Бібліотечка "Просвіти" Херсонщини

• Проза

• Поезія

• Драматургія

• Музичні видання

• Літературознавство

• Персоналії (книги про...)

• Історія

• Публіцистика

• Видання, що продовжуються: альманахи, збірники тощо

• Інше

Вісник Таврійської Фундації (Осередку вивчення української діаспори)

Випуск 1

2005

Скачати у форматі *.doc

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10

Зміст

Слово редактора

Трибуна молодого дослідника

О.Шорник. Українська Мадонна Уласа Самчука (на матеріалі роману "Марія")

Л.Корнійчук. Народні мотиви в творчості австралійських письменників та митців української діаспори

О.Перерва. "Герої Кодексу": Хто вони? (За творами Е.Хемінгуея та Івана Багряного)

К.Абдуленко. Своєрідність пейзажно-медитативної лірики Павла Тичини та Томаса Стернза Еліота

Літературознавство

А.Демченко. Світогляд Юрія Клена

В.Загороднюк. Культурно-естетична концепція у творчості Юрія Клена

П.Параскевич. Херсонщина у творчості Яра Славутича

Г.Немченко. Художній світ Наталени Королевої

А.Севостьянова. І.Франко у дослідженнях Ю.Бойка-Блохина

Мовознавство

В.Олексенко. Функціонально-семантичний статус порівняльних конструкцій у творах Уласа Самчука

Педагогіка та методика

І.Лопушинський. Роль і місце рідної мови в системі української національної освіти: (На прикладі педагогічної спадщини Софії Русової)

Л.Бондаренко. "Як до тебе протоптати тропи?" (Матеріали до вивчення життєвого шляху Євгена Маланюка в 11-му класі)

Осередки вивчення діаспори

Н.Чухонцева, І.Немченко. До проблеми дослідження діаспори (Про діяльність наукової лабораторії "Українська література в англомовному світі")

Херсонський колегіум імені Євгена Маланюка та напрямки його діяльності

О.Башук. Помаранчева революція: (Спогад херсонського колегіанта)

Постаті

М.Василенко. Життєвий шлях Петра Одарченка

В.Бойченко. Поезія і доля земляка-вигнанця

Знайомство зблизька

І.Немченко. Обличчям до сонця: Микола Василенко та його здобутки

Наші гості

О.Лапський. "Плекаю висоту лелек..."

М.Лучак. Моя Україно

Т.Карабович. "Вірте..."

О.Полішкаров. Білий голуб

Поетична галерея

М.Василенко. Яр Славутич

М.Братан. Віддячливий сонет

В.Загороднюк. Яр Славутич; Нестор Махно

Мистецька вітальня

Іван Багряний - художник

Рецензії

І.Немченко. Кравчук В. Патріотичні мотиви у творчості Яра Славутича

Г.Бахматова. "Шукайте висоту…"

Презентації, конференції, фестивалі

О.Шорник. Вшановуємо українського Гомера: (До 100-річчя Уласа Самчука)

Т.Коваль. Презентація нової книги Яра Славутича "Поезії та поеми"

Вічна пам'ять

І.Немченко. Поетичні заповіти Андрія Легота

Г.Немченко. "Життя спинилось в розпеченій тиші..." (на смерть української поетеси Наталі Лівицької-Холодної"

Слово редактора

Шановні пані та панове! Ви тримаєте в руках перше число "Вісника Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори)" - літературно-наукового збірника, що заснований у Херсоні і покликаний знайомити як наукову й літературно-мистецьку аудиторію, так і широкий загал з набутками українського зарубіжжя, з особливостями входження вітчизняного письменства в світовий контекст. Це спільне дітище Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори), що діє в нашому регіоні завдяки підтримці Фонду Яра Славутича з Канади, та міжкафедральної наукової лабораторії "Українська література в англомовному світі", що відкрита при Херсонському державному університеті й функціонує на громадських засадах.

На сторінках "Вісника" ми висвітлюватимемо роботу місцевих наукових і культурно-освітніх закладів, що плідно займаються дослідницькою й літературно-мистецькою діяльністю, пов'язаними з діаспорою. Уже в першому випуску збірника ми відкриваємо рубрики "Трибуна молодого дослідника", "Літературознавство", "Мовознавство", "Постаті", "Педагогіка та методика", "Рецензії", де будемо подавати наукові й публіцистичні матеріали про українське зарубіжжя. Інші розділи видання "Поетична галерея", "Наші гості", "Мистецька вітальня" будуть безпосередньо знайомити з літературою і мистецтвом діаспори, з художніми творами про її діячів. Хроніка важливих подій, дотичних до діяльності Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори) та міжкафедральної наукової лабораторії "Українська література в англомовному світі" при Херсонському державному університеті, висвітлюватиметься в рубриках "Наш літопис", "Презентації, конференції, фестивалі". А розділи "Осередки вивчення діаспори" та "Знайомство зблизька" подаватимуть конкретну й детальну інформацію про діяльність місцевих науково-освітніх закладів, організацій, товариств і їхніх активістів у плані дослідження українського зарубіжжя.

Розпочинаємо наш збірник "Трибуною молодого дослідника", і це невипадково. Адже саме молодь - талановита й окрилена юнь буде формувати обличчя нашої України, її науки й культури завтра. Тож привітаймо перші кроки наших молодших колег О.Шорник, Л.Корнійчук, О.Перерви та К.Абдуленко.

У розділах "Літературознавство", "Мовознавство", "Педагогіка та методика" друкуються доповіді, що прозвучали на наукових конференціях "Українські патріоти інонаціонального походження" (Херсон, 2004) та "Улас Самчук і шляхи розвитку української та світової прози ХХ ст." (Херсон, 2005).

Блок рецензій репрезентують відгуки науковців про видання діаспорної тематики кінця 90-х - початку 2000-х років.

Сучасні літературні постаті українського зарубіжжя представлені в рубриці "Наші гості". На читача чекає зустріч з доробком cамобутніх письменників-українців з Польщі - Остапа Лапського, Мілі Лучак, Тадея Карабовича, а також з Росії - Олекси Полішкарова. У "Поетичній галереї" друкуються художні твори про діячів материкової України та діаспори - Нестора Махна, Яра Славутича.

Матеріал зі скорботної рубрики "Вічна пам'ять" розповідає про діяльність почесного члена нашої наукової лабораторії Андрія Легота. Життя цього оригінального поета-емігранта обірвалось невдовзі після його повернення на Україну.

У наступних числах "Вісника" відкриватимуться й інші розділи, і це залежатиме й від Вас, шановні читачі. Чекаємо на Ваші пропозиції щодо урізноманітнення змісту нашого видання. Найцікавіші листи чи фрагменти з них будуть опубліковані на сторінках збірника. Просимо надсилати нам і свої наукові розвідки чи літературно-мистецькі твори діаспорної тематики. Це дасть змогу розширити коло наших авторів.

Щиро сподіваємось на нову зустріч з вами, шановні читачі. Хоча в нашій незалежній Україні, як це не парадоксально, українська мова й книга і далі залишаються загнаними в глухий кут, приреченими на вимирання в умовах тотальної русифікації, такої собі російськомовної інтервенції. Якщо у наших високоповажних народних депутатів вистачить здорового глузду, щоб не проголосувати за надання офіційного статусу в Україні мові сусідньої держави, яка протягом кількох останніх століть (незалежно від того, чи була царською, чи більшовицькою, чи "демократичною", але все ж імперією) виконує традиційно жандармські функції щодо всього українського, то можна лишатися оптимістами і не відчувати себе окраденими і загратованими в такій собі культурній резервації "на нашій, не своїй землі".

Будьмо оптимістами!

Від імені редакції зичу всім читачам нашого "Вісника" щастя і миру, гараздів і процвітання. Не лишайтесь байдужими до запашних квітів української культури, зрощених на різних материках нашої матінки-планети.

До творчої співпраці, друзі!

Головний редактор
Іван Немченко

ТРИБУНА МОЛОДОГО ДОСЛІДНИКА

Оксана Шорник

УКРАЇНСЬКА МАДОННА УЛАСА САМЧУКА

(на матеріалі роману "Марія")

Традиційно вважається, що жінка є символом життя, початком всього людства. І це не випадково. У змалюванні жіночих постатей, розумінні місця жінки в суспільстві класична українська література увібрала традиції ще з біблійних часів. Щоб це довести, необхідно звернутися до біблійного тексту, книги Буття. Коли Господь сотворив Адама, Він проголосив: "…Не добре бути людині одній; створімо йому помічника, відповідно йому... І сотворив Господь Бог із ребра, взятого у людини, жінку, і привів її до чоловіка" [2:2:18-23]. Хто ж не пам'ятає цю історію? Немає сумніву, що мова йде про вторинність жінки. Але у ХІІІ ст. відомий богослов Фома Аквінський дещо пом'якшив цю дискримінацію за допомогою наступних думок. Якщо б Єва була створена із ступні Адама, писав Фома, то вона була б нижчою по відношенню до нього. Якщо б створена з голови - була б вищою. Але, будучи вилучена з Адамового боку, тобто з його середини, вона знаходиться на своєму місці і доповнює Адама. Єва стала помічницею своєму чоловікові.

Отже, з найдавніших часів жінка є помічницею, вірною подругою. У нашій літературі ми знаходимо такі зразки жіночих характерів, як Ярославна, дружина Ігоря. У "Слові о полку…" плач Ярославни співзвучний з народним, у її тузі відчувається біль за чоловіком.

У християнстві саме в образі Богоматері, нехай у зашифрованій формі, продовжує жити Велика Мати, яку ми знаходили у всіх міфологіях і релігіях.

Треба зазначити, що культ Богоматері в українців підноситься більше, ніж культ Ісуса. Марія, Богоматір, Цариця Небесна, її символ - лілія, як знак досконалої любові, що полягає в єднанні з Богом. За Юнгом, Діва Марія вважається землею, з якої народився Христос. Святий Ангельм каже: "Немає ніякого сотворіння, щоб дорівнювало Марії. Від неї більшим є лише Сам Бог" [3:12]. У християнській містиці Марія з місяцем означає жіночий принцип, що приносить світло в тьму ночі. В основі українського світогляду лежить виразна ідеалістична риса. Тенденція до ідеалізації проявилася і в ставленні до жіноцтва. Образ Богородиці у свідомості українського народу відігравав роль своєрідного духовного стержня. Це сприяло виробленню на українських землях своєрідної традиції ставлення до жінки і до жінки-матері. Народний погляд на Богородицю відображав образ багатостраждальної жінки. І саме така інтерпретація цього образу використовується У.Самчуком у романі "Марія".

Образ "босоногих мадонн" - один із ідейно-композиційних лейтмотивів романів, повістей та оповідань Уласа Самчука. До нього художник слова звертається протягом усієї творчості. Перше, що слід зауважити - майже всі героїні Самчукових творів є селянками, або вихідцями з села. Роман "Марія" - величальна пісня жінці-матері, котра завжди залишається вірною родині, а також є типовою представницею жіноцтва України 20-30 років ХХ ст. Образ Марії - це образ жінки-матері великої духовної краси. Її моральність розкривається протягом твору в кожній сцені, в кожному епізоді, в окремих репліках та діалогах. Якщо говорити про психологію жіночого образу матері-селянки, то тут письменник іде від класичних образів Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Михайла Коцюбинського. Наскрізним у творі проходить образ Матері Божої. І, напевне, тому автор назвав твір "Марія" ім'ям, що є уособленням материнства, основи життя на землі, самої України. Мати Божа - особлива постать у всесвітній історії, у серцях та душах людей. До Богородиці у творі радить звернутися за допомогою та підтримкою священик на похороні сина Марії. З трепетом і, можливо, з острахом, як велику реліквію забирає з собою ікону Матері Божої Марія, коли йде від першого чоловіка. І коли лишає Максимові хату, то теж забирає з собою усі образи, які порозстрілював оскаженілий син: "Образи свої Марія також перенесла. Ціле життя бачила їх перед собою, і на шлюб благословляли образом отієї почорнілої Матері, що кормить дитину".

Варто звернути увагу і на той епізод роману, коли з пожежі, з пекельного вогню в ніч Різдва Христового в Маріїній хаті було врятовано ікону Божої Матері: "Згоріло все до останньої пилинки, до останньої соломинки. Вдалося вирятувати лише кілька образів... Врятовано і Маріїні благословення - Матір Божу Млекопитательницю" [4:89]. У сакральних джерелах указано, що ще в дитячому віці приречена була випити чашу сирітства Та, яка потім повинна була лікувати сирітство усіх самотніх, усіх залишених у біді, стати духовною Матір'ю. Теологи стверджують, що спочатку Божа Матір втратила батька, а через невеликий проміжок часу смерть настигла і Анну, матір Діви Марії. Уважний читач не може ігнорувати ці моменти, вдало оброблені і трансформовані Уласом Самчуком у "Книзі про народження Марії".

Мученицьке і багатостраждальне життя Марії, мовчазне сприймання головною героїнею роману мук як належного - це наступний етап проведення паралелі між образом Богоматері та образу Марії Уласа Самчука. Діва Марія обрала сама собі шлях свого життя: мовчки страждати. Мовчки страждати - ось що стало її долею на землі. Вона мовчала, коли в холодну ніч не могла прихистити новонароджене немовля в затишному будинку. Марія відчувала невимовну радість, коли народила Спасителя. Але й горе переповняло її серце, коли мудреці подарували золото, ладан і смирну. Адже ці дарунки були символічними для Неї, бо золото означало, що народився Цар, ладан дарувався священнослужителям, а смирною змазували тіло покійного. Три дарунки окреслювали долю Спасителя. Та Богородиця мовчала і тоді, коли Ісус стояв на помості побитий, принижений, з терновим вінком. Великі материнські сльози текли по щоках. І єдине питання, яке турбувало її душу вона носила в собі: "Мій Син! Коли, де, як вирішиш ти звільнитися від цих мук?" Не будучи розп'ятою, вона разом із Сином зійшла на хрест і той біль, який відчував Христос, переносила і Марія.

Самостійність у виборі своєї долі простежується і в образі Марії з однойменного роману У.Самчука. Трансцендентальність цього образу має під собою підґрунтя особистого світобачення, тривалих роздумів героїні, вміння досягати поставленої мети, досвід богошукання. Марія теж втратила сина і відчувала невимовний біль у своєму серці. Майстерним пером автор виписує психологічний стан своєї героїні і підносить її до Богородиці. Тому не випадково прозаїк устами священика говорить: "Чую біль твій, біль матері, яка тратить свого первенця. Але пригадай, сестро, ту Марію, ту Святу Марію, що родила світові Бога живого... І пригадай велику Матір, яка день і ніч стояла під хрестом розп'ятого Сина, чекаючи Його смерті. ...Попроси у Неї сили пережити твоє горе і видержати все так само, як це видержала Вона, найбільша зо всіх матерів" [4:43].

Прозаїк підсилює страждання Марії ще й тією ситуацією, коли Максим розстріляв образ Божий. Тоді Марії здалося, що він, її рідний син, розстріляв її, свою матір. "І що йому Бог Саваоф і вся небесна канцелярія? Звів нагана, буцнув раз, і дутий київський образ розсипався на скалки. Марія скам'яніла, не поверне язиком" [4:73]. Для опису ікони автор не випадково вдається до чорного кольору, щоб підкреслити страждання Богородиці, Марії і України. "...І на шлюб благословляли образом почорнілої Матері, що кормить дитину". Завершальним штрихом у характеристиці образу Марії є слова Гната: "Цілую руку матері. Цілую святість величну. Цілую працю! Маріє! Маріє!" [4:140]. Отже, Марію можна назвати справжньою Берегинею.

Три образи у Самчуковому романі тісно переплітаються і поєднуються в єдине ціле. Це ще раз доводить, що в українському світобаченні переважає архетип жіночості. У.Самчук, виходячи з того, що жінка емоційно багатша, сприйнятливіша до нюансів у природі та взаєминах людей, саме через неї - жінку-матір, через правдиве відображення її мук і сумнівів зміг розкрити трагедію українського народу. Народу, котрий живе у країні, яка має ім'я теж жіночого роду. На цьому рівні образ Марії переростає в саму Україну. Особливо це простежується у "Книзі днів Марії" та "Книзі про хліб", де автор витворює загальний образ української землі: достаток, щедрість, упевненість у завтрашньому дні. Зустріч Марії з руйнівною силою більшовизму відображає страх і неспокій української нації в цілому. Через муки однієї жінки автор показав "цілу Україну, яка під час голоду стогнала материнським плачем: "Нині пророче перо мочається у людську кров і на скрижалях доби виписує одне слово: хліб.

Зійдіть зі стін, великі пророки! Станьте на захід сонця, здійміте погляд ваш у далечінь і світові речіть: смерть тобі, світе старий. Душа хліба мороком спаде на твої міста, на твої села, на цілу землю. І впадуть ваші храми, бароко і готика... Смерть вам!.." [4:43].

Література:

1. Ангелевич Н. Новое о прошлом // Семья и школа. - 2001. - №1-2. - С.60-61.
2. Біблія або Книги Святого Письма й Нового Заповіту. - Українське Біблійне Товариство, 1995.
3. Музичка І. Свята Богородиця - Покровителька України // Народна творчість та етнографія. - 2002. - №4. - С.12.
4. Самчук У. Марія; Куди тече та річка. - К.: Наукова думка, 2001. - 416 с.
5. Ситченко А. Не просто Марія // Слово і час. - 1997. - №8. - С.76-77.

Лариса Корнійчук

НАРОДНІ МОТИВИ В ТВОРЧОСТІ АВСТРАЛІЙСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ ТА МИТЦІВ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ

Кожна країна нашого великого світу має визначних людей - ті таланти і дорогоцінні скарби, які треба зберігати і цінувати!

В історії кожного народу залишали вагомий слід визначні діячі в царині політики, педагогіки, літератури. Це стосується й Австралії, розмаїтого світу її письменства, репрезентованого, зокрема, й літераторами-українцями.

Мета нашої роботи - прослідкувати особливості світогляду письменників української діаспори та австралійських митців; дослідити їх доробок, знайти та виділити подібності у написанні творів українськими та іншомовними авторами Австралії.

Наше завдання - підтвердити важливість та дорогоцінність творів літератури діаспори у наш час, спонукати читачів робити все можливе для розповсюдження цієї літератури, вивчення її в школі, щоб люди знали про існування цієї "частки" України. Адже ці письменники - представники діаспори, тобто люди, літературна діяльність яких не могла здійснюватися на Україні. Вигнанців змушували шукати той край, де вони мали б можливість висловлюватись і не турбуватися про те, що їм будуть докоряти за правдиво написані твори.

Далеко від України "сусіди" - австралійські письменники - теж активно бралися за зображення всього того, що їх хвилювало, що могло "привабити" читача і донести розмаїття й барвистість життя, гостроту існуючих проблем.

Представники української літератури в Австралії Дмитро Чуб, Зоя Когут, Пилип Вакуленко живописали долю цієї землі, адже нові місця мали великий вплив на світобачення митців. І краєвиди, і звичаї не могли залишити осторонь творчу натуру. Але, пишучи про власні враження від щойно пережитого та побаченого, письменники не забували про Україну, тому своїми творами, діяльністю на літературній ниві вони вже вкотре доводили цінність української мови, вітчизняних традицій. Переживаючи за долю українського населення, митці "співставляли" жителів Австралії з українцями, поетизували місцеві краєвиди, широко спілкувалися з аборигенами і переселенцями з Батьківщини.

Австралія - країна, дійсно, мальовнича! Саме тут діячі літератури з України намагалися поширювати українську мову, писали на різні теми: про дітей, природу, працю, побут, але основний мотив - складнощі життя людей, вплив різних чинників на їх діяльність, витривалість і уміння "вижити" у важких умовах.

На жаль, імена письменників-українців в Австралії мало відомі в Україні, але радує душу те, що саме вони прославляють свою Батьківщину в світі, що інші національності знатимуть про існування такої нації, як українська. Нам же, в свою чергу, залишається лише сподіватися, що в найближчому майбутньому українці більше цікавитимуться діяльністю діаспори, вивчатимуть твори її представників.

Слід сказати, що Д.Чуб, Є.Гаран, П.Вакуленко велику роль приділяли описові народу, бо брали за основу не лише повсякденне життя австралійців, а звертали увагу на особливості побуту, традицій, флори та фауни, на своєрідність будівель та ін. Самі письменники були свідками того, як жителі Австралії полювали, вели господарство, працювали. Митцям з України хотілося знати, як саме живуть тут люди, чим різниться життя Австралії від українського. Саме такі спостереження, пізнання у різних сферах діяльності жителів далекого континенту, лягали в основу творів письменника (Д.Чуб, "За нами гналася смерть", "На гадючому острові"; П.Вакуленко, "Казка про море"; Є.Гаран, "Знання мови").

Представники діаспори точно, логічно, осмислено змальовували все цікаве та "оригінальне", притаманне австралійцям, бо саме це давало змогу їм співставляти, знаходити подібне і відмінне між двома культурами. Великого значення надавали описам природи, разом з якою жили люди, що мала великий вплив на їх світобачення. Влучно підібрані слова, епітети та порівняння, ніби переносять читача в те середовище, про яке пише автор, дають змогу відчути та "побачити" всю красу Австралії, багатство її природи.

Народ, традиції, особливості побуту були об'єктом зображення не лише для українських письменників. Народні мотиви характерні й для творчості австралійських літературних діячів.

Так, К.Прічард у творі "Кунарду" оповідає про життя та важкі випробування, які постали перед австралійською дівчиною Кунарду. Ми маємо змогу дізнатися про особливості австралійських традицій, життя автохтонів, їх побут, працю. За допомогою епітетів, порівнянь, колоритних описів природи, зовнішності героїв, письменниці вдалося передати правдиві картини того, що відбувалося, що дає нам змогу ніби бути свідками зображеного. Наприклад, у цій частині, взятій з твору - "A lіttle aborіgіne gіrl about nіne years old іn a faded blue gіna-gіna, she sat there part of the shadows, wіth her dark skіn, faіr haіr, and brown eyes shadowed across the cornea... [1:20] - ми можемо простежити чудове використання вдало підібраних прикметників, вживання австралійських слів для якомога чіткішої передачі побуту.

Ще на початку твору письменниця подає чудовий текст пісні (австралійський варіант), що привертає увагу читача, змушує замислитись та спробувати зрозуміти, що переживає героїня, адже життя вже з ранніх літ ставить важкі випробування перед нею.

Прічард - особлива письменниця, яка змогла донести до читача колорит австралійської землі, показати здатність до життя представників "нижчого" стану в умовах, які перед ними диктує життя.

Кунарду - дівчина дуже неосвічена. Не знаючи призначення того чи іншого предмета, який її привабив, вона намагається, не образивши господаря, дізнатися про його призначення, важливість у користуванні, що одразу ж схиляє читача на бік дівчини. Героїня прагне швидко засвоїти все нове, що з'являється кожного дня, адже розвиток господарів пішов далеко вперед, на відміну від аборигенського, що яскраво видно з прикладу: "Hughіe іn a suіt of navy blue serge, a round felt hat and a boots wіth tabs, whіch stuck out behіnd..." [1:24].

У своїй книжці Прічард велику увагу приділяє описам різних характерних лише окремим персонажам рис, поведінки, життя, співставляє та показує різницю, яка існує між плем'ям та сім'єю. Цікавим є також звернення письменниці до забобонів, яких дотримуються аборигени. З цього ж боку вже йде вплив корінних жителів на тільки що осілих у новій місцевості американців.

Аборигени - народ досить ввічливий, добрий, терплячий, але разом з тим легко вразливий, адже при найменшій образі з боку господарів, вони відчувають біль у серці, що залишає свій слід на довгий час. Прикладом може слугувати те, що будучи щиро закоханою у свого господаря Х'ю, Кунарду не може зрозуміти його ставлення до неї: "She was more suіtable wіve for young man than Meenіe..." [1:35], адже вона чудова партія йому, та виходить - зовсім ні. Незважаючи на свої почуття, Х'ю має пам'ятати про традиції, знати своє місце в суспільстві, поважати бажання матері.

Письменниця досить глибоко занурює читача у всі проблеми, які постають перед героями, підводячи їх до розв'язки, змушує ніби самим переживати все, що відбувається під час того чи іншого дійства. Саме цей прийом дозволяє глибше зрозуміти особливості австралійських звичаїв, назв тих чи інших місць та предметів, серед яких перебувають герої, чим вони користуються, адже еквівалентів у нашій мові знайти практично неможливо, щоб краще зрозуміти. Тому доречними є підказки, які дає автор.

Досить цікаво зображено сприйняття аборигенами того, що принесли з собою "господарі". Це дає нам змогу прослідкувати, який вплив має ця новизна і традиції, привнесені американцями при заселенні земель Австралії, яку це спричинило реакцію з боку аборигенів. Не слід казати, що аборигени були людьми, які зовсім не знали правил життя, саме те їхнє бачення оточуючого світу, особливостей його лягли в основу порівнянь і зіставлень з культурою інших народів. Своїми засобами і манерою спілкування, одягом, поведінкою вони дійсно дивують нас, і нам є багато чому повчитися у них, бо таких лагідних і ніжних стосунків у коханні, навчанні дітей, таких обрядів, святкувань не має жодна країна і континент. Тому варто поважати і милуватися, брати краще з того, чим користуються аборигени, лише тоді життя буде більш яскравим і менш похмурим. "...She knew very well Warіeda was sіngіn to make Coonardy a woman. Hіs hands moved round her breasts, mouldіng and kneadіng thi. He pasted red ochre mіxed wіth iu grease round the nіpples, sіngіng to make thi drow quіckly, be b and full of mіlk to nourіsh her chіldren"[1:38].

Важливе значення у зображенні особливостей австралійського життя має використання автором крилатих висловів, афоризмів, фразеологічних словосполучень. Наприклад: "a gіn shepherder ...how much of Jessіca had got beneath Hugh's skіn..." [1:76].

Прічард, поставивши собі за мету точно та доступно показати читачеві аборигенське життя, досягла бажаного. Адже, поставивши народ у центрі уваги, письменниця зуміла описати різні сфери діяльності аборигенів, особливості їхнього життя, формування світобачення. Австралійка знайомить з досить-таки незнайомою, далекою, на перший погляд дивною, чи то пак екзотичною культурою. Народ у її творі це саме те джерело, з якого вона черпає багатющу та цінну інформацію, яка збагачує знаннями у різних сферах і з усіх боків робить відкритим колись закритий та невідомий простір.

Маємо відзначити, що, на перший погляд, далекі за своїм світобаченням представники австралійської літератури та української діаспори поставили собі за мету зображення народу з його традиціями, історією, життям та притаманними лише йому рисами.

Українцям в Австралії дозволяли друкувати їхні твори, адже вони значною мірою несли в народ відомості про державу. З одного боку, ці автори писали, про що думали і переживали й вони самі, й корінні жителі континенту, з іншого - австралійські письменники теж відображали долю народу з його болями та реаліями, хоча часто зовсім в іншому ракурсі. Але і перші і другі мали лише одну мету: писати про людину і для людини.

Ми маємо замислитись над тим, що ж дасть нам вивчення австралійської літератури. Ми повинні збагнути цінність доробків літераторів далекого континенту, адже саме завдяки їх творам, ми маємо змогу співставляти, аналізувати, вивчати культуру, мову, звичаї народів цієї частини світу.

К.Прічард, Д.Чуб, Є.Гаран та інші донесли до нас ту інформацію, яку виношували, збирали, аналізували як учасники тих подій, які зображуються у творах.

Наше завдання досить просте, але в той же час - відповідальне. Ми повинні прилучитися до творчості таких самобутніх митців, шанувати здобутки цих письменників, чия діяльність у сфері літератури осяяна ідеями гуманізму, має неабияке пізнавальне і виховне значення.

Список використаної літератури:

1. Prichard K.S. Сооnardo. - Moscow, 1973.
2. Рiднi голоси з далекого континенту: Твори сучасних українських письменникiв Австралii / Упоряд. та передм. А.Г.Михайленка; [Худ. оформл. С.К.Семендяєва]. - К.: Веселка, 1993.

Ольга Перерва

"ГЕРОЇ КОДЕКСУ": ХТО ВОНИ?
(За творами Е.Хемінгуея та Івана Багряного)

У ХХ столітті змінюється суспільна і культурна атмосфера у світі. З одного боку, люди отримали сучасну техніку, поліпшились умови життя, а з іншого - цивілізація почала поглинати особисті інтереси, негативно впливати на моральний стан суспільства, в якому посилюється загальна відчуженість.

У літературі поширюється екзистенціалізм: у Франції (А.Камю, Ж-П.Сартр), Німеччині (Е.Носсак, А.Деблін), Англії (А.Мердок, В.Голдінг), США (Дж.Болдуїн), Японія (Кобо Абе). В Україні це виявляється у 20-х роках у творчості В.Підмогильного, пізніше - у І.Багряного, Т.Осьмачки, В.Барки та ін.

У другій половині ХХ ст. розвивається й традиційний реалізм, який у тогочасних умовах набуває дещо нових ознак. Помітне прагнення реалістів до широких узагальнень. Світ наче отримує втрачену цілісність в уяві письменників, які тяжіють до возз'єднання реальних зв'язків і стосунків (Е.Хемінгуей, Ч.Айтматов та ін.)

Справжнім феноменом ХХ ст. стала література, яка, розвиваючись розмаїтими напрямами, течіями, ввібрала в себе філософські та моральні проблеми епохи. Творчість багатьох письменників підтверджує тезу, що література не просто відображає життєву дійсність, а властивими їй засобами творить нову, художню.

У цих нелегких умовах життя, морального занепаду суспільства, багатьох війн, які калічили людські тіла й душі, на арену виходить нове покоління письменників, яких Е.Хемінгуей назвав "the lost generation" тобто "втрачене покоління", покоління без прагнень, ідеалів, сподівань.

Так одним із представників "втраченого покоління" є видатний американський письменник-реаліст, журналіст і публіцист, щирий патріот своєї держави Ернест Хемінгуей. Саме він уперше вжив термін "the lost generation" ("втрачене покоління") у своєму романі "Fiesta". "Втраченим" він називав покоління, викинуте війною у життя без ідеалів і надій.

Митець пройшов тяжкий шлях життя: був поранений під час війни, отримав каліцтво внаслідок авіакатастрофи в Африці, а далі - тяжку хворобу, - і все це не зломило стійких моральних устоїв письменника. Саме тому крізь усю його творчість проходить культ людини сильної, мужньої, хороброї, яка намагається знайти опору в собі і, незважаючи ні на що, жити далі: "You can't die if you don't give up" [8:274].

Е.Хемінгуей проніс своє життя крізь кілька війн, хоча міг би й уникнути цього (зовнішні обставини не лише не сприяли цьому, а скоріше перешкоджали). Він пройшов крізь першу світову війну, крізь громадянську війну в Іспанії та через другу світову війну. Пройшов у кожному випадку однаково, не щадячи свого життя, хоча ставлення до кожної війни було різним.

Перша світова війна була чужою, не його війною. Проте серед усього бруду та ганьби цієї війни почуття бойового товариства між людьми, кинутими у її страшне полум'я, було для нього на першому місці. Хоробрість залишалась хоробрістю, а боягузтво - боягузтвом, та при всій безглуздості обставин, в яких вони виявлялись, десь у самій першооснові вони не втрачали свою ціну - високолюдське залишалось високим, а нице - ницим. Стосовно цього Симонов у своїй статті зазначає: "человеческое поведение Хемингуэя на войне неизменно отмечено печатью мужества. Но это мужество не было только результатом его прирожденной храбрости и готовности к риску. В большей мере оно было связано с его взглядом на то, что писатель должен всегда писать правду. В том числе правду о войне" [6:5]. Стосовно мужності на війні Хемінгуей у своєму загальновідомому романі "A fare-Well to Arms" пише: "If people bring so much courage to this world the world has to kill thi, to break thi, so of course it killshi<…> But those that will not break it kills. It kills the very good and the very gentle and the very brave impartially. If you are none of these you can be sure it will kill you too but there will be no special hurry" [7:221]. Тобто висновок один - чи ти видатна особистість, чи ні, світ все одно знищить тебе; але різниця полягає у тому, ким ти є у житті: Людиною чи нічим.

Персонажі Хемінгуея ніколи не нагадують покірних чужій волі маріонеток - живі, незалежні характери зі своїми особливостями, з власними інтонаціями вони залишаються твердими, не поступаються наживі ззовні і зберігають власну гідність і достоїнство. Герої не аналізують життєвих обставин, а діють у них. Змальовуючи своїх персонажів, письменник пише про честь, хоробрість, гідність, душевну щедрість та про необхідність добре і до кінця робити свою справу. Такі герої в літературній критиці отримали ім'я "героїв кодексу". Вони мають певні усталені правила поведінки, які ніколи не зраджують. Вони живуть за принципами: над усе цінити особисту незалежність, свободу, іти назустріч небезпеці і не боятися смерті: "I'm going to die" she said; then waited and said, "I hateit…"<…> "I'm not afraid of it. I just hate it" [7:285]. Ці герої покликані захищати слабких, вступати в боротьбу за свої ідеї та переконання, бути вірними і відданими у дружбі та коханні, ніколи не скаржитись і не чекати на жалість. Їх девіз жити! Щоб не трапилось із ними і на які б випробування та негоди їх не кидала доля - жити! "Anyway, the thing to do is live and not to die" [9:525]. Хемінгуей високо підносить культ людини, яка не здається у боротьбі з життєвими випробуваннями та труднощами: "The world breaks everyone and afterward many are b at the broken places" [7:221]; - ось мотив не лише творчості письменника, а і його життя.

Часто герой Хемінгуея зображений у складних, навіть трагічних ситуаціях. Але, будучи людиною сильною, вольовою та мужньою, він перемагає. "Він завжди перемагає", - так стверджує автор у видатній повісті "Старий і море": "Человек не для того создан, чтобы терпеть поражения. Человека можно уничтожить, но не победить". У вище згадуваному романі "A Fare-Well to Arms" прозаїк згадує слова У.Шекспіра з поеми "Julius Cesar": "The coward dies a thousand deaths, the brave but one" [7:135], які ще більше стверджують принципи його героїв.

Самотність в очах Хемінгуея була надійним способом протистояти ворожому світові. Ось чому герої у нього такі самотні, ось чому в першу чергу розраховують лише на себе. Герой сам відшукує отой стрижень, який утримує його у цьому складному світі.

Автор тісно зв'язаний зі своїм героєм і через його сприйняття дає оцінку подій, людей та їхніх вчинків. Він дивиться на світ з точки зору свого героя. Однак навіть у стихії ліричної розповіді зберігається певна дистанція між письменником та його героєм. Частіше Хемінгуей, навіть коли пише у третій особі, зіставляє свій кут зору із кутом зору персонажа, але інколи трапляється й інакше. У творах, що написані від першої особи таке розходження помітити важче. Наче погляди героя і є погляди самого автора. Але це не так. Особливістю хемінгуеївського стилю є те, що він звичайно передає роздуми героя розповіддю не від першої, а від другої особи, що сприяє напруженості внутрішнього монологу і непомітно втягує у ситуацію й самого читача.

Герої Хемінгуея не намагаються формулювати якісь філософські, моральні чи політичні висновки. Ці люди не аналізують обставини життя, а діють у них. Вони уникають роздумів чи узагальнень, не люблять висловлювати свої аргументи навіть з тих питань, які їх хвилюють. За маскою спокою, байдужості, часом жарту часто приховані біль, тривога, незадоволення і страждання. Саме така насиченість внутрішньої експресії визначає тон хемінгуеївської оповіді. Герой твору, якого змальовує письменник, - це здебільшого герой ліричний, alter ego письменника.

Ернест Хемінгуей як письменник-реаліст, талановитий митець та майстер своєї справи зробив величезний внесок у світову літературу. Ф.Юнг писав у своїй монографії: "Протягом останніх 25 років вплив Ернеста Хемінгуея на новітню прозу був такий великий, що його навряд чи можна виміряти". Дослідник творчості Хемінгуея К.Симонов зазначає: "Я не знав Хемінгуея, але Хемінгуей-людина для мене невіддільний від Хемінгуея-письменника, від його книг і героїв, точніше від тих із них, у яких він, не криючись, любив те саме, що любив у самому собі - силу, широту, хоробрість, готовність постояти за справу, яку вважаєш ти справедливою, правою, готовність ризикувати життям і впевненість у тому, що є речі й гірші за війну. Боягузтво гірше, зрада гірше, егоїзм гірше..."

Духовно близький Е.Хемінгуею і наш український поет, прозаїк, драматург, публіцист, громадський і політичний діяч Іван Багряний. Певною мірою його ми теж можемо віднести до письменників "втраченого покоління" за його творами, ідеями і переконаннями. На його долю випало чимало тяжких негод і випробувань, які все одно не зломили твердий дух письменника. За свої політичні погляди був декілька разів заарештований, перебував у в'язниці, а згодом емігрував за кордон. Його перу належать такі широковідомі твори як "Тигролови" (1943), "Морітурі" (1945), "Генерал" (1948), "Людина біжить над прірвою" (1948-49), "Сад Гетсиманський" (1950), "Огненне коло" (1953), "Маруся Богуславка" (1952-1956)... Але це далеко не все, що встиг написати автор в умовах повсякчасних блукань, поневірянь, лікарень, тюрем.

Емігрувавши, поет і за кордоном не мав спокою. Його переслідували "свої", провокували, погрожували, викликали на якісь суди, виносили смертні вироки йому та його дітям. Не мав спокою, душевного ладу для творчості ні на Радянській Україні, ні за кордоном у веремії української еміграційної політики серед таких же вигнанців, як він сам. Бо мав чутливу, романтично окрилену душу художника, душу поранену і тіло виморене, фізично не здатне виносити важкі перевтоми, мав силу-силенну творчих задумів, плекав великі надії на творче усамітнення і душевний спокій, але не судилося.

І.Багряний усе життя біг над прірвою з вірою в людину, прагнучи запалити в ній негасиму іскру, яка б висвітлила шлях із гірської прірви зневірення, приниження і знеособлення в безсмертя. Він поспішав, боровся відчайдушно, знесилювався - і знову духовно окрилювався, запалювався гнівом - і страждав, охоплений співчуттям до людини, спрагою милосердя і невимовним болем серця, піднімав її до висот божественного творіння, бо вірив у тріумф людської гідності на пограниччі боротьби, страждань.

Народжений бути вільним, гордим, усе, що мав - талант, любов, громадянську мужність, - Багряний присвятив боротьбі з тоталітаризмом та людиноненависницькими ідеологіями пануючих режимів, з рабською психологією співвітчизників.

Про те, яким був герой Багряного ми дізнаємось із спеціальної зауваги до твору "Людина біжить над прірвою": "Одним із числа тих мільйонів є наш герой. Власне, не герой, а просто - людина, що не далася схопити себе так просто тому страшному самумові, викресала з себе іскру волі й збунтувалася […]. Більше того, вона повернулася всторч і пішла навпроти, пригинаючись до самої сирої землі, своєї землі, хапаючись за неї й за все, що на ній є, не даючися скинути себе в прірву.

Вона - це людина, - це не легендарний герой легендарних часів людської історії […].

Ні, цей герой - це звичайна собі, сіренька, в лахміття вдягнена, заштовхана, стероризована, отака собі мізерна людина 20-го століття. Слабенька й змучена, непоказна й нічим не опанцерована, поставлена, одначе, долею проти найбільших страхіть і почвар, які будь-коли існували під сонцем […]. Що проти них змії-гориничі! А серед них і найбільші страхіття - страхіття ницості, масової підлоти, масової жорстокості і злоби […]. І от він протистоїть їм... Сірий і буденний і не героїчний на вигляд, немовби зацькована тваринка. Лише з гарячим, буремним серцем... з уперто зціпленими зубами... З очима, запаленими вогнем великої, нездійсненої мрії" [2:421]. Ось такий герой Івана Багряного.

І знову цілу ніч верзлося:
Біжу, зацькований, мов звір,
І слід кривавиться на росах,
І піт рудий туманить зір.
І знову бачу світ багряно.
За мною полум'я і дим,
Гаряча заграва над станом,
Безправ'я над добром моїм.
І знов в ганьбі стріваю ранок,
І ліс мені, мов звірю кліть.
Та прийде день мій невблаганно,
Ще мить, ще мить!.. [4:105]

Такий він, герой Багряного, з яким уперше ми зустрічаємось у романі "Тигролови", а далі і в багатьох інших творах. Головне кредо героїв автора - "не дати скинути себе у прірву". Ці герої - люди мужні, людяні, стійкі і непереможні. Непереможні саме тому, що "хто не здався, той не переможений" [2:375]. Часто письменник змальовує особу, що проходить важкий шлях, зазнає протягом нього значної еволюції і щоразу стає стомленішою, екзистенціальнішою, але не втрачає палкої жаги жити: "Я буду вмирати, та поки моє дихання в мені, я буду змагатись і буду квапитись хапати іскри сонця, відбитого в людських очах, я буду з тугою вчитися тайни самому запалювати їх, шукаючи в тих іскрах дороги з гірської прірви в безсмертя!..." [2:447]

Перемога людського в людині - ось що головне для письменника. А перемагає людина тому, що не визнає себе нулем в історії, що не озвіріла, не перейнялась озлобленням і ненавистю до інших, що зберегла у собі людяність, доброту, здатність співчувати і співпереживати і вірити, що людина може й повинна кинути виклик цілій системі - і вистояти. Так у творі "Людина біжить над прірвою" митець пише: "Та головне - які б не страшні були сили зла, сили нелюдського серед людей, остаточно переможе таки людина силою людською, силою добра, а не зла в ній" [2:453].

У романі "Сад Гетсиманський" письменник запропонував три характеристики: "Людина - це найвеличніша з істот", "Людина - найнещасніша з істот", "Людина - найпідліша з усіх істот".

Кожен має можливість вибрати свою долю. Позитивний герой Івана Багряного прямує першим з названих шляхів, яким би він не був тяжким. Це шлях гідності.

Змальовуючи свого героя, Багряний пише про "надлюдські пригоди однієї й одинокої серед ворожих їй сил людини в безприкладному єдиноборчому поході насупроти й наперекір усім цим ворожим силам, та навіть і наперекір цілому байдужому до неї світові, в якому вона приречена на загин; про духовний виклик людини цілому світові і про те, як всупереч усьому, переборюючи найнеймовірніші труднощі й перешкоди, включно з немилосердними до неї стихіями природи, людина таки перемагає" [3:14].

"- Жити!

Досі йому тільки не хотілося вмирати. А тепер, от, як уже сили залишили його, як він уже напівпритомний опинився на грані між буттям і небуттям, йому раптом страшно захотілося жити.

- Ж-и-т-и!!." [2:429].

Герой Багряного прагне жити, незважаючи на те, що останні сили покинули його. Але "він з тих, що їх надія гріє і живить аж до останньої іскри, тому він не збирався складати зброї, не збирався здаватися живим" [2:349].

Спільним для них є і нестримна віра в людину, в її міць і мужність, людяність і доброту. І Е.Хемінгуей, і І.Багряний переконані у нездоланності людського духу. "Полеглий навіть в нерівнім бою не є переможений до кінця. Він лише фізично вбитий, але ворогові нема з чого тріумфувати. Неупокорений мертвий воскресає знову" [2:375], - пише Багряний. У Хемінгуея читаємо: "Людину можна знищити, але її не можна перемогти". Схожими є герої письменників, "герої кодексу", які здобувають свою свободу лише силою. Своєрідним у них є також герой, що бере участь у чужій, не своїй війні ("A Fare-Well to Arms" та "Людина біжить над прірвою"), де герой, змучений і стомлений, намагається зрозуміти свою роль у ній і призначення. Але тим не менш стверджується перемога людини та на іспиті людського в ній у межовій для неї ситуації.

У новелі Е.Хемінгуея "A Clean Well-lighted Place" ми зустрічаємось із героєм, що зневірився у житті і в людях, який стверджує, що людина ніщо: "It was all nothing and a man was nothing too" [8:154]. Старий чоловік, який прожив ціле життя, зневірився у ньому цілковито. Є такий герой і у Багряного. Це "мудрий" Соломон, з погляду якого людина - це ніщо, "хробак" і "худоба", приречена на роль безвольної "піщинки", руханої велетенським самумом мас, до руху яких вона може лише достосуватися: "Людина є мразь, порох, ніщо. Ніщо!.. "Братерство, дружба, любов"... Фікція!!.. "Ідеї" всякі... Ха-ха-ха! "Ідеї"! Блеф! У вогневій пробі все те є фікція! Брехня! Людина - худобина, хам, безхребетний хробак... Чуєш? ХРОБАК і тільки!.." [2:416]. І всупереч цьому письменник показує, що може людина, коли вона не "хробак" чи безвольна "піщинка", а справжня людина, неповторна людська одиниця. І перемога в цьому змаганні - це не так особиста перемога героя, як перемога саме принципу життя цього типу людини над хробачним принципом Соломона.

Про що б не писав Хемінгуей - про найбільш, здавалося б, різне, - завжди відчуваємо його ненависть до людської самотності, його прагнення вміти вирватись із цієї самотності до друзів, до жінки, до справи, що з'єднує між собою людей, навіть коли ця справа - війна і десь у фіналі обіцяє тобі смерть. У Багряного простежуємо оптимістичну філософію життя, в основі якої лежить віра в людину, в перемогу людського начала в ній.

Щодо стилю письма обох митців, то і тут виявляється дещо спільне: лаконізм оповіді, психологічна напруженість, мала кількість діалогів, засіб контрасту, внутрішні монологи та зображення правди життя.

Якщо взяти до уваги розбіжності у творчості обох письменників, то варто перш за все згадати, що ці люди є представниками різних націй, народів, держав, а тому у кожного із них є власна ідеологія, принципи і ставлення до дійсності. Хоча навіть факти особистого життя Е.Хемінгуея та І.Багряного мають схожість.

Література:

1. Анастасьев Н. Творчество Эрнеста Хемингуэя. - М.: Просвещение, 1981.
2. Багряний І. Вірю!..: Хрестоматія: 2-ге видання. - Чикаго-Харків, 2001.
3. Гришко Василь. Невгасна віра в людину //Слово і час. - 1991. - № 10. - С.13-15.
4. Див.: Дніпро. - 1996. - № 11-12.
5. Мариненко Ю. "Воєнна" проза Івана Багряного ("Людина біжить над прірвою", "Огненне коло") // Дивослово. - 2001. - № 12.
6. Симонов К. Думая о Хемингуэе…// Эрнест Хемингуэй. Прощай оружие!: Роман, рассказы. - Днепропетровск: Промінь, 1987.
7. Ernest Hiingway. A Fare-Well to Arms. - M., 1979.
8. Ernest Hiingway. Selected Stories. - M., 1971.
9. Ernest Hiingway. The Collected Stories// The Millenium Library, 1995.
10. Ph.Toung. Ernest Hiingway. - Dusseldorf, 1951.

Катерина Абдуленко

СВОЄРІДНІСТЬ
ПЕЙЗАЖНО-МЕДИТАТИВНОЇ ЛІРИКИ
ПАВЛА ТИЧИНИ ТА ТОМАСА СТЕРНЗА ЕЛІОТА

Значне поширення пейзажно-медитативної лірики у перші десятиріччя ХХ ст. було підготовлене попереднім розвитком філософського струменя у поезії. Яскраві й самобутні зразки цієї синтетичної жанрово-тематичної форми створили Павло Тичина, Томас Стернз Еліот. Типологічна схожість між цими поетами виявляється у зверненні до однакових жанрів та деяких художніх прийомів, проте й відмінності між ними значні, оскільки виявляються вже на ментальному рівні.

Українські поети тісніше зв'язані з природою, оскільки їм притаманний своєрідний пантеїзм, глибоке знання села. Для англійців картини довкілля - тільки засіб глибше розкрити сутність людини. Природа у їх творах майже завжди відсунута на другий план. У спадщині Т.С.Еліота домінує медитативно-пейзажна лірика.

Основа художнього успіху Тичини полягає в тому, що він, вбираючи, як губка, у свою художню систему найосновніші досягнення поетичної форми кінця XIX - початку XX ст., зумів у символістських пошуках вибрати для себе найцінніше, піднести його на новий, вищий рівень. Одночасно поет зберіг те основне, чого не могли зберегти символісти, - образну сутність слова. Більше того, П.Тичина зробив те, чого так довго і без особливих успіхів домагалися декаденти, - знайшов не бачений досі синтез словесних і музичних способів вираження. П.Тичина досяг такого синтезу саме тому, що "озвучував" поетичний твір не тільки через сонорику слова, а й через його семантику. Ось один із найпоказовіших прикладів такого "озвучування":

Гаї шумлять -
Я слухаю.
Хмарки біжать -
Милуюся.
Милуюся - дивуюся,
Чого душі моїй
Так весело.

Гей, дзвін гуде -
Іздалеку.
Думки пряде -
Над нивами.
Над нивами - приливами,
Купаючи мене,
Мов ластівку [ 2:10 ].

Ранньому Тичині притаманний світлий, "сонячний" погляд на життя - "символічний кларнетизм" (Ю.Лавріненко), Еліотові ж - похмурий песимізм, апокаліптичне світобачення. У художньому світі першого з них природа і людина гармонійно пов'язані, другий же уявляє людину самотньою і нещасною, "порожньою" на тлі "безплідної землі".

Поезія Томаса Стернза Еліота вимагає надзвичайно уважного та вдумливого читання. Вибіркове читання здатне породити хибні уявлення про зміст і значення його творчості. При поверховому знайомстві може виникнути ілюзія, що поет бачив світ як хаос і відобразив його в потоці свідомості, з якого де-не-де виринають уламки предметного буття, і не можна помітити наполегливого пошуку ідей, які б цей хаос підпорядкували.

Може здатися, що скептицизм поета всеохоплюючий. Не можна не помітити його релігійності, інстинктивної потреби віри.

Поет бачить людину, ув'язнену у великому місті, у ворожому суспільстві, де все кричить про неволю, безвихідь, приреченість. Бачить вітальні, де життя спливає у претензійних розмовах та безкінечних "чаях і кавах", потворні безликі вулиці - місто, освітлене блиском холодних ліхтарів, оповите бурими туманами жовтневої ночі. Еліот не помічає краси природи, любові, весни, а тільки ніч, осінь і продажних жінок у розвалених дверях трущоб. У його віршах немає поетизації світу, як ми бачимо це у Тичини, є лише авторський зір, слух і всепроникаюче почуття відрази до сучасної йому західної цивілізації.

Туман жовтавий, що розлогу спину тре об шибку,
Жовтавий дим, котрий вологу морду тиче в шибку,
Що лиже язиком липким до закутів вечірні.
Що до калюж і до ставнів притискується гілка -
Пічною сажею собі замурзуючи боки,
Через терасу прослизнув, зробив стрімкий стрибок - і,
Уздрівши, що уже лягла м'яка жовтнева ніч,
Кільцем круг дому закрутивсь і в сон заліг глибокий [3:40].

У ліриці П.Тичини - буйство барв і звуків. Колористична гама пейзажно-медитативної лірики Еліота дуже бідна: у ній переважають чорні і сірі кольори, зрідка з'являється білий.

Постійно копирсаючись у своїй душі, він зрідка кидає погляд за вікно, де бачить похмурий міський пейзаж.

Коричневі хвилі туману набігають на мене
Круговоротом облич на дні вулиці,
Зриваючи з перехожого, гряззю забризканого,
Безпричинну усмішку, що висне у повітрі
І щезає над низкою дахів [3:15].

Тичининський же ліричний герой сприймає радісно життя на тлі розкішної природи.

Горять світи, біжать світи
Музичною рікою [2:12].

Отже, у творчості Еліота немає суто пейзажної лірики. Картини природи у нього завжди підпорядковані певному медитавному "надзавданню". Найчастіше це - розкриття апокаліптичного стану світу, трагічної самотності й приреченості людини, зображеної на тлі винищуваного нею довкілля.

У П.Тичини тенденція до злиття пейзажної і медитативної лірики виявляється на різних етапах творчості неоднаково: у ранній його поезії медитативний струмінь є ніби "підводною течією" у "музичній ріці": у зрілій же - філософські мотиви виявлені так само яскраво, як і в Еліота, але пройняті оптимізмом.

Література:

1. Павличко С. Лабіринти Т.С.Еліота // Зарубіжна література. - 1999. - №16. - С. 3-6.
2. Тичина П. Сонячні кларнети: Поезія / Підгот. текстів, примітки С.Гальченка. - К.: Дніпро, 1990.
3. Eliot T.S. Rhetoric and Poetic Drama // Eliot T.S. - Op. Cit.

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10

© "Просвіта"

На головну | За авторами | За назвами | За хронологією
Анонси | Лінки | Контакти | Гостьова книга