|
Третій випуск “Вісника Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори)” містить наукові й літературно-мистецькі матеріали, присвячені діяльності визначних представників українського зарубіжжя. У збірнику подається культурно-мистецька хроніка, відомості про вшанування в Таврійському регіоні письменників і науковців з діаспори.
Вісник Таврійської
фундації (Осередку вивчення української діаспори):
Літературно-науковий збірник. Випуск 3. — К.–Херсон: Просвіта, 2007.
— 303 с.
ISBN: 966-8547-67-5
Зміст
Передслів'я редактора
Літературознавство
Л.Скорина. Натхненний "Славень орачам старим..." (особливості художнього світу збірки Яра Славутича "Завойовники прерій")
І.Цуркан. "І славу навколо співає трава..." (Образ гетьмана Івана Мазепи в творчості Яра Славутича)
П.Параскевич. Мости єднання і дружби. Олесь Гончар у зв'язках з українською діаспорою та зарубіжним світом
Мовознавство
В.Демченко. Євген Чикаленко як носій української буденної мови
В.Олексенко. Дієслівна синоніміка в прозових творах Івана Багряного
Літературне краєзнавство
В.Бойченко. Письменники-миколаївці в Україні і діаспорі
Історія
В.Андрєєв. Творча біографія Д.І.Дорошенка (1882-1951): Еволюція історіографічних зацікавлень і поглядів
Ювілеї. До 150-річчя Івана Франка
Є.Маланюк. Франко незнаний
До 100-річчя Івана Багряного
Іван Багряний. Розгром: Повість-вертеп
О.Перерва. Роль художньої деталі у романі Івана Багряного "Людина біжить над прірвою"
До 100-річчя Олени Теліги
В.Петренко. Лист Олени Шовгенівни до Михайла Теліги (Уривок з думи)
Постаті
І.Немченко. "З багатьох любовей невмирущу вибрав..." (Про поета Остапа Лапського)
Епістолярій
Від Мельборна до Херсона. (Листування Л.Марченка та Д.Нитченка)
Наш гість
Т.Карабович. Острів: Драматична поема в п'яти діях
Тайна Вечеря: Драматична поема в трьох діях
Таврійські мемуари
М.Василенко. Штрихи до біографії Григорія Кочура
Поетична галерея
Літстудія імені Василя Вишиваного
Н.Ткачова. Заповіді Сковороди; Як в нації вождя нема… (за поезією Є.Маланюка)
Т.Кузьменко. Таврійський край; За мотивами кіноповісті О.Довженка "Україна в вогні"
К.Олеярник. Батьківщина; Воля
В.Лубчак. Гіркота
М.Зима. Чекістові
Мистецька вітальня
Винниченко-художник
З пісенного джерела
Чекання: (романс). Сл. і муз. С.Калініченка
Янталка. Муз. С.Калініченка, сл. І.Немченка, С.Калініченка
Наш літопис
І.Стамплевська. Вітаємо лауреата
В.Лубчак. Літературний вечір пам'яті Олени Теліги в Херсоні
І.Стамплевська. Вивчаємо спадщину видатного критика: (про Єфремовські читання в Херсонському державному університеті)
Презентації, конференції, фестивалі
І.Лопушинський. Україно, мій рідний краю, Вічна туго, предвічна кров! (до підсумків роботи IV Всесвітнього форуму українців, Київ, 18-20 серпня 2006 року)
О.Ботвінцева. Не словом, а ділом! (До презентації другого випуску "Вісника Таврійської фундації (ОВУД)")
Г.Немченко. "В цей радісний час повороту": (про ювілейну конференцію до 100-річчя Івана Багряного)
В.Лубчак. Вшановуємо Євгена Чикаленка
Херсонський курінь
І.Німчуган. Сеанс сміхотерапії
Рецензії
П.Часто. До спростування однієї поради…
П.Параскевич. "Яр Славутич. Дослідження та статті: Розстріляна муза. Меч і перо. Українська література на Заході, Едмонтон, Славута, 2006, 990 с."
Вічна пам'ять
М.Василенко. Пам'яті Івана Гришина-Грищука
Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод
Не спинить вас!..
І.Франко
Скеля антиукраїнськості, що нарощується останнім часом внутрішніми й зовнішніми ворогами нашої молодої незалежної держави, засвідчує марність сподівань на швидке одужання і розквіт скаліченої нації. Її знову брутально штурхають на коліна. Нахабно, безпардонно, послідовно. Щоб не згадувала історичних уроків, цуралася своєї мови, забувала своє власне обличчя, дивилася на світ лише через московські вікна. У рік 150-ліття великого Каменяра мусимо задуматись над тим, скільки в нас залишилось заповіданого Іваном Франком духу непокори, одержимості, національної гідності. З думкою про Мойсея української нації пускаємо в світ третє число нашого "Вісника". Хочеться сподіватись, що заплановане до друку повне видання творів Каменяра в 100 томах буде швидко зреалізоване і нарешті відкриє українцям та іншим народам справжні масштаби Титанової мислі.
Статтею Є.Маланюка починаємо в даному випуску передрук визначних зразків діаспорної Франкіани, для чого в наступних числах буде відкрита окрема рубрика.
2006 рік був багатий на знаменні дати й визначні події, які знайшли відгук і в нашому "Віснику" (145-річчя Євгена Чикаленка, 100-річчя Івана Багряного та Олени Теліги, IV Всесвітній форум українців тощо).
У цьому числі започатковуємо передрук багрянівського славня на честь нескореної України - повісті-вертепу "Розгром" (1948). Збираємось і надалі на сторінках нашого видання популяризувати маловідомі й призабуті тексти митців діаспори.
Редакція вітає зі славним 80-річчям українського поета з Польщі Остапа Лапського і щиро зичить йому успіху на останньому етапі конкурсу на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка за 2007 рік. Матеріал про цього самобутнього автора читайте в рубриці "Постаті".
Не міг оминути "Вісник" і такої визначної події, як вручення Шевченківської премії в галузі літератури за 2006 рік нашому краянину А.Кичинському. Редакція приєднується до численних привітань і зичить лауреатові нових творчих здобутків.
Сподіваємось, що читача зацікавлять численні розвідки літературознавчого, історіографічного, мовознавчого, краєзнавчого характеру.
У розділі "Епістолярій" Вашій увазі пропонується листування херсонського журналіста Л.Марченка з Д.Нитченком - патріархом українського письменства в Австралії, а в "Таврійських мемуарах" зустрінетесь зі спогадами голови ТФ (ОВУД) М.Василенка про визначного вітчизняного поета-перекладача й літературознавця, в'язня ГУЛАГу Г.Кочура.
Рубрику "Наш гість" надаємо цього разу українському поетові з Польщі Тадеєві Карабовичу як авторові драматичних поем. А "Поетична галерея" познайомить з представниками Літературної студії імені Василя Вишиваного при Херсонському державному університеті.
Нова для "Вісника" рубрика "Херсонський курінь" подає відомості про ще зовсім молоду організацію місцевих гумористів і сатириків, котра входить до Міжнародної асоціації "Весела Січ", очоленої кошовим отаманом П.Ребром (Запоріжжя) і розгалуженої по всій Україні та інших країнах світу (Австралія, Великобританія, Канада, Росія).
Про насичене подіями життя й діяльність членів Таврійської фундації (ОВУД) та лабораторії "Українська література в англомовному світі" розкажуть наші кореспонденти в повідомленнях про конференції, презентації, вечори, конкурси та інші заходи.
Блок рецензій репрезентуємо відгуками на книгу Яра Славутича "Дослідження та статті", котра щойно побачила світ у Канаді, та на продукцію членів нашого осередку.
А завершуємо "Вісник" сумною сторінкою - прощальним акордом на честь Івана Гришина-Грищука.
Запрошуємо вас, дорогі друзі, до співпраці, до поширення в світі відомостей про самобутню українську культуру. Будьмо гідними пам'яті Тараса Шевченка й Івана Франка, Івана Багряного й Олени Теліги.
Головний редактор Іван Немченко
ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО
Людмила Скорина
(особливості художнього світу збірки
Яра Славутича "Завойовники прерій")
1968 року Яр Славутич видав поетичну збірку "Завойовники прерій". Звернення письменника до історії перебування українців на канадських теренах невипадкове. Можливо, це пов'язане з ювілейними заходами (75-а річниця переселення), а також із певними особистісними чинниками. Родина Славутичів переїхала до Канади 1960 року. Причину переїзду митець пояснив у книзі нарисів "У вирі багатокультурності": "Після закінчення славістичних студій у Пенсильванському університеті 1955 р., я відразу ж опинився в Каліфорнії, де почав викладати українську мову для американських вояків у військовій школі. Та школа мене не задовольняла - і я почав шукати ширших обріїв, академічної царини. Тогочасний американський "перетоплюючий казан" майже нічого не обіцяв для україністики. Мимоволі я звернув свої очі на Канаду..." [9: 31]. Головним мотивом переїзду стало те, що на вимогу українських поселенців у провінційних школах Альберти запровадили викладання української мови. "Працювати серед своїх і для своїх, навчати рідної мови, писати свої твори рідною мовою, змінювати "шашкевичіяну" на "рильськіяну, тичіяну, яновськіяну, гончаріяну..." - чого ще треба іммігрантові, уже з докторатом, із щойно надрукованим підручником Conversational Ukrainian?[...] Матиму змогу викладати не лише мову, а й літературу, випускати магістрів, може, таки й докторів. Буде нагода займатися науковою працею, брати участь у наукових конференціях, міжнародних конгресах..." [9: 32-33], - писав митець. І слід зазначити, що діяльність Яра Славутича на ниві українознавства в Канаді була справді плідною: він видав низку підручників - "Conversational Ukrainian" (1959, 1961, 1987), "Ukrainian for Beginners" (1962), "Ukrainian for Children", "Розмовний метод навчання української мови" (1961), "Ukrainian in Pictures" (1965), "An introduction to Ukrainian" (1962), "Українська мова за зорово-слуховою методою" (1968), "Standard Ukrainian Grammar" (1987) та ін., організував діяльність літературно-мистецького клубу, головував у Західноканадському осередку НТШ, створив видавництво"Славута", яке здійснило понад 70 різних видань. Одночасно Яр Славутич розгорнув плідну наукову діяльність: був обраний президентом Канадського інституту назвознавства, брав участь у багатьох наукових конференціях, видав дослідження "Розстріляна муза", "Меч і перо" тощо [6: 173-174].
Тематику збірки "Завойовники прерій" визначають два головних мотиви: "суспільний" - відображення самовідданої праці українських переселенців по розбудові Канади та "особистий" - враження поета від нового довкілля. Композиційно збірка складається із трьох циклів: "Завойовники прерій", "Полярні сонети" і "Північне сяйво". Титульною стала поезія "Не загарбники з дальніх імперій", присвячена пам'яті перших українських переселенців. Згадуючи цих людей, яким довелося відчути на собі весь тягар освоєння цілинних земель Західної Канади, поет акцентує на їх будівничій спрямованості, адже, на відміну від першовідкривачів американського континенту, які вбачали в колоніях можливість швидко збагатитися, українськими селянами рухало споконвічне прагнення працювати на своїй землі:
Не загарбники з дальніх імперій,
Не кортези з минулих віків, -
Тут пройшли завойовники прерій,
Єлиняк, Пилипівський, Леськів [8: 187].
Назва збірки "Завойовники прерій" має
тлумачитися "від протилежного". Адже українці насправді - не
загарбники (бо не грабують чужого) і не завойовники (адже воюють не
з місцевим населенням, а радше з тими труднощами, яких їм довелося
зазнати, освоюючи канадські прерії). Вони - не завойовники, адже
їхня "зброя" - не смертоносні рушниці, а мирні знаряддя праці, як-от
у поезії "Плугатарі": "Сокира і заступ, мотика і плуг, І кінь
витривалий, як вірний друг" [8: 189].
Протиставлення імперського споживацького
світовідчуття та української креативної настанови - лейтмотив балади
"Троє". Імена персонажів - Джон, Жан та Іван - це передусім
антропоніми, що характеризують їх як носіїв певної національної
ментальності. Вказуючи на позицію англійців та французів, поет
вдається до іронічного тону. Їх поява у канадських степах зумовлена
прагненням розваги ("нудьга гнітила", "я прагнув зриву, звади..."),
авантюризмом. Перша ж перешкода, необхідність тяжко працювати змушує
їх повернутися до Монреалю, до благ цивілізації. Натомість українець
залишив "свою далеку Галич" для того, "аби в ланах родючих нив
Пізнати волі далеч". Він приїхав, аби працювати, освоювати пустельні
прерії. Саме таким скромним і самовідданим трудівникам належить
перша заслуга у розбудові Канади. Проте через природну скромність
вони, як завжди, лишилися осторонь. Така-от правда історії -
Трудивсь Іван, орав Іван
Тугі цілини прерій.
Тоді вернулись Джон і Жан
Вести ім'ям імперій [8: 193].
Поезія "Вганяється гостра коса" за своєю
настроєвістю і тематикою близька до першої збірки поета. Тут
відсутні конкретні атрибути канадського довкілля, натомість автор
прославляє вічну хліборобську працю:
Вганяється
гостра коса
У лан золотого
вівса...
Лягає колосся пшениць
На діл горілиць... [8: 196].
Найвиразніше мотив уславлення українських
будівничих Канади звучить у кантаті "Слава ралові". Лейтмотивом
поезії є рядки: "Слава ралові, слава плугові, / Українським рукам
хвала! / Диким преріям, наче другові, / Доля подвиги прирекла" [8:
198].
Здебільшого вказані поезії наснажені
оптимістичним світовідчуттям. На це вказувала, наприклад,
Т.Назаренко: "Не можна не помітити, що більшість віршів Славутича
мають виразну оптимістичну тональність: життя українського ратая в
Канаді змальовується як нелегке, але сповнене надій, сподівань і
планів, що, як виглядає, обов'язково здійсняться... В той самий час
історико-біографічний матеріял про життя українських переселенців у
Канаді свідчить про жахливі умови існування першого і навіть другого
покоління українців на цій "землі обітованій" [5: 74].
Справді, окремі поезії Яра Славутича ніби
вкриті ювілейним глянцем. Можливо, той факт, що співець не приділяє
надмірно пильної уваги зображенню труднощів, зумовлений авторською
позицією. З цього приводу згадується ситуація з романом Уласа
Самчука "На твердій землі". Л.Білоус-Гарасевич констатує: "Загал
української еміграції з Німеччини після другої світової війни
сподівався знайти в цій книжці себе в неймовірно тяжкий період
пристосування до нового світу фізично і психологічно, часто
непосильну, невідповідну до своїх професій, інтелектуального рівня,
працю, нестерпну тугу за рідною землею, родиною, що лишилась вдома і
всім тим, чим красен був світ рідний" [1: 133]. Натомість письменник
мав принципово відмінний задум, його цікавила історія героя, котрий
рішуче й доволі успішно виборює собі місце під сонцем. Подібно до
цього Яр Славутич прагнув донести до читача розуміння, наскільки
вагомими були здобутки українців у Канаді, їх внесок у розбудову
країни. Звісно, така позиція не завжди знаходила розуміння і
підтримку критики. Все ж в окремих творах поет (хай і пунктирно)
окреслює труднощі, які довелося долати українським емігрантам
(економічні, психологічні, національні). Наприклад, у другому вірші
збірки йдеться про нестерпну тугу за батьківщиною, яка охопила
переселенців. Нове довкілля для них незвичне, чуже.
Характерний композиційний прийом,
використаний у цій поезії, - антитеза. Ліричний герой мимоволі
порівнює українську і канадську природу. Характерно, що атрибути
українського пейзажу дуб і клен традиційно сприймаються як символи
міцності, витривалості, а відтак гармонійного розвитку людини на
батьківщині, згадуються також яскраві звукові образи (спів солов'я,
зозулі); натомість нове довкілля тихе, беззвучне і бідне:
"вбогі паплі", які "вклоняються лячно" до землі,
тремтять
на вітрах. Всі ці
художні засоби підкреслюють бідність природи. І лише "червоний жар"
калини на мить примирює ліричного героя з новим довкіллям. Це єдина
деталь, що тут нагадує про Україну. Цілком очевидно, що подібні
настрої навіяні поетові не так особистісними враженнями, як
ремінісценціями з поезії Сави Чернецького "Одна лиш калина". Трагізм
випробувань, що їх зазнали першопрохідці канадських прерій,
відображений також у поезії "Лежать скелети без голів", присвяченій
Дмитрові Чубу.
Проблема взаємин українських переселенців з
індіанцями заявлена автором у кількох творах, що становлять
своєрідний триптих. Заспівною може вважатися поезія "Огир". Чіткий
конфлікт тут ще не окреслюється. Лише образ осідланого коня, що
"колує, гасає" степами без вершника, згадки про вігвами племені Крі
та смаглявого юнака зі списом наводять на думку, що вершник став
жертвою індіанців. Чіткіше протидія індіанців колонізації канадських
прерій простежується у баладі "Чорностопець". Емоційна напруга
зростає поступово. У першій строфі окреслюється протистояння
представників двох цивілізацій: "Стояв перед білими хлопець
Смаглявий, нагий чорно
стопець" [8: 194]. У другій строфі автор
увиразнює портрет індіанця промовистими характеристичними деталями:
"Від пояса - скальпів чуби,/ Трофеї недавніх боїв./ Рамена -
кремезні дуби, /А груди - кряжі поготів!" [8: 194]. Ці деталі
підкреслюють ще один рівень протистояння автохтонів та прибульців: в
даному разі штучній цивілізації "білих", що її носіями виступають
колоністи, протиставлена первісна природність індіанців, які є
невід'ємною частиною цієї землі, усього природного довкілля.
Протистояння двох світів посилюється у четвертій та п'ятій строфах.
Іван, який виступає носієм виразних рис української ментальності,
намагається переконати індіанця у миролюбних намірах. Праця на
землі, освоєння цілини - сенс життя українських переселенців. Така
настанова викликає не просто нерозуміння - огиду чорностопця.
Шоста строфа репрезентує іншість (інакшість)
українця не лише порівняно з індіанцями, для яких війна стала
звичним заняттям, але й порівняно з такими ж переселенцями -
вихідцями з інших країн. Пригадаймо, що в баладі "Троє" англієць і
француз хизувалися кількістю вбитих автохтонів. Репліка Івана в
баладі "Чорностопець" виразно демонструє цивілізаційні та ментальні
відмінності: "Ми прагнемо жити у мирі, Братерства
провісники щирі"
[8: 194]. Подолання конфлікту спостерігаємо в останній сьомій
строфі. Під впливом переконливих доводів Івана, ворожість індіанця
поступово згасає ("маліє ненависті знак").
Виразною ілюстрацією пацифістських настроїв
українських переселенців є також балада "Спадщина". Конфлікт
автохтонного населення та переселенців розв'язується у творі з
позицій християнського всепрощення та любові до ближнього: старий
господар, у якого індіанці вбили єдиного сина, який клявся "не бути
довіку в дружбі" з ними, віддає своє "обійстя високочоле"
індіанському хлопчині - онукові вбивці. Уміння перебороти ненависть,
подолати гнів і пробачити - ще одна характерна риса національної
ментальності. Цей вчинок, який, на перший погляд, видається
парадоксальним, щонайменше нелогічним, - ще одне переконливе
свідчення іншості українців, їх моральної вищості.
Поезії першої тематичної групи більш
"літературні", оперті на історичний фактаж чи спогади старожилів,
подекуди їм властива деяка сухість і відстороненість викладу. Але
все це цілком компенсується у творах, які відображають особисті
враження автора по його прибуттю до Канади.
Розповідаючи про подорож до "колиски
українства в Канаді" (серпень 1960 року), Яр Славутич пригадує
наступний випадок. Якось він заїхав до однієї господи: "Біленький
будинок, поряд колодязь із помпою, оподаль - овальна стодола,
покрита товстою бляхою… виходить літня господиня. - Чи можна попити
водички? - питаю. Вона сказала щось, але я не дочув. Виносить
глиняний дзбанок, розмальований, і припрошує: - Доброго здоров'я
пивши! У мене посилено застукало серце. Я вже років двадцять не чув
такого вислову…" [9: 48]. Цей випадок згадано також у поезії "Хата".
Зустріч з українською жінкою, яка напоїла автора, набуває тут ледве
не біблійного звучання. Апокриф про Агасфера, що блукав світом у
пошуку людини, яка б подала кухоль води спраглому, проектується на
долю автора та його покоління. Кухоль води - символ, що вказує на
завершення поневірянь, стражденної одіссеї українських вигнанців у
пошуках нового дому (не випадковий також заголовок "Хата").
Символічність ситуації зростає, якщо згадати, що одним з провідних
мотивів збірок "Спрага" та "Оаза" з їх "пустельною" образністю, був
саме мотив смертельної спраги мандрівця, який довго блукав світом.
Живлющою силою наділена тут не так вода, як щире українське
слово.
Лейтмотив поезій другої групи - захоплення
Канадською Україною, усвідомлення, що ця країна - це і є "земля
обітована", що лише тут українці мають зберегти національну
ідентичність, прислужитися справі збереження української мови,
культури, духовності в еміграції. Зрештою, збереження української
духовної спадщини - це справді вагоме досягнення канадських
українців, адже, як підкреслює В.Євтух, "українське походження
ніколи не було престижним в Канаді, не сприяло соціальній
мобільності та поліпшенню правового статусу українських канадців.
Навпаки, історія української імміграції свідчить, що українська
етнічність не раз заважала їм посісти належне місце в канадському
суспільстві" [3: 7]. Проте значна частина їх усе ж зберегла
традиції, незважаючи на асиміляційний тиск.
Характерною у цьому контексті є поезія
"Канадська географія", в якій автор наводить українські топоніми, що
функціонують на території Канади. Ці назви лунають для нього як
пісня, як одкровення:
Саскачеван, Восетна й Саскатун
Для мене повні індіянських лун,
Та Вільна, Мирнам, Ярослав, Лужани
Беруть верхи найбільшої пошани.
Я б вік радів, якби Мазепа й Січ
Пережили навалу всіх сторіч,
Якби Козак, Боян, Василь, Завалля
Не поринали в забуття провалля… [8: 202].
Ономастика - одне з численних захоплень Яра
Славутича. А українським топонімам та прізвищам у Канаді автор
присвятив не лише вказану поезію, а й низку науково-популярних
статей. Що ж стосується українських місцевих назв у Канаді, то, за
даними дослідників, у Канаді існує близько 180 населених пунктів з
українськими назвами [3: 7].
Звісно, у США, а особливо Росії проживає
значно більша кількість українців, але саме Канада з її культурними,
освітніми осередками створила умови для нормального існування
українців. Значну роль у цьому відіграла політика
багатокультурності, запроваджена у 1971 р. Прем'єр-міністр Канади
Джон Діфенбейкер так сформулював офіційну стратегію етнічної
політики: "Канада - не "перетоплюючий казан", у якому своєрідність
кожного складника знищується заради створення нової, цілком
відмінної речовини. Це радніше квітник, у який пересаджено
найвитриваліші і найяскравіші квіти з багатьох країн - і кожна
квітка в новому оточенні зберігає свої найкращі якості, за які її
любили та хвалили в її рідній країні" [9: 207].
Одним з перших відгуків на канадські реалії
стала поезія "Стань стопою на снажний чорнозем", датована 14 серпня
1960 року - часом переїзду автора на постійне мешкання до Канади. Ця
поезія про канадські прерії, які так нагадують авторові українські
степи, - радість знесиленого Антея, що торкнувся життєдайної землі.
Не випадково в останніх рядках ідеться про набуту поетом "нову
снагу", потужний стимул для подальшої одержимої праці на ниві
збереження українського слова в діаспорі.
Ще один вірш, що увійшов до збірки, - "Я не
забуду буйні вруна" (Вінніпег-Едмонтон, 12 червня 1959 року). Окрім
українських топонімів, живлющої сили рідного слова, захоплення поета
викликає і саме довкілля: "Безмежні й рівні, без оздоби,/ І
споконвічні, як буття,/ Степи херсонські Манітоби/ Будили
давні почуття" [8: 200]. Засіяні подільськими і луцькими трударями
степи нагадують авторові залишену батьківщину, творять ілюзію
повернення додому: "Я не гостем блукаю балками" (у поезії
"Українським наснажена зором" [8: 201]), "Ця земля, завойована
плугом, Новознайдений рідний дім" (у поезії "Ця земля, завойована ралом" [8:
198]). Це більш ніж переконливі ілюстрації того, що саме Канада
здавалася поетові своєрідною "оазою", завершенням його блукань і
пошуків. Та чи не означає це, що в ейфорії захоплення новим
довкіллям поет забув про Україну та її страждання. Звісно, саме тут
українці нарешті відчули себе вільними людьми, позбулися страху за
майбутнє. За це вони вдячні Канаді, а проте
…В нас Україна
В
серці не вмира, -
Мов пісня чаїна
Ридає на хвилях Дніпра.
Туди ми рвемося
На
поміч піти,
Де голі та босі
Державу будують брати [8: 203].
Ці дещо риторичні рядки з поезії "Дві
батьківщини", що її автор назвав юнацькою піснею канадських
українців, підкреслюють дві важливі складові буття українців у
діаспорі - розбудова українського життя в Канаді й посильна
підтримка державотворчих змагань в Україні.
Окремі мотиви першого циклу збірки
розгортаються і в "Полярних сонетах". Приводом для поділу на цикли в
цьому випадку стала не проблематика, а жанрова приналежність поезій,
зокрема прагнення автора виділяти сонети до окремих
структурно-композиційних утворень. "Полярні сонети" репрезентують
авторське сьогодення, коли зрештою стихли міжнаціональні
непорозуміння. Характерний тут сонет "Дзвін у степу". Згадка про
минуле, про лани, "де предків голос гойно гомонів", супроводжується
коментарем, що повертає нас до реалій другої половини ХХ століття.
Завершується сонет закликом віддати належне українським
розбудовникам Канади:
Щоб кожен правнук перших орачів
Леліяв спомини про нетрів битву
І наступ рал - як бойових мечів! [8: 205].
На особливу увагу заслуговує сонет "Шевченко
у Вінніпезі". Образ Кобзаря постійно присутній у поезії Яра
Славутича (інколи це ремінісценції з біографії митця, інколи автор
використовує окремі образи, мотиви, тропи тощо). Пам'ятник
Шевченкові у Вінніпезі - це ніби живе втілення поета, котрий
наснажує українців діаспори зберігати власні традиції і культуру.
Його твори - як "життєдайні ліки на хвороби". Характерно, що поет не
прямо використовує Шевченкові інвективи, а художньо їх трансформує.
Порівняймо: Кобзареві рядки "Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття - ваші пани" [13: 291] у Славутичевому викладі
звучать так: "Конайте виродки! Варшавське шмаття, Багно Москви, -
нехай же вас поб'є, Як Божий бич, Тарасове прокляття!" [8: 206].
Використання перефразованого уривка з Шевченкового послання надає
аналізованому сонетові особливої гостроти та емоційності, а
викривальним інвективам - дошкульності.
Останні чотири сонети циклу - це зразки
пейзажної лірики. Характерно, що предметом поетичної обсервації
автора тут стають зимові краєвиди. Це пов'язане з географічним
розташуванням та кліматичними умовами нового осідку поета.
Особливість пейзажної лірики Яра Славутича в тому, що зимові
краєвиди в нього значною мірою психологізовані, відображають
внутрішній стан ліричного героя, його переживання. Це своєрідні
"пейзажі душі". Змалювання зимових краєвидів супроводжується
передовсім негативно забарвленими образами-емоціями. Зрештою, це
традиційна інтерпретація. За народними уявленнями, зима - "пора
року, коли природа "вмирає" або "засинає", а земля "хворіє",
"відпочиває" до початку тепла і світла навесні" [2: 190]. Проте
зимові краєвиди можуть бути і по-своєму прекрасними. У сонеті "Зима
- різьбар. Як брили мармурові…" Яр Славутич відтворив суворі чари
північної зими:
І з року в рік на тундру красовиту
Кладе велично свій суворий чар
Зима - найкращий всесвіту різьбар [8: 208].
Завершує другий цикл сонет "Моя господа
схована в снігах". Образність цієї поезії (а частково і наступного
циклу "Північне сяйво") повертає нас до збірки "Оаза".
Моя господа схована в снігах.
Лягли замети - як сагарські дюни .
Порожній простір , скаргами столунний,
Жадібно жде на мій майбутній прах [8: 208].
У зацитованому першому катрені помічаємо ті
ж "сагарські дюни", ту ж пустельність і виразно заявлений мотив
смерті. Відмінність лише в тому, що в "Оазі" йдеться про
пустельні
"пейзажі душі", а в "Завойовниках прерій" ці мотиви конкретизуються
через символіку зимових краєвидів. В обох випадках наявність
подібних мотивів тісно пов'язана з обставинами життя автора. Таким
чином, оптимістична настроєвість першого циклу збірки поступово
згасає, поступаючись місцем тузі й розчаруванню.
"Північне сяйво" - таку назву дав автор
третьому циклу. Кількісно це найбільший цикл збірки, тематично він
обмежений пейзажно-медитативною лірикою. Тужливі, песимістичні
настрої пронизують більшість поезій циклу.
Одним з центральних образів "Північного
сяйва" є образ сонця. В "Оазі" - це розпечене, караюче сонце
пустелі, натомість у "Завойовниках прерій" автор знаходить нові
грані інтерпретації. Знову ж таки підкреслюємо, що авторське бачення
суперечить традиційному фольклорно-міфологічному сприйняттю сонця як
носія тепла, світла, а отже - найвищого блага. У поезії Яра
Славутича зимове сонце - символ завмирання природи. Вражаюча
пейзажна замальовка пропонується у поезії "Неначе бронтозаврове
яйце":
Неначе бронтозаврове яйце,
Віднайдене в Драмгеллерській долині,
По небу важко, втомлено пливе
Грудневе сонце... [8: 211].
Які ж асоціації в уяві поета пов'язують
сонце та скам'яніле яйце викопної доісторичної істоти? Яйце у
більшості світових міфологій - символ життя [14: 40]. У казковій
прозі українців є згадка, що сонце теж виникло з яйця [2: 613].
Порівняно з традиційною міфологією, у поезії Яра Славутича ці
взаємопов'язані образи-символи набувають нового значення. У
цитованій поезії мова йде про бронтозаврове яйце, котре потенційно
містило зародок життя мільйони років тому, але з часом воно
скам'яніло, життєтворна енергія зникла, і тому може трактуватися як
символ мертвої субстанції. Так само сонце у грудні вже не дарує
яскравого світла і тепла, отже, мислиться як позбавлене своїх
споконвічних "життєдайних" властивостей. Це сонце пов'язане із
завмиранням природи, завершенням річного циклу. У багатьох світових
міфологіях можна знайти сюжет викрадення сонця. За даними
В.Войтовича, в міфології українців зима інколи змальовується як
"фантастичний звір, вона їздить на рябій кобилі, краде
Сонце й
блискавку і тримає їх у себе" [2: 190]. Під впливом цього сюжету, а
можливо, під впливом спостережень і настрою в уяві поета виникає
наступна картина:
...Жах мене поймає,
Що ці полярні, в лишаях, кущі
Схололе сонце у тенета зловлять,
Замкнуть під сніг у темну глибину, -
І біля входу стане, мов на чатах,
Нестримний цербер, крижаний мороз [8: 211].
Згасле сонце в аналізованій та деяких інших
поезіях збірки асоціюється з передчуттям кінцесвітності: "зяє крізь
голе гілля Сонця погашена мідь" [8: 212] і вже цілком вражаючий
образ - "гасне сонце - кривава рана" [8: 214].
Аналіз палітри кольорів у збірці
"Завойовники прерій" засвідчує цілком закономірне домінування білої
барви. Її семантика в поезіях Яра Славутича здебільшого залежить від
контексту. Інколи білий може бути нейтральним щодо емоційного
навантаження (колір снігу), як-от у поезії "За Атабаскою намети
білі". Інколи використовуються стійкі словосполучення, як-от: "білий
світ" чи "білі прапори" (як символ безсилості хуртовини перед
молодечим запалом мешканців півночі). Здебільшого ж білий колір несе
негативну семантику: "вітер лягає до ніг білою млою погроз" [3:
212]; відчай, що охоплює ліричного героя, також білий: "Падає, падає
сніг, Всесвіт у савани в'є. Білий, давкий восьминіг Тіло долає
моє..." [3: 213].
Прикметно, що білий колір у низці поезій Яра
Славутича асоціативно пов'язаний з символікою смерті: "біла далеч -
білошатна смерть" [3: 211], "біла далеч - немов труна" [3: 214]
тощо. Такі образні вирішення, по-перше, підкреслюють трактування
зими як символу смерті, завмирання природи; по-друге, така
інтерпретація має свої витоки у міфології різних народів. Білий
колір має кілька символічних значень. В позитивному плані він
сприймається "як символ неторкнутої невинності доісторичного раю,
кінцева мета морально відроджених людей..." [14: 937-938]. Білий
колір символізує чистоту, цноту, мир, світло, невинність і правду
[13: 359]. Разом з тим у символіці кольору присутні "негативні"
конотації: на Сході білий - це колір скорботи [13: 359]. "У
традиційній символіці Китаю білий колір - колір старості, осені,
заходу і нещастя... В Китаї повсюдно білий вважається кольором
скорботи за померлими" [14: 939]. Зв'язок білого кольору з
символікою смерті у слов'янських народів, зокрема в українців,
констатує В.Войтович: "Білий колір пов'язаний з образом смерті. Це
стародавній колір жалоби, коли вдягали покійників у біле і покривали
білим саваном" [12: 472].
Побіжно відволікаючись від символіки
кольорів, зазначимо, що мотив смерті часто зустрічається у поезіях
циклу. Наприклад, у першій: "Десь похований під снігами,/
Вдень конаю, живу вночі" [3: 209]; "Давлять душу вітрів
завої,/ Навівають смертельний тлін" [3: 209]; "Це обмов
яничарський голод / Прагне вбити буття моє" [8: 209]. Мотив
смерті, спроектований на світовідчуття ліричного героя, означає
тугу, скорботу, розпач, спричинені певною екстремальною ситуацією.
Доволі часто мотив смерті пов'язаний і з природними реаліями:
"низькі, безлисті, мертві дерева" [8: 210],
"смертельна тиша" [8: 211], "мерла земля" [8:
212], "Біла далеч немов труна, Устає сухостій
хрестами" [8: 214], "умирає
гілля в льоду, Гасне сонце - кривава рана" [8: 214]. Все
творить атмосферу безнадії, розпачу і смутку.
Поруч білої епізодично з'являються інші
барви:
- срібна чи срібляста: "біловире,
срібляста
буре" [8: 215],
- жовтава: "замерзло жовтаве сонце" [8:
211],
- блакитна: "розкрийся блакитна
безодня" [8: 212], "блакитнополі череси небес" [8: 218],
особливої експресії набуває образ "холоднозора далеч
голуба" [8: 216] - ці "холодні"
кольори підкреслюють загальну картину;
- один раз згадується також зелена
("зеленошатні
далечі Юкону" [8: 218]) та червона у поезії "За
Атабаскою намети білі". На цю поезію звернемо особливу увагу, адже в
ній авторові вдалося досягти живописної картинності зображення на
контрасті білого снігу та яскраво-червоних ягід горобини:
На голих пагонах - багряні рани,
А з них рожева накрапає кров.
І по снігу парує слід рахманний,
Неначе смерті сива корогов [8: 216].
Символіка червоного кольору багатошарова,
зокрема цей колір "вважався агресивним, сповненим життя
і зарядженим
енергією" [15: 944]. Натомість Яр Славутич у своїй поезії акцентує
не вітаїстичне, а танатичне начало: червоний колір - це також колір
витікаючої крові, а тому разом із білим натякає на смерть.
Невипадковий у цьому контексті рядок: "Немов, попливши з вічної
турботи, моє буття кончини досягло" [8: 216]. Таким чином,
контрастні з погляду зорового сприйняття кольори, символізують не
очікувану боротьбу життя і смерті, а, навпаки, підсилюють настрої
смутку і зневіри, що є панівними у поезіях "Північного сяйва".
Разом з тим в окремих поезіях тужливий
настрій змінюється прагненням вистояти, перемогти у двобої з
негодою, як-от в останній поезії триптиха "Падає сніг". Характерна
композиція триптиха, що відображає зміну настроєвих домінант: у
першій поезії лейтмотивним є образ смерті, скорботи; у другій білий
сніг символізує забуття і очищення від пережитого (сніг - "білий
бальзам на рани" [8: 213]); натомість третя презентує перемогу
вітаїстичного над танатичним. Подібні мотиви помічаємо і в триптиху
"Біловир", в якому снігова буря стає символом активності:
О відради снаго білошквала!
Мою спрагу задми,
Щоб
не хлипала - вдало співала
Вагота під
грудьми [8: 215].
Зміна емоційної домінанти помітна на рівні
інтонаційного оформлення: у презентованих творах замість
незакінчених і питальних речень, характерних для "тужливої" лірики,
з'являються окличні інтонації, що підкреслює
волюнтаристично-закличні настрої. Ще однією характерною прикметою
стає те, що всі три поезії "Біловиру" насичені дієсловами наказового
способу (продми, визволяй, задми, пролети, рознеси, розметай), що
також підкреслює перевагу активізму над пасивністю і тугою. І це
цілком закономірно. Мотиви туги і розпачу - своєрідне "intermezzo",
емоційний відступ, породжений розчаруваннями, невдачами, особистими
втратами. Але попри це Яр Славутич залишається поетом-правдоносцем,
котрий свій поетичний талант присвятив справі визволення України.
Тож після подібних "резигнацій" цілком закономірне повернення до
патріотичної суспільно наснаженої поезії у збірці "Живі
смолоскипи".
Містичні мотиви лунають у поезії "Північне
сяйво", де автор спростовує буденні тлумачення і наукові пояснення,
стверджуючи, що північне сяйво - "це потаємна сила Державця
Всесвіту, Землі й людей..." [8: 219]. Загалом цілий цикл з його
мінливістю настроїв, кольорів, мотивів справді нагадує химерні
зблиски північного сяйва. Завершальним його акордом є поезії "Вони
пройшли лункою ряснотою" (1962) та "Що рік, то глибша борозна"
(1972). Ці твори узагальнюють пережите і побачене: перша поезія
відображає гармонійне подружнє життя, що нагадує міф про Філемона і
Бавкиду; у другій посилюються настрої згасання, старіння, життєвий
шлях змальовується сповненим випробувань і втрат. Саме ця поезія дає
відповідь на питання, чи стала Канада нарешті оазою для поета,
кінцевим пунктом його блукань:
Тебе шукав я по світах,
Відради стороно,
Та не
торкнув мандрівний птах
Нірвани щасне дно
[8: 221].
Очевидно, що пошуки оази триватимуть, поет
("полярних пустель пілігрим"!) має йти далі, а кінцем мандрівки для
нього буде лише повернення в Україну.
Підсумовуючи, слід зазначити, що збірка
"Завойовники прерій" яскраво засвідчила зростання поетичної
майстерності Яра Славутича. В.Юрченко цілком справедливо акцентує
увагу на лексичному багатстві творів: "Поет користується
маловживаними, нестертими словами (ненатлий, крин, вагота), у нього
багато слів-новотворів: пратиша, земність, давкий, снажний, біловир,
чорностопець та ін., що збагачують нашу лексику, безліч вдалих
метафор, наприклад, "чорна кров зеленавих прерій" (нафта),
"клекотить українським словом" (Альберта), "перлами небо ридає"
(сніг)..." [10: 227]. Т.Назаренко підкреслює використання різних
засобів поетичної фоніки, що "художньо вірогідно відтворюють
завивання вітрів, снігопаду, шурхіт снігових поземків... Саме під
час створення циклу поет глибше зацікавився звукописом і навіть
почав вивчати французьку вимову для того, щоб дослідити механізм
звукової організації вимови у творчості Поля Верлена" [4: 111].
Відзначимо також багатство строфіки та жанрової палітри, розмаїття
метрики поезій Яра Славутича, що робить її оригінальною і
непересічною не лише в контексті української діаспорної поезії ХХ
століття.
Література
1. Білоус-Гарасевич Л. Улас Самчук //
Білоус-Гарасевич Л. Ми не розлучались з тобою, Україно. Вибране. -
Детройт-Мічіган: Graphe, 1998. - С.130-146.
2. Войтович В. Українська міфологія. - К.:
Либідь, 2002. - 663 с.
3. Євтух В. Українська етнічність у Канаді:
можливості реальностей // Всесвіт. - 1991. - №11. - С.7-12.
4. Запорізький збірник: До 80-річчя Яра
Славутича/ Упор. В.Чабаненко. - Київ, Запоріжжя: Дніпро, 1998. - 326
с.
5. Назаренко Т. Правди потужний спалах:
Поетична творчість Яра Славутича. - К., 1994. - 166 с.
6. Пресич О. Громадянин української мови //
Всесвіт. - 2000. - №3-4. - С.166-175.
7. Самчук У. На твердій землі. -
Вінніпег-Торонто, 1963-1966. - 390 с.
8. Славутич Яр. Поезії та поеми. - Едмонтон:
Славута, 2004. - 660 с.
9. Славутич Яр. Твори: В 5 т. - К.: Дніпро;
Едмонтон: Славута, 1998. - Т.5. - 352 с.
10. Творчість Яра Славутича: дослідження,
статті та рецензії / Упоряд. В.Жила. - Т.2. - К.: Дніпро, Едмонтон:
Славута, 1997. - 912 с.
11. Українська діаспора у світі / Довідник.
- К., 1993.
12. Українська еміграція: Від минувшини до
сьогодення / За ред. Б.Лановика. - Тернопіль: Чарівниця, 1999. - 512
с.
13. Шевченко Т.Г. Кобзар / Вст. стаття
О.Гончара. - К.: Дніпро, 1987. - 639 с.
14. Шейнина Е.Я. Энциклопедия символов.-
М.: АСТ; Харьков: Торсинг, 2006. - 591 с.
15. Энциклопедический словарь символов /
Авт.-сост. Н.А.Истомина. - М.: ООО "Астрель", 2003. - 1056 с.
Ігор Цуркан
(Образ гетьмана
Івана Мазепи
в творчості Яра
Славутича)
Патріотична тематика є домінантною у
творчості Яра Славутича. Поет пише насамперед про те, що турбує та
ятрить його душу, що захоплює в полон його думи й почуття. Переважна
більшість віршів була написана в 40-ві - на початку 50-х років ХХ
ст. На той час можливість побудови вільної української держави
сприймалась певною ілюзією, абсолютно утопічною ідеєю. У колі
емігрантів згасала надія на те, що колись пощастить побачити рідну
землю. Саме тому зрозуміле звернення Яра Славутича до постаті
гетьмана Івана Мазепи, яка стала своєрідним символом нескореності й
вічного прагнення до волі, світлим ідеалом у боротьбі за
незалежність України. Митець прагнув нагадати зневіреним сучасникам,
що вони є нащадками справжніх героїв, спадкоємці їхньої величі,
продовжувачі визвольної боротьби.
Однією з найважливіших сторінок
літературного доробку Яра Славутича є колись утрачена, поновлена
лише частково з пам'яті поема "Мазепа", в якій автором відтворено
трагічні для України часи, останні судомні пориви до свободи. У
поемі митець змалював колоритний образ видатного історичного діяча
Івана Мазепи, котрий керувався ідеєю об'єднання українських земель
під гетьманською владою та був одержимий побудовою європейської
держави, намагався вирвати Україну з лабет царату.
"Изменник, богоотступник, вор... шведа для
того в Украйну призвал, дабы поработить сей малороссийский народ…" -
ці слова з листа російського царя Петра І надовго стали лейтмотивом
не тільки історичних, а й художніх творів, у яких фігурувало ім'я
волелюбного гетьмана.
Іван Мазепа - це єдина постать української
історії, що у світовій літературі та мистецтві здобула таку
популярність, як безсмертні образи Прометея, Фауста, Дон Жуана.
Особистість видатного українського гетьмана привертала увагу
багатьох геніїв. До цієї славної постаті звертались митці різних
епох і країн: поети (Вольтер і Байрон, Брехт і Словацький); малярі
(Вернет, Бодлер, Міє); композитори (Ліст, Чайковський, Неріні,
Придаткевич), які перенесли романтичні пригоди та трагічні події з
його життя на полотно та ноти.
Постать Івана Мазепи у літературі й
мистецтві часто оповита серпанком легенд, загадковості, фантазії,
далека від історичної правди. Чужинців майже не цікавив час, місце,
історичний Мазепа, його боротьба за волю України. Їх більше
приваблювала романтична легенда про нього, на тлі якої вони могли
давати волю своїй фантазії. Образ гетьмана переважно виписаний
відповідно до романтичних канонів: ідеалізований герой, що перемагає
труднощі, палкий коханець, вродливий красень. Тому й Мазепа у цих
творах здебільшого втрачає українські риси, набуває універсального
характеру, втілюючи загальнолюдські прагнення й ідеали.
"Західноєвропейська романтична література,- як зауважує
М.Сивіцький,- створила довкола Мазепи легенду, зробила з нього
тільки перелюбника, бабія, баламута, викрадача чужих жінок. Не
приносили ті прикмети слави героєві, а також і народові, в якому цей
герой був гетьманом, символом останнього пориву до боротьби за
незалежність" [2:206].
Незважаючи на те, що доля гетьмана Івана
Мазепи активно осмислюється у світовому письменстві, з української
літератури його ім'я систематично викорінювалося і за царських
часів, і за радянських. Церковна анафема діяла з однаковою силою і
на тих, хто таврував його як "зрадника" Петра І, і на тих, хто бачив
у спілці з Карлом ХІІ лише позитивні моменти. В українському
письменстві до образу Івана Мазепи зверталися М.Старицький
(роман-дилогія "Молодість Мазепи", "Руїна"), Б.Лепкий (пенталогія
"Мазепа"), Л.Старицька-Черняхівська (драма "Іван Мазепа"),
Г.Хоткевич ("Гетьман Іван Мазепа"), Г.Колісник ("Мазепа-гетьман"),
Роман Іваничук ("Орда") та ін. Але більшість письменників не змогли
уникнути тенденційності в оцінці цієї складної і суперечливої
особистості. Романтична традиція виявилася настільки сильною, що
митці раз у раз поверталися до любовної пригоди гетьмана в юнацькі
та зрілі роки.
На жаль, українські поети явно програють
порівняно із зарубіжними. В умовах царського й радянського устроїв
створення широкого епічного полотна, в якому постать Івана Мазепи
висвітлювалася б у всій своїй величі, було, зрозуміло, неможливим.
Поема В.Сосюри "Мазепа", яка має "глибокі підводні течії" (Юрій
Барабаш) - чи не перша поетична спроба в українській радянській
літературі реабілітувати видатного історичного діяча, зняти з нього
тавро зрадника. Але під тиском сталінської цензури поема фактично
була спотворена і позбавлена національного звучання. В.Сосюра
творить, насамперед, художній образ, а не політичний портрет
гетьмана. "Адже, - за слушним зауваженням Є.Маланюка, - занадто бо
добре ворог (радянська влада - прим. І.Ц.), хоч який дикун, знає, що
з могил виростають нові парості історії і що могили родять месників
великих" [1:203].
Образ гетьмана Мазепи як символ волі й
незалежності створили представники так званої "упівської поезії"
(поетична драма Юрія Липи "Офіра", поема Л.Полтави "Нескінченний
бій" та роман "Тисяча сімсот дев'ять"). Скорбна дата поразки
українсько-шведських військ під Полтавою (1709р.) стала своєрідним
стимулом для авторів у діаспорі. У Канаді з'являються друком поеми
"Мазепа" Микити Мандрики та "Гетьман Іван Мазепа" (Торонто, 1959)
Левка Ромена. Але й вони не стали зразками патріотичної лірики. Як
зазначає у своєму дослідженні "Українська поезія в Канаді" Яр
Славутич, "... прикро, що в них немає ні сюжету, ні тим більше
характерів, хоч усюди - добра мова" [4:70].
У своїх філософських роздумах про трагічну
долю Івана Мазепи поет-історіограф Євген Маланюк чітко сформулював
давню істину: "Вироки історії часто-густо бували помилкові, але
завжди невблаганні. Іще римляни дали на це вічну формулу: vae victis
- горе переможеним!" [1:202]. Будучи переможеним, Іван Мазепа однак
живе в серцях своїх земляків як символ збройної боротьби за волю
України. Доказом цього може слугувати яскрава поетична творчість Яра
Славутича.
Поет, безперечно, міг стати першим і ще
довго залишатися чи не єдиним в українській новітній літературі, хто
б правдиво і повно висвітлив складну, непересічну і суперечливу
постать великого гетьмана, акцентуючи основну увагу на його
державницькій діяльності, національно-визвольній місії, а не
любовних пригодах. На жаль, доля не сприяла цьому: ті уривки, котрі
автор відновив із пам'яті з перебігом літ, а також невеликі
розвідки, написані заново, не дають змоги говорити про задум автора
в цілому. Тому маємо можливість лише зробити їх огляд та побіжно
охарактеризувати окремі фрагменти.
У поезіях "мазепинського циклу" Яр Славутич
прагне дати власне історіософське тлумачення образу уславленого
гетьмана, зосереджуючи увагу передовсім на державотворчих прагненнях
Івана Мазепи. Поет щиро вірить, що "наша віра не вмирає" і "наше
серце оживає", що "по тугім розгоні степу, у вирі гнівному подій
ім'я незламного Мазепи нас поведе в майбутній бій".
У власне "мазепинському циклі" тема "святої
відплати" імперсько-петровській Москві зачинається віршем "Монолог
перед шаблею" (1959), сповненим глибокої віри в краще майбутнє
рідного народу, його світлу щасливу долю. Поет вдало використовує
прийом персоніфікації, коли безмовно холодна річ наділена здатністю
в "гніві зорити" на поновлений край і "царську приймати образу".
Шабля судить і докоряє гетьманові за бездіяльність і потурання
москалям,- аби його гнівна непокірна душа "гартувала відомсту
Москві" за те, що "москалі в Україну несуть неволю":
Поет вірить у судний день національного
зриву і пророкує устами героя поеми: "Та прийде ще кара, зоря
світова, / Година святої відплати, / Коли прогримить за державні
права / Борвій Запорожжя крилатий" [3:157].
Роздумуючи над політичною долею України, Яр
Славутич змальовує фатальну для українського народу битву під
Полтавою. Чутливе серце поета радують "гетьманські стяги", "золота
булава", вимріяна візія героїчного Мазепи. Та раптова зміна підсилює
швидкоплинність і трагізм подій: "На поміч! На поміч!", - волає у
зморі "поранений швед, посланець короля".
Автор довершено змальовує картини завзятої
битви: "І неба, й землі невгамовність невпинна, / Повставши
пекельно, у битві кипить. / Вкривається трупом полтавська долина, /
І меркне у димі полтавська блакить" [3:159].
Поет уміло вплітає в художню канву згадки
про українське геройство минулих часів. У величному ореолі постають
"вої Олега, стрільці Святослава, Богданові лицарі, зрослі з біди..."
[3:160].
Яр Славутич послідовно дотримується
історичних фактів про перевагу в чисельності, артилерії та в
постачанні армії Петра. Тому поет каже: "Велика звитяга, та війська
не досить. / Навали п'ятьох не здолає один. / І шведи здаються, і
жалі голосить / Дніпра голубого зажурений плин" [3:160].
У поезії Яра Славутича простежуються яскраві
паралелі до "Слова о полку Ігоревім", особливо в тих його текстових
масивах, що стосуються поетизації природи. Початку походу відповідає
радісна картина: "І славу навколо співає трава", "і в ноги лягають
степи неозорі, привітно лунають байраки здаля..." [3:159]. Свій гнів
на Москву "вихлюповують ріки, відомсту на неї виносять балки"
[3:159].
Митець поетично описує участь у поході
"Дніпра голубого": "Він тужно тече, багряніючи кров'ю, / Гойдає
журбу січових корогов / І з ніг короля обмиває з любов'ю /Пролиту в
бою, запорошену кров" [3:160].
Знову впадають в око поетичні ремінісценції
"Слова" про Ігорів похід: "І дальні дзвіниці ридають в одчаї, / І в
жалощах никнуть і поле, і сад. / І, зором шугаючи в далі безкраї, /
Мазепа вельможно відходить назад" [3:160].
У простих словах "Заповіту Мазепи" (1941)
автор передає весь трагізм сцени, коли "у хаті вбогої Молдови...
старий Мазепа умирав". Саме у цьому вірші, поет максимально
наближається до духу й смислу історичної діяльності гетьмана -
мудрого державотворця:
Під пануванням лихоліття
Я боронив козацьких прав
І всенародної просвіти
По школах щиро пильнував,
Щоб Край - окрадений Москвою -
До волі, світлої мети
Під золотою булавою,
Як за Богданом, повести [3:161].
Для всебічного змалювання образу Івана
Мазепи Яр Славутич репрезентує свого героя в різних іпостасях. На
відміну від своїх попередників, він намагається змоделювати образ
гетьмана рельєфно, багатоаспектно, глибинно.
Останні слова, що злітають з уст Мазепи,
звернені до нащадків і звучать як заповіт-наказ: "На слугування
Україні / Своє життя, свої думки, / Душі буяння, гнів палкий,- / Усе
віддати ви повинні..." [3:161].
Дві свічі у головах гетьмана, що "палали
владно, як багаття, немов незгашене завзяття в полтавській битві на
степах" символізують невмирущу ідею визвольної боротьби.
Чільне місце в поемі посідає і любовна
колізія - інтимні стосунки Івана Мазепи з Мотрею. Про це свідчить,
зокрема, ніжно-поетичний "Дует Мазепи й Мотрі" (1949). Кохання
літнього гетьмана до юної Кочубеївни для Яра Славутича - романтична
історія про щирі непідробні почуття, що здатні творити дива,
надихати людину на безсмертні подвиги. Митець досконало вивчив
історію цього кохання, дослідивши поетичний спадок гетьмана і його
епістолярій та інші джерела. Поета зачаровує цнотливість, глибока
шляхетність цього кохання, чого не зрозуміли чи не хотіли побачити
ні Байрон, ні Пушкін. Яр Славутич не робить з гетьмана зрадника, не
зводить кохання літньої людини до донжуанства, намагається показати
складність і багатогранність людського характеру.
Незаперечним залишається той факт, що листи
Івана Мазепи до Мотрі надихнули Яра Славутича на створення
високопоетичних рядків, у яких стільки щирих почуттів: "І я душею
воскрешаю, / І я в життя пірнаю знов. / Моя кохана, мій розмаю, / В
моїй душі кипить любов!" [3:158]
Мотря в поемі - жінка гідна любові великої
людини. Особисте у долі героїв переплітається з громадським. Кохання
до Івана Мазепи в душі дівчини зливається з любов'ю до України, і
тому вона стає символом боротьби за визволення.
Оригінальні фрагменти з поеми "Мазепа" поет
закінчує кантатою "Слава Мазепі" (1943; 1959), що складається з
трьох частин. У цій поезії Яр Славутич величає Івана Мазепу
"батьком" українського народу, називає "велемудрим гетьманом" і
воздає йому всенародну славу: "Слава тобі, велемудрий гетьмане, /
Шана й доземний уклін! / Батьківське слово твоє полум'яне / Кличе до
бою - як дзвін" [3:163].
Своєрідною тугою пройнята друга частина
кантати, що звучить жалібно, мов похоронний реквієм:
Спадають круки з високости,
Чайки ридають із долин.
Там, де лягли козацькі кості,
Шумить зажурений полин [3:164].
Однак, десь із глибин душі несподіваним
резонансом звучить оптимістична нота: "Та наша віра не вмирає, / Та
наше серце ожива, / Бо ще на простори безкраї, / Як сонце, блисне
булава" [3:164].
У третій частині кантати автор вдається до
поетичних повторів, аби акцентувати читацьку увагу на провідному
мотивові твору: "Вперед! Пробивайся щосили / На рідні козацькі
степи, / Розриті Москвою могили / Московською кров'ю кропи!"
[3:164].
Патріотизм поета невимушений, автентичний
для його світосприйняття, тому так органічно поєднуються у його
творчості визвольні мотиви з історіософічними нотками, з
медитативністю і філософічністю. Саме таким символом української
нескореності й державницьких змагань виступає в поезіях Яра
Славутича образ Івана Мазепи. Трагедія гетьмана для поета не
особиста, це трагедія і поразка національна.
Література
1. Маланюк Є. Illustrissimus Dominus Mazepa
(Тло і постать) // Маланюк Є. Книга спостережень: У 2 т.- Торонто:
Гомін України. - Т.2. - С.207-228.
2. Сивіцький М.К. Богдан Лепкий. - К.:
Дніпро, 1993.
3. Славутич Яр. Твори: У 5 т. - К.: Дніпро;
Едмонтон: Славута, 1998. - Т.1. - 469 с.
4. Славутич Яр. Українська поезія в Канаді
(критичний огляд) // Славутич Яр. Твори: У 5 т. - К.: Дніпро;
Едмонтон: Славута, 1998. - Т.4. - С.34-123.
Павло Параскевич
Олесь Гончар у
зв'язках з українською діаспорою та зарубіжним світом
На життєвих і творчих перехрестях Олеся
Гончара було чимало подорожей, зустрічей, бесід з багатьма відомими
борцями за мир і прогрес, керівниками держав і рядовими учасниками
різних зарубіжних громадських, літературних і політичних
організацій. Він залишив окремі публіцистичні, літературні статті,
нариси, есе про ці зустрічі, думки про багатьох державних керівників
різних континентів і країн, письменників і літературний процес. Про
це ж ідеться також у листах і щоденникових записах.
Знайомства відбувалися у зарубіжних країнах
і на батьківщині на найвищих форумах, з'їздах, у складі
дипломатичних і парламентських делегацій (на ювілейній сесії
Генеральної Асамблеї ООН, 1950 в Америці, на відкритті семінару ООН
з обговорення багатосторонніх заходів зміцнення довір'я і
відвернення війни, 1989 в Києві, на Форумі Миру, 1979 в Парижі, на
з'їздах письменницьких організацій та зустрічах з письменниками
Японії, Словаччини, Китаю, Польщі, Італії, США, Канади… Такі
зустрічі були з Індірою Ганді (1982), і Го Мо Жо (1950), матір'ю
Терезою (1987) і Фіделем Кастро (1963), Джоном Стейнбеком (1963),
Робертом Фростом і Карлом Сендбергом (Фроста він називає
"проникливим психологом, який з таким почуттям відтворив колись
смерть наймита на фермі, передав біль хлопчика, якому сталева пилка
розтинає руку на лісопилці", а про американця шведського походження
Сендберга пише, що "у молодості видно був людиною буйного
темпераменту, він, здається, раніше за інших американських поетів
став знаним у нас на Україні", чия "оптимістична, бадьора,
уїтменівської сили й розмаху поезія багато літ була на устах у
трудової Америки" (стаття "Сини Америки", інша назва "Крізь залізну
завісу", 1955-1991); з Джеймсом Олдріджем (1981) і Ж.П.Сартром
(1961, Київ); Назимом Хікметом (1954) і Ярославом Івашкевичем
(1979), Габріелем Маркесом, Захарієм Станку, співаком Полем
Робсоном…, як і багатьма іншими відомими людьми.
Його перу належить низка статей, нарисів,
есе про ці подорожі, зустрічі з представниками багатьох зарубіжних
країн. Назву деякі з них: "Китай зблизька" (1951), "Нариси про
Чехословаччину" (1950), "Японські етюди", "Читаючи японського
автора" (1969), "Атлантична ніч" (1955), "Берег його дитинства"
(1963), "На землі Камоенса" (1985), "Тагор приходить на Україну"
(1990), "Відкриття Альберти" (1992), "Невигадана новела життя"
(1995, про Ю.Шереха).
Із листа до Л.Рудницького від 27 липня 1993
р. дізнаємось, що О.Гончар тричі бував в Америці (в 1950 в складі
делегації на ювілейній сесії Генеральної Асамблеї ООН, враження від
неї до певної міри відтворені у повісті "Спогад про океан"; удруге -
в складі письменницької організації разом з Л.Леоновим та М.Аеузовим
у 1958-му році, як гості Держдепартаменту. Побував у багатьох
штатах, мав зустрічі у Гарварді і в Колумбійському університеті,
відвідав бібліотеку Конгресу. Тоді ж познайомився з Р.Фростом та
К.Сендбергом; втретє був у Нью-Йорку в 1973 р. ще на одній сесії
ООН, мав щастя відвідати Філадельфію, враження від неї можна знайти
у "Твоїй зорі".
Є у нотатках О.Гончара за 1991 рік такі
вагомі слова: "Як таки багато випало на мою долю! Скільки добрих
людей зустрічалось на життєвому шляху, даровано щастя творчості.
Чисте й щире моє почуття вдячності Покровителеві Небесному і
Пречистій Богоматері заступниці війська Запорізького". Він мріяв
навіть написати книгу "Людське" про людей, які зустрічались у його
житті. Але задум не звершився. Можна лише пошкодувати.
В останні роки зав'язались дружні й теплі
взаємини О.Гончара з багатьма представниками зарубіжжя: на Україні і
в нього вдома побували К.Сендберг, Д.Стейнбек, Л.Рудницький,
П.Саварин, Джейм Мейс та багато інших. Ось як згадує він у
"Щоденниках" про своє нелегке життя і про зустріч і прийом удома
подружжя Стейнбеків: "Якийсь знавець пише про мене "…весь час
перебував на вершині системи"… Так це декому уявляється. А хто ж був
для цієї "системи" упродовж десяти літ білою вороною? За чиїм життям
постійно стежив, мабуть, цілий взвод донощиків-сексотів? На кого
пашіли злобою ватченки, грушецькі та щербицькі, домагаючись санкцій
на Політбюро, вважаючи, що "его пора сажать", вічне підслуховування
телефонних розмов, вічний піднадзорний - нічого собі, "на вершині
системи"… Ворогам не побажаю такого "комфорту".
Коли ми приймали дома Стейнбека та його
дружину, в квартиру непрохано, нахабно набилося повнісінько
сексотні, ціла зграя "соцреалістів" в "штатском" очей не зводили,
дуже видно, кортіло їм не пропустить моменту, коли Стейнбек буде
мене "вербувати". Вкрали зі стола навіть "Грона гніву", підписані
ним, - книжка так і не знайшлася… А що викоювала зі мною цензура,
звичайно, за вказівкою зверху! Навіть нещасного "Кресафта" чверть
віку не пускали до друку. Таке-то було життя "на вершині" [8:
358].
Подружжю Стейнбеків показали тоді Київ,
Володимирську гірку, місце, де був Михайлівський Золотоверхий, і
відвідали музей Тараса Шевченка. "Як не дивно, а гість наш,
здається, нічого не знав раніше про існування Кобзаря, вражений він,
у крайньому потрясінні відкрив для себе генія України, велич його
багатостраждального життя. Ось він сидить, змучений, згорблений, в
останній з музейних кімнат і плачучи слухає Тарасів "Заповіт" [5:
238].
Популярність О.Гончара помітно зростала і в
Західному світі. Його запрошують узяти участь у конференціях,
присвячених його творчості у Вашингтоні та Філадельфії (жовтень 1990
р.). Він не мав змоги взяти участь у них і надіслав організаторам
"Привітання учасникам наукових конференцій" від 08.10.1990 р., в
якому висловив "глибоку вдячність за виявлену йому честь і
братерські почуття доповідачам і учасникам конференції, зокрема
Науковому товариству ім. Шевченка, особливо Голові товариства пану
Ярославові Падоху та науковому секретареві Товариства пану Леонідові
Рудницькому, чию доброзичливу енергію та ініціативність відчуваю
навіть із відстані, бувши до того ж певним, що виявлена вами висока
увага адресується не тільки мені, але і всьому нашому письменству".
Як наголосив далі митець, "події останнього часу ще раз засвідчують,
яка величезна роля належить українській діаспорі у зближенні й
розвитку рідної культури. Ми дорожимо вашою підтримкою, для нас
відрадною є та реальність, що діаспора явила світові насправді
феноменальну силу й незнищимість українського характеру, винятковий
творчий потенціал української нації" [5: 374].
Наукове товариство ім. Шевченка (США)
присвятило цілу сесію гончаревому життю і творчості, пізніше того ж
таки місяця відбулася ще одна конференція в університеті Ла Саль
(Філадельфія), присвячена окремо романові "Собор".
У виступі "Будьмо на висоті" на відкритті
Конгресу інтелігенції України 14 вересня 1991 р. О.Гончар
підкреслював: "Нині з допомогою нашої роботящої діаспори, досягнувши
підтримки демократичної інтелігенції близьких і дальших країн, маємо
відкрити світові Україну реально існуючу талановиту, красиву націю з
її культурою, здатну духовно і економічно інтегруватись в
європейське життя" [5: 379].
Думка про роль культури, мистецтва,
літератури в духовному житті народу, в зміцненні дружби й миру між
народами проходить і в звертанні "До португальських друзів" (1989).
"Мабуть, ніщо, крім мистецтва і літератури не здатне з такою
емоційною силою зближувати народи, відкривати їм душі один одного,
являючи їх у найбільш істинному, справді глибинному. Саме в цьому
вбачається мені унікальна гуманістична місія художнього твору
митця!" [5: 305].
О.Гончар перечитує твори письменників
діаспори, захоплюється їхніми досягненнями й успіхами, відкриває для
себе Василя Барку, Івана Багряного, Уласа Самчука, Докію Гуменну… У
щоденникових записах читаємо: "23.06.91. Не знаю, чому наші
літературні судді так мало говорять про Багряного? Адже він вище
Хвильового, вище багатьох! А життя яке! Джек Лондон міг би
позаздрити. "Сад Гетсиманський" і "Тигролови" це ж європейська
література першокласна... Яка несправедливість. Треба все зробити,
щоб широко відкрити його Україні, на Багряному, на його мужності має
формуватись українська молодь! А яка в ньому вітальна сила, який
життєлюб". [8: 302]. І він робить чимало для того, щоб його знали і
він був доступний українському читачеві.
У 1992 р. митець був посмертно удостоєний
Державної (нині Національної) премії ім. Т.Шевченка. Газета
"Літературна Україна" у числі від 26 лютого 1992 року так передає
Гончареве захоплення як тодішнього голови комітету з премії ім.
Т.Шевченка: "У галузі художньої літератури премії посмертно
удостоєно й видатних українських письменників Б.Антоненка-Давидовича
та Івана Багряного - славетного нашого письменника, який став до
того ж першим лауреатом Шевченківської премії з-поміж української
діаспори. Подиву гідна велична постать цього високоталановитого
автора, чиї твори тільки зараз повертаються до українського читача.
Відзначені премією його романи "Сад Гетсиманський" і "Тигролови" -
це художньо-історичний вирок жахливій тоталітарній системі,
дикунській імперії зла, яка морально калічила людину і фізично
знищувала її. Прикро і сумно, що доводиться з великим запізненням
пошановувати справді гідних шани митців, які упродовж нелегкого
життя чесною творчою працею допомагали рідній Україні виборювати
державність".
У щоденниковому записі від 19.09.[19]94 він
згадує про першу зустріч із романом В.Барки "Жовтий князь", його
значення і про презентацію хрестоматії "Українське слово", до якої
увійшов названий твір. "Читаю Барку. Це той "Жовтий князь", що я
його колись потайки читав цілу ніч, діставши завдяки протекції це
крамольне чтиво, - його мені, делегатові в ООН, видали під суворим
секретом із дозволу Шевеля - міністра на кілька годин, лише до
ранку. Зараз читаю "Князя" в Хрестоматії літератури ХХ віку, виданій
вільно в Києві (позавчора була презентація). В чомусь, можливо, ми
були сильніші за Барку, але про голод так, як він, із нас не написав
ніхто. Щось путнє на цю тему було в моїй першій повісті, яку за
порадою старших довелось у 37-му самому знищити (щоб самого не
знищили) і від якої щось уже - геть жалюгідне, до невпізнання
знівечене - Малишко пізніше опублікував у ж. "М[молодий]
б[ільшовик]" в 1941-му.
Поезія Барки вражає. Оце той "авангард" у
порівнюванні з яким, "неоавангардисти" просто ніщо. А все тому, що
Барка віруючий. Йому допомагає Бог. Іноді й мені допомагає небо. І
на фронті і пізніше… Хоча зі здоров'ям складно і майже ніде тепер не
буваю, але на презентації "Українського слова" ми з Валею вирішили
таки бути. Бо ж сталась подія національної ваги! Ідуть вперше до
читачів три томи Хрестоматії, справді золоті томи єднання
письменників діаспори і письменників материкової України. На жаль,
державні мужі не оцінили того, що сталося. Ніхто не прийшов. Та
обійшлося без них" [8: 545].
Варта уваги й така думка О.Гончара про
літературу діаспорну й материкову від 11.08.1993: "Ось ті, хто
найбільше вчора ганив діаспору, сьогодні перші розбивають лоби в
поклонах перед нею. Заслуги діаспори, особливо в науці, в збереженні
національних цінностей, справді величезні. А от коли інститутські
флюгери протиставляють діаспорну творчість всьому, що творилося тут,
в Україні, то хіба можна з цим погодитись?! Ніби й не було в
діаспорі своїх графоманів, кон'юнктурників, все, що писалося там -
самі вершини, а що творилося тут - нічого, мовляв не варте. А
геніїв, рівних Тичині й Довженку, все ж таки там не з'явилося!
Багряний, Теліга, Орест і Ольжич, Юрій Липа - це справді великі
набутки, як і Олесь, Винниченко (надто ранній), але для чого їх
протиставляти Рильському чи Григорові Тютюнникові або В.Землякові,
чи Ф.Роговому? Не протиставляти треба, а єднати все достойне в
сильну велику національну літературу - ось що треба Україні" [8:
482].
Двічі висували О.Гончара на здобуття
Нобелівської премії в 1989 і 1994 рр. Ось його роздум з цього
приводу: "02.02.1994 Інститут літератури подає автора "Собору" на
Нобелівську. Це вдруге робиться подання (після діаспори). Ставлюсь
до цього спокійно. Скоріш усього, й цього разу все кінчиться
безрезультатно. Для потомків Карла ХII Україна - далека й незнана.
Інакше чому б не бути серед нобелівців Іванові Франкові, або Тичині
(ранньому), або ж Іванові Багряному? Було б це справедливо. Було б"
[8: 510-511]. Як відомо, на Нобелівську премію висувались також і
У.Самчук, М.Бажан, В.Стус. Але Україна з різних причин залишилася
без нобелівських лауреатів.
Про І.Багряного, У.Самчука, І.Оглоблина, їх
стійкість свідчить запис від 16.07.1994: "Знаю, як усе складно було,
як важно було ухилятись, але ж тільки уявити, що зробила б Москва,
якби в її пазурі попалися Багряний, чи Самчук, чи професор Оглоблин,
не кажучи вже про лідерів УПА. Ні, є речі, на які згоджуватись не
можна було ні за яких умов, хай би як сідали тобі на голову всі їхні
вишенські та мануїльські" [8: 587].
Тепло згадує О.Гончар про ще одну приємну
зустріч у записі від 10.10.1993: "Був гостем у нас у Кончі Джеймс
Мейс, американський професор, один із тих, хто організував у
Вашингтоні сенатські слухання по голодомору (опубліковано три
великих томи тих найжахливіших свідчень, - я назвав їх "чорною
Іліадою ХХ віку"), Мейс - американець у 14-му коліні, веде свій
родовід від індійських племен - може тому й переймався таким
співчуттям до України, посвятив себе дослідженню найбільших з наших
трагедій… Я подякував йому від нас усіх" [8: 489].
Багато тут й інших записів, оцінок, думок
про представників діаспори. Іноді зустрічаються й насторожені, й
навіть негативні думки про деяких із них, зокрема про І.Кошелівця,
Ю.Шереха, не погоджується він з оцінками України в поезії
Є.Маланюка.
Знаменною подією у житті О.Гончара останніх
літ було відвідання Канади на запрошення вчених Альбертського
університету у зв'язку з присудженням йому почесного звання доктора
літератури в 1992 році.
Про це розповідається у цікавих спогадах
Леоніда Рудницького "Твердиня", Петра Саварина "Олесь Гончар -
доктор Альбертського університету, або 10-денна подорож у казку",
Валентини Муравецької "Пам'ятна зустріч", Стівена Патриляка "Олесь
Гончар: сприйняття його творчості в англомовному світі",
опублікованих у книзі "Вінок пам'яті Олеся Гончара".
В офіційному представленні О.Гончара під час
вшанування П.Саварин відмітив заслуги Олеся Гончара "не лише як
письменника, а як людини, яка під час найтемніших декад сталінського
режиму ніколи не губила своєї віри у свободу і людську гідність і
постійно виявляла свою зневагу і спротив до всякого насильства,
тиранії і дискримінації", і закінчив його такими словами: "Я
представляю вам, пані і панове, духовного батька незалежної України,
пана Олеся Гончара" [1: 187].
Леонід Рудницький вважає, "щоб оцінити
справжню велич Олеся Гончара, потрібно взяти до уваги не тільки його
романи й оповідання, не лише промови й статті, але в цілому вплив
його могутньої особистості на розвиток культури в Україні, а також
на літературу, мистецтво, політику країни. Людина нездоланного духу
і високорозвиненого почуття обов'язку, О.Гончар завжди усвідомлював
відповідальність нині сущих перед майбутніми поколіннями. Понад усе
О.Гончар був чесною і справедливою людиною, якій вдалося зберегти
глибоке відчуття особистої цілісності у тяжкі й небезпечні часи" [1:
205].
Стівен Патриляк вважає, що "творчість
О.Гончара в англомовному світі недооцінена. Я дійшов висновку:
проблему недостатнього "інтересу" до автора слід розглядати не з
точки зору прийняття (чи неприйняття) його англомовними читачами, а
скоріше з точки зору недостатньої обізнаності того ж читача з
літературними досягненнями письменника" [1: 202].
Високо оцінює творчість О.Гончара індійський
письменник і перекладач Нагуркані Мухаммеду Шеріф: "Я переконаний,
що твори Олеся Гончара переступлять засніжені Гімалаї, органічно
увійдуть в індійську літературу, як увійшли твори вашого славетного
Кобзаря" [10: 616].
Олесь Гончар тепло розповів про свою подорож
до Канади у статті "Відкриття Альберти", вперше опублікованій в
"Літературній Україні" (1992, 9 липня). Він захоплюється Едмонтоном
("Едмонтон - це свято душі, це свято доброти і світла", "У розливах
світла купається вся Альберта"), Скелястими горами, а найбільше ж
чудовими людьми, які розкрилися перед ним. "Хіба не пора відкрити і
читачам України Докію Гуменну та її багаторічну творчість?" -
запитує письменник. О.Гончар захоплений творчістю Юрія Клинового
(сина В.Стефаника), його книгою блискучої есеїстики "Моїм синам,
всім приятелям", згадує його "монументальний том праці, глибоких
роздумів про творчість Леся Мартовича, Григорія Косинки, Тодося
Осьмачки, Олени Теліги, Бориса Антоненка-Давидовича, Миколи Куліша,
Олекси Слісаренка, Василя Чапленка, Василя Барки, Остапа
Тарнавського, чия творчість стала об'єктом вдумливих, проникливих
досліджень, котрі істотно могли б збагатити українське
літературознавство". Своїм власним стилем, незалежністю думки,
Стефаник-молодший, найдостойнішим чином виповнив свій синівський
обов'язок, значною мірою розширивши дотеперішні уявлення про
справжні масштаби творчості й епістолярно-філософської спадщини
"покутського майстра" [3: 391-392].
Згадує О.Гончар і "нещодавно видану
"Сучасністю" грунтовну монографію "Експресіонізм у творчості Василя
Стефаника", автором якої виступає Олександр Черненко - "відомий
науковець і громадський діяч в Едмонтоні", а також Богдана
Кравченка, під чиєю орудою видається найповніша і - хочеться
сподіватись - найдосконаліша багатотомна Українська Енциклопедія
англійською мовою" [2].
Що ж відкрив для себе у цій гостинній
Альберті, в її тисячокілометрових надокеанних Скелястих горах? -
підсумовує О.Гончар, і дає гранично чітку відповідь, якою й
закінчується стаття, що її назвав П.Саварин "Одою до Альберти".
"Відкрив елементарну, але таку важливу й дорогу для тебе істину:
людям можна - можна! - жити між собою по-людському! Відкрив, зміцнив
у собі почуття надії, що й люди твоєї землі, прийдешні завтрашні
покоління житимуть колись таки краще. Тільки ж для цього, як усі ми
- надто молоді сили нації маємо дорожити тим, що здобуто: свободою,
незалежністю. Маємо відкинути геть взаємовиснажливі провінційні
амбітності; виробити і в собі імунітет проти будь-якого нахилу до
розбрату і чвар, бо небезпеки саме звідти підстерігають нашу
державність.
Згуртувавшись, люди всіх поколінь, і сиві, і
юні, маємо в поті чола щодень трудитися для неї, для України. Бо це
означатиме ж - і для всього людства" [2].
Не раз він згадує про цю приємну подорож і в
листах: "Поїздку в Едмонтон, надто в Скелясті гори, ми згадуємо як
подорож у казку, а подібних казок не так уже й багато", - читаємо в
листі від 02.07.1992 р., а в іншому, від 20.07 того ж року, ще одне
захоплене визнання: "Ми ще й досі Альбертою переповнені, її людьми,
її шляхами, її Скелястими горами" [1: 196].
Заокеанським букетом найніжніших квітів
лягли у вінок слави оці слова: "Бо хоч він і умер, але ім'я його і
твори житимуть вічно поруч таких велетнів слова і духа, як Шевченко,
Франко, Українка, і їм подібних, на які так багата наша нарешті
вільна нація. Відтепер "його зоря" світитиме з небес вічності", -
так закінчується спомин доктора П.Саварина.
У щоденникових записах, як і в листах
письменника, чимало коротких, але вагомих заміток про зустрічі у
себе вдома з шановними канадцями та іншими представниками зарубіжжя,
як, наприклад, з художнім керівником і диригентом капели бандуристів
ім. Шевченка В.Колесником, з дружиною, з сином професора Лабунька,
який просив допомогти влаштуватись на роботу в Україні, або й такий:
"24.05.1992 Яр Славутич подарував свої поезії, з них дізнаюсь, що
його дружину з немовлям на руках німці спалили у лісовій хаті разом
з іншими чернігівцями-поліщуками" [8: 431].
Подорожі ці, як і інші, зустрічі з цікавими і
добрими людьми викликали захоплення, народжували взаємну повагу,
приязнь, любов, будували мости єднання й дружби між народами, людьми
доброї волі та їх культурами й літературами зокрема, в цьому їх
неперехідне значення.
Література
1. Вінок пам'яті Олеся Гончара. - К.: Укр.
письменник, 1997. - 459 с.
2. Гончар О. Відкриття Альберти // Літ.
Україна. - 1992. - 9 липня.
3. Гончар О. Письменницькі роздуми. - К.:
Дніпро, 1980. - 314 с.
4. Гончар О. Про наше письменство. - К.:
Рад. письменник, 1972. - 355 с.
5. Гончар О. Чим живемо. - К.: Укр.
письменник, 1992. - 406 с.
6. Гончар О. Щоденники. - К.: Веселка, 2002.
- Т. 1. - 455 с.
7. Гончар О. Щоденники. - К.: Веселка, 2003.
- Т. 2. - 455 с.
8. Гончар О. Щоденники. - К.: Веселка, 2004.
- Т. 3. - 605 с.
9. Про Олеся Гончара. - К.: Рад. письменник,
1978. - 432 с.
10. Слово про Олеся Гончара. - К.: Укр.
письменник, 1997. - 453 с.
11. Рудницький Л. Олесь Гончар і українська
діаспора // Слово і час. - 1993. - № 4-5. - С.68.
12. То звідки ж взялася "звізда полин"? //
Літ. Україна. - 1987. - 7 жовт.
|
|
