|
ПРЕЗЕНТАЦІЇ, КОНФЕРЕНЦІЇ, ФЕСТИВАЛІ
Олена Ботвінцева
Стійте
всіма силами за Україну
В.Винниченко
"Прізвища Винниченка не було серед
письменників, розстріляних енкаведистами. Його не катували у
сталінських таборах, не доводили до самогубства. Він помер своєю
смертю на чужій землі… - зубожілий і майже самотній" - цими словами
починається одне із досліджень творчості видатного українського
прозаїка і драматурга, художника і публіциста, громадського і
культурного діяча, визначного політика-державотворця Володимира
Кириловича Винниченка.
З метою глибшого пізнання і дослідження
творчості Володимира Винниченка кафедрою українського
літературознавства Інституту філології та журналістики Херсонського
державного університету 8 листопада 2005 року була проведена обласна
наукова конференція "Творчість Володимира Винниченка як культурний
феномен".
Відкрив конференцію керівник Інституту
філології та журналістики ХДУ, доктор філологічних наук, професор
Володимир Олексенко словами М.Коцюбинського: "Кого у нас читають?
Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається
літератури? Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка…".
У вступному слові завідувач кафедри
українського літературознавства, кандидат філологічних наук, доцент
Алла Демченко відзначила: "Цього року виповнилося 125 років від дня
народження письменника. Його творчий потенціал налічує 14 романів,
близько 100 оповідань, понад 20 драматичних творів, а ще
публіцистичні статті, щоденники, записи і навіть понад 100 власних
картин (портрети, пейзажі, акварелі, натюрморти). Безсумнівно, це
була багатогранна та унікальна особистість. Про це свідчить не лише
жанрове розмаїття творів митця, а й професіоналізм у їх написанні.
Скажімо, драматургія Винниченка ще у його часи підняла українську
культуру до рівня західноєвропейських. Проте, як зазначають
науковці, В.Винниченко ще чекає на своїх дослідників -
літературознавців та істориків".
У ході роботи конференції були виголошені
доповіді викладачів та студентів, а саме: кандидата філологічних
наук, доцента Наталі Чухонцевої "Сонячна машина" В.Винниченка у
контексті розвитку літературної утопії", кандидата філологічних
наук, доцента Івана Немченка "Лейтмотив України в романі
В.Винниченка "Слово за тобою, Сталіне!", кандидата філологічних
наук, доцента Галини Немченко "Деякі спостереження за поетикою драм
В.Винниченка", магістрантки кафедри українського літературознавства
Юлії Збітнєвої "Тематичний діапазон драматургії В.Винниченка",
кандидата філологічних наук, доцента Василя Загороднюка
"Публіцистика В.Винниченка як вияв громадської позиції", кандидата
філологічних наук, доцента Ігоря Цуркана "Тема небажаних дітей у
романі В.Винниченка "Записки кирпатого Мефістофеля". Завідувач
кафедри всесвітньої історії та історіографії ХДУ, кандидат
історичних наук, доцент Віталій Андрєєв окреслив діяльність
Винниченка-політика: "Історію України треба читати з бромом".
Кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії Херсонського
національного технічного університету Олександр Найдьонов виголосив
доповідь "Філософські аспекти творчості Винниченка".
Конференція пройшла успішно. Виголошені
доповіді максимально об'єктивно і професійно збагатили творчий та
науковий потенціал молоді. І тішить те, що зараз уже настав той час,
коли повернулися із забуття такі величні постаті, як В.Винниченко,
М.Хвильовий, М.Чернявський, М.Зеров, Л.Курбас.
Підсумком конференції стали слова: "Час
збирати духовні пам'ятки минулого, продовжувати славні діла нашої
національної інтелігенції давніших часів, дбати про Україну так, як
це робили наші великі попередники. Все це для тих, хто прийде в
наступних поколіннях. Правда і воля - це велика сила. Будьмо гідними
зватися українцями". Так зазначив почесний гість конференції -
голова Таврійської фундації (Осередку вивчення української
діаспори), член Національної спілки письменників України Микола
Василенко.
Матеріали конференції готуються до публікації
у Винниченківському збірнику, що з'явиться у світ у Херсоні 2006
року.
Вадим Лубчак
Протягом останнього часу і російські засоби
масової інформації - ззовні, і проросійськи налаштовані ЗМІ в самій
Україні просто захлинаються від істерії з приводу подій у нашій
країні. Підтримувана з Кремля справжня інформаційна війна, що
розпочалася з набуттям Україною незалежності, стала більш жорсткою й
відкритою, особливо агресивною. Більше того, акредитовані в Москві
численні представники світових ЗМІ подають відомості про Україну в
спотвореному, викривленому світлі - крізь призму сприйняття Росією.
Не лише багато політиків, а й чимало простих росіян войовничо не
сприймають реальності - незалежності України та приходу, нарешті, до
влади дійсно народного Президента Віктора Ющенка, який, послідовно
обстоює національні інтереси своєї держави. Цим пояснюються зливи
фальшу й дезинформації, провокації й груба, безсоромна брехня про
Україну, які вщерть заполонили ЗМІ Росії та проросійські видання в
нашій країні.
У зв'язку з цим постала нагальна потреба
захисту українського інформаційного простору, надання йому реальних
потужностей і конкурентноздатності. Ця проблема хвилює й багатьох
наших краян.
12 жовтня 2005 року в Херсоні, у приміщенні
музею ХДУ, було проведено "круглий стіл" з ініціативи ХОО ВМГО
"Молода просвіта" з метою створення громадської ради щодо захисту
українського інформаційного простору. Організаторами заходу були
також студентське громадсько-політичне об'єднання ХДУ "Студентська
громада" та "Молода Батьківщина".
У дискусії взяли участь представники молоді
місцевих вузів, члени громадських утворень, рухів, спілок, партій
("Наша Україна", "Просвіта", ЦДЛМ, НДП, ХДС, "Союз", "Молодь за
Литвина", "Тотем", "Січ", Комітет виборців України).
Владу репрезентував на цьому зібранні Петро
Квасницький - з управління преси Херсонської обладміністрації.
Обласну президію Всеукраїнського товариства "Просвіта" імені Тараса
Шевченка й Таврійську фундацію (ОВУД) представляв Іван Немченко, від
Комітету виборців України були Дементій Бєлий та Галина Бахматова,
від ХОО ВМГО "Молода Просвіта" - голова обласного осередку Надія
Яценко.
Учасники дискусії досить гостро реагували на
численні вияви антиукраїнськості в нашій країні, на часті провокації
та фальсифікації з боку проросійських ЗМІ в Україні, на спробу
нав'язати другу державну чи офіційну мову - російську. Водночас
опоненти - прихильники надання російській мові офіційного статусу на
українських теренах - обстоювали свої позиції, створювали враження
ледве не переслідування мови росіян в Україні, що не відповідає
дійсності. Свідчення неправдивості таких заяв - тисячі російських
шкіл в Україні, десятки російських театрів, клубів, численні вузи, в
яких вивчається російська мова та література. При цьому
підкреслювалось, що в тій же Росії багатомільйонне українство не має
й краплинки того, що мають росіяни в Україні. Констатувалось, що
існує багато проблем у представників української діаспори на
просторах Російської Федерації, хоча про їх подолання вже не раз
ішлось у міждержавних домовленостях. Проте високі російські
чиновники традиційно ігнорують права українців у Росії, а зате
нагнітають атмосферу довкола проблеми російської мови в Україні.
Окремі учасники дискусії стверджували, що
можна бути патріотом України і не знаючи української мови. Одна з
студенток бідкалась, що її бабуся, проживши десятки літ в Україні й
не оволодівши її мовою, тепер має проблему - не може читати
українські газети. Особливо вразив присутніх студент, який заявив,
що донедавна на Півдні, в наших краях, України і взагалі не
було.
Таке незнання чи несприйняття української
історії змусило представника "Просвіти" Івана Немченка зайнятись
лікбезом - він здійснив короткий історичний огляд, доводячи, що
Херсонщина це давній український край ще з княжих часів і козацької
доби, а далі й періоду УНР. У виступі було наголошено на трагічності
долі української мови, яка століттями топталася, нищилася всякими
утисками та заборонами, а відтак потребує нині захисту й підтримки,
повинна стати господаркою на своїй землі.
Представниця "Молодої Просвіти" Надія Яценко
з болем констатувала, що сучасні україномовні діти в Херсоні
почуваються дуже незатишно в середовищі ровесників, які здебільшого
спілкуються російською, а до української ставляться з погордою. Тож
надання російській мові офіційного статусу ще більше погіршить
ситуацію з українською мовою.
У виступах наголошувалось, що у вузах і
школах міста і мовою спілкування, і мовою викладання частіше є
російська, а не державна мова. Це ж характерно для обласної та
міської періодики. Здебільшого це російськомовні газети, або ж
змішані, двомовні з домінуванням російської. У всіх книжкових
крамницях Херсона левова частка належить російськомовним виданням, а
україномовних дуже мало. Все це наводить на сумні роздуми. Адже за
переписом 2001 року 78,8% населення України становлять етнічні
українці. Де ще в світі вони можуть сподіватися на задоволення своєї
потреби в природному розвитку рідної мови, як не в Україні? За
даними того ж перепису 85,5% українців визнали своєю рідною мовою
українську. Фактично ми маємо в Україні не багатонаціональне
суспільство, а моноетнічну націю з наявністю численних нацменшин
(всього 130 національностей). Тому порівнювати Україну треба не з
Канадою чи Швейцарією або іншими кількома країнами на планеті, де
дуже строкате населення, а з переважною більшістю держав Європи,
куди ми прямуємо, - хоча б з Францією, Німеччиною, Чехією, Польщею,
Румунією чи Португалією. Наприклад, у тій же Польщі, Словаччині чи
Португалії нині знаходиться дуже багато українців - і давніших
емігрантів, і теперішніх заробітчан. То хіба це означає, що в цих
країнах буде надано українській мові офіційний статус? А саме
традиційним заяложеним козирем про Швейцарії та Фінляндії прагнули
скористатися на зібранні в музеї і Дементій Бєлий і його однодумці.
Та в тій же Росії відсоток українців (фактичний, звичайно, а не
оголошуваний офіційно) не менший, аніж росіян в Україні. Але росіяни
ніколи не погодяться навіть на саму постановку питання про надання
українській мові офіційного статусу в Росії. Хто-хто, а росіяни
вміють захищати свої національні інтереси - і не тільки в своїй
державі, а й у багатьох країнах світу, де російська мова войовничо
витісняє рідні мови представників корінного населення. Промовистий
приклад - Білорусь, яка вже майже цілком росіянізована.
Дискусію за "круглим столом" упевнено вела
студентка Херсонського державного університету, поетеса й громадська
діячка Любов Єрьомічева. У підсумку було відзначено, що подібні
зустрічі потрібні, адже вони допомагають нам, громадянам України,
краще зрозуміти одне одного. Шкода, звісно, що після цього зібрання
кожен залишився при своїй думці. Але ж це право кожного. Говори - і
тебе почують. Особливо ж у теперішній - справді демократичній
Україні Віктора Ющенка - Україні європейського вибору. Хотілося б,
щоб подібні дискусії проводилися частіше в нашому переважно
зрусифікованому Херсоні. Адже в більшості місцеві російськомовні -
це українці, які соромляться говорити мовою своїх дідів та прадідів.
Тому дуже хочеться, щоб український інформаційний простір
утверджувався і мужнів, щоб побільше наших краян пишалося тим, що
говорять мовою Тараса Шевченка й Івана Франка, Лесі Українки й Уласа
Самчука, Євгена Маланюка й Івана Багряного, Василя Стуса і Ліни
Костенко.
Галина Немченко
Про день народження
"Вісника Таврійської Фундації (ОВУД)"
24 червня 2005 року в Блакитній вітальні
Херсонського обласного літературного музею відбулась небуденна подія
- презентація нового в нашому регіоні видання. Не зважаючи на
спекотливу пору та початок періоду літніх відпусток, прийшли на цю
зустріч представники викладацьких і студентських кіл, працівники
шкіл і колегіумів, бібліотек і музеїв міста, члени громадських
організацій, Херсонської обласної філії НСПУ, міських літературних
об'єднань "Дніпрова хвиля" та "Елінг". Що ж являє собою це
новонароджене видання - перший випуск літературно-наукового "Вісника
Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори)"? Про
це розповіли члени редакції збірника та автори опублікованих у ньому
матеріалів.
Оскільки "Вісник" є спільним дітищем
Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори), що
вже кілька років функціонує в Херсоні від Фонду Яра Славутича з
Канади, та міжкафедральної наукової лабораторії "Українська
література в англомовному світі" при Херсонському державному
університеті, то й репрезентували його перед громадськістю провідні
діячі даних структур, відомі в нашому краї письменники, науковці,
педагоги: М.Василенко, П.Параскевич, М.Братан, Н.Чухонцева,
І.Немченко, В.Загороднюк, Т.Сікоза та ін.
Голова Таврійської фундації (ОВУД), член
Херсонської філії НСПУ й працівник міжкафедральної наукової
лабораторії "Українська література в англомовному світі" Микола
Василенко звернувся до присутніх з привітанням з нагоди появи нового
в Таврії літературно-наукового видання, покликаного нести світло
знань про долю українців у світі, про їх здобутки і болючі проблеми.
Письменник наголосив, що "Вісник" вийшов завдяки підтримці Фонду Яра
Славутича з Канади. М.Василенко вказав, що це видання - лише
часточка тієї багатогранної роботи, якою займається Таврійська
фундація (ОВУД), і ознайомив з напрямками діяльності цієї структури,
перспективами на майбутнє.
Головний редактор збірника - член Херсонської
обласної письменницької організації, доцент кафедри українського
літературознавства Херсонського державного університету Іван
Немченко розповів про підготовчу роботу, яка передувала появі
"Вісника", про склад редколегії, ознайомив із рубриками, які
з'явились уже в першому випуску ("Трибуна молодого дослідника",
"Літературознавство", "Мовознавство", "Педагогіка та методика",
"Осередки вивчення діаспори", "Знайомство зблизька", "Постаті",
"Поетична галерея", "Наші гості", "Мистецька вітальня", "Рецензії",
"Презентації, конференції, фестивалі" та ін.). Учасників зібрання
було ознайомлено з авторами опублікованих у виданні матеріалів про
українське зарубіжжя П.Параскевичем, А.Демченко, Н.Чухонцевою,
М.Василенком, В.Бойченком, І.Лопушинським, Л.Бондаренко, Л.Місенг,
Т.Сікозою, Г.Бахматовою, В.Децик, О.Башуком, Л.Корнійчук,
О.Перервою, К.Абдуленко, О.Шорник, Т.Коваль та ін., а також з
предметом їх наукових зацікавлень. І.Немченко репрезентував ліричні
добірки cамобутніх письменників-українців з Польщі - Остапа
Лапського, Мілі Лучак, Тадея Карабовича. Не оминув він увагою і
рубрики "Поетична галерея", де видруковано художні твори про діячів
діаспори - Нестора Махна, Євгена Маланюка, Яра Славутича. З сумом
було згадано про те, що невблаганна смерть вирвала з кола живих
почесного члена нашої наукової лабораторії Андрія Легота, що
півстоліття свого життя й літературної діяльності пов'язав з
Англією, та чудову поетесу з Канади Наталку Лівицьку-Холодну. Про
них "Вісник" розповідає в скорботній рубриці "Вічна пам'ять".
І.Немченко поінформував про нові розділи, які
будуть започатковані в наступних числах "Вісника": "Літературне
краєзнавство", "Історія", "Журналістика", "Наш літопис" та ін.
Користуючись нагодою, головний редактор запросив усіх присутніх до
співробітництва і побажав майбутнім співавторам збірника творчих
здобутків.
З цікавістю було зустрінуто виступ члена
редакції "Вісника", доцента кафедри українського літературознавства
Херсонського державного університету Наталі Чухонцевої, яка детально
розповіла про діяльність міжкафедральної наукової лабораторії
"Українська література в англомовному світі" при ХДУ, про здобутки
викладачів і студентів вузу у плані дослідження літератури і
мистецтва діаспори. Було наголошено на плідності наукових
конференцій та семінарів, що проводяться на базі нашого ХДУ, як-от:
"Українські патріоти інонаціонального походження" (Херсон, 2004),
"Улас Самчук і шляхи розвитку української та світової прози ХХ ст."
(Херсон, 2005) та ін.
Про своє знайомство з діячами українського
зарубіжжя та про свої творчі плани оповів голова Херсонської філії
НСПУ, почесний голова місцевої організації Всеукраїнського
товариства "Просвіта" імені Т.Г.Шевченка Микола Братан. Він також
наголосив на необхідності ширше репрезентувати на сторінках
"Вісника" майстрів слова Таврії.
Заступник директора Херсонського колегіуму
імені Євгена Маланюка Тетяна Сікоза поділилася досвідом вивчення
письменства діаспори на матеріалі діяльності її закладу, викладачі
якого розробили цілу програму різних заходів по прилученню дітей і
молоді до спадщини видатних людей українського зарубіжжя.
У виступі члена НСПУ, доцента кафедри
журналістики Херсонського державного університету В.Загороднюка
йшлося про актуальні проблеми вивчення життя і творчості
письменників Празької школи, зокрема її характерного представника
Юрія Клена (Освальда Бургардта). Як письменник Василь Степанович
ознайомив присутніх із своїми літературними творами про діячів
діаспори.
Студентка Херсонського державного
університету Ольга Перерва поділилась своїми спостереженнями над
стильовою манерою Івана Багряного та його сучасників - представників
світової літератури. Молода дослідниця і надалі збирається
висвітлювати в наукових публікаціях різні грані творчого обдарування
славнозвісного автора "Скельки" і "Золотого бумеранга", "Тигроловів"
і "Саду Гетсиманського".
Одна з засновниць Таврійської фундації
(Осередку вивчення української діаспори), старший викладач-емерит
Херсонського державного університету Лідія Ремішевська висловила
своє захоплення творчістю таких митців, як Володимир Винниченко,
Олександр Олесь, Улас Самчук, Євген Маланюк, Олег Ольжич, Василь
Барка, і закликала присутніх, особливо молодь, досліджувати доробок
цих майстрів слова.
На завершення презентації члени редколегії
"Вісника" висловили надію на те, що нове видання знайде широкий
резонанс у нашому краї і подарує читачам чимало нових відкриттів.
ЗВ'ЯЗКИ З ДІАСПОРОЮ
Наталя Попова
До свого 25-літнього ювілею Херсонська
обласна бібліотека для юнацтва ім. Б.Лавреньова отримала подарунок
від української громади з м. Клівленда (штат Огайо, США) - книжки,
авторами яких є відомі письменники, історики, очевидці та учасники
важливих історичних подій, і які були видані українською мовою
далеко за кордонами нашої держави у другій половині минулого
століття.
Порівняти погляди відомого українського
історика Михайла Грушевського і не менш відомого польського вченого
Гната Гашкевича на виникнення та існування російської імперії
дозволить філософсько-історична монографія Миколи Чубатого "Княжа
Русь-Україна і початок трьох східнослов'янських націй", що вийшла з
друку у 1964 році у Нью-Йорку. Автор зробив спробу проаналізувати
виникнення і розвиток українського, російського і білоруського
народів, прослідкував тисячолітній шлях української нації за Х-ХХ
століття. Наукову цінність виданню надає і допоміжний апарат -
географічні карти природних зон, територій розселення народів, місць
важливих археологічних знахідок, іменний та предметний покажчик
тощо.
Видана в Торонто в 1988 році збірка статей та
есе журналіста і публіциста Романа Рахманного "Україна атомного
віку" (1945-1986 рр.) висвітлює проблеми існування українського
народу впродовж п'яти століть в умовах імперіалізму,
мовно-культурного, психологічного та фізичного геноциду, змальовує
постаті діячів українського національного руху, деякі аспекти
організованого життя українців у Канаді, США та інших країнах,
містить літературно-критичні нариси з приводу важливих історичних
дат та подій літературно-наукового характеру.
Петро Мірчук, автор книги "Українська
державність, 1917-1920" (Філадельфія, 1967), ставив собі за мету
знайти правду про творців і руйнівників української державності. Він
аналізує розвиток української національної ідеї, починаючи з
середини XIX століття, роль політичних сил України початку XX
століття в державному будівництві, детально відслідковує буремні
події створення і знищення Української Народної Республіки.
Книга Євгена Сверстюка "Собор у риштованні"
(Париж, Балтімор, 1970) написана під впливом роману О.Гончара
"Собор", але значно переросла межі літературознавчої розвідки. Автор
намагався дати відповідь на основні світоглядні та етичні питання,
що постають перед людством у сучасному світі. Есе Євгена Сверстюка
відзначає глибоке розуміння літератури та суспільного життя, активна
громадянська позиція та блискучий стиль. До книг увійшли також деякі
його статті про творчість Т.Шевченка, Лесі Українки, М.Зерова та
ін., бібліографія статей і рецензій письменника.
"Що несе з собою комунізм?" - таку назву має
документальна розповідь Олекси Калиника (Мюнхен, 1954) про
більшовицький терор на Дніпропетровщині у 1929-1933 роках. Не
дивлячись на часову і географічну обмеженість, книжка змальовує
типову систему нищення українського народу.
"Літопис УПА", що вийшов у 1995 році, є одним
з найбільш повних зібрань документів Головного командування
Української Повстанської Армії. Це видання висвітлює маловідомі
широкому загалові сторінки боротьби українських повстанців проти
німецьких загарбників та радянської влади.
"Слово і зброя" - антологія української
поезії, присвяченої УПА і визвольній боротьбі 1942-1967 років,
побачила світ у 1968 році у Канаді. Унікальність її полягає в тому,
що вона зібрала поезії найвищого мистецького рівня і віршовані
спроби початківців - твори понад 70 авторів від найстаршої генерації
до наймолодшої.
Читачі книгозбірні можуть також познайомитись
зі збіркою творів заступника голови ОУН Осипа Дякова-Горнового "Ідея
і чин" (Лондон, 1968), спогадами члена Військової Управи "Галичина"
Романа Крохмалюка "Заграви на Сході" (Нью-Йорк, 1978),
спогадами-хронікою командира Відтинку УПА Степана Хрона "Зимою в
бункері" (1950) та інших учасників визвольних змагань.
Кілька видань осередків Спілки Української
Молоді в Америці знайомлять нас з історією цієї молодіжної
організації, яка була знищена в Україні радянською владою у 1929
році і відновила свою діяльність у західних країнах у 1946 році.
"Ювілейна книга. 1941-1991", видана осередком СУМ в м. Пассейк
(Нью-Джерсі, США), розповідає про політичну та культурну роботу цієї
організації за 40 років, містить цікаві документи та фотографії.
"Хортиця-30" - видання про оселю СУМ "Хортиця", молодіжний центр на
березі мальовничого озера в штаті Огайо.
З позиціями авторів цих книжок можна
погоджуватися чи не погоджуватися, сприймати або не сприймати їхні
ідеї, але нехтувати ними неможливо, бо вони - частина нашої історії,
яка замовчувалася і перекручувалася. Ці книжки стануть у нагоді
школярам і студентам, учителям, викладачам, усім, хто цікавиться
історією. Відтак запрошуємо до нашої бібліотеки всіх бажаючих
ознайомитися з діаспорними виданнями.
Галина Немченко
Візиткою Осередку вивчення української
діаспори, що вже кілька років функціонує у Херсоні, став "Вісник
Таврійської фундації", перше число якого з'явилось улітку 2005 року.
Примірники даного видання було розіслано по бібліотеках, школах,
вузах, редакціях газет в Україні та діаспорі (Канада, США, Польща
тощо). Приємно відзначити, що вже перший номер "Вісника" (а до друку
вже готуються друге й третє числа) викликав інтерес у науковців і
письменників, широкого загалу шанувальників українського слова. Не
забарилися й відгуки з-за кордону.
Першою вмістила матеріали про Таврійську
фундацію в Херсоні та вихід її "Вісника" американська газета
"Народна воля" зі Скрентона (штат Пенсильванія). Редактор цього
видання Микола Дупляк з розумінням поставився до тих проблем, якими
живуть херсонці та й материкова Україна назагал. У числі "Народної
волі" від 15 вересня 2005 року він ділиться роздумами про долю
українства, про російськомовне засилля в нашому краї та почуття
меншовартості, на яке хворіє й до сьогодні чимало земляків. Наведемо
деякі спостереження пана Миколи:
"Того, що він залюбки спілкується російською
мовою, замість українською, аж ніяк не пошанують чужинці в країнах
культурного розвитку, бо це є невід'ємною прикметою культурного
занепаду, що перетворився в почуття меншовартости.
З тим шкідливим почуттям важко боротися, але
треба. Чим швидше українці стануть повноцінними, тим краще для них,
тим більше шануватимуть їх культурні народи".
Відгук під назвою "Українське слово йде на
схід України", присвячений появі першого випуску "Вісника
Таврійської фундації" в Херсоні, вмістила газета зі США "Свобода"
від 6 січня 2006 року (виходить у Парсіпані, штат Нью-Джерсі, як
видання Українського Народного Союзу, редактор Левко Хмельковський).
У матеріалі підкреслюється, що новий херсонський збірник "засвідчує,
що у регіонах, які вважалися традиційно російськомовними, оживає
українське слово, українська культура". Газета познайомила своїх
читачів зі змістом першого числа "Вісника", а також люб'язно подала
інформацію про адресу редакції нашого видання для листування та
надсилання дописів для друку на його сторінках. У цьому відгуку
"Свободи", зокрема, відзначається: "Прикметно, що в ряді наукових і
навчальних установ майже одночасно виникли осередки з вивчення
науково-культурного доробку української діаспори. Впродовж тривалого
часу цей доробок був під забороною комуністичного режиму, діяспорні
письменники, поети, мистці, діячі культури зображувалися у
найчорніших фарбах. А найчастіше вони були просто невідомі загалові.
У Херсоні такий осередок виник при університеті як міжкатедральна
наукова лябораторія "Українська література в англомовному
світі".
Також газета інформує про перебування в наших
краях діячів з діаспори Петра Одарченка та Божени Ольшанівської, які
під час відвідин України розширювали уявлення материкових
співвітчизників про життя українського зарубіжжя.
Редакція "Вісника Таврійської фундації" з
вдячністю ставиться до авторів таких закордонних анотацій, адже це
сприятиме розширенню кола учасників нашого видання та його
читачів.
РЕЦЕНЗІЇ
Тетяна Коваль
БІЛЯЇВ В. НА НЕОКРАЄНІМ КРИЛІ. - Донецьк:
Східний дім, 2003. - 348 с.
Націотворення - процес складний, етапний,
суперечливий. В історії народів світу часто можна спостерігати одну
закономірність - у той час коли на рідних землях того чи іншого
народу виникають несприятливі умови для розвитку - тоді його сини і
дочки, які волею долі опинилися далеко від рідної землі, перебирають
на себе частку відповідальної місії носіїв, хранителів і будівничих
національної культури. "Саме так ми повинні розцінювати унікальне
явище української діаспори, яка не тільки зберегла для нащадків наші
неоціненні духовні скарби, але й творила нове Слово, нові Ідеї, нове
Майбуття. Протягом десятиліть провідні діячі української діаспори
були нашими достойними послами у світі культур, народів, націй,
держав. Один з них - В.Біляїв, який запрошує нас увійти до храму
українського Слова…" - пише д-р В.Білецький, директор "Українського
культурологічного центру" [1:9]. В.Біляїв (1925-2006) - фігура
маловідома, але значуща і талановита. Це активний учасник
українського літературного життя у західному зарубіжжі у 40-90-х
роках ХХ ст., літератор, поет, журналіст, громадсько-політичний
діяч, доля якого закинула на Захід ще юнаком як "остарбайтера".
Побачене і пережите Володимиром Івановичем стало основою його книги
спогадів "На неокраєнім крилі" (Донецьк, 2003), у центрі якої
непроминальні постаті видатних українців - поетів, прозаїків і
критиків, які потрапили в західне зарубіжжя у 40-х роках минулого
століття. Ця книжка - красномовне і неспростовне свідчення великого
внеску письменників діаспори у розвиток української літератури,
культури, мови, плекання українського патріотизму, сили духу і дії.
Це - друга книга В.Біляїва, яка виходить в "Українському
культурологічному центрі" його рідного міста Донецька. І п'ята
загалом - до цього були поетичні збірки "Поліття" (Філадельфія,
1970), "По той бік щастя" (Філадельфія, 1979), "Осіння обнова"
(Донецьк, 2001), а також книжка "Олена Шишацька - оперна артистка
(колоратурне сопрано)" (Філадельфія, 1983).
З багатьма письменниками В.Біляїва в'язало
його перебування у таборах Ді-Пі - спеціальних поселеннях для
переміщених осіб, які були утворені для вихідців із європейських
держав, що з різних причин не поверталися додому. У таборах В.Біляїв
мав десятки знайомств з відомими на той час письменниками та з тими,
хто згодом увійде в українську літературу.
Спогади Володимира Івановича Біляїва -
багатоплановий і масштабний труд, який завдяки особистому знайомству
журналіста з відомими майстрами слова і літературознавцями викликає
особливу довіру. Автор спогадів добре розуміє літературні вартості
творів своїх героїв, глибоко проникає в суть їхніх обдаровань, що
наражалися на важкі життєві випробування як у попередньому, до
виїзду за кордон, житті, так і в нелегкому перебуванні у вільному
світі.
З літературних достоїнств письменників і
починаються всі спогади В.Біляїва: спочатку він розповідає про
враження від їхніх віршів чи прози, а потім - про зустрічі з ними у
найрізноманітніших життєвих обставинах зарубіжного життя.
В.Біляїв охоплює кілька поколінь українських
письменників у західному зарубіжжі. Одні з них брали участь у
визвольних змаганнях доби Центральної Ради (Є.Маланюк, Т.Осьмачка,
Галина Журба). Інші (Іван Багряний, Яр Славутич, Г.Костюк, Андрій
Легіт, Василь Онуфрієнко і сам автор спогадів) потрапили на захід
під кінець другої світової війни, сповна переживши радянський
рай.
Треба сказати, що у спогадах В.Біляїва
яскраво присутній сам автор.
Володимир Іванович Біляїв народився 25 червня
1925 року в селищі Моспине в родині гірничого інженера. Тут він
вчився в школі. Сталінськими енкаведистами у кінці тридцятих років
було арештовано батька майбутнього поета. Хоча дитинство проходило в
зрусифікованому середовищі, серце Володимира відкрилося рідному
слову. В автобіографії він писав: "Моїми улюбленими піснями в
дитинстві були "Стоїть явір над водою" та пісня про Морозенка. Ці
пісні, як і молитву "Отче наш", я вже знав з тієї пори, відколи
починає діяти пам'ять про людей, місця й події в житті родини і
найближчого оточення". Під час 2-ї світової війни В.Біляїв юнаком
потрапляє до Німеччини як "остарбайтер". Після закінчення війни доля
кидала В.Біляїва по світах то службовцем у повітряних силах США в
Європі, то співробітником газети "Українські вісті" (Німеччина),
часописів "Єдність" та "Вільна думка" (Австралія). Там же, в
Австралії, працює на металургійному підприємстві робітником.
У 50-х роках він оселяється в Сполучених
Штатах Америки, де працює на будівництві, а згодом починає займатися
журналістською роботою, посилаючи дописи до багатьох українських
часописів.
У 80-х роках стає працівником радіостанції
"Голос Америки", а згодом директором його української секції.
Зрозуміло, що мандри світами і робота на
"Голосі Америки" дозволяли В.Біляїву зустрічатися з багатьма діячами
української діаспори, зокрема з письменниками.
У спогадах В.Біляїв не тільки переповідає
враження від зустрічей із українськими письменниками західної
півкулі, але й глибоко аналізує становлення їхніх талантів, нелегкі
шляхи зростання в умовах тоталітарного радянського режиму, який,
здавалося б, повинен був їх дощенту знищити.
Треба відзначити, що розповіді відомого
журналіста про зустрічі стосуються переважно тих майстрів художнього
слова, які сформувалися в жорстоких умовах тоталітарного радянського
режиму, розгорнувшись по-справжньому у західному вільному світі, в
умовах демократії. "Ці письменники змогли принести на Захід у своїх
серцях величезний потенціал любові до українства, до рідного народу,
реалізувавши його вповні, звичайно, у міру своїх обдаровань"
[4:6].
Як це могло статися? Як їм удалося
сформуватись як українським письменникам за антиукраїнських обставин
життя?
Ця проблема залишається нерозв'язаною
повністю до нашого часу. Сьогодні можна спостерігати дві радикально
протилежні точки зору на це питання: від заперечення позитивних
здобутків радянських письменників-угодників (Л.Новиченко, Г.Штонь)
до поміркованої точки зору - компромісу (Р.Кухар). Йдеться про
українськість навіть визнаваних владою письменників, твори
найталановитіших серед яких залишалися за своєю суттю
антирадянськими.
В.Біляїв зміг сформулювати причини цього
феноменального явища на підставі глибокого аналізу радянської
дійсності 20-х і пізніших років, коли, власне, і закладалися умови,
що, з одного боку, нищили письменницькі таланти, але з іншого, як не
парадоксально, зміцнювали національний пафос найвизначніших із
них.
У нарисі про Василя Гайворонського, прозаїка
з Донбасу, журналіст переконливо з'ясовує феномен становлення
талантів українських письменників. "По-перше, - пише В.Біляїв, -
сама істотність перехідного періоду (20-і роки - В.О.), коли в
Кремлі точилася жорстока боротьба за владу, коли все, що було поза
сферою консолідації влади, мало для комуністичної верхівки
другорядне значення. По-друге, тактичне визнання "ленінських засад
інтернаціоналізму" як засобу загарбання Москвою інших націй і
одночасне використання тих засад місцевими націонал-комуністичними
керівниками задля послаблення імперського тиску, що, наприклад, у
випадку України сприяло політиці українізації. По-третє, наявність у
керівництві КП(б)У та на відповідальних посадах у видавництвах і
редакціях свідомих українців, комуністів і боротьбистів, які в добу
революції активно допомагали Москві завойовувати УНР, а упродовж
першого десятиліття комуністичного режиму намагалися відвернути
московську загладу від куцо-суверенної УРСР" [2:55].
Саме в цих умовах і формувалися моральні і
художні засади більшості із висвітлених у спогадах письменників:
незважаючи на колоніальне становище їхньої Батьківщини, вони змогли
плекати у серцях український патріотизм, те, що відрізняло їх від
літераторів інших народів.
Така позиція автора спогадів значною мірою
пояснює розвиток талантів українських митців в умовах західної
діаспори, шлях до Батьківщини. Додамо лише одну думку: на
письменницькі таланти та їхні морально-естетичні вподобання мали
вплив не лише умови тогочасного життя в радянській Україні, але
значною мірою впливала історична тяглість української національної
ідеї, що проходить через віки життя українського суспільства, які б
катастрофічні обставини для народу не складалися.
Треба сказати, що спогади Біляїва наскрізь
пройняті роздумами про призначення художнього слова. Це питання він
ставить самому собі і часто чекає на нього відповіді від інших
письменників, серед яких і Тодось Осьмачка. В.Біляїв наводить таку
думку Т.Осьмачки: "Світ був би страшно бідний без літератури...
Минуле, сучасне, прийдешнє - все це уподібнилося б пустелі
безводній. Все б було в ній - житло, споруди шляхи... І сила-силенна
спраглого люду. Література - життєдайна криниця на цій планеті, а
поезія - її найб'ючкіше джерело. І людина вічно шукатиме в поезії
того, чого вона не має і ніколи не матиме на землі. І в цьому
запевнення вічності поезії як вінця людської творчості" [2:305].
Здається, навряд чи кому вдавалося
переконливіше визначити сенс поезії. Ці слова, дякуючи В.Біляїву,
доповнюють портрет видатного українського поета і прозаїка,
розкривають зміст його небуденних думок.
Автор спогадів розв'язує питання про
призначення художнього слова практично у кожній своїй розповіді про
українських письменників.
Спогади В.Біляїва про українських
письменників діаспори додають масу важливих фактів до історії
українського літературного життя, висвітлюють інколи з незнаного
літературній громадськості боку цікаві обставини життя майстрів
художнього слова у закордонні. Ці спогади органічно в'яжуть кілька
поколінь українського письменства - представників різних
культурно-історичних епох життя українського народу в ХХ ст. в
одну-єдину творчу когорту, яка зробила значущий внесок у розвиток
української літератури ХХ ст.
Без сумніву, розповіді учасника далеких подій
стануть у пригоді не тільки фахівцям-дослідникам непростого шляху
розвитку української літератури у ХХ-му столітті, але й пересічним
читачам, які небайдуже ставляться до величезних зусиль українців за
межами Батьківщини у збереженні і плеканні рідного слова.
Необхідно додати, що серед колоритних героїв
спогадів не менш значущим виявляється їхній автор, - людина, що
причетна до багатьох суспільно-політичних подій, які переживали
українці в західному зарубіжжі, як людина непересічна, сповнена
палкої любові до долі українства взагалі і рідного письменства
зокрема.
Перефразовуючи назву спогадів Г.Костюка,
В.Біляїв в одному з нарисів-спогадів висловився так: "Відомо, що
мемуари вводять нас у минулий світ. Проте, долаючи час, вони також
зводять міст між минулим, сучасним і прийдешнім, а тим самим стають
і нашими зустрічами і прощаннями" [2:224].
З цією думкою не можна не погодитись: книжка
спогадів Володимира Івановича кидає ясний промінь на життя
українського письменства у далекому зарубіжжі, на його, на щастя,
здійснені сподівання на відродження рідного слова і власної
Вітчизни, яка, нарешті, знайшлася.
Література
1. Білецький В. Від видавця // На неокраянім
крилі. - Донецьк: Східний видавничий дім, 2003. - 348 с.
2. Біляїв В. На неокраянім крилі. - Донецьк:
Східний видавничий дім, 2003. - 348 с.
3. Біляїв В. Осіння обнова. - Донецьк:
Український культурологічний Центр, 2001. - 96 с.
4. Оліфіренко В. У пошуках втраченої
Вітчизни // На неокраянім крилі. - Донецьк: Східний видавничий дім,
2003. - С. 4-8.
Іван Немченко
УКРАЇНСЬКИЙ ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОВУЛОК,
[Білосток], 2001, т.1, 128 с.;
[Білосток]-Криниця-Перемишль-Холм-Більськ Підляський, 2002, т.2, 164
с.; Люблін, 2003, т.3, 258 с.; Люблін, 2004, т.4, 336 с.
Протягом останнього півстоліття, тобто з часу
виникнення Українського Суспільно-культурного товариства у Польщі
(1956), а з ним і тижневика "Наше слово" та його додатків -
"Світанку" (для дітей), "Нашої культури" (для творчого середовища),
"Українського календаря", голосно заявили про себе як
співці-українці на теренах сусідньої країни Остап Лапський, Яків
Гудемчук, Міля Лучак, Ольга Петик, Петро Львович, Ірина Рейт, Іван
Ігнатюк, Іван Златокудр. Після 1980 р. їх поетичні лави поповнились
Тадеєм Карабовичем, Іваном Киризюком, Юрієм Гаврилюком, Женею
Жабінською, Софією Сачко, Петром Мурянкою, Оленою Дуць-Файфер, Анною
Ландвуйчак, Юрієм Трачуком, Володиславом Грабаном, Стефанією
Трохановською та ін. Розмаїтий художній світ цих та інших
українських письменників Польщі вже традиційно репрезентує річник з
промовистою назвою "Український літературний провулок" (вийшло
чотири томи протягом 2001-2004 рр., а нині перебуває в друку п'ятий
- за 2005 рік). До редакційної ради цього збірника увійшли
Ю.Гаврилюк, В.Грабан, І.Златокудр, І.Киризюк, А.Ментух,
М.Лучак-Горбачек, Л.Пушак і, звичайно, основний рушій чи справжній
мотор річника, його головний редактор - поет, перекладач, критик,
видавець, педагог Тадей Борисович Карабович.
Як було відзначено у вступних заувагах до
першого тому "Українського літературного провулка", це видання, яке
"повністю присвячене творчості українських літераторів, які живуть у
Польщі та пишуть українською мовою" (т.1, с.5). Редакцією
підкреслювалось, що з появою ще в 1956 році у Варшаві україномовного
тижневика "Наше слово", з'явилися ширші можливості для презентації
читацькій аудиторії творів українських авторів, котрі згодом - у
80-90-х рр. почали видавати й окремі книги. Відтак "Український
літературний провулок" був покликаний самим часом, щоб "увінчати
довголітнє існування українського літературного середовища як
складової частини нашої національної меншості у Польщі", "заповнити
прогалину в нашому культурному житті" (т.1, с.5).
Як відомо, український загал у цій країні
складається з трьох основних категорій - нащадків прадавніх
поселенців на польських землях; корінних мешканців етнічних
територій, що були передані Польщі в 1940-х рр. за рішенням
Й.Сталіна; сучасних вихідців з України, що вже в часи незалежності
виїхали туди на заробітки, навчання, стажування, лікування тощо.
Твори письменників-репрезентантів усіх цих груп можна зустріти на
сторінках "Українського літературного провулка". Але насамперед це
ті митці, які самі (або члени їхніх родин) постраждали від
проведеної польськими службами при підтримці з Москви горезвісної
акції "Вісла" (1947) та від її наслідків. Звідси наявність у
багатьох творах річника скорботних настроїв, пов'язаних з
насильницькою полонізацією, втратою національного коріння, штучною
відмежованістю від Великої України.
Красномовний приклад, спроектований на загал,
фіксує редакційна передмова до другого тому: "Колись на авторському
вечорі поетеса Міля Лучак мала велику проблему відповісти на
запитання про рідні сторони; дитиною була вивезена до Німеччини, а
після 1947 р. - маленькою дівчинкою на Мазури, тому й не зуміла
пригадати смаку рідної землі, а чужина, неначе рана незагоєна і
болюча, заполонювала надчутливу свідомість.
Тому-то, коли появилося перше число
"Провулка", багато читачів запитувало, чому в ньому не вказано місця
видання. Символічно, мабуть, було б сказати всім, що місце видання
"Провулка" там, де писалися поезії Остапом Лапським - у Варшаві,
Мілею Лучак - у Перемишлі над срібнолентим Сяном, на Шлеську -
Іваном Златокудром, на Підляшші - Іваном Киризюком, на Лемківщині -
Володиславом Грабаном, біля блакитної церкви у Голі - Тадеєм
Карабовичем" (т.2, с. 5).
Тож редакція вважає незайвим нагадати про
основний імпульс, головне джерело творчості учасників-співавторів
збірника: "Пошуки тотожності дуже часто ведуть у слово, і воно стає
батьківщиною у стовбурі самотності, або гніздом, сплетеним серед
чужини з рідних клаптиків пам'яті про дитинство, яке майже по сей
бік життя. Це подорож додому з піднятою головою, із зором,
спрямованим в небо, коли слідкуєш за вирієм дикого птаства, що
ключем летить десь на Схід. Мандрівка до себе через складні
десятиліття, коли вірші писалися до шухляди, а слухачами написаного
були чотири стіни, підлога та стеля" (т.2, с.5).
Від першого до четвертого тома "Український
літературний провулок" зростає, розширюється, соліднішає - і не
тільки в кількісному вимірі (перший том мав 128 сторінок, а
четвертий - майже втричі більше - 336 сторінок), а й щодо
урізноманітнення рубрик, залучення нових і нових авторів. Тож нині
це поважне видання з уже традиційними літературними розділами
"Поезія", "Проза", "Драматичні твори", "Поетичний літопис", "Наші
гості". Ці рубрики доповнюються іншими, що містять мемуари та
інтерв'ю, публіцистичні, критичні, інформаційні матеріали. Але поза
всією цією мозаїкою твориться виразний колективний портрет
українського літературно-мистецького загалу в Польщі, складаються
чіткі уявлення про вагоме місце, яке посідають наші співвітчизники в
культурному середовищі цієї дружньої нам країни.
Епіграфом до розлогих художніх добірок
українських авторів з Польщі, представлених у перших чотирьох томах
річника, можна було б узяти промовисті рядки з Мілі Лучак: "Без
любові самі чорнодні / а ночі саркофаги" (т. 1, с.15). Саме любов -
до коханої людини, до своєї родини і малої батьківщини, до великої
неньки-України і до Польщі, де бовваніють острівці українськості, -
надихає співців на ліричні одкровення, на прості й щирі, а водночас
високі за звучанням монологи-сповіді.
Як визнає чи не найстарший серед них
варшав'янин Остап Лапський (народився 1926 року в Гуцьках біля
Кобрина на Берестейщині, автор поетичних збірок "Деякі елегії та
дещо інше", "Мій почитачу", "Обабіч: істини?!", "Себе: розшукую?!"),
що є лауреатом Міжнародної премії ім. Богдана Лепкого, "мій же шлях
до українсько-польського зближення, взаємо(по)розуміння, поєднання -
це шлях незалежного поета, отже художника слова, веде мене,
приводить, призводить, ба доведе до того, щоб стати, що стану сам
самою правдою" (т.1, с.8). У співцеві вбачають "легенду літератури"
(Т.Карабович), що й сьогодні для багатьох залишається загадкою. Адже
це "герольд недоговореності та промовчань" (Ф.Неуважний). Тож кожен
з чотирьох томів річника прикрашають цілі оберемки ліричних витворів
О.Лапського - численних екслібрисів, етюдів, нотаток, діалогів,
іронічних опусів, мікропамфлетів, колажів, автокоментарів. Поет
радить "вдивлятись / безупинно в неозорість, / аж до тебе
заговорить?!" (т.1, с.9) і розмірковує, "чи мрія / зброї не
дорівнює: / їй не рівня?!" (т.1, с.11). Він спогадує, як "в
національно / українській хаті / братні рила / хоровод водили" (т.1,
с.12-13) і стверджує неможливість того, "щоб поет наприкінці: /
писав отрутно!" (т.1, с.13). В художньому світі Остапа Лапського
сакралізуються Україна та її мова, національні атрибути. Через них
ліричний герой поета прилучається до вічності:
Безсмертя за життя
судилося мені
від слова
рідного,
що родиться щодня
["269, етюд"; т.4, с.94].
Зі своїм старшим побратимом по перу суголосна
Міля Лучак (народилась 1937 року в місцевості Військо побіля
Перемишля, авторка ліричних книг "Любов і мир", "Дітям", "Ти ще
повернешся до мене, сину", "Нехай прийде царство Твоє", "Апокаліпсис
або ознаки кінця світу", "Розмова з Богом"), яка при тому традиційно
полемізує з ним, значно дистанціюється від співця, що означився: "я
одного актора театр собою являю" (т.4, с.98). Муза поетеси "не з
Землі Вона приходить із різноерря", а пан Остап, на її думку, більш
приземлений ("Твоя Муза ходить по Землі Твоя Муза колоски
презрілості зриває", "Твоя Муза в'яже перевесла із Сонячних відкидів
золота Ти з грудок землиці Будуєш жилища душі"). Як і в давнішій
своїй творчості (до проголошення незалежності України), так і в
друкованих в "Українському літературному провулку" віршах Міля не
забуває про трагічні сторінки не такої вже й віддаленої в часі
історії - антиукраїнського шабашу, пов'язаного з операцією "Вісла".
Тоді, з болем констатує авторка "чужомундирці нас прогнали Разом з
сорок сьомим роком", "над потоком й Вігром Запоточились й
завігринились сльози" (т.1, с.16). Ці гіркі й щемливі сторінки самі
"Боги ілюструють":
Здавалось у Раю
Але
"Вісла" розторнадила Землю мою
І пеклом стали
Раї на півночі країни (т.1, с.28).
Міля Лучак виносить присуд тим лиховісним
силам, що спровокували таку вже незворотну ситуацію, коли "Нема села
Лише цвинтар на ньому Чи могила одна Навіть назву позабули люди",
"Всюди вітер ломить скали І виють ночами пси Яких ніде нема Як села
Розстріляного над потоком Сорок сьомим роком" (т.4, с.104). Але
сильним цього світу цілком байдуже до цієї скорботи в очах і в крові
представників західного уламка українського народу, відсторонених
від своєї великої Батьківщини, грубо позбавлених своєї національної
тотожності:
…Мовчать усі… історики й політики
А інші у нарушниках мовчань
Націю продають за євро (т.4, с.104).
А проте героїня поетеси все частіше даленіє
десь у Надгалактики, міцно "тримаючи над світами у руках
Синьо-жовтий стяг - Вільноволі", переймаючись загальнолюдськими
питаннями, проблемами перетворення довколишності на гуманістичних
засадах.
Серед авторів "Українського літературного
провулка" однією з найпомітніших постатей є, безперечно, його
головний редактор Тадей Карабович (народився 1959 року в селищі
Савині Холмського воєводства; видав збірки поезій "Zapatrzenia",
"Вологість землі", "Біля вогню", "Кличу тебе як ластівку",
"Атлантида", "В пустелі небо чорне", "Що стою за стіною споминів",
"Два листи до ночі", "Вибрані поезії", "Juz dzien sie nachylil do
czterech krancow swiata", "Довга розлука". Ліричною візиткою цього
співця можна вважати хоча б таку зворушливу мініатюру, як "Звук", в
якій означене його мистецьке кредо:
звук як щем забринів
я
вірю в слово невимовлене досі (т.3, с.16).
Органічне відчуття належності до околу,
заглиблення в таємниці світобудови і людської душі, постійний діалог
з Господом заповнюють кожну клітинку поезій Т.Карабовича. Звернення
до Всевишнього для нього як дихання, як імпульс самопізнання й
самовдосконалення, духовного очищення й творчого згорання:
коли покличе мене Господь
стану перед ним наго
буде мене судити з моєї поезії
адже липка кров моїх віршів
завжди керувалася до Нього (т.4, с.60).
Але час від часу ці благоговійні хвилі
пронизує щемливий докір. Сиплеться "іржа моєї молитви / раптова",
викликана відчуттям несправедливості: "запитаю колись Господа / чи
кохає Холмщину" (т.4, с.63). З одного боку, ліричний герой прагне
відновити, вибудувати хоча б у слові свою колись квітучу малу
батьківщину, що тепер нагадує пустку. Так хочеться, щоб її
сакралізований образ став явиною ("моя Холмщина як ікона / я до неї
молюся блакитно // там де я народився / дощ б'ється крильми о рамена
хрестів" - т.4, с.55). Та з іншого боку, доводиться визнавати, що
винародовлення в краї вже незворотне. Мала батьківщина співця стає
цілком ірреальною - у неї "затирається поняття / біографії" (т.4,
с.61). Проте ліричний герой Карабовичевих віршів не є людиною
розпачу і зневіри. Це творець кожної хвилі свого буття - хвилі, що
проминальна, але вкарбована у вічність своєю неповторністю. Це
миттєвості любові - до коханої, до природи, до пізнаванного й
безмежно загадкового світу. Це ж такий дарунок - грітися "на березі
/ що смію називати життям" (т.1, с.51). Кожна спонука така природна,
спонтанна: "постій біля ночі / погрійся щокою об її холодну щоку",
"тіні розпізнай що лягли від хрестів / і нас наго що накриваємось
молитвою / любови" (т.4, с.49); "ходи / будемо кохати / весняний дощ
/ переліт хмар / хвилю зливи" (т.4, с.64). Твори поета гранично
щирі, відкриті, чисті своєю первозданністю. За словами С.Андрусів,
"вірш Карабовича наче виростає із холмської землі, як її квіти"
(т.4, с.284).
Ще один постійний автор "Українського
літературного провулка" - Іван Златокудр (народився 1930 року у
Винниках біля Львова, живе в польському містечку Куніце; видав
збірки поезій "Народній Польщі", "Пейзажі", "Czarnobylska Madonna",
"Barwy chwil", "Веселки печалі"). Письменник приваблює своїми
звучними і глибокими сентенціями ("Дерево босе сильніше бурі!",
"Небо дитинства бережу під повікою роками!", "Час в дерево вписаний
сонцем!", "Не виллє туги до назрілої краплини / хто поріг в журбі
покинув"). Він сплітає славень на честь батьківщини та її народу:
"Незламний дух! - Нетлінна кров! - Рубала корінь рать чужа, - Труїла
ручаї цілющі - А - Край лозою - оживав..." (т.1, с.42). Ліричний
герой Івана Златокудра журиться "на видноколі жалів журавлиних" і
радіє, ощасливлюється ходою "проти вітру / проти долі". Він
зачудовано споглядає, як "вербове сонцедиво / на сопілці грає" (т.1,
с.35) і як "курличе скрипкою грає / неба кочуючий віз" (т.2, с.52).
То він сам нагадує "дерево зі зламаним крилом / що рветься в вирій"
(т.2, с.56), аби подолати самотність. То весь хмеліє од відчуття, що
на нього чекає "весна на виднокраю / синьоволошкові очі /
червономакові вуста" (т.2, с.51). Поет схиляється в молитві перед
образом рідної землі ("іду до тебе журбний краю мій / крізь ніч") й
оспівує цілющу силу поцілунку милої ("твої черлені уста / від усіх
ягід літа солодші"). У своїх "мар'ївських" сентенціях Іван Златокудр
визнає: "Від живописності рідних сторін наша врода, вдача і доля!"
(т.2, с.46). Оця мальовничість прозирає в кожній мініатюрі співця. У
нього "білий спів троянди / на райдугах метеликових крил розп'ятий"
(т.4, с.39), а поряд пломеніють "веселковорайдужні очі" тієї, що
єдина в світі. Тільки їй подарує герой "синєдзвіночкову квітку /
веснову". Ходіть разом з поетом у його "сад / добра і зла" і
дізнаєтесь, як "ніч сипала зорі скрипалям / ніч сипала квіти
скрипалям" і як "плаче небо терном синім" (т.4, 46). Зайдіть і
зачудуйтеся барвами й відтінками його слів. То "мислі цвіт"
неповторний, суто златокудрівський, без якого важко уявити
український поетичний простір сучасної Польщі.
Невід'ємною часточкою цього культурного
обширу є лірика Івана Киризюка (народився 1949 року в Крив'ятичах на
Підляшші, автор збірок "Моя батьківщина, Підляшшя", "Моїй
батьківщині", "Весна з русалками", "На дорозі із кирилиці", "Смак
ягоди ожини"). Своєрідною візиткою-автопортретом цього співця можемо
назвати його вірш "Терпко", сповнений щемливих ноток, стривоженості
й глибинної любові:
Здається
Серце
розірветься.
Наша істина забута
Догоряє
Терпко чую
Як життя минає.
Я, мов
пташка польова
Ніде не відлітаю (т.1,
с.43).
Зболене питання "А ми? - що ж ми?!" в
контексті спогадів про славних предків спонукає не тільки до гірких
констатацій ("А ми мов ті / коні безногі"), а й до пошуку виходу з
трагічного кола, в яке традиційно потрапляють українці. Відтак для
поета характерні інтонації самоствердження, віри в себе і своїх
співвітчизників, подолання всілякої кривди. Він - "людина
безустанного неспокою" (Б.Бойчук). І цією одержимістю й завзяттям
співець і активний громадський діяч запалює своїх земляків-читачів:
"Часто Куються кайдани, Стараємось рвати Ми тії пута Під предків
Святими образами" (т.4, с.73), а ще сіє "синій льон Надій запазуху"
і молиться за краян, "щоб Не були рабами!" (т.4, с.74). Та поза
такими публіцистичними вкрапленнями Іван Киризюк - надзвичайно
чутливий і ніжний лірик, який фіксує, як "втопилась тиша В келихах
Червоного вина, Думка Кольоровим метеликом Сіла", як "час Мов човен
Стукнув засовкою За дверима ночі", а день "розчиняє білі груди"
(т.1, с.46). Він чує, як "тче вітер на скрипці Музику суму" і як
Сяном "спливає Гомін слави, Гомін горя", "Тихим Псалмом
візантійським Дзвенить Лемків гірка доля" (т.3, с.8-9). А звідси й
пристрасне бажання, щоб сльози краян і їхнє терпіння перемінились "в
каплі сонця На соняшниках В рідних селах весною" (т.3, с.30). До
кожного серця, лине Киризюкова спонука:
Одслонім
Зі своєї душі
фіранку,
Там кирилицею
Виписані псалми
І
мудрість предків (т.3, с.34).
Репрезентантом "Українського літературного
провулка" в Польщі традиційно виступає і Юрій Гаврилюк (народився в
1964 році в Більську Підляському на Білосточчині , автор книг "В
непроминаючому поході", "Негербовії генеалогії", "Голоси з
Підляшшя", "Niechaj zywe Pudlasze!", "В павутинні життя"). Як
історик за фахом, він і в своїх поезіях, і публіцистиці, і в
нотатках звертається до минувшини в її зв'язках з сучасністю.
Пам'ять роду і народу озивається в творах письменника то як присуд,
то як наказ до патріотичного чину. "Історія - це страшний вампір, -
нотує Ю.Гаврилюк. - Його зуби виростають з кожним новим проявом зла,
яке накопичується з року в рік, з покоління в покоління. І швидше чи
пізніше гострі зуби висмоктують кров..." (т.4, с.181). Такий
кривавий відтінок мають події з поетової "Гетьманської трилогії", що
наклали фатальний карб на всю подальшу долю українства. "Зрабіла оця
свята земля", "Сонце слухняно лиже ґрати", "Вітер наруги трусить в
очі" - ці та інші констатації звучать, як ляпаси. Далися взнаки
гетьманські діла. "Спливла по лезах кров Іржу страждань змивавши
Багрянородна це дочка Козацька воля" (т.4, с.25). Сам Бог "в сорочці
вишиваній" відрікся від народу-лицаря, що став попихачем (вірш "Тобі
- полин"). Рід гречкосіїв "сам як зерно У чужих жорнах" (т.4, с.28).
Жорстко й жорстоко оголюється трагедія краю і його зневаженого люду,
у якого спалено "негербові Генеалогічні дерева". Не в міфічних
просторах Давидових псалмів шукати таку глибину страждань і туги -
"не на вавилонських ріках На берегах своїх", де все відгонить гниллю
і безпам'ятством, де "вітер чужої насмішки Свище в щілинах
Розколотої душі", де "квітчає чорне зілля забуття Зневаги до свого
Слова" (т.4, с.33). Імператив поетів Празької школи вчувається в
Гаврилюкових ліричних формулах, як-от:
Вітчизна це не міф
Це
у гурті ми
Воля нам не прийде
Нам піти по неї (т.4, с.29).
Не можуть не викликати інтересу сповнені
мовної екзотики вірші поетів-лемків В.Грабана й С.Трохановської. В
них озивається сам дух етнічного куточка прадавньої України -
Лемківщини. Поезія і проза Володислава Грабана (народився 1955 року
в селі Самбож побіля Вроцлава, автор збірок "Обличчя серед тіні",
"На ковпаку гір", "Розсипані пейзажі") перейнята мотивами примусової
депортації 1947 року та пізнішого повернення на пращурівські терени.
"Тут стояла хыжа / пец і теплы перогы / Гнеска під небом / лем
почорніле місце / а перогы / як місячыкы лежат / на вышытім ручнику
/ атраментового неба / а зірками для прикрасы" (т.1, с.68).
Вистраждана дорога "повороту" лемків на батьківські землі "найдовша
дорога / через півстоліття / і з кождом весном / коли забілит ся
калина / видиме червену дорогу / на схід і захід" (т.1, с.68-69).
Подібно до Карабовичевих апеляцій до Всевишнього ("чи кохає
Холмщину?"), звучать молитовні звернення В.Грабана. В них
закарбовані муки, біль цілих поколінь:
Чому Боже
залишив
зелени верхы
зелене волося лісів
пожертвував чужым
наші
ялиці
што стояли лемкам святиньом (т.1,
с.68).
Доля малої батьківщини у В.Грабана
переплітається з минулим і теперішнім буттям Великої України ("твої
діточкы / єй сыны / пострадали / від Чорнобиля", "Чорна Матери /
молися за них"). Поет просить Господа, благає Божу Матір не забути
про українців - "вратувати нарід сей / бо заслугує на краще / як
московській шлях" (т.1, с.69).
В.Грабан - прекрасний пейзажист, співець
рідної природи. "У випадку Грабана маємо справу зі справжнім
ліриком, - наголошує Ф.Неуважний, і через його ліричні окуляри
оглядаємо Лемковину у всій її красі та неповторності, у різних
ракурсах і порах року" (т.4, с.281). Поет обожнює краєвиди свого
мальовничого куточка. Ліси і гори, дзвінкі потоки й тихі долини
оживають у його ліричних перлинах, прилучають до високої краси, якою
славиться матінка-природа. У захопленні зупиняється герой, щоб
зафіксувати кожну рисочку, кожен штрих у цій величній картині
довкілля: "Передомном літо і птахы / што прокупали свої крыла в
сонци / зелена ніч з місяцьоколачом / і кін в мори літніх полонин",
"Передомном осін дзьобата / пера птахів стріже вітром / і кін жде
Михала зо списом з білом сьнігу гривом" (т.1, с.67).
Співцем лемківською краю, подібно до
В.Грабана, стала й самобутня поетеса Стефанія Трохановська
(народилася в 1951 році в Мирошевицях побіля Лігниці - на вигнанні,
але з часом повернулася на прадідні землі і нині живе в Білянці). У
її віршах розчинився біль депортованих ("были люде / были горы /
были лісы / были просторы / пішли люде / плакали горы / пропали лісы
/ остали просторы", "ішли-сме / того судного дня / в незнане / по
части з добытком / зо серцьом / на двоє розорваным") і відчуття
необхідності єднання співвітчизників ("єдна наша пісня / єдна земля
і діло"). Авторка щемливо передає тему "повороту" на Лемківщину
("піше / вертали / до гір / бо серце / мали / в грудях / не камін"),
де кожне дерево радіє поверненцям ("смерек / при пути / розпристер /
рамена / вказує / кади домю / зблуканым"), її мініатюри - ліричні
одкровення й освідчення в любові до рідної землі. Кожен куточок
цього краю для С.Трохановської - це святиня. А ще болюча пам'ять
("Карпаты / розпука / і любов / годен / вас забыти / лем тот / што
вас / не годен"). Вірші поетеси сповнені емоцій і пристрасті, а при
тому позначені точністю і чіткістю штрихів, афористичністю
вислову:
дорога домю найкоротша
матери наймильша дітина
небо найкражче
над мойом
вітчызном
земля ридна на сьвіті єдина (т.1,
с.66).
До перших томів "Українського літературного
провулка" ввійшли твори українських письменників Польщі, що належать
до різних генерацій. Це й автори старшого покоління, що вже відійшли
в вічність Євген Самохваленко, Яків Гудемчук, Ольга Петик-Хиляк,
Євген Беднарчук. Це й ті митці, що й сьогодні продовжують торувати
літературні шляхи Степан Сидорук, Іван Ігнатюк, Гандзя Мельниченко,
Казімєра Павлюк. Інтерес викликають поезія та проза дебютантів
"Провулка" - Мар'яна Горбачека з Польщі, Надії Вархол та Івана
Яцканина з Словаччини. Наведемо мініатюру одного з них - Мар'яна
Горбачека:
Букви не старіються
І
не вмирають
Лише оживляють мертвий світ
Між буквами святих книг я пізнав
Христа
Бога
Україну
І себе
Самого (т.4, с.128-129).
Обличчя "Українського літературного провулка"
увиразнюють численні статті та рецензії, присвячені оглядові
творчого ужинку О.Лапського ("У полоні переживань вічності,
скороминучості, тобто правдива книга віршів Лапського, звернена до
нас" Ф.Неуважного, "Спадкоємність і новаторство поезії Остапа
Лапського" В.Назарука, "На вітрах розвіяна радість... (Думки над
книжкою Остапа Лапського)" М.Зимомрі, "Поняття "мала Батьківщина" в
поезії Остапа Лапського" та "Проблема Великої Батьківщини у
творчості Остапа Лапського (деякі аспекти)" Є.Копець, "Остап
Лапський: Діалог із самим собою, зі світом" А.Мойсієнка), М.Лучак
("Апокаліптичні візії поетичного космосу Мілі Лучак", "Два світи у
поезії Мілі Лучак" та "У пошуках слова. Деякі аспекти поезії Мілі
Лучак і Остапа Лапського" Т.Карабовича), Ю.Гаврилюка ("Голоси рідної
землі" С.Андрусів, "Особливості світовідчуття у поезії Юрія
Гаврилюка" В.Яручика, "Дорога через рідне Підляшшя" Т.Карабовича),
І.Киризюка ("Джерела та грані поетичного світу Івана Киризюка"
Б.Бойчука, "Роль творчості Івана Киризюка у поезії Північного
Підляшшя" В.Яручика), Т.Карабовича ("Між мовчанням і словом про
поезію Тадея Карабовича" Е.Соловей, "Дещо про поезію Тадея
Карабовича" В.Бойчука, "Поезія на Розп'ятті: про вірші Тадея
Карабовича" А.Савенця, "Ще одна" сентиментальна подорож по Холмщині
його віршів" С.Андрусів), І.Златокудра ("Веселки пам'яті на вістрі
часу" Л.Пушака), В.Грабана ("Тепло лемківської ватри" Ф.Неуважного),
Ж.Жабінської ("Не наполохай ранню тишу" Б.Столярчука), С.Сачко
("Поезія Софії Сачко - символ національного відродження Підляшшя"
Ю.Трачука), Я.Дудри ("Нова збірка віршів Якова Дудри та проблема
правопису" М.Лесіва) та ін. Цікаву й розмаїту інформацію можна
почерпнути зі спогадів про О.Петик-Хиляк, Є.Беднарчука,
Є.Самохваленка, Я.Гудемчука, з інтерв'ю, взятих у М.Лучак-Горбачек,
Ю.Гаврилюка, з коротких, але змістовних повідомлень у розділі
"Хроніка", - річник знайомить і з перекладацькою діяльністю
українських письменників у Польщі. Зі сторінок видання промовляють
українською білорус Сакрат Янович, поляки Уршуля Міхаляк, Ян Леончук
тощо.
Слід відзначити вдале художнє оформлення
збірника. Кожен том річника на своїй обкладинці репрезентує
малярські твори українських митців Польщі - Никифора (Єпіфанія)
Дровняка з Криниці, Тирса Венгриновича з Кракова, Андрія Ментуха з
Гданська, Олекси Шатківського.
"Український літературний провулок" широко
відчиняє вікно у світ письменницьких набутків наших співвітчизників
у сусідній країні. Щиро бажаємо цьому чудовому виданню і його
співавторам і надалі високо тримати планку художності, зберігати
своє неповторне обличчя.
ВІЧНА ПАМ'ЯТЬ
Пам'яті Ігоря Проценка
(1920-2005)
4 листопада 2005 року перестало битися серце
кандидата педагогічних наук, доцента, колишнього завідувача кафедри
української літератури Херсонського державного університету, одного
з засновників Таврійської фундації (ОВУД) Ігоря Митрофановича
Проценка. Важко уявити, що вже ніхто не побачить його лагідної
усмішки, не почує його співучої мови, забарвленої м'яким
гумором...
60 років пропрацював Ігор Митрофанович на
педагогічній ниві. Навіть після виходу на пенсію, до останнього
подиху він залишався добрим наставником, старшим другом для колег,
колишніх і нинішніх студентів.
До одного з розділів своєї книги "На хвилях
Бугу і Дніпра" Ігор Митрофанович обрав епіграфом індійську мудрість:
"Коли ти з'явився на світ, то плакав, а всі раділи; зроби ж так,
щоб, коли ти будеш покидати світ, усі плакали, а ти один
посміхався". Ці слова пригадалися, напевне, всім, хто проводжав його
в останню путь.
І.М.Проценко мав нелегке життя, але ніколи не
втрачав оптимізму, уперто долав труднощі. Народився він 15 квітня
1920 р. у селі Іванів на Вінниччині в сім'ї залізничника, де став
четвертою дитиною. Професію вчителя обрав ще на шкільній лаві. Мріяв
про університет, але через нестатки довелося обмежитися курсами по
підготовці вчителів-словесників при Немирівському педучилищі.
Працюючи після закінчення цих курсів у сільських школах, Ігор
Митрофанович не полишав надії здобути вищу освіту і врешті став
студентом філологічного факультету педагогічного інституту, але 1940
року потрапив на військову службу, брав участь у "фінській кампанії"
та Другій світовій війні.
З 1945 року І.М.Проценко продовжив навчання у
Бердичівському вчительському і Вінницькому педагогічному інститутах,
потім учителював і збирав матеріали для дисертації.
Особливу роль у житті Ігоря Митрофановича
відіграли роки навчання в аспірантурі Київського педагогічного
інституту (1955-1958). "Я стільки нового побачив, вичитав і придбав,
як кажуть, "з перших рук", першоджерел та й з живих уст досвідчених
учених", - згадував він у книзі "На хвилях Бугу і Дніпра". Найбільш
теплі спогади зберігав Ігор Митрофанович про свого наукового
керівника - доктора педагогічних наук, професора Тетяну Федорівну
Бугайко та її чоловіка Федора Федоровича Бугайка. Їм він присвятив
чимало статей і віршів, сповнених щирого захоплення.
1959 року І.М.Проценко захистив кандидатську
дисертацію на тему: "Вивчення творчості Марка Вовчка в школі". На
той час він опублікував 7 наукових статей (одну з них - у
Чехословаччині). Так розпочався шлях Ігоря Митрофановича у науці, де
працьовитий учений полишив помітний слід. Він автор книг "Вивчення
творчості Марка Вовчка" (К., 1959), "Вивчення творчості Василя
Стефаника" (К., 1979), біографічних нарисів "На хвилях Бугу і
Дніпра" (Херсон, 2003), співавтор підручників і навчальних
посібників "Дитяча література" (К., 1967), "Українська дитяча
література (К., 1979), "Місце дитячої літератури у фаховій
підготовці майбутнього вчителя" (К., 1982) та ін.
Перу І.М.Проценка належать понад сто статей і
рецензій у наукових збірниках та журналах, безліч науково-популярних
нарисів та заміток у газетах, методичних рекомендацій для студентів
і вчителів. Тематика цих праць дуже різноманітна. Переважають серед
них розвідки з методики викладання української літератури, дитячої
літератури, фольклористики.
В останні роки життя Ігоря Митрофановича
збулася ще одна його мрія: з'явився вільний час, щоб зайнятися
художньою творчістю. Початок нового тисячоліття і своє 80-річчя він
відзначив публікацією аж трьох поетичних збірок, а потім з'явилося
ще 6 книжок поезії та прози: "Мої дороги" (2000), "Вечірні вогні"
(2000), "Цвіт вишні" (2000), "На струнах веселки" (2001), "Мій
рідний край" (2001), "Листопад" (2002), "Крізь терни і хащі. Люди і
долі" (2003), "На хвилях Бугу і Дніпра. Мої сучасники" (2003),
"Чотири броди" (2005). Сьогодні І.М.Проценко досить широко відомий
не тільки як науковець, а і як поет, публіцист, мемуарист.
У доробку письменника вірші, пісні, сатири,
пародії, епіграми, гуморески, байки, експромти, балади, присвяти,
поеми, нариси, спогади, легенди, притчі, бувальщини.
Наскрізна тема в ліричному ужинку
І.М.Проценка - доля рідного краю від давнини до сучасності,
причетність до справи відродження української державності та
національної гідності.
У програмному вірші "Встає Україна" з
дебютної збірки "Мої дороги" поет постав як палкий патріот,
справжній син багатостраждальної України:
Встає із руїн наша слава -
Нова самостійна держава,
Що довго в імперії зла
Багатим придатком була.
Була під орудою ката,
Слугою у "старшого брата",
Зазнала печаль таборів
Під проводом мудрих вождів.
Автор щасливий тим, що на його віку
здійснилася мрія століть - воскресла для реального, а не бутафорного
державного життя мати-Україна. Він вірить у творчий геній народу,
подолання всіляких скрут і незгод на шляху в завтрашній день вільної
й соборної Вітчизни:
Як пісня, верба і калина,
Не вмерла, живе Україна
І
буде привільною жить,
Як води, земля і
блакить.
Про безмір горя, якого довелося зазнати
українцям, особливо у ХХ столітті, про жахіття воєн і революцій,
голодоморів і репресій пише І.М.Проценко в десятках поезій ("Ой чого
ти, земле?", "Голодомор", "Дзвони пам'яті", "Колоски",
"Реабілітований". "На допиті", "Чотири броди" та інших). Ця тема
нерідко переплітається з ветеранською: "Балада про ветерана війни",
"Два місяці, два брати", "Гнат Сосненко", "Записки солдата",
"Розвідрота", "Весна Перемоги", "Однополчани", "Відлуння війни",
"Ветерани", "Одна миттєвість", "Солдатка". Болем озиваються у віршах
письменника спогади про численні жертви, які поніс наш народ у тій
жорстокій війні, роздуми про протиприродність ворожнечі й самоїдства
у середовищі самих українців.
Пригадується, як не раз під час виступів
перед викладачами і студентами Херсонського державного університету
поет-ветеран, людина високої культури й порядності І.М.Проценко щиро
жалкував, що й досі не відбулося примирення між
ветеранами-червоноармійцями та вояками-подвижниками з ОУН-УПА. Адже
й одні й інші насамперед захищали в часи Другої світової війни свою
рідну землю, її волю і щасливе майбутнє.
Наскрізним мотивом творчості письменника є
вболівання за рідну мову і культуру, за відновлення духовної пам'яті
народу, за торжество історичної правди у суспільній свідомості на
противагу численним перекрученням і фальсифікаціям радянської епохи
("Рідне слово", "Легенда про пісню", "Руський блок", "До "світлих"
берегів", "Людина, кажуть, звучить гордо"). Звідси й постійна увага
до носіїв і пропагандистів батьківської мови - вчителів і
письменників ("Слово про вчителя", "Світлій пам'яті моїх учителів",
"Миколі Братану", "На світанку. Солов'ї").
У вірші "Рідне слово" І.М.Проценко підкреслює
високу роль української мови в нашому суспільстві. Це духовна
підвалина, на якій тримається нація:
Велика сила слова -
Цілюща, як бальзам,
Краса душі людської,
Надії божий храм.
О
слово, рідна мова,
З тобою ми живі,
Живе й держава-мати,
А
ми - як вартові.
Поет-громадянин І.М.Проценко завжди вболівав
за долю довкілля, застерігав від нових Чорнобилів, мріяв, щоб
Україна процвітала і славилася своєю природою, багатством, щедротами
("Чорнобиль - наш довічний біль", "Чорнобильці", "Два місяці, два
брати"). Його заклики пристрасні й актуальні:
То ж красу побережім, доки ще не пізно.
Бо природа - наша мати і свята Вітчизна.
Чудовий педагог з величезним досвідом роботи
у школах та вузах Бердичева, Кіровограда, Херсона, науковець,
письменник Ігор Митрофанович Проценко залишив по собі золоті сліди в
пам'яті своїх сучасників, у написаних ним наукових працях і
літературних творах.
У вірші "Мої роки - мої дороги" він
підсумував своє довге життя, віддане людям та улюбленій справі:
Та й небагато вже нам треба - Життя і злагоди
для всіх, Щоб завжди було мирне небо І не стихав дитячий сміх. Щоби
земля під сонцем квітла, У слові край мій возсіяв, І щоб останній
промінь світла Мене за працею застав.
Вічна Вам пам'ять і шана, Вчителю, Працелюбе
й Правдоносцю!
Наталія Чухонцева, Іван Немченко
Наші автори:
Андієвська Емма - українська поетеса в
Німеччині;
Андрєєв Віталій Миколайович - завідувач
кафедри всесвітньої історії та історіографії Херсонського державного
університету, кандидат історичних наук, доцент;
Бондарева Олена Євгенівна - кандидат
філологічних наук, доцент, докторант Інституту філології Київського
національного університету імені Тараса Шевчен-ка;
Ботвінцева Олена Петрівна - студентка 3
курсу ХДУ;
Вагілевич (Карпець) Тетяна Сергіївна - член
Херсонського літературного об'єднання "Дніпрова хвиля" та обласних
правлінь КУІ, КУН;
Гайдаєнко Ірина Василівна - завідувач
кафедри українського мовознавства, кандидат філологічних наук,
доцент;
Голомб Лідія Григорівна - доктор
філологічних наук, професор Ужгородського національного
університету;
Демченко Володимир Миколайович - кандидат
філологічних наук, доцент;
Загороднюк Василь Степанович - член НСПУ,
кандидат філологічних наук, доцент ХДУ;
Задніпровський Григорій Миколайович - член
Херсонського літературного об'єд-нання "Дніпрова хвиля";
Кирієнко Наталія - аспірантка кафедри
української літератури Національного педагогічного університету
імені М.П.Драгоманова (м. Київ);
Коваль Тетяна Леонтіївна - лаборант кафедри
журналістики ХДУ;
Кочерга Світлана Олексіївна - завідувач
кафедри української філології Кримського державного гуманітарного
університету (м. Ялта), кандидат філологічних наук, доцент;
Кравченко Олесь Святославович - студент 3
курсу ХДУ;
Михайленко Галина Миколаївна - асистент
кафедри всесвітньої історії та історіографії ХДУ;
Лопушинський Іван Петрович - кандидат
педагогічних наук, доцент, слухач факультету вищих керівних кадрів
Національної академії державного управління при Президентові України
(м. Київ);
Лубчак Вадим Михайлович - студент 2 курсу
ХДУ;
Немченко Галина Вікторівна - кандидат
філологічних наук, доцент ХДУ;
Немченко Іван Васильович - кандидат
філологічних наук, доцент ХДУ;
Нікольченко Марія Владиславівна - асистент
кафедри української філології Маріупольського державного
гуманітарного університету;
Параскевич Павло Кіндратович - кандидат
філологічних наук, член правління Таврійської фундації (ОВУД);
Пентилюк Марія Іванівна - доктор
педагогічних наук, професор ХДУ;
Петренко В'ячеслав Васильович - голова
Херсонського літературного об'єднання "Дніпрова хвиля";
Попова Наталя Омелянівна - завідуюча
відділом довідково-бібліографічного та інформаційного обслуговування
Херсонської обласної бібліотеки для юнацтва ім. Б.Лавреньова;
Скорина Людмила Вікторівна - кандидат
філологічних наук, доцент кафедри української літератури та
компаративістики Черкаського національного університету імені
Богдана Хмельницького;
Стамплевська Ірина Сергіївна - студентка 4
курсу ХДУ;
Хархун Валентина Петрівна - кандидат
філологічних наук, доцент кафедри української літератури Ніжинського
державного педагогічного університету ім. М.Гоголя;
Цуркан Ігор Миколайович - кандидат
філологічних наук, доцент ХДУ;
Чорнописький Ігор Петрович - викладач
Одеського національного університету ім. І.Мечникова, член Спілки
журналістів України, член Спілки українських журналістів Канади та
США;
Чухонцева Наталя Дмитрівна - кандидат
філологічних наук, доцент ХДУ;
Шупта Дмитро Романович - член Національної
спілки письменників України та Національної спілки журналістів
України, старший викладач кафедри української філології
Придністровського державного університету ім. Т.Г.Шевченка
(м.Тирасполь, ПМР).
|
|
