|
У провінції Вавилону жило мирне й багате кіньми плем'я. Коли воно там поселилося, ніхто не знав. Жило мирно, люди висівали ячмінь, тримали овець і займалися конярством. Плем'я славилося мужніми й працьовитими чоловіками та вродливими жінками, в яких були довгі шиї та стрункі постави. За звичаєм, щоб дівчата мали довгі шиї, їх з перших днів народження тримали в спеціальних колисках. Такі дівчата швидко виходили заміж, за них наречені платили гроші, як за особливо вродливих.
Плем'я сплачувало подать цареві Антіохові. Давало мед, ячмінь, козячий сир, шкури з рогатої худоби тощо. З часом такої данини цареві стало мало й він наказав до всього того додавати ще й коней. Плем'я відмовилося. Тоді Антіох спорядив каральний загін і його командирові Псамметиху звелів силоміць відібрати в конярів частину коней. Демосфенові тоді було сімнадцять років і він як грамотний воїн виконував обов'язок писаря при обозі.
Каральний загін раптово й щільно оточив перше поселення племені. Псамметиховий оповісник оголосив, щоб мешканці терміново зібралися на майдані. Але час проходив, а люди не виходили з хиж. Тоді розгніваний Псамметих, щоб настрахати людей інших поселень, звелів воїнам силоміць зібрати їх на майдані й порубати мечами, за винятком дівчат, які ще не пізнали ложа з чоловіками й хлопчаків віком до тринадцяти років. Дівчат віддадуть заміж за хлопців іншого племені, а хлопчаків виховають у дусі покори цареві й вони служитимуть у його війську.
Побоїще тривало до вечора. Плач дітей, повний відчаю крик матерів, передсмертні зойки порубаних чоловіків, тупіт коней, брязкіт мечів, краяли душі сторонніх. Люди хапали каміння, дрючки й відчайдушне захищалися від каральників. Невеликій групі чоловіків пощастило стягнути з коней кількох вершників, обеззброїти й втікти з жінками та дітьми. Мстливий Псамметих наказав воїнам прочесати ліс та яруги, знайти втікачів і знищити.
Демосфен переписував майно вбитих мешканців, готував до відправки в столицю. Негадано заморосив дощ. Сутеніло. Демосфенові захотілося після жахливої різанини побути на самоті, звільнитися від гнітючого почуття душевного неспокою. Він накинув на плечі малинового кольору плащ і пішов поза хижами поселення до озера, де стояли високі дивної форми скелі. Здавалося, що то були не скелі, а якісь велетенські міфічні звірі з довгими зміїними хвостами, бичачими рогами та пащеками левів.
Збиваючи шкіряними черевиками росу на траві, обійшов оливкові деревця, піднявся на пагорбок. Нараз почув якийсь дивний, тонкий голос, немов плач немовляти. Він зійшов з пагорка в ярок, розгорнув віти куща ліщини й завмер.
Під кущем сиділа молода жінка й тримала на колінах замотане в ганчір'я й сіно немовля. Жінка подивилася на чужинця й нахилила голову, мов поклала на плаху. Демосфен схопився за меча: мусить виконати наказа воєначальника, вбити втікачку. Підняв руку, але в ту мить дитина заплакала - і меч випав з руки, встромився в землю біля його ніг. Не усвідомлюючи, що робить, він скинув плащ і, загорнувши в нього дитинку, поклав біля матері. Швидко, мов наврочений, повернувся в табір, зайшов до намету й ліг спати. Але заснути не міг. Тільки тепер, заплющивши очі й знову побачивши жінку, зрозумів, яку зробив провину, не виконавши наказа воєначальника. Якщо тепер якийсь воїн випадково натрапить на жінку з дитиною й побачить його плащ, то йому до ранку не зносити голови. І він вирішує дочекатися глупої ночі, коли воїни міцно спатимуть, непомітно вийти з табору, відшукати жінку й забрати плащ.
Думки роєм клубилися в голові, ніч тягнулася повільно й марудно. Демосфен довго й терпляче чекав, і негадано заснув.
Прокинувся від стусана. Перед ним стояв Псамметих і гнівливо кричав:
- Встать!.. Негайно в колону!
Демосфен розгублено, зляканими очима дивився на воєначальника:
- Ви про що? Де вона?
- Яка "вона"!.. Негайно в стрій, вирушаємо. Нам необхідно оточити інші поселення клятого племені, допоки втікачі не попередили їх.
Але втікачі встигли сповістити одноплемінників про жорстоку розправу збирачів данини над родичами й ті, маючи багато коней, швидко спорядилися й зникли в невідомому напрямку, залишивши порожніми свої домівки. Псамметих, клянучи непокірне плем'я, наказав експедиції повертатися в столицю.
Довжелезна валка навантажених возів, нав'ючених коней і віслюків, отари овець, ревучих черед поволі повзла випаленим сонцем степом. Султани пилюги стояли над ними й сліпили сонце.
У столиці цар Антіох, викликавши до себе Псамметиха й довідавшись про втечу племені, кричав:
- Де коні?!. Питаю, де коні?! Мені вівці не потрібні, їх маю багато. Мені потрібні люди й коні. Де люди?.. Я не давав наказа різати конярів. Земля без людей - порожня. Навіщо мені порожня земля! Знайди конярів і поверни. Без них не повертайся.
Того ж дня Псамметих з невеликим кінним загоном вирушив на пошуки. Незабаром прийшла вістка, що всі вони загинули в пустелі від спраги.
Демосфен нікому не говорив про пригоду, яка сталася, навіть батькові Маркусу. Боявся, що не зрозуміють, звинуватять у порушенні воєнної дисципліни й боягузливості.
Щоденні поточні клопоти, експедиційні походи, війни, випхали із пам'яті прикру пригоду. Воєнна кар'єра складалася успішно. Швидко дослужився до воєначальницького чина. І ось саме сьогодні чомусь той випадок з особливою ясністю до найменшої дрібниці пригадався. Тінь легкої скорботи чи то жалю торкнулася серця. Він долонями розгладив плащ (плащ був такого ж кольору й форми, як і той) і роздивився навколо. Кірі, пофиркуючи, скуб соковиту траву на галявині. На кущі метушлива пташка, вчіпившись за галузку, дзьобала червону ягідку. На високих розкішних деревах лементували великі птахи. Вони, мабуть, сварилася, бо лозяні гнізда потріскували й з них сипалося дрібне чурпилля.
На плесі затоки паслися водоплавні птиці. Іноді якась із них, розпластавши крила й шльопаючи ногами по воді, злітала вгору, а зробивши почесне коло над річкою, знову сідала на воду. Така самодіяльність не подобалася іншим пернатим і вони зустрічали її непривітно: голосно ґелґотали, а то ганялися за нею, маючи намір добре поскубти. Одна із птиць, яка сіла, не стала втікати. Вона прийняла войовничу позу й сама пішла в наступ. Здійнявся гучний гамір. Птиці хлопали крильми, каламутили воду й злорадно скубли одна одну. Швидко на плесі річки забіліло пір'я. Риба хапала його й пір'їна, схоплена рибиною, сторчма пливла плесом, наче вітрило якогось підводного казкового кораблика. Птиці не втихомирювалися. До них приєднався новий гурт родичів, що відпочивали на березі, й шум і гамір подвоївся.
- Тю!.. Тю!.. Шалені!.. Вам що води мало? Сонця? Он його скільки! Угомоніться й зупиніть війну, в якій не матимете перемоги. Шалені! Тю!.. Тю!.. - гукнув Демосфен і побіг до води.
На березі знайшов відполірований хвилями річки камінець і жбурнув на птиць. Птиці вмить притихли, мовби бійки й не було, й за хвилину всі злагоджено табуном швидко попливли від берега, де стояла сердита людина й щось вигукувала.
Демосфен роззувся й пішов берегом. Під крислатими деревами помітив затоплену колоду. Вода не глибока й було видно, що там відбувається. Маленькі гостроносі рибинки підпливли до колоди, метушаться, щось підбирають з камінців на дні. Деякі вистрибують з глибини, хапають комарів, що падають на воду. Тоді по поверхні розходяться кола. Іноді з'являються великі риби, зупиняються на одному місті проти течії і куняють. Варто поворухнутися й вони зникають. Демосфен стоїть тихо. Несподівано до зграйки рибинок кинулася срібна стріла. Це риба-хижак. Вона схопила рибинку й повернулася під корчак. За хвилину знов тиша й спокій у воді. Рибинки копаються в мулі, а великі риби дрімають, ліниво ворушачи хвостами.
Демосфен зачарований дійством підводного царства, сів на прибережний валун і довго споглядав річкову заводь. Щось радісне й тепле наповнювало його душу. Хотілося співати або, притуливши човником долоні до рота, гукнути:
- О-го-го!..
Але він не гукнув, а роздягнувся й з розгону шубовснув у воду. Хлопав долонями по хвилях, лягав на спину, пірнав, лякаючи птахів.
Коли скупався й вийшов на берег, побачив як молодий дикий буйвол топче під деревом його речі, намагається рогами підчепити торби.
- Ей, ти!.. Зупинися! - гукнув Демосфен.
Бузівок, побачивши голу людину, яка бігла з ломакою до нього, невдоволено рикнув і зник у гущавині прибережної саги.
Великої шкоди тварина не зробила, але, на всякий випадок, Демосфен повісив клумаки на дерево.
На серці було легко, добре відпочив, проте залишати берег не хотілося. Вирішив переправитися через річку завтра вранці. А там на свій ризик поїде навпростець, короткою дорогою, хоч і знає, що коротка дорога іноді буває дуже довгою. Думка, що якийсь інший гінець може раніше дістатися Єгипту й повідомити Птолемея, турбувала його.
На світанку прокинувся з відчуттям радості й повноти свіжої сили. Він оглянув лозовий кошик, якого змайстрував звечора, прикликав коня, осідлав, на сідло поставив кошик з подорожніми речами, щоб не намокли при переправі, й повів коня до берега. Кірі сміливо пішов у воду, напився й, підбадьорений господарем, повільно поплив. Вода освіжила тіло й кінь енергійно працював ногами. Демосфен, тримаючись за сідло, плив поряд. На середині річки появився косяк крупної риби. Кірі нервово загамселив ногами, намагався вистрибнути з води, коли ставав на тугі спини рибин. Знівечена копитами риба догори животами спливала на поверхню плеса. Демосфен злякався аби Кірі не втонув. На щастя, обійшлося все добре.
На піщаному березі, переупакувавши поклажу й наповнивши свіжою водою бурдюк, з легким серцем і бажанням якнайшвидше дістатися єгипетської столиці Олександрії вирушив у дорогу.
За два тижні без пригод і особливих труднощів подолав ще дві безіменні річки. Кірі жодного разу не підвів, охоче ступав у воду, енергійно загрібав ногами й струшувався на березі від води, переможно поглядаючи на подолану річку.
За рікою починалися піски, що дуже здивувало Демосфена. Ще десять років тому пісків тут не було. Це він добре пам'ятає. Тоді росла густа трава, на вітрі хвилювався дикий ячмінь і були невеликі озера. Тут він із своїми вершниками полював антилоп, дер пташині яйця, купався в озері, ловив рибу й не думав, що піски прийдуть на цей зелений клин землі. Пригадався старий віщун, який прийшов з якоїсь країни й проповідував про невідворотність кінця світу; "А це настане тоді, коли піски доповзуть до найбільших морів і річок, і засиплять їх. Ріки тектимуть під пісками, а на морях лежатимуть піщані бархани. Кораблі будуть зайвими й нікому не потрібні. Досить буде сісти на коня чи верблюда, чи осла - й ти за день-два дістанешся Афін чи Риму, чи Кіпру... А люди гинутимуть від спекоти й голоду... І не подаватимуть один одному руку, бо не матимуть серця..."
Їхати стало трудніше. Рідка рослинність із цупким стеблом і смуги сипучого піску заважали швидкій їзді. Кінь підбився, дошкуляла куслива комашня й денна спекота. Доводилося їхати ранками або прохолодними ночами, коли світив місяць.
Настрій погіршився, у душу западали сумніви і тривоги. Їхав би тепер на верблюді у м'якому сідлі з парасолькою й горя не знав би. Гойдався б на верблюді в такт його ходи й не думав би про харчі: звідки їх узяти? Або милувався б міражами - голубими озерами й райськими оазисами при небосхилах, верблюжими караванами, що безкінечно тихою ходою ідуть за обрій у свою вимріяну далеку країну.
За плоскогір'ям починалася низина. Там текла річка й бовванів темносиній ліс. Звідти доносився запах цитрусових рослин та вологи.
Кінь збадьорився, енергійно побіг риссю.
На високому березі річки Демосфен спішився й на поводі повів Кірі між дерев, вишукуючи добру пашу. Біля неглибокої балки під пагорбом на широкій галявині пустив коня на попас, а сам поліз на вузлувате дерево подивитися, чи не має поблизу хижаків.
Свіжий вітер ніс гіркий запах прілого листя й деревної кори. З посвистом розсікли повітря якісь птахи, сіли віддалік дерева, але кимсь стривожені, знову стали на крило й полетіли за річку.
Із трав'янистої улоговини вибігло стадо молодих кабанів, за ними бігли крупні вепри-сікачі з довгими й гострими кликами. Кабани зупинилися під кущовим деревом з грушоподібними плодами, почали копирсатися у перетрубленій гризунами падалиці, хрюкаючи. Раптом насторожилися й притихли. Дослухаються. Ще хвилина - і, мов за командою, всі чкурнули в прибережні очерети.
Незабаром і Демосфен почув голос, що налякав тварин. Це був великий кілограмів на триста смугастий тигр. Мабуть, довго блукав по густих заростях і болотах, бо золотиста шуба була вологою й брудною. Недалеко дерева, на якому сидів Демосфен, він зупинився й заводив очима. Сонце з-над дерев світило йому в очі й він дивився на нього не кліпаючи. Згодом приліг на землю, притаївся, наче перед стрибком. Але, мабуть, передумав, піднявся й пішов за стадом вепрів.
Демосфен подумав про Кірі: Треба йти до нього, у лісі хижаки. Він уже почав злазити з дерева, коли почув глухий кінський тупіт, тривожне повне болю іржання й сухий тріск кущового віття. Гицаючи, Кірі вимчав на пагорб зрідка порослого травою. На його грудях, вчепившись пащекою за горло, висів великий смугастий тигр. Задні ноги тигра волочилися по землі й він намагався повалити коня. Кінь хвицав ногами, бив гопки, відчайдушно гріб копитами землю, хропів, але скинути звіра не міг.
- Кірі!.. - розпачливо закричав Демосфен. - Мій коню милий! Я зараз!.. Я зараз прибіжу!..
Він стрибнув з дерева, схопив суху гілляку, що лежала поряд, і побіг. Але за хвилину отямився. Кинув гілляку й побіг назад, щоб узяти меч. Коли з мечем у руці вибіг на пагорб, коня не було. На толоченій траві лежали плями свіжої крові й груддя землі, збите копитами.
У нервовому стресі, не пам'ятаючи що робить, побіг до річки, повернувся назад і знову побіг до берега. Там побачив Кірі. Він лежав у болоті. Живіт, мов кинджалом, розрізаний, горло покусане.
Тигр бовтався в прибережній воді. Побачивши людину, шумно поплив до протилежного берега.
Вражений горем, Демосфен сів навпочіпки, поклав собі на коліна голову коня, долонею затулив рану на горлі, з якої при храпах витікала кров. Кірі впізнав господаря, в якого плакало серце, поворушив передніми ногами, мовби хотів піднятися.
- О боги!.. За що? Чим завинив перед вами Кірі?!. Хто наслав біду? Як мені бути без нього?
Недалеко лежала кам'яна брила, напівприсипана піском. З-під неї витікало мирне журкотливе джерельце. На деревах та кущах весело щебетали пташки, шурхотів прибережний очерет, потривожений рибою, та попискувало якесь звірятко. На протилежному березі дрімали крупні білі птиці, а на водному тихому плесі купались видри. Було, як завжди, спокійно й тихо, - чуже горе не обходило їх. Природа продовжувала жити за своїми непорушними законами.
Кінь видавив із себе останній хрип і затих. Демосфен зірвав з куща зелений лист і поклав на його око. Подумки попрощався: "Кірі, мій єдиний і улюблений коню, прости мені, що не вберіг тебе. Без тебе мені буде тяжко й сумно, але я мушу йти... Мушу дістатися єгипетської столиці Олександрії... Прощай."
З тяжким серцем він повільно пішов берегом до своїх речей. Без труднощів перебрався через річку, там переупакував дорожній вантаж, взяв із собою найнеобхідніше й пішов у дорогу.
Нав'ючений торбами, дві доби йшов лісом. Далі, за лісом, починалася багатокілометрова смуга пустелі. Там ні води, ні їжі, ні людей. Щоб повертатися додому навіть боявся думати. Треба йти й не озиратися. Бог Осиріс бачить і допоможе перейти піски.
На узліссі він знайшов джерело й досхочу напився, замінив воду в бурдюку, переглянув речі й викинув, як вже непотрібні, колчан без стріл і лук. У вибалку побачив дику пшеницю, натолочив торбинку зерен, а в кущах надер пташиних яєць.
Пустеля починалася не відразу. Спочатку появилися окремі піщані плеса. Далі вони траплялися частіше, а ще далі лежала суцільна маса пісків.
Демосфен ішов повільно, але вперто. Іти було трудно, особливо переходити високі піщані бархани. Вітер сипав піском ув очі, дошкуляла спрага. Він замотав голову білою тканиною, якою прикривав Кірі, коли на нього напосідали кусливі мухи. По полудні на обрії побачив караван. Верблюди йшли один за одним у тільки їм відому країну, де багато води і паші. Це пустельне мариво. Обман. Щоб переконатися в цьому, треба заплющити одне око. Якщо мариво, то зникне. Так і зробив. Караван зник, але тепер на тому місці хвилювалося, виблискувало прозорою водою озеро.
Від довгої тяжкої ходи боліли ноги. Поколювало в спині. Він частіше прикладався до бурдюка, смоктав воду й відчував полегшення.
Вітер подужчав, котив хмари гарячого піску, скрипів на зубах.
У сліпій від сонця далині він побачив споруду. Це - мастаба номархів, гробниця управителів провінцій. Він і раніше бачив мастаби, кам'яні споруди, що стоять побіля пірамід. Але тут фараонових пірамід не видно, а мастаба стоїть. Чия?.. Якого царя?.. Якого віку? Цікавість перемогла втому й він пішов до неї.
Подзьобані піщаними бурями кам'яні стіни, порохнявість свідчили про багатовікову її давність. У поховальній частині мастаби чорним оком блимала глибока шахта. На її дні були камери, обмуровані мармуровими плитами, в них ховали забальзамованих вельмож. Камери порожні, саркофаги потрощені, сповивальна тканина мумій подерта, - явні сліди пограбування. Злодії шукали золоті прикраси й дорогоцінні амулети, які були під бинтами. Туди їх клали жерці при бальзамуванні померлого багатого єгиптянина. Ними померлий повинен був улещувати богів підземного царства.
Одна мумія валялася біля отвору шахти. Її покрив порізаний, із прорізу виглядали білі маслаки кістяка. У гробниці на стінах видніли рельєфи - зображення богів з головами відповідних їм священних тварин і птиць. На горішній частині стіни був напис: "Володарі усіх земель, дивіться на мої незліченні багатства й приємно вражайтеся... у великих битвах я переміг супротивників і зробив царство, якого не об'їхати ні конем, ні верблюдом, ні віслюком... Я маю золоті ноші й сорок вродливих коханок, десять табунів коней і безліч овець... Я вибраний богами й мені рівного немає..."
Демосфен прочитав напис і скептично посміхнувся. Де оті "незліченні багатства"? Де "золоті ноші, сорок коханок і табуни коней"? Де царство, якого не об'їхати "ні конем, ні верблюдом, ні віслюком"? Немає. Навколо піски й піски... Помер цар, затерлося його ім'я, зникло багатство - час перемолов у пісок.
Демосфен сів на підлогу спиною до стіни й побачив перед собою теракотову фігурку якогось божка. Він очистив її від бруду й довго розглядав, угадуючи його ім'я: Себек... Маат... Хонсу... Сатіс...
Сутеніло. Вітер не вщухав, гудів за стінами гробниці, сипав піском у стіни, навівав тугу самоти.
Страшні бувають хамсини, великі бурі в пустині. Вони горами горнуть пісок, пеленою пилюги закривають сонце, засипають усе піском, що стоїть, на їхній дорозі. За багато віків у пісках потонуло безліч караванів і стільки ж людей.
Негадано Демосфен швидше відчув, ніж побачив, як фігурка глипнула на нього очима й заговорила:
- Демосфене, не напружуй даремно пам'ять. Мене ти не знаєш. Я народився, коли твоє коріння ще спало в землі.
- Хто ти? - нерішуче запитав Демосфен.
- Я той, хто читає людей - ієрогліфи землі.
- Як тебе звати?
- Безсмертний імені немає.
- Усі боги мають імення й вони безсмертні.
- Так кажуть люди, бо далекі від істини.
- Ти тільки те й робиш, що читаєш людей? - допитувався Демосфен.
- Так.
- І мене прочитав?
- І тебе.
- Що вичитав?
- Письмо недосконале, потребує виправлення.
- Мені трудно тебе зрозуміти, твоя мова утаємничена. Одначе скажи, хто з богів придумав війну, яка спустошує й знекровлює держави?
- Війни народжуються в головах людей.
- Ти хочеш сказати, що в головах Птолемеїв?
- І Лаодіки, і царя, який був похований у цій гробниці.
- Хочеш сказати, що війни були й будуть?
- Воєн не стане, коли люди позбудуться марнолюбства й владолюбства, жадоби й ненависті, лукавства й підлості - всієї армади аморальності, якою вигодовується війна.
- Хочеш сказати, що війни - вічні?
- Ні, вони не вічні, їх не стане, коли люди помудрішають.
- А боги помудрішають? Вони заманили мене на коротку дорогу, наслали тигра, що убив мого улюбленого коня, змусили йти пішки через пустелю й зносити велику спрагу й голод?
- Демосфене, я хочу тобі допомогти.
- За яку платню?
- Ти вже заплатив.
- Стражданням?
- Люди вигадують самих себе, тому й страждають.
- Що ж мені залишається робити?
- Іти своєю дорогою.
- Через пустелю?
- Так.
Демосфен розплющив очі й очманіло дивився перед себе. Це був сон чи насправді розмовляв із Безсмертним?
Фігурка лежала без ознак життя на його долоні. Він одірвав вузеньку стрічку від покривала, яким запинав голову, замотав фігурку й поклав до торби. Потім пожував кілька пшеничних зерен, запив водою й знов задрімав. Часто прокидався, виходив з гробниці, чекав ранку. Як тільки почало світати й вітер втихомирився, забрав свої клумаки й пішов у пустельну тишу.
Минуло кілька днів. Піщаних горбів уже не було, появилась рідка рослинність, кущова трава й грифи-стерв'ятники, що кружляли над головою, вишукуючи поживи.
Йому з трудом доводилося переставляти ноги. Часто лягав відпочити, засинав, іноді губив свідомість. Приходив до тями, зводився на ноги й далі йшов. Ішов, загубивши лік дням, не пам'ятав куди й задля чого йде. Викинув порожній бурдюк і меч, вони валялися в піску. Голоду не відчував, навіть спрага не мучила. Здавалося, що хтось чужий поселився в його тілі і ним рухав.
Попереду вдалині забовенів ліс. Там їжа й вода. Він напружив останні сили, але за годину неймовірно тяжкої ходи, зрозумів, що до лісу йому не дійти. Зовсім знесилений упав горілиць на якусь прохолодну траву й байдуже дивився в порожнє високе небо. Рухатися не хотілося. Отак лежати б і лежати без усякого бажання й болю. Навіть коли почув тихе бекання овець, ніяк не зреагував. Лежав, мовби в глибокій темній ямі, з якої раптом почув кроки нагорі, хтось підходив.
Це була висока чорноока дівчина років сімнадцяти у голубих шароварах і сандаліях на босу ногу. Вона стояла перед ним зосереджено здивована з непідробленою печаллю на обличчі. Опустилася на коліна й запитала:
- Ти живий?
Демосфен мовчав. Вона поклала на його чоло руку й відсахнулась: живий! Гукнула:
- Амато, скоріше сюди! Тут людина.
Прибігла круглолиця, низенького зросту дівчина й стала поряд.
- Ідо, хто це? - запитала.
- Не знаю.
- Який страшний... Я боюся.
- Чого боятися? Він без зброї. Мабуть, із пісків. Біжи до наших і поклич Дарія.
Незабаром прийшов парубок у набедреній пов'язці з плескуватою баклагою. Він збризкав водою обличчя Демосфену й трохи влив йому в рот. Коли той розплющив очі, запитав:
- Іти зможеш? Тут недалеко...
Демосфен кивнув головою.
- Ідо, що це в нього в руці? - запитала Амата.
- Не знаю. Якийсь божок. Хотіла взяти, не віддає. Дарію, беремо його. Амато, допомагай.
Вони звели його на ноги, взяли під руки, але чужинець іти не міг. Ноги тяглися по землі, руки звисали. Намагався щось сказати, але тільки плямкав губами. Ще зумів підняти руку, в якій була фігурка, й знепритомнів.
Прийшов до тями в просторій хижі з низькою стелею. Лежав горілиць на топчані й сонячна доріжка, що починалася від одного вікна, текла срібним ручаєм над головою до протилежної стіни. Долівка встелена рогозою, на дерев'яних стояках висіли риболовні снасті, а на столі стояв дерев'яний кухоль і лежав шматок овечого сиру. Пахло сіном, рибою і смаженим на олії хлібом.
Демосфен повернув набік голову й побачив Іду.
- Ти прокинувся? - запитала вона тоном щасливої людини.
- Я спав? - не розуміючи що з ним сталося й де зараз він, поцікавився Демосфен.
- Спав, і дуже довго, - сказала дівчина. - Амін змастив тебе своєю маззю й напоїв ліками з трав. Він мудрий, уміє лікувати. Наш вождь лікується тільки в нього й п'є тільки його пиво. Він сказав, аби ти лежав і не виходив на вулицю. Він ще прийде. Хочеш, зараз покличу?
- Зачекай. Ти хто така?
- Я?.. Іда. Це я тебе знайшла.
- Щиро дякую, Ідо. Я твій боржник. Гарне маєш ім'я. Елліни таким ім'ям називають верховну русалку. Ти русалка?
Іда здивовано дивилася на нього великими чорними очима.
- Не розумієш, що таке русалки? Це напівлюди, напівриби. Вони живуть у великих ріках, мають дівочі тулуби й риб'ячі хвости. Якщо закохуються в парубків, то їх залоскочують і забирають у своє підводне царство.
- Не розумію, про що ти кажеш. Таких дівчат у нас нема. Часто буваю на озері, але таких не бачила.
- І не побачиш, бо ти сама русалка. Бувають інші русалки. Вони без хвостів, живуть у лісі і їх називають німфами. Але русалки кращі, уміють лоскотати.
Демосфен справді почував себе цілком здоровим. Намащені якоюсь пахучою маззю обличчя й груди не боліли й пухлини на губах та щоках зникли.
- Тебе як звати? - На іншу тему перевела Іда.
- Демосфен.
- Демосфен - погано. Краще Демо. Амін казав, щоб ти випив кухоль пива з медом і з'їв беркутове яйце, а як сонце дивитиметься у вікно - друге. Він ще прийде й скаже, що пізніше їсти. Знає трави.
- То він лікар і пивовар? - здивувався Демосфен.
- Так, варить пиво й лікує. Тобі треба поголитися, помитись і випрати вбрання. Скидай своє ганчір'я, я виперу. Що тримаєш у руці?
- Амулет.
- Я так і знала. А вони кажуть, що таких амулетів не буває. Віддай мені.
- Не можу. Якщо віддам, більше таких рятівників, як ти, не матиму й ніхто не зарадить.
- То не віддавай, але ганчір'я скидай.
- Погоджуюся, тільки залиш мене самого й принеси щось аби прикрив тіло.
Іда вийшла з помешкання й на подвір'ї зустріла Дарія. Він невдоволено з суворістю запитав:
- Ти коло нього пораєшся? Не знаєш, хто він, може селевк. Його треба вбити, а не лікувати.
- Ніякий він не селевк. Він із пустелі.
- У пустелі білолиці не живуть. Такі за морем або в Антіохії при царському дворі, де селевки.
- Багато ти знаєш!.. - махнула рукою Іда й пішла від нього.
Демосфен з'їв беркутове біле з червонасто-бурими плямами яйце, запив пивом з присмаком кислого хліба, випоров з кишені лист і заховав його під сінник, на якому лежав.
Іда не приходила, одяг принесла Амата. Вона поклала чистий хітон на стілець і мовчки стала осторонь, підозріло зиркаючи на Демосфена.
- Дівчинко, чого мовчиш? - привітно звернувся до неї Демосфен.
- Мене звати Амата, а не дівчинка, - сердито сказала вона.
- Добре, зватиму Аматою. Ім'я гарне, мені подобається. Але чому з-під лоба дивишся на мене? Я щось зробив не так?
- Дарій каже, що ти селевк і тебе треба вбити. Вони уб'ють тебе.
Демосфен відчув, як мороз пішов поза шкуру. Він знав, що селевками в провінції Вавилонії люди називають царських збирачів податі. Така назва появилася в часи правління царя Селевка, коли були створені виїзні команди збирачів і застосовувались особливо жорстокі засоби покарання боржників.
- Амато, я не селевк. Я з пустелі... - почав говорити й замовк, не знав що сказати. Не потрапити б пальцем у небо. Чому тутешні єгиптяни, які живуть за тридесят земель від Вавилонії, ненавидять селевків - збирачів податі сусідньої держави? Щоб одержати відповідь, він попросив аби прийшла Іда.
Але Іда не прийшла.
Наступного дня Амата принесла йому чисте вбрання й розказала як пройти до озера, але попередила, щоб нікуди не втікав, бо знайдуть і вб'ють як селевка. На озері він скупався й поголився гостролезим ножем.
Коли вже повертався назад, побачив Іду. Вона стояла під деревом біля будинку з пласким дахом.
- Ідо, що сталося, чому така серйозна?
- До тебе сьогодні прийдуть, - сказала з тривогою в очах.
- Хто вони?
- Самі скажуть. А ти гарніший без бороди. Наші чоловіки усі голяться, рідко хто носить бороду.,
- На ваших людей я зла не маю. Нехай приходять. Нехай приходять...
- Демо, на твоїх щоках кров. Наші жінки зализують кров чоловікам, щоб не мали болячок.
Розмова не клеїлась. Демосфен зрозумів, що проти нього щось затівають лихе. Іда знає, але мовчить. І він запитав:
- Ідо, що ви за люди? Якого племені? Бачу - не єгиптяни й не греки. Хто ви?
- Чого питаєш?
- Хочу знати, кому дякувати за опіку... Я вдячний тобі, що знайшла мене в пісках; Дарію вдячний, що ніс мене на плечах; Аматі, що приносить їжу... Я ваш боржник і хотів би добром віддячити.
Іда розчулилась. Скованість, підозра відступили, - вона хотіла такої відповіді. Серце говорило, що чужинець не селевк. Він добра, порядна людина. Навіть зовні не подібний на розбійника: добрі світлі очі й світле волосся, м'яке, розумне обличчя й високе чоло, доброзичливий і чепурний. Таких рис розбійники не мають. Вони бородаті, чубаті, брудні, злі й кровожерні...
- Ми вигнанці, - почала зворушено говорити Іда, - колись жили біля Вавилону. Наші люди займалися конярством і коні далеко славилися своїми біговими якостями й витривалістю. Люди сіяли ячмінь, вирощували овочі, мали худобу. Антіохові платили данину вівцями, кіньми, хлібом. Але йому показалося мало й він наказав віддати половину наших коней. Люди відмовилися. Тоді він наслав своїх селевків. Вони вирізали одне наше поселення, а інші втекли. Довго блукали без води й харчів у пісках, багато померло аж доки дісталися Єгипту. Тоді чоловіки поклялися довіку мстити цареві Антіоху та його родині, а селевків убивати, де б вони не були. Сам Дарій уже вбив трьох. Скрізь вишукує і вбиває, мстить за батьків.
Демосфен слухав Іду, а перед очима бачив розгніваного воєначальника Псамметиха й криваву розправу над людьми непокірного племені. Гострий, тривожний струм спогаду пронизав душу. Відчув, що міниться в обличчі. Щоб не видати тривогу, обперся спиною на стовбур дерева.
- Ідо, коли це було?.. Скільки років тому?
- Не знаю. Мама казала, що я тоді народилася в кущах, бо селевки вже спалили хату й повбивали наших. Пізніше якийсь грек допоміг мамі знайти наших людей, він і дав мені ім'я Іда.
- Дивно... Дуже дивно, - промовив Демосфен.
- Що дивно? - запитала Іда, не розуміючи про що він говорить.
- Дивна твоя доля, Ідо.
- Мама ще казала, коли я народилася, перед нами постав ставний, гарний бог у малиновому плащі при золотому шоломі з срібною головою коня. Плащем він спеленав мене й сказав: Дарую вам життя. Коли мама померла й вождь узяв мене під свою опіку, жрець забрав плащ у храм. Щороку на день народження бога його виносять на люди, моляться перед ним, співають молитовні пісні й танцюють. Плащ і досі в храмі. Хочеш побачити? Покажу. Ти чого на мене так дивишся? Кажу правду. Народилася в кущах і нікого там не було, крім бога в плащі.
Ошелешений почутим, Демосфен відчув, що він падає в якийсь нереальний світ, де сучасне й минуле змішалося, мов пісок із глиною, і стискує йому серце міцним обручем. Тепер знає, хто вони. Але ніколи не скаже, хто він: не зрозуміють, визнають селевком і вб'ють. Він розгубився, не знав, що говорити, але треба щось сказати й сказав:
- Ідо, я жив у Вавилоні, коли вирізали ваших людей. Чув про це.
- Ти жив у Вавилоні? Ти з Вавилону? - зраділо запитала Іда. - Значить ти не селевк? А Дарій каже, що ти селевк, бо у тебе світле волосся, як у селевків, і хоче тебе вбити. Що робив у Вавилоні й де жив?
- Служив писарем у намісника провінції. Я вмію писати й читати.
- Ти із письменних? А я погано пишу й читаю, але навчуся. Побачиш!
Не попрощавшись, вона пішла від нього й вже на ходу сказала:
- То чекай гостей. Вони прийдуть сьогодні.
Але вони прийшли наступного дня. Їх було двоє чоловіків з короткими мечами й списами. Без пояснення звеліли йти з ними.
Ішли звивистими вузькими вуличками й Демосфен з цікавістю розглядав житла. Вони були різні за розміром і архітектурою. Одні зліплені з глини й соломи й стояли під тростиновими дахами, інші збудовані з вапняного туфу й мали пласкі дахи, на яких під тентами відпочивали домочадці. Іноді доводилося перестрибувати через джерельця, що перетинали вулиці. Перейшли великий майдан, покритий густим зеленим моріжком. На ньому паслися кози. На майдані чоловіки зводили дерев'яний поміст. Серце в Демосфена ойкнуло: поміст для його страти. В уяві спливла болісна картина... Під посиленою озброєною охороною його ведуть до помосту, щоб покарати смертю, бо він селевк, який колись повбивав їхніх одноплемінників. Галаслива, строката, агресивно настроєна юрба уступає дорогу й несамовито кричить: Смерть селевку!.. Смерть антіохівцю!.. А на помості у червоній халамиді стоїть глашатай, водить очима по юрбі й вигукує: Мужній Дарій знову зловив селевка! Оцей селевк убивав наших батьків і матерів!.. Він зігнав наш народ з рідної землі й змусив жити тут, де росте гірка трава, від якої хворіють коні й не ростуть лошата. Він заслужив смертної кари... За звичаєм судите ви. Хто за те, щоб дарувати селевкові життя, підніміть вказівний палець догори! Усі підняли? Хто там підняв палець догори? Ти, Ідо? Іда проти страти. Чого розшумілися? Тихо! Хто за те, щоб стратити селевка? Опустіть палець донизу. Опустили всі? Іда не опустила. Вона проти...
Від страшної картини, що намалювала уява, Демосфен здригнувся й став.
- Що таке? Чого стоїш? Ходімо, вождь очікує, - сказав конвоїр.
Його завели у простору чепурну кімнату з квадратними вікнами в горішній частині стіни й звеліли стояти перед вождем, який сидів у дерев'яному з високими бильцями кріслі. На підлозі перед кріслом лежала шкура лева. Вождь і жрець, який сидів поряд на стільці, були в коротко підрізаних брунатного кольору халамидах. На лисій голові вождя блищала золота корона подібна до широкого кованого обруча. Вони дивилися на Демосфена з цікавістю, без злоби й упередження. Це заспокоїло його й він почав тримати себе вільніше.
Першим заговорив вождь, поправивши на голові корону:
- Демо...
- Мене звати Демосфен, ваша поважність.
- Так, так... Демосфен. Це нашого першого вождя називали Демо. Ми шануємо й пам'ятаємо його ім'я.
Він знову поправив корону. Вона, мабуть, боляче стискала йому чоло, бо, поправляючи, кривився, як від болю.
- Нам відомо, що ти жив у Вавилоні й працював писарем у номарха. Якщо це правда, то скажи скільки його палац має вхідних дверей і сходів? Де стоїть брама Іштар та що на ній зображено? З того часу, як Олександрів жорстокий діадох Селевк зруйнував місто, мало що відбудовано... Але палац і брама стоять і досі.
Запитання не здивувало Демосфена. Він зрозумів: його хочуть перевірити. У Вавилонській гімнасії він навчався з Протеєм і місто добре знав, тому відповів на всі запитання швидко й правильно. Вождь зрадів, що зустрівся з людиною, яка жила в місті, де пройшла його молодість. Подобрішав. З почуттям глибокої ностальгії розпитував про йому відомі вулиці, скульптури, майдани. Згадав кілька своїх інтимних оказій з молодості, знайомих службовців номарха та їхніх дружин. Він дозволив Демосфенові сісти на стільці й почав вихвалювати свій народ:
- Мої люди особливі, вони мужні й працелюбні, вирощують гарних коней, мають багато овець, свиней, кіз... Нам відомо, що ти людина письменна й хоробра. Ми маємо дуже старий текст, написаний знаками. Ти яким письмом володієш?
Читаю єгипетське й вавилонське, ваша поважність.
- Нас улаштовує, - заговорив жрець. Розгорнув сувій папірусу й подав Демосфенові. - Прочитай дослівно.
- Ваша поважність, це арамійське письмо, - сказав Демосфен, оглянувши текст.
- Читаєш?
- Тут не прочитаю. Темно.
- Люди, хто там!.. Принесіть світильника! - гукнув жрець у суміжну кімнату, прочинивши вузенькі двері.
Принесли два світильника й поставили в кутку на кам'яні підставки.
Демосфен почав читати: "Тепер чи колись усі будуть покарані за немилість... братів не пізнають і не шукають синів своїх... бо все таємне лежить на дні до свого часу..."
- Добре читаєш. Читай далі, - з повагою сказав вождь.
- "Заверни того чоловіка... нехай повернеться на своє місце й не стане противником..."
- Добре читаєш, - знову сказав вождь.
- Ваша поважність, текст дуже довгий. Щоб увесь прочитати, мало буде дня.
- Ми дамо тобі стільки днів, скільки скажеш. Хочемо, щоб переклав і записав нашою мовою, бо чужою люди серцем не сприймають.
- Це не можливо, - злякано мовив Демосфен.
- Можливо. - сказав вождь. - Житимеш у нас, полюбиш наших людей, вони полюблять тебе. Одружимо. Наші жінки вміють ощасливлювати своїх чоловіків коханням. Збудуємо житло, матимеш гроші, коні, вівці... Будеш нашим учителем, писатимеш тексти про наш народ.
- Ваша поважність, це неможливо, - майже викрикнув у розпачі Демосфен. - Не можу у вас залишатися. Це неможливо!
- Буде так, як я сказав, - твердим голосом мовив вождь, скинув корону з голови й поклав собі на коліна.
- Буде так, як ми сказали, - втрутився в розмову жрець. - Навчатимеш наших людей, а коли я залишу храм нашого бога, ти станеш жерцем. Одружимо на вродливій з високою шиєю дівчині й матимеш багато дітей. Люди поважатимуть і твоє ім'я далеко піде.
Демосфенові зробилося моторошно. Пригадалися слова божка "Хочу тобі допомогти". Допоміг!.. Неприємність за неприємністю; труднощі за труднощами. Що далі? Де вихід? Час іде, дні спливають, а він у полоні якогось вождя й не знає як із нього вирватися, щоб виконати доручення антиптолемеївського комітету.
- Ваша поважність, я не проти ваших пропозицій, але що скаже ваш цар Птолемей, якщо я вчасно за дорученням його дочки Береніки не повідомлю про смерть царя Антіоха.
- Що!? Антіох помер? - одностайно запитали вождь і жрець.
Такої раптової реакції на повідомлення про смерть царя Селевкідів Демосфен не очікував і дуже здивувався. З прихованою цікавістю відповів:
- Помер і вже поховали.
- Хто може підтвердити? - запитав жрець.
- Антіохівські караванники, якщо такі вже прибули до вашої провінції і ви з ними спілкуєтеся.
Вождь і жрець багатозначно перезирнулися між собою й заспішили кудись іти, звелівши Демосфенові повертатися до своєї хижі.
Повертався сам, без конвою. Низку нових питань поставила перед ним зустріч із вождем. Чому вождь жодним словом не згадав про селевків? Чому не запитав, куди й задля чого йшов через піски? Чому, власне, його хоче залишити в поселенні? Відповіді не було. Треба тікати й якнайшвидше, допоки не кинули до ями. Але куди тікати без коня й грошей? Хто допоможе? Іда? Ні. Дарій? Ні. Амата? Ні. Хто?
На вулиці його зупинив низенький з доброю усмішкою чоловік:
- Доброго здоров'я, Демо. Це я тебе вилікував. Мене звати Амін. Лікую людей і коней, і варю пиво. Мене називають учителем, хоч не вмію писати й читати.
- Я твій боржник, Аміне. Чим можу віддячити?
- Нічим!.. Нічим!.. - замахав руками Амін. - Нічого не хочу, крім прихильності. Ціную тільки прихильність, все інше - дим.
Демосфен подумав: "Чи не ця добра людина зможе допомогти?"
- Добрі відносини між людьми я також ціную. Ходімо до мене й ближче познайомимося, поговоримо. Добрих людей я шаную.
- Іти до тебе зараз? Не можу, пиво на виході. Пізніше.
- Згоден, - сказав Демосфен і повеселілий пішов до своєї хижі. Щось підказувало: він зможе домовитися з лікарем-пивоваром, позичить у нього гроші, купить коня, харчі...
Від такої думки полегшало на душі. Він прискорив ходу, швидко дістався свого помешкання, відчинив двері й остовпіло зупинився на порозі. Перед ним у білому вишуканому вбранні стояла Іда. Її ніжне смугляве обличчя, великі чорні магічні очі, висока красива шия й струнка постать заворожували погляд. Вона помітила його розгубленість і з лукавинкою в очах запитала:
- Не очікував?
- Ідо, тебе хто сюди прислав?
- Серце.
- Не завжди можна керуватися серцем, треба зважати й на розум. Що подумає твій наречений Дарій, коли довідається, якою нарядною ти йшла до мене. Я не хочу неприємності, з мене досить.
- Неприємності не буде. Я тебе знайшла й хочу, щоб ти був щасливим і здоровим.
- Ідо, ще раз дякую, я цілком здоровий. Про мене не турбуйся. Я швидко, мов кіт, стаю на ноги. Прошу, не ускладнюй мені тут життя. Мені потрібно йти далі. Я мушу йти.
- Демо, ти був мертвий, ми повернули тобі життя...
- Іноді й смерть любить пожартувати, - сказав Демосфен і пройшов до середини хижі. - Хто боїться смерті, той і помирає. Я смерті не боюся.
- Демо...
- Мене звати Демосфен, - сердито обірвав її на слові.
Іда зніяковіла, побачивши на його обличчі невдоволення.
- Добре, зватиму Демосфеном, тільки не гнівайся. Я принесла тобі їсти. Страви готувала сама.
Тільки тепер відчув запах смаженого м'яса з приправою й згадав, що досі нічого не їв, і він голодний. Але Іді сказав:
- Дякую, я не голодний.
- Поїси пізніше. Демо, не гнівайся, бо вже хочеться плакати. І не дивися на мене вухатою совою.
- Ким? - швидко запитав Демосфен.
- Вухатою совою. У нас багато вухатих сов у лісі. Коли вони чимсь невдоволені, то дивляться так, як ти зараз на мене.
Демосфен більше не міг грати роль сердитої людини, він засміявся:
- Ідо, на тебе не можливо гніватися. Ти чарівниця. Сідай на стільці й бережи свої ноги. Твоя життєва дорога довга й вони ще пригодяться.
- Я в дорогу не збираюся, але хотіла б побачити світ, побувати в столиці Олександрії, подивитися на море, гори, річку Ніл, про яку говорять, що вона витікає з комори бога плодючості Міна.
Він дивився на неї, наче побачив уперше. Це вона говорить чи сниться? Дівчина забутого богами племені хоче побачити світ...
- Демо, - з благанням у голосі раптом сказала вона, - купи мене.
- Що?.. - не зрозумів Демосфен. - Кого купити?
- Завтра свято шлюбу. Я не хочу бути дружиною Дарія, він жорстокий і жадібний. Купи мене ти.
- Не хочеш за Дарія, вийди заміж за іншого хлопця.
- Не зможу, Дарій має багато грошей і заплатить за мене найбільше. Хочу, щоб ти купив мене.
- Про що говориш!.. Я одружений і вдруге одружуватися не маю права. І грошей не маю. Кишені порожні.
- Гроші тобі дадуть. У нас чоловіки, які не мають при собі дружин, вважаються неодруженими.
Звичай племен Вавилонії проводити щорічно свято шлюбу давній. Демосфен бував на таких святах, знав ритуал, порядок свята, й не здивувався, що люди з того краю дотримуються колишніх традицій. Його вразило інше: Іда хоче вийти заміж за нього!
- Ідо, скільки тобі років?
- Я народилася, коли селевки вбивали мій народ. Скільки це років?
- Багато. Дарій також тоді народився?
- Він народився, коли висока вода потопила наших коней. А ти коли народився?
- Того дня, коли ти знайшла мене в пісках, - відповів Демосфен.
- Зовсім молодий. Молодший мене. То купиш мене завтра на святі?
- Не куплю, не хочу й не говори мені більше про шлюб.
Іда не слухала його, наполягала на своє:
- Ах, так!.. Не хочеш? Залоскочу!.. Я - русалка з риб'ячим хвостом. Русалка! Заберу тебе з собою в підводне царство.
Вона повалила Демосфена на топчан, схилилась над ним і почала швидко руками лоскотати під пахвами, за вухами, по грудях. Одразу могутні біологічні струми підхопили обох на свої руки й понесли в країну невагомості. Ще мить і звідти не було б повернення.
Раптом Демосфенові почулося, ніби хтось йому пошепки сказав: Прокинься! І він прокинувся, зневажливо відштовхнув Іду, схопився з тапчана й сів на стільці, зніяковілий і червоний на обличчі. Слів не знаходив, щоб оправдатися. Здавалося, що всі слова повилітали з голови й він тепер, як бубон, порожній. Сидить, дивиться безтямно на неї й мовчить.
Вона сиділа, низько похиливши голову, долонями затулила обличчя й плакала, схлипуючи.
- Ідо, ми далеко зайшли, цього робити не можна.
- Ти нічого не зрозумів. Ти поганий, - сказала вона з почуттям приниженої гідності й образи.
- Ми не можемо бути подружжям. Я не можу... Мені не дозволяється бути твоїм чоловіком. Я маю... Я мушу тобі сказати... Я не можу... - безпорадно заговорив Демосфен і з полегшенням зітхнув, коли відчув, що хвиля душевної непевності відступила. "Добре, що вчасно отямився й не дозволив закабалити себе. Мабуть, хтось є присутній, який зупинив на краю прірви" - подумав він і подивився на фігурку божка, яка лежала на підставці біля давно погаслого світильника. Він узяв божка й підніс Іді, хотів щось сказати, але вона різко підняла голову й сердито буркнула:
- Він такий же поганий, як і ти.
- Ідо, я не хочу бути невдячним...
- Хочеш, - промовила вона й вийшла з помешкання.
З гірким почуттям провини Демосфен підійшов до вікна, відхилив занавіску. Майже під вікном у затінку лежало троє чорношкірих свиней, побіля них волохате цуценя гризло маслачок і час від часу сердито гарчало, коли до нього наближалися брунатні кури. Метрів за десять від вікна стояла горбата хижа, покрита пальмовим листям. Біля хижі на пеньку сиділа молода мати й годувала груддю немовля. У хижі, мабуть, сварилися, бо звідти долинав галас. Він одразу затих, коли з бічної вулички підійшов Дарій і гукнув у відчинені двері:
- Амато, вийди, поговорити треба.
На порозі з'явилася Амата й сердито мовила: .
- Не ходи за мною, краще дивися за Ідою.
- Зачекай, поговорити треба.
- Я сказала все. Дивися за Ідою, вона тобі втирає носа.
Амата зайшла в хижу й за собою причинила двері. Дарій ще кілька хвилин постояв, мабуть, думав, що вона знову вийде, але вона не вийшла й він спроквола пішов вуличкою. Демосфен з цікавістю розглядав його: міцна постава, засмаглі, трохи волохаті груди, м'язисті стегна, розкуйовджене волосся на голові, тверда хода - справляли враження вольового парубка. "А Іда каже, що він не гарний. Даремно наговорює на хлопця. Помиряться, коли поїду звідціля. Але як поїхати? Де дістати гроші на коня й харчі? А тут ще й неприємність з Ідою. Якась вона непередбачувана", - подумав Демосфен і сів до столу, щоб пообідати. Нараз відчинилися двері й на порозі появився Амін з бурдючком пива:
- Ось і я!... Бачу - закуска вже на столі, готуй келихи.
Амін із тих людей, які можуть годинами натхненно говорити про будь-що, аби говорити. Розповідаючи, повторював події, які перепліталися без зазначення дат і років; називав клички коней, імена людей, назви цілющих трав, говорив про чарівну жіночу привабливість, гріхи молодості, небесні знамення й багато ще чого незрозумілого.
- Скільки я прожив? Мабуть, багато, бо борода вже сива й до жінок менше тягне. Приходить якось дружина нашого жерця й просить, щоб я поновив жерцю чоловічу силу. Кажу: поновити можна пивом, але він заборонив мені варити. Хто навчив робити пиво? Може, дід, а може, батько. Вони розумілися на травах і я був коло них. Ще коли не було міста Олександрії, один мудрий фараон пив пиво і закушував скіфським коренем, солодком. Мав двадцять дітей. Солодку привозили скіфи караванами, то його й тепер називають скіфським коренем. Жінка пішла, а за день приходить сам жрець і каже; "Зроби так, щоб мене не брала старість". Кажу: можу, але для цього треба зварити пиво. А він каже: "Вари". А я кажу: До пива потрібний скіфський корінь. То він сам кудись поїхав, мабуть, до караванників, купив, привозить і каже: "Вари". Зварив, настояв на корені... Настоював довго в глибокій ямі. Кажу йому: пийте. За тиждень чи два приходить його весела дружина й каже, що жрець знову, як молодий. Тільки від того мені легше не стало, усі жінки почали бігати за пивом для своїх чоловіків.
Демосфен не перебивав: нехай вибалакається. Але коли він розповів про скіфський корінь, запідозрив його в наміру навмисне напоїти таким пивом.
- Лікарю, зупинися! Чи не тому приніс пиво, щоб зробити з мене жеребця?
- Ні, ні!.. - заперечив Амін. - Пиво п'ємо разом, воно чисте. Для тих, хто хоче бути жеребцем, готую окремо. Я радію, коли радіють мої клієнти. Тебе вилікував - радію. Не радію, коли не можу допомогти.
- Дуже добре, що всім допомагаєш. Мені допоміг би?
- Усім допомагаю, не відмовлю й тобі.
Пиво було смачне, світлого янтарного кольору, відстояне, з хмельовим присмаком. Пили з насолодою малими порціями. У голові появилися джмелі.
- Друже Аміне, зроби мені послугу, - почав обережно говорити Демосфен. - Я тут випадкова людина. Ваші люди мені подобаються, радий був познайомитися. Щиро вдячний тобі, Іді, Аматі, Дарію й вождеві за прихильність і порятунок... Але я не можу довго залишатися тут. Повинен їхати далі. Допоможи мені.
- Тобі потрібні гроші? Звернися до Іди, вона їх має.
- Мені потрібний кінь і зброя.
- Не раджу купляти коня. Наші коні вже не ті, що колись були. Тут погана трава й вода гірка, коні часто падають. Краще обзаведися віслюком або козами, або мулами. Це дешевше й коло них менше роботи.
- Ти не зрозумів. Я хочу залишити ваше поселення.
- Вождь знає?
- Знатимемо тільки ти і я. Покажи хоча б дорогу.
- Не можу. І ніхто не покаже без згоди вождя. Ні, не можу.
- А казав усім допомагаєш, - розчаровано промовив Демосфен.
- Проси щось інше, тільки не це... Слухай, не втікай, бо знайдуть. Залишайся в нас, матимеш багато коней і свиней.
- Не хочеш допомогти, то хоч дай слово, що нікому не розкажеш про нашу розмову.
- Можу дати, але тільки до завтра.
- Чому "до завтра"?
- Вночі спатиму.
"Ідіот, - подумав Демосфен. - Звідки беруться оці правильні! Завтра вже поселенці знатимуть і знатиме вождь, що готуюся до втечі."
Амін помітив Демосфенове невдоволення й з розкаянням розвів руки:
- Ось бачиш, я також переживаю, що не можу допомогти.
- Про це я вже чув. До побачення, пивоваре!
Наступного дня Демосфен прийшов на майдан, коли там уже було багато людей: хто лежав на моріжку, хто вештався без усякого діла, - і все оте шуміло, говорило, сміялося... По закінченні шлюбного ритуалу вони розкладуть вогнища, принесуть сир, коржі, молоко, вино, овочі, різатимуть курей, овець, смажитимуть м'ясо, щоб усе оте поїсти, випити й до ранку співати й танцювати, щиро бажаючи молодим подружжям родинного затишку, щастя й багато дітей.
Стежка до помосту була густо встелена польовими квітами. На високих тичинах висіли вінки з пальмового листя й перевесла, - джгути зі скрученого трав'яного зілля. На широкому помості біля столу, на якому стояла дерев'яна скринька-скарбниця, сидів жрець із нерозлучним своїм жезлом. Біля нього стояв оповісник у розхристаній червоній халамиді з товстим кипарисовим кийком і мідним щитом в руках. Права пола халамиди була перекинута через ліве плече, - ознака відкритості й справедливості.
Люди з нетерпінням очікували вождя, який повинен прийти й оголосити про відкриття щорічного свята шлюбу.
Незабаром біля будинку вождя, обнесеного кам'яним муром, заграв букцин - духовий музичний інструмент. Розчинилася брама й звідти вийшов у короткому балахоні вождь з почетом. Попереду вождя голомозий хлопець на повідку вів прикрашеного квітами добре вгодованого віслюка, - символ добробуту й домашнього затишку. Люди на майдані притихли. Хто лежав чи сидів, звівся на ноги. Вождь з почетом пройшов до центру майдану, де стояло високе крісло з бильцями, привітав присутніх зі святом шлюбу й сів у крісло, що означало: свято відкрито. Знову заграв букцин і на поміст вийшли три жінки в білих сукнях. Вони допомагатимуть оповісникові в ході ритуалу взаконювати шлюб. Оповісник вдарив кийком у металевий щит і оголосив:
- Для шлюбу на поміст викликаю дівчину Іду!.. Вона добра, розумна, вродлива. Перша шлюбна ціна п'ять золотих статер. Хто дає більше?
На майдані люди загомоніли. Оповісник озирнувся. Іди не було.
- Де Іда? - запитав. - Покличте Іду. Дарію, де Іда?
Люди не замовкали. Оповісник знову вдарив у щит.
- Люди, тихо! Іда прийде пізніше.
- Не прийде, - гукнула дівчина з гурту наречених, які стояли за живоплотом у кількох метрах від помосту. - Іда втекла. Вона шлюбу не братиме.
Оповісник оголосив нове ім'я:
- Викликаю дівчину Хіну!.. Вона вродлива й працьовита, любить доглядати кіз. Перша ціна - три золоті статери. Хто дає більше?
- Я!.. - вигукнув парубок із гурту женихів. - Я даю три статери й три тетрадрахми.
- Усі чули? - звернувся до присутніх оповісник. - Дають три статери й три тетрадрахми. Хто дає більше? Немає? Отже оголошую чоловіком працьовитої Хіни мужнього Патріса. Побажаємо їм злагоди й великого родинного щастя, мати купу дітей і багато кіз, овець і коней.
Жіночий хор заспівав весільну пісню. На поміст вибіг щасливий Патріс. Він кинув у скарбницю обіцяну суму грошей і став поряд Хіни. Жінки перевеслами пов'язали їм руки, щоб не розгубилися в житті. Люди почали вигукувати слова привітання й побажання родинного затишку.
Демосфен стояв недалеко від помосту й байдуже спостерігав шлюбну процедуру. На душі було журливо, радість і веселість людей не поліпшували тривожного настрою. Він вирішив пройтись до озера й побути на самоті. За живоплотом побачив гурт дівчат, які щось жваво розповідали Дарію. Він підійшов до них:
- Дарію, я шкодую, що так сталося...
- Чого тобі треба? - кидаючи злий погляд, сердито сказав Дарій.
- Дарію, ти врятував мені життя...
- На жаль. Краще було б вбити тебе.
- Дарію, я хочу, щоб ти з Ідою був щасливий і мали багато дітей.
- Чого тобі треба? Іди собі куди йшов! - аж крикнув Дарій.
Щоб не дратувати Дарія, Демосфен пішов до озера. Довго ходив берегом, тривожачи жаб і водоплавну птицю, присідав на прибережний пісок, милувався тихим розкішним краєвидом. Витіювате літання чайок-риболовів над озером, озвучене голосами пташок повітря, зелене мирне довкілля заспокоїли його, на душі полегшало й він повернувся на майдан.
Там уже йшов зворотний процес плати за наречених. На помості поряд з оповісником стояла горбатенька, з подзьобаним обличчям дівчина. Оповісник вигукнув:
- Із загальної скарбниці заплачу парубкові одну золоту статеру, який захоче стати чоловіком оцієї дівчини, яка має добру вдачу й любить господарювати.
- Мало!.. - хтось гукнув з юрби.
- Докладаю п'ять тетрадрахм, - сказав оповісник, обводячи поглядом юрбу.
Із гурту женихів вийшов веселий, розхристаний парубок і вигукнув:
- Давай мені гроші! Я буду її чоловіком.
Оповісник дістав із скарбниці обіцяну суму грошей і поклав на стіл, засланий голубою скатеркою з грубої тканини.
Демосфен знав, що таким способом він віддаватиме заміж негарних дівчат доти, допоки не спорожніє скарбниця. Дівчатам, яким не пощастить вийти заміж тепер, чекатимуть наступного свята шлюбу, підшукуючи собі наречених.
- Ось він!.. - почув Демосфен за спиною. Озирнувся й побачив Дарія з трьома молодиками.
- Ось він!.. Він украв Іду й заховав у плавнях. Сам бачив! - горланив Дарій, розмахуючи погрозливо кулаками.
- Ви про що? Не крав Іди й не бачив, - стримуючи себе, відповів Демосфен. - У мене на вас зла немає.
- Не маєш, а вже зробив, - не замовкав Дарій. - Ходімо зараз битися на мечі.
"Не вистачало ще мені битися з оцим дурнем" - подумав Демосфен, а молодикам сказав:
- Не буду битися. Не хочу вашої смерті.
- Ага!.. Боїшся!
- Боягуз!
- Селевк!
Шум привернув увагу вождя й він послав свого службовця до галасливого гурту молодиків. Службовець швидко втихомирив їх, а Демосфенові звелів іти з ним.
- Куди й чого? - тамуючи тривогу, запитав Демосфен.
- Житимеш у будинку вождя. Там буде спокійніше.
Кімната, в якій поселив службовець, була простора й чиста. Високу стелю підтримували чотири кипарисові колони, на яких висіли чучела орлів та чайок. Денне світло вливалося через вікно. Біля нього стояв стіл і два стільці, а в глибині кімнати - ліжко, застелене коцем.
Демосфен уже не дивувався новій метаморфозі його долі, намагався забути неприємності, але вони не забувалися.
Бралося на вечір. Небо плакало червоними слізьми. Із майдану долинав гомін людей, чувся запах диму й смаженого м'яса.
Демосфен вийшов із помешкання, обійшов мур і скупався в глибокій вирві. Коли повернувся до помешкання, на столі побачив вечерю: смажена риба, ячмінні коржі й кухоль пива. Швидко повечеряв і ліг спати, але заснути довго не міг. Що буде завтра? У відкритому бою простіше, там бачиш ворога, якого повинен убити, щоб не вбив тебе. А тут?
Вранці, коли ще лежав у ліжку, прийшов слуга й попросив зайти до вождя. Демосфен швидко піднявся й вийшов на подвір'я. На майдані дехто з весільчан ще спав на моріжку, інші розводили вогнища.
Вождь зустрів привітно, запросив сісти на стільці. Сам сів поруч.
- Демосфене, ти говорив правду. Наш лютий ворог цар Антіох помер. Ми довідались і про те, що ти посланець Береніки. Ми любимо й шануємо її батька, царя Птолемея.
- Так, так, шануємо й любимо, - втрутився в розмову жрець.
- Сімнадцять років ми чесно служимо Птолемею й стільки ж років сумуємо за рідним краєм. Ми хочемо просити його, щоб відпустив нас. Ти близький до царя, замов за нас слово. Ми врятували тебе від смерті, порятуй мій народ. Якщо це зробиш і буде успіх, подаруємо коня. Чому самі не просимо? Просили. Не відпускає. Царям потрібні люди, без них вони ніхто. Хочу, щоб сьогодні ти виїхав з моїми послами. То як?
- Згоден, вельмишановний вожде, - з радістю сказав Демосфен. - Обов'язково розкажу цареві про вашу прихильність до нього. Він мудрий, думаю, що відпустить.
- Дуже добре! Дуже добре! - засвітився радістю вождь. - Іда казала, що ти не такий, як інші. Вона не помилилася. Не помилився і я. Ходімо покажу наше господарство. Люблю хвалитися, коли є чим.
Він повів на господарський двір. Показав сховище для зерна - глибоку круглу яму, стіни якої були обмазані глиною. Повів у стайню.
- Коні красиві й витривалі, - говорив вождь, - але не такі, яких мали на рідній землі. Тут гірка трава й вода нездорова. Не тільки коні, але й кози ростуть погано. Нюхом чують, що земля не їхня.
Коней було не більше десятка, прив'язаних до ясел. Вони активно хрумали ячмінь, відмахуючи кусливих мух довгими хвостами.
Демосфен зрозумів, що вождь навмисне прибідняється - коні були добре вгодовані й гарні. Він підійшов до буланого коня й похлопав по холці. Кінь насторожився, вишкірив зуби, намагаючись вкусити.
- Бойовий, царський кінь, - похвалив Демосфен.
- Тобі подобається Фараон? Давали великі гроші - не продав.
- Ви маєте золотих коней, але такого, як був мій Кірі...
І він розповів про свого коня з таким глибоким почуттям любові до нього й смутку, що вождь аж рота роззявив.
- О, так, такого коня не знайти... Тут не така земля, щоб боги дарували людям таких гарних коней, як був Кірі. Якщо допоможеш нам повернутися на рідну землю, я знайду тобі не гіршого коня. А тепер ходімо поснідаємо. По сніданку - в дорогу.
Осідлані коні стояли біля стайні й біля них поралися стайничні.
- Пане Демосфене, їхатимете на Фараоні, так звелів вождь, - кланяючись, сказав один з трьох послів, присадкуватий чоловік з густими чорними бровами. - Кінь міцний, розумний, але гонористий. Може вкусити й часто б'є задки. Будьте обачні. Тримайтеся подалі його пащеки. Ось дивіться, - посол показав праву руку, на якій був широкий шрам, - Бачите? Це його робота. Його кличуть Фараоном, а я кликав би Тигром.
Проводжати прийшов вождь із дворовими людьми. Прибігли галасливі босоногі й голопузі хлопчаки з майдану. Юрба зібралася чималенька. Дорослі радили, якою краще їхати дорогою, де відпочивати, де можна добре попасти коней та купити харчі. І кожен із порадників запевняв, що тільки він добре знає дорогу, а інші тільки кажуть, а не знають.
Демосфен уже було підняв ногу, щоб сісти на Фараона, як згадав, що забув узяти фігурку божка. Мовчки віддав повід якомусь підліткові з косичкою на макушці й побіг до будинку.
Проводжаючі одразу закричали:
- Стій!.. Куди?! Зупинися!
Він забіг до свого покою, узяв фігурку з-під солом'яного матраца й вже повертався, коли біля воріт побачив Іду. Вона стояла в голубих шароварах і короткій білій кохтині. На обличчі печаль і сліди від сліз.
- Ідо, добрий день, - привітався Демосфен. - Я пам'ятатиму тебе. Ти гарна й розумна, хочу, щоб була щасливою. Нам не доведеться більше зустрічатись, роки пройдуть і ти зрозумієш, що я... Що ти... Я не хотів тебе кривдити.
- Демо, візьми мене з собою. Хочу побачити Олександрію. Візьми, буду лагідною, слухатимуся тебе одного.
Демосфен розгубився. Такого прохання від неї не очікував.
- Ти вождя питала?
- Вождь не дозволяє.
- Я тим більше. Залишайся вдома, ти потрібна тут.
Вона поглянула на нього насмішкувато й з іронією сказала:
- Демо, ти мені огидний... Огидний!
- Пробач. Не моя вина... Ти повинна зрозуміти, - намагався спокійно говорити Демосфен, хотів узяти її за руку.
- Геть від мене! - притишено, але твердо сказала Іда й заплакала.
Демосфен, не попрощавшись, із тяжким серцем пішов від неї.
Послів уже не було. Їхня кавалькада, збиваючи пилюгу, по схилу мчала на пагорб.
Коли Демосфен виїхав з поселення, за кущем оливки побачив Дарія. Уже повернув було коня, щоб під'їхати до нього й попрощатись, як біля вуха почув дзенькіт стріли. Він швидко пришпорив Фараона й поїхав слідом за послами.
Кінець першої частини
Далі...
1 | 2 | 3 | 4 | 5
| 6 | 7
|
