|
ВІД АВТОРА
Історія за відповідних умов повторюється. Минуле, яким би давнім не було, стає одним з елементів сучасності. Незримий ланцюг, що з'єднує давноминулу й теперішню епоху, існує. За законами причинності, один факт іде услід за іншим, одна подія є причиною іншої. Ми не живемо сьогодні, - говорять філософи, - а лише переживаємо минуле, прозираючи свій завтрашній день. Змінюються релігійні уявлення, форми суспільства, класові формації… Незмінним лишається продукт духовного стану людини: радість, заздрість, кохання, ненависть, зрада, патріотизм… Згадаймо: Солодка й славна смерть за Батьківщину! Ці слова написані понад дві тисячі років тому. Давньогрецький філософ Сократ казав, що у кожній людині є сонце, тільки не треба його гасити. На жаль, в історії були періоди, коли оте сонце безжально гасили. Царі й цариці лізли по царській драбині вгору, щоб стати поряд із богами, а спритні чиновники лукавими способами робили собі кар'єру.
Подорожуючи в стародавні цивілізації з героями роману, я намагався триматися отого незримого ланцюга історизму. Правителі стародавніх держав Єгипту й Селевкідів реальні особи, в історії вони добре відомі. Поряд з ними у творі діють і персонажі, створені авторською фантазією. Письменник має право на власне трактування тих чи інших вчинків реальної особи.
Розкриваючи в художніх образах давнину, я намагався витворити емоційну атмосферу, досягти не лише психології, але й самої суті історизму через поведінку людини - вірну дружбу й підлу зраду, боротьбу за свободу й жорстоке насильство. Мені хотілося схилити читача до думки, що і в наш час імперські війни виникають із тих саме причин, що й колись - жадоби, амбіцій, розбещення й тяги панівної олігархії до світового панування. Їхній злий геній продовжує опромінювати наївних людей вбивчою радіацією.
Історія законів не має, вона обтяжена долею, тому і бачить усе, що робиться на світі, тому й кажуть, що має стільки очей, скільки зірок на небі.
Колись Михайло Драгоманов писав: "Історія - великий учитель, але, на жаль, нікого вона не учить, тому що пізно подають її людям".
Коли б люди наполегливіше й глибше вивчали причини історичних подій, на землі було б менше людських трагедій.
На жаль, імперські держави за своєю структурою й суспільною ментальністю мало чим відрізнялися й відрізняються між собою. Якими б ідеологіями не прикривалися, вони мають спільну мету: побільше загарбати чужих земель, поневолити народи й визискувати їх.
Логіка імперіаліста лежить на площині, яка за межами людського розуму. Імперський синдром неминуче породжує агресивне тупоуміє. Звідси руйнування святих Храмів, визначних історичних пам'яток, малюнків, багато з яких були мистецькими шедеврами. В результаті байдужість ставала хворобою суспільства, втрачалося відчуття повноцінної людини.
Завдяки писемності - генетичної нитки, яка тягнеться вподовж людського існування, людина зберегла свою історичну пам'ять і має можливість вільно гортати її сторінки в оригіналі. Задля цього й пишуться історичні твори.
ДЕРЖАВА СЕЛЕВКІДІВ
Лаодіка прокинулася пізно. Розплющивши очі, кілька хвилин байдуже споглядала блакитний балдахін, що глибоким погідливим небом звисав над нею. Поривно відкинувши з грудей легку шовкову ковдру, солодко потягнувшись, вона комусь тепло посміхнулась. Може, своїм райдужним снам, а може пишності свого принадного тіла та бадьорості, яку відчувала в собі.
Це була ще досить гарна, ставна жінка, хоча вже не перші дрібненькі зморшки були на обличчі; чорні пружні коси, які облямовували смугляве видовжене обличчя, й високі крилаті брови, надавали жінці величності й виразу настороженої людини.
Обдарована жіночою спостережливістю, вона ще з юності зрозуміла, що шлях до трону більшою мірою, ніж приналежність до царської родини, прокладе її врода.
П'ятнадцятирічною дівчиною Лаодіка, як велів звичай, віддалася рідному братові, цареві Антіоху Другому, й тоді стала його дружиною. Але серце не лежало до нього й вона швидко навчилася хитрувати й лукавити. Незабаром знайшла собі між придворними вродливих молодиків-коханців. Вайлуватий, постійно заклопотаний державними справами Антіох спочатку не підозрював Лаодіку в порушенні подружньої вірності. Любив і шанував її, особливо коли народила йому першого сина. Відпускав у далекі подорожі та на тривалі прогулянки. Ніколи не цікавився, де буває та що робить. Згодом, коли сторожа донесла на неї, - мовляв, стала путанкою, має коханців, - почав ставити до її спочивальні вірних йому євнухів та служниць-рабинь. Але вона швидко знаходила з ними спільну мову й продовжувала вести непристойне життя.
Так було в молодості. Тепер їй сорок років. У неї двоє дорослих синів - Гієракс і Нікатор. На голові з'являється сиве волосся. Вона щоранку змушує служниць виривати його. Пригасли юні пориви й шалена пристрасть. Але ще й тепер свідома того, що Антіох, як в молодості, кохає її. Нещодавно подарував їй Паннукоме - великі землі з містечками у провінції Вавилонії, - хоч на велеллюді заявив, що продав за двадцять золотих талантів. І про це звелів управителям провінцій викарбувати на кам'яних стелах і поставити біля воріт храму богині Ісіди, храму бога Осиріса та храму бога Гора, - нехай про це знають усі покоління Селевкідів. А ще вона одержала від нього золоті келихи й обручки, срібні кухлі, тарілі й заморське жіноче вбрання з парчі. Усе це сприйняла з радістю як нагороду за молитви до улюбленої богині Ісіди - богині жіноцтва й материнства.
Лаодіка, зітхнувши по своїх минулих любощах, лягла на бік, подивилася на статую богині, що стояла в глибині помешкання між масивними колонами, прикрашеними різьбою у вигляді папірусних стеблин, з яких звисали гірлянди квітів та вінки з пальмового листя. До них, пручаючись на руках Ісіди, тягнувся її малий син Гор. І вона, ласкава й розніжена материнським святим почуттям, марно намагалася його притиснути до своїх налитих здоров'ям грудей.
Лаодіка склепила повіки й невільно замислилася. Щось тепле, материнське відчула в собі. Ніби повернулися молоді безтурботні літа, світла цнотливість і той незабутній день пологів, коли почула перший крик рідної дитини. Тоді лежала ще слабою на ліжку, раб обмахував її опахалом, щоб не було спекотливо, Антіох тримав сина перед нею на руках і великий хор співав урочистий гімн на її честь.
Вона піднялася з широкого м'якого ліжка й голосно покликала:
- Наазам!
Гойднулася червона ширма на дверях, роздвоїлась, і в приміщення зайшла служниця - рабиня. На ній - чорні широкі шаровари, на ногах - повстяні сандалії.
- Я кликала Наазама, - ворухнула чорною бровою Лаодіка.
- Наазам нема. Цар забрав Наазам, - ломаною грецькою мовою відповіла служниця.
- Коли? Куди?..
- Недавно. Я не знаю куди.
Це було дивно. Протягом тривалого часу євнух Наазам незмінно прислужував цариці. Тихий і покірний, він був непомітною особою в палаці. Лаодіка поважала його. Він міг тримати язик за зубами, з ним можна було поводитись, як забагнеться.
Лаодіка наказала служниці подавати вбрання та покликати покоївок. Невдовзі, одягнена в довгий барвистий пеплос, вона розглядала себе в невеликому срібному дзеркалі, що стояло на мармуровому столі, захаращеному різноманітними коробочками з чорною та червоною фарбами для брів та губ. Тут же було різне причандалля для завивки волосся, скриньки з обручками та сережками. Від усього цього розносилися духм'яні пахощі.
Покоївки метушились довкола цариці. Лагідно осмикували поділ вбрання, перев'язували голубими стрічками волосся на голові, зашнуровували блакитні, оздоблені золотом черевички.
Лаодіка провела долонями по своїй гнучкій талії. Була дуже задоволена собою.
- Чи пасує пеплос до мого волосся? - запитала покоївок.
- Так, так!.. Пасує, - ствердили покоївки.
- Буси також до лиця?
- Так, так!.. До лиця.
- Блакитний колір - це мій колір. Правда?
- Так, так!.. Правда, царице, правда.
До покою зайшов Антіох. Його непомірно великий живіт, охоплений розкішною малиновою тогою з позументами, незграбно звисав над короткими ногами. Коли він ішов своєю качиною походкою, живіт гойдався, здавалося, що там був якийсь великий прихований дзвін. Скуйовджена борода торкалася його відкритих волохатих грудей. На тлустих пальцях рук рясніли барвисті персні.
Привітавшись із дружиною, Антіох стомлено сів у широке з слонової кістки ложе й гострими очима обвів приміщення.
На кам'яній глибі, схожій до призьби, біля стіни стояла золота химерної форми чаша, яку подарував колись еллін із далекого заморського світу. Поряд чаші лежала яйцеподібної форми з двома вертикальними ручками амфора. Погляд ковзнув по ряду срібних і золотих божків, що висіли понад ліжком. На стіні красувався подарований войовничим вождем галатів глянцевий лук і стріли, оздоблені срібними накрапами.
Лаодіка з робленою наївністю споглядала за чоловіком. Ніколи він не заходив до неї в таку ранню годину. Що б це могло значити? Учора він допізна пив із чужинцем.
Очима показала служницям на двері. Ті, вклонившись, мовчазно вийшли.
Грайливо зазираючи чоловікові в очі, вона улесливо спитала:
- А куди це ти, муже, забрав Наазама? Хто ж тепер пильнуватиме твою царицю?
Антіох мовчав. Його обличчя стало холодним. Це збентежило Лаодіку. Згасивши посмішку, повторила:
- Мені сказали, що ти забрав Наазама. Але куди? Чи я вже не господиня у себе вдома?
- Хочеш бачити його? - спитав Антіох і, не очікуючи відповіді, додав:
- Ходімо, покажу тобі Наазама.
Він звівся на ноги і пішов до дверей. За ним - Лаодіка.
У передпокої їх вітали намісники та настоятелі храмів. Осторонь стояли військові начальники. Вони привітали царя й царицю традиційними військовими вигуками. Чемно відповівши на привітання кивком голови, подружжя наблизилося до портику, колони якого були прикрашені живописом. Біля колон, човгаючи сандаліями по мармурових плитах, негр у білому вбранні підданським жестом показав, що вхід вільний.
Антіох з Лаодікою минули кам'яні сходи, стали під перестилем, критим похилим дахом. Перед ними на балконі стояв сонячний годинник. Він показував одинадцяту годину.
- Так пізно? - подумала Лаодіка.
Вона подивилася на сонце. Воно самітньо стояло в зеніті й гаряче смажило. Перевела погляд на долину. Там у мареві виднілася річка Оронт. Поодалік, на заріччі - темні гори з гострими скелями, а зліва на захід - поля, засіяні сезамом.
Колись вона любила милуватись оцим розмаїтим краєвидом. Тоді горби та гори, укутані тонкою позолотою скісного проміння нагадували їй про єгипетські піраміди та заполонених міражами сфінксів. Збуджували бажання чогось нового. Але сьогодні чомусь, у годину спеки, вони здавались вбогими й жалюгідними, мов кволі ягнята. Не зворушували і непорушні кущі тамариску й мімози, що заглядали в прозору воду Оронту.
Несподівано на річці з'явився човен. На кормі сидів засмаглий, майже голий, араб. Тільки брудна жовта тканина огортала його кощавий таз. Він напружено веслував, правив до берега.
Араб, взувши дерев'яні шкарбани, легко вискочив на широкі сходи причалу, майнув через розпечений сонцем піщаний майдан перед палацом, і зник у довгій невисокій споруді, подібній до галереї.
Лаодіка спочатку не надала цьому особливої уваги. Хіба не доводилося їй бачити араба, який кудись поспішає?
Перевела погляд на Антіоха. Його стиснуті уста й холодний погляд не передбачали нічого доброго.
Раптом, розірвавши тишу, пролунали звуки букцину.
На пласкому даху одного з будинків поблизу майдану, широко розставивши тонкі, худосилі ноги, стояв уже знайомий Лаодіці араб і завзято дув у букцин. Люди, які проходили майданом, зупинялися й запитливо роззиралися.
Від царських стаєн прямо на них помчали дві колісниці запряжених баскою гривастою трійкою коней. Люди злякано розбігалися.
Колісниці перетнули майдан та й зупинилися на одній лінії навпроти палацу. З них поспіхом вискочили раби, зняли кілька низеньких ослінчиків і прямокутних дерев'яних щитів. Із них швидко спорудили невеликий поміст.
Лаодіка запитливо зломила брови.
- Що це? Когось страчуємо?
Антіох ствердно хитнув головою.
- Ах, це ж цікаво! - вигукнула вона.
Її очі спалахнули негарним хижим блиском, і на скронях запульсували живчики.
Антіох не любив у неї проявів жорстокості. Вони лякали його. Ось і тепер, коли Лаодіка захоплено дивилася на приготування рабів, він з острахом спостерігав за нею. За все своє життя не міг зрозуміти її серця. То була непідроблено лагідною, веселою і доброю, то робилася хижою та лукавою. Зараз він чув, як у грудях сестри-дружини прокидається злий вулкан.
...Йому пригадався давноминулий день, коли зо всією родиною, - сини були ще малими, - він виїхав за місто відпочити. Дощі угамувалися й на луках яро зеленіла висока трава. Настрій був гарний. Він рвав барвисті квіти й віддавав синам. Ті прикрашали ними волосся матері. А вона сиділа на купинці сіна, сміялася і цілувала дітей.
У небі над ними з'явився темно-бурий беркут. У пазурях він тримав ягнятко. Антіох схопив лук і, прицілившись, пустив стрілу. Птах рвучко змахнув дужими крилами, ніби хотів перелетіти через якусь перепону, і випустив здобич.
Ще раз шарпнувся вгору та вже мертвий, зі стрілою у грудях, упав на землю.
Ягнятко було ще живе. Закривавлене, з переламаними ніжками, воно лежало на квітах і жалібно бекало. Іноді намагалося звестися на ноги, але тут же падало. Діти, широко відкривши очі печально дивилися на нього.
Раптом Гієракс - старший син заплакав.
- Ти чого? - запитала Лаодіка.
- Воно помре-е.. Шкода-а..
- Що?!. Шкода?.. Помре?.. - перепитала мати.
Її очі, кілька хвилин тому веселі, позеленіли, рот перекосився від обурення. Люто глянула на чоловіка.
- Ось який у тебе син!.. Майбутній цар. Розмазня!.. Нюня! Ти подумав, що станеться з державою, коли керуватиме ось такий плаксій? Ти подумав? Ти зважив?..
Гієракс усе ще рюмсав.
- Ти!.. Ти!.. - задихнулася від гострої відрази мати.
Схопила ягнятко й почала скажено ламати йому ноги, рвати вуха, видирати очі.
- Ось, ось йому!.. Ось!.. Ми - царі! Нам сльози й жалість непростимий гріх. Якщо царі рюмсатимуть, челядь посяде владу й держава перестане існувати.
Гарного відпочинку як не було.
Антіох із дітьми повертався додому колісницею з високими дерев'яними бортами, а Лаодіка сіла охляп на вороного коня, клусом їхала поряд. Мовчала. Антіох знав, що швидко вона не заговорить. Бувало, коли гнівалась, протягом кількох днів варилася в собі й мовчала.
Попереду лежав глибокий вибалок, зарослий кущами дикої маслини. Антіох поїхав схилами приземкуватої гори, а Лаодіка направила коня через вибалок навпростець. Коня не підганяла і він вільно вибирав собі дорогу.
Нараз у зарослях зупинився, насторожив вуха і, мов опечений, фиркнув і шарахнувся вбік. Лаодіка з несподіванки не втрималась на коні, стрибнула на землю. І тут побачила трьох хижих гривастих гієн, що підтюпцем бігли звіриною тропою.
Їй зробилося моторошно. Очі наповнилися страхом. Вона закрила руками лице й розпачливо закричала.
Гієни зупинилися, здивовано подивились на неї, - мовляв, що це за поява тут з'явилася? - і побігли далі.
Схарапуджений звірами кінь вимчав із вибалку. Антіох побачив його без вершника й одразу поїхав розшукувати дружину.
Вона сиділа під кущем і плакала. Сором за власне безсилля палив її душу. Ще кілька хвилин тому тішила себе думкою про царську всесильність, і ось маєш - безсильна істота сидить на лоні незайманої природи й благає від неї порятунку.
Коли побачила чоловіка й дітей, які бігли до неї, швидко витерла долонями сльози, насильно усміхнулась і пішла їм назустріч.
- Даруйте мені, - сказала вона. Я зробила дурницю.
І раптом усі разом заговорили, заусміхалися. Незрима стіна непорозуміння була подолана.
Антіох, захопившись спогадами, навіть забув, де знаходиться. До дійсності повернув вигук Лаодіки:
- Як!?. Наазама на ешафот?.. І Кадея?.. Сина вождя галатів?.. Ще вчора ти йому обіцяв військову підтримку, запевняв у прихильності, а сьогодні катуєш?..
- Так, - спокійно відповів цар.
- За віщо? - спитала дружина. - Що трапилось?
Антіох ступив у глибину перістилю за зеленаву ширму. Напівліг у ебенове ложе. Тепер з майдану його не було помітно, але через невелику дірку, прорізану в ширмі на рівні його очей, бачив усе, що робилося на майдані.
Там хвилювалася, гула різноманітна, різноодягнена велика юрба. До неї прилучалися нові й нові групи людей, які йшли з бічних вулиць та провулків.
Ось напівголий обмережений татуюванням араб; ось каппадонієць у гострій шапці, грек з барвистим поясом, фригієць у верблюжій шкурі, трокми, галати… Де-не-де поміж них стояли, похнюпившись, віслюки та високі двогорбі верблюди, задерши голови.
Оточуючи великим колом місце страти, при списах і луках вартувала сторожа. На них широкополі шоломи з червоно-жовтими кокардами й різнобарвне коротко підрізане вбрання. На ногах - жовті шкіряні котурни, - військове взуття.
Вешталися байдужі до всього чорномазі раби, щось вигукували міднолиці воєнні начальники, копитами об землю били молоді коні, на яких сиділи вершники.
Якийсь особливий трагічнопіднесенний настрій панував юрбою. Люди терпеливо чекали гострого враження, сильного потрясіння, мов наркотичного зілля.
Ось юрба гойднулася й завмерла.
На ешафот вивели євнуха Наазама й сина вождя племені галатів Кадея. В обох закривавлені брудні обличчя. Задихаються. Хапають повітря, як риба, яку щойно витягли з води.
Проте ці двоє мужчин були не однакові за видом. Наазам, згорблений і худосилий, з миршавою чуприною та довгою шиєю був подібний до старої хворої чаплі, яку покинув рід, відлетівши у вирій. Він ледве знаходив у собі сили, щоб триматися на слабих венозних ногах. Його гострі ребра випиналися під шкірою і в міру того, як він дихав, вони рухалися, здавалось, що то були не ребра, а великі зуби якоїсь потвори, що схопила його та й жує. Він намагався щось сказати, розпачливо хитав головою, опускався на коліна, обличчям припадав до помосту. По його безбородому баб'ячому обличчю густо текли сльози. Він просив помилування, просив захисту, благав справедливості від царя й цариці, котрим з рабською відданістю служив майже з дитинства.
Лаодіка дивилась на нього й кривилася від огиди. Ешафот найбільше оголює душу раба - окрадену й зацьковану.
Поряд Наазама стояв Кадей. Його молоде пружне тіло бугристими м'язами вимальовувалося з-під розірваного вбрання.
У Кадея чорна, кучерява чуприна, вольове обличчя, дужі руки й стегна. Усе це робило його схожим до міфічного Геракла. Щось непереборне було в його високій, стрункій постаті, немов казало: можете знищити, але не перемогти.
І Лаодіка подумки поставила себе поряд із ним - трималася б не гірше!
На поміст вийшов оповісник у білій халамиді та в циліндричному капелюсі.
Розгорнувши темножовтий лист папірусу, він почав читати. Але чимала відстань від нього до перістилю не дозволяла Лаодіці розібрати всі його слова. Уловлювала окремі фрази.
"Я - Антіох Другий… цар могутній, великий! Владика світу… Син… Антіоха Першого… Звільнив Мілет від Тіарха… Караю, милую… Страчую раба-євнуха… слугу цариці Наазама… І сина ворожого вождя галатів… Кадея. Спонукали… гріхопадіння… дружину Лаодіку…"
- Що це?! Що?! - злякано запитала чоловіка Лаодіка.
Пальці її випещених рук, які ніколи не знали чорної роботи, прикрашені перлами, різнокольоровими обручками та червоними браслетами, стиснулися в кулачки. Душа оніміла, очі наповнились непередбаченою зляканістю.
Антіох відповів не одразу. Долонею витер піт з чола, що раптом виступив, повагом звівся на ноги.
- Мушу з тобою розлучитися, Лаодіко. Уже наказав Харидею читати про це в храмах.
- Ти збожеволів!
- Ні, так вимагає час. Так склалися державні обставини. Мушу взяти шлюб із донькою царя Єгипту Птолемея Другого.
Обличчя Лаодіки перекосилося.
- Я ненавиджу тебе!.. Ненавиджу! Зганьбив!..
Її вродливе смугляве обличчя зблідло. Немов мерзла, втягувала шию в плечі, тремтіла.
- Ти забув, що я не лише твоя дружина, я твоя рідна сестра. Нас одна мати породила. Я - донька царя Антіоха Першого. Мене вподобала богиня Ісіда. Я прикрашала тобі життя. Допомагала в державних справах. Я маю досвід милувати й карати підлеглих. Я ласкою та мудрістю ставила перед тобою на коліна чужоземних послів, вождів та сатрапів… А ти!.. Ти!.. Зрадив. Зганьбив. Ненавиджу!
Говорила й говорила. Не бачила, як кат Нерпей зітнув голови Кадея та Наазама; як раби кинули оті голови в одну колісницю, а тулуби - в іншу, щоб одночасно розвести їх у різні місця. Нехай і на тому світі будуть без голів!
Натовп схвалював царевий вирок. Гучними одностайними вигуками вітав Антіоха, порівнював із сонцем та племінними богами.
Лаодіка продовжувала говорити:
- До мене уві сні приходила богиня Ісіда. Я плакала. Вона сказала: "Я - богиня. Хто посмів скривдити тебе? Відкрийся. Я затьмарю йому очі, створю ніч. Я виламаю йому ноги… Нашлю бога Осиріса з мечем, зітну голову!" А я кажу: О моя богине! Я найбільше в житті тебе шаную і люблю, дихаю тобою. Тепер я плачу, бо мене зрадили. А вона каже: "Радуйся, царице… Я твого кривдника перетворю в півня, а тебе зроблю ще вродливішою, заворожу від старості…"
- Мовчи!.. - крикнув цар. - Ти забуваєш, що в Антіоха міцна рука й невищерблений меч, а в Лаодіки не металева шия!
Це остудило царицю. Вона зіщулилась і затихла. Пішла до свого покою, упала на ліжко й розридалася.
Тоді прийшов Антіох. Він нагадав їй про заповіт діда й батька. Єдиний бог їхнього роду, котрого мусять оберігати спадкоємці, це - трон. Лише він звеличує рід, уподібнює його з богами, увічнює імена, дає право вирішувати долі племен і держав. Хіба не трон дав їм рабів і воїнів? Хіба не він напоумив збудувати цитаделі, приєднати землі сусідів до своєї держави. Це він одягнув Лаодіку та її синів у золото. Він! Але настав час, коли трон захитався. Лаодіка знає, що воїни відмовляються воювати… Бактрія відокремилась, а Діодот оголосив себе царем. Галати щодня шарпають їхні кордони, грабують землю… А Птолемей вишколює своє військо, щоб завоювати Селевкідію. Дуже тяжко стало утримувати владу. Державна скарбниця - порожня, а раби затівають колотнечу. Він, Антіох, легко міг би позбутися Лаодіки. Вбити. Але цього не зробив, бо кохає, цінує її розум і вроду. Але сталося так, що вона мусить залишити Антіохію. Поїде в Паннукоме. Там спокійно житиме в достатку… Згоден і на те, хай поряд з нею буде Арридей, до якого вона небайдужа.
Уболівати за Наазамом не варто. Це була немічна слабка людина, раб. А Кадей - прихований ворог. Прикидався другом, а сам тільки і чекав нагоди, щоб всадити ніж у Антіохове серце. Ну, що з того, що він посварився з батьком, вождем галатів, і закликав збройно йти на нього, щоб силою взяти владу. Знахабнів, таємно змовлявся з царем Діодотом, нашим лютим ворогом. Ні, Антіох галатам не вірив, не вірить і не повірить.
- Лаодіко, зрозумій, державні обставини змушують одружитися з Беренікою, - сказав Антіох. - В особі її батька царя Птолемея матиму надійного союзника. Зберу військо й покараю Бактрію, цареві Діодотові знесу голову, щоб іншим царям не зазіхалося на наші землі. Зваж на мою пораду. Ми, антіоховці, повинні зберегти корону наших батьків. Ти моя сестра, донька царя, це більше, ніж дружина…
Залишившись наодинці, Лаодіка впала на коліна перед скульптурним зображенням богині Ісіди - сестри і дружини бога Осиріса, жінки з рогами, сонячним диском на голові та сином Гором на руках.
- О велика богине, зглянься!. Не розлучай з Антіохом. Поверни йому розум… Поверни колишню любов до мене. Я покладу на твій жертовник ситого бика, збудую новий храм з колонами на честь твого сина Гора й поставлю високу стелу в місті з твоїм священним письмом про мудрість людського життя.
Сльози душили її, скочувались по щоках на високі груди, туго обтягнені шовком.
- О богине, віджени чорну думку від чоловічого серця!..
Вечоріло. Сутінки заполонювали приміщення, гасили останнє світло, що вливалося через вікна знадвору.
Служниця підпалила гнотики в посудинках з олією, що стояли на високих триніжках біля Ісіди. Лапаті, м'які тіні впали на підлогу, зарухалися на обличчі богині, повисли над нею… І Лаодіці здалося, що мудра богиня поворухнула губами, повела очима й з любов'ю дивиться на неї.
Лаодіка заплющила очі, чолом прихилилася до теракотових червоних ніг богині.
- О Ісідо-мамо, розрадь мою печаль, відверни несправедливість, наведи на розум мого рідного брата й чоловіка Антіоха.
Лаодіка ридала, припадала губами до холодних кам'яних ніг богині.
Служниці ще не доводилось бачити свою царицю в такій побожності. З виразом здивування на обличчі й настирною цікавістю в очах вона розстеляла килим біля ліжка і потайки позирала на неї.
Рабиня не вірила в Ісіду, не любила цієї пихатої чужоземки за просте вбрання й подобу до звичайної жінки. У відсутність цариці вона щоранку плювала на неї і, роззираючись, поспішно витирала плювки.
- Тьху!.. Ще раз тьху на твої роги!
У молитві до своєї Атаргатіс - жіночого божества з риб'ячою головою - просила наслати кару на Ісіду, зняти полуду з очей цариці, що поробила лиха богиня.
У суміжному приміщенні забриніла кифара, дзенькнули кротали і до них приєдналася високим голосом металева гингра.
Рабиня, задкуючи, низько вклонилася цариці, вийшла з покою.
За стіною хтось грюкнув дверима. Музика стихла.
Над головою Лаодіки, пролітаючи, задзижчала велика муха. Цариця повела за нею очима. Муха пролетіла до задньої стіни, піднялася до стелі й потрапила на засідку павука. Павутиння, мабуть, було міцне, бо вона притихла і тільки раз-по-раз видавала розпачливі звуки. Попереджала свою рідню про реальну небезпеку - існування смертельних пасток і трагедій у швидкоплинному житті.
З вулиці долинув далекий голос чабана, що гнав отару. Пахло нардом. Пахло степовими квітами.
Лаодіка звелася на ноги, ступила кілька кроків і знову впала на ліжко. Гаряча хвиля від образи стискала серце. Кипіла ненависть.
- Ненавиджу!… - шепотіли пересохлі губи цариці. - Ненавиджу!
Вона загрібала пальцями ковдру, стискала в кулаках.
"Отак би ворогів… і розчавити, - подумала. - Наївною була, беззастережно вірила цареві, брату-чоловікові. Тепер вона знеславить Антіоха, втече в Бактрію. Так, втече, збере військо й поведе проти нього. Не дозволить, щоб якесь дівчисько займало її місце на троні. Зрештою, вона захищатиме своїх синів - спадкоємців отчої корони. Усі племена Селевкідії силою списа підтримають її…"
За стіною знову заграла кифара. Заголосила гингра й … стихла. Відтак легко й дзвінко пролунав молодий дівочий голос, виводячи якусь ніжну мелодію. Пісня проникала крізь стіну в затемнену кімнату. Здавалося, що її вбирали навіть колони й меблі, кам'яні та золоті божки, навіть леви та вепри, намальовані на стінах. У мелодії не було смутку. Пісня була з сонця й весни, з квітів і молодих поривів душі. У ній бриніла радість, квітла рожева надія на любов і щастя.
Проте Лаодіці пісня не сподобалась. Із болем у грудях слухала її і кусала губи.
Спустила ноги з ліжка, сіла. Вже хотіла покликати служницю, коли голос співачки, ніби хтось його перетнув, зірвався з високої ноти й стих.
Знову гримнули кротали й заголосила-заспівала гингра. Це був енергійний жвавий танок. Він кликав до себе пружні ноги й нагадував весняні потоки.
Лаодіка нервово стенула плечима, плеснула двічі в долоні.
З'явилася служниця. На запитання, хто там у сусідньому покої веселиться, відповіла:
- Ваші сини.
- Знайшли коли розважатись… Знають, що мати хвора. Не знають? То треба було сказати.
Вона замовкла, про щось напружено думала, ніби не могла пригадати потрібного слова. Згодом наказала покликати до неї старшого сина.
Гієракс прийшов збуджений, веселий. Молоде безвусе обличчя, густо покрите ластовинням, руде волосся на голові, світилися радістю.
- Ах, мамо, яка там дівчина танцює!
Мати мовчала. Бліде обличчя було холодним, кам'яним. Якусь хвилину дивилася на сина так, наче вперше бачила. Тоді посадила на ліжко поруч себе і, силувано всміхнувшись, скуйовдила йому чуприну.
- Виріс. Уже парубок… Скажи, що там за дівчина танцює.
Гієракс зашарівся. На верхній губі виступив дрібненькою росою піт, а очі швидко-швидко закліпали, ніби його спіймали на гарячому. Плутано й квапливо розповів матері, як Хазар, будучи в Гієраполісі - сірійському місті, на одній з вулиць побачив дівчину незвичайної вроди. Оточена людським колом, вона віртуозно танцювала, потім гарно співала, акомпануючи собі на кифарі. Хазарові сподобалась талановита дівчина, і він привіз її сюди, в Антіохію, щоб розвеселяла царських синів.
Лаодіка поклала руку йому на голову, сказала:
- Так, виріс. Час і на трон би тобі сісти… Але завтра ми залишимо Антіохію.
- Чому? - злякано спитав син.
- Нас виганяє твій батько, мов рабів… Він намислив позбавити тебе прав на успадкування…
- Як же так!? - вигукнув Гієракс. - Я - син царя Антіоха!
- Так, ти царський син. У тобі кров твого прадіда Селевка. Але батько говорить, що того вимагають державні обставини. Це не так. Наш царський рід ніколи не пасував перед бідою, і ніхто із роду не був вигнаний, як раб… Як собака! Чуєш? Ніхто й ніколи. А твій батько це робить.
У її серці знов закипала ненависть. Жадоба до слави й царських розкошів затьмарювала розум. Душа, розбещена владою, вимагала жертви. Самозакохана й незалежна, вона навіть не пробувала зважити аргументи чоловіка. Намагання в одну душу втриматись при царській владі робило її непримиренною. Досвід і хитрість поєднались, і вона вже без остраху спалювала свої мости. Відступу не могло бути.
Якщо Антіох, цар держави Селевкідів, боявся згубити владу, на тім самім підмурку Лаодіка будувала й свій дім захисту. Ні, вони вже не порозуміються. Причину свого нещастя почала вбачати не в тяжких обставинах, до яких потрапила держава, а в немолодих уже своїх літах.
Синові сказала:
- Я постаріла… Адже вас, двох синів, виростила. Вам віддала молодість і свою вроду. От батько і розлюбив. Хоче взяти молоду дружину… доньку царя Птолемея Другого.
- Береніку?
- Так.
- Оту дрібненьку?
- Так, дрібненьку.
- Але ж вона єгиптянка… Наш ворог.
Гієракс замовк, нахмурив брови. Губи стиснулися, обличчя набрало виразу людини, яку несправедливо образили.
Нараз рішуче сказав:
- Я її уб'ю!
Мати з подивом подивилася на нього. Здивувала не стільки ще не відома їй риса характеру Гієракса, як те, чому це їй першій не прийшла така думка. Саме таким способом вона зможе розв'язати тугий вузол. Не буде Береніки - не буде проблеми. Але не робитиме таку кривавість руками сина. Знайде вихід чого б це не коштувало.
Гієраксові сказала:
- Убивати не треба. Це не царських рук діло.
Трохи помовчавши, знову застерегла сина від поспішності. Вона ще раз попросить батька аби не робив дурниці й відмовився від шкідливого для держави шлюбу з Беренікою. Але, залишившись наодинці, вже не могла забути Гієраксові слова про вихід із тяжких обставин. Думки кипіли, розпалювали гнів, робили нереальні плани. Так, вона ще нагадає про себе, покаже свій характер. Нехай Береніка приїздить в Антіохію; нехай сідає поруч царя на троні, щоб заплатити за те своїм життям!.. Провчити, щоб на все життя запам'ятали прокляті Птолемеї на що здібна онука царя Селевка!.. Чи рівня Береніка Лаодіці? Чи розум, чи вроду має?.. Мале, сухе, кощаве… Змія єгипетська кровососна! Ні, Лаодіка не зважить на її молодість і високий рід. Вирве їй горло, отруїть, нацькує лютих собак, викраде й завезе в пустелю, нехай там без води і харчів сконає в муках, як шолудива люта тигриця. Зрештою, вона попросить свого євнуха або служницю, або воєначальника Протея, або Арридея, який її безтямно кохає, й вони зітнуть їй голову. Навіть сам учитель, шановний всіма Хазар, коли довідається про Антіохову несправедливість, домовиться з еллінами або з македонцями, де багато має друзів, і ті прийдуть на допомогу з військом.
Думка про Хазара перепинила потік гнівних думок, змусила заспокоїтись. Справді, чому вона кип'ятиться? Треба все добре обміркувати, зважити й бути обережною, бо за необережне слово, що дійде до вух Антіоха, вона поплатиться головою. Чи не їй про це знати, чиїми вухами слухає цар. А тому мусить покластися на одну найбільш віддану їй людину.
Вона склала руки на грудях і, сидячи на ложі, замислилась. Перебирала в пам'яті своїх служниць, євнухів, намісників сатрапій, військових начальників… Хто з них найвідданіший?
Вечірній шум і вигуки чабанів на вулиці затихли. Дерева й птахи, річка Оронт і ліс поринули в глибокий спокійний сон. Тільки Лаодіка та кифара, що притишено бриніла в суміжному покої, не думали про сон. Різні за настроями та помислами вони творили одне спільне життя.
У глибині напівтемного покою гойдалися вогники світильників і довгі розідрані тіні, мов сонна комашня, повзали по стінах і підлозі, зазирали під меблі. Незабаром один світильник востаннє кліпнув своїм золотим оком і сховався в кужелі темряви. Потім погас другий…
Лаодіка підвела голову, випрямила спину. Так, вона порадиться з Хазаром, йому можна довіритись.
Пригадався день, коли вона вперше зустрілась із ним і Арридеєм в далекому й чарівному Єгипетському Саїсі. То були найкращі наповнені радістю роки, про які вона часто згадує. Особливо згадуються, коли на душу лягає камінь і вона шукає розради. Хотіла б повернути їх, знову пройти оте молоде радісне життя. Але як? Чому боги не дали царям і царицям, своїм заступникам на землі, таку можливість? Тоді б не було гніву й непорозуміння між царями. Вони поверталися б у минулі найкращі свої дні й звідти починали жити спочатку, не повторюючи в майбутньому помилок.
… Того далекого року весна в Єгипті була ранньою. На вершинах гір ще білів сніг і подував прохолодний вітер, але молоді дерева вже були в молодому листі. Зеленавились бальзамові рослини, гнулися тонким стеблом сезами та пшениці, щебетали веселим голосом пташки, частіше шастали в зарослях леви та гієни, на схилах пагорбів здіймали куряву дикі буйволи.
Через широку долину, густо встелену травою та квітами, рухався невеликий караван. Гучне погейкування рабів і посвист нагаїв зависали над втомленими верблюдами та віслюками, завантаженими скринями та лантухами.
Свіжі приємні пахощі весни лоскотали ніздрі, паморочили голову, викликали бажання впасти на траву, сп'янити тіло ароматом землі - і заснути, щоб продовжити блаженну яв уві сні.
Віслюки, яким найбільше надокучив цей шалений марш, пручалися. Час від часу зупинялись, падали на коліна, закочували очі під лоба - благали від людей перепочинку.
Але погоничі були безжальними: крутили віслюкам хвости, смикали за вуха і люто били палицями по череву, аж доти ті знову зводились на ноги й ступали далі.
На дебелому верблюді, оповита червоним шовком, у розкішному сідлі сиділа вона, молода дружина царя Антіоха Другого, вродлива Лаодіка. Це було кілька місяців після того, як вийшла заміж за Антіоха й вони справили весілля.
Над її головою, захищаючи від сонячного проміння, палахкотів блакитний парасоль, оздоблений барвистими торочками. Коштовне каміння, оправлене сріблом і золотом, прикрашало груди, виблискувало на сонці. Проте на смуглявому обличчі юної цариці лежала тінь тривоги.
Її дратувала нетерплячка. Ось уже цілий тиждень без перепочинку добирається караван до єгипетського міста Саїс, квапиться на свято Ісіди та Осиріса, яке мусить відбутися сьогодні вночі.
- Знову затримка!.. Знову затримка! - роздратовано говорила Лаодіка слузі-євнухові Варрону, коли караван зупинявся.
Варрон брав палицю і безжально бив тварин, які відставали, не минав і рабів-погоничів, кричав:
- Гей, ледацюги!.. Вперед! Відпочиватимемо в Саїсі. Вперед!
Його кощава висока статура з бронзовим безвусим обличчям і чорною лискучою чуприною, в якій виднілася ріденька просивина, говорила про свою значливість і невтомність.
Сонце вже кривавилося на базальтових шпилях далеких гір, поступово гасло, коли перед ними в долині вигулькнуло місто мудреців - величний Саїс, у якому був головний храм Ісіди. Густо набудовані палаци, обеліски та колоси височіли над безліччю низеньких із пласкими покрівлями хатин, критих стеблами фінікової пальми.
На околиці міста кучерявились гінкі дерева та виноградники. Із пагорбів прямокутними клинами збігали зелені засіви. На баштані в'язалась гудина кавунів та динь, а за озерцем синів гранатовий гай.
Лаодіка не могла відірвати погляду від чарівного міста. Ще в дитинстві чула розповіді від мудреців, які приїздили в Антіохію, про його красу й багатство, і вже тоді забажала побувати в Саїсі - у храмах великих богів, вшанувати своєю присутністю жерців. Але обставини змушували щороку відкладати поїздку. Нарешті жадана нагода з'явилася. Вона спорядила караван, вибрала з досвідчених воїнів охорону, і вирушила в далеку й тяжку дорогу через плоскогір'я та напівпустелю, покриту осокою, полином та кущами тамариску. Але без усякої потреби, зупиняючись у багатьох містах та розкішних рослинністю оазисах, згаяла час, і тепер ледве надолужила.
Передмістя Саїсу зустріло їх безлюддям і густими сутінками. Ущерблений місяць раз-по-раз визирав з-поза хмар, осріблював верхів'я дерев на пагорбах.
Стояла тиша, але вже ясно вгадувалося свято: далеко в центрі міста виблискували ватри і чувся притишений гамір людей, які святкували.
Минувши високий мур цитаделі й виїхавши на узгір'я, вони зустріли процесію Ісіди, що раптом з'явилася з-за рогу широкої вулиці.
Процесія заясніла вогнями, загриміла кроталами, залунала піснями. Попереду, прикрашені барвистими стрічками та віночками, ішли веселі жінки. Під звуки флейт і співи гімнів вони розкидали квіти по вулиці, кропили стіни споруд ароматними оліями. Галасливі хлоп'ята світили їм шлях смолоскипами.
Ось урочисто, у білому вбранні, пройшли поважні жерці. На руках вони несли статуї богів та золоту посудину Ісіди, що глибоким мовчанням зберігала в собі суть високої віри. Ішли сивобороді поважні старці, опираючись на патериці. Ішли чоловіки в різнобарвних перуках і з декоративними бородами, - за звичаєм у буденні дні чоловіки голили собі бороди та голови, а під час свят одягали перуки та підв'язували фальшиві бороди. Ішли хлопці й дівчата в святковому вбранні. Весна й пісня цвіли на їхніх обличчях.
У пориві радості Лаодіка зодягла на голову білу Ісідину митру. Зупинила свого верблюда, дістала гаманець і почала обдаровувати людей - кидати в процесію гроші.
Срібні драхми та лепти посипалися, покотилися під людські ноги. Ще дзвінкіше залунала пісня, ще гучніше загриміли кротали. Люди вигукнули "Слава цариці Антіохії!.. Слава!"
До Лаодіки підійшов високого зросту ставний парубок і, підстрибнувши, почепив їй на голову вінок із живих жовтих квітів - символ прихильності й кохання.
Цариця осипала парубка грішми, подарувала золоту обручку. Ще ніколи не доводилося їй бачити такого пишного веселого свята. Майже всю ніч промандрувала по місту на святково причепуреному верблюді з юрбою святкуючих людей.
Була й на березі священного моря, заходила до храму богині Ісіди, коли жерці здійснювали жертвоприношення - кров'ю щойнозабитої кози кропили молільників, щоб вони до кінця своїх днів були здорові й щасливі.
У храмі верховний жрець узяв її за руку й урочисто вивів на високий поміст, оздоблений слоновою кісткою, де стояли, виготовлені з ебенового дерева й інкрустовані золотом, крісла для поважних гостей. У святочному вбранні вона сиділа під блакитним балдахіном на виду молільників, які співали на її честь пісні. І гаряче почуття власної гідності й великого щастя зогрівали її душу. По закінченні молитовної служби до неї підійшла жриця храму, яка ворожила за нутрощами тварин, і сказала:
- Вельможна жінко, я ворожила на твою долю й нутрощі жертовної кози повідали, що твоя дорога піде гористими схилами, зійде на вершину, але сонце буде внизу; річка - як море, а море - як річка… На перехресних дорогах мучитиме спрага, але жива вода втікатиме… Сонце зійде й заховається тричі по двічі й зірки розбредуться, як вівці, налякані звіриною…
Віра в прикмети й ворожба були дуже поширені в Саїсі. Лаодіка це знала, тому терпеливо слухала жрицю, щоб не образити, намагалася її слова пропускати повз вуха, забути, проте вони не забувалися, знаходили закутки в пам'яті й міцно трималися там: "Дорога піде гористими схилами…"
Вранці вийшла на терасу будинку настоятеля храму. Сонячне проміння приємно лоскотало оголені плечі.
Вона пішла вулицею, щоб оглянути архітектурні споруди й храми, обставлені білими кам'яними колонами, і знову побачила юнака, якому подарувала золоту обручку.
Простоволосий, він стояв біля кам'яного сфінкса, що височів на майдані перед храмом. Його вродливе смаглясте обличчя було лагідним, чорне хвилясте волосся мокрими пасмочками поприлипало до високого випуклого чола. Дебелі, мускулясті стегна, туго обтягнуті по коліна сірою тканиною, вказували на його красу й силу. Молодик був одягнений у лляний хітон нарозхрист.
Неподалік від нього, склавши руки на грудях, горілиць витягнувся на землі чорнобородий лисий чоловік. Під його головою лежав кострубатий камінь, а під ногами - висока засмальцьована подушка. Чоловік голосно читав слова, викарбувані на стелі, що височіла перед ним:
"Я - Ісіда, володарка всіх земель. Я вкупі з Гермесом винайшла демотичне й священне письмо, щоб не всі писали одними й тими ж знаками. Я - дружина й сестра бога Осиріса. Я - мати Гора… Я відокремила землю від неба… Я та, хто виходить у сузір'я Пса… Я ствердила силу справедливості. Я разом з Осирісом поклала кінець людожерству. Я керую блискавицею, втишую та піднімаю хвилі моря, перемагаю долю..."
Це було цікаво. Лаодіка послала Варрона довідатись, що то за люди, звідки вони і чому той лисий чорнобородий чоловік у незвичайній позі читає святе письмо.
Варрон швидко вернувся й доповів, що чорнобородий - філософ із заморської країни, у якого, як здається, не всі дома. Та нехай цариця сама розсудить.
Варрон замовк. Переступив з ноги на ногу, почав розповідати:
- Царице, я спитав його: Звідки ти й чому в незвичайній позі читаєш святе письмо? А він каже: "Відійди від сонця". Я відійшов, кажу: Сонце не тільки твоє. Він каже: "Ти якого царя слуга?" Кажу: Я не царя слуга, а вельможної цариці Лаодіки, дружини царя Антіоха. Вона хоче довідатися, хто ти, звідки й чому по-людськи не читаєш святе письмо богині Ісіди? А він каже: "То нехай вона підійде до мене сама." А я кажу: Ти що недочув? Вона цариця…
Варрон знову замовк. Згодом сказав, що філософа звати Хазаром, що він безсоромний і нудний, а поклав ноги на подушку тому, що вони за минулий день пройшли землю від сходу до заходу сонця. Голова ж за той час відпочивала…
- Хто другий, молодий? - запитала Лаодіка.
- Отой мицастий гарнюк? Хазарів учень. Кличуть Арридеєм. Зі мною не захотів розмовляти. Вилупив очі на тебе й мовчав. Я кажу: Відведи очі, бо осліпнеш. Тоді він на мене так поглянув, що аж моторошно зробилося. Паршивий парубок.
У Лаодіки сіпнулася брова, ніби до неї доторкнулася муха. Наказала Варронові, щоб запросив тих двох чужинців до неї на бесіду, коли вона повернеться з храму.
Важко сказати, хто з них більше сподобався цариці - чи Хазар за наукову ерудицію, чи Арридей за непересічну вроду та молодість. Тільки відтоді вона вже не відпускала їх від себе. Обдарувала грошима, обіцяла високі й цікаві державні посади, багаті бібліотеки, музеї, мистецькі вироби, давні рукописи мудрих людей… Намагалася за всяку ціну завести їх до Антіохії, розширити коло придворних учителів, мудреців, чого з часом і домоглася.
…В Антіохію поверталися без поспіху. На привалах любила слухати не тільки філософські міркування, але й поезію Гомера, яку з пам'яті читав Хазар:
Гнів оспівай, богине, Ахілла, сина Пелея,
Пагубний гнів, що лиха багато ахеям накоїв:
Душі славетних героїв навіки послав до Аїду
Темного, їх же самих він живим лишив на поталу
Псам і птахам. Так Зевсова воля над ними чинилась,
Ще відтоді, як у зваді лихій розійшлись ворогами
Син Атреїв, володар мужів, і Ахілл богосвітлий.*
[* Із старогрецької переклав Борис Тен]
Але Арридеєві розповіді були ближчі до серця. Цілими днями слухала про славні подвиги героїв, царів та борців; про битви з центаврами, лютими звірами та морськими потворами.
- Її звали Атлантою, - притишено розповідав Арридей. - Батько Яз прокляв її лише за те, що вона народилася дівчинкою, а не хлопцем, як це йому бажалося. Вночі, коли буря ламала столітні дерева і тріскалася земля від грому, викрав її з колиски і, ховаючись від ока дружини, виніс на гору Парфеніон та й кинув там у хащу шумливого бору. "Згинь, непотребо! - крикнув Яз. - Хай звірі розшматують твоє тіло, а боги не помітять тебе!" Його очі горіли злим вогнем… і було страшно дивитися на старого Яза, коли він повертався додому.
Палахкотіли зорі у високому єгипетському небі. Легкий вітерець пустував у кущах тамариску, роздмухував вогнища подорожніх, наспівував єдину свою мелодію про безконечність світу. У німбах місячного світла даленіли гостроверхі масивні гори, чітко вимальовувались у небі гострими шпилями.
Лаодіка з затамованим подихом слухала розповідь:
- Але великі боги не допустили смерті. Привели чабанів, які вигодували її овечим молоком та сиром. І що то за дівка виросла! А врода, а розум, а гнучкий стан - у світі не знайти!
Лаодіка невільно стенула плечем.
- Хіба, - поглянувши на Лаодіку, продовжував оповідати Арридей, - хіба лише з красунями-царицями можна було зрівняти її. Повернувшись до своїх батьків та простивши Язові його недобрий вчинок, вона почала полювати на звірів. Центаври Роїк та Гілай намислили вбити її, але самі загинули від її стріл. Ніхто не міг влучніше від неї пускати стріли, володіти кинджалом, хитріше заманити звіра у пастку.
Арридей помовчав, підкинув дров у вогнище, ближче підсів до Лаодіки.
- А на той час у Каледонії з'явився вепр, і був такий лютий та страшний, що й уявити важко, - продовжував молодик свою розповідь. - Мисливці відмовилися полювати на нього, але не вона. За кілька тижнів її помешкання прикрасили нові мисливські трофеї - голова й шкура каледонського вепра. О, що то за дівка була!.. Сотні женихів сватали, та всім вона відмовляла. Тільки Меланіок терпеливою любов'ю полонив її серце. А через рік Атланта народила йому сина Парфенопея. "Милий, - говорила чоловікові, - наш син буде відомим світові героєм. Дивись, які у нього світлі очі. Він має моє серце і твою наполегливість".
Лаодіка з цікавістю слухала Арридея, була щасливою. Їй імпонувало нове товариство чужинців - освічених людей.
Якось по обіді караван зупинився біля великої річки.
Коли почало вечоріти, вона з Хазаром та Арридеєм пішла на зелений мис, що гострим клином врізався в блакитну воду річки. На пагорбах невеликими барвистими клаптями бовваніли плантації огородини. Чорномазі в наперезаннях селяни шадуфами, спеціальними технічними пристроями, подавали на них воду з річки.
Хазар зупинився, хвилину споглядав розкішний широкий краєвид, а потім почав говорити:
- А не було б людей на землі, якби не оця річка. А не було б урожайних нив, якби не вона. Ніхто не змінить її високих берегів, бо створена богами. У нас будуть діти, а в наших дітей - діти, її вистачить на всіх, бо вона вічна…
Лаодіка з цікавістю слухала його поетичне казання. І дивна якась побожність охоплювала її душу. Вона гіпнотизувала, здавалося, що сама стає річкою, лежить між зелених берегів і ніжиться на помірному сонці. Для неї співають пташки, повіває запашний вітрець і б'ють поклони тендітні молоді деревця.
Вона, наповнена радістю життя, широко розвела руки, наче хотіла на невидимих досі крилах піднятися в небо й літати над світом казковим білим птахом.
- Шановний Хазаре, скажи, чому люди приковані до землі, а птахи літають?
- Тому, що вони птахи.
- Я хотіла б бути пташкою.
- Тоді не була б царицею, - сказав з лукавинкою Хазар.
Караван перейшов смугу піщаних пагорбів і зупинився на відпочинок у багатій зеленою травою долині біля безіменної річки.
У заростях шастали неполохані дикі тварини. Вони ще не бачили людини й без особливого ляку, з цікавістю визирали з-поза кущів, гадаючи: це прийшли вороги чи друзі?
Гієни й лисиці близько підходили до табору, лягали у траві й пильно спостерігали за новоприбульцями, які розв'ючували верблюдів, напинали шатра та розпалювали вогнища.
Білі вирлоокі птиці, подібні до морських мартинів, галасливо кружляли над табором, лунко хлопали крильми, сідали на верблюдів і дзьобали їх. Верблюди брикали, відлякували гучним хрипом, але птиці не відлітали. Сідали вже тваринам на голови й норовили дзьобнути в очі.
Люди одягли гостроверхі вовняні каптури, щоб чого доброго, не продзьобали їм черепи, з побоюванням поглядали на розбишак.
Варрон махав на них палицею, сварився:
- Нахаби!.. Ви не птиці - звірі!.. Бандити!.. Щоб вам нудно було; щоб змії поїли; щоб вітер крила поламав; щоб гнізда розвалилися; щоб вас вогонь спалив!..
До євнуха підійшов Хазар:
- Варроне, прикуси язика. Таких птиць шанувати треба, а не проклинати.
- За які подвиги?
- За відвагу й любов до своєї землі. Чия земля - того й закони. Птицям не до вподобання верблюди. Вони не хочуть їх мати у своїй державі.
- Якої ще держави? Щось не вірно тлумачиш, філософе.
- Не все оте не вірне, що не зрозуміле. Ще пророк сказав "Кожній живій істоті дана любов до своєї землі, а хто її не має, той приречений на вимирання."
Євнух здивовано глипнув на Хазара.
- То я повинен їм свою потилицю підставляти? Ні, Хазаре, підставляй свою, а з мене досить… Зрештою, земля не їм належить, їхнє - небо. А я туди не лізу.
Варрон, задоволений своєю відповіддю, підійшов до двох бородатих воїнів, які стояли осторонь і слухали диспутантів.
- Бородані, - сказав євнух, - завтра вранці підете на лови. Нам бракує м'яса. Наточіть списи та уважно перегляньте стріли. Ситих вепрів тут багато, самі підуть у руки.
- Безбородий бородатого навчає, - хтось із воїнів сказав шепотом, але Варрон почув і огризнувся:
- Бачу бороду та не бачу розуму.
- Мудро кажеш, євнуше, - кинув репліку Арридей.
Варрон пропустив його слова повз вуха, продовжував говорити:
- Отож, бородані, підете на лови... ти і ти, - він обвів поглядом присутніх, - і... ти, чужинцю.
Він навмисне так називав Арридея, підкреслюючи над ним свою зверхність.
Із перших днів появи Арридея в таборі Варрон не сподобав його. Боявся, щоб молода вродлива цариця, за яку несе відповідальність, не піддалася його чоловічим чарам. Тому не спускав з них свого ока, назирцем ходив за обома.
В юнацтві, добровільно зголосившись стати євнухом, він був узятий до царського двору. Цар пригрів. Відтоді йому дозволялося заходити до цариці в опочивальню, роздягати її та купати, масажувати та водити в храм на молільні вечори. Він добре знав таємниці придворних службовців, міг бути поруч царя на прийомах чужоземних царів та послів. Сатрапи, намісники провінцій, запобігали перед ним, а воєначальники традиційно віталися - ставали струнко й вигукували:
- Хайре, Варроне! (Грец. Здрастуй, радуйся).
- Хайре!.. - Відповідав Варрон.
Євнух ревно оберігав свій статус, при нагоді завжди підкреслював зверхність над простим смертним. Тому Арридеєва незалежність і розв'язність бісили його, зачіпали марнолюбство.
Арридей розумів почуття євнуха, але не щадив його.
- На лови я не піду, - твердо сказав Арридей.
- Підеш.
- Не піду!
- Нам бракує м'яса. Що будемо їсти?
Із шатра вийшла Лаодіка й сказала:
- На лови Арридей не піде.
- Але ж, царице, нам бракує м'яса... - розгублено промимрив євнух.
- Арридей залишиться в таборі, а на лови підеш ти.
- Я?..
- Ти!
- Але ж, царице, я відповідаю за твою безпеку. Мушу бути поруч. І що скаже мій цар, а твій чоловік?..
Лаодіка міниться в лиці, стримує свій гнів.
Слуга добре знав гарячу вдачу своєї цариці, поспішив попередити її вибух.
- Добре. Слухаюся. На лови піду я, - з виразом незадоволення на обличчі сказав євнух; схрестив руки на грудях і низько вклонився.
Вранці, коли Варрон з воїнами пішов на полювання, Лаодіка запропонувала Арридеєві пройтися берегом річки.
Арридей одразу погодився. Одягнув хітон, до пояса причепив короткого двогострого меча, - на випадок захисту від звірів.
Ішли берегом повільно. Мовчали. Насолоджувались красою краєвиду.
Туману вже не було на зелених пагорбах, тільки біля крутого берега ще тримався на плесах річки. Повітря, настояне на запашних травах, дихало здоров'ям, безпомильно уловлювався рівний пульс всесвіту. Співучі неполохані пташки, побачивши людей, не замовкали. На річці раз-по-раз скидалася риба й чорні баклани ловили її. Лагідний шум зелених дерев, ритмічний плескіт хвиль, заспокійливий гамір птиць - земля й небо - спільно творили чарівну симфонію світу.
Лаодіка й Арридей, оминаючи гамірливі джерельця прозорої води, вийшли на крутий кам'янистий берег. Мовчанку порушив Арридей:
- Джерельна вода - молоко землі. Богами вона дана рослинам, але можуть користуватися й люди. Боги Олімпу щедрі й передбачливі. Хочеш бути здоровим, завжди пий джерельну воду.
- Отож бачу, - мовила Лаодіка, - ти, мабуть, пив молоко землі й тому здоровий та міцний, як молодий буйвіл.
- Не тільки від того.
- А ще від чого?
- Від прихильності цариці.
Лаодіка ласкаво поглянула на нього, усміхнулась.
Перед ними лежала галявина, застелена густою напередодні вмитою дощем травою. За нею височіла стіна чорнолісся. Де-не-де стояли дерева-сухостої - згубний наслідок від посліду бакланів.
- Отам, за галявиною, найчистіші джерела, - сказав Арридей. - Ходімте й нап'ємося здоров'я.
Ішли повільно, перебрели неглибокий ручай, обійшли озерце, повалені вітрами старі дупляві дерева, й вийшли на пагорбок.
Раптом із лісу вибіг кульгавий вепр зі стрілою в стегні. Він крутився на одному місці, пащекою намагався схопити стрілу, але вона глибоко сиділа в тілі, й вепр люто гриз свою шкіру й пронизливо верещав.
- Ой, що це!? Ходімо звідси! - занепокоїлась Лаодіка.
- Зачекай тут, - сказав Арридей, відчепив меча від пояса й побіг до звіра.
Вепр не втікав і не боронився. Він довго біг заростями, болотами й лісом - витратив силу й тепер тільки кусав самого себе.
Арридей з плеча опустив меча на його голову. Вепр конвульсивно шарпнувся вбік, звалив його з ніг і впав поряд мертвим.
Лаодіка, злякана й розпашіла, прибігла, коли Арридей без хітона стояв біля поверженого звіра й зализував криваві подряпини на своєму передпліччі.
- Болить? - тривожно запитала цариця.
- В дорозі заживе.
- Заживе, якщо кваліфіковано зализати. Наші воєначальники в походах навчають вояків, як правильно робити, але мало хто з них робить, і передчасно гинуть.
- То, може, покажеш, як правильно робити?
Лаодіка швидко й охоче зголосилася:
- Чому б і ні? Робиться так.
Вона широко розкрила рот, язиком зволожила свої губи і, нахилившись, почала м'яко лизати криваві ранки на його тілі. І одразу якась гаряча невідома хвиля накотилася на неї, затуманила голову, забаюкала душу. Ноги не слухалися. Солодка невагомість відірвала її від землі й понесла на своїх широких крилах у світ блаженства. Вона зрозуміла, що падає. Правою рукою вхопила Арридея за потилицю й потягла його донизу.
Коли Варрон, довго блукаючи лісом, знайшов слід вепра, якого поранив, - воїни відстали від нього ще при облаві кабанів, - і появився на галявині, Лаодіка розхристана, з відкритими грудьми, лежала горілиць на соковитій столоченій траві під кущем дикої оливки. Очі заплющені, на обличчі радісний спокій.
Арридей купався в річці. Побачив утомленого, забрьоханого болотом євнуха, почав навмисне шумно виходити на піщаний берег, бовтаючи руками воду.
Варрон, виснажений і вкрай розгублений, стояв як укопаний. Чого найбільше боявся, те сталося. Якщо про це довідається цар, йому не зносити голови. Страх охопив душу. Перед очима попливла страшна картина страти. Він змордований стоїть перед своїми городянами на дерев'яному ешафоті і вимолює пощади, а лукавий раб Ювенал, якого часто бив за лінощі, готується старим щербатим мечем рубати йому голову.
- Чого стоїш? Подай мені вбрання!.. - гукнув Арридей із берега.
Євнух, мовби прокинувся, схопив хітон, що лежав біля цариці, підтюпцем підбіг до Арридея, схрестив на грудях руки й низько, як цареві, поклонився.
- Я був на ловах... нічого не бачив... не чув, не знаю... - плаксиво промимрив Варрон.
- Розумно кажеш, Варроне. Бути мудрим - це вірно передбачити своє майбуття. Тільки нерозумні засуджують те, чого не можуть уторопати.
- Слухаюся, - сказав євнух з виразом покірливості на обличчі, і знову, як цареві, поклонився.
- Добре, добре... - поблажливо сказав Арридей. - Тільки царські поклони залиш царям, а мені віддавай моє.
- Слухаюся, шановний...
- Ось і добре. Твій, Варроне, бог не обійшов тебе розумом.
Лаодіка розплющила очі, звелася на руки, усміхнулась.
- Дорогий і вірний мені Варрончику, ти відмінний мисливець. Герой!.. Забирай свого упольованого лютого звіра й неси до табору. Сьогодні на твою честь ми зробимо свято. Питимемо царське вино й співатимемо веселі пісні.
Коли нарешті вони прибули в Антіохію, цар щедро обдарував Хазара грішми та коштовними посудиниками. Арридея пропустив повз свою увагу, - помітив підозрілу небайдужність молодої дружини до нього. Проте відмовити в царській гостинності за звичаєм не наважувався. Не хотів образити Лаодіку та її вчителя.
Варрона за мужність та мисливський талант, про який, приховуючи правду, красномовно розповіла дружина, нагородив широким барвистим мисливським поясом з шовковими китицями.
Слава про євнуха-мисливця швидко облетіла сатрапи й стала широко відомою. Люди говорили, що Варрон має чарівну силу й йому не страшний найлютіший звір. Лаодіка свідомо й заповзятливо поширювала таку байку й заохочувала поетів та співців до творення похвальних пісень на його честь, як особисту подяку за мовчання. Згодом уже сам Варрон хвалився городянам, що вепри одного його духу бояться.
Якось цар Антіох від чужоземних торгівців почув, що в Єгипті появився мисливець, який одним махом меча вбиває двох вепрів-сікачів, і кращого мисливця ніде нема. Це зачепило честолюбство царя. Він прикликав Варрона й сказав:
- Чув, що кажуть чужинці? Якийсь миршавий єгиптянин одним махом меча вбиває двох сікачів. Славний Варроне, вірю в твою мужність і мисливське щастя, думаю, що ти не посоромиш нашу державу, утреш носа поганому єгиптянинові. Ми маємо також не гірших мисливців і один із них - ти. Завтра підеш на полювання та вб'єш не двох, а трьох вепрів. Хай знають, що Селевкідія не бідна на відданих цареві людей.
Варрон зблід. Ще від учора не залишало його передчуття якоїсь біди. Тепер він зрозумів - це йому смерть. І не помилився. На ловах у лісі він довго й не ходив, шукаючи вепрів. Молодий, добре вгодований, повний нестримної енергії, щетинистий вепр-сікач гострими, як ножі, іклами розпоров йому черево.
Ховали Варрона з почестями героя. За мисливським звичаєм загорнули його в вепрову шкуру й на траурних, похоронних ношах, прикрашених квітами й пащеками вепрів та левів, віднесли за місто й в присутності членів царського двору спалили. Жерці молилися, а бувалі мисливці раз-по-раз кидали у вогонь шматки веприни.
Незабаром появилась легенда про відчайдушні подвиги Варрона, і цар звелів поставити на майдані кам'яну стелу з написом:
"Мужність Варрона - приклад молодим поколінням".
Минали роки. Не одного сатрапа та науковця виховав у Антіохії Хазар. Не один раз по зорях передбачав майбутні події, розтлумачував сни, давав добрі поради цареві.
Він то відстоював ідеалістичне вчення Платона, то визнавав принцип матеріалізму, викладений Арістотелем, то вбачав розгадку таїни життя в стоїцизмі Зенона, - його інтелект не мав відпочинку. Скоро посивів, а плечі зігнулись, але не похитнувся його авторитет між царедворців та учнів. Тому й не дивно, що за мудрою порадою не тільки Лаодіка, а й інші члени царської родини зверталися саме до нього, Хазара.
Арридей, здавалося, був вічно приречений на молодість - розцвітав і гарнішав з кожним роком на радість Лаодіці.
Антіох намагався позбутися його, але щоразу натикався на шалений опір дружини та старого філософа. Пізніше, здавалося, забув про нього, збайдужів до чуток та доносів на Лаодіку, а, подарувавши Паннукоме, навіть сам порадив їй узяти Арридея за економа, на що та з великим задоволенням погодилась.
Далі...
1 | 2 | 3 | 4 | 5
| 6 | 7
|
