, щотижня за картками одержують м'ясні котлети для членів
своєї родини. Здивувала мене величезна черга чоловіків біля
магазину. Вони стояли за горілкою. Брали по п'ять пляшок, більше в
одні руки не давали. Продають горілку один раз на тиждень.
На прокатному пункті брав лижі і ходив по
озеру Селігер. Люди тут привітні. На автобусній зупинці запитав
молодицю: як проїхати до кінотеатру? Вона ласкаво розказала, скільки
зупинок проїхати та де виходити з автобуса. Потім сказала, що
сьогодні в кінотеатрі демонструється американський кінофільм Чарльза
Чапліна "Король в Нью-Йорке", на який іти не радить. Вона вчора
ходила дивитися з чоловіком, то "он нам очень не понравился. Вы
можете себе представить, чтобы король не имел денег? Короля
преследуют, надувают, как простачка, омолаживают... А он играет
дурочку. И вообще, чепуха. Не советую итти на этот фильм". Але я
пішов. І не пошкодував. Фільм цікавий, дотепний, глибокий за
змістом, - розумна критика деяких негативних явищ із життя
американця. Картина позбавлена художніх надокучливих шаблонів,
багата живими образами цікавих персонажів і висока гра артистів.
25 січня
1977
Учора, щоб полагодити свої справи,
тепловозом їздив до залізничної станції Соблого й назад, - такий
транспорт дав начальник станції Осташков. Іншого не було.
Сьогодні їздив у місто Калінін. Їхав
автобусом, хотів подивитися російські села і придорожний пейзаж. Але
мені не повезло. Погода була похмура, у вікна автобуса ліпив сніг, і
мало що було видно. В автобусі якийсь чоловік розповідав своєму
другові анекдота, але так голосно, що чули всі пасажири. Зміст
такий.
Мавриківна у п'єсі грала домогосподарку. У
кошику, якого тримала, були ковбаси, м'ясо, сало, яйця. Інша
домогосподарка питає: "Мавриквіна, скажи мені, де дістаєш таке
добро?" Мавриківна відповідає: "Я щоранку кошик чіпляю до
радіоприймача. Протягом години він вщерть наповнюється ось такими
продуктами". Несподівано у залі піднімається чоловік у цивільному,
виходить на кін і каже: "Мавриківна, ти звинувачуєшся у кражі
соціалістичної власності. Прошу іти зі мною". Мавриківна почала
втікати, але впала, поламала ногу і тепер лежить у калінінській
лікарні.
Місто Калінін (до 1933 року - Твер) уперше
згадується в Лаврентіївському літописі 1209 року. Щоб подивитися
музеї, не вистачило часу.
До Москви їхав електричкою. Прибув о 18
годині і до 23 години шукав вільного місця в готелях. Навіть пляшка
вина, яку пропонував адміністраторам, не допомогла. За північ
адміністратор готелю "Ярославська" зглянулася наді мною і поселила в
коридорі на розкладайці.
26 січня
1977
Температура повітря у Москві мінус 4 градуси
за Цельсієм.
Піднімався на оглядову площадку телевізійнї
башти в Останкіно (370 м.). Панорама Москви предивна! Забудована
будинками світло-синя далина з висоти найвищої вежі у місті була
схожою до безмежного моря, по якому плавно котяться високі вали
збуреної води. Ось вони припливають до вежі і тут негадано
угамовуються, відпливають - і на дні морському оголюються
різновисотні будинки.
На вежі за "традицією екскурсантів" у буфеті
випив 50 грам вірменського коньяку й спустився на землю.
Оглядав колишній палац Шереметьєва. Звідти
пішки дістався до будинку-музею С.П.Корольова, але оглянути не
дозволили. Допускають тільки групи туристів.
У виставковому будинку Союзу художників СРСР
(Кузнецький міст) дивився картини відомого художника М.І.Андронова.
Твори художньо довершені, художник має свій почерк, хоча являється
прибічником російської традиції кінця ХІХ ст. Теми картин обмежені
російською історичною тематикою. Може, тому вони без внутрішнього
світла. (Історія російської імперії не мала внутрішнього світла.
Там, де були безкінечні грабіжницькі війни, там панувала
темрява).
Увечері ходив дивитися у театрі ім.
Вахтангова "Іркутську історію" О.Арбузова. Прем'єра спектаклю
відбулася 26 грудня 1959 року. Відтоді її не вилучають із
репертуару. Чому? Адже ж п'єса не з найкращих. Образ Валі - касирши,
яку зіграла народна артистка СРСР Борисова, на мій погляд, не
розкритий. Тому тяжко повірити, що в неї (легковажну, засмикану
дівчину) по вуха закохалися два розумні, симпатичні парубки (арт.
В.Шалевич і В.Лановий).
Психологічно глибокою грою артист
Г.Абрикосов створив образ пришелепуватого начальника екіпажу.
27 січня
1977
Дивився музей Пушкіна (вул. Кропоткінська,
12). Якийсь молодик, коли йому сказав, що я із України, випалив:
"Разве ты наставишь пушку
на свою жену-хохлушку?
Лучше буду я ее любить".
Ходив до літературного музею (вул.
Петровська, 28).
У музеї експонуються твори тільки російських
письменників. Що було б, якби у літературному музеї у Києві
експонували твори тільки українських письменників? У московському
літературному музеї поряд із книгами виставлені пістолі, шаблі,
клинки, кинжали, списи та інша зброя російської солдатчини ХІХ віку.
Пізніше, коли я зайшов до Новодєвичого монастиря, у якому була
виставка російського прикладного образотворчого мистецтва ХV-ХVП
ст.ст., там також побачив цілий арсенал російської зброї минулих
віків: колишні гармати, піщалі, металеві ядра, кольчуги, мечі та
інше. Дивишся - і моторошно робиться. Для чого стільки зброї там, де
повинно бути місце гуманізмові і доброті? Кажуть, це для того, щоб
відтворити дух минулих віків, показати сучасникові якими засобами
предки утверджували себе на землі. Але це буде півправдою, а не
правдою. Хіба, крім зброї, Росія не мала рала чи серпа, чи молота?
Хіба народне російське поле не вирощувало духовного хліба? Чому і
коли російські мужі зациклилися на вояцтві? Запитань багато.
Відповіді немає.
До відїзду в Херсон часу залишалося мало,
але я встиг ще зайти до Новодєвичого кладовища.
Незважаючи на те, що на ньому поховані
відомі комуністичні партократи та їхні прихильники, партійної
символіки немає. Нема ні червоних зірок, ні серпа, ні молота. Багато
гарних скульптур і скульптурних портретів.
На могилі М.Хрущова лежать живі квіти і
стрічка з написом "Никите Сергеевичу от благодарных
соотечественников". Скульптурний портрет Хрущова виконаний відомим
художником Нєізвєстним. На кладовищі багато могил без надписів. Це,
кажуть, могили "ворогів", які колись були речниками Кремля, відомими
особами в СРСР.
У поховальній стіні зберігаються урни з
прахом старих більшовиків та відомих партійних діячів.
Могила В.М.Шукшина покрита свіжими
квітами.
* * *
Уся Москва в живому різноквітті, -
На забудовах сонячний мазок.
Кремлівські вежі гаслами обвиті,
І капле кров з рубінових зірок.
. . . . . . . . . . . .
4 лютого
1977
Російський шовінізм лежить на поверхні, його
не треба шукати. Варто прочитати Віссаріона Бєлінського,
літературного критика, публіциста, "російського революціонера
демократа", щоб дізнатися про його ставлення до українців. Він пише:
"Малороссияне всегда были племенем и никогда
не были народом… Так называемая Гетьманщина и Запорожье нисколько не
были республикою, ни государством, а были какою-то странною общиною
на азиатский манер. Настоящими и достойными противниками им были
крымские татары, и малороссияне воевали с ними отлично, в духе своей
национальности… Это была пародия на республику. Такая республика
могла быть превосходным орудием для какого-нибудь сильного
государства, но сама по себе была весьма карикатурным государстом,
которое умело только драться и пить горилку… Невозможность
независимого политического существования для Малороссии он
(Б.Хмельницкий) приписывал географическому положению этой страны. Но
тут была и еще причина, может быть, не понятая им; она состояла в
патриархально-простодушном и неспособном к нравственному движению и
развитию характере малороссов. Этот народ отлился и закалился в
такую неподвижно-чугунную форму, что никак бы не подпустил к себе
цивилизации ближе пушечного выстрела".
Бєлінській не міг не знати, що упередженість
до будь-якої нації, її мови - це вияв крайнього шовінізму
(фашизму).
Відповідь бєлінським, як не дивно, дав
"українець" В.Маяковський:
"А что мы знаем о лице Украины?
Знаний груз
у русского тощ -
тем, кто рядом,
почета мало.
Знают вот
украинский борщ,
знают вот
украинское сало".
У російській царській імперії була жорстока
цензура - державний нагляд за змістом друкованих видань, театральних
вистав тощо. Але яка! Олександра Пушкіна за вірш "Вольность", у
якому прокляв царя,
"Самонадеяный злодей,
Тебя, твой трон я ненавижу,
И смерть твою, твоих детей
С великой радостию вижу!"
покарали засланням на Україну без заборони
писати і малювати, і на дорогу видали із царської казни 1000 руб., а
Тараса Шевченка за комедію "Сон", у якій не так написав про царя і
царицю, як хотілося вельможам, заслали на 10 років у солдати в
азійську дику пустелю із забороною писати і малювати.
14 лютого
1977
Їздив у Миколаїв. Розслідував нещасний
випадок, що стався з провідником заводської готової продукції на ст.
Сортировочна.
На резервну колію, де стояли вагони, складач
потягу випадково пустив із "гірки" інші вагони. У результаті
зіткнення вагонів сталася аварія, - розбито 2000 пляшок вина,
провідника тяжко травмовано.
Одержав листа від Миколи Соколовського.
Перебуваючи у сталінських таборах в'язнів, він не озлобився, зберіг
дивовижну здібність робити людям добро. Продовжує кохатися в
літературі, хоча творчого пороху, каже, поменшало, скаржиться на
здоров'я. Характерною рисою його творчої манери є тяжіння до нових
поетичних форм, хоч і не гребує традиціями.
16 лютого
1977
Збори працівників заводу. Порядок денний:
Правопорушення на заводі. Доповідав директор Онищенко. Він
хвилювався і тому дуже заїкався (заїка з дитинства). Коли в зубах
застрягало якесь слово і він намагався його вимовити, а воно не
вимовлялося, він стискував до мертвої білизни губи, і було боляче
дивитися на нього. За минулий місяць затримано на прохідній з кражею
вина 50 осіб. Виступило 5 робітників відповідно до відредагованих
секретарем парткому текстів.
Зараз на заводі числиться 120 членів ДНД. По
місту - кілька тисяч. На кожних 20 городян припадає один
дружинник.
Дружинників багато, а порядку чомусь мало.
Де собака зарита?
17 лютого
1977
Від 19 до 22 години чергував у штабі ДНД
Дніпровського району.
У селі Антонівка міська влада руйнували
будинок робітника, який незаконно збудував двоповерховим. Руйнували
вночі. Було холодно й накрапував дощ. Кажуть, коли бульдозер
зруйнував веранду, з будинку вибігла дружина господаря у спідній
сорочці й боса, і, лементуючи, кляла всіх і вся. Її схопила міліція,
посадила в "мелодію" (міліц. автомашину) і відвезла до свого
відділку, там вона й ночувала.
Продовжують руйнувати дачні будиночки на
берегах Дніпра, які мають "житлову площу" більше 20 кв. м.
Погода гидотна. Мокротеча, болото і холодний
вітер. Здоров'я погане. Вживаю альмагель.
М.Братан передав мені 10 віршів болгарських
поетів, просить перекласти українською для антології.
22 лютого
1977
Вночі над Херсоном пройшла дощова злива,
вона супроводжувалася першим цього року громом і блискавкою. Кажуть,
гроза в лютому дуже рідкісне явище. Мама сказала: "Там, де пройшов
перший грім, будуть великі врожаї". Маруся заперечила: "Не кажіть
так. Грім на голі дерева - це на голод". Ось і розумій як хочеш.
Дивився ювілейну художню виставку Петрова. В
анотаціях пишуть, що твори про Херсонщину. У таке можна повірити з
великою натяжкою. Домінує соцреалізм.
На завод до мене (я очолюю товариство
"Автомотолюбитель"), приходив обцяцькований орденами і значками
Сабко. Він працює на якійсь товарній базі, поцікавився чи внесли
його прізвище до списку працівників винзаводу на придбання
автомашини. Напередодні він ходив до Стрельченка в обком КПУ,
просив, аби той допоміг отримати автомашину позачергово. Стрельченко
зателефонував директорові нашого завода Онищенкові... і Сабко
появився у списку як робітник винзаводу.
4 березня
1977
Стан здоров'я батька різко погіршився.
Лікарі поставили діагноз: пістряк (рак) простати. Повторно операцію
не робитимуть.
Боляче дивитися на його страждання. Сьогодні
ходив до хірурга Раднецького. Приписав батькові промедол і
пенталгін.
О 22 годині 23 хв. стався землетрус. У
кімнаті розгойдалася люстра, у шафі задзвенів посуд. Було чути
глухий, але могутній гуркіт. Перелякані собаки гавкали на небо.
Марсик (кімнатна собачка) шпарко вибіг із кімнати, на подвір'ї
гавкав хвилин десять, довго боявся заходити до хати.
5 березня
1977
На заводі тільки й розмови про землетрус.
Епіцентр землетрусу був у Румунії. Є руїни і людські жертви. Уряд
Румунії оголосив надзвичайний стан.
Розповідають:
- Ой, як затрусило, а ми на п'ятому поверсі.
Представляєте? Я кажу чоловікові: нам добре, що на п'ятому, якщо
завалиться будинок, то одразу повбиваємося… А як отим, що на
першому? Каліками остануться.
- Як затрясе хтось моє ліжко… Я схопилася та
хрестюся… А хреститися уже й забула як. Кажу доньці, хто моє ліжко
трясе? А вона каже: Це землетрус. Що ж, кажу, будемо робити? Каже:
Нічого. Лягайте спати. А я не можу заснути. Почала молитву казати… А
її забула. Тоді кажу: Господи, грішні ми, але гріхи зробили по
принуждєнію.
Батькові не кращає. Нічого не їсть, блює,
хоча біль у животі, каже, зменшився. Мама біля нього зовсім
змучилася.
11 березня
1977
О 4 годині на 82 році життя після тяжкої
хвороби помер батько. Протягом дня я займався похороном. Соцзабез
видав 20 руб. на похорони. Своїх витратив 400 руб. Священик
відслужив панахиду, були півчі і дяк.
12 березня
1977
Поховали батька на Кіндійському кладовищі.
Погода сонячна, тепла. На похорон приїхали майже всі родичі, прийшли
знайомі і друзі. Усіх - понад 100 осіб. На кладовищі, поставивши на
могилі хреста і поклавши вінки, дід Марко (йому 84 роки) проспівав
за упокій.
13 березня
1977
Як велить традиція, вранці з родичами їздив
на кладовище поминати батька. Дід Марко приєднався до нашого гурту,
випив чарочку вина, почав розповідати про історію села Кіндійки і
кладовища. Він пам'ятає, коли за балкою було татарське село і був
мусульманський цвинтар. Одразу після війни залишки села і цвинтаря
бульдозерами зруйнували і на тому місці посадили дерева.
26 березня
1977
Брав участь у засіданні членів обкому
профспілки харчової промисловості. Розглядали питання про виконання
колективних договорів харчовими виробництвами. Звітував начальник
облхарчпрому Козликін Г.Г. Було дивно чути: "Мы сэкономили одну
тонну сливочного масла, 200 тонн муки, полтонны растительного
масла…". На кому чи на яких виробах "зекономили" не сказав.
Виступали директори виробництв і голови
завкомів. Вони, мов змовилися, не забули сказати: "С великой
гордостью за Родину мы восприняли содержательную речь товарища
Леонида Ильича Брежнева на ХVІ съезде профсоюзов. Задачи,
поставленные товарищем Брежневым, нас вдохновляют и радуют...".
Учора на вул. Перекопській навпроти аптеки
невідомий спалив на стенді портрет Л.І.Брежнєва.
13 квітня
1977
На заводі готуються до першотравневого
свята. Складають списки демонстрантів. Райком видав квоту - на
параді повинно бути від заводу не більше 150 осіб. Такі заходи
вводяться, щоб відгородити парад від випадкових людей.
Працівник нашого заводу Б.К. пройшов до
жіночого гуртожитку, там з кимсь посварився, і той викинув його у
вікно з третього поверху. Лежить травмований у лікарні. Їздив до
нього, щоб з'ясувати обставини нещасного випадку.
Кажуть, що знайшли осіб, які минулого тижня
спалили портрет Брежнєва. Їх бачила чергова аптеки, коли вони
обливали портрет бензином і підпалювали.
16 квітня
1977
На заводі червоний суботник. Штаб очолив
секретар парторганізації Пучков. На території заводу грав духовий
оркестр. Робітники працювали на своїх робочих місцях, а інженери -
на прибиранні території заводу від сміття. Працювали повну зміну.
Заробітну платню "добровільно" перечислили в бюджет держави.
У моїх кошмарах знову поселилося Мурло. Воно
украдливо каже:
- Бачиш оці гроші, що тримаю? Їх одержав,
щоб одягнути на тебе хомута.
- Хіба я кінь?
- Дурний, - каже Мурло. - Хомути одягають не
тільки на коней, на лошаків також.
- Хіба я лошак?
- Знову дурний, - веде своєї Мурло. - Ти
вариш не ту воду. Вівці пасуться тихо й мирно, а ти гасаєш і
полохаєш їх.
- Виходить, що я ще й собака?
- Не те говориш, - не відстає Мурло. -
Собаки на прив'язі, а ти летиш, мов навіжений. Летять тільки хмари,
бо вони небесні.
- А птахи?
- Що птахи? Птахи - це примітив. Хочеш
цукерку? Ні? То, може, камінь? Найдавнішня і найпоказніша зброя -
камінь. Мамонти загинули від каменя. Давні держави навічно під
каменем поховані. А скільки живих джерел погашено каменем! Вода іде
туди, де розкопано, на камінь не піде. Хліб і той на камені не
росте. Тільки горобці не бояться каменя, бо їх багато і вони
дрібні... Вони, як трава. На траву наступиш, а вона мовчить. Ти чув,
щоб трава кричала від болю? Не чув і не почуєш. Коли б трава мала
язика, був би неймовірний крик. Тут не стій! Туди не йди! Ой, ой! Ти
наступив на мене!.. Ой, ой!.. Природа передбачила все.
Мурло вилізло мені на плечі ще й ноги
звісило. Я кусав його за голі литки, скидав на землю, але воно, мов
кіт, швидко ставало на ноги і знову вицарапувалося мені на плечі.
Серце від надмірного хвилювання як не трісне, а Мурло спокійно
сидить на мені та ще й сміється.
- Пиши, пиши я тобі не заважаю, я сплю.
- Якщо ти спиш, то хто ж тоді говорить?
- Мій телефон. Бачиш, мої очі заплющені, я
навіть хроплю. Хочеш щось розкажу про тебе?
- Краще злізь із моїх плечей.
- А як можу злізти, якщо я сплю? Висплюся
тоді й злізу.
Мурло справді захропіло, притихло. Нараз
прокидається й за горло хапає мого вірша. Кричить:
- Моя хата горить, давай вірші, будемо
гасити. У віршах багато води...
Він волохатою рукою вхопив ще одного вірша,
відкрутив йому голову і затиснув у кулаці. З вірша закапала
вода.
- У цьому мало води, він короткий. Давай
поему!
- Поеми не маю. Чим гаситимеш?
- Я не дурень, якщо не буде чим гасити, то
не палитиму вогнища.
Скориставшись хвилиною, коли Мурло якось
відволіклося, я схопив його за ноги і, кинувши на землю, почав
злісно топтати. Коли втомився, Мурло сказало:
- Довольно! Не пори дурака. Можеш іти
геть!
Я не пішов, а побіг. Біг якимись нетрями,
глибокими яругами, зарослями... Зирк! Аж Мурло стоїть за моєю
спиною. І тоді я вихопив пістоля і вистрілив.
- А ось цього робити і не слід, - сказало
Мурло і пішло від мене геть.
12 червня
1977
Ю.Б. кандидат у депутати міської ради.
Сьогодні він повинен був виступити перед зібранням мешканців нашого
виселку біля кінотеатру "Салют". Я ходив із ним. Коли прийшли до
кінотеатру. Там - ні душі. Зав. агітпункта злісно говорить:
- Это не люди - скоты! Инструктор специально
ходил под каждый двор, приглашал на митинг, раздавал письменные
приглашения... Не пришли. Не то было при Сталине. Сами приходили в
агитпункт, а теперь разболтались.
Я сказав, щоб дуже не хвилювався, все одно
буде 99,9%.
- Я это знаю, - уже спокійно промовив зав. -
Но людям и совесть нужно иметь.
15 червня
1977
Підв'язуючи вдома на шпалерах виноград, я
упав зі стільця й пошкодив собі руку. Діагноз: Перелом пр. луч.
кості у типовому місці.
На заводі сміються: "Інженер з техніки
безпеки травмувався!".
Весна цього року була теплою і дощовою.
Радіє душа, коли бачиш буйні веселі пшениці та інші рослинні злаки
на ланах. Хліб - це життя. Україну Всевишній наділив родючими
чорноземами і щедрим південним сонцем. Чи всі українці усвідомлюють
цей дар Божий?
7 серпня
1977
Позавчора одержавши 50 % путівку до будинку
відпочинку "Дубки", м. Ірпінь, сьогодні знайомився з "пенатами та
його мешканцями". Будинок старий, помешкання брудне, вологе. Одначе
розарії та навколишній правічний ліс справляють гарне враження..
Улаштовує і свобода: коли і куди хочеш - іди
чи спи, чи насолоджуйся красою краєвидів.
Мої однокімнатники: Максим із Канева і Гліб
із Харкова. Обоє мицасті руді чоловіки. Максим одразу мені розповів,
що він ветеран війни, герой Радянського Союзу, зі всіма обкомівцями
та райкомівцями на "ти". Не носить "Золотої зірки" і купу орденів
тому, що має скромність, не любить хизуватися. Коли Максим вийшов з
кімнати, Гліб сказав:
- Чули такого дзвонаря? Він ще не таке
розкаже. Слухаєш - і вуха в'януть. Жінкам казав, що у Дніпрі втопив
свій чемодан, а там були великі гроші і новий костюм. Я йому в очі
сказав: не дури людей. А він мені: не мішай жити. Тут знайшов
такого, як сам і цілими днями пиячить. Приглашали й мене, а я кажу,
що приїхав сюди відпочивати, а не пити горілку. Правильно кажу?
Гурту не люблю. Хочу випити - наллю собі і вип'ю. А вообще, горілку
вживаю, як снотворні ліки.
Спочатку Гліб випивав по пляшці горілки.
Вип'є - і спить. Прокинеться, знову вип'є, і знову спить. Товаришів
не мав, пив сам. Максим - навпаки, завжди шукав собі товариша, щоб
випити і поплыткувати. Вони не були агресивними. Навіть будучи дуже
п'яними, мене не турбували і не нав'язували свого товариства. В
екскурсіях участі не брали, книжками й газетами не цікавилися,
казали, що приїхали відпочивати, а не читати.
У Києві в перший день приїзду я встиг
побувати в музеї Т.Шевченка (пров. Т.Шевченка). У книзі відгуків
записав: "Хоч доля Шевченка була гірка й лукава, та повік не погасне
його слава - Апостола українського народу, 7 серпня 1977 року".
Наступного дня обідав у кафе. У гардеробній
оголошення: "Товарищи! за вещи в гардеробе администрация не
отвечает". Заходив до Володимирського Собору. Слухав церковне
служіння.
Віро, що ти за сило єси? Слухаючи церковний
хор, відчуваєш як твоя душа росте у височінь, божественна пісня
активізує, змушує іти на діалог із самим собою, з минулим і
сучасним, з життям і смертю.
Вийшовши із Собору, сів на лавочці й
спостерігав за прихожанами. Люди, яких я знав у чергах біля
крамниць, на вокзалах та ринках, знервованих та агресивних, ступаючи
на подвір'я Собору, робилися цілком іншими - смиренними і
привітними. Якась дивна доброта оновлювала їх.
10 серпня
1977
З групою екскурсантів їздив автобусом у Київ
дивитися недавно відкрите стереокіно, фільм "SOS над тайгою".
Кінокартина за змістом примітивна, але техніка блискуча. По
закінченні кінофільму екскурсанти (більше жінок) умовили гіда
показати Покровський монастир. Вона сказала, що монастирі показувати
їм заборонено, але вона на свій ризик покаже. Ми приїхали до
монастиря, коли там правив службу грецький архієрей. Уся наша група
екскурсантів сфотографувалася на фоні монастирської церкви, крім
комуністів. Повернулися в "Дубки" по обіді.
Над дверима їдальні почепили нове гасло: "60
- путь, равный столетиям!".
За час перебування в Ірпені заходив до
Г.Кочура та Д.Паламарчука. У Кочура читав нові вірші М.С. у
чернетках.
Був у музеях:
- Українського та російського образотворчого
мистецтва.
- Музей народної архітектури.
- Софіївський собор.
- Бабин Яр.
- Літературний музей Лесі Українки.
- Музей Західного та Східного мистецтва.
- Печери (ближні) та ансамбль
Києвопечерського заповідника.
- Виставковий зал, картини Галини Кальченко.
В автобусі, коли їхали на чергову екскурсію,
зайшла мова про Успенський собор. Екскурсовод (жінка) сказала, що
його зруйнували фашисти, коли були у Києві, але існує інша версія:
зруйнували наші. Така версія не сподобалася лисому чоловікові при
червоній краватці, він грубо запитав: "А вы там были, когда наши
взрывали? Были?! Утверждаете?!". Екскурсовод зніяковіла й не знала
що відповісти. Хтось жартома сказав до чоловіка: "Товарищ, здесь не
заседание парткома. Вам слова никто не давал. Считайте, что собрание
не состоялось". За два дні, зустрівшись із екскурсоводом, я запитав
про настрій. Вона із сумом сказала:
- Викликали... Який там настрій.
18 серпня
1977
Приїхала до нас дружина мого співтабірника
поета Д.Паламарчука Валентина із донькою Оксаною.
Погода дощова. Холодно. Знову економія
електроенергії. Без попередження відключають енергоспоживачів. На
вулицях темрява.
Скільки не кажи: солодко, а якщо в роті
немає цукру, то солодко не стане.
Чомусь сьогодні пригадався вірш, якого
написав у 50-ті роки в Інті.
* * *
Земле, Вкраїно моя,
Тільки про тебе думки.
Спрагло твій колос дзвінкий
Всюди викохую я,
Земле, Мадонно моя.
. . . . . . .
Рідна Мадонно моя,
Тільки одна ти одна
В серці, мов зірка ясна.
Всюди повіки твій я,
Доле, Вкраїно моя.
5 вересня
1977
Учора Ліда сказала:
- Господи, на чому ще держиться совєтська
влада!
- Що сталося?
- Ти на помідорах був?
- Ні.
- Коли будеш, усе сам зрозумієш.
Сьогодні з бригадою (32 чол.) робітників
нашого заводу я був "на помідорах". Бригаду очолював парторг заводу.
Коли ми автобусом приїхали на плантацію радгоспу "Рассвет", керуючий
відділком радгоспу Петро Іванович, схопившись руками за голову,
вигукнув:
- Чого ви приїхали!? У мене немає ящиків,
немає транспорту. Сьогодні із міста приїхало понад тисячу чоловік.
Дивіться, що вони роблять! Витоптують плантацію, псують усе, що
росте і зріє. А в мене один тільки трактор і сто ящиків.
- Про це раніше треба було говорити
Мозговому, - сказав парторг.
- Говорили. А толк? Як було, так і
залишається.
І він порадив збирати помідори на купу.
Швидко на полі під палючим сонцем появилися вогнища помідор. Люди із
відер сипали на них "червоне паливо" - і вогнища вивищувалися і
яркішали.
За добу вони погаснуть і від них залишиться
купа гною. Серце розривається від такої безгосподарності. Тут я сам
собі сказав: "Господи, на чому ще тримається радянська влада!?".
18 вересня
1977
"Жигулями" їздив з Ліною, Дашею та дітьми в
Цюрупинський ліс збирати гриби. Через Дніпро нас перевезли паромом.
Грибів не було, але відпочили гарно. Молодий хвойний ліс, насичене
запахами глиці повітря, блакиття рідного неба, довколишня краса
краєвиду, мов рукою зняли утому і душевну напругу. Відпочили добре,
але, коли о 16 годині приїхали на паромну пристань, щоб повернутися
додому, увесь заряд відпочинку, мов корова язиком злизала. На
пристані стояла кілометрова черга автомашин. На паром позачергово
пропускали вантажівки з кавунами та різною городиною, але не тільки.
Проривалися легкові автомашини партноменклатурників та пролаз, які
давали великі хабарі вахтерам пристані. Почалася сварка між водіями
і вахтерами. Капітан парому розгнівався, що його вибивають із
графіка, відшвартувався і повів напівпорожній паром на Херсон. Ми
дісталися Херсона вночі, о першій годині.
На паромі їхала якась родина з дітьми. Питаю
п'ятикласника:
- Закінчиш школу, учитися далі підеш?
- Піду.
- Ким хочеш стати?
- Ще не знаю. Може, зварником, може,
електриком.
- А чому не інженером?
- Не хочу. Батько каже, що вони дурні.
"Люди так глупы, что их насильно нужно вести
к счастью".
В.Белінський
21 вересня
1977
Ходив до управління держстраху Дніпровського
району, щоб оформити страхове відшкодування за травму руки.
Управління знаходиться на території стадіону
"Кристал", у будинку колишнього МГБ. Коли я зайшов до приміщення,
негадано мене охопило гостре почуття спогаду.
1947 року у цьому будинку емгебісти робили
мені допити, тут я перебував протягом кількох днів. Першу добу спав
на столі, а потім, коли перевели в іншу кімнату, спав на голій
підлозі. -тепер у цій кімнаті бухгалтерія. Із мого загратованого
вікна було видно частину території фортечних валів, а за ними
в'язницю з чорними козирьками на вікнах. Щодня по обіді до фортечних
валів ходив прогулюватися мій слідчий капітан МГБ Веселов. Блукаючи
слідами подій минулих віків, про що він думав? Може, охоплений
почуттям російського шовінізму, думав про панівну місію Росії у
світі, про її войовничий норов, нові загарбницькі війни, а може, як
знайти нових "ворогів народу", щоб нищити їх. Отак міг думати
капітан МГБ тридцять років тому, блукаючи руїнами історії, отак він,
мабуть, думає і тепер, отримуючи солідну пенсію і великі пільги.
* * *
Земля розтоптана,
Земля зів'яла, -
Кукіль дістався нам з народних піль.
І наші будні
Гірші мук Тантала,
І злидні звідусіль.
9 жовтня
1977
Читав М.Н.Покровського, третій том: "На
севере (ХVП в. Росія) все было молчаливее; юг (Україна) был
красочнее, а кроме того, юг был ближе к Европе - значит, культурнее
и сознательнее... Царь Петр Первый пьяница, развратник,
сифилитик...".
Знайомий колишній полковник Штибенко брав
участь у "північній війні" (Фінляндія). Розповідав, що поразка
Червоної Армії була очевидною з перших днів війни. Причина полягала
в непопулярності війни і бездарності верховного командування. Його
полк потрапив у довготривале оточення. Помирали від скажених морозів
і голоду, а допомоги не було. Багато замерзло, багато загинуло від
фінських бомб, кулеметів та снайперів. Протягом двох місяців
самознищувалися, але фіннам не здалися. Коли, блукаючи лісом, він із
залишком особового складу полку вивів із оточення й появився перед
очима армійського штабу, його одразу арештували і звинуватили у
зраді "совєтской Родіни". Рядових - направили у штрафні батальйони,
а офіцерів у заполярні табори в'язнів.
* * *
Я не можу сидіти й мовчати:
Серце плаче в пекельнім вогні,
А скажені вівчарки і грати
Не дають відпочити мені.
29 жовтня
1977
Віктор М. говорив, що дивився кінофільм
"Солдати свободи" і "чуть було не впав", коли у кінці фільму
сказали, що тільки комуністи перемогли фашистів і відстояли свободу.
А де був він безпартійний? Чи не воював? А де були оті мільйони
безпартійних, чи їх не було? І не було американців, ні французів, ні
поляків?
Сьогодні ходив дивитися "Солдати свободи".
Автори фільму - Юрій Озеров (він і режисер-постановник), Оскар
Курганов за участю Методієва (Болгарія), Залуського (Польща),
Хньоунека (Чехословаччина). Окремі кадри вражають своєю
масштабністю, панорамністю й барвистістю. Мета авторів: переконати
обивателя, що землю від фашизму врятувала "...наймогутніша сила ХХ
століття - комуністи, котрі згуртували навколо себе борців за
свободу й незалежність...". Тому у фільмі фігурують комуністичні
вожді Георгій Димитров, Вільгельм Пік, Моріс Торез, Пальміро
Тольятті, показують їхні перемоги і безпомилковість у війні. Друга
серія побудована на вигадках про безглуздість польського повстання у
Варшаві. Показано так, що мовби Москва хотіла допомогти повстанцям,
але не мала можливості. Історія говорить протилежне: Сталін навмисно
зупинив фронт, щоб фашисти фізично знищили польських патріотів, -
їхню ідею - утворення демократичної Польщі - комуністи не сприймали.
Недаремно Бур - Комаровський, який очолював повстання, говорив, що
полякам потрібна свобода, а російським комуністам - Польща як
колонія.
Сьогодні почув нового анекдота. Запитали
першокласника чи він любить дідуся Брежнєва. Хлопець відповів:
"Брови черные, густые;
речи длинные пустые.
На прилавках мяса нет -
мне такой не нужен дед".
2 листопада
1977
На планірці у директора парторг Пучков
говорив про новий порядок проведення демонстрації 7 листопада цього
року. "...особенно нужно быть бдительными, не допускать в ряды
демонстрантов чужих людей и лиц с портфелями и чемоданами; тщательно
закрыть на замки кабинеты, особенно в которых имеются телефонные
аппараты, пишущие машинки и писчая бумага, чтобы не случилось так,
как в прошлом году в РСУ, когда враги советской власти всю ночь
печатали антисоветскую ложь".
Раніше такої перестороги не було.
4 листопада
1977
На заводі врочисті збори, присвячені
Жовтневій революції. Парторг прочитав листа, написаного від імені
працівників вин заводу, працівникам, які працюватимуть на винзаводі
у 2017 році, і запропонував лист покласти в металеву буллу і
замурувати в стіні заводського корпусу. Так і зробили. Буллу можна
буде відкрити тільки в день 100-річчя Жовтня.
Не втихають розмови про дисидентів, про
подію у місті Хельсинки (Шайтуров, Деменков), про Магадишо, де
німецькі бойовики штурмом звільнили 86 пасажирів і 4 членів екіпажу
захопленого терористами німецького літака. Пересилання "Свободи" та
інших зарубіжних радіостанцій практично слухають усі, хто цікавиться
політикою.
12 листопада 1977,
субота
У виставковому залі на честь ювілею
революції експонуються твори митців області. Більше ста різних за
тематикою творів живопису, скульптури та графіки про
історико-революційні події, "перемогу комуністичної партії на
ідеологічному фронті". Автори: Д.Катинін, В.Машніцький, А.Платонов;
графіка - О.Бабак, В.Заставський; скульптура - В.Шкуропат,
В.Потребенко, О.Бережний, Ф.Загороднюк, К.Московченко;
індустріальний пейзаж - І.Ботько, Г.Баклан; натюрморти - Г.Петров,
О.Камінський, В.Токаєва та ін. Основні назви творів: "В.І.Ленін і
Ф.Дзержинський", "Нас водила молодість в шабельний похід", "В степу
під Херсоном", "Балада про солдата", "Хлоп'ята з Карантинного
острова", "М.В.Фрунзе та В.І.Чапаєв" та ін. подібні. Преса пише, що
твори відзначаються високою художньою культурою і тонким смаком.
З такою думкою преси не всі знавці
образотворчого мистецтва погоджуються, але відкрито не говорять.
19 листопада
1977
"Наддніпрянська правда" повідомила про
вирок, винесений судом І.М.Кибалкові та О.М.Ковальову, які 6
листопада 1976 року убили лікарів Слуцьких за те, що мовби лікували
дочку Кибалка не належним чином, через що вона і померла. Кибалко
засуджений на 15 років ув'язнення, а Корольов - на 8 років.
У французькому місті Тулузі на міжнародному
конкурсі вокалістів перше місце (Гран-прі) виборола наша землячка з
Білозерки Людмила Ширіна. Їй вручили диплом і спеціальний приз -
вазу севрського фарфору від президента Франції Жіскар де Естена. Це
великий успіх! Це радість. Це говорить про те, що українська нація
талановита і живуча, і її національний дух і талант ще ніхто не
знищив.
У сучасній періодичній пресі з'являються
дописи якогось А.Петрова - Агатова, в яких він викриває дисидентів,
зокрема П.Григоренка, А.Сахарова, М.Руденка, Гінзбурга, Солженіцина,
Орлова, Тихого, Турчина, Штерна та ін.
Чи, бува, це не той Петров, який проліз до
Кирило-Мефодієвого братства і доніс царській охранці на Тараса
Шевченка?
15 грудня
1977
Одержав гонорар 15 рублів із
Карачаєво-Черкеської спілки письменників. Вони переклали на
черкеську мову добірку моїх віршів і опублікували.
Чертніков погодився виготовити дерев'яні
стенди для заводського кабінету з техніки безпеки. Увечері,
залишившись у кабінеті, з мого робочого телефону наговорив з Москвою
(там його коханка) на 150 рублів. Гол. бухгалтер хапається за
голову. Говорить, що на таку суму зменшить мені зарплату. Чертніков
пише вірші російською мовою, любить випити, бахурує.
На завод приходив при орденах підполковник у
запасі Немін. Одержує пенсію 180 руб., працює у райкомі якимсь
нештатним. Попросив мене налити йому фужер вина, він вип'є за 21
грудня. Я запитав:
- Це знаменна дата?
- Как!.. Советский инженер не знает, что
такое 21 декабря? Это день рождения Иосифа Сталина!
Добре випивши міцного вина, почав
хвалькувато розповідати про свою любов до Сталіна. Він пишається
своєю соракарічною працею в партійних і державних установах, любить
своїх дітей, вони тепер посідають високі партійні і державні крісла,
він щасливий, що працював на Сталіна. І тепер був би порядок у
Союзі, коли б не Хрущов. Хрущов виніс сміття із хати. "Поэтому
результат на лицо: народ сделался неуправляемым".
На завод приходив кореєць Н., радив мені
залишити винзавод, посаду інженера на 125 руб. і перейти на роботу в
його трест. Він пропонує посаду зав. відділу з техніки безпеки й
охорони праці на 190 руб. Його влаштовує моя освіта і виробничий
досвід. Але коли я сказав, що я безпартійний, він зробив великі очі.
Безпартійного взяти в трест не може.
20 грудня
1977
Погода волога, холодний вітер, три градуси
вище нуля.
Уперше інженерно-технічні працівники
чергуватимуть по заводу в неробочі дні. Директор затвердив список
чергових. Я чергуватиму завтра з восьмої години ранку. Примара
третьої світової війни бродить тереном СРСР.
Із листів Костянтина Ушинського (1824-1871
р.р.):
"Я українець: рід наш старовинний,
малоросійський, дворянський. Усі родичі, діди, дядьки і батьки були
українці, народилися й поховані в українській землі... Мова -
найважливіший, найбагатший і найміцніший зв'язок, що єднає віджилі,
живі і майбутні покоління народу в одне велике, історичне живе
ціле... Відберіть у народу все - і він усе може повернути. Але
відберіть мову і він ніколи більше не створить її... Вмерла мова в
устах народу - вмер і народ".
И з в е щ е н и е
Ваш сын стрелок 163 гв. с.п. гвардии
красноармеец Василенко Леонид Александрович, уроженец Херсонского
р-на с. Загоряновка в бою за социалистическую родину, верный
воинской присяге, проявил геройство и мужество был убит 21 июля 1944
г.
Похоронен с-з окраине с. Чернаки
Дмитровического р-на Брестской обл.
Настоящее извещение является документом для
возбуждения ходатайства о пенсии. - Командир части, (подпись).
Таку похоронку одержала моя мати в 1944 році
на свого сина Леоніда (1925 р.н.), коли батько був на фронті, а я в
Німеччині на примусовій праці.
Смерть однієї людини жахлива трагедія,
смерть мільйонів - статистика.
* * *
Він полем летів на гарячім коні, -
Вже маяв над обрієм стяг перемоги!
Зненацька фашист вороному під ноги
Пожбурив гранату - і зник, наче в сні.
У небі шугали стрижі голосні,
Всміхалося щастя. О, жити б ще !.. Жити!
Та шлях, наче плугом, війною поритий,
Закінчився раптом на чорній стерні
. . . . . . . . . . .
* * *
Усім, усім із висоти
щедротно, Сонце, світиш ти.
Від того сили добрі й злі
живуть вільготно на землі.
Коли б я Сонцем бути міг,
світив би рівно не для всіх.
Кривавопурпурним, на зло,
Не посилав би я тепло.
Така позиція моя.
Тому не став і сонцем я.
х). Минуле освідчується каяттям, майбутнє
обіцяє щедроти.
23 грудня
1977
х). Прізвище Василенко позначено у реєстрі
козацьких старшин
(Сборник В.К.Л., списки, Чернигов, 1783 г.
ч. 1 стр. 32-33, ч. 2, ср. 203).
"Потомство Ивана Васильевича Василенко
войскового товарища, 1687 г.
Имел свой родовой герб: щит на красном поле,
крест воздушный на солнце. Нашлемник: три страусовых пера между двух
мечей. Оттиск родовой печати".
Чи не мій це, бува, предок?
х). Коли письменника Костю я запитав, чи
вірить він у Бога, той відповів:
- Я не атеїст. Вірю у Бога, але не в
церковного.
- А саме, у якого?
- Чув таке: "спочатку було Слово"? Оте Слово
- це і є Бог. Він усюди, у всій структурі світу... Він поза нами і в
нас. Він жива субстанція. Не має початку, а значить, не має і краю.
Молися Слову - і воно тебе возвеличить і зробить безсмертним.
28 грудня
1977
Не забути мені порядних людей, патріотичних
письменників, діячів мистецтва і науки, і, взагалі, мужніх і вірних
друзів, з якими у 50-ті роки довелося спілкуватися і спільно їсти
баланду в'язнів у таборах ГУЛАГу, Комі АРСР, місто Інта.
Ось їхні прізвища:
1. Григорій Кочур.
2. Дмитро Паламарчук.
3. Григорій Полянкер.
4. Іван Гришин-Грищук.
5. Юрій Лисняк.
6. Михайло Хорунжий.
7. Віктор Василенко (російський поет).
8. Василь Супрун (білоруський поет).
9. Рауль Кабідзе (грузинський
письменник).
10. Гасан Ахвердієв (азербайджанський
письменник).
11. Іван Лук'яненко (Іван Савич).
12. Андрій Хименко (Химко).
13. Олександр Гринько.
14. Любомир Полюга.
15. Іван Микульський.
16. Євген Дацюк.
17. Кузьма Хобзей.
18. Василь Гнатів.
19. Богдан Олексюк та багато, багато
інших.
Далі...
1970 | 1971
| 1972 |
1973 | 1976
1977 |
1978 | 1979 | 1980 |
1981
1982 | 1983 |
1984 | 1985
|
|
