|
ПОСТАТІ
Микола Василенко
Українська діаспора - унікальне явище в
історії міграції народів. Розсіяння українців "по закутках планети"
зумовлювалося причинами зубожіння населення та жорстокістю
тоталітарних режимів.
Нація, перебуваючи в бездержавності, несла
тяжкий хрест свого існування. Гнані зубожінням і безправ'ям люди при
першій нагоді залишали свій край і, мріючи знайти рай у чужих
країнах, мужньо долали тяжкі шляхи шукачів щастя. Особливо велику
міграцію українців спричинила остання світова війна, розв'язана
двома параноїками - Гітлером і Сталіним. Рятуючись від репресій,
в'язниць, голоду і заслання до Сибіру, сотні тисяч людей опинилися
за океаном. Але, незважаючи на тяжке життя емігрантів, вони
залишалися свідомими українцями, проживаючи за межами рідного
етносу, не губили надії на відродження нації і гуманними
демократичними засобами намагалися приблизити той час.
Одним із таких українців є Петро Васильович
Одарченко, всесвітньо відомий учений - філолог-поліглот,
літературознавець, професор, академік ВУАН, член Національної Спілки
письменників України, Почесний доктор Національного університету
"Києво-Могилянська академія", який живе у Вашингтоні (США).
Народився він 20 серпня 1903 року в селі
Римарівці Гадяцького повіту на Полтавщині в селянській родині. До
1917 року із батьками жив у Римарівській земській богадільні, де
батько працював завгоспом, мати кухаркою і де мали своє помешкання.
У закладі були жінки, які знали багато цікавих казок, пісень,
оповідок. "Отже казки, приказки, прислів'я, загадки, народні
повір'я, звичаї, - згадує Петро Одарченко, - все це була та стихія,
що оточувала мене в дитинстві".
Навчався у сільській початковій школі, яку
закінчив 191З року з почесною нагородою Першого ступеня як старанний
учень. З молодих років прагнув до знань і за згодою батька вступає
до Гадяцької гімназії. Хоч навчання там провадилося російською
мовою, але учні у коридорах спілкувалися між собою українською,
"деякі вчителі виявляли свої виразні українські симпатії", - згадує
Петро Одарченко. У позашкільні години читали українські книжки,
зокрема байки Глібова, влаштовували вечори інсценізації байок. У ті
роки він уперше прочитав нецензурованого "Кобзаря" Тараса Шевченка,
який на нього справив надзвичайно велике враження.
Революцію 1917 року сприйняв з радістю і
захопленням. У часи революції брав активну участь у гуртках
патріотичної шкільної молоді. Склалося так, що понад рік (1919-1920
р.р.) йому довелося жити у будинку Михайла Драгоманова, де тоді
мешкала Олена Пчілка, відома українська письменниця. Вона багато і
цікаво розповідала про Михайла Драгоманова, Панаса Мирного,
українську історію, революцію та її лицарів. У якійсь мірі це
сприяло юнакові самоусвідомити себе як людину і своє призначення.
Він записує пісні, казки із вуст полтавських бабусь і своєї матері.
"Моя мама була неписьменна селянка, але вона мала природну
інтелігентність, - пише в автобіографії Петро Одарченко. - Вона
знала безліч прекрасних старовинних пісень і чудово їх виконувала.
Вона мала особливий мистецький хист: її вишивки, її вирізування, її
чудові рушники були прикрасою нашого помешкання в будинку земської
богадільні та в нашій хаті, де ми стали жити після революції 1917
року". Не випадково у зрілі роки він багато зусиль присвятив
вивченню і популяризації українського мелосу, - зібрав понад кілька
сотень народних пісень і надіслав їх до Етнографічної Комісії ВУАН
(Вільна Українська Академія Наук). Може, саме завдяки цьому вирішує
присвятити своє життя українській культурі, зберігає унікальну
книжку Олени Пчілки "Дві п'єси для дитячого театру" з дарчим написом
"Вельмишановному Петрові Одарченкові на добрий спомин про близьке
сусідство. Прихильна Олена Пчілка. м. Гадяче, 1920.10.05". А 1926
року, коли вже молодий учений зустрівся з нею в Києві, вона
подарувала йому часопис "Україна" зі спогадами про Михайла
Драгоманова, на чистій сторінці якого власноручно написала:
"Вельмишановному землякові, щирому, надійному українцеві Петрові
Одарченкові - на спомин про Гадяче від Олени Пчілки. Київ, 1926 р.,
16 грудня". Цей дарунок він гідно зберіг, пронісши через тюрми,
етапи, заслання, війну... Петро Одарченко у своїх спогадах пише про
Олену Пчілку як про мужню, національно-свідому патріотку: "Ольга
Петрівна на Шевченківському святі (у гімназії) обгорнула бюст
Шевченка жовто-блакитним прапором. Коли пізніше в залю увійшов
комісар Крамаренко, він, побачивши жовто-блакитний прапор, зійшов на
сцену, зірвав його і кинув на підлогу. Тоді Олена Пчілка, піднявши
цей прапор, піднесла вгору руку і голосно крикнула: "Ганьба
Крамаренкові!" І сотні жовто-блакитних бантиків заясніли на грудях
гімназистів і гімназисток". На ті роки (1920) людині треба було мати
велику мужність, щоб так відкрито протистояти більшовицькій
владі.
1920 року Петро Одарченко закінчив 7 класів
гімназії і педагогічні курси. Учителював у початковій школі на
хуторі Мельниково-Кулебин. Диплом учителя початкових класів його не
задовольняв, і він вступає до Полтавського відділу
історико-філологічного факультету Харківського університету. Але за
півроку у зв'язку з голодом і хворобою залишає університет і
повертається вчителювати у хуторянській школі.
1923 року за направленням Профспілки
вчителів він вступає до Ніжинського Інституту Народної Освіти, де
склавши іспит на відмінно, одержує стипендію.
1925 року, по закінченні ІНО, його залишають
аспірантом при секції Української мови і літератури Ніжинської
Науково-дослідної кафедри історії культури і мови.
Одночасно викладає українську мову у
Ніжинській Агро-Технічній Школі та Курсах Українізації. За
відрядженням ІНО працює в Києві у бібліотеці ВУАН над вивченням
джерел творчості Лесі Українки. У Києві спілкується з академіком
С.Єфремовим, М.Зеровим. П.Филиповичем, Б.Якубським. Одну із своїх
наукових розвідок "Перша редакція "Місячної легенди" Лесі Українки"
він надіслав С.Єфремову, який опублікував її у часописі "записки
Історико-філологічного Відділу ВУАН", але видання несподівано було
сконфісковане і знищене владою.
Наступала хвиля більшовицького терору.
Почалися арешти національно свідомої української інтелігенції, яка,
на думку Кремля, становила небезпечну опозицію до радянської влади.
У жовтні 1929 року Петро Одарченко готувався здавати дисертацію на
одержання звання кандидата філологічних, наук. Але негадано його
арештовують. Звинувачують за стандартним для того часу текстом:
"П.В.Одарченко обвиняется в принадлежности к контрреволюционной
организации, ставящей своей целью свержение советской власти и
восстановление "Самостийной Украйны" (П.Одарченко "Біобібліографія",
1983, Едмонтон). Після допитів, шантажу, погроз, провокацій відбувся
суд, вирок - три роки заслання в Алма-Ату, Казахстан. Знесилений
тюрмою, нелюдськими умовами та етапом він захворів на черевний тиф і
запалення легенів. Місяць пролежав у непритомному стані. Щоночі біля
його ліжка чергували дві дівчини-українки, одна із них була
співробітницею КАЗГРУ, а друга - її сестра Марія, яка згодом стала
його дружиною. Після тифу хворий отримав тяжкі ускладнення:
запалення середнього вуха, міокардит серця, гострий суставний
ревматизм і пролежні на спині. Потрібна була негайна операція
черепа. Дякуючи українцям-засланцям і молодій лікарці, яка зробила
операцію, він одужав. Після перебування в лікарні йому пощастило
влаштуватися на посаду старшого наукового співробітника бібліотеки
Казахстану, виконував обоз'язки головного бібліотекаря
каталогізації, а пізніше - завідуючого бібліотеки Центрального
Краєзнавчого Музею Казахстана. Окрім цього викладав російську мову в
Казахському медичному інституті і писав українською статті для
радіо. Їх транслювали на райони, заселені українцями.
1933 року вийшла постанова уряду СРСР про
припинення українізації. Настала нова хвиля арештів
національно-свідомих українців. Арештували і Петра Одарченка. І
знову допити, шантаж, погрози - суд і вирок - три роки заслання в
Уральск. В Уральську працював бібліотекарем у педагогічному
інституті і водночас викладав курс української мови на заочному
відділі.
На початку 1937 року був звільнений із
заслання, одержав паспорт і став членом Спілки робітників освіти і
Секції Наукових Робітників. Але скоро без пояснення його звільняють
з посади доцента педінституту, де він викладав російську мову.
Домагання відновити справедливість не допомогло. Згодом директор
інституту конфіденціонально сказав, що йому загрожує новий арешт і
порадив виїхати із Уральська. І він виїхав із дружиною і сином у
своє село Римарівку. Час був "єжовщини", ішли масові арешти невинних
людей, без суду ув'язнювали, багатьох розстрілювали. І Петро
Одарченко, уникаючи арешту, їде до Курська. Після тривалого пошуку
роботи - ніхто не хотів приймати колишнього засланця, отримує посаду
викладача російської мови у середній школі для дорослих і за
сумісництвом працює в обласній бібліотеці у відділі іноземної
літератури. А за рік його приймають на посаду доцента Курського
педагогічного інституту на кафедру російської мови. Працюючи в
інституті, не залишає своєї наукової праці. Бібліотека видала
довідники про Шевченка і Шекспіра з передмовою Петра Одарченка.
Одночасно з роботою в інституті пише дисертацію "Лексика і синтаксис
повісти Гоголя "Тарас Бульба" під науковим керівництвом професора
Є.С.Істриної з Ленінграда. Але захистити дисертацію не пощастило, на
перешкоді стала війна. Коли німецькі війська окупували Курськ, він
із родиною повертається у своє село Римарівку, а 20 серпня 1943 року
із дружиною та синами їде спочатку до Львова, а пізніше до Варшави,
де працює викладачем церковно-слов'янської мови у православній
семінарії та виконує обов'язки редактора української мови релігійних
видань православної митрополії.
1944 року переїжджає до Відня, працює на
посаді літературного редактора у часописі "Наддунайська ватра",
орган УНО. З наближенням до Відня радянських військ, переїжджає до
Баварії. 1945-1950 роки - в американській зоні Німеччини, перебуває
у таборах для переміщених осіб (ді-пі) у Ляйпгаймі. Пізніше
займається педагогічною, науковою і громадсько-суспільною працею.
Кілька років був доцентом Православної Богословської Академії у
Мюнхені, викладав курс сучасної української мови, був редактором
мови видань Української Вільної Академії Наук (УВАН). У Ляйпгаймі в
українській гімназії викладає історію України, тимчасово виконує
обов'язки редактора газети "Українські вісті", друкує книжку
"Український правопис", рецензує рукопис підручника О.Панейка
"Українська мова", упорядковує і пише вступні статті до видань
творів Тараса Шевченка, Лесі Українки, Леоніда Глібова; бере участь
у виданні Енциклопедії Українознавства, пише статті для розділу
"Українська народна усна поезія". У Німеччині обирається
членом-коресподентом Української Вільної Академії Наук.
1950 року з родиною переїжджає до Сполучених
Штатів Америки. Кілька місяців працює на заводі мідних ґудзиків,
пізніше на залізничному вокзалі прибиральником разом із визначним
поетом Тодосем Осьмачкою. Восени 1951 року почав працювати
редактором мови в газеті "Свобода". Пише статті для "Голосу
Америки", друкується в газеті "Свобода", активно працює в УВАН,
виступає з доповідями на літературні теми, пише статті
історико-літературного характеру про академіка С.Єфремова, М.Ореста,
О.Олеся, В.Самійленка, Г.Чупринку, Його обирають секретарем
Літературознавчої Секції УВАН. 1952 року переїжджає до Вашингтону і
працює у Бібліотеці Конгресу США. З січня 1955 року почав працювати
на радіо "Голос Америки", спочатку в Українському відділі, а пізніше
протягом десяти років (до 1973) редактором у російському відділі
"Голосу Америки".
За роки перебування у Вашингтоні він не
залишав наукової і громадської праці.
Друкує свої статті у періодиці, читає
доповіді на конференціях і наукових засіданнях УВАН у Нью-Йорку та
Вашингтоні, виконує обов'язки голови Вашингтонської групи УВАН. "Моя
наукова праця зосереджувалася в цей час на дослідженні творчості
Шевченка і Лесі Українки, - згадує вчений, - З головніших праць
можна згадати такі: "Поетична майстерність Т.Г.Шевченка" (1954),
"Боротьба за Шевченка" (англійською мовою, 1954), рецензії на
радянські видання творів Шевченка та праці про Шевченка, "Шевченко і
Мазепа (1959), "Шевченко і Панас Мирний" (1960), "Шевченко і Леся
Українка" (1962), "Шевченко в радянській літературній критиці
(англійською мовою) у збірнику УВАН, виданому в Голяндії..."
Окрім того написав ґрунтовні статті
історико-літературного характеру про Павла Грабовського (1952),
Олену Пчілку (1953), Міцкевича і українську літературу (польською
мовою, 1956), Панаса Мирного (Укр. енциклопедія, 1962) тощо. Є
автором літературно-критичних статей про сучасних письменників: Лесю
Оленко, Олега Зуєвського, Миколу Понеділка, Михайла Ореста, Никифора
Щербину.
З українського мовознавства П.Одарченко
опублікував (українською і англійською мовами) рецензії на книжку
Юрія Шереха "Нарис сучасної української мови", на видання словника
Голоскевича (англійською мовою), статті про український
правопис.
Виступав він у пресі і як журналіст, і як
публіцист. Писав П.Одарченко про негативні сторони радянської
дійсності, про зубожіння колгоспного селянства, репресії,
розкуркулення, голодомори, порушення прав людини. У публікаціях,
зокрема, в "Чекаючи комбайна", "Совєтська позика на селі",
"Ліквідація хуторів", "Нові партійні директиви совєтським
письменникам", "Наступ Москви на українську мову" він відобразив
тогочасні реалії, мрії і сподівання українського суспільства,
1962 року Петра Одарченка обирають дійсним
членом Української Вільної Академії Наук у США, а 1975 року -
дійсним членом Наукового Товариства ім. Шевченка. Протягом п'яти
років (1977-1982) учений опублікував понад сто статей на теми
мовознавства та літературознавства. Активно підтримував пропозицію
української діаспори про побудову пам'ятника Т.Г.Шевченку у
Вашингтоні; різко виступав проти недоброзичливців, українофобів;
опублікував блискучу статтю "Оборонець волі для всіх". "За останні
роки стан здоров'я мого значно погіршився, - згадує вчений. - Я
пережив три операції і один серцевий припадок. Наближається
неминучий кінець. Але ще багато залишається незакінченої роботи..."
Творча працездатність, благородне бажання служити українському
народові, не залишають його ні на мить. Він живе болями своєї нації,
мріє про відродження України, її духовності, традицій, свободи і
бачить світле майбутнє. Такий стан душі кличе на творчі подвиги. І
академік Петро Одарченко працює і працює. Його творчий доробок
викликає захоплення, вражає численністю, багатогранністю і глибиною
наукових досліджень. Подиву гідна праця. Дивуєшся: як одна людина
спромоглася на таку подвижницьку, грандіозну роботу. Його стиль
позначений не тільки високим професіоналізмом і глибиною
енциклопедичних знань, а й щирою лаконічністю, красою української
мови. Доля не завжди була до нього прихильною, Господь вів нелегким
шляхом, були творчі злети і падіння, але ніхто не заперечить, що
його творче життя - це трудовий подвиг в ім'я вільної людини.
Зрозуміло, що український патріотизм, книжки і статті, в яких він
викривав радянське фальшування творів Т.Шевченка та Лесі Українки,
спричиняли лайку та звинувачення в "буржуазному націоналізмі" з боку
радянських критиків. Професор Петро Одарченко ставить перед собою
завдання писати правду, донести до читача слово істини, викривати
ідеологічних антиукраїнських фальсифікаторів і це робив постійно і
добропорядно. На початку дев'яностих років в Україні вийшли друком
три великих його монографії, окремі статті публікувалися у провідних
наукових часописах. А 1995 року побачила світ його книжка
"Шевченкознавство на Україні: 1961-1981 роки". О.Астаф'єв у
передмові "Патріарх української літератури" пише, що його друковані
праці швидше нагадують продукцію цілого інституту літератури, а не
окремої людини, а в статті "Воля до чину" підтверджує сказане:
"Життя і науковий подвижницький шлях визначного вченого, колишнього
студента, аспіранта, а згодом професора Ніжинського ІНО, нині
дійсного члена УВАН і Наукового Товариства ім. Шевченка Петра
Одарченка - найкраща ілюстрація дерзновенного шляху людини, її
здатності до чину, уміти втілити в життя свідомо поставлену мету,
досягнути згоди із собою ж таки (блага, як каже Кант), незважаючи на
всю підступність тяжких, різноманітних і оманливих життєвих
обставин..."
П.Одарченко показав себе глибоким знавцем не
тільки в царині мовознавства, але й поезії. Рецензуючи книгу віршів,
уміє помітити в ній найголовніше і донести його до читача, знаходить
той ключик, яким відмикають дверці до головної суті збірки поезії.
Його метод аналізу прозорий, дієвий, мудрий. П.Одарченко дозволяє
читачеві вжитися в поезію, вловити її головні моменти. Критерії, з
якими він підходить до оцінки поезії, це найвищі людські ідеали -
правда, краса, доброчинність і доброта. Професор Петро Одарченко
зауважує, що лірика "Це справжній заповіт поета людям, що хочуть
відійти від земного зла і удосконалювати свій душевний світ,
"очистити" свою душу". Не меншу увагу він приділяє проблемам
розвитку і збереження чистоти української мови. "Хибною тропою -
пише професор, - ідуть не ті, що борються за чистоту української
мови, а ті, що захищають мовне сміття, зокрема чужі українській мові
русизми". На теми літературної мови він опублікував 137 цінних
праць, із них шість англійською. Публікації викликали широкий
резонанс, зокрема рецензії на підручники української мови Яра
Славутича, Петра Ковалева, Василя Чапленка, Юрія Шереха (Шевельова),
у яких професор виступає на захист рідної мови не з риторичними
закликами, а з науковою аргументацією і конкретними прикладами,
взятими безпосередньо з життя. Академік, професор Петро Васильович
Одарченко прожив велике подвижницьке життя, виповнене невтомною
шляхетною працею, яке подивовує не тільки літературознавців та
теоретиків літератури, але і рядових читачів. Господь обдарував його
талантами, яких не замовчати. Творчість його повернулася в Україну і
працює на благо людей, на відродження нації.
Поточного року йому виповнюється 102 роки
від дня народження. Незважаючи на поважний вік він і досі цікавиться
літературним процесом, розвитком культури і рідної мови. Активно
листується з письменниками, науковцями, своїми родичами і земляками
в Україні. Відгукується на художні твори літераторів, пише статті
для енциклопедій.
У листі до автора даного біографічного
нарису від 16 вересня 2003 року Петро Васильович зазначив:
"Дорогий Миколо Олександровичу!
...Я тепер пишу статті для енциклопедії
"Сучасна Україна". Я охоче написав би і про Вас, якби Ви дали мені
відомості про себе, про Ваше життя, про Вашу творчість, про Ваші
друковані твори. З щирою пошаною Петро Одарченко"
Про виняткову працездатність ученого
свідчить лист академіка Івана Дзюби від 20 липня 2000 року, в якому
він складає Петру Одарченкові вдячність за надіслані статті для ЕСУ
і запевняє, що надіслані матеріали це "Саме те, що треба, і навряд
чи хтось міг би зробити компетентніше за Вас. Проситиму Вас написати
ще й гасла - "Жеребівський", "Онішкевич", "Жербівський Д.М.",
"Онішкевич Л.О.", "Кубійович В.М.", "Чапленко В.", "Кравців Б.",
"Янів В.", "Неприцький-Грановський О.", навіть "Якименко
Василь".
За два місяці вчений надсилає замовлені
гасла. Іван Дзюба дякує за роботу і просить надсилати нові дописи
для енциклопедії "Сучасна Україна".
А ще Петро Одарченко щедрий меценат. Його
меценатська робота відома в Україні. Це і відбудова Православної
Свято-Покровської церкви на Полтавщині в селі Римарівка, і фінансова
допомога часописові "Березіль", і матеріальне подання Ялтинській
українській школі №15 з українською мовою викладання та інше.
Воістину працездатність і доброчинність
ученого гідні великого подиву.
Валерій Бойченко
Поет Олекса Полішкаров (Полішкар) - людина
складної, навіть трагічної долі. Визначили його вибір, здається, два
моменти: характер поета і час, в якому довелося жити й творити.
Освячений благородною та чесною любов'ю до батька й матері, свого
роду й народу, маючи прямий і відвертий характер, нездатний на
пристосування чи підлість, він сприйняв свій талант поета як Божий
дар і скористався ним як зброєю і на шляху до справедливості, правди
й волі. А час будівництва комунізму - розкуркулення, репресії,
розстріли, голодомори, знущання над людською та національною
гідністю, русифікація та нищення моралі й віри - його бунтівна душа
поета не сприйняла. Викресались іскри непокори, постав бунт духу,
наростало не лише неприйняття наскрізь нелюдської та антинародної,
антиукраїнської системи, а й бажання якось протистояти їй - воно
вилилося в його творчість.
Народився
письменник у Миколаєві, в Південній Україні, 25 березня 1934 року.
Рід його постійно зазнавав утисків, та й самому Олексі з дитинства
довелося пізнати нужду, але спрага вчитися вивела його через
ремісниче училище та Чорноморський суднобудівний завод до
Миколаївського кораблебудівного інституту, де він отримав фах
інженера. Відслуживши в армії, повернувся до Миколаєва, але...
Відлига 60-х років закінчувалася, кожен молодий автор був під
прицілом, служки імперії вважали за свій обов'язок керувати долею
поетів (вони завжди небезпечні для будь-якого неправедного режиму),
змусили й Олексу Полішкарова покинути рідне місто - молодий та
упевнений, подався він до міста-"побратима", теж корабельного
Ленінграда. Не думалося, що він стане його нелегкою й трагічною
долею...
Звісно, постало питання, якою мовою
писати. Рідною українською й на рідній землі - Україні - творити
було непросто: русифікувалися українські школи й дитсадки, вузи
ставали "русскими" - це вважалось перспективним і культурним шляхом
"розвитку" українського народу. Шлях цей вів у могилу, але такою
була політика Москви, радянської імперії. Хто противився їй чи
одверто виступав проти, того кидали до концтаборів, як Василя Стуса
чи В'ячеслава Чорновола. Решта, у більшості, пристосовувались, як
могли, виснажуючи сили у пошуках хоч якогось способу висловлювати
власні думки. Дехто ходив по краю прірви. Мабуть, до таких можна
причислити й Олексу ІІолішкарова. Він був різким у висловлюваннях і
не приховував свого українського природного патріотизму - в СРСР це
звалося офіційно "українським буржуазним націоналізмом", з яким
приписувалося боротися зверху донизу, випікаючи його "каленым
железом". Бо розуміли у Москві, розуміли завжди, у всі часи, що
національне самоусвідомлення нашого великого народу обов'язково
збудить нашу національну ідею - ідею незалежної Української держави,
і тоді прощай, невичерпне джерело російської сили, розуму та
багатства, а ще й гарматного м'яса. Тож і в Україні, і в Росії,
виховували оригінальну любов: "люблю Украйну, но не люблю украинцев
(или хохлов)", тобто українських патріотів. Тож, опинившись у
Ленінграді, Олекса Полішкаров, який просто не уявляв свого життя без
поетичної творчості, не міг не писати - звісно ж, мовою російською,
бо інакше його б там ніколи не надрукували. А що йому пощастило,
працюючи на заводі "Електросила", знайти добрих друзів у середовищі
ленінградських поетів, то він відповів їм почуттям вдячності, він
пізнавав і приймав до серця досягнення російської культури,
твореної, до речі, й цілою плеядою українців, змушених теж у всі
часи виїжджати чи й просто втікати з рідної землі від переслідувань
імперських чи радянських властей, або направлених туди за плановим
перемішуванням народів. Чимало поезій присвятив О.Полішкаров
російським письменникам та патріотам, містам та краям... Робив він
це щиро, як може робити довірливий та приязний українець,
використовуючи кожну можливість для своєї головної мети - творити
заради рідної, улюбленої, трагічної Матері-України, на олтар
боротьби за незалежність якої він віддав свої сили й здібності,
особливо в часи національно-визвольного піднесення 80-90-х років.
Все більше й більше він пише рідною мовою, а російські поезії часто
пройняті українським духом.
Тут варто, на
мою думку, зупинитися на тому, як оцінюють це явище - поезію
О.Полішкарова, писану одночасно українською та російською мовами -
російські поети, які його знають. Дехто високопарно пише про це, як
про доказ "двуединства славянских культур России и Украины",
"особого сплава двуединства" й таке інше... Відверто кажучи, я
розумію, що це таке, хоча добре бачу в цих висловлюваннях багато
політики та спекуляції, й мало здорового глузду. Бо той самий автор
пише вже й про "русское сердце" О.Полішкарова, і це, як кажуть, на
повному серйозі, хоча я добре знаю людину й поета О.Полішкарова і
можу засвідчити: той "критик" явно й нахабно лукавить. Виникає
думка: хоч не зізнавайся в почутті вдячності землі, яка тебе
прихистила, коли ця земля - наших північних сусідів... Та що поробиш
- дається взнаки різний менталітет... Росіянин, ніколи не
переслідуваний за рідну мову, просто не може уявити себе в нашому
стані, як і не розуміє до кінця феномену М.Гоголя.
І все ж Олекса Полішкаров уміє бути вдячним
своїм друзям з Росії, виявляючи благородство і вроджене почуття
незалежності.
Лише після розвалу імперії в
1991 році з'явилася можливість видати українські поезії - вони
складають половину збірки О.Полішкарова "Дикий сад" (так, до речі,
зветься один з районів Миколаєва). А ще в 1988 році, на хвилі
піднесення національних рухів у тодішньому Радянському Союзі,
українці Ленінграда відродили Товариство української культури, яке
діяло ще до жовтневого перевороту й було ліквідоване у 1918 році.
Серед активних відновників товариства просто не могло не бути Олекси
Полішкарова, який став одним із заступників голови. Він багато сил
витратив на організацію концертів, зустрічей з гостями з України,
сам читав свої патріотичні поезії... Він був серед засновників фонду
встановлення пам'ятника Тарасові Шевченку в Петербурзі -
антиукраїнські сили розгорнули активний спротив цій ідеї, хоч
видатний американський скульптор українського походження Лео Мол,
який зараз живе в Канаді, подарував місту імпозантну бронзову
постать великого поета. Він організував ще у 1988 році пошуки та
встановлення гранітного валуна, який нагадує гірку сльозу України,
на місці першого поховання Тараса Шевченка на Смоленському цвинтарі
Петербурга - це зробили українці власними силами. Він організовував
та взяв найактивнішу участь у поході-реквіємі "Останнім шляхом
Кобзаря" - тоді, у травні 1991 року, українські патріоти здійснили
похід з Петербурга до Канева тими містами й селами, якими у травні
1861 року везли труну поета. Однойменний том, присвячений цій події,
відкривається спогадом Олекси Полішкарова "Білий голуб": коли
встановлювали на місці першого поховання Т.Шевченка пам'ятний знак,
раптом виглянуло з-за хмар сонце й на місце опустився білий голуб.
Присутні були зворушені до сліз: "Це ж душа Тарасова". Такі події
народ не забуває.
У поетичній збірці Олекси
Полішкарова "Признання", виданій вже у Києві 2000 р. і сповненій
гнівних інвектив супроти недругів та ворогів України, а водночас
гарячої синівської любові до неї, чітко проступає безкомпромісний
характер автора, який віддав себе творчості, що межує із
самоспаленням. Свою долю він бачить у контексті долі України ("час
на мене кидався собакою"), а творення власної поезії вважає
жертовним служінням слову як Богу та Україні як сенсу життя. Поезії
його просякнуті болем сина, який відчуває, що не може змінити
трагічної долі рідної землі. Він таврує тих земляків, які не можуть
скинути рабське ярмо з душі ("самі відмовляться від волі й попросять
знову кайданів"). Нашу вікову українську національну ідею поет
сприймає як власну долю, вона в його крові й свідомості, тож невдачі
свого народу він сприймає як власну "дорогу зневаги й терпіння".
"Відчуймо ж плечима в душі один одного - пов'язані долею всі ми
одною", - заклинає поет своїх співвітчизників. Поет знаходить також
переконливі слова, звернені до байдужих: "Знаю: без кохання наше
серце - як в бою порожній патронташ" (це у вірші, присвяченому
поетові Василеві Симоненку).
У збірці є
щемливі рядки, присвячені батькам, рідній історії, великим подіям і
власному трагічному почуттю до коханої... Але найщемливіше відлунює
тут доля вигнанця, змушеного й досі верстати шляхи на чужині, мріючи
про повернення на рідну Україну - повернення, віра в яке так болюче
тане... А це ще більше загострює почуття автора - і як громадянина,
і як вигнанця. "Я хочу додому свідомо - скінчилась в утопію гра".
Цій відвертості віриш і переживаєш долю поета-земляка разом з
ним.
"Досі тяжко тобі, моя матінко, як Ісусу
Христу на хресті" - цей розпач люблячого серця, якому так важко
зносити трагедію Матері-України, наповнює поезію Олекси Полішкарова
(насправді його прізвище - Полішкар, а оте тавро російського "ов"
вчепили його предкові імперські чиновники). Ця велика любов тримає
вигнанця у його вірі, вона передається й читачам, а отже, поезія
цього українського співця нашої діаспори в Росії має посісти своє
місце як наш спільний духовний набуток.
Долі
поетів різні... Є теорія й практика "башти зі слонової кості".
Сидячи в ній, співець може з власної душі сотати золоті нитки
поезії, споглядаючи життя... Але є теорія й практика поезії того
життя, яке б'є тебе під дих - з таким життям треба боротися, аби
просто вижити, і не тільки вижити, а й жити повноцінно й творити
ліричне слово. Письменникові Олексі Полішкарову, родом з
південноукраїнського Миколаєва, випала нелегка доля-чужина.
У віршах Олекси Полішкарова відразу видно його
характер, що для поезії часто рівнозначне правді. Саме оця правда -
як особистого життя, так і трагічної долі українського народу -
вивела юнака з Миколаєва на дорогу випробувань. Ще 1962 року
поет-початківець у старій родинній хатині на 1-й Піщаній вулиці у
Миколаєві написав: "Знаю я слово нескорене - треба, - Сильне, як
правда, і як доброта". У цих поетичних рядках земляка вже тоді
запрограмувалася його доля, адже кожне слово в них - ключове.
Природний український патріотизм поезій Олекси
Полішкарова впадає в око читача відвертістю і твердістю фрази,
западає в душу щирістю й правдивістю тону. Образи матері та батька,
рідних степів над Бугом, Інгулом, Лиманом, обвітреного степовими й
морськими вітрами Миколаєва, теперішньої Південної України та
стародавньої України-Русі, історичні ремінісценції та приниження й
глум сучасного нашого становища в олігархічній країні, тривалі
століття асиміляції й русифікації, які тривають і сьогодні під
прикриттям священного тризуба й синьо-жовтого прапора, - усе це
проходить крізь саме серце поета-патріота, виливаючись у болючі й
нестерпні рядки. "Досі, доле, з тобою - у стані війни: досі казишся
й б'єш - за мову!" - це тільки один з аспектів нашої спідленої
епохи, яку поет намагається правдиво препарувати у слові, аби
достукатися до сердець та занепалого духу земляків. Поет вірить, що
словом своїм зможе збудити совість і патріотизм - як кожного з нас,
так і отих можновладців, які нагорі грабують і розпродують Україну:
"Коли раби стають до влади, вони страшніші, ніж пани".
У творчості й долі Олекси Полішкарова постійно
присутня спадкоємна патріотичність його роду, який має запорозьке
козацьке коріння. Його прадід Панас Григорович Савун повернувся з
Задунайської Січі після російсько-турецької війни 70-х років ХIX
століття з Георгіївським хрестом за мужність та грошовою
винагородою, за яку він і придбав хутір у рідному Вовчому Яру під
Миколаєвом, потім його переназвали на Радянський Сад, - нині це село
Радсад. Дідів брат Леонтій Панасович Савун отримав дворянство,
закінчив Академію Генерального штабу, й коли постала Українська
Народна Республіка, пішов до українського війська, був полковником у
гетьмана Павла Скоропадського. Батько, Федір Полішкар у 1918 році
був обраний солдатами головою ради на фронті, затим у рядах армії
Симона Петлюри здобував волю для України, був поранений і
контужений, став членом "Просвіти", знав напам'ять музику й слова
опери Миколи Аркаса "Катерина", співав її, та особливо - українські
народні пісні… А під колискові мами, як визнає Олекса Полішкаров,
він і став поетом…
Дивно було б, якби в
ліричній душі нащадка такого роду Олекси Полішкара не зазвучали
струни любові, визнання спадкоємності, мотиви обов'язку нести далі
крізь історію пам'ять про рід, про рідний народ, про його віковічні
мрії та українську національну ідею. Тож коли лиха доля закинула
миколаївця до Ленінграда, він згуртував навколо себе
патріотів-українців. Пригадую зустрічі з Олексою Полішкаровим на
першому світовому форумі українців, на міжнародному фестивалі
української поезії "Золотий гомін" у Києві. Саме в нашій столиці
Олекса Полішкар і мене підключив до ідеї встановлення пам'ятника
Тарасові Шевченку в північній російській столиці, а на нашій
зустрічі з українцями з Канади й виникла думка залучити до справи
видатного скульптора Лео Мола (Леоніда Молодожанина) - пригадую ту
розмову, з якої все й почалося, адже потім до Ленінграда й прибув
сам Лео Мол, тоді ідею підтримав академік Дмитро Лихачов.
Проте лише таким активним українцям
Петербурга, як поет Олекса Полішкаров, достеменно відомі всі ганебні
перипетії властей, виступи антиукраїнської преси й тамтешніх
українофобів довкола цих та інших справ української громади, а на
сьогодні Українське товариство позбавили навіть того тісного
приміщення, яке воно мало. Політика Росії щодо національних меншин,
і найперше, щодо найбільшої національної меншини в Росії -
української - відверто неприязна, щоб не сказати правдивіше. Ця
правда кладе відбиток на мотиви чужини й вигнання, які звучать
постійно у поезії Олекси Полішкарова. Нелегкі, часто й болючі до
трагізму рядки співця-земляка стають отією зброєю, про яку ще Леся
Українка допитувалась: "Слово, чому ти не твердая криця?" Коли
читаєш українські поезії Олекси Полішкарова (відсилаю читача й до
першої української книжки його, яка вийшла у Києві 2000 року під
назвою "Признання", й до кількох його російськомовних книжок, які
вийшли в Росії - автор є членом Спілки письменників Росії), болюче
відчуваєш ту правду, яка здатна гоїти тих наших земляків, які
вражені хворобою малоросійства. Вони й досі не можуть підвестися з
колін рабства, й тут пригадуються слова видатного українського
співця-патріота, земляка з сусідньої Одеси Юрія Липи: "Правдо, ти -
зброя Нації".
Насамкінець бажаю поетові-земляку Олексі
Полішкарову, аби здійснилася його заповітна мрія - повернутися хоч
на схилку віку до рідної України. Він вірить у це, як і в щасливе
майбуття нашої Матері-України.
ЗНАЙОМСТВО
ЗБЛИЗЬКА
Іван Немченко
На літературному полі Таврії у різні часи
з'являлось багато небуденних особистостей. Дмитро Маркович і
Дніпрова Чайка, Микола Чернявський та Іван Дніпровський, Микола
Куліш і Сава Божко, Євген Фомін і Михайло Хорунжий... І кожному з
них довелося зазнати тяжких випробувань (репресій, арештів, заслань,
замовчування їх доробку). Цю лінію переслідуваних за своє
письменницьке слово співців-тавричан продовжує наш сучасник Микола
Олександрович Василенко - самобутній поет, прозаїк, перекладач,
публіцист, мемуарист. 
За плечима митця вихід низки поетичних книг
"Небовий ключ" (1990), "Очна ставка" (1990), "Жменя дощу" (1999),
"На горі стояла хата" (2001), "Усе царство - за коня" (2003),
"Архітектура планиди" (2004), збірки перекладів з англійської "Ключі
від королівства" (1997). Він автор героїчної поеми-казки "Жариста
шабля" (1996), повісті "Лаодіка" (1993), історичного роману "Уламки
імперії" (2002), численних мемуарів та літературознавчих статей і
нарисів, серед яких слід виділити "Парнас у Заполяр'ї" (1992), "День
народження України" (1996), "Штрихи до біографії Г.Кочура" (1999),
"Короткий спогад" (2002). Увагу привертають зразки Василенкової
літературно-публіцистичної Шевченкіани - "Світильник землі
української" (1996), "Апостол правди" (1997). Але як жаль, що
протягом багатьох десятиліть - не тільки в часи сталінських
репресій, а й за пізнішого розгулу і сваволі радянського чиновництва
від культури - Миколу Василенка штучно відмежовували від читацького
загалу. Довгі-предовгі десятиріччя митець не міг видати своїх
книжок. Адже і в 40-50-х, і в 60-80-х роках він не приховував своїх
поглядів і переконань, які вияскравлено хоча б і в поезії, датованій
далеким 1949 роком:
Розіп'яли йому
душу,
вирвали горло і серце єдине,
а він гукає:
- Хай живе
Україна!
Скрутили йому руки,
голодом очі виїли,
а
він про єдине:
- Хай живе Україна!
("Стоїк")
Ліричний герой багатьох Василенкових творів
своєю непідвладністю й незалежною позицією, жертовністю й
подвижництвом нагадує самого автора. Наче про себе мовить цей
мислитель-людинолюб у вірші про вічно мандруючого українського
філософа-гуманіста:
Людці з холодними очима
собак нацьковують на нього,
бо їх лякає його серце,
що гучно б'ється.
А він
шляхами йде,
як вчора йшов,
як піде завтра...
І не
одна в степу його зогріє ватра;
і не одній
людині скаже тепле слово;
і не одному серцю
світ відкриє знову,
і далі йтиме в затінку
дібров,
як вчора йшов...
("Григорій Сковорода")
Оця певність у собі, виваженість слова і
чину, постійне відчуття дотичності до всього, що діється в світі,
глибинна віра в Україну й українців не можуть не приваблювати і в
долі, і в творчості Миколи Олександровича. Пройшовши через
остарбайтерські поневіряння в гітлерівській Німеччині й жахіття
сталінських таборів, письменник-тавричанин зберіг у собі якусь
дивовижну добротворчу й світлоносну силу, яка не тільки його самого
зорієнтовує на повсякчасне утвердження загальнолюдських ідеалів і
плекання та збереження національних святощів - рідної мови й
культури, історичної пам'яті народу, а й гартує дух тих, що з ним
поруч, хто прилучається до його високого світу. Микола Василенко
часто виступає перед студентською та учнівською молоддю Херсонщини і
завжди з незмінним успіхом. Адже в його долі, і в його лірі
віддзеркалюються і найтрагічніші, і радісні моменти буття рідного
народу.
Поет Микола Василенко завжди "обличчям до
сонця". Він нагадує античного чи середньовічного співця, що складає
гімни-славні на честь людської краси і досконалості. Водночас це
митець дуже сучасний - і проблематикою, і художніми пошуками, і
творчими експериментами.
Його вважають патріархом літературного цеху
на Херсонщині, але сам поет, здається, не відчуває тягаря літ на
своїх плечах. М.Василенко - активіст місцевої філії Всеукраїнського
товариства політичних в'язнів і репресованих, упорядник серії
книг-спогадів "Сибірські ГУЛАГи - Херсонські степи". За його дієвої
участі відбуваються заходи таврійської філії Товариства "Просвіта"
імені Т.Г.Шевченка і Конгресу української інтелігенції. Він є
головою міської благодійної організації Таврійська фундація
"Осередок вивчення української діаспори" та провідним співробітником
наукової лабораторії "Українська література в англомовному світі"
при Херсонському державному університеті. Він один з ініціаторів
створення Херсонського куреня сатириків і гумористів, а ще незмінний
член редколегії ряду місцевих альманахів і наукових збірників.
Особливо слід відзначити плідну
перекладацьку діяльність М.Василенка. А це переклади з англійської
(Д.Байрон, П.-Б.Шеллі, А.Теннісон, Д.Кітс, Г.Лонгфелло, А.Рамзей,
У.Блейк), з польської (Л.Стафф, А.Слонімський), з німецької
(Й.-В.Гете), з чеської (Ф.Нехватал), з білоруської (М.Богданович,
М.Танк), з болгарської (Н.Данчева) та ін.
У наш час творчі здобутки М. Василенка гідно
оцінені. Він є лауреатом премії імені Василя Мисика. І хоч як важко
перегортати кам'яні сторінки лихоліть, що увірвалися й у добу
незалежності, але поет щасливий тим, що на його віку здійснилася
мрія багатьох поколінь - постала Українська держава, і тим, що є й
його камінчик у фундаменті цього довгожданого витвору. 2004 року
М.Василенкові виповнилось 80 років. Але старий співець по-молодечи
закоханий у життя, у нашу незалежну й соборну Україну, і ця іскриста
любов додає йому снаги і творчого вогню. Тож хочеться сказати:
На скронях сивина -
Із юністю розлука,
А на
душі весна,
Бадьора, повнозвука:
На батьківській землі,
Відроджено-здоровій,
Гортаймо скрижалі
Державності й любові.
Камінні сторінки...
Гортати їх нелегко -
І
знов через роки
Печаль несуть лелеки.
Та цур бо тій журбі!
Єднає нас камена
Під
жовто-голубі
Й оранжеві знамена.
З роси і води Вам, Співаче! Хай вільна
Україна ще довго наслухає Ваш чистий, правдивий і мужній голос.
|
|
