|
ПОСТАТІ
Павло Параскевич
Ми є. Були. І будем Ми!
Й Вітчизна наша з нами!
Іван Багряний
Відкриваючи літературно-мистецький вечір у
національному театрі ім. Івана Франка у 1991 р. П.Мовчан сказав: "До
нас словом, біографіями, історією повертається та Україна, якої ми
не знали. Нині книга національних втрат відкривається на новій
сторінці. Іван Багряний - ще одна наша слава і велич, ще одне ім'я,
якого ми були позбавлені, яке починаємо разом пізнавати. Подиву
гідна ця постать, що явила світові не лише свої політичні і
філософські праці, а й високу поезію і високу прозу".
Біографія Івана Багряного (справжнє прізвище
Лозов'яга - 1906, 02.10-1963, 25.08) сповнена багатьох поневірянь,
арештів, переслідувань, невтомної боротьби за честь, гідність
людини, за її волю і за вільну Україну. Про витоки й джерела своєї
творчості він писав: "Літературою почав займатися дуже рано… Вірші я
почав писати (і то по-українськи) ще в російській
церковно-приходській школі. Почав писати з протесту проти вчителя і
вчительки, які називали мене злісно "мазепинцем", бо я лічив
(рахував) в арифметиці не так, як вони веліли, а так, як навчили
мати: один, два, три, чотири… шість… вісім тощо. Це було завзяте
змагання. І от під впливом збірки байок Глібова та "Катерини"
Шевченка, які я дістав нелегально (це було за царату), я почав
писати войовничі вірші в другій клясі церковно-приходської школи
восьмирічним хлоп'ям, у 1915 р. (почав учитися 6-річним). Звідси й
почалися мої митарства. Три роки пізніше чи чотири в Вище початковій
школі я вже був редактором журналу - шкільного - "Надія", що виходив
в українській мові, бо вже тоді школа була українська".
Про свій літературний дебют поет згадує так:
"Друкуватися по-справжньому почав в 1926 році в Києві, в "Глобусі",
а потім вже в усіх інших журналах, як то "Життя і революція",
"Червоний шлях", "Всесвіт" тощо. Організаційно належав до "Марсу",
що вважався неофіційною Київською філією ВАПЛІТЕ… При першому арешті
ГПУ, по рокові сидіння в камері самотнього ув'язнення, мені
пропонували орден, якщо я здамся, засуджу офіційно в пресі своє
минуле й усіх своїх соратників, засуджу свою літературну творчість
як клясово ворожу тощо й напишу велику поему про Сталіна. Я все це
відкинув геть. Хотів би я знати, хто з теперішніх моїх супротивників
встояв в такій ситуацій й при виборі між орденом і смертю чи
каторгою - вибрав би останнє?".
Він автор відомої поеми "Ave Maria" (1929),
епіграфом до якої взяв слова: "Вічним бунтарям і протестантам. Всім,
хто родився рабом і не хоче бути ним, Всім скривдженим і зборканим і
своїй бідній матері Крик свого серця присвячую Автор", а також
роману у віршах "Скелька", поезій, які були зустрінуті офіційною
критикою насторожено, а то й вороже.
Про подальше своє життя він згадував: "В 1932
р. був заарештований за політичний (самостійницький український)
ухил в літературі і політиці й ув'язнений в Харківській т.зв.
"внутрішній тюрмі" ГПУ, де пробув 11 місяців в камері самотнього
ув'язнення, а потім був засуджений на 5 років концтаборів. Присуд
відбував в таборі т.зв. БАМЛАГУ. Терміну не добув, бо в 1937 р.
втік. Був повторно заарештований на початку 1938 р. й сидів в
Харківській в'язниці УГБ-НКВД на Холодній горі. Сидів 2 роки й 7
місяців. Був звільнений в 1940 р. восени під нагляд в зв'язку з
тяжкою хворобою легенів, а головне… "за недостатністю матеріалів для
повторного засудження…".
Без права виїзду він жив деякий час у м.
Охтирці, працював у місцевому театрі декоратором. Під час війни був
на фронті як "народний ополченець", залишився в німецькому запіллі,
працював редактором української газети "Голос Охтирщини". В 1942 р.
мав бути розстріляний, але випадково врятувався. А далі складне й
неспокійне емігрантське життя: Івана Багряного переслідували "свої",
провокували, погрожували, викликали на якісь суди, виносили смертні
вироки йому і його дітям, бо не сприймали цілей очолюваної ним
Української Революційно-Демократичної Партії (УРДП). Разом з іншими
вигнанцями Іван Багряний створив у 1945 р. літературно-мистецьке
об'єднання українських письменників Мистецький Український Рух
(МУР), був редактором газети "Українські вісті". Він обирався
головою Української Національної Ради, пізніше - віце-президентом
УНР в екзилі, друкував багато статей політичного змісту.
Романи "Тигролови" (1943), "Сад
Гетсиманський" (1950) стали великими подієями в літературі і в житті
митця. В.Винниченко, одержавши і дякуючи за подаровану йому книгу
"Сад Гетсиманський", писав: "Вона великий, вопіющий і страшний
документ. Про неї можна говорити книгами, і, мабуть, чулі люди
будуть так говорити. Зараз нічого більше казати не буду про саму
книгу. Але хотів би Вас запитати: чи робиться ким-небудь що-небудь
для оголошення цього документу перед світовою опінією? Чи робляться
заходи про переклад її на чужинські мови?.. Я зроблю все, що сила
моя буде, для Вашої великої книги і для істини". Своєї обіцянки він
дотримав, знайшов перекладача, і книга вийшла французькою мовою.
У цьому романі Багряний наголосить: "Людина -
це найвеличніша з істот. Людина - найнещасніша з усіх істот. Людина
- найпідліша з усіх істот.
Як тяжко з цих трьох рубрик вибрати першу для
доведення прикладом".
Саме таку - найважчу з названих рубрик
обирають автор і його герої - Григорій Многогрішний ("Тигролови"),
Андрій Чумак та його брати ("Сад Гетсиманський", Максим Колот із
роману "Людина біжить над прірвою" та ін. Пригадайте слова героя із
останнього роману: "Я буду вмирати, та поки мого дихання в мені, я
буду змагатись і буду квапитись хапати іскри сонця, відбитого в
людських очах. Я буду з тугою вчитись тайни самому запалювати їх,
шукаючи в тих іскрах дороги з чорної прірви в безсмертя…"
Ю.Шевельов (Шерех) поставив І.Багряного поруч
з Уласом Самчуком (виокремивши цих двох найвидатніших письменників
української діаспори) і назвав його твір енциклопедією радянської
політичної в'язниці, першовідкривачем цієї теми. За влучним
свідченням Василя Гришка, всі його романи "це твори про позитивного
героя в негативній дійсності", що виступає як "велично-людське
протиставлення силам пануючого зла".
Перу Багряного належать також роман "Буйний
вітер", повість "Розгром", віршований памфлет "Антон Біда - герой
труда", драматична повість "Морітурі", "Огненне коло"; є у нього
сатиричні вірші "Ода до Сталіна", "Правдороб (Памфлет на Олександра
Корнійчука)", пісні-марші та інші твори.
Особливе місце у його публіцистиці посідає
памфлет "Чому я не хочу вертатись до СРСР" (1946), перекладений на
багато мов, зокрема, на французьку, німецьку, італійську,
англійську, іспанську та інші мови, який набув широкого резонансу в
повоєнні роки.
"Дійсно, тут є чому дивуватися для тих, для
кого слово "Вітчизна" наповнене святим змістом. Що може бути
милішого за Вітчизну, за ту землю, де народився і ходив по ній
дитячими ногами, де лежать кості предків, де могила матері, - писав
Іван Багряний.
- Для нас слово "Вітчизна" також наповнене
святим змістом і, може, більшим, як для будь-кого іншого. Але не
сталінська "родіна". Мені моя Вітчизна сниться щоночі. Вітчизна моя,
Україна, одна з "рівноправних" республік в федерації, званій СРСР. Я
не тільки не є злочинцем супроти своєї Вітчизни, а, навпаки, я
витерпів за неї третину свого життя по радянських тюрмах і
концтаборах ще до війни.
Вона мені сниться щоночі, і все ж я не хочу
нині вертатися до неї. Чому? Бо там більшовизм".
Памфлет цей - один із шедеврів багатогранної
і високо темпераментної публіцистики Багряного, яка збагатила
скарбницю української політичної думки та історію визвольних
змагань.
Памфлет "Чому я не хочу вертатись до СРСР?"
був відповіддю на обманливі й підлі заклики радянської пропаганди і
на безсоромні вчинки західних держав, які сприяли насильницькій
репатріації біженців до СРСР - прямо в тюрми та концтабори. Це була
відповідь патріота України, який хотів використати становище
емігранта - перебування у вільному світі - для боротьби за її
свободу. Це був і гіркий докір західній громадськості, яка в більшій
своїй частині сліпо не помічала трагедії мільйонів жертв більшовизму
або й загіпнотизована сталінською пропагандою вороже ставилась до
втікачів з СРСР, як до нібито фашистських запроданців.
Іван Багряний майстерно використовуючи
прийоми публіцистики, переконливо писав: "Для європейців і для
громадян всіх частин світу (крім СРСР) дивно й не зрозуміло, як-то
може людина утікати від своєї Вітчизни і не хотіти вертатись до неї.
То, мабуть, великі злочинці, що бояться кари за великі гріхи перед
своєю Вітчизною? Мабуть, тому до нас ставляться з такою ворожістю.
Дійсно тут є чому дивуватися для тих, для кого слово "Вітчизна"
наповнене святим змістом. Що може бути милішого за Вітчизну, за ту
землю, де родився і ходив дитячими ногами…
Я один із тих сотень тисяч людей-українців,
що не хочуть вертатися додому, під більшовизм, дивуючи цим цілий
світ.
Я не хочу вертатись до СРСР тому, що там
людина не варта й того, що комаха. Я не хочу вертатися на сталінську
"родіну" тому, що підлість, цинізм і жорстокість більшовиків не знає
меж.
Я не хочу вертатись до своєї Вітчизни саме
тому, що я люблю свою Вітчизну. А любов до Вітчизни, до свого
народу, цебто національний патріотизм в СРСР є найтяжчим злочином.
Так було цілих 25 років, так є тепер. Злочин цей зветься на
більшовицькій мові - на мові червоного московського фашизму -
"місцевим націоналізмом".
Памфлет сповнений болю і пристрасті,
перейнятий глибинним національним почуттям.
"Я є українець, робітник з походження…
уроджений на Полтавщині, зараз живу без сталого житла, в вічній
нужді, никаючи, як бездомний пес, по Європі, утікаючи перед
репатріаційними комісіями з СРСР, що хочуть повернути мене на
"родіну". Нас тут сотні тисяч тих, що не хочуть вертатись. Нас
беруть з застосуванням зброї, але ми чинимо скажений опір, ми
воліємо вмерти тут, на чужині, але не вертатись на ту "родіну". Я
беру це слово в лапки, як слово, наповнене для нас страшним змістом,
як слово чуже, з таким незрівнянним цинізмом нав'язуване нам
радянською пропагандою: більшовики зробили для 100-а національностей
єдину "совіцьку родіну" і нав'язують її силою, цю страшну тюрму
народів, іменовану СРСР".
І далі, розповівши "страшну правду про
тамтешній світ", Багряний завершує цю статтю такими словами: "Нам
світ може не повірити! Добре! То нехай нам влаштують суд. Нехай нас
судять, але в Європі, перед лицем цілого світу. Нехай нас
обвинувачують, у чому хочуть, але нехай судять представники
цивілізованого світу.
Всі оті сотні тисяч, нас, утікачів від
більшовизму, сядуть на лаву підсудних. Нехай нам влаштують суд. Але
на такий суд Сталін не піде!
Ми того суду не боїмося, але він його боїться
- "сонцеподібний", "батько народів", "наймудріший з мудрих",
"найдемократичніший з демократичних" боїться такого суду, бо то був
би суд над ним і над цілим більшовизмом"… "Я вернуся до своєї
Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, в
Європі, і там, по сибірських концтаборах, тоді, коли тоталітарна
кривава більшовицька система буде знесена так, як гітлерівська, коли
НКВС піде вслід за гестапо, коли червоний російський фашизм щезне
так, як щез фашизм німецький… Коли нам, українському народові, буде
повернено право на свободу і незалежність в ім'я християнської
правди і справедливості".
Памфлет, за свідченням І.Дзюби, відіграв
важливу роль, бо став "одним із тих документів, які допомогли
змінити ставлення західної громадськості до проблеми "переміщених
осіб", - а водночас це був і початок деміфологізації сталінського
режиму". Памфлет врятував від концтаборів десятки тисяч
біженців-емігрантів.
Іван Багряний вірив і надіявся на молодь,
зокрема, виступаючи на IV з'їзді УРДП (1955) у доповіді "Десять
років боротьби і наші ближчі завдання", говорив: "То ж з нашої
демократичної молоді має виховуватись не покоління безідейних і
аполітичних міщухів, не каста філософуючих резонерів і ледачих
балакунів про "високі матерії", а покоління суворих, дисциплінованих
під національним, суспільним і організаційним оглядом високоідейних
і високоморальних борців за кращу долю нашого народу. До цієї
боротьби молодь мусить готуватися, для неї вона має виростати. В цім
її історичне призначення. В цім її героїчна місія.
Клуб же безвиразних міщухів неозначеного
кольору і неокреслених бажань та прагнень, нам не потрібний".
На нього навалювались і сипались багато
наклепів. До яких тільки єзуїтських методів боротьби з Багряним не
вдавались усілякі вороги: погрожували, переслідували, викликали на
суди, публікували наклепницькі листи - оголошення, статті, навіть
книги. Ловці душ змусили його сина Бориса виступити по радіо з
повчанням і напучуванням батька, був опублікований на цілу сторінку
фельєтон-некролог про смерть митця ще за життя (21 травня 1961 р.) з
його портретом, співчуттям і повідомленнями від "Українських
вістей", підписані навіть президією УНРАДИ, Центральним Комітетом
УРДП. На виступ сина Бориса письменник відповів: "Якщо ти Остап - ми
з тобою знайдемо спільну мову, а якщо Андрій, то нема що говорити".
Це були страшні і жорстокі удари для Багряного, які підривали
здоров'я, вже до того надірване тюрмами й концтаборами. У митця
почався крововилив. Він заповідав молодшому сину Нестору: "Якщо
виростеш, знайди свого брата Бориса і сестру Наталку і допоможи їм,
якщо будуть в біді".
Та навіть уже в наш час 19 жовтня 1996 р. у
газеті соціалістів "Товариш" якийсь Валентин Цуркан надрукував
чималеньку статтю "І.Багряний як він є". І в яких тільки гріхах його
посмертно не обвинувачував.
Письменник мав чутливу, вразливу, романтично
окрилену душу, душу поранену і тіло виморене, вистраждане, фізично
не здатне витримати такі перевантаги, перевтоми і несправедливості й
звинувачення, виношував багато творчих задумів і планів, яким не
судилось здійснитись. Зокрема він хотів написати роман "Спартак",
про панцерник "Потьомкін" та інші твори. У листі до Г.Костюка у 1961
р. він ділився такими думками: "Стільки задумів лежить не
здійснених, вже виношених, вже розпрацьованих, але не доведених до
завершення речей! І чи зможу я їх завершити з угробленим серцем! - з
дірявими легенями! з такою несамовитою втомою, що хочеться просто
стати каменем і не рухатися вічність".
І.Багряний, як і його герой, усе життя біг
над прірвою з вірою в людину, прагнув запалити в ній незгасну іскру,
яка б висвітлила їй шлях із чорної прірви зневіри, приниження і
знеособлення в безсмертя.
Його життя передчасно обірвалося 25 серпня
1963 року на 56 році. У передсмертному листі митець писав: "Друже
мій! Я вже задихаюсь. Щоби уявити якого несамовитого напруження
нервів і волі треба мені для витримування всієї зливи мерзоти (такої
безкінечної і такої немилосердної), треба взяти лише до уяви, що моя
душа від природи - це душа поета і мистця. А значить, вона зовсім не
пристосована таку мерзоту витримувати - не має панцира, та я все це
витримувати мушу. Мушу! Хто зрозуміє це слово?! Тому я зціплюю зуби,
нагинаю голову і йду до кінця мого призначення. Серце кожного поета
і романтика мусить йти на Голготу".
Твори Багряного прийшли до нас із
запізненням, але ми маємо змогу відчути їх силу і могутність його
таланту.
Це був перший лауреат Національної премії
імені Т.Г.Шевченка серед письменників діаспори. Після відзначення
його романів посмертно ("Тигролови" і "Сад Гетсиманський") цією
премією О.Гончар, тодішній Голова Шевченківського комітету, говорив:
"У галузі художньої літератури премії посмертно удостоєно видатних
українських письменників… Івана Багряного - славного нашого
письменника, який став до того ж першим лауреатом Шевченківської
премії з-поміж української діаспори. Подвигу гідна велична постать
цього високоталановитого автора, чиї твори тільки зараз повертаються
до українського читача. Відзначені премією його романи "Сад
Гетсиманський" і "Тигролови" - це художньо-історичний вирок жахливій
тоталітарній системі, дикунській імперії зла, яка морально калічила
людину і фізично знищувала її. Прикро і сумно, що доводиться з
великим запізненням пошановувати справді гідних шани митців, які
упродовж нелегкого життя чесною творчою працею допомагали рідній
Україні виборювати державність".
Іван Багряний мав підставу сказати: "Я нікого
і ніколи в своєму житті не зрадив… Я не є повалений, я лиш трохи
приліг, щоб раптом встати на весь зріст. Я фанатично переконаний, що
мені судилося звести і виграти жорстокий бій не тільки за своє життя
фізичне, а й за своє місце в історії". Ось ще одна його думка: "Ходи
тільки по лінії найбільшого опору, і ти пізнаєш себе і не понесеш
нікому душу свою на базар, бо вона буде цінніша за Всесвіт, і не
буде того, хто б її зміг купити". І нарешті: "Прийми життя таким, як
є, й дивись йому у вічі!" - закликав він.
Іван Багряний був великим Бунтарем, Поетом,
прозаїком, громадським діячем, борцем за Людину, за Україну,
справжнім гуманістом.
Література
1. Багряний І. Вірю!..: Хрестоматія. -
Детройт-Харків, 2000. - 544 с.
2. Багряний І. Листування 1946-1963: Т. 1,
2. - К.: Смолоскип, 2002. - 706 с.
3. Багряний І. Людина біжить над прірвою. -
К.: Укр. письменник, 1992. - 320 с.
4. Багряний І. Під знаком скорпіона. - К.:
Смолоскип, 1994. - 240 с.
5. Багряний І. Публіцистика. - К.:
Смолоскип, 1996. - 856 с.
6. Багряний І. Сад Гетсиманський. - К.: Час,
1991. - 509 с.
7. Багряний І. Тигролови. - К.: Молодь,
1991. - 264 с.
8. Гришко В. Ідейний співучасник сучасного
самовизволення України // Літ. Україна. - 1991. - 10 жовт.
9. Дзюба І. Громадська снага і політична
прозорливість: (До 90-річчя від дня народження Івана Багряного) //
Дивослово. - 1996. - № 10. - С. 3-8.
10. Жулинський М. "Я хочу бути тільки
людиною…" // Багряний І. Тигролови. - К.: Молодь, 1991. - С.
246-261.
11. Іван Багряний та українська політична
думка. Сучасні акценти: Розмова за "круглим столом" організована і
проведена О.Логвиненко // Літ. Україна. - 2001. - 25 жовт. - С. 8,
10.
12. Костюк Г. Іван Багряний: (Сторінки
спогадів) // УМЛШ. - 1993. - № 10. - С.4-12.
13. Качуровський І. …І четвертий вимір
сюжету: Про творчість Івана Багряного // Літ. Україна. - 1995. - 16
лист.
14. Лавріненко Ю. Іван Багряний - політичний
діяч і письменник // Українське слово: Хрестоматія. Кн. 2. - К.:
Рось, 1994. - С. 612-617.
15. Шугай О. В Новому Ульмі, при Дунаю //
Літ. Україна. - 1994. - 10 лют.
16. Шугай О. Іван Багряний, або Через терни
Гетсиманського саду. - К.: Рада, 1996. - 480 с.
Ігор Цуркан
(Про Емму Андієвську)
Сучасне літературне обличчя незалежної
України важко уявити без творчості тих письменників, які в силу тих
чи інших обставин опинилися за межами її материнського лона. До
таких належить оригінальна белетристка, поетка, малярка Емма
Андієвська, котра за примхою долі вже багато десятиліть живе далеко
поза Україною, хоча народилася 19 березня 1931 року в Донецьку
(колись - Сталіно). Виросла Емма Андієвська в цілком зросійщеній
родині, де дівчину свідомо готували "на росіянку" з допомогою
гувернанток, хоч мати була козацького роду, батько ж був видатним
ученим-хіміком. Перед війною родина перебралася до Києва, жили вони
на околиці, і там Емма потрапила в україномовну стихію, яка її
зачарувала, що надалі і визначило її вибір. Перед тим, як до Києва
ввійшли радянські війська, батька було знищено своїми ж - аби його
винаходи не дісталися німцям. Рятуючи дітей, мати вивезла їх на
Захід. Від 1943 року Е.Андієвська на еміграції, спочатку в
Німеччині, де отримала вищу освіту, згодом у США, потім - Парижі, а
тепер знову у Мюнхені. Починаючи з 50-х років, систематично виступає
з поетичними та прозовими творами. Член ПЕН-клубу, Вільної Академії
Мюнхена. З 1955 по 1995 роки жіноче контр-альто Емми Андієвської
лунало з дикторської радіо "Свободи", де письменниця працювала в
українській редакції. Емма Андієвська значну увагу приділяє
малярству, її художні полотна репрезентовані більше як на 60
персональних виставках у різних країнах світу: Україні, Німеччині,
США, Канаді, Австралії, Франції, Бразилії, Швейцарії.
Емма Андієвська надзвичайно оригінальна й
талановита авторка. У 1951 році вона дебютувала своєю збіркою
"Поезії", в якій виступила як визнаний модерний співець, справжній
експериментатор слова. 1955 року виходить збірочка новел під назвою
"Подорож" (друге доповнене видання здійснене в Україні у 1995р.),
згодом з'являються прозові книжки "Тигри" і "Джалапіта" (1962). Але
основна частина літературної праці все ж відведена поетичній
творчості, про що свідчать збірки "Народження ідола" (1958), "Риба і
розмір" (1961), "Кути опостінь" (1962), "Первні" (1964), "Базар"
(1967), "Пісні без тексту" (1968). Наступне десятиріччя позначене
появою великої прози авторки, саме в цей час виходить друком роман
"Герострати" (1970). Задум твору виник, коли письменниці виповнилось
лише 19 років, хоч написано його тільки через три роки. Тому сама
белетристка зізнається, що "читала його усім, хто хотів слухати,
поки не трапилась нагода у 1970 році його видрукувати". Майже
водночасі написано "Роман про добру людину" (1973; друге видання:
Київ, 1993), згодом "Роман про людське призначення" (1982; друге
видання: Київ, 1992), за який у 1983 році Е.Андієвська удостоєна
почесної Міжнародної премії Фундації пп. Тетяни та Омеляна
Антоновичів.
У 70-х роках поетичний доробок письменниці
представлений лише однією збіркою "Наука про землю" (1975), яка
глибоко наснажена філософськими образами, роздумами про сенс
людського буття, про вічні категорії добра і зла. Ця лірика вражає
оригінальним поетичним синтаксисом, рельєфністю і вмотивованим
вживанням художніх засобів тощо.
Плідними у житті Емми Андієвської видалися
80-ті роки. У цей період вийшли у світ поетичні збірки: "Кав'ярня"
(1983), "Спокуси св. Антонія" (1985), "Вігілії" (1987),
"Архітектурні ансамблі" (1989, ілюстрації авторки). У 90-ті роки до
творчого набутку письменниці додалися яскраві медитації ліричної
збірки "Сегменти сну" (Мюнхен, 1998) та книг, що видались в Україні,
"Знаки. Тарок" (1995), "Межиріччя" (1998).
Останнім часом у доробку письменниці
подибуємо й самобутні зразки ще одного жанру - "Казки Емми
Андієвської" (Париж - Львів - Цвікау, 2000), де авторка постала
перед нами у новій іпостасі, творцем сучасної літературної феєрії.
Під її пером ця оригінальна форма, адресована дітям, набула нового
ідейно-тематичного навантаження.
Зовсім недавно побачили світ сонети Емми
Андієвської "Вілли над морем" (Львів, 2000), "Атракціони з орбітами
і без" (Київ, 2000), "Хвилі" (Київ, 2000), "Хід конем" (Київ, 2004)
та збірка новел "Проблеми голови" (Львів, 2000), що позначені
постмодерною художньою технікою.
Емма Андієвська - постійний гість
Українського вільного університету у Мюнхені, виступає перед
слухачами Педагогічного інституту з оригінальною інтерпретацією
своїх малярських робіт, поетичних збірок, прозових творів. Вона
завжди є бажаною й очікуваною в Україні; уже неодноразово в різних
її містах були організовані авторські виставки полотен Емми
Андієвської (Харків, 1994; Київ, Львів, 1992-2003).
Відрадно, що уже в незалежній українській
державі були опубліковані численні твори письменниці - як окремими
книжками, так і в періодиці, захищені дисертаційні роботи, написані
монографії. Емма Андієвська стає дедалі відомішою українській
інтелігенції.
Але залишається вона все ж не менш
загадковою, ця чарівна, завжди усміхнена жінка, котра має свій
власний, "андієвський стиль" і в творчості, і в манері спілкування,
і в зовнішньому вигляді також, що дозволило Юрію Микитенку назвати
її: "людина-оркестр, людина-тайфун, людина-симфонія - ці всі фігури
годяться для визначення творчої особистості найвиразнішої
письменниці й художниці сучасного українського зарубіжжя".
Іван Лопушинський
(Світлій пам'яті борця за незалежну Україну
М.С.Масютка)
Наш земляк - херсонець Михайло Масютко
належить до тієї славетної людської когорти, яку називають совістю
нації. Не кожному випало двічі бути в'язнем сумління - спочатку в
часи сталінської доби, згодом - у відлигу шістдесятих. Людина
нелегкої страдницької долі, він чимало зазнав на своєму віку
несправедливості і зла. Проте все переборов і вижив, подолавши довгі
життєві гони.
Так склалося, що мені особисто не довелося
бути знайомим з цією унікальною постаттю, учителем і письменником
від Бога - Михайлом Савовичем Масютком. Наше заочне знайомство
розпочалося в серпні 1999 року, коли до Херсона вкотре приїхав
відомий канадський учений, письменник, громадський діяч і меценат Яр
Славутич - губерніяльний херсонець (так він сам себе називає).
Визначний гість прибув до Києва на III-й Всесвітній конгрес
українців. До Херсона письменник завітав, щоб зустрітися з
авторським колективам книжки "Поетика Яра Славутича" (упорядник
І.Лопушинський), написання котрої щойно було завершено. Під час
однієї із розмов зі мною Яр Славутич запитав, чи знайомий я з
Михайлом Масютком з Нової Каховки. На превеликий жаль, я знав про
нього лише з розповідей новокаховського поета, мого приятеля зі
студентської лави Олександра Гунька. Я поцікавився, звідки знає Яр
Славутич Михайла Масютка. Виявляється, їхні шляхи перетиналися ще в
30-х роках, коли обидва хлопці були студентами-однолітками
мовно-літературного факультету Запорізького педагогічного інституту.
Яру Славутичу (тоді Григорію Михайловичу Жученку) вдалося, попри
одноразове ув'язнення, закінчити 1940 року інститут, а Михайло
Масютко 1936 року змушений був його залишити. Після Другої світової
війни Яр Славутич проживав спочатку в Німеччині, потім у США, а з
1960 року - у Канаді. 1968 року долі М.Масютка і Я.Славутича знову
перетнулися (тепер заочно), коли у Франції вийшла друком книжка
В'ячеслава Чорновола "Лихо з розуму" (Портрети двадцяти
"злочинців"). Одним із "злочинців", про якого писав В.Чорновіл, і
був Михайло Масютко. Поява цієї книжки на Заході справила враження
справжнього вибуху бомби. Потрапила книжка і до рук Яра Славутича у
далеку Канаду. У своїй книжці В.Чорновіл писав: "Дійсно, імена
більшості засуджених мало, або й нічого не говорять широким колам
української громадськості". Але сьогодні їх знає кожний (окрім,
звичайно, доморощених манкуртів): В'ячеслав Чорновіл, Іван
Світличний, Євген Сверстюк, Михайло Горинь, Іван Гель, Левко
Лук'яненко, подружжя Ірина та Ігор Калинці, Опанас Заливаха. У цій
книзі славетних борців за волю України гідне місце посідає ім'я
херсонця Михайла Масютка.
Згодом, 1983 року, у книжці Яра Славутича
"Живі смолоскипи" було вміщено його вірш-спогад "Масютко", написаний
1981 року. Автор вводить читача в атмосферу передвоєнного часу,
вимальовує портрет свого побратима:
У тридцять сьомому, у Запоріжжі,
Зустрілись ми на вулиці Жуківській,
Коли виходили з педінституту
І дзенькотів, рушаючи, трамвай.
Запам'ятав я - запорізький усміх,
Правиці вірної козацький потиск,
Русява грива і тверда постава.
І гарний голос, мужній баритон.
Ми йшли на виступ знаного поета,
Співця землі, Філянського Миколи,
Що завітав із міста Січеслава
На дружні диспути з молодняком.
Езотерично повідав прибулець,
Коли проказував сумирні вірші.
З безгучних слів лише "цілую землю"
Мені бриніло ніжно, ніби спів.
А далі Яр Славутич подає розгорнуту
характеристику виступу М.Масютка на літературній зустрічі:
Скінчив поет - і взяв кінцеве слово
Стрункий Михайло, вставши з-поза крісел,
Рукою вверх підбивши буйну гриву, -
І вмить затихла заля заньківчан.
О як дзвенів його лункий постскриптум!
(Це "Київ" був - прибулого поета).
Шановний автор, лисину втиравши,
Мовчав і слухав, сяяв і мовчав.
Нараз, густою гривою стріпнувши,
Промовець гучно гримнув парафразу:
"У час грядущий, в пору незабарну,
Ти знов розімкнеш гордо свій язик!"
Увесь театр від оплесків бурхливих,
Немов пороги на Дніпрі, здригнувся.
А лисий автор, кликаний на сцену,
Вклонявсь і слухав - сяяв і радів...
Я більш ніколи їх обох не бачив -
Ані Філянського, ані Масютка -
Лише неждано тридцять літ пізніше
У Чорновола про Михайла стрів.
Після нашої зустрічі 1999 року Яр Славутич
попросив мене передати від нього незначну суму грошей Михайлові
Масютку, при цьому сказавши: "Я допоміг матеріально всім, про кого
писав В.Чорновіл у книжці" "Лихо з розуму". Масютко - останній.
Виконайте, будь ласка, моє доручення". Доручення мною було виконане.
Михайло Масютко відразу ж через мене надіслав щиру подяку Ярові
Славутичу за пам'ять і підтримку. На превеликий жаль, 18 листопада
2001 року (у день свого народження) Михайло Савович Масютко у віці
83 років помер. Проте він народився вдруге, тепер уже в пам'яті тих,
хто був поруч з ним упродовж усього нелегкого життя, знав і любив
його.
Хто ж він - провідник ідеї незалежності
Української держави Михайло Масютко?
Михайло Савович Масютко народився 18
листопада (1 грудня за новим стилем) 1918 року в с.Чаплинці на
Херсонщині. Його батько був регентом у місцевій церкві, мати, Дарія
Олександрівна, учителькою. Михайло рано розпочав навчання. У
1932-1933 роках родина Масютків мешкала у м.Олешки (нині -
Цюрупинськ), де пережила страшний голодомор. Після закінчення 1934
року Цюрупинської семирічки Михайло навчався на робітфаці при
Херсонському педінституті. 1934 року він розпочав навчання на
мовно-літературному факультеті Запорізького педінституту. З цього ж
року родина Масютків стала проживати в Криму. У своїй книжці "В
полоні зла" він пізніше напише: "Маю навіть довідку з 1934 року про
те, що я кримський житель, з печаткою Кримсько-татарської Автономної
Республіки. Мій батько похований ось тут, у Сарабузі під
Севастополем. Ми не з тих, що приїхали на місце виселених...".
Проте закінчити педінститут Михайлові не
вдалося. Він був відрахований з третього курсу після вечірки в
гуртожитку, на якій з ровесниками почав згадувати, хто і як переніс
голод 1933 року, хто що бачив у цей жахливий рік. У кожного ще
стояли перед очима жахливі картини голодної смерті. Ось розповідь
Михайла про страшний рік, надрукована у Львові 1948 року. "Ми, діти,
збиралися на березі Дніпра. Тут повно кораблів із різних країн.
Найбільше грецьких. У ці кораблі величезний рукав елеватора день і
ніч засипав пшеницю. День і ніч ми лазимо на березі, шукаючи поживи.
Ми - як песенята (псів давно вже тут поїли). Обминаючи трупи
померлих із голоду, ми вишукуємо у брудному піску зернинки пшениці.
І ось тоді на березі Дніпра я побачив руку. Вона десь там, на палубі
грецького корабля, високо піднімає білу паляницю і з розмаху кидає у
воду. Ми всі, хто у чому стояв, кидаємось у масні хвилі Дніпра і,
змагаючись, пливемо до хліба. Ми рвемо його жменями у воді та
ковтаємо, не пережовуючи, щоб більше з'їсти...".
"На цій вечірці не обійшлося без стукача. Нас
спочатку повиключали з комсомолу, а згодом і з інституту", - згадає
Масютко пізніше в своїй книжці "В полоні зла". Через роки, в
оповіданні "Кістки мовчать" Михайло Масютко знову повернеться до
теми голодомору 1932-1933 років. Герой його оповідання дивиться на
поріг своєї хати і пригадує її навесні 1933 року. Тоді він теж так
стояв на цьому порозі, лише лицем, оберненим у хату. Він бачив в
одному кутку на долівці свою матір, а в другому - старшого брата.
Обоє вони вмирали з голоду. Один з малолітніх братів лежав нерухомо
на печі, а другий жменькою своєї маленької руки брав попіл з мірки і
їв його.
Тут, на студентській вечірці, були разом
однолітки Михайло Масютко і Григорій Жученко (нині Яр Славутич),
який щойно став першокурсником. А згадувати Ярові Славутичу було що:
під час голодомору 1933 року померла його найменша піврічна
сестричка Галочка; бабуся, яка відмовилася їсти, щоб було більше
вбогої поживи для діточок, та улюблений дідусь, якого Гриць час від
часу рятував від голодної смерті, приносячи ночами шматочки
зекономленого глевкого хліба, бутиль молока, яке скисало, трохи
пшонця й солі. Дід помер на його руках, пожувавши принесеного хлібця
й надпивши молоко. Хлопець сам поховав діда на узліссі. При повному
розумі перед смертю дід узяв з нього присягу - вижити й розказати
всьому світові, як сталінська Москва нищила Україну. Пізніше Яр
Славутич виконав свою присягу на Заході, коли в листопаді 1968 року
свідчив перед міжнародною комісією для розслідування голоду в
Україні.
Цього разу, на відміну від Михайла Масютка,
Грицьку Жученку вдалося уникнути виключення з інституту. Проте
пізніше його все ж таки заарештовують за читання недозволених
книжок, зокрема збірки Олександра Олеся "Кому повім печаль мою" та
романів В.Винниченка. Крім читання заборонених книжок, "пришили"
йому ще й несусвітнє звинувачення в терористичній діяльності у
складі "групи" "ворога народу" Івана Микитенка.
Після виключення з інституту М.Масютко
влаштувався вчителем української та німецької мов у Краєвщинській
школі Володимир-Волинського району Житомирської області. Через рік,
сумнозвісного 1937-го, його, 18-річного юнака, за наклепницьким
доносом звинуватили в контрреволюційній пропаганді. Під час
перебування на київському вокзалі М.Масютко зустрівся з Мельником,
директором Васильківської середньої школи. Саме в той час було знято
з посади Постишева. "Постишев пропився і прогорів", - сказав
Мельник. "Усі вони прогорять", - відповів Михайло. Розмова була
почута агентами, і обох молодих педагогів було заарештовано.
М.Масютка було засуджено на 5 років ув'язнення та на три роки
позбавлено виборчих прав. Покарання Масютко відбув на Колимі, куди
його було доправлено навесні 1938 року. Працюючи по 12-16 годин на
добу, він лише сам добув понад двісті кілограмів золота. На цій
роботі Михайло виснажився наскільки, що його вага ледве сягала 44
кілограмів. Крім того, він пообморожував собі пальці на ногах.
Кілька разів лише випадок рятував його від смерті.
1940 року помер батько, а мати добилася
перегляду справи, після чого Михайла звільнили і реабілітували. Він
залишився працювати в Хабаровському краї, де до 1942 року викладав
німецьку мову в одній із шкіл Середньоканського району. Проте душею
поет увесь час лине до рідної України, без якої не уявляє своє
життя. У Магадані 1942 року з'являється один з найкращих його віршів
"До України":
Рідна земле і рідне небо!
Не забуду я вас ніде.
Україно моя, до Тебе
Рветься серце моє молоде.
За горами і за морями,
Де я тільки уже не був,
Край, увінчаний тополями,
Ні на мить я ніде не забув.
Я прилину колись, прилину
На свою Батьківщину святу,
Припаду до землі на коліна
Й цілуватиму землю ту!
Рідна земле і рідне небо,
Не забуду я вас ніде.
Батьківщино моя, до тебе
Рветься серце моє молоде.
Навесні 1942 року колишнього політв'язня
мобілізували до лав Радянської Армії. Війну М.Масютко скінчив під
Берліном 1945 року. Його серце нестримно рветься до рідної
української землі - спустошеної і сплюндрованої ще одним ворогом -
фашистами. М.Масютко пише:
Україно моя розорена,
Край пісень, сподівань і мрій...
Над твоїми степами й горами
Пролітають пташки в ірій.
Обіймається серце болем,
Серце повниться жалем вкрай,
Як згадаю про твою долю,
Мій сплюндрований рідний край.
Після війни через сім років перерви М.Масютко
повертається до своєї сім'ї в Крим (селище Сарабуз), де якийсь час
працював у школі військовим керівником. 1946 року за розпорядженням
Міністерства освіти УРСР був направлений до м.Дрогобича, де працював
завпедом 10-ї залізничної школи.
1948 року вступив на редакційно-видавничий
факультет Львівського поліграфічного інституту, а згодом екстерном -
до Львівського педагогічного інституту. У своєму щоденнику за 1951
рік М.Масютко пише: "Хіба я був молодим, коли приготувався жити
тихим і мирним життям? Тихо відраховувати день за днем, ретельно
виконувати всі покладені життям і людьми обов'язки, спокутувати
тричі спокутуваний мною "гріх" молодості та ні про що не думати. О,
це найтяжче! Ні про що не думати! Задовольнятися тим, що є. Ніщо не
хвилює душу, серце б'ється нормально, спокійно... І таке перебування
на білому світі мало називатися життям?" Ні. Таке життя не для
Михайла Масютка. Йому було про що думати - про свою нещасну Україну
та її знедолений люд. Ці думки не покидали його ніколи до останньої
хвилини життя. 1952 року, перебуваючи вдома в Криму, М.Масютко пише
вірш "До мрії", в якому сміливо закликає до боротьби за нове, краще
життя:
Мріє! Навій нам пожару,
Дай нам живої води,
Дай
нам пекучого жару
Сили збудить молоді.
Сили збудить, запалити
Порох байдужих сердець,
Темную ніч освітити,
Вийти на грець!
Наприкінці 1952 року М.Масютко написав для
наукового гуртка інституту реферат "Норми комуністичної моралі",
який було визнано хибним. У роботі студент доводив, що не існує
моралі комуністичної чи якоїсь іще, існує загальнолюдська мораль. За
цей реферат, за чотири місяці до захисту диплома, його, відмінника
навчання, виключили із Львівського поліграфічного інституту. Але
Михайло 1953 року закінчує екстерном Львівський педагогічний
інститут, учителює на Волині, кілька місяців працює науковим
співробітником музею Івана Франка у Львові. Згодом, 1955 року,
Масютко зміг добитися дозволу на захист диплома в Московському
поліграфічному інституті. Потім учителював у с.Олексичі на
Львівщині, у залізничній середній школі у Ківерцях на Волині, у селі
Стайки на Київщині. Через рік переїхав до матері у Феодосію,
викладав малювання, креслення та українську мову в школі та
технікумі (цікаво, чи є таке сьогодні у Феодосії?), а потім вийшов
на педагогічну пенсію.
У Феодосії М.Масютко не знаходить виходу із
ситуації. І хоч Крим і став знову українським, розбудовувати Україну
тут було надзвичайно складно. Часом письменникові просто не було на
кого спертися у своїй боротьбі за Україну:
Дайте, о дайте,
Дайте, о дайте,
Дайте ви
точку опори мені.
Точки опори нема.
Точки опори нема!
Точки
опори нема...
Бо нікому дати,
Бо нікому дати
Точку
опори мені...
("Точка опори", Феодосія,
1959).
Але М.Масютко сам віднаходить для себе "точку
опори". Це його слово, полум'яне слово на захист усього
українського. Він виступає як опозиційний публіцист. Інтенсивно
займається літературною роботою (пише статті, повісті, оповідання),
а також працює як художник-поліграфіст, оформлює книжки, найбільше
для львівського видавництва "Каменяр". Зрідка автор друкується в
республіканській ("Літературна Україна", "Дніпро") та обласній пресі
Криму і Львова. Під час шевченківського ювілею 1964 року виступає на
феодосійському радіо та львівському радіо і телебаченні з бесідами
про всесвітньо-історичне значення творчості Великого Кобзаря.
5 серпня 1965 року до його помешкання у
Феодосії ввірвалася зграя каґебістів. Вони вилучили самвидавничу
літературу (вірші Василя Стуса, Ліни Костенко, Івана Драча, твори
М.Грушевського та П.Куліша, "Виступ на вечорі, присвяченому 30-літтю
з дня народження В.Симоненка" І.Дзюби, "До письменниці Ірини Вільде
та її земляків, які не бояться правди", "Українська освіта в
російському шовіністичному зашморгу", "Промова Дуайта Ейзенхауера на
відкритті пам'ятника Т.Шевченкові у Вашингтоні", "Відповідь діячам
культури УРСР від діячів української культури Канади та США"
Р.Рахманного, "Останній твір Миколи Хвильового", "З документів
найновішої історії України, спалених у Києві" М.Гришка, "Виступ на
похороні В.Сосюри" А.Малишка та інших вільнодумців), забрали
рукописи його художніх творів та літературознавчих статей, зокрема
"Література і псевдолітература на Україні". З матеріалів слідства
відомі лише назви низки статей і художніх творів, що належать перу
М.Масютка. Серед них сатиричні оповідання (чи гуморески)
"Революційний дід", "Кров відзивається кров'ю", повість "Химера". В
архіві М.Масютка чудом залишилися рукописи деяких віршів, декілька
сатиричних оповідань, а також недрукованих статей "Іван Франко в
образотворчому мистецтві", "Неологізми в творчості Лесі Українки",
"Пан Тадеуш" у перекладі Максима Рильського", "Особливості
перекладів Максима Рильського". Усі вилучені матеріали
кваліфікувалися як "антирадянські".
Михайло Масютко вдруге був заарештований у
Феодосії у вересні 1965 року та згодом доправлений літаком до
Львова. У тюрмі Львівського КГБ 17 березня 1966 року Масютко
писав:
В мене сонце і небо лютий ворог украв,
Він мене покарав
За любов
мою щиру до неба,
За любов мою, земле, до
тебе,
За любов мою, люди, до вас.
Щоб я пісню про вас серед вас не співав,
Щоб я вічно мовчав.
Каґебісти постійно лякали Масютка: "Ми Вас
заженемо в таке місце, де Ви ніколи не зможете взятись за перо". На
слідстві, під час закритих політичних процесів, а згодом у тюрмах і
таборах М.Масютко тримався з гідністю. "Ні в чому не признався і ні
на кого не дав свідчень", - писав про Масютка інший багаторічний
політв'язень Зіновій Красівський у своїй книжці "Володимирський
Централь".
М.Масютка 23 березня 1966 року на закритому
засіданні Львівського обласного суду було засуджено на 6 років
таборів суворого режиму за звинуваченням в антирадянській
націоналістичній пропаганді й агітації. У тюрмі під час слідства він
написав роботу про відхід від ленінських норм національної політики
на Україні, яку послав до президії ХХIII з'їзду КПРС. У цьому
зверненні М.Масютко змальовує жорстоку національну політику Сталіна:
"Сталін мав план повивозити з України всіх українців, бідкався, що
це йому дуже дорого обійдеться (!!! - І.Л.), бо українців надто
багато". Аналізуючи перепис населення 1959 року, Масютко запитує:
"Де ж поділися 15 мільйонів українців? Відповідь одна: їх заморено
голодом, їх вивезено на Сибір, їх розстріляно" ("В полоні зла").
Навесні 1966 року М.Масютка запроторили до
таборів Дубравлагу. У мордовських таборах суворого режиму,
незважаючи на стан здоров'я (виразка дванадцятипалої кишки, недавно
перенесена складна операція в районі серця), Масютка примусили
працювати вантажником аварійної бригади, унаслідок чого
порозходилися післяопераційні шви, і стан його здоров'я різко
погіршився. У листі до дружини від 26.10.1966 року М.Масютко писав:
"Я працюю на такій роботі, що доводиться тягати тягарі до 90
кілограмів і більше, від сього у мене рвуться спайки у тому місці,
де була операція, дійшло було вже до того, що мені неможливо було
кашляти і глибоко дихати - так різало у грудях...".
У книзі-життєписі "В полоні зла" в ті страшні
мордовські дні і ночі М.Масютко не перестає перейматися долею
українського народу. "Я просив Бога, - пише він, - змилуватися над
моїм народом, що ось уже четвертий вік живе покинутий силами добра.
За яку провину він терпить таку кару? За те, що не піддався одному
грабіжникові, він терпить розбій другого грабіжника. За те, що
зробив спробу вирватися з однієї неволі, потрапив у другу, ще гіршу
неволю. Я просив Бога послати світлого розуму, снаги і відваги моєму
народові в боротьбі за своє визволення, послати йому героїв у його
боротьбі. Я прочитав "Отче наш", три рази перехрестився великим
хрестом, низько вклонився до самої підлоги".
Перебуваючи в мордовських таборах, Масютко
звернув увагу, що серед в'язнів більшість українців (70 відсотків).
Українська мова звучала там частіше, ніж на сході та півдні України.
За висновком Масютка більшість українських в'язнів було засуджено
безпідставно. Про все це він і написав у скарзі до Верховної Ради
України. Проте скарга не знайшла адресата -потрапила до рук...
каґебістів.
У грудні 1966 року Масютка було посаджено на
6 місяців до табірної тюрми за необґрунтованими звинуваченнями у
"виготовленні й поширенні в таборі антирадянських документів", а
коли він відбув цю каторгу в тюрмі, табірний суд засудив його ще на
три роки тюремного ув'язнення. Так Масютко потрапив до
найжорстокішої в'язниці всього СРСР, відомої під назвою
"Владимирський Централ". Та навіть звідти йому вдалося за допомогою
українських та прибалтійських друзів передати скаргу у Вільний Світ.
Її широко популяризувала західна преса та радіомовлення.
Після відбуття покарання М.Масютко повернувся
до Феодосії, але тут його чекали нові поневіряння. Міська влада
суворо заборонила йому з матір'ю і дружиною жити у власній хатині.
Численні Масюткові скарги до владних структур ніхто навіть не
розглядав. Лише у МВС йому пояснили: "В Криму, в Київській області,
в Західній Україні проживати не маєте права". Масюткові довелося
продати хату й повернутися на Херсонщину, землю прадіда, діда й
батька, і поселитися в Дніпрянах поблизу Нової Каховки, де він увесь
час перебував під наглядом КҐБ.
Удвох з дружиною, Ганною Григорівною, прожили
тут тридцять років - з початку 70-х до вересня 2001 року. Тут, у
своїй надзвичайно скромній хатині, М.Масютко 19 липня 1985 року
закінчив написання великого твору-спогаду "В полоні зла" про життя
рідного народу, і про своє життя, що стало невід'ємним складникам
історії його народу. Ця книжка побачила світ у Львові лише 1999
року.
6 вересня 2001 року подружжя Масютків
переїхало на постійне місце проживання до сестри Ганни Григорівни до
Луцька, де невдовзі (18 листопада) від інсульту Михайло Масютко
помер. Перед виїздом свою безцінну бібліотеку він залишив учителям і
учням Дніпрянської школи. Там же, у школі, зараз створено музей
борця за волю України - Михайла Савовича Масютка.
Учителька новокаховського ЗНЗ №10 Валентина
Кириченко, яка була надзвичайно близькою до подружжя Масютків, по
смерті Михайла Савовича напише: "Якщо подивитися на долю цієї
людини, її творчий і життєвий шлях, перед нами буде, наче на долоні,
вся історія нашого багатостраждального народу. То були страшні часи,
коли інтелект нації, її розум перебував у політичних в'язницях. І
дійсно, всі ті довгі роки ув'язнення можна назвати каранням за
любов: любов до рідної української мови, до рушників і сорочок,
вишитих хрещато, до жовто-блакитного кольору на нашому древньому
прапорі, до рідного Дніпра і до Таврійських степів. Але ж любити
свій край - це не є злочин...".
Надзвичайно образно висловився про М.Масютка
Іван Пославський - кандидат філософських наук, старший науковий
співробітник Інституту українознавства ім. І.Крип'якевича НАН
України: "Син степової України, він за духом і мислею був
галичанином, демонструючи тим історичну єдність української нації
"від Сяну до Дону". Його книги - це живе свідчення невмирущості
українського духу й українського слова, а тому завжди служитимуть
джерелом пізнання найновішої історії України".
Великий Каменяр Іван Франко заповідав
говорити правду навіть тоді, коли її не буде кому слухати, навіть
стіні, але не мовчати. Усе життя Михайла Масютка - щира правда, за
яку він довгі роки карався в радянських таборах. Проте настав час, і
правда, свята правда української історії, восторжествувала. Тішуся з
того, що цього часу діждав і Михайло Масютко.
У вересні 1993 року, до 60-річчя штучного
голодомору в Україні, завдяки його зусиллям на території
Свято-Введенської церкви було споруджено й освячено десятиметровий
хрест з написом на ньому: "Жертвам репресій та голодоморів 1921-23,
1932-1933 та 1947 років". Щороку, у четверту суботу листопада, у
День пам'яті жертв голодомору та політичних репресій, біля Хреста
збираються земляки М.Масютка, щоб вшанувати безвинно замордованих
більшовицьким режимом своїх земляків. Приходив сюди і М.Масютко.
Дніпрянці прийшли сюди й цього листопада, у день 72-ї річниці
голодомору. Проте, уже немає з ними Михайла Масютка - Людини, що
віддала життя на вівтар незалежності рідної України.
Цією статтею низько схиляю голову перед
світлою пам'яттю мого земляка, справжнього борця за волю України,
багаторічного політв'язня, колеги на педагогічній ниві, письменника
Михайла Савовича Масютка. Вічна йому пам'ять.
Література
1. Кириченко В. "За любов мою, земле, до
тебе..." // Учитель. - 2002. - 17 січня.
2. Масютко М. В полоні зла. - Львів,
1999.
3. Матеріали із сімейного архіву
І.Лопушинського.
4. Масютко М. Людська рука // Учитель. -
2002. - 21 березня.
5. Славутич Яр. Масютко: (спогад) //
Славутич Яр. Твори: У 2 т. - К.: Дніпро, 1994. - Т.1. -
С.460-461.
6. Тарасова Ю. "За любов мою, люди, до
вас..." / Роздуми і спогади про мого земляка Михайла Масютка //
Учитель. - 2002. - 22 серпня.
7. Чорновіл В. Лихо з розуму (Портрети
двадцяти "злочинців"). - Львів: Меморіал, 1991. - С.183-214.
Дмитро Шупта
(до 120-річчя від дня народження
Нестора Городовенка)
Постать Нестора Городовенка нині привертає до
себе увагу культурної громадськості у зв'язку з його ювілеєм - 9
листопада 2005 року минуло 120 років від дня народження великого
маестро, що родом з Лохвиччини Полтавської області.
Сталось так, що жодна з радянських
енциклопедій чи бодай фахових довідників не подають імені цієї
надзвичайної особистості. На превеликий жаль, і в другому томі
видання "Енциклопедія українознавства" (видавництво "Молоде життя",
1955-1984, за редакцією В.Кубійовича), прізвище Городовенка не
удостоїлося бути оприлюдненим. Можливо, це пояснюється не зовсім
вибагливим добором матеріалів знатних українських діаспорних
енциклопедистів, а можливо, маємо якісь інші чинники.
Не знайдемо цього прізвища і в
фундаментальній праці, виданій уже за часів суверенітету,
енциклопедичному довіднику "Полтавщина", немає його і в солідній
праці В.Голоти "Одесса театральная".
Цю прогалину вдалося в деякій мірі заповнити
Георгію Шебанову, який видав монографію про свого земляка "Нестор
Городовенко" (Київ, видавництво ім. Олени Теліги, 2001) -
дослідження вдалося і оцінене як надто цікаве і потрібне. Це видання
відразу стало надбанням у культурному житті України. В ньому на
основі багатющого й клопітливо зібраного документального матеріалу
та численних спогадів соратників великого маестро, хорового
диригента, вимальовується життєвий і творчий шлях велета української
музично-пісенної культури, ім'я якого було незаслужено забуто, а
потім після реабілітації повернуто в рідну Україну.
Нестор Городовенко був великим майстром
української пісні, послідовно її осмислював і пропагував. До своїх
колоритних репертуарів диригент постійно включав також пісні
українських авторів, хоча перевагу віддавав хоровим творам Лисенка,
Демуцького, Кошиця, Леонтовича, Стеценка, Ступицького, Людкевича,
які припали йому до душі ще з молодих літ.
У цьому виданні зокрема йдеться і про виступи
капели "Думка", яка під керівництвом Нестора Городовенка з широкою
концертною програмою гастролювала на Волині, Поділлі, Херсонщині,
Запоріжжі, Дніпропетровську, Черкасах і в Одесі. Крім українських
пісень, у цей період Н.Городовенко взявся за складні твори світової
музичної класики. "Думка" розучила монументальну ораторію
австрійського композитора Й.Гайдна "Пори року", котру до того ще
ніколи не було співано ні в Україні, ні в Росії. Тодішня періодика
писала про цю подію: "Нестор Городовенко виконанням цієї ораторії
дійшов до великого талановитого досягнення...". На українську мову
лібрето бездоганно переклала Л.Старицька-Черняхівська.
Виконання капелою "Думка" ораторії Й.Гайдна
стала новим етапом її художнього зростання і технічного
вдосконалення, етапом художньої зрілості й усебічного досягнення
завершеності, з чим "Думка" досягла вершин своєї виконавської
майстерності на рівні з кращими європейськими капелами. А її
прекрасний голосовий склад, до якого дуже далеко німецьким зразковим
капелам, широкий обсяг її репертуару одним крилом сягає
найскладніших зразків хорової народної пісні, з чим Городовенко
вирішив ознайомити одеситів, адже їх місто була центром з давніми
музичними традиціями.
Як і в Києві, в Одесі "Пори року" були
сприйняті з великим успіхом. Гайднову ораторію "Думка" проспівала 17
березня 1928 року в театрі опери та балету. Взагалі капела
Городовенка в Одесі дала 21 концерт, чого до того не робила в
жодному місті.
Одеські газети наперебій друкували схвальні
рецензії, віддаючи належне великому творчому доробку капели "Думка"
та її невтомному диригентові. З приводу виступу капели, присвяченого
пам'яті Т.Г.Шевченка одна з одеських газет писала: "Концерт "Думки"
може бути названий показовим для українського мистецтва, оскільки
він об'єднував поезію великого українського поета з музикою чудового
композитора М.Лисенка і був виконаний зразковим ансамблем. У
виконанні "Думки" продемонстрована висока майстерність...".
Крім Одеси, "Пори року" Гайдна з небувалим
успіхом, як відзначено в дослідженні Г.Шебанова, були виконані також
у Харкові, Полтаві, Кременчуці, Лубнах та інших містах України. Цей
великий хоровий твір, склавши в Одесі екзамен на зрілість, наче
отримав своєрідну мистецьку апробацію перед відповідальною поїздкою
капели "Думка" до Франції.
Своєю талановитою диригентською діяльністю
Нестор Городовенко всюди намагався підкреслити українську
присутність. Він був великим патріотом своєї вітчизни, завше вірив у
прийдешню свободу рідного краю і ця віра була незламною.
Про диригента як людину, про його
надзвичайний Божий талант на тлі загальносвітових і українських
культурних подій ідеться в монографії допитливого дослідника з
уславлених Чорнух, де "босими ногами ходив малий Гриць Сковорода".
Зі сторінок монографії Нестор Городовенко постає також і як
неперевершений інтерпретатор та аранжувальник нашої української
народної пісні. Це про Україну сказав відомий дослідник
Ф.Беренштедт: "Нема в світі такої країни, де б дерево народної
поезії дало такий розкішний плід, ніде дух народний так живуче, так
чудово себе не виявив у своїх піснях, як в українців. Яке глибоке,
справді людяне чуття, яка туга, що всю душу захоплює, відбилися у
тих піснях...".
Автор у своїй монографії на науковому рівні
осмислює музично-пісенне і виконавське життя України в першій
половині минулого століття, паралельно розкриваючи не лишень нелегку
долю видатного митця, а й до цього часу невідомі драматичні сторінки
української культури, до скрижалей якої мистецтвознавець Г.Шебанов
вписав нову й необхідну сторінку. Автор підкреслює, що одні за життя
і після нього мали всенародну шану і любов, підтримку і почесті від
влади, а іншим у той же час довелося пройти крізь гіркі життєві
випробування, зазнавши немало неймовірних утисків, опинитися у
тривалому незаслуженому забутті - саме до цієї категорії митців і
належить видатний диригент Нестор Городовенко.
1944 року зі Львова він виїхав до Німеччини,
а звідти до заокеанської Канади. Радянська комуністична система на
дуже тривалий час відгородила його, як і багатьох інших митців -
патріотів України, від рідної Вітчизни "залізною завісою", що
цинічно продовжувалося півстоліття, упродовж якого всюдисуща
партійно-кадебістська необмежена цензура беззастережно забороняла не
тільки з'яву найменших публікацій про Нестора Городовенка, а й
узагалі бодай будь-яку згадку про "політичного втікача",
"буржуазного націоналіста", "запеклого ворога народу".
Але в Європі, зокрема Німеччині й у Канаді,
періодична преса постійно висвітлювала потужну мистецьку діяльність
великого сина Полтавщини, пишучи про його самобутній талант,
безмежну синівську любов до Матері-України, куди весь час не покидав
надії повернутися, про його організаторську, хорову, педагогічну і
диригентську діяльність, що набули в усьому світі необмеженої
популярності. Нестор Городовенко був неперевершеним свого часу
диригентом, професором Київської консерваторії, видатним знавцем
української народної пісні, яку в своїй хоровій інтерпретації підніс
до найвищих вершин світового мистецтва. Він залишив після себе
величезну українську музичну бібліотеку і висококласні хорові
партитури. Своїм аранжуванням і диригуванням Нестор Городовенко
поєднував безсмертну українську пісню з божественною музикою
небесних сфер. Він своїм мистецтвом ніс грандіозний гімн людині,
його хоровий спів вливався у вселенський концерт, що з'єднував своїм
звучанням і землю, і небо.
Є всі надії і сподівання, що з відзначенням
ювілею Нестора Городовенка ім'я великого митця займе своє належне
місце на флагмані українського музичного мистецтва і більше не
перебуватиме за облавком енциклопедичних видань.
|
|
