|
ЄГИПЕТ
Коли дворецький Неарх доповів цареві Єгипту Птолемею Другому,* [Птолемей Другий - цар Єгипту (284-246 рр. до н.е.)] що прибув посланець з Антіохії й просить аудієнції, цар у білій туніці з тонкої нитки, що сягала до колін, і в шовкових пантофлях на босу ногу, стояв біля столика й підкидав гральні кості, робив вигляд, що не чує. Неарх не повторював сказаного, із досвіду знав, що варто повторити - і цар спалахне гнівом. Склавши руки на грудях, мовчав. Цар відійшов від столика, оглянув дворецького глибоко посадженими темнокарими очима, мовби вперше бачить, і заговорив глухим грудним голосом:
- Дорогий Неархе, кому й коли ти повинен повідомляти про прибуття посланців? Мовчи. Повідомляти повинен архонтові Головної канцелярії. Мовчи. Тебе я завжди ставив у приклад іншим службовцям як сумлінного й працьовитого царевого помічника, але останні дні почав сумніватися, чи ти насправді такий.
Неархові це не було новиною. Птолемей любив повчати, коли мав гарний настрій. Минулого дня успішно закінчилося щорічне свято в честь бога Амона-Ра. Артисти, поети, музиканти під гучні оплески глядачів виступали на помостах з дерева на майдані міста. Він щиро аплодував їм: був на стадіоні, де довгоногі дівчата й ставні хлопці змагалися на швидкість у бігу; їздив у колишню столицю Мемфіс, де на іподромі дивився змагання чоловіків у верховій їзді на конях, там же слухав спів гетер із храму Птаха.
О гетери, жриці кохання, хто вас посіяв?! З якої зійшли гори? Пишноволосі з голими стегнами й хвилюючими грудьми, вони з глибоким почуттям виконували еротичні танці й пантоміми на сюжети пристрасного кохання. Він пив з ними вино, жартував і хвалив за особливий талант - подобатися людям.
- Мій царю, я пам'ятаю, - несміливо заговорив дворецький.
- Що пам'ятаєш? Нічого не пам'ятаєш.
- Мій царю, посланець від вашої дочки Береніки. Він хоче вручити листа з правої кишені.
Цар стрепенувся:
- Від Береніки? Де він? Негайно приводь!
- У тронний зал?
- У гральну кімнату.
Гральна кімната мала високу стелю й масивні товсті стіни з широкими вікнами затуленими прозорими фіранками. На середині кімнати стояв стіл із червоного дерева інкрустований сріблом. На ньому гральні кості, кілька золотих келихів для вина й срібна таріль для фруктів. Над столом висіла прикраса за формою опахала з пера страуса.
Цар Птолемей фанатично захоплювався грою в кості. Довгими вечорами грав із придворними вельможами, іноді з чужоземними царями та вождями лояльних племен. При грі пив вино та їв червоно-оранжеві помаранчі. Коли хмелів та ще й програвав, сварився й тупав ногами. Царедворці добре знали його вдачу, тому, щоб не гнівати царя, навмисне програвали. Гра закінчувалася щасливо. Допивали залишки вина, доїдали печиво й фрукти й, побажавши один одному доброї ночі й гарних снів, мирно розходилися по домівках.
Гірше було новачкам, особливо вождям та намісникам провінцій, які вимагали чесної гри. Такі поєдинки закінчувалися часто лайками, а іноді й бійками. Але вчора він грав з молодими жрицями кохання, гетерами храму Амона. Зачарований їхньою вродою та гарячим темпераментом, часто програвав, але не сварився й не тупав ногами. Був щасливий.
До гральної кімнати цар зайшов сам. Підійшов до столу й за своєю звичкою підкинув кості. Випала п'ятірка. За хвилину підкинув знову. І знову п'ятірка. Щастить. Матиме щасливий день. В останні роки доля йому сприяла в царюванні. Великі злидні залишили країну, скарбниця поповнюється новими єгипетськими грішми - золотими статерами, срібними тетрадрахмами та мідними оболами. Раби не ремствують, покірно тягнуть свого воза, а меченосці не вимагають більшої платні. До гімнасій приїжджають навчатися молоді люди з протилежного берега моря, як було за часів Піфагора та Арістотеля.
Цар не був великим реформатором, але й не відставав від вимог часу: ліквідував боргове рабство, увів роз'їзні суди, уніфікував грошову систему й поділив громадян на майнові розряди, визначивши їх права та обов'язки. Доброю ознакою стало замирення з Антіохом Другим, - породичання та відмова від спірних провінцій.
До покою зайшов слуга, приніс пурпурову царську тогу, вклонився й накинув її на плечі цареві.
Коли в супроводі Неарха посланець зайшов до кімнати, цар сидів побіля столу в кріслі з ебенового дерева з холодним обличчям без царської тіари. Це вже була зовсім інша людина, нічим не схожа до ще кілька хвилин тому розважливого чоловіка. Він мав винятковий дар перевтілення. На прийомах послів, коли потрібно було, удавав з себе кам'яного, непорушного в своїй правоті царя, який знає чого хоче.
Високий, міцної статури посланець за двірцевим правилом енергійно приклав стиснену в кулак праву руку собі до серця й привітав царя:
- Великий всевладний царю...
- Вседержителю, - поправив дворецький.
- Великий царю вседержителю Верхнього й Нижнього Єгипту, маю честь вітати вас і передати з правої кишені власноручно написаного великою царицею держави Селевкідії Беренікою листа.
- Царицею? - запитав здивовано Птолемей. - Де цар, її чоловік?
- Цар Антіох Другий помер.
- Помер? Коли?
- Напередодні мого від'їзду.
Птолемей схопився на ноги й знову сів.
- Де лист?
Посланець дістав з кишені заклеєний і скріплений печаткою Береніки конверт з пергаменту й хотів було передати цареві, але Неарх зупинив. Узяв листа, оглянув і дав оглянути Птолемею. Коли той кивнув головою, мовляв усе гаразд, розпечатав.
Цар читав уважно й повільно і в процесі читання обличчя оживало, очі добрішали. Закінчивши читати, з хвилину вивчаюче дивився на посланця, потім запитав:
- Як звати? Ти скіф? Хто твій батько?..
- Вельмишановний вседержителю, мене звати Демосфен, а батька - Маркус. Він управитель Антіохової, а тепер Беренікової Канцелярії. Він не скіф, ми з роду еллінів.
- Якщо він світловолосий, такий, як ти, то скіф. Я задоволений, що моя дочка має відданих скіфів. Мій дід Лаг Птолемей, полководець богорівного Олександра Македонського, мав легіон скіфів і вони успішно воювали з персами. Дочка в листі називає тебе вірним другом Єгипту й просить взяти під царську опіку. Я згоден. Ми цінуємо відданих нашій короні людей. Ми належно їх нагороджуємо й любимо.
Дворецький здивовано дивився на царя, давно не бачив його таким зворушеним і щедрим на похвалу. Тільки щось особливе могло розбудити й активізувати в ньому затаєні помисли, зробити щедронаївним.
- Коли збираєшся додому? - запитав цар.
Демосфен відповів не одразу. Йому Протеєм було наказано: бути якнайдовше в Олександрії, увійти в довіру придворних, довідатися про наміри Птолемея щодо Селевкідії у зв'язку зі смертю Антіоха. Якщо будуть воєнні приготування, пильно стежити за ними й важливі відомості передавати батькові Маркусу через караванників, з якими вже домовлено.
- Так коли додому? - знову запитав цар.
- Мушу сказати правду. Дорога в Антіохію дуже небезпечна, там багато розбійницьких банд. Їхати одинцем ризиковано. Останнім роком бандитських розбоїв побільшало. Винен Антіох, не вів боротьби з ними... Економіка держави зруйнована, перелітні комахи знищили посіви... Раби бунтують, воїни вимагають більшої платні... Державна скарбниця порожня, армія малочисленна й погано озброєна.
Цар з великою цікавістю слухав Демосфена про тяжкий економічний стан сусідньої держави. В його уяві вже почав визрівати план як скористатися такою ситуацією для відвоювання земель, які колись належали Єгиптові.
- І велика застава вашої столиці? - запитав Птолемей.
- П'ятсот вершників під моєю командою.
- Ти командуєш заставою? - запитав цар і його обличчя розпливлося в задоволенні. - Якщо ваші люди визнають нас за своїх друзів, ми допоможемо позбутися зубожіння й розбійників. Воїни матимуть високу платню, а раби не бунтуватимуть. Наші воїни добре озброєні й відмінно вишколені. Ти мене зрозумів вірно?
- Так, великий царю, зрозумів правильно. У Селевкідів багато молодих, здорових парубків, які хочуть служити в армії, але Антіохова скарбниця порожня; вони втікають до Антогонідів у Македонію й там зголошуються до їхнього війська.
- Антогоніди - наші вороги, - з неприязню мовив Птолемей. - Ще з часів Олександра вони тільки те й роблять, що нам шкодять. Вони паскудники. Після того, як коронуємо Береніку й знайдемо порозуміння з вашими людьми, ми покараємо їх. Ми маємо відважних воїнів і талановитих воєначальників, які люблять Єгипет і свого царя, який турбується за них. Якщо наші народи поєднаються, то можу запевнити, що люди не голодуватимуть і молодики не втікатимуть до Антогонідів. Вони матимуть добру платню й служитимуть нам. Перелітна комашня не появлятиметься на посівах. Наші жерці знають, як це робити, мають великий у тому успіх. Єгиптяни хочуть мирно жити з антіохівцями й порівно ділити господарські здобутки. Нам відомо, що ваші номархи, які управляють землями, що колись належали фараонам, приїжджають до Олександрії, привозять великі гроші, купують вродливих гетер і ведуть розгульне життя, бешкетують, торгують рабами та кіньми, а ваші люди бідують. Чому? Бо Антіох був слабим царем. Ми швидко наведемо порядок, знаємо як робити, маємо великий досвід. Номархів, які обкрадають державу, продамо в рабство, а злодіям постинаємо голови. Ти мене зрозумів?
- Так, зрозумів і сприймаю ваші мудрі поради. Єгипет велика й відома світові країна. З дитинства я мріяв побувати у вашому славному царстві, подивитись єгипетські дивовижі, про які з великим захопленням розповідають мандрівці; побувати в святилищах богів, прочитати священні написи на саркофагах фараонів, які покоються в пірамідах - у вогні, що палає всередині. Єгипет люблю здавна.
Птолемей підійшов до Демосфена й поклав руку йому на плече:
- Радий чути таке від друга моєї дочки. Залишайся в Олександрії. В Антіохію поїдеш з моїм сином Евергетом. Береніка просить його в гості. З дитинства вони люблять одне одного. А щоб у дорозі не пограбували розбійники, дам надійну сторожу.
- Щиро вдячний, вседержителю Верхнього й Нижнього Єгипту, - учтиво подякував Демосфен. - Усе, що почув від вас, розкажу цариці. Вона буде рада й щаслива.
Цар звелів дворецькому Неарху поселити Демосфена в будинку оракула й взяти на повне царське утримання, як дуже поважного гостя. Дав знати, що аудієнція закінчена. Але Демосфен продовжував стояти.
- Щось не так? - запитав цар.
- Насмілюся просити за конярів... Сімнадцять років тому плем'я конярів, рятуючись від Антіохових поборників, втекло з Вавилонії й за вашою згодою поселилося в Єгипті. Вони просять вашого дозволу вернутися на свою прабатьківську землю. Люди племені не любили Антіоха, ворогували з ним і полювали на його збирачів податі. Їхні хлопці неодноразово брали участь з вашим військом у походах на Антіоха. Вони хочуть залишитися вашими вірними людьми, воювати проти спільних ворогів і вирощувати коней для вашої армії на рідній землі.
- Чому саме ти просиш, а не вождь?
- Їдучи до вас, я потрапив у велику біду й вони врятували мені життя. Я зобов'язаний їм.
- Справедливо й похвально. Але з таким питанням звертаються не до царя, а до архонтів Канцелярії.
Неарх, який мовчки стояв біля дверей, зсутулився. Він очікував царського гніву, що не сказав посланцеві з якими проханнями не можна звертатися до царя. Але гніву не було. Птолемей подумки уже бачив лояльних до нього людей у далекій Вавилонії, які допомагатимуть йому там утверджувати свою владу. Тим більше, що вони конярі. І він удався в філософію:
- Хто має багато коней, той виграє війни. Ми маємо багато гарних коней, але їх завжди мало, як мало й молодиків, які б служили віддано у війську. Коней ми можемо купити, але де знайти мужніх, патріотичних хлопців? Їх не купиш, вони не продаються. Їх треба народити й духовно прив'язати до рідної землі. Колись фараони відпустили іудеїв у край, обіцяний їхнім богом, і тим позбулися письменних канцеляристів, оракулів, талановитих торгівців, майстрів політики, вчителів та інших спеціалістів. Ми про це пам'ятаємо й не хочемо повторювати помилки наших фараонів. Але, якщо посли вождя прибудуть, нехай звернуться до архонтів.
- Мій царю, посли в Олександрії. З ними я мав розмову. Вони задоволені, - сказав Неарх, а сам подумав: "Осирісе, порятуй!.. Я ж їх вигнав на вулицю й сказав, щоб не поверталися. Хіба міг подумати, що цар зацікавиться ними. Негайно треба розшукати їх, допоки не залишили столицю".
- Демосфен, ти задоволений відповіддю? - запитав Птолемей.
- Так, великий царю, вседержителю Верхнього й Нижнього Єгипту, цілком задоволений. Пробачте за необізнаність і банальні запитання. Знаю, що дрібними справами цар не займається, але існують винятки.
Цар схвально кивнув головою й сказав, що довше не затримує.
Дворецький провів Демосфена до внутрішнього двору, затисненого з трьох боків житловими спорудами.
Тепер Неарх запобігав перед ним. Вибігав наперед, учтиво кланявся й відчиняв двері. Ще б не запобігати! Сам цар Птолемей уласкавив його великою милістю, звелів поселити в будинку оракула, де можуть тимчасово жити тільки чужоземні царі та неархи. А ще звелів видати крупну суму грошей на денні витрати, вручити царський ярлик і закріпити за ним служницю з царських покоїв. Таке трапляється не часто.
Пригадується, що років десять тому від грецького царя приїхала його донька з листом, в якому цар просив Птолемея допомогти йому у війні з римлянами. Тоді Птолемей воював з Антіохом і сам потребував допомоги. Хотів відмовити, але не відмовив. Дівчина своєю вродою й лагідністю причарувала. Він замирився з Антіохом і надіслав цареві військову допомогу, але дочку залишив при своєму дворі. Згодом вона стала його другою дружиною й тепер посідає не останнє місце в ієрархії єгипетських царів.
- Шановний дворецький, чому цар назвав мене скіфом? Хіба я схожий на скіфа? - запитав Демосфен.
- Цар не помиляється. Птолемеї дуже шанують скіфів, вони допомогли їм стати царями, - відповів Неарх і попросив зачекати його на подвір'ї, а сам пішов до будинку, що стояв зліва палацу.
Тільки тепер Демосфен відчув нервове відпруження, хоч у скронях ще хтось постукував молоточками й подзвонював у вухах.
Він не очікував такої успішної зустрічі з царем. Думав, що будуть допитувати, підозрюватимуть у нещирості й недостовірності доказів, а сталося зовсім інакше: цар сприйняв усе без сумніву. Першу частину доручення друзів виконано. Тепер залишається молитися й терпеливо очікувати нових розв'язок.
Він дістав з кишені фігурку божка, довго розглядав, але почуття божественності не відчув.
Небезпека й труднощі залишилися позаду, душа раділа успіхом, народжувались оптимістичні думки, які не залишали місця для бога. Він знову поклав фігурку до внутрішньої кишені й пішов до конов'язі, що була під розкішним кипарисом, і сів на довгу дерев'яну перекладину.
Сонце вже було на заході й лапасті тіні від високих дерев мережили кам'яну бруківку двору.
На ґанку, обставленому скульптурними зображеннями єгипетських богів, біля вхідних дверей палацу стояла сторожа при коротких мечах і довгих списах. У скісному сонячному промінні ярими вогниками виблискували наполіровані мідні наконечники списів. Коли незнайома людина наближалася до дверей, сторожа, схрестивши списи, зупиняла її й тримала так, допоки не приходив дворецький.
Із вулиці на подвір'я в'їхала царська колісниця, запряжена парою вороних добре вгодованих коней. Із колісниці зійшли простоволосий чорнявий чоловік років під сорок і молода вродлива жінка. На чоловікові була перепоясана парчева туніка. І туніка, і гордовита постава чоловіка свідчили, що приїхав високопосадовий чиновник. Він швидким широким кроком пішов до палацу, невдоволено блиснувши чорними очима на Демосфена, коли проходив мимо.
За ним у шовковій голубій сукенці, яка тісно облягала тонкий стан, дріботіла жінка, хлопаючи по бруківці новенькими, прикрашеними золотими накрапами сандаліями з вичиненої волової шкури. Вона зупинилася біля Демосфена й вони зустрілися поглядом.
- Хто б ти не був, - награно кокетуючи, сказала жінка, - раджу пошвидше звідси втікати, бо прийдуть вартові й навчатимуть правил поведінки.
- Правил поведінки?
- Ти не привітав царевого сина.
- Як його звуть?
- Евергет.
- Тю-тю-тю!.. Ось він який!.. А ти хто така? Як звати?
Жінка стенула плечима, пальцями правої руки, на якій були золоті широкі персні, поправила довгу коштовну сережку на мочці вуха, й нічого не відповівши, пішла до ґанку палацу.
На порозі будинку появився Неарх і рукою поманив Демосфена до себе.
Коли йшли до оракулового будинку, Демосфен запитав:
- Шановний дворецький, скажіть, будь ласка, хто ота жінка, яка приїхала з Евергетом? Вона його дружина?
Дворецький Неарх з цікавістю подивився на нього й відповів:
- Ви вже познайомилися з сином нашого царя? Вітаю. Йому нароковане довге й успішне царювання.
- Це я знаю. Скажіть, хто ота жінка та як її звати?
- Вона вам сподобалася? Касандра всім чоловікам подобається. Має добре серце й розум.
- Так хто ж вона? - наполягав Демосфен.
- Гетера.
- Повія?
- Жриця кохання храму бога Амона-Ра. Своєю вродою вона, кажуть, подібна до Олімпіади, яка також була гетерою, але народила цареві Македонії Філіпу сина Олександра. Той син у дорослому віці пішов війною на персів, звільнив від них Єгипет і сам коронувався на фараона.
- Це я знаю. Скажіть, чому будинок, в якому мене поселяєте, називається оракуловим? Там оракули?
- Там мешкає один царський оракул. Юдей. Він першим вас зустріне, бо все бачить і чує першим. Така цікава людина.
- Розумний?
- Як усякий письменний віщун і звіздар.
Вони зайшли до цегляного будинку й широкими мармуровими сходами вийшли на другий поверх. Дворецький пішов попереду затемненим коридором і попросив Демосфена йти за ним. Пройшовши кілька метрів, відчинив двері в простору мебльовану розкішними стільцями, кріслами, столом і ліжком кімнату. Як тільки стали на поріг, з дверей суміжної кімнати визирнув лисий, чорнобородий, присадкуватий чоловік і з удаваною радістю вигукнув:
- О-о-о!.. Я маю нового гарного сусіда! Прошу завітати до мене.
- Дякую, але не зараз, - чемно відповів Демосфен.
- Розумію, розумію... Людині з дороги треба відпочити.
Помешкання було чисте, світле з вікнами на море.
Неарх дістав з кишені срібну невелику медаль із рельєфним зображенням портрета царя Птолемея. Медаль мала дірочку, в яку була протягнена шовкова голуба стрічка, зав'язана кінцями вузлом. Він підійшов до Демосфена й урочисто повісив йому на шию:
- Це ваш двірцевий пропуск. А це, - він витяг з іншої кишені шкіряну калитку й з неї висипав на стіл кілька золотих монет, - це на проживання.
Демосфен з великим подивом дивився на щедрі подарунки. За які послуги? Що надумав цар? Адже просто так царі не платять. Він навіть не подякував, стояв і мовчав.
Коли Неарх вийшов з покою, не роздягаючись, приліг на ліжко й негадано заснув.
Прокинувся в напівтемряві. У вікно дивилося сіре небо й він подумав, що це ранок. Але це був вечір. Будинок стояв на пагорбі й з вікна було добре видно частину міста в долині, освітлену місяцем, і морське прибережжя з вогнищами торгівців, і Фароський маяк, що блимав підсліпкуватим оком.
Спати не хотілося й він вийшов у коридор, сходами піднявся на плаский дах. На даху в широкому з високою спинкою кріслі сидів оракул і дивився в небо.
- Прошу, прошу, - не повертаючи голови, сказав оракул. - Сідайте в крісло, що поряд мене, і втішайтеся зоряним небом. Ви тільки подивіться, яка чистота!.. Яка висота!.. Які звуки й кольори!
- Ви чуєте звуки зірок?
- Якщо дуже забажаєте, то й ви почуєте. Зірки між собою розмовляють. У них там чіткий і розумний лад; не воюють і не знищують собі подібних, живуть мирно й радісно, тримаються гармонії занебесся. Своєю довершеністю приваблюють людей. Люди хочуть навчитися їхньої мудрості, але це не вдається.
- Мені сказали, що ви довголітній царський оракул, ворожбит на зорях.
Оракул випрямив спину, обличчям повернувся до Демосфена:
- Це правда, що довголітній оракул. Моєму попередникові цар зітнув голову за те, що не передбачив його поразки у війні. Мені, слава богу Ієгові, ще вдається тримати голову на плечах. Але хто скаже, скільки ще днів чи років? Зорі не відповідають на такі запитання. Мене звати Рувим. Таке ім'я дав батько в честь моїх дідів Рувимів. А вас звати Демосфен? Гарне ім'я, воно від еллінів.
- Звідки вам відомо моє ім'я? Ми з вами не зустрічались.
- Добрий чоловіче, я не питаю, звідки ви приїхали, але знаю: з Антіохії від Береніки. На землі нічого таємного немає. Рано чи пізно таємне спливає нагору, різниця тільки в часі.
Демосфен відчув неспокій, подумав: "Чи не знає чого більше про мене?"
Рувим помітив його неспокій на обличчі, замовк - він добре розумівся на характерах людей, був неабияким психологом.
- Пане Рувиме, я люблю слухати розумних... Мені цікаво слухати вас, - почав говорити Демосфен, плутано підбираючи слова. - З молодих років я мріяв... Хотів бути звіздарем, але бог розпорядився інакше. Мені залишається тільки дивуватися зоряній гармонії та мріяти про висоту занебесну, з якої можна було б побачити істину.
- Істина в людині. Щоб її пізнати, не потрібно лізти на небо. Ви сумніваєтесь? Це похвально. Сумнів - початок мудрості. Одна людина мені казала: хто не сумнівається, той не досліджує; хто не досліджує, той не прозріває; хто не прозріває, той залишається в сліпоті.
Рувим піднявся з крісла, підійшов до краю покрівлі й ліктями зіперся на поручню балюстради. Тепер Демосфен побачив, що він у довгополій білій халамиді, яку носять єврейські священики. На голові біла маленька кругленька шапочка, на ногах шкіряні шльопанці. Він мовчав, споглядаючи море й вогні смолоскипів на пришвартованих до берега кораблях.
На покрівлі, мов дві білі примари, появилися гладкошерстні коти. Вони повільно, з почуттям своєї винятковості, пройшлися по даху й сіли на виступі стіни. Раптом один із них затягнув довгу котячу пісню про розбите кохання.
- Брись!.. Брись! - замахав руками Рувим. - Не люблю котів, але мушу терпіти. Єгиптяни фанатично шанують їх, вважають за священних тварин. Богиня Бубаста має вигляд кішки, а бог Ра, щоб перехитрити свого суперника бога Сета й знищити його, прибирав вигляду кота. Коти це знають і поробилися агресивними й нахабними. Ви помітили, як отой кіт, що сидить зліва, зиркає на мене? Нахаба розуміє, про що кажу. У вашому краї котів багато?
- Вистачає, але люди до них ставляться без особливої любові, крім Береніки. Вона дуже любить кицьок.
- Кажуть, ви друг Береніки й маєте дружину.
- Вірно кажуть, але не такий друг, як ви подумали. Я воєначальник.
- Командуєте великим військом?
- Невеликою столичною заставою.
- Розумію: багато війська - багато проблем. Як ви гадаєте, коронованою царицею Селевкідії буде Береніка чи Лаодіка? - продовжував випитувати оракул. - Вони обоє розумні жінки й обоє хочуть бути коронованими.
- Так, обоє мають право на корону.
- Ваша правда, добрий чоловіче. Мають право на владу, - Рувим спробував всміхнутися, але в нього не вийшло й він продовжував. - Влади, якою б великою вона не була, владолюбцеві завжди мало. Влада, як хмільний напій, п'єш і хочеться. І чим більше п'єш, тим більше хочеться. А коли приходить час губити її, власник влади здатний на найганебніший вчинок, аби її зберегти. Я говорю правильно?
- Так, розумію, - погодився Демосфен.
- Скажіть, ви хотіли б бути царем? - раптом запитав Рувим. - Не відповідайте. Такої людини нема, яка б не захотіла посидіти на троні. Я також не проти, але що скажуть люди? Щоб бути царем і успішно правити державою, треба щось мати в собі. А таке дається тільки богом. У мене такого немає. У вас може бути, ви людина мужня й витривала... Щоб пройти спекотливу пустелю без води й харчів, треба мати велику мужність і наполегливість. На вашому місці я не йшов би через пустелю, а поїхав би на верблюді. Гойдався б у сідлі й не думав би про воду та їжу. Одначе, не люблю верблюдів, вони не з нашої землі - ліниві й вередливі. Люблю віслюків. Віслюки працьовиті й мудрі. Ви звідки приїхали до нас? Не відповідайте. Поїдете не скоро.
- Як!.. - мимовільно вихопилося в Демосфена. - Цар пообіцяв за тиждень-два.
- Людям дано помилятися, у тім числі й царям. Великі державні справи швидко не робляться.
Демосфен зрозумів, що Рувимові багато що відомо про нього. Він міг довідатися від послів, які приїхали з ним, а також від караванників, що з Антіохії. Тут нема таємниць. А якщо знає більше? Від такої думки йому зробилося млосно. Закрадалася підозра. Оракул перестав йому подобатись. Демосфен поклався на втому, - хоче відпочити, бо на завтра запланував багато що зробити, - й пішов до лазу, щоб зійти з даху. Але Рувиму не хотілося залишатися самому, він сказав:
- Не поспішайте, подивіться, як гарно падають зірки. Це повідомлення про народження нових зірок, яким повинні старі поступитися місцем.
Але Демосфен уже не слухав, ішов до лазу.
- Чоловіче! - гукнув Рувим. - Будьте обережні, не спіткніться на сходах, вони вузенькі.
- Постараюся, - відповів Демосфен, а сам подумав: "На які сходи натякає оракул? Крокодил би його злопав!"
За північ пішов дощ. Його довгі батоги висіли над принишклими будівлями, помаранчевими садами, порожнім берегом і убогими хижами рабів. Раптом спалахнула блискавка, яро освітила помешкання, потім гучно з розбігом по всьому небу розкотився могутній грім.
Демосфен зашморгнув фіранками вікна, ліг у ліжко, очі йому склепились і він заснув. Спав довго. Розбудила служниця. Вона стояла біля ліжка в короткій, вище колін спідничці; у лівій руці тримала чашу з водою, а правою торсала Демосфена за плече:
- Пане... Пане, я принесла воду вмиватися й прибирати покої.
- То вмивайся й прибирай, - спросоння сказав Демосфен.
- Ні, ні!.. Вам умиватися.
Вона зайшла у суміжну кімнату, там залишила чашу з водою й повернулася назад. Стояла перед ліжком худенька, низенького зросту, на голові копиця безладно розсипаного волосся, на щоках круги червоної сухої охри. І тендітною поставою, і великими очима, і видом дитячого обличчя нагадувала велику ляльку.
- Вам щось потрібно? - запитала вона, граючи очима.
- Дякую, дитинко. Поки що нічого не потрібно.
- Я не дитинка, я доросла жінка, - ображено сказала служниця.
Демосфен розсміявся. Йому пригадалася Амата з її наївною дитячою простотою, яка також ображалася, коли звав дитинкою. Перед очима стала Іда з гіпнотизуючими чорними очима й чарівною усмішкою. Де вона? Що зараз робить?.. Мабуть, просить заспокійливих трав у лікаря - пивовара або мириться з Дарієм. Думав поїде від них і одразу забуде. Але не відпускають вони його, стоять пред ним, тривожать душу.
- То вам нічого не потрібно? - знову запитала служниця.
- Не потрібно. Прибирай кімнати й дозволь мені одягнутись, - аж гримнув Демосфен.
Служниця з рабською покірливостю кивнула головою й мовчки пішла в іншу кімнату.
Після сніданку він вирішив подивитися місто, пройтися до пристані, побувати на ринках.
Дощ ущух, небо звільнилося від хмар і сонце поспішно збирало роси на травах та листях дерев. Він ішов кипарисовою вулицею вниз до моря з відчуттям безпричинної радості й повноти сил, як це трапляється після успішно виконаної роботи. Вулиця була брукована, забудована цегляними будинками, в яких знаходилися крамниці, кав'ярні, а окремо - торгові ятки з побутовим крамом. Зустрічались майстерні під похилими дахами, де лагодили або шили одяг, взуття, кінську та верблюжу збрую, виготовляли бурдюки для води й вина, точили мечі, ножі, наконечники списів, воєнних дротиків тощо.
По вулиці пробігли босоногі, галасливі діти, за ними, голосно дзявкаючи, гналося волохате цуценя. Із бічної вулиці вийшов худосилий, непевного віку чоловік з лозяним кошиком, зупинився біля кав'ярні й довго копирсався в діжі для сміття. Люди, не звертаючи на нього уваги, проходили без поспіху, байдужі, без цікавості, як до звичайної чужої праці.
Демосфен прийшов на перехрестя вулиць, що утворювали майдан з фонтаном у центрі, і там, у кав'ярні пообідав смаженою рибою, приправленою соусом з гіркого перцю й цибулі, випив кухоль кіпрського вина.
По обіді збоку моря приповзли вагітні дощем хмари. З магнієвим спалахом загрюкав грім. Тучі одразу, мовби з переляку, вихлюпнули із себе на місто море дощу. Вулицями побігли брудні ручаї, на рівних місцях утворилися калюжі.
Демосфен забіг до критої галереї, притуленої до будинку з колонами. Там уже були городяни, які також заховалися від дощу.
Хтось сказав:
- Антіох помер, корону залишив Береніці.
- Правда?!
- Правда. Тепер Береніка цариця. Незабаром варварську свою державу приєднає до Єгипту.
Люди в галереї збадьорилися, зарухалися, загомоніли:
- Слава богам!.. Єгипет дочекався свого часу. Землі фараонів повернуться Птолемею.
- Допоки цар не винищить усіх антіохівців, миру не буде.
- Буде. Цар знав, що робить, коли віддавав дочку за пузатого варвара Антіоха.
- Хай живе Птолемей!.. Смерть варварам!.. - хтось пискляво вигукнув із гурту.
Демосфенові неприємно було слухати викрики шовіністично настроєних єгиптян і він пішов попід стіною уздовж галереї. У кінці галереї стояв невисокий дерев'яний частокіл, за ним - дворик, затиснений будинками. Перед одним з будинків стояли рядами кам'яні й теракотові статуї - зображення єгипетських богів.
Злива раптово як появилася, так і притихла. Але небо ще моросило й крупні краплі дощу падали з гілок дерев на статуї.
З будинку вибіг чоловік у крислатому головному уборі й рогожаним покривалом у руках. Зупинився біля високої білої статуї й накрив її покривалом, але налетів поривчастий вітер, схопив покривало й потягнув його по дворі. Чоловік швидко побіг по калюжах, догнав покривало, знову накрив статую, але вітер не вгавав, шарпав рогожу й чоловік стояв і тримав її руками.
Демосфен мовчки спостерігав за чоловіком і його невтішною роботою, раптом гукнув:
- Друже, плюнь на дурну роботу!.. Дощу вже не буде, іди до хати!..
- Що він сказав? - почув Демосфен за спиною.
- Думає, що розумніший за Клеофарда. Ви чули, що сказав?
- А що сказав?
- Сказав, щоб скульптор плюнув на бога Хонсу, сина Амона й Мут, та йшов до хати.
- Як!.. - одностайно вигукнуло кілька присутніх. - Він плюнув на бога Хонсу?! Хто він такий?
Люди загомоніли, перепитували один одного: - "Що він сказав?" - "Як він посмів?" - "Хто він такий?" - "Де він? Хто він?". Вони тісним колом оточили Демосфена й кричали йому в обличчя:
- Ти хто, що паплюжиш бога Хонсу!? Варвар? Звідки приплентався?
- Люди, я нічого поганого не сказав, - почав виправдовуватися Демосфен, але його вже ніхто не слухав.
- Не вірте йому. Я його знаю! - хтось крикнув зліва гурту. Демосфен подивився туди і побачив Дарія. Він розштовхуючи людей, пробирався до нього й вигукував:
- Я його знаю. Він селевк з Антіохії!.. Він повбивав моїх батьків!.. Я його знаю!
Люди притихли... І раптом усі разом зі злобою й ненавистю закричали, залементували:
- Негідник!.. Він плює на наших богів!.. Убити його!
Кілька чоловіків схопили Демосфена за руки, притиснули спиною до стіни.
Шалений галас і викрики долинули до корчми, що була навпроти галереї. Звідти вибігло чотири п'яних завсідників, запитали в людей:
- Чого горланите? Що трапилося?
- Антіохівець плюнув на бога Хонсу.
- Де він?! Дайте мені його!.. - загорланив клишавий, простоволосий, без правої руки п'яниця. - Дайте мені його. Ага!.. Це він! Він мені відрубав руку в бою, коли ходив на Антіоха!
Люди ще більше обурилися, кричали:
- Повісити!..
- Відрубати голову!
- Відрубати руку й віднести цареві!..
Скульптор Клеофард, який мовчки стояв осторонь, зрозумів, що прикрий інцидент, в якому повинний він, набирає загрозливого стану й може привести до трагічних наслідків, почав утихомирювати людей, але його ніхто не слухав. Дарій, люто зиркаючи на Демосфена та жестикулюючи, кричав:
- Цей селевк викрадав наших дівчат і ґвалтував у плавнях. Сам бачив! Він злодій!..
Це переповнило чашу терпіння присутніх.
- Чого роздумувати... Повісити і - все! - викрикнув булькатий кощавий чоловік і поліз на гіллясте дерево, щоб закріпити зашморг. Безрукий вмить схопив лівшею Демосфена за петельки й шарпонув так, що верхній одяг розірвався навпіл. Безрукий, побачивши на оголених грудях царський ярлик, остовпів. Хтось сказав:
- У нього царський ярлик. Він царевий родич.
Першим із дерева стрибнув кощавий і чкурнув за ріг будинку. За ним слідом подався Дарій, а безрукий, розштовхуючи спантеличених людей, швидко покривуляв вулицею до пристані. За хвилину галерея спорожніла.
Демосфен і Клеофард, приголомшені подією, стояли по різні боки частоколу й винувато дивилися один на одного.
Першим заговорив скульптор:
- Як будемо звертатися?
- Звертаймося на ти. Ми, здається, однолітки.
- Здається так. Але я не царський родич. Чому одразу не сказав, що маєш ярлика? У нас кривдників царевих гостей карають смертю. Можеш доповісти Птолемею. Усіх знайдуть і покарають.
- І тебе?
- І мене. Скажуть, що винен я, бо непорозуміння сталося через мою незграбність і вайлуватість, і ще наплетуть різних дурниць... Наші люди морально змаліли, зіпсувалися, піддалися чужинській культурі.
- Антіохівській?
- Антіохівці нашій культурі не загрожують. Лихо від греків. Вони зневажають єгипетську мову, традиції й заповіти фараонів.
- Наші народи дуже різні за культурою і мовою, - сказав Демосфен.
- Різні боги, то різні й народи. Це правильно. Арістотель казав, що народи, як особистості, зникнуть, якщо матимуть одну мову й культуру. Вони існують тільки тому, що кожен хоче бути кращим іншого. Дух змагання - дар богів.
- Арістотель - грек, він виховав Олександра Великого, який поневолив Єгипет і коронувався на фараона. Чому ви симпатизуєте Арістотелю?
- Його вихованець Олександр не поневолив, а звільнив Єгипет від надмірно жорстоких і диких персів. То чому б не симпатизувати?
Розмова урвалася, як розривається струна, яку натягнули на дуже високий тон. Вони зрозуміли, що не про це треба говорити, коли ще не знають один одного. І Клеофард змінив тему, почав розповідати про скульптурне мистецтво, технологію ліплення статуї, творчі пошуки, успіхи й невдачі в роботі скульптора, про те, що цар знає його радикальні патріотичні погляди, які не співпадають з його царськими поглядами, але терпить, бо іншого такого скульптора, як він, ніде немає. За його скульптури та рельєфи за морем і горами дають великі гроші, й Птолемей пишається, що має такого скульптора.
- Ми, єгиптяни, не дозволяємо цареві поселяти на нашій землі Олімпійських неправдивих богів, які не мають божої сили, а тільки те й роблять, що бенкетують на горі Олімп та полюють на вепрів. Наші боги мудріші, вони живуть на землі поряд з нами й навчають своєї мудрості й розважливості.
- Може, й так. Але я сьогодні чув, як єгиптяни говорили зневажливо про своїх сусідів і ладні вбити їх тільки за те, що вони інші. Це виховання хіба не від ваших богів? - запитав Демосфен.
Клеофард зніяковів, хотів щось сказати, але на вулиці появилася кавалькада вершників і він промовчав.
На баских гривастих конях їхали воєначальники з почтом. Кавалькада звернула на бічну вулицю й помчала на пагорб, де стояв царський палац. За кілька хвилин на вулиці появився гурт рабів. Вони несли ноші, на яких сидів якийсь чванливий високопоставлений чиновник. Проїхали колісниці й візки номархів, управителів провінцій. На конях промчали командири міської сторожі. Мешканці столиці вітали їх помахами рук, висловлювали своє захоплення.
- Клеофарде, чому вони всі одночасно приїхали в Олександрію?
- Цар не часто скликає свій електорат... Це може бути або на велике гульбище, або... нова війна. Завтра довідаємося. Ти можеш дізнатися в свого сусіда-оракула. Він напевне знає. Рувим дуже загадкова людина, наперед знає, де що було й де що буде. Цар Птолемей шанує його, бо дає точні прогнози. Кілька років тому його попередник заплатив головою за невірний прогноз. Він пророкував, що війна, яку вів Птолемей на півдні, буде успішною. Сталося навпаки: цар зазнав поразки.
- Про це Рувим мені розповідав.
- Розповідав? А не говорив, чому нарекли тебе Демосфеном? Ім'я твоє еллінське. Птолемеї також із еллінів. Тобі в цьому пощастило.
- Не вгадав. Цар сказав, що я скіф.
- О, в цьому тобі ще більше пощастило. Птолемеї зобов'язані скіфам царською короною. Придворні скіфи в столиці вбили Олександрового брата й сина й посадили на єгипетський трон Сотера, Птолемея Першого. Ти куди йшов, до караванників? Угадав?
- Угадав. Треба зустрітися з деякими людьми.
- У подертому одязі? Ходімо до мене, дружина полагодить.
- Згоден і наперед дякую.
Караванників з Антіохії він знайшов без особливих труднощів. Вони вже продали свій товар перекупникам і збирались повертатися додому. За невелику мзду домовився з власником каравану передати листа Протею, в якому пише про свою зустріч із царем та своє враження.
Довготелесий власник каравану з моршкуватими щоками, великим горбатим носом і гострими плечима, низько кланяючись, запевнив, що листа особисто вручить адресатові, бо він ще хоче володіти караваном і бути шанованою людиною. Вони зайшли до кав'ярні. Демосфен купив два келихи вина й почастував караванника. Караванник любив випити за чужі гроші. Прицмокуючи, швидко пив і просив купляти ще й ще. Його обличчя розм'якло, порожевіло, а язик розв'язався:
- Я тут маю єгиптянку, хочу забрати з собою в Антіохію.
- Гарна? - запитав з цікавістю Демосфен.
- Богиня!.. Обличчя - во!.. Сідниця - во! - він руками показував, які великі й круглі її частини тіла. - Груди - во! Красуня! Вона тут...
Не встиг він закінчити речення, як до них підійшла кругловида з похітливими темними очима молода жінка.
- Філло, ти тут?! - радісно вигукнув караванник.
- Сам бачиш, що тут. Чого питаєш? Знову п'єш. Не поїду з тобою, проп'єш і мене й караван.
Караванник винувато зашморгав носом:
- П'ю, але не за свої гроші. Цей пан пригощає.
- Правда? - запитала Філла.
Демосфен кивнув головою, що правда.
- Він царевий гість, має ярлика, - з похвальбою промовив караванник. - Він і платить.
Обличчя Філли одразу змінилося, суворість зникла, появилася привітність. Вона без запрошення сіла за стіл напроти Демосфена.
- Мене почастуєш?
- Не можу відмовити такій чарівній жінці. Що п'єш: вино? пиво?...
- І вино, і пиво.
Караванник схопився на ноги й гукнув:
- Господарю! Агов!.. Принеси три келихи вина, три помаранчі, три коржі й три шматки козиного сиру. Швидко!..
Філла, поїдаючи очима Демосфена, мовби невільно налягла грудьми на стіл і крупні засмаглі перса випали із глибоко декольтованої кофтини на стіл. Не моргнувши оком, стріпнула головою і чорні лискучі, як смола, кучері затрусились над її брунатним чолом.
- Цей, - вона очима показала на караванника, - хоче мене купити. Обіцяє багато, але я не вірю. Таких обіцяльників добре знаю: багато говорять, дуже багато обіцяють - мало платять.
- Не базікай, - озвався караванник. - Я вже дав тобі купу грошей.
Філла від обурення сплеснула руками:
- Три драхмочки називає купою грошей!.. Щоб тебе лев злопав!.. Я коштую більше й це ти знаєш! Не поїду з тобою.
Демосфенові не цікаво було слухати теревені непримиримих двох застільників, він поклався на невідкладні домашні справи, подякував за товариство й вийшов з-за столу. Філла далеко проводжала його, кокетуючи, допитувалася, коли він знову прийде, щоб зустрітися без верблюда - караванника. Вона тут народилася й знає, хто чим торгує та хто які гилить ціни на дефіцитні товари.
- Прийдеш? Приходь, одержиш не купу грошей, а купу задоволення.
Демосфен, щоб відчепитися, сказав:
- Прийду.
Царське подвір'я було густо захаращене колісницями, ношами, візками, збруєю, тюками з фуражем тощо. Коні стояли біля прив'язі й коло них вештались раби - стайничі. Щоб пройти до оракулового будинку, Демосфенові треба було пробиратися поміж тюків і колісниць. Попереду нього йшли три чоловіки в довгих халамидах. Вони зупинилися біля легкої, оздобленої сріблом та золотом колісниці, й почали між собою про щось говорити. Демосфен також зупинився й тоді почув як хтось постукав злегка пальцем йому в спину. Обернувся й побачив Рувима.
- Це ви? - запитав оракул.
- Я.
- Ви ідете?
- Іду.
- А ті, що попереду, йдуть?
- Підуть.
- Ви їх питали?
- Не питав, але знаю, що підуть.
- Щоб ви були здорові! Я вам співчуваю за прикрий інцидент у галереї. Самі винні. Не треба було ховати ярлика.
Демосфен здивувався. Звідки він так швидко довідався? Правду кажуть - загадкова людина.
- Ваші знання мене вражають, шановний пане Рувиме.
- Не кажіть так. Людині завжди хочеться багато знати, але існує парадокс: чим більше знаєш, тим менше знаєш. Тому й копирсається людина в мотлосі чужого знання. Бог Ієгова сказав: Усе знаю тільки я. Але людину цим не заспокоїш, вона хоче також усе знати.
На ґанку царського палацу появився дворецький Неарх. Він щось сказав підлітку, який стояв поряд нього. Той ствердно кивнув головою, шмигнув поміж колісниць, перестрибнув через кінську упряж і як стій зупинився перед оракулом:
- Пане іудею, вас викликають.
- О, чули?! Уже й викликають, - невідомо кому сказав Рувим і тут же звернувся до підлітка. - Чого стоїш? Скажи: іду.
Підліток, як появився, так саме швидко й зник.
- То ви ідете? Чули? Мене викликають. Я потрібний їм.
Цар Птолемей зібрав свій електорат у великій колонній залі. Коли Рувим зайшов до зали, царя ще не було й він, схрестивши руки на грудях, підходив до знайомих номархів, управителів земель, та воєначальників, кланявся й говорив:
- О мужній Катоне, ти не знав поразок у війнах, бажаю тобі нових звитяг!
- О мудрий номархе Ромуле, ти зумів навести порядок у провінції, виростити високий урожай ячменю та ямсу, бажаю тобі подальших успіхів!
- О шляхетний Трояне, ти без втрат переміг злодійських нубійців. Бажаю міцного здоров'я.
- О високий духом Тадею...
Привітавши таким чином знайомих, він пройшов на праву половину зали до писаря, який сидів за столом, і сів у крісло поряд.
У колонній залі йому доводилося бувати багато разів і щоразу бачив у ньому щось нове: написи чи статуї, чи килими, чи щось інше. Ось і сьогодні бачить, що на троні виблискують нові золоті прикраси, а над ним у верхній частині стіни червоною фарбою написані імена коронованих фараонів, які правили Єгиптом до божественного Сета, фараона династії Рамсесів. "Мабуть, Птолемей цим хоче сказати, що він уже володіє всіма землями, якими володіли давним-давно фараони" - подумав Рувим і ще з більшою цікавістю оглянув залу. Зліва на постаментах з чорного мармуру біліють портретні скульптури фараонів, а на відстані трьох метрів від них - статуя, зображення богині справедливості й правосуддя Маат з крилами страуса. Стіни зали прикрашені малюнками та рельєфами на теми царського побуту. На колонах, що підтримують високу стелю, виписані гірлянди квітів і пальмового листя. Двері зали виготовлені з оливкового дерева, інкрустовані слоновою кісткою та дорогоцінним металом. Від вхідних дверей до трону лежить на підлозі, витканий з вовняної нитки, голубий килим...
Цар до зали зайшов у супроводі свого сина Евергета. Ступав повільно з почуттям зверхності. І подвійна двокольорова (біла й червона) корона, що символізує об'єднання Верхнього й Нижнього Єгипту, і золота діадема, що зображує богинь у вигляді грифа й кобри, які охороняють царя, і пурпурова тога з золотоглаву, надавали цареві особливої поважності, магічно впливали на присутніх.
Він статечно сів на трон, накривши ноги полою розкішної, пурпурової тоги. Присутні стояли.
- Мужні й чесні патріоти Єгипту, - звернувся Птолемей до присутніх, - я зібрав вас, щоб сповістити про смерть мого улюбленого зятя, царя Селевкідів Антіоха Другого. Тепер він у підземному царстві бога Осиріса й сидить поряд нього.
Присутні за традицією мовчки похилили голови й долонями провели по обличчю.
Моя дочка Береніка надіслала листа, продовжував говорити цар, - в якому пише про своє незадовільне здоров'я та підступні наміри Лаодіки, сестри й колишньої дружини Антіоха. Лаодіка оточила себе нашими недругами й веде антиєгипетську діяльність. На жаль, вона також має право на царську корону. Наші друзі, які там, просять прийти з військом на допомогу й навести порядок у державі. Чи згодні ви допомогти нашим друзям?
- Згодні! Згодні!.. - одностайно вигукнули воєначальники й управителі провінцій.
- Щиро дякую. Я вірив у вашу відданість. Прошу сідати.
Коли присутній електорат сів на стільці та крісла, Птолемей доручив Евергетові доповісти про нову економічну стратегію щодо Селевкідії та воєнний план, запропонований царем.
У ході доповіді Евергет сказав, що антіохівці тепер мають мале за чисельністю військо, воно погано вишколене й недостатньо озброєне, то досить буде п'ятнадцяти тисяч вояків, щоб надійно захистити й коронувати Береніку, а Лаодіку та її прибічників міцно тримати під постійним наглядом. Виступати треба якнайшвидше, наприклад, за три тижні. Іти дорогою, яка буде визначена пізніше. Воєтисячникам, номархам, архонтам, торгівцям, які мають торгівельні стосунки з заморськими державами, доозброїти когорти легіонерів і додатково завербувати молодих чоловіків до війська.
Евергет замовк. Цар знову запитав присутніх чи згодні вони з проектом плану. Одержавши позитивну відповідь, звернувся до Рувима, який мовчки сидів у глибокому кріслі, легенько пошарпуючи себе за кошлату бороду:
- Дорогий оракуле, ти все чув, про що тут говорилося, чули й боги, яких шануємо й наші серця перед ними відкриті. Тобі відомі тайни зірок, ти читаєш небесне письмо стожарів, розумієш мову світил, повідай нам їхні думки про наші наміри.
Рувим швидко звівся на ноги, на стіні повісив блакитного кольору полотнище із зображенням зоряного неба, позначеного білими, жовтими й червоними кружечками, колами, трикутниками, ієрогліфами, вертикальними й горизонтальними лініями.
Прийшов слуга з каганцем і запалив великі два світильники. Рвані тіні побігли по полотнищі, перефарбували символи, зарухалися, оживили оракулову небесну карту. Рувим повільно з шанобливістю одягнув високий синього кольору головний убір з блискучими кульками, через плече перекинув широкі парчеві стрічки з крупними діамантами, із кошика дістав метрової довжини змію й повісив собі на шию. Змія зарухалася, поповзла по обличчю, по крисах головного убору й там згорнувшись калачиком, завмерла. Затамувавши подих, присутні дивилися на оракула з потаємним острахом: дійство справило на них магічний вплив.
Рувим став між світильниками. На його обличчі читалася споглядальність і одночасно зосередженість над тяжкою проблемою. Він почав монотонно, гіпнотизуючим голосом говорити:
- Подивіться на зоряне небо, що на полотні. Воно над нашими головами, але не всі його бачать. Воно дише, рухається, пливе, повзе; воно розмовляє, але не всі розуміють його мову. Зорі кохаються й сваряться, чубляться й любляться, чинять війни й укладають угоди. Але нічого не роблять зайвого, що порушувало б гармонію небес. Проясніть свій зір і зробіть гострим слух. Ви опинилися в оточенні розумних пророчих зірок, які вкладають свій смисл у мої вуста. Матимете успіх там, де налагодите тісні стосунки з колишніми. Після тривалого очікування зробите правильний вибір... Будьте обережні, повертайтесь до висхідної точки, де яскрава зірка Андромеда зібрала свій рід. Там буде успіх, вони опікуватимуться вами. Яскравий Персей, що поряд Андромеди, буде джерелом тепла й зогріє й оживить розум, і дасть правильні поради. Зробите корисні придбання й отримаєте речові докази вашої правоти... Підете в місце, де були при гарній погоді, там матимете перемогу. Не ризикуйте в понеділок. Не все буде легко, але не відступайте, дні ітимуть вам на зустріч...
Оракул обвів туманним поглядом присутніх, які зачаровано слухали його. Переконавшись, що дійство вдається, продовжував:
- У четвер плани можуть різко змінитися, новий день відновить призупинений проект і наповнить водою нове русло річки. Розворушіть себе й скористайтесь відновленим днем. Перемогу поділите з тими, з ким перебуваєте в договірних відносинах. Ранок започаткує високі доходи, скарбниця переповниться золотом... Задумане буде несподіваним для тих, хто звернув з дороги, але зараз треба докласти великі зусилля, щоб усунути комашку...
Птолемей, який заворожено слухав оракулове казання, мовби прокинувся:
- Зачекай!.. Про яку комашку говориш? На якого царя натякаєш?
Рувим збентежився, але вмить опанував себе:
- Великі уми помічають найменшу комашку... Андромеда щось хоче сказати, але Персей заступив її вид. Треба зачекати кілька днів... Він зійде вбік і ми побачимо її вуста...
- Зачекати? Ми цього не можемо зробити. Ми не маємо часу, нас чекають в Антіохії, - невдоволено сказав цар.
- Так, так ми не маємо часу, - промовив воєтисячник.
Присутні загомоніли:
- Рувиме, ти сам сказав, що матимемо успіх. То немає потреби чекати. Кого чекати? Поганої погоди?
- Рувиме, ти сказав, що знайдемо втрачене, матимемо перевагу над ворогом, дні ітимуть нам назустріч. Чому ламаєш своє слово?
- Рувиме, скажи конкретно, коли вирушати в похід і вблагай світила, щоб нам показували дорогу.
Рувим не розгубився, з досвіду знав, що такі запитання будуть і він на них уже мав відповідь:
- Чекати доведеться рівно стільки, скільки потрібно буде небесам, щоб очиститися від мертвих очей. Ви можете приймати чи не приймати моє віщування. Не приймаєте? Робіть самі як знаєте. Мене не буде з вами. Поразки мене не влаштовують.
У залі настала очікувальна тиша. Здавалося, що вона не матиме краю. Першим її порушив цар:
- Те, про що сказав оракул, візьмемо до уваги, чекатимемо, але одночасно готуватимемося до походу. Зобов'язуємо шановного оракула ще раз звернутися до зірок і якнайшвидше довідатися про нашу долю.
Він звівся на ноги й патетично промовив:
- Панове, за роботу! Перемога буде за нами!
Минув тиждень. Із придворних ніхто до Демосфена не приходив, не цікавився, що він робить, де буває, які має наміри й плани. Царські слуги робили вигляд, що не помічають. Не раз запрошував архонтів на кухоль вина, але вони, покладаючись на невідкладні справи, відмовлялись. Хотів було пройти до головного архонта Канцелярії, щоб розпитати чи не було нових повідомлень з Антіохії, - не пропустили, сказали зачекати. Чекав годину. Тоді прийшов якийсь слуга й сказав, що архонт прийняти не може, він спішно від'їжджає й повернеться за три дні, якщо не затримається в дорозі. Вирішив зустрітися з Евергетом. Підстерігав на подвір'ї: якщо появиться, скаже, що він друг його сестри Береніки й любить та шанує її. Може, від нього довідається про дату виступу війська та скільки буде легіонів. Але Евергета не було.
Нарешті з вікна побачив царську колісницю. Вибіг з помешкання на подвір'я - в колісниці тільки Касандра. Він швидко пішов до конов'язі й сів на перекладину, думав: коли ітиме мимо нього в палац, тоді й зупинить її та розпитає про царевича. Але вона пішла не до палацу, а до будинку, що стояв напроти.
Невеселі думки почали частіше з'являтися, породжували почуття душевного неспокою. Про те, що Птолемей почне війну з антіохівцями, сумніву не було. Знати б коли, якою дорогою направить легіони та скільки їх буде? Такої інформації дістати не міг.
Майже щодня виходив у місто, блукав лабіринтами вулиць, приглядався до воїнів, вивчав настрої горожан, годинами просиджував у трактирах із командирами когорт, пригощаючи їх алкогольними напоями. Вони, довідавшись, що Демосфен друг царської родини й має ярлика, охоче й довірливо розповідали про себе й армійські порядки. Кожного разу, коли бував у місті, заходив до скульптора. Познайомився з його ласкавою дружиною й завжди, за звичаєм єгиптян, дарував їй пальмову гілочку - символ прихильності й пошани.
Демосфен і Клеофард були однолітками - кожному по тридцять вісім років. Вони непогано розумілися на живопису, літературі й релігійних обрядах. Тем для цікавих розмов вистачало. Особливо, коли Клеофард з палким почуттям патріотизму розповідав про свою країну, в якій народився, виріс і прив'язався до неї з синівською любов'ю.
- Я не можу бути спокійним, коли бачу, як мою батьківщину розпинають чужинці типу еллінів, - говорив Клеофард. - Вони люблять не Єгипет, а його багатства. Цар Птолемей намагається нав'язати чужу релігію, неправдивих еллінських богів; поза очі визнає бога Амона-Ра, а в душі молиться Зевсові; оточив себе розбещеними людьми й хабарниками, які за гроші гризуться між собою, мов звірі. Жадоба грошей і влади в державі - ось та причина за яку боги позбавили їх розуму. За фараонів у державі був добрий лад. Тепер такого немає. Ми, єгиптяни, хочемо повернути колишні порядки. Вітер дує в наш бік і його вже ніхто не зупинить.
Патетика й романтизм часто охоплювали його, особливо, коли торкався наболілих тем про долю Єгипту. Але не з меншою пристрастю він говорив і про мистецтво скульптури:
- Демосфене, будеш на пристані, придивися до статуї моєї роботи - крилатого лева з чоловічою голомозою головою. Хотів зліпити бога, а виліпив себе. А це тому, що боги дали нам право уявляти їх такими, як дозволяє наш розум і мистецький талант.
Коли здавалося, що все вже переговорено й вони замовкали, Клеофард брав скульптурний молоток і натхненно працював над якоюсь із статуй. Демосфен сідав біля нього на високому пні зрубаного дерева й зачаровано спостерігав за його чаклуванням.
- Клеофарде, ти знову ліпиш себе?
- Так. Я вже тобі казав, що боги схожі на тих, хто їх ліпить чи малює. Боги загадали людині загадку: що таке краса? І людина століттями ламає над нею голову. Хапається то за творення скульптури, то за малювання, то за поезію: може розгадка в них? Але там відповіді не знаходить. І людина знову й знову б'ється головою об стіну й не відає, що боги своєю загадкою заманили їх на дорогу творчості, яка тяжка й виснажлива, але й прекрасна, бо вона дорога творчості. Але чому тільки я говорю, а ти більше мовчиш? Це в тебе від природи?
- Від природи, Клеофарде, від природи. З дитинства люблю слухати скульпторів.
Клеофард розсміявся.
- Дякую. Приємно чути, що антіохівець шанує єгиптянина.
- В Антіохії жив мудрий чоловік Хазар. Він говорив, що краса має властивість єднати людей різних поглядів, - сказав Демосфен.
- Хазара знав і я. Він міг ходити крізь стіну. Такі таланти має наш оракул Рувим.
- Можливо. Але я не про це. Хазар багато розповідав про Єгипет - піраміди, саркофаги, мумії, храми, мастаби тощо. З молодих років я мріяв побувати у вашій країні й подивитися на оте дивовижжя. Але тодішні недружелюбні відносини між Птолемеєм та Антіохом були на перешкоді. Здається, що й тепер такої можливості не матиму.
- Щоб дістатися річкою Нілом до Гізі, де піднебесна піраміда Хеопса, або долини царів, що проти Фів, і там прочитати молитви й нагадати богам про себе, треба багато днів. Але можна побувати в храмах, які ближче. Знайди час - і я буду твоїм провідником. Пам'ятай: час - це простір, наданий людині богами для розвитку її здібності.
- Дякую за прихильність, Клеофарде. Намагатимусь щось зробити.
Сповнений почуттям дружби Демосфен повертався додому й Клеофард за традицією єгиптян кидав йому вслід сандалії, щоб не забував ще приходити.
У напівприсмерковому покої Демосфен був сам. Тиша й відчуття самоти настроювали на роздуми. Він думав про Клеофарда, єгиптянина, талановитого скульптора, який уболіває за єгипетську культуру, мову своїх предків і засуджує царя в насильницькому насадженні еллінської чужої культури. "Такі патріоти Єгипту можуть бути нашими спільниками", - подумав він.
У коридорі щось загупало. Демосфен прочинив двері й побачив чорномазого чубатого чоловіка.
- Ти хто такий? Що тут робиш? - запитав Демосфен.
- Це - я. Переказали, що перейшли річку.
Не розуміючи про що він говорить, Демосфен ширше розчинив двері. Густа темрява в коридорі відступила й чоловік, побачивши Демосфенове обличчя, розгубився:
- Це не ви?.. Мене тут немає. Я помилився... Біжу, - сказав незнайомець і побіг сходами вниз.
За чверть години до Демосфена зайшов Рувим. Він ввічливо привітався, на обличчі світилася радість.
- Добрий чоловіче, пробачте за отого телепня, який вас налякав. Він приніс мені важливу новину. Мої прогнози підтвердилися: цього року в Антіохію не поїдете. Не робіть великі очі, я знаю, що кажу. Оракул не має права помилятися. Завтра цар відкладе похід. Сумніваєтесь? Не сумнівайтесь, так буде. Не з кожною людиною я буваю таким відвертим, як із вами. Ви людина серйозна, тому своєю відвертістю хочу завоювати вашу прихильність. Я відкриваю свою душу вам, а ви свою мені.
- Тобто робимо торжок? Я вірно вас зрозумів, шановний оракуле?
- Ах, не кажіть так, чоловіче!.. Хоч на світі усе продається й купляється, але не успіх. Розумні люди, які хочуть мати успіх, не пришвидшують події, вони терпеливо очікують свого часу. Саме про це й хочу сказати. Чекайте свого часу, вам випадає великий успіх. Цар щедро нагороджує своїх однодумців. Ідіть прямо визначеною дорогою. Якщо підете вправо чи вліво, то прийдете в те саме місце звідки вийшли.
Демосфен уважно слухав Рувима, намагався розгадати його справжню мету відвідування. Адже не прийшов він просто так, щоб сказати про відвертість.
- Я людина дуже багата, - продовжував говорити Рувим. - Цар щедро платить за відданість і порядність. Тільки мені з придворних дав право заходити до нього без попередження. Я цим пишаюся й намагаюся служити якнайпорядніше. Але нічого не дається без жертв. Треба платити, іноді й дуже дорого.
- Шановний Рувиме, ваш намір утверджувати мир у державі співпадає з наміром царя, тому він шанує вас і добре платить.
- Дякую, ви мене зрозуміли правильно. Але хочу сказати, що дорога до миру завжди довша й трудніша, ніж до війни. Боги на плечі людям посадили голови, в яких мешкає війна. Навіть мертві, що впали в бою продовжують воювати, закликають до помсти. Римляни вірно вгадали, де знаходиться коріння війни, тому й кажуть: хочеш миру, готуйся до війни! Щоб назавжди позбутися розбою, треба переустаткувати голови людей. А це можуть зробити тільки боги. Поскільки вони цього не роблять, то людям залишається воювати. Але, щоб успішно воювати, треба заздалегідь дізнатися в богів чи зірок, звідки вона прийде. З такими запитаннями звертаємось до зірок. Але вони прогнозують тільки загальні світові події без конкретизування. Нам цього не досить. Тому шукаємо достовірну земну інформацію. Ви мене зрозуміли? Ні?.. Пояснюю, щоб не помилятися, шукаю однодумців, з якими працюю спільно, - Рувим зробив паузу, підійшов ближче до Демосфена, який сидів на стільці й не зводив з нього очей. - Незабаром головні політичні події перемістяться з півдня на північ, тобто в Антіохію. Ви мене правильно зрозуміли? Я працюю на царя Птолемея, як і ви. Тут наші дороги збігаються. Сьогодні ви ще друг Береніки, а завтра можете стати, - він знову зробив довгу паузу, - царем. Так, так, царем нової держави.
Демосфен зробив спробу всміхнутися, але це йому не вдалося, - замість усміху появилася гримаса. Він долонею прикрив уста й звівся на ноги. Тепер зрозумів на яку авантюру штовхає Рувим. Вирішив трохи полукавити:
- І що ви хочете від мене? Чим буду зобов'язаний?
- Хочу постійну й достовірну інформацію з Антіохії. Ви знаєте, що Лаодіка без бою не відмовиться від царського трону. Береніка - також. Отже там розгортатимуться основні події. Мені завчасно треба знати все про них. За інформацію платитиму найщедріше й не тільки золотими монетами, але й відданістю.
- Тобто ви даєте шанс легко заробити гроші...
- Ах, чоловіче, не лукавте. Ви все розумієте. Я маю на увазі не конкретно вас, а якщо хтось буде такий в Антіохії, - почав вивертатися Рувим. - Найбільша річка народжується з найменших джерелець, їх треба побачити, щоб знати, якою буде річка.
Він довгим запитальним поглядом подивився на Демосфена. Демосфен нарешті розгадав: Рувиму нічого не відомо про антиптолемеївську групу, що в Антіохії, не знає й про нього. Це заспокоїло, підозра зникла й він почав активніше вести розмову:
- Мені приємно було познайомитися з вами, із великим знавцем зоряного неба. Ви читаєте Стожари, розумієте мову зірок. Чому б вам не взятися за вивчення їхнього життя? Це так цікаво!
- Їхнього життя? Задля чого?.. Ви читали Арістарха? Не читали? Я читав і вивчив його досліди досконало. Він еллін і впродовж усього свого життя вивчав тільки зоряне небо. В результаті дослідів висловив здогад, що Земля і місяць рухаються, а небесне сонце стоїть у центрі сфери зірок. Навіть визначив їхні розміри й відносні віддалі до місяця й сонця. Цікаво? Так. Але кому це потрібно? Що він за таку працю одержав? Злиденну старість і чужі недоїдки з міського смітника. Цим боги дали зрозуміти, що людина повинна займатися своїми земними справами й не втручатися в небесні. Вони, як і люди, дуже амбітні й підозрілі. А зорі не впливають на поведінку людини, тому людина й не передбачена. Кажуть, що ви викрадаєте вродливих дівчат і продаєте їх за морем у рабство?
- Хто каже? - насторожився Демосфен - Дарій? Ви знаєте Дарія? Де він?..
- Його звати Дарій? - з інтригуючою усмішкою запитав Рувим. - Не хвилюйтесь, я йому не вірю. Дарій за природою з тих рабів, які за всяку ціну хочуть вирватися з рабства, щоб стати рабовласником. Ми з вами не його крові. То як, ви мене правильно зрозуміли?
- Зрозумів, але треба подумати.
- Авжеж, думайте, але не дуже довго, бо трон порожнім не буває.
Далі...
1 | 2 | 3 | 4 | 5
| 6 | 7
|
