|
Уранці Демосфен протер очі, червоні від недосипання, й повів коня до водопою. Плутані думки, невідомість свого стану, туманили голову. Що робиться в Антіохії? Чому не шарпають Ромулове військо? Чому зустрічають урочисто, як гостя, й частують не отрутою, а вином? Не випадав із пам'яті й чоловік із вусиками. Хто він?.. Аналізуючи події, прийшов до думки, що більше триматися єгипетського війська йому не можна - небезпечно. Вирішив утікати. Це йому легко вдалося вночі. Коли воїни після дуже тяжкої дороги спали мертвим сном, він залишив єгипетське військо, виїхав на буланому й за добу стояв перед Протеєм.
Той не очікував його появи й дуже здивувався:
- Друже, що сталося? Тебе викрили?
- Здається, ні. А може, й викрили, - відповів Демосфен і розказав про чоловіка з вусиками. Протей розсміявся:
- З вусиками - це наш чоловік. Він за нашим дорученням організовує гостинну зустріч єгиптянам. Ми хочемо приспати Евергетову пильність.
- Ти сказав Евергетову?.. Евергета при війську вже нема, він поїхав до Олександрії.
- Як! - вигукнув Протей. - Поїхав?
- Поїхав. Помер його батько Птолемей.
- Як! - знову вигукнув Протей. - Де легіон? Повернувся додому в Єгипет? Швидше говори. Це ж змінює всі наші плани. Негайно треба дати знати про це Лаодіці й твоєму батькові.
Смерть єгипетського царя стривожила антіохівських можновладців. Другого дня після придушення "заколоту" Маркус як верховний архонт, за згодою Береніки призначив Протея головнокомандувачем антіохівської армії. І він за короткий час багато що вже встиг зробити: провів кадрове переміщення, реорганізував армію, домовився з вождями лояльних племен і сатрапами провінцій про набір молодих чоловіків до війська.
Наступного дня Демосфен знову зайшов до Протея й поцікавився:
- Ти говориш, що вже маєш кілька свіжих недавно набраних когорт. Де вони? У місті, крім сторожі, жодного воїна не побачив.
- Справді? - із виявом задоволення запитав Протей. - Хочу, щоб Ромулові вивідники їх також не побачили. Можна програвати всі битви, крім останньої. Наша битва з Ромулом - остання. Програвши її, ми програємо Селевкідію й своє майбуття.
За вікном заторохтіла колісниця. Вони підійшли до вікна. Колісниця, запряжена парою гнідих коней, зупинилася перед терасою будинку.
У дорогоцінному вбранні з неї вийшла Лаодіка й за хвилину вже стояла перед ними. Побачивши Демосфена, привітно заусміхалася, очі засяяли.
- Демосфене, ти тут? Не чекала. Признаюся, поганою була віщункою, казала, що не зумієш виконати доручення. Ти проявив особливий героїзм. Ти перший герой у нашій боротьбі. Коли переможемо Птолемея, тоді твоє ім'я витиснемо на кам'яній стелі в науку прийдешнім молодим людям.
Демосфен розказав про першого героя-вивідника, якого Евергет нагородив цівікою.
- Евергета я добре знаю, - мовила Лаодіка. - Він думає чужою головою. Йому сказали стару істину: якщо у війську немає героя, то його треба придумати. Він - і придумав.
У розмову втрутився Протей:
- Це вони придумують героїв. Нам придумувати не потрібно. Вони є. А там, де справжні, непридумані герої, там і перемога. Головне - вистояти.
Лаодіка широко усміхнулася:
- Протею, ти оптиміст. Вистоїмо, якщо буде менше отих, які, щоб стояти на ногах, опираються на коліна.
- Цілком погоджуюся, ти маєш рацію, - сказав Протей. - Але чомусь оті, хто на колінах, часто швидше й вище вилазять на верхи, ніж оті, хто на ногах.
- Таян стоїть на ногах... - почав говорити Демосфен, але Лаодіка перебила.
- Таян - герой. Він ще цього не знає, але він уже герой. Коли прийдемо до влади, імена воїнів, які загинули на вулиці від мечів і списів карателів, також витиснемо на камені, як хоробрих борців, які повставали проти єгипетської гегемонії та свавілля Птолемея. Вони залишаться жити в пам'яті людей.
- У пам'яті залишається тільки слава... - мовив Протей і осікся.
До покою без попередження зайшов Маркус. Руда борода й круте чоло з великими залисинами видовжували його обличчя. Насправді він був круглолиций. Присутні привітали його легким поклоном. Лаодіка одразу змінилася на виду, зробилася серйозною. Присіла на стільці біля стіни, на якій висіли легкий щит із золотим умбоном і меч у піхвах. Маркус сів осторонь у крісло.
- Поскільки по смерті старого Птолемея, - почала говорити Лаодіка, - молодий цар має намір продовжувати агресивну політику свого батька, іти війною на нас, ми повинні негайно переглянути наші проекти й дещо виправити. З Ромулом я особисто знайома. Хоробрий вояка, але злий, зневажає жіноцтво й дуже любить вино. Кажуть п'є більше, ніж пив Олександр, який без вина не міг прожити й дня. Якщо Ромул піде берегом болотяного озера на міст, то він буде в пастці й Протей легко з ним справиться. А якщо не піде берегом? Якщо не піде, то піде окружною дорогою, щоб там, де народжується річка, перейти її й повернутися назад до нашої столиці. На такий перехід йому потрібно буде місяців два або й три. Залежатиме від наших вояків, наскільки вони активно шарпатимуть його когорти. За цей час ми повинні подвоїти чисельність воїнів, мобілізувати ресурси й приготуватися до тривалої війни. Уже тепер необхідно вести переговори з еллінами, карфагенянами, македонцями, парфянами, вірменами, бактрійцями та іншими народами й племенами, які не сприймають гегемонію єгиптян, і домовитися про ведення спільної боротьби проти Птолемея. Як бачимо, праці багато, а час маємо обмежений. Якщо не активізуємо наших людей, то боюся, що зробити намічене не встигнемо.
Маркус, який сидів тихо й уважно її слухав, буркнув:
- Молодість завжди боїться не встигнути, а зрілість знає, що не встигне. Ми зараз повинні думати про найневідкладніше. Ромул за кілька днів, якщо піде вашою дорогою, буде біля болотяного озера, що за Оронтом. Що робитимемо з Беренікою? Вона може від Ромула довідатися про смерть свого батька.
- Про це я хотіла сказати, але мене перебили.
- Пробач. Істина живе на язику й не питає, коли їй появитись. Уважно слухаю тебе. Маєш плани?
- Маю, шановний архонте, маю. Відомо, що бог Осиріс похований за Абидоським храмом у пустелі.
- І що з того? - вирвалося в Протея.
Лаодіка суворо подивилася на нього.
- Щороку з наших країв туди ідуть прочани. Коли жерці благословляють їх у дорогу, цар і цариця за релігійним ритуалом повинні бути в храмі. Царя немає. Отже Береніка мусить бути там сама. Таким способом ми ізолюємо її від Ромула.
- Проект цікавий, але не реальний. - знову сказав Протей. - Ти забула, що паломництво не цього місяця.
- Коли б цього місяця, то й не говорила б. Треба ублажити верховного жерця, щоб він паломництво переніс на цей місяць.
Маркус наморщив лоба, розширеними очима подивився на Лаодіку.
- Лаодіко, ти думаєш, що говориш? Перенести свято неможливо. Це культ. Верховний і слухати не захоче. Він не змінить.
- Якщо він не змінить, то єгиптяни його самого змінять. Бачу, ви не погоджуєтесь зі мною. Маркусе, чого мовчиш?
- Протей сказав правильно. Це не реально.
- Не реально? А реально буде, якщо Береніка довідається про все, що насправді робиться?
Маркус задумався, рукою пригладив бороду.
- Лаодіко, давай це питання відкладемо на завтра. Ще подумаємо, зважимо, порадимось.
- Мені за вас соромно, - різко мовила Лаодіка. - Думати вже пізно. Якщо ви сумніваєтесь, дозвольте мені особисто звернутися до верховного жерця.
- Дозволяємо, - майже одночасно сказали всі троє. Зраділи, що таке делікатне питання вирішуватимуть не вони.
Береніка, коли довідалася від Маркуса, що її брат Евергет їде до неї в гості, одразу відчула себе здоровою й щасливою. Почала готуватися до зустрічі. Хотіла, щоб зустріч була врочистою й вишуканою. Пропонувала фантастичні свої сценарії, вигадливі форми вітання. Маркус погоджувався з нею, але нічого не робив, щоб її доручення були виконані.
Коли військо Ромула було на відстані одного дня переходу до Антіохії, Маркус сказав їй, щоб збиралася їхати до храму, де її вже очікують прочани.
Береніка розгубилася.
- Я не можу їхати!.. Брат уже близько. Хто зустріне? Ти сам казав, що його зустрінемо з почестями. Я вже приготувала подарунки... Сама одягну еллінського покрою шовкову сукню, що збереглася з Олександрії, взую черевички, також еллінські, вийду до нього й скажу: Евергете, впізнаєш мене? А він скаже: "Береніко, впізнаю. Оце вбрання, що на тобі, мій подарунок. Його подарував, коли від'їжджала ти до Антіохії". Маркусе, я не можу залишити столицю... - зі сльозами на очах говорила вона.
- Шкодую, але ти зобов'язана їхати. Це святий обов'язок цариці. Люди не зрозуміють. Традиції непорушні, їх зобов'язані дотримуватися. Особливо тепер, коли приїжджає твій брат. Інакше антіохівці повстануть. Скажуть, що їхні традиції порушують єгиптяни. Треба їхати. Повернешся за два дні й зустрінеш Евергета, який за той час підійде до нашої столиці.
На другий день Береніка при зовнішніх царських регаліях, у святковому вбранні, з біленьким кошенятком на руках, східцями зійшла з другого поверху свого палацу на ґанок з покрівлею. До неї підбіг куций собачка Геля й залащився. Вона любила його, сама годувала з руки, доглядала. Геля якусь хвилину нездвигно дивився на неї карими розумними очима, потім лизнув її за литку. Вона присіла й погладила його чорну густу шубку.
- Гелю, залишайся дома. Із храму привезу тобі смачненькі маслачки, - сказала вона й зійшла з ґанку.
На подвір'ї біля кам'яного сторожового лева стояли паланкіди - розкішні царські ноші, на яких можна було подорожувати лежачи. Вони зроблені з кипарисового дерева, інкрустовані бронзою й сріблом, згори покриті тентом з міцної тканини, а всередині встелені подушками з голубими пошивками, і своєю вишуканістю вабили око.
Біля ноші стояли раби-лектикори, одягнені в коротке біле вбрання. Вони нестимуть ноші, а попереду їх бігтиме раб-бігун, попереджатиме про небезпечні місця на дорозі.
Осторонь рабів стояло кілька придворних чиновників і служників. Вони привітали царицю ритуальним поклоном і побажали їй щасливої дороги й швидкого повернення додому. Береніка мовчки кивнула на привітання, легко сіла в ноші-паланкіди, взяла з рук служниці сина, поклала його на подушки й закрилася шторками.
Старшина ескорту, рудоголовий чоловік середніх літ у плащі центуріона, сів на коня, зашореного в розцяцьковану збрую, й дав знак рабам вирушати.
Береніка добре знала дорогу до храму. Багаторазово добиралася до нього на ношах. Запам'ятала кожне цікаве за формою деревце, кущі дикої цитрини, вибалки й баюри. Одразу за містом буде широка піщана галявина, далі - тераси пагорка, а за ними рівчак з водою. Вода сягатиме рабам до грудей і вони нестимуть ноші над своїми головами. Коли перейдуть рівчак і вийдуть на узгір'я, там зупиняться на відпочинок. Обідатимуть. Раби по обіді ляжуть у затінку під деревом поспати, а вона із сином піде на зелену рівнину, гулятимуть.
Береніка здивувалася - час уже б і зупинитися на відпочинок, а раби не зупиняються, на землю ноші не ставлять. Вона відслонила шторку. Тераси давно залишилися позаду, а рівчака нема. Ідуть якимись заростями. Вона стривожилася. Куди несуть? Звеліла рабам зупинитись.
Під'їхав рудоголовий старшина:
- Царівно, що сталося?
- Де рівчак? Куди йдемо? Дорога до храму не тут.
- До храму ми йдемо іншою дорогою, царівно.
Вона придивилася до старшини й легенько здригнулася. Старшиною був колишній начальник когорти, якого Антіох за якийсь непослух вигнав із війська.
- Де мій старшина? - занепокоїлась.
- Він захворів на живіт і попросив мене підмінити його, - з ноткою зневаги в голосі відповів старшина.
Береніка тільки тепер побачила, що й раби не її, і сторожа інша.
Другого дня Лаодіка була особливо активною. То зустрічалася з якимись загадковими чужоземцями, що появилися в Антіохії, то подовгу радилась із архонтами, то кудись поспішала на колісниці, то терміново просила Маркуса надіслати Антагонідам листа, то збирала воєначальників і про щось довго з ними розмовляла. Слуги, спостерігаючи за своєю володаркою, переймались її настроєм, метушилися, голосно сварилися.
Коли з пасовиська повернулись череди корів, отари овець і кіз, і порушили тишу вулиць своїм ревом та меканням, Лаодіка обв'язала волосся навколо голови червоною стрічкою з тканини, на плечі накинула шовкову білу шаль і, запросивши сина Гієракса до свого покою, сіла з ним грати в шашки.
- Завтра, сину, твій день народження, - ласкаво сказала. - Подарунок уже приготувала. Хочу вручити сьогодні.
- Зараз?
- Пізніше. Вигравай партію. Одінеш святкове вбрання, підв'яжеш борідку й прийдеш, коли в цитаделі букцин програє другу зміну.
Але Гієракс партію програв. Пообіцявши відігратися іншим разом, радісно схвильований побіг до свого покою.
За кілька годин повернувся до матері. У глибині кімнати вона стояла з Арридеєм і про щось збуджено говорила. Побачивши сина, замовкла.
- Прийшов? - запитала.
- Прийшов, - промимрив Гієракс. - У цитаделі програли другу зміну. Де подарунок?
Йому хотілося якнайшвидше його побачити. Очима обвів кімнату. Та ж ложа з бильцями й подушкою, стільці, крісла, на стінах рельєфи й розписи на теми гірських пейзажів та кохання, під стіною біля світильника стіл, застелений зеленим обрусом. Усе, як було. Де ж подарунок? Не хоче ж мати подарувати того меча, що стоїть у кутку. Навіщо він йому?
- Мамо, давай подарунок. Ти ж казала.
Лаодіка плеснула тричі в долоні.
До покою зайшла товстобедра служниця з мідною тацею в руках. На таці лежав якийсь горбатий предмет, накритий покривалом з тканини.
Вона поставила тацю й поклонилася присутнім, схрестивши на грудях руки.
- Усе? - запитала служницю Лаодіка.
- Усе, люба володарко. Можу йти?
- Іди й зроби те, що веліла.
Зацікавлений утаємниченим подарунком, Гієракс підійшов до столу. Поправив підв'язану борідку, від якої біла тасьма тяглася до скронь, і подивився на матір:
- Це подарунок?
- Так.
- Можна подивитися?
- Можна.
Гієракс протягнув руку до покривала й рвучко відвів її. З-під тканини просочилася цівка темної рідини, потекла по столі й закапала на підлогу.
Гієракс придивився.
- Кров!.. - вигукнув він і зірвав покривало.
На таці, залитій кров'ю, лежала розкуйовджена голова Береніки, а поряд - кучерява золотоволоса голівка її сина.
У кімнаті запанувала мертва, глуха тиша. Ніхто не наважувався першим її порушити. Пополотнілий стояв Арридей і беззвучно плямкав губами. У кутку за колоною писнуло якесь звірятко й замовкло. Один з трьох світильників, мовби від раптового повіву сильного вітру, яскравіше спалахнув і погас.
Гучно гупаючи дерев'яними підошвами взуття, хтось пробіг за вікном. Десь далеко заґвалтували собаки.
- Гієраксе, підійди до мене, - сказала Лаодіка. Коли він підійшов, вона побачила, що його очі вибалушені, злякані, губи тремтять.
- Ти вже дорослий і мусиш звикати до царювання. Береніка заступала нам дорогу й тому справедливо покарана. Ми богами вибрані бути царями Селевкідії. Ми збудуємо велику державу, матимемо багато війська, золота. Нас боятимуться й поважатимуть царі чужих земель.
До кімнати твердим кроком зайшов начальник охорони цитаделі. У правій руці тримав мідний шолом, а в лівій - жезл, символ начальництва. Він хвилину розгублено поглядав то на Лаодіку, то на Гієракса. Підійшов до Лаодіки й розтягуючи слова сказав:
- Володарко, маю честь доповісти: єгипетське військо отаборилося за болотяним озером. Палять вогнища. Що накажете робити?
- На галявині перед цитаделлю запаліть великий вогонь привітання. Якщо появляться в місті чужинці й цікавитимуться нашим військом, кажіть, що воно зараз далеко в Бактрії, воюють з племенами. Кажіть, що дорога й міст в Антіохію вільні... У столиці жодного воїна.
- Мамо, це війна? - злякано запитав Гієракс.
- Так, війна, - відповіла мати й підійшла до вікна.
Лаодіка з Маркусом стояли на пласкій покрівлі царського палацу. Сонце ясно світило й далина прозорилась. З покрівлі було добре видно дими вогнищ і Ромулове військо, яке комашилося за болотяним озером. Лаодіка і Маркус раділи: противник перед пасткою. Тепер залишається чекати тої години, коли військо піде берегом озера на Олександрів міст. Але минали години, пройшов день, а єгиптяни залишалися стояти за озером. Лаодіка звеліла слугам змурувати на майдані кабиці, поставити мідні казани, біля кабиць прив'язати вола й кілька кіз, людям казати, що готуватимуть обід для єгипетських воїнів, які прийдуть у місто. На галявині перед цитаделлю знову розпалили велике вогнище, що символізувало: Вітаємо з миром!
У місті появилися чужинці в темних халамидах і гостроверхих овечих шапках. Розпитували горожан про Береніку, хто її бачив, куди поїхала та коли повернеться. Знайомились із сторожою, намагалися пройти в цитадель, цікавились антіохівськими когортами.
Наступала ніч, а Ромул в Антіохію свої когорти не вів. Лаодіка в неспокійному чеканні не відходила від вікна, за яким далеко блимали вогні. Думки тривожили душу. Подумки розмовляла з Ромулом: "Чого сидиш за болотом? Іди, голубе, до нас. Дорога берегом, яку вимостив ще богорівний Олександр, перед тобою вільна. Іди. До нашої столиці година ходу. Іди строєм, по чотири єгиптянина в ряду й не забудь прихопити вози. Вони дуже пригодяться, щоб перекрити тобі дорогу відступу. Іди вже, ненависнику жіноцтва, йди! Тут тебе очікує жінка з відкритими обіймами. Вона навчить кохатися й багато ще чого зробить, щоб довго пам'ятав державу Селевкідів та Лаодіку".
Але Ромул не йшов. Вона східцями вибігала на покрівлю, пильно стежила за вогнями: чи їх не гасять? Ні, не гасять. Неспокій наростав. Опівночі звеліла служникам готувати вози в далеку дорогу й вантажити майно, яке приготоване звечора. У палаці зчинилася біганина, гомін, перешепти служниць. Куди збирається їхати, з ким? А як же вони, діти? Питали її, але вона відповідала всім одне й те саме: "Ніхто нікуди не поїде. Я - також".
Вночі ніхто не спав. На майдані палахкотіло вогнище. До нього раби на спинах носили снопи очерету й підкладали у вогонь. Вартові цитаделі пекли у попелі рибу й весело про щось говорили. Цих людей, здавалося, ніщо не турбувало: ні єгиптяни, які стоять перед брамою цитаделі, ні Лаодіка, яка від збентеження не знаходить собі місця, ні власна доля, що за кілька годин може бути іншою.
Вранці, коли на обрії перші промені сонця торкнулися ще сонних хмарин, Арридей, який дивився у вікно, громовим голосом гукнув:
- Ідуть! Вони йдуть!..
Лаодіка, мов опечена, схопилася з ліжка, на яке щойно прилягла, щоб трохи подрімати, й підбігла до нього:
- Де вони?
- Там, - Арридей показав рукою вбік озера. - Там!
- Не бачу.
- Дивися пильніше. Вони йдуть!..
Помилки не було. Єгипетське військо ішло вузькою прибережною дорогою на міст.
У місті тривожно загуділи букцини. З будинків повибігали архонти й дрібне чиновництво. Побачивши у вікні Лаодіку, почали до неї щось кричати й махати руками. Вона, прикипівши очима до єгиптян, не чула їх.
Легіон ще був далеко й не можна було сказати, хто з воєначальників їде попереду. Згодом, коли когорти обійшли затоку озера й вийшли із затіненого боку гори, вона тихо, наче боялася, щоб хтось не підслухав, сказала:
- Арридею, попереду їде Ромул. Він їде на коні.
- Може, Ромул, а може, й не він, - спокійно, розтягуючи слова, відповів Арридей. - Віддаль ще далека й обличчя не розпізнати. На коні може їхати воєтисячник або й центуріон в шоломі, а Ромул сидітиме в обозі. Я знав таких полководців. Перед боєм вони одягають рядового воїна у свій пурпуровий плащ, на голову - шолом з кінською гривою й посилають наперед легіону, а самі - в обоз.
- Не мели дурниці. На коні їде Ромул. Так говорить мені серце. Це він.
- Коли серце говорить, то - він. Серце не помиляється, - з іронією сказав Арридей.
Букцини затихли й на вулицях знову настала тиша. Лаодіка притиснула пальцями пульсуючі живчики на скронях, бідкалася вже іншим:
- Де Протей? Чому не виходить із засідки? Ромул скоро буде в столиці, а його когорт нема.
Єгипетські воїни йшли спокійно малим кроком по чотири в ряду. На високому вороному коні їхав Ромул у пурпуровому воєнному плащі без рукавів, який оповивав його постать, спадаючи до колін коня. Він був упевнений, що в Антіохії зустрінуть, як бажаного гостя. Адже недаремно прислали офіційне запрошення з печаткою Береніки й на майдані готують ситий обід для його вояків. А там, де обід, там і вино. Береніка не така скупа, як Лаодіка. Вона повернеться з храму й здивується, що він уже в її столиці.
Коли до річки залишалося мало, щоб перейти на міст, з гори впала велика кострубата кам'яна брила й перегородила дорогу. Ромул дав знак рукою, щоб когорти зупинилися. І в ту хвилину з відвісної гірської стіни, мов із неба, посипалося крупне каміння, засвистіли стріли й дротики, на голови упали списи. Зчинилася метушня, пролунали викрики й стогони поранених. Воїни, мов божевільні металися по вузькій дорозі, на якій двом візкам, запряженим мулами, не розминутись, шукали виходу, але його не було. З одного боку була висока прямовисна відполірована вітрами стіна гори, а з протилежного - болото.
Списи, каміння, дротики, стріли, кинджали без перерви сипалися на голови єгиптян. Вражені вдарами зброї, вони падали один на одного і стріли стирчали в спинах. Ті, хто стрибнув у болото, лементували, просили допомоги й занурювалися в твань. Деякі намагалися лізти вгору по стіні, але вражені списами падали, розпростерши руки, мов поранені коршаки крила. Вершники спробували розвернути коней, але тільки ускладнили ситуацію. Коні хропли й ставали дибки, топтали воїнів, стрибали в болото й там занурювались.
З гори на голову обцяцькованого коня Ромула впала каменюка. Кінь вкляк і, падаючи, привалив собою господаря. Ромулові ще можна було з-під нього вилізти й він уже звільнив руки, але чийсь кінь упав на буланого й звільнитися не було як.
Когорті, що йшла останньою, пощастило вирватися з оточення й відступити. Але там її зустріли антіохівці. Билися врукопаш. Дзенькіт мечів, бойові вигуки командирів, зойки поранених, лайка й погрози зливалися в одну надривну хвилю й глухо котилися землею до крайнеба, звідки на побоїще незрозумілих людей дивилося сонце.
Бій, як раптово почався, так і закінчився. Єгиптяни покидали зброю й попросили пощади.
Антіохівці тріумфували. Трофеї були великі. Крім дорогоцінних бойових колісниць, коней, возів, різної зброї та амуніції, в обозі були таланти золота, багато золотих та срібних грошей - статер та тетрадрахм.
Наступного дня антіохівці готувалися провести урочистий тріумф. На майдан в лозяних кошиках несли м'ясо птиць і тварин, хліб, коржі, сир, овочі, а в бурдюках та амфорах вино й пиво. Втішатимуться легкою перемогою над Птолемеєм, можновладні олігархи бенкетуватимуть і виголошуватимуть палкі довгі промови на честь мужніх воєначальників і мудрої цариці Лаодіки.
Під вечір Протей з Демосфеном у супроводі армійських старшин прийшли на пустир, де під охороною антіохівців перебували полонені єгипетські воїни. Дехто з них сидів, а дехто пластма лежав на вологій землі. Крізь подертий одяг світили їхні голі плечі й груди, помічені рожевими ранами. Полонені, пригнічені нищівною поразкою, покірно очікували вердикт суду переможців. Під одинокою на пустирі смоківницею на козиній шкурі лежав Ромул і біля нього блимали лати з бронзових пластин. Він уник поранення, але раптовий нервовий стрес, нищівна поразка, усвідомлення обдуреного, пригнітили його волю. Коли витягли з-під коня й він прийшов до тями, першими словами були: "Вина!.. Дайте вина!.." Воїни знайшли вино й дали напитися. Від вина він зробився мутнооким, довго щось бурмотів, допоки не заснув.
У піднесеному настрої світлоокий і світловолосий Протей з Демосфеном підійшли до нього. Ромул сів на хутрі й наїжачився. За хвилину змінився на виду, губи затремтіли, обвисли і в очах появилася скорбота.
- Ромуле, - твердим голосом звернувся Протей, - я головнокомандувач антіохівського війська. Прошу встати.
Ромул з виглядом побитої собаки звівся на ноги. Коліна дрібно затремтіли чи то від вина, чи приниження. Він присів напочіпки, піднявся й силувано всміхнувся.
Протей з цікавістю оглянув його від шкіряних зашнурованих на ногах взувачках до непокритої голови, увінчаної шапкою рудого волосся. Під очима лежали сині тіні, а на щоках рожевіли сліди подряпин.
- Ромуле, - з награною увагою звернувся до нього Протей, - ти захищався відмінно, як і належить хороброму воїну. Ми шануємо мужніх вояків і йдемо їм назустріч... Твоя поразка, а моя перемога можуть бути нашим спільним надбанням, якщо того захочеш. Ще зможеш сидіти на коні з мечем і в шоломі з кінською гривою. Ти грек?
- Македонець.
- У нашій столиці македонців багато. Хочеш з ними зустрітися?
Ромул від прямої відповіді ухилився.
- Протею, я також шаную твою мужність. Чув, що ти міцний і хоробрий, але не знав, що ти ще й мудрий стратег. Вітаю. Вітаю щиро.
- Дякую. З тобою хоче зустрітися Лаодіка. Знаєш її?
- Колись зустрічались. Давно.
- Вона тебе хвалить. Збирайся, підемо.
- Добре, піду, але, - він кивнув на Демосфена, - щоб оцей не йшов поряд зі мною.
Демосфен мовчки відійшов до старшин, які стояли осторонь.
Ішли без поспіху. Протей з Ромулом попереду, а старшини й Демосфен на відстані кількох кроків позаду них.
На пласкій кам'яній брилі сидів єгипетський воїн з блідим лицем і присохлою раною на чолі. Він, охопивши руками коліна, задумливо дивився перед себе в якусь тільки йому відому далину й своєю постаттю нагадував великого птаха, що вільно літав у небі, але крила підвели й тепер він тужить за висотою.
Підійшовши ближче, в єгиптянинові Демосфен упізнав Дарія й зраділо гукнув:
- Дарію, ти живий!?. Радий за тебе. Тепер житимеш.
Дарій повернув голову й кинув на нього спопеляючий погляд.
- Я щиро радий за тебе, - примирливо повторив Демосфен. - Ми ще зустрінемось і я тобі допоможу. Ти хоробрий. Цариця Лаодіка шанує хоробрих людей. Ще матимеш коня і великі гроші...
Не встиг Демосфен доказати, як Дарій, видавивши із себе громовий рик, кинувся на нього.
- Селевк!.. - кричав Дарій. - Ти селевк! Мені не повірили, а я відчував, що ти селевк! Ти повбивав моїх батьків, спалив житло, порізав коней та баранів!..
Він, мов леопард, роздуваючи ніздрі, схопив Демосфена за горло й, вергаючи прокляття, цупко стискав пальцями. Його рот перекосився від гніву за поразку й сорому від приниження. Він плакав і все міцніше й міцніше стискав Демосфенові горло. Демосфенові забракло повітря, відчув, що кудись провалюється, ось-ось впаде... І тоді пальці нападника ослабли. Демосфен глибоко вдихнув повітря, закашлявся й присів. Коли отямився й розплющив очі, побачив Дарія. Він лежав долілиць і двогострий кинджал стирчав у його спині. Старшина мовчки з його тіла витягнув кинджал, полою одягу обтер його й поклав до піхов.
За пару днів Лаодіка зустрілася з Демосфеном і, побачивши на шиї сині плями, запитала:
- І досі болить? Ти сам винен, забув, що ворог і без зброї залишається ворогом. І дуже болить?
- Уже не болить, але сліди від його пазурів ще не зійшли.
- Кажуть, ти знав того єгиптянина.
- Він не єгиптянин. Він із племені конярів, яке колись жило в провінції Вавилону. Років вісімнадцять тому цар Антіох звелів своєму надмірно послужливому начальнику каральної експедиції Псамметихові покарати їх за відмову платити данину кіньми. Псамметих вирізав одне з поселень, щоб настрахати інших. Але інші поселення, не чекаючи його приходу, знялися з місця й повтікали до Єгипту.
- Розповідаєш страшне, - байдужо сказала Лаодіка й змінила тему розмови. - Зараз я клопочуся кадрами. Багато намісників сатрапій, земель, міст за своїм професіоналізмом і грамотою не відповідають посадам. Одні з них постаріли й згубили розум, а інші й не мали його. Мені потрібні мої кадри, нові посадовці, які сприймали б нашу теперішню політику. Птолемей Евергет не забариться прийти до нас з великим військом і його вже не заманиш у пастку. Вже тепер треба нам кувати нові мечі й набирати новобранців. Хто це зробить? Тільки такі, як ти. Хочу запропонувати тобі посаду правителя Вавилону. Ти письменний, витривалий, спокійний, зумієш налагодити господарство в найбільшій і найдорогоціннішій нашій провінції. Побудеш там рік, може, два. За той час підшукаю когось іншого, а тебе заберу до двору. По очах бачу, що не подобається тобі моя пропозиція. Між іншим, плем'я конярів, про яке ти говорив, повернулося на свої землі Вавилонії. Недавно від них приїжджав посланець - дуже симпатична, довгошия, з великими, як у дітей, чорними очима й чарівною усмішкою дівчина, може, жінка. Ми видали їй пергамент на довічне володіння землею.
- Іда!.. - скрикнув Демосфен.
Лаодіка з цікавістю глянула на нього, брови зрушились і тонка загадкова усмішка сковзнула по її смуглявому обличчі.
- Ти когось там знаєш?
- Знаю.
- Приймаєш мою пропозицію?
Демосфен відповів не одразу. Із внутрішньої кишені туніки дістав фігурку божка й, тримаючи її на долоні, щось молитовно прошепотів.
- То що в тебе? - запитала Лаодіка.
- Безсмертний.
- Бог? Як його звати?
- Безсмертний імені не має.
- То приймаєш мою пропозицію?
- Приймаю, - сказав Демосфен і його лице засвітилося радістю.
Кінець третьої частини
ЕПІЛОГ
У кімнаті розкішного царського палацу Лаодіка сиділа в кріслі з лівійського дерева, інкрустованого золотом і сріблом. Її зігнута постать, утомлене сухе лице, худі руки з мережею синіх прожилок і покручені подагрою пальці, викликали співчуття. Колишньої чарівної вроди, царської осанки й молодої невгамовності як і не було.
Двадцять років минуло з того дня, коли вона заманила Ромула в пастку й одержала першу перемогу над Птолемеєм. Відтоді не припинялася війна з Єгиптом. І всі роки кривавились, боліли людським горем і слізьми. Були перемоги, але миру не було. Іноді укладала угоду з Птолемеєм Третім Евергетом про вічну дружбу й мир, але тільки для того, щоб ще більше наклепати зброї та набрати молодиків до війська, які підуть з мечами на сусіда. Почуття помсти й ненависті злютували серце цариці й царя й вони іншого голосу в собі не чули, як тільки мстити один одному. Держави руйнувалися, економіка занепадала, - гроші витрачалися переважно на війну. Хронічна нестача харчових продуктів привела до голоднечі населення. У містах і в селах появилося багато худих, виснажених з кощавими тазами в благеньких підперезниках людей, пожовклих від пропасниці й обсипаних нужею.
Для Лаодіки особливо неуспішними були останні роки, коли Птолемей за підтримкою римських сенаторів зумів швидше й більше набрати воїнів, краще їх озброїти й завдати лаодікійцям поразки. Тоді Птолемею пощастило провести свої легіони глибокою ущелиною гірського хребта й негадано для Протея появитися в тилу його війська. Був жахливий бій. Супротивники врукопаш рубали один одного мечами й сокирами, кололи списами й рогатинами, дротиками й кинджалами, поражали отруйними стрілами, хапали за горло, викручували руки, закидали камінням. Двадцять тисяч воїнів з обох боків полягло смертю й стільки ж залишилося інвалідами. У тім бою загинув Протей і багато інших відданих воєначальників. Пізніше історики назвуть непримиренність цариці "війною Лаодіки".
Лаодіка похилила голову на груди й так нерухомо сиділа в задумі. Пустопорожні амбіції, марнолюбство, пізнє просвітлення душі, почуття спокути породжували розчарування й тугу. Вимагаючи від підлеглих абсолютної покори й послуху, не помітила, коли оточила себе зграєю безпринципних підлабузників, метких лакуз, які падали перед нею навколішки й повзали раз - по - раз стукаючи лобами об підлогу. Жаль за даремно втраченими роками, безглуздість війн спустошила її душу. З кожним роком усе частіше перед правителькою поставали живі образи безневинних жертв, у пам'яті залишалася бронзова закривавлена таця, на якій лежали розпатлана голова Береніки та золотоволоса голівка дитини. Вони, мов тіні, снували за нею й не давали спокою. Лікарі, жерці й оракули, до яких зверталася, нічим не могли зарадити. Не допомагали рідкісні й дорогоцінні амулети й відворотне. Вона вже хотіла б померти, але смерть не приходила.
Давно відійшли у підземне царство Маркус і Арридей. Демосфен поселився в далекому Вавилоні й править сатрапією. Тільки Таян ще при ній. Він простив Лаодіці інсценований нею заколот і після смерті Протея очолив її легіони. Він, як і Лаодіка, патологічно ненавидів Птолемея, і вона довіряла йому, але й боялася. Останнім часом почала помічати його спокусливі погляди на її корону. Сини виросли якимись переляканими, а інших прямих престолонаступників не було.
До кімнати зайшов євнух і нагадав, що пора йти до тронної зали, там царицю очікує римський сенатор і просить аудієнції. Ще три роки тому Рим збройно й матеріально підтримував її, а тепер допомагає Птолемеєві. Перед ним килим обіцянок стелить і в дружбі клянеться, як бувало перед нею.
З почуттям ще не усвідомленої тривоги вона встала з крісла. Ріденьке сиве волосся, стягнене на потилиці, мов китиця хвоста старої буйволиці, лягло на похилені плечі.
Темнолиций, повнощокий, з кучерявим чубом, у білій туніці з червоною смугою через праве плече, - ознакою римського сенатора, - посланець Риму схопився зі стільця й задля пошани до цариці поцілував собі великі пальці на руках, прискаливши праве око. Лаодіка помітила його зверхній погляд і в серці відчула гнів.
Ще кілька років тому за таку зухвалість вона прогнала б його й звеліла б нацькувати собаками. Але тепер мусить сама запобігати перед Римом. Може, хоч трохи чимсь допоможе, бо поля за війну занедбались і нічого не дають, а державна скарбниця порожня.
Після взаємного привітання й запевнення в дружбі посланець сказав:
- Римський сенат знову нагадує про несплату боргів за надану колись вам зброю й харчові продукти.
- Схаменіться!.. - аж скрикнула Лаодіка. - Зброю Сенат нам дарував, а не продавав, і не говорив, що доведеться платити. Як це розуміти?
- Сенат шкодує. Але зброя була наша і нею користувалися ваші воїни. Сенат може подарувати борги, якщо ви подаруєте морську затоку поблизу Мілета.
- Схаменіться!.. - знову аж скрикнула цариця. - Це ж рівносильно, що відчинити браму цитаделі й здатися противникові без бою. Як це розуміти?
- Сенат вважає вас за розумну царицю й надіється, що ви правильно зрозумієте.
Серце Лаодіки прискорено забилося, затріпалося, як у зловленої птахи. Хотіла гримнути на сенатора, але тільки махнула рукою. Дала знати, що аудієнція закінчилась. Піднялася з тронного крісла й утомлено, ніби на її плечі поклали великий тягар, вийшла із зали.
Як і прогнозувалося серйозними політиками, народжувалася нова імперія - Римська. І її обриси вже були видні.
Пройдуть роки й землями Єгипту та Селевкідії володітимуть інші царі та цариці. Дехто з них ще намагатиметься виправити помилки своїх надмірно амбітованих попередників, але економічно, морально й політично зруйновані держави вже були приречені. За короткий історичний час вони згублять свою незалежність, перетворяться на східні провінції Римської імперії, і ними беззастережно правитимуть прокуратори.
Липень, 2000 р.
м. Херсон
ПРИМІТКИ
1. Антіох, Другий - цар держави Селевкідів, син царя Антіоха Першого та Стратоніки, III ст. до н.е.
2. Лаодіка - сестра й дружина Антіоха Другого. Цариця держави Селевкідів, III ст. до н.е.
3. Єгипетські царі:
Птолемей Перший, Сотер - 305-284 рр. до н.е.
Птолемей Другий, Лаг - 284-246 рр. до н.е.
Птолемей Третій, Евергет - 246-221 рр. до н.е.
4. Селевк Перший, Нікатор - 312-280 рр. до н.е., засновник держави Селевкідів, дід Лаодіки й Антіоха Другого.
5. Аменхотеп IV (Ехнатон) - 1364-1347 рр. до н.е., єретик, фараон Єгипту.
6. Олександр Македонський - 356-323 рр. до н.е., цар Македонський, засновник імперії, полководець.
7. Олександрія - столиця Єгипту, побудована Олександром Македонським у 331 р. до н.е.
8. Антіохія - столиця держави Селевкідів, побудована на лівому березі річки Оронт у 305 р. до н.е. Селевком Першим.
9. Береніка - дочка Птолемея Другого.
10. Антогоніди - династія царів Македонії, III ст. до н.е.
11. Діадохи - полководці у війську Олександра.
12. Центуріон - начальник сотні воїнів.
13. Ісіда - єгипетська міфологія, богиня весни й жіноцтва, сестра й дружина бога Осиріса. Жінка з рогами й сонячним диском на голові.
14. Осиріс - у давньоєгипетській релігії бог рослинності, місяця, володар підземного царства. За міфами Осиріс помирав восени й воскресав навесні. Брат і чоловік богині Ісіди.
15. Оракул - пророцтво, яке було відповіддю богів (зірок) на запитання віруючих, що давалося через жерців. Царі зверталися до оракула, щоб одержати божественне схвалення своєї політики.
16. Афродіта - в давньогрецькій міфології богиня кохання та вроди.
17. Гиксоси - група семітських племен, переважно кочівники. Воювали з Єгиптом. Євреї та араби являють собою сучасних семітів.
18. Хетти - назва племен і народностей, що заселяли Малу Азію, у 17 ст. до н.е. об'єдналися в одну державу.
19. Легіон - військове з'єднання, 3-10 тисяч воїнів.
20. Когорта - підрозділ легіону, 300-500 воїнів.
21. Тога - верхній одяг у вигляді шматка тканини, яким обвивали тіло.
22. Туніка - одяг типу сорочки. Поверх туніки носили тогу.
23. Хітон - чоловічий одяг. Підперезувався поясом.
24. Букцин - духовий інструмент. Являв собою зігнуту металеву трубу.
25. Кіфара - струнний музичний інструмент.
26. Кротали - ударний музичний інструмент.
27. Пергамент - спеціально оброблена шкіра молодих тварин, пристосовували як матеріал для письма.
28. Папіруси - стародавні рукописи на письмовому матеріалі, виготовленому з папірусу - рослини родини осокових.
29. Амулет - маленька фігурка божка або якийсь інший предмет, якому приписували чудодійну здатність оберігати людину від біди.
30. Портік - архітектурна прибудова до будівлі перед вхідними дверима.
Урок історії
Історичний роман Миколи Василенка "Уламки імперії" досить незвичне для українського письменства явище. Автор сміливо взявся за тематику, що має дуже складний, а одночасно й дуже цікавий історичний контекст. З точки зору історика автор цілком оволодів цим контекстом - подіями середини III ст. до н.е. - і до його історичних знань ніяких суттєвих зауважень немає. З точки зору читача, роман написаний гарною мовою, читається легко й з цікавістю. Вірогідно, логічним було б написання багатотомного історичного роману з цим же сюжетом. Без сумніву, Миколі Василенку це б вдалося. Про це свідчать його здібності до історичного аналізу й оволодіння історичними знаннями.
Як уже відзначалося, автор роману вдався до подій дуже складної й одночасно цікавої епохи в історії людства - часу перерозподілу спадщини Олександра Македонського.
Після раптової смерті Олександра 13 червня 323 року до н.е. відразу виникло питання про спадкоємність територіальних набутків цього геніального політика й завойовника. А успадковувати було що. Створена ним величезна імперія містилася в межах трьох континентів - Європи, Азії та Африки. Аморфна імперія, яка трималася тільки на "твердості руки" самого Олександра Македонського, не уникнула закону історичного процесу, який вимагав її розпаду. Це відбулося на проміжку часу між 323 та 281 рр. до н.е., - імперія була розподілена між діадохами, полководцями Олександра. В результаті подальшої боротьби було утворено три менших імперії з центрами в Європі (Македонія - династія Антогонідів); Африка (Єгипет - династія Птолемеїв); Азія (Селевкідія - династія Селевків). Надалі, біля двох століть, між ними йшла майже безперервна боротьба за перерозподіл територій та політичних впливів. Ішла з перемінним успіхом для суперників, і невід'ємною рисою їхньої історії вже був поступовий занепад.
Дійсно, історичний процес незворотний. Історією доведено, що відновлення імперій у старому вигляді неможливе. Тож, усі "уламки" імперії Олександра, у тому числі й держава Селевкідів, поступово втрачали свою могутність. Все нові й нові народи виборювали незалежність і створювали свої держави. Поступово боротьба за світове панування між мікроімперіями перетворилася на боротьбу за окремі сусідні території. А згодом вони й самі розпалися на окремі держави, або були поневолені новими світовими імперіями Римською та Парфянською.
Уся подальша історія людства підтвердила закономірність розпаду імперій. Наше двадцяте століття стало практично кінцевим етапом їх існування. Зараз на земній кулі залишилася тільки одна класична імперія - російська. Але історичний досвід показує, що й їй залишилося існувати в такому вигляді недовго. Цей процес, вірогідно, йтиме важко - через національно-визвольну боротьбу.
У романі Миколою Василенком підняте ще одне, на мій погляд, важливе питання - питання жорстокості влади. І хоч воно переважно морального й політичного плану, але дуже суттєве для України кінця XX ст. Дійсно, жорстокість завжди була невід'ємним атрибутом існування кожної імперії. Адже тільки заходами насильства імперські можновладці можуть поневолювати й утримувати під своєю владою кілька націй і народів. При цьому важливо відмітити, що панівній нації, яка поневолює інші нації, нав'язується ідея винятковості й зверхності. Ця ідея була для всіх імперій державною ідеологією. Як правило, імперії з такою ідеологією народжували жорстоких і кривавих тиранів. Нагадаємо кілька прикладів: Перська імперія породила Дарія Першого, римська - Нерона та Діоклетіана, російська - Петра Першого, радянська - Сталіна, німецько-фашистська - Гітлера. Така загально-історична закономірність функціонування імперій. Усі вони трималися на жорстокості й агресивності "сильної руки" імперіаліста. Історія свідчить, що коли на чолі імперії ставала більш-менш нормальна за своїми психічними й моральними якостями людина, вона швидко знищувалася "системою" або започатковувала руйнування імперії (нам знайоме таке явище з недалекого минулого).
Але твердість (жорсткість, а не жорстокість) правителя необхідна. Вона передумова нормального функціонування й процвітання будь-якої держави, кожної нації. Обов'язковою умовою при цьому повинна бути наявність противаг. У сучасному світі така система вже відпрацьована й добре діє у державах з демократичним устроєм. При найменшій загрозі переростання жорстких дій керівника держави в жорстокість (тобто перехід від демократії до тоталітаризму) він негайно усувається від влади.
Микола Оленковський,
кандидат історичних наук
1 | 2 | 3 | 4 | 5
| 6 | 7
|
