|
НАШ
ЛІТОПИС
Ірина Стамплевська
Урочисте привітання славного тавричанина,
самобутнього поета відбулося у стінах Херсонського державного
університету. Наш заклад приймав свого шанованого випускника
Анатолія Кичинського. Своєрідний, високопоцінований у сфері
літературотворчості митець словоообразу цього року удостоєний
почесного визнання Комітетом національної премії ім. Т.Шевченка.
Поет приймав поздоровлення від друзів і колег: письменника
М.І.Братана, ректора ХДУ Ю.І.Бєляєва, голови обласної письменницької
організації В.С.Загороднюка, голови Комітету національної премії ім.
Т.Шевченка Р.М.Лубківського, від викладачів і директора Інституту
філології та журналістики В.П.Олексенка та його студентів. Майже всі
факультети нашого університету прийшли висловити свою радість за
Анатолія.
Микола Братан розпочав свою промову з рядків
Ліни Костенко: "Поезія - це завжди неповторність, якийсь безсмертний
дотик до душі", що стало промовистим епіграфом до всього свята.
Микола Іванович із захватом і щирою повагою розповідав про Анатолія
Кичинського. Особливо вразила гостей свята історія про те, як кілька
років тому, перебуваючи в Австралії, Микола Іванович почув рідні
переспіви по радіо - пісню "На відстані сльози" на слова
херсонського поета Анатолія Кичинського. Що може бути приємнішим у
далекій, нехай і привітній, але чужій країні?! Після розповіді
М.Братана усіх захопила влада музики і співу ансамблю
"Славутянка". 
Ректор Херсонського державного університету
висловив теплі привітання пану Анатолієві. "Він ніколи не був
заангажований - ні ідеологічно, ні фінансово. Ніким і нічим", -
ділився своїми переконаннями Юрій Іванович. З паном ректором справді
можна погодитись і у тому, що ніякий навчальний заклад не зміг би
дати Анатолію Кичинському те, що йому дали Творець і Батьківщина.
Голова обласної письменницької організації
В.С.Загороднюк присвятив лауреатові власні поетичні рядки, що дуже
його зворушило.
Захищати національні надбання у галузі
літератури закликав усіх присутніх голова Комітету національної
премії ім. Т.Шевченка Р.М.Лубківський.
Квіти і добрі побажання нових досягнень у
літературній творчості дарували у цей день визначному поетові
Анатолію Кичинському.
Вадим Лубчак
У другій декаді червня 2006 року Літературна
студія імені Василя Вишиваного Херсонського державного університету
провела ювілейний вечір, присвячений 100-річчю від дня народження
великої доньки українського народу, "поетки з Божої ласки" (Ю.Бойко)
- Олени Іванівни Теліги (Шовгеневої).
Власне, вся Україна святкувала офіційно цю
дату 21 липня, коли й народилася письменниця. Проте літстудійці
дозволили собі згадати "незлим тихим словом" Олену Телігу трохи
раніше. Дійство було зорієнтоване на студентську молодь, у якої в
червні закінчувалася сесія і розпочиналися літні вакації. 
Ведучі ознайомили аудиторію з непростим
життєвим шляхом "хіба першої поетки після Лесі Українки" (Д.Донцов),
а інші учасники протягом вечора декламували поезії як самої
ювілярки, так і тих, що писали про неї та її золоті сліди в історії
нашого народу, його визвольних змагань і державницьких замірів.
Згадавши про знайомство Олени Іванівни зі
своїм майбутнім чоловіком Михайлом Телігою, студентка Олена Петренко
емоційно й натхненно презентувала вірш "Чоловікові", від чого всі
слухачі були в неабиякому захваті.
Коли ж ведучі закцентували увагу аудиторії
на громадських і мистецьких позиціях поетеси, пролунав вірш "Я руці,
що била, - не пробачу" у виконанні члена літстудії Наталі Маховик,
яка передала гостре відчуття своєї гідності жінкою-героїнею.
Далі мова велась про настанови Олени Теліги
в різних царинах, адресовані сучасникам. Ішлося про
безкомпромісність і принциповість в обстоюванні національних
ідеалів. А відтак прозвучав вірш "Сучасникам" у виконанні Тетяни
Лісової.
Краще зрозуміти Олену Телігу як людину і
громадського діяча допомагають її листи, публіцистичні виступи та
статті, а тому не обійшлося на вечорі і без образу самої поетеси,
який вдало відтворила студентка Ганна Поліщук. Виконавиця зачитувала
уривки з листів, від першої особи ділилася роздумами і
спостереженнями письменниці.
Відомого літературознавця і критика Дмитра
Донцова з його схвальними відгуками про О.Телігу зіграв
студент-філолог Сергій Федоров.
Під завісу ювілейного дійства Вікторія
Щербаченко продекламувала, наче проспівала, незабутню "Вечірню
пісню" поетеси. А ведучі звернули увагу на останні факти з
полум'яного життя Олени Теліги, її героїчну смерть як діячки
Організації українських націоналістів і керівника Спілки
письменників від рук гітлерівців. Прозвучали слова з напису,
залишеного на одній зі стін гестапівської камери-катівні: "Тут
сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга...".
Біля портрета української подвижниці було
запалено поминальну свічку. Студентська молодь мала можливість
ознайомитися з книжковою виставкою, присвяченою життю і творчості
Олени Теліги.
По завершенні вечора слухачі підходили й
щиро дякували організаторам за те, що відкрили для них малознані
досі відомості про чарівну жінку і пророчицю, яка в свою темну епоху
била на сполох, будила націю до гідності й самоповаги.
Ірина Стамплевська
(про Єфремовські читання
в Херсонському державному університеті)
Указ Президента України від 15 червня 2006
року зобов'язав Міністерство освіти і науки вжити заходів щодо
вшанування пам'яті визначного громадського й культурного діяча,
славетного критика, публіциста, літературознавця, письменника,
мемуариста Сергія Олександровича Єфремова (1876-1938), серед яких
вивчення та популяризація його доробку, осмислення ролі цього
подвижника у відродженні Української Держави, її науки, освіти,
красного письменства. 
Однак слід відзначити, що на Херсонщині ця
епохальна постать "засвітилась" ще в другій половині 80-х років - на
хвилі процесів демократизації. Викладачі та студенти Херсонського
державного університету виявляли посилений інтерес до публікацій
критика в періодиці, а згодом отримали можливість прилучитися до
спадщини С.Єфремова завдяки надісланому з Мюнхена, з Українського
Вільного Університету, двохтомного видання знаменитої "Історії
українського письменства" (1989). Пізніше книгозбірня університету
та бібліотечка кафедри українського літературознавства поповнилися
іншими джерелами, що розширювали уявлення про цього вченого - автора
кількох тисяч праць (!).
Викладачі ХДУ брали участь у Всеукраїнських
наукових конференціях, присвячених С.Єфремову та Розстріляному
Відродженню, зокрема в Черкаському державному педагогічному
інституті (тепер Національному університеті імені Богдана
Хмельницького). Нині такі наукові форуми набули міжнародного
статусу.
І ось нарешті вшанування пам'яті С.Єфремова
отримало загальнодержавний статус, згідно з Указом Президента
України В.Ющенка.
Нещодавно і в нашому Інституті філології та
журналістики ХДУ відбулась небуденна подія - Єфремовські читання,
підготовлені викладачами і студентами вузу, членами Літературної
студії імені Василя Вишиваного. Захід виявився цікавим і плідним.
Вели читання доценти Алла Демченко та Галина Немченко. Зі вступним
словом про видатного критика виступила кандидат філологічних наук,
доцент Наталя Чухонцева. Вона підкреслила значущість і
феноменальність постаті цього українського діяча на тлі подій і явищ
ХІХ-ХХ століть, окреслила обшири його справді титанічної праці на
терені вітчизняного літературознавства, критики, публіцистики.
Студентка Валентина Панкратова (V курс)
присвятила свою доповідь "Щоденникові" С.Єфремова. Крім
безпосередньої характеристики даної пам'ятки, вона висловила думку з
приводу жанрової специфіки цього записника. Художня манера оповіді,
образність - це ті риси, які сподвигнули Валентину назвати щоденник
художнім твором. Хоча на конференції були й прихильники цієї думки,
але значна частина учасників не погодились з цим. Адже щоденник від
самого початку створювався як записник приватних думок і суджень,
які не були розраховані на широкого читача або читача взагалі. Тому,
швидше за все, щоденник є історичним документом, а стиль його
написання відповідає стилю ходу думок автора.
Однак на цьому суперечки не закінчились.
Бурхливе обговорення викликала доповідь Вадима Лубчака (ІІІ курс)
"М.Коцюбинський в оцінці С.Єфремова". Юний критик підійшов до цієї
теми серйозно і дуже емоційно, тож викладачі і студенти старших
курсів порадили йому поглянути на методику дослідження дещо в іншому
ракурсі, що набагато точніше висвітлюватиме дане питання.
Окрім названих студентів, зі своїми
доповідями виступили також Олена Петренко ("Проблема голоду в
українській літературі. Художні твори про голод в інтерпретації
С.Єфремова", ІІІ курс), Вікторія Бочко ("Марко Вовчок в оцінці
С.Єфремова", ІІІ курс), Наталя Маховик ("С.Єфремов про творчість
О.Кобилянської", ІІІ курс), Юрій Гайдученко ("Котляревський в оцінці
С.Єфремова, ІІ курс), Наталя Юріна ("Поезія самотності": Трактування
С.Єфремовим доробку Лесі Українки", ІІІ курс), Сергій Федоров
("С.Єфремов про письменників XIX - поч. XX століття: О.Олесь", ІІІ
курс), Юлія Соломахіна ("М.Максимович в історії української
самосвідомості за оцінкою С.Єфремова", ІІ курс), Ірина Стамплевська
("С.Єфремов в оцінці С.Павличко", V курс).
Дискусії, що виникали між студентами та
викладачами, свідчать про неабияку зацікавленість і появу нових
поглядів у сьогоднішньої молоді на історію розвитку національної
літератури. На конференції була представлена багата виставка видань,
присвячених Сергію Єфремову.
Цей захід був одним із численних, які
проводились цього дня майже по всіх закладах освіти нашої країни.
Саме таким чином - Всеукраїнським пошануванням пам'яті видатних
синів народу, відбувається зміцнення і духовний зріст держави.
ПРЕЗЕНТАЦІЇ, КОНФЕРЕНЦІЇ, ФЕСТИВАЛІ
Іван Лопушинський
(до підсумків
роботи
IV Всесвітнього форуму українців,
Київ, 18-20 серпня 2006 року)
Ми є. Були. І будем ми!
Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний
З метою вирішення нагальних проблем
українства 18-20 серпня 2006 року в Києві пройшов IV Всесвітній
форум українців (попередні зібрання відбулися 1992, 1997, 2001
років).
Для підготовки форуму діяв Організаційний
комітет на чолі з міністром культури і туризму України І.Ліховим та
міжвідомча група. За три місяці спільної роботи було розроблено
необхідні допоміжні документи, план заходів, список учасників і
розподілено обов'язки між організаціями, долученими до проведення
форуму. За практичні питання забезпечення життєдіяльності учасників
форуму відповідало Державне підприємство "Форум творчої молоді
України". Інформаційне покриття здійснював прес-центр, який був
розташований в Українському Домі. Загальний бюджет заходу 3,5
млн.грн. Зокрема, Міністерство закордонних справ виділило з
бюджетної програми на його проведення два мільйони, Міністерство
культури і туризму ще 1,5 млн.грн. До фінансування Форуму долучилися
і спонсори [1].
Концепція IV Всесвітнього форуму українців
ґрунтувалася на ідеї консолідації наших земляків, незалежно від
місця їх проживання, та зміцнення авторитету держави, оскільки
українці, які мешкають за межами Вітчизни, є складовою частиною
нашого етносу, вони збагачують, урізноманітнюють та утверджують нашу
присутність у світі. Кожна зарубіжна громада є не лише джерелом
поширення відомостей про Україну, а й торгово-економічного та
культурного співробітництва.
Метою Форуму був аналіз стану діаспори,
проблем взаємин України із закордонним українством. Делегати
обговорили стратегічні завдання української нації у ХХІ столітті.
Крім того, міністр закордонних справ України представив Концепцію
національної політики закордонного українства, державну Програму
співпраці із закордонними українцями до 2010 року, бюджетну програму
"Заходи щодо встановлення зв'язків з українцями, які проживають за
межами України" тощо [2].
Світове українство - це весь український
етнічний соціум, що живе в Україні й за її межами й складає близько
65 млн.осіб. Нині об'єктивною реальністю є те, що понад 45%
українського етнічного соціуму проживає за кордоном і близько 30% -
закордонні українці, які є громадянами інших держав і живуть у
країнах оселення та на українських етнічних землях, що опинилися, в
результаті територіальних переділів, за державним кордоном України;
понад 5% - громадяни України, що перебувають за кордоном на роботі й
навчанні [3]. Як відомо, Україна має найвищий у світі відсоток
проживання своєї корінної людності за кордоном (відносно до
загальної чисельності свого етнічного соціуму). Унаслідок
еміграційних хвиль, яких упродовж останніх 130 років налічують
чотири, український соціум виявився розділеним надвоє: трохи більше
половини проживає на материковій території, а решта розпорошена за
межами України. Найзагрозливіших масштабів для демографічного
становища України набуло наростання трудової міграції. За
неофіційними даними сьогодні за кордоном працює близько 7 млн.
українців-нелегалів.
З цього приводу в березні 2004 року Комісія
для боротьби з нелегальною торгівлею українцями при Світовому
конгресі українців оприлюднила на 48-й сесії ООН заяву, де
наголошено: "Україна є одним із найбільших джерел людей, які стають
жертвами торгівлі" [3]. Україна набула статусу країни-донора -
поставника найціннішого національного ресурсу - людей.
Напередодні Форуму з керівниками громадських
організацій закордонного українства зустрівся президент України
Віктор Ющенко. Зустріч проходила в будинку родини Ющенків у селі
Нові Безрадичі неподалік столиці. Серед гостей були тодішній голова
Української Всесвітньої Координаційної Ради Михайло Горинь, голова
ради об'єднання "Українці Росії" Василь Дума, президент Світового
конгресу українців Аскольд Лозинський, голова Українського
конгресового комітету Америки Михайло Савків, голова Об'єднання
українців Кубані Микола Сергієнко, президент Європейського конгресу
українців Ярослава Хортяні та інші діячі [4].
Під час цієї зустрічі Президент зазначив, що
протягом минулого півтора року в Україні діють нові підходи щодо
співпраці з українськими громадами за кордоном. Зокрема,
координаційну функцію діяльності державних установ у цій сфері
покладено тепер на Міністерство закордонних справ. Президент
поінформував представників діаспори про схвалену нещодавно державну
програму зв'язків з українцями за кордоном та національну концепцію
співпраці з українською діаспорою. Він сказав, що особисто
опікується цими питаннями. Присутній на зустрічі міністр закордонних
справ Борис Тарасюк у свою чергу доповів, що протягом минулого 2005
року було реалізовано понад 500 проектів у 40 країнах з наданням
допомоги українським громадянам.
Делегатам та гостям форуму надіслав своє
вітання Голова Верховної Ради України О.О.Мороз. У своєму посланні
він, зокрема, зазначив, що "увесь цей час ми відчували і відчуваємо
ваші вболівання і щиру допомогу з далеких і близьких земель
зарубіжжя". За результатами форуму, на думку О.Мороза, будуть
вироблені конкретні пропозиції, які в подальшому будуть корисними
при розробці стратегії та просування рідної Батьківщини [5].
Заспів форуму став направду урочистим і
щирим. Спочатку була молитва владик Трьох Традиційних церков: УПЦ
Київського Патріархату, УАПЦ та УГКЦ. У багатьох блищали сльози на
очах, коли повна зала людей стояла й співала духовний гімн України
"Боже, Великий, єдиний, нам Україну храни".
Відкриваючи урочистості, голова оргкомітету
Форуму, міністр культури і туризму України Ігор Ліховий привітав на
батьківській землі етнічних українців з 43 країн світу. За
офіційними даними, загалом у роботі форуму взяли участь понад 3,5
тисячі делегатів. Найчисленніші делегації завітали з Росії,
Білорусі, Канади та США.
У роботі Форуму взяли участь і представники
від Херсонщини. Серед них - Микола Василенко - відомий письменник,
багаторічний політв'язень радянського режиму, Тетяна Карпець -
голова обласної організації Всеукраїнської Ліги Українських жінок,
Сергій Басюк - голова правління Херсонської міської благодійної
організації „Примирення і єднання", Юрій Волянський - голова
секретаріату обласної організації Конгресу Українських
Націоналістів, Анатолій Кичинський - письменник, лауреат
Національної премії ім.Т.Шевченка, Олександр Юхненко - голова
обласної організації Української народної партії та інші, усього 13
осіб.
З великою промовою на форумі виступив
Президент України В.А.Ющенко. Глава держави говорив близько години,
розпочавши не "з папірця", а зі щирого зізнання, що не зовсім
затишно сидіти у кріслі Президента після всього почутого.
Ми відмовляємося від розподілу українців на
своїх і чужих - українських і закордонних, і в цьому зв'язку саме
Київ має стати сьогодні координаційним центром і об'єднальною віссю
діяльності світового українства. Така головна теза вітального слова
Президента України Віктора Ющенка до учасників IV Всесвітнього
форуму українців. Президент також уважає, що Україна має постати
перед світом не споживачем, а активним донором міжнародних процесів,
а також ефективним реалізатором власної економічної та культурної
політики.
Після аналізу економічного стану держави (а
тут Україна має суттєві позитивні зрушення), Президент торкнувся
практично всіх основних питань новітнього державотворення - від
питань мови до Церкви й соборності. Виступ Глави держави переривався
почергово то репліками з місця, то схвальними оплесками, особливо
коли Віктор Ющенко у властивій йому манері говорив афоризмами:
"Дорога ліберального національного відродження є безальтернативною",
"Федералізм привнесено в політику не шахтарем, а політиком", "Нам
треба розмовляти зі Сходом і Півднем мовою мотивації", "Важко
говорити про духовну незалежність нації, не маючи помісної Церкви",
"Робімо політику маленьких успішних кроків щоденно", "Нам треба
перестати скиглити по-українськи" тощо. У вирішенні всіх порушених
питань Президент вагомої ролі надає й унікальному потенціалу
світової української діаспори. Він, зокрема, зазначив: "Я глибоко
усвідомлюю українську діаспору як явище унікальне у своєму масштабі,
потенціалі й можливостях. Нам бракувало довгий час одного - як
поєднати, гармонізувати інтереси материнської землі, української
держави, української діаспори. Як зробити спільний план дій, як
зробити спільну дорожню карту" [6]. Окрім того, Президент зазначив,
що "потрібно створити сучасну глобальну централізовану мережу для
діалогу з усіма нашими співвітчизниками за кордоном, не оминаючи
жодного - ані давні хвилі, ані новітні осередки чи сучасні трудові
еміграційні міграції... Треба відмовитись від неприродного поділу на
своїх та зарубіжних. У світоглядному сенсі, Україна є там, де є
українці і є наша рідна українська мова" [6].
Під час роботи поважного зібрання делегати
43 країн прозвітували про свою роботу в діаспорах.
Як відомо, українські діаспорні організації
- це сотні додаткових громадських посольств, які можуть представляти
і відстоювати інтереси України за кордоном. Проте, на превеликий
жаль, наша влада недооцінює важливості цього питання. Самостійно
вона не спроможна займатися проблемами багатомільйонної Української
діаспори. З іншого боку, вона сьогодні не готова звернути увагу на
громадські організації, які подвижницьки здійснюють цю роботу.
Національна програма "Закордонне українство" на період до 2005 року
так і не була остаточно втіленою в життя - не тільки через нестачу
ресурсів а й через відсутність технології та організаційних засобів
реалізації [2].
У виступах представників діаспорних
організацій на Форумі йшлося про проблеми, що хвилюють і мешканців
України, і українців за кордоном. Насамперед, це питання розвитку
української мови, культури, освіти, церкви. Окремо йшлося про
голодомор тридцятих років. "Круглий стіл", що відбувся з цього
приводу, виніс ухвалу закликати ООН визнати голод в Україні
геноцидом проти нації. Ще раніше парламенти 10 країн визнали цей акт
як геноцид. На жаль, досі не зробили цього українські парламентарі.
Успішне розв'язання означених проблем, на думку учасників зустрічі,
полягає у створенні чіткого механізму взаємодії між органами влади в
Україні та організаціями української діаспори. Учасники також
визначили, що одним з активних питань у діяльності уряду має стати
робота з поліпшення іміджу України в світі, у тому числі створення
дієвої мережі українських культурно-інформаційних центрів за
кордоном.
Тон подальшій розмові задав президент
Світового Конгресу Українців Аскольд Лозинський. Звертаючись до
присутнього у залі Президента України Віктора Ющенка, він торкнувся
болючих реалій новітнього державотворення, а саме: церкви, мови,
історії та хліба. Очільник світового українства зізнався, що "доза
російськомовного реалізму" в Києві огорнула його "крижаною купіллю"
[7]. На повний голос він поставив питання державної мови у владних
інституціях, наголосивши, що нинішній прем'єр (В.Янукович - І.Л.)
два роки тому агітував за себе здебільшого російською, а теперішні
віце-прем'єри (М.Я.Азаров, А.П.Клюєв, В.В.Рибак - І.Л.)
послуговуються тільки російською. Безкомпромісна промова Аскольда
Лозинського не раз переривалася гучними оплесками.
Голова Української Всесвітньої
Координаційної Ради Михайло Горинь у своєму виступі звернув увагу
Форуму на крайню необхідність забезпечення конституційних прав
української мови, зокрема в Криму, де досі немає жодного вищого
навчального закладу з українською мовою викладання. І все це
відбувається на тлі шовіністичних спекуляцій про буцімто завзяту
українізацію.
Міністр закордонних справ України, голова
Народного Руху України Борис Тарасюк повідомив, що 26 липня 2006
року прийнято державну програму співпраці із закордонними
українцями, розраховану до 2010 року, на виконання якої заплановано
виділяти щороку 76 млн. гривень.
Було оновлено склад Національної комісії з
питань закордонного українства при Кабінеті Міністрів України. Цього
року розпочалося створення мережі українських культурних центрів по
всьому світу (такі центри вже діють у Молдові, Австрії, Польщі та
Франції). Борис Тарасюк запевнив світове українство, що зовнішня
політика України залишається незмінною, передбачуваною, відкритою, а
щодо українсько-російського діалогу, то він поступово переходить у
річище прагматизму й відкритості.
У рамках IV Всесвітнього форуму сталася
низка істотних змін. Зокрема, в Українському Домі збиралися
представники четвертої хвилі трудової еміграції. Семимільйонну армію
заробітчан на зборах представляли 50 делегатів з різних країн.
Результатом зібрання стало створення нової міжнародної громадської
організації "Нова хвиля". Її мета - об'єднання громадян України, які
працюють за кордоном, захист їхніх громадянських, професійних,
соціально-економічних прав та сприяння поверненню на Батьківщину.
Почесним головою "Нової хвилі" стала народний депутат, народна
артистка України Оксана Білозір. Було визначено також склад
координаційної ради та ради голів.
Головою Української Всесвітньої
Координаційної Ради (УВКР) було обрано відомого громадського діяча і
письменника Дмитра Павличка. За полум'яного патріота України
проголосували майже всі делегати. Звертаючись до співвітчизників,
новообраний голова підкреслив, що українській громаді "слід
триматися Ющенка, якщо хочемо будувати нову державу" [7].
Форум обрав також президію УВКР у складі 36
осіб: 12 - від "материкової" України та по 12 - від східної й
західної діаспор.
У рамках форуму працювала 21 профільна
секція, пройшли "круглі столи", науково-практичні конференції,
присвячені питанням мови та освіти, науки й медицини, економіки,
історії та сьогодення. Особливо, як уже зазначалося, вирізнявся
"круглий стіл" з питань штучного голодомору в Україні 1932-1933
років. Ця подія мала широкий міжнародний розголос з огляду на
наближення 75-ї річниці трагедії.
Центральна подія Форуму - звітно-виборна
конференція УВКР, що відбулася 19 серпня. Це підбиття результатів її
діяльності протягом останніх п'яти років.
Загалом ВФУ, окрім численних секційних
засідань, супроводжувався низкою культурних заходів. Щоб якомога
міцніше пов'язати наших земляків з Батьківщиною, було підготовлено
велику мистецьку програму. Напередодні Форуму в "Українському домі"
відкрилася виставка "Українська книга сьогодні", у якій брали участь
понад 100 видавництв. Вони представили 50 тисяч своїх найкращих
книжок останніх десятиріч. Крім того, у рамках Форуму в
Національному художньому музеї та в міському музеї "Духовні скарби
України" проходили виставки здобутків майстрів образотворчого
мистецтва, подарованих нашій країні закордонними українцями. Також
було представлено роботи видатного кераміста Сергія Редька,
відкрилися виставка переможців міжнародного конкурсу малюнків дітей
та юнацтва українського зарубіжжя "Моя Україна", виставка мистецьких
цінностей, старожитностей, а також світлин із промовистою назвою
"Наші у світі".
Концертна програма Форуму була представлена
трьома напрямками. У Національному палаці мистецтв "Україна"
учасники зібралися 18 серпня, дивилися заключний концерт
Всесвітнього фестивалю закордонного українства. У ньому взяли участь
44 колективи (понад 400 осіб) із Росії, Білорусі, Прибалтики,
Латинської Америки, Австралії, Італії, США, Канади, Казахстану та
ін. 19 ж серпня в Національній опері свою майстерність демонстрували
успішні вихідці з України, зокрема, Андрій Шкурган - соліст Трьох
світових опер, добре знані у світі Вікторія Лук'янець, Валентина
Блащук. Диригував Кирило Карабиць, який працює в Україні та
Франції.
Завершився Форум великим етно-гала-концертом
на Співочому полі.
Отже, як видно, IV Всесвітній форум
українців відіграв роль допінгу для наших млявих і непослідовних
вітчизняних політичних сил [7]. Зібрання на повен голос вкотре
назвало речі своїми іменами, а це - перший крок до розв'язання
найболючіших проблем. Українська діаспора вкотре продемонструвала
свою духовну й інтелектуальну потугу, як і незбориме бажання бачити
сучасну Україну гідною, правовою, українською державою. Тільки
разом, поєднавши зусилля українців усього світу, можемо зберегти
національну самобутність, державну соборність та забезпечити
пристойне життя дітям й онукам на рідній українській землі.
Література
1. Кривда Марина. З'їхався цвіт з усього
світу // Голос України. - 2006. - 18 серпня.
2. Остапа Світлана. Боротьба за діаспору -
це і боротьба за Україну // Українське слово. - 2006. - 26
липня.
3. Шокало Олександр. Національна стратегія
в інтересах світового українства // Слово Просвіти. - 2006. - 27
липня.
4. Кривда Марина. Немає своїх і чужих. Усі
наші // Голос України. - 2006. - 19 серпня.
5. В ім'я процвітання Батьківщини:
Привітання Голови Верховної Ради України О.О.Мороза делегатам та
гостям IV Всесвітнього форуму українців // Голос України. - 2006. -
18 серпня.
6. Ми - нація, яка ходить на цій землі від
часів Трипілля: Промова Президента України Віктора Ющенка на IV
Всесвітньому форумі українців // Українське слово. - 2006. - 23
серпня.
7. Дубовик Ольга. І про воза, і про занозу
// Українське слово. - 2006. - 23 серпня.
Олена Ботвінцева
(До презентації
другого випуску "Вісника Таврійської фундації (ОВУД)")
2006 рік для Херсонщини був досить
продуктивним з огляду на численність презентацій різних видань.
Хочеться відзначити неабияку активність літературної молоді Півдня,
яку постійно підтримують письменники і журналісти Таврійського краю:
проводяться зустрічі, "круглі столи", дискусії. Є можливість
обмінятись думками і досвідом. Старші колеги дають слушні поради
поетам-початківцям, залучають до творчих проектів.
Успіхом видавничої справи можна назвати й
організацію двох випусків "Вісника Таврійської фундації (Осередку
вивчення української діаспори)", редакційну колегію якого очолює
кандидат філологічних наук, доцент, завідувач міжкафедральної
наукової лабораторії "Українська література в англомовному світі"
при ХДУ Іван Немченко.
Професіоналізм даного видання, а також
неабияка сила духу та запал її засновників люб'язно відчинили двері
творчим людям для публікації їхніх матеріалів, присвячених
літературі діаспори. Географія авторів другого числа розширилась у
порівнянні з першим: крім херсонців, у другому випуску взяли участь
представники Києва, Черкас, Ужгорода, Одеси, Ніжина, Ялти, Маріуполя
та Тирасполя. Неможливо не відзначити розширення і тематичних рубрик
номеру (з'явилися "Історія", "З життя діаспори", "Журналістика",
"Зв'язки з діаспорою", "З пісенного джерела").
Урочиста презентація другого номера
"Вісника" проходила 25 травня 2006 року в Блакитній вітальні
Херсонського обласного літературного музею. На неї зійшлися
викладачі та студенти Інституту філології та журналістики ХДУ, а
також широке коло місцевої громадськості: письменники, вчителі,
бібліотекарі, пенсіонери тощо.
Із вступним словом виступив головний
редактор "Вісника" І.Немченко, який щиро подякував авторам, закликав
до подальшої співпраці та, головне, наголосив на необхідності таких
проектів для розбудови української державності. Символічно на роялі
палала свічка приурочена до 80-ї річниці загибелі видатного сина
України Симона Васильовича Петлюри. Були сказані високі і водночас
щирі й прості слова про великого подвижника, вбитого за наказом з
Москви такого ж травневого дня, але далекого 1926 року в Парижі.
Хвилина мовчання, схилені в жалобі постаті, для яких Симон Петлюра є
символом нескореності української нації…
Змогу висловитись мав кожен гість
презентації. Усі автори збірника урочисто отримали з рук редактора
примірник і коротко репрезентували слухацькій аудиторії власні
публікації. Особливо цікаво було слухати голову Таврійської фундації
(Осередку вивчення української діаспори), члена НСПУ М.Василенка,
викладачів Н.Чухонцеву, І.Цуркана, Г.Немченко, література у житті
яких - це невід'ємна часточка їх самих. Емоційним і пам'ятним був
виступ старшого викладача-емерита ХДУ Л.Ремішевської, яка, не
зважаючи на свій вік, просто випромінювала енергійність і молодече
завзяття. Студенти-автори виділялися своєю рішучістю та
патріотизмом. Так виступ В.Лубчака був сповнений болю за стан
українського слова у нашому краї. Свої роздуми та дослідження він
помістив у статті "Круглий стіл" з питань захисту українського
інформаційного простору". І.Стамплевська розкрила два боки медалі у
сфері білінгвізму в рамках статті "Українська етносистема, або Шлях
від Черкас до Вашингтона". Гості презентації також не лишилися
осторонь. Громадянський дух та мінорність зустрічі підтримали
учасники народного хору блискучим акапельним виконанням українських
пісень...
А потім М.Василенко та І.Немченко повідомили
про результати студентського конкурсу на здобуття щорічної разової
Стипендії імені Яра Славутича, яку отримують молоді науковці -
популяризатори культурних набутків діаспори. Переможцями стали Ольга
Перерва, Лариса Корнійчук, Ірина Стамплевська, Олена Ботвінцева,
Вадим Лубчак (усі з ХДУ). Оскільки більшість присутніх у Блакитній
вітальні становили представники університетської молоді, їм було
запропоновано й надалі виявляти свої творчі здібності й науковий
хист, публікуючи свої матеріали в херсонських виданнях. А така
можливість буде у ближчій перспективі: видаватимуться збірники
доповідей і повідомлень наукових конференцій "Література української
діаспори у світовому історико-літературному контексті" та "Олег
Ольжич і Роман Шухевич у боротьбі за українську державність і
незалежність", що заплановані на весну 2007 року.
Оплески, обмін думками, щирі подяки
організаторам - так закінчилася презентація ІІ випуску "Вісника
Таврійської фундації". Та це лише формальність: кожен, хто залишив
тоді стіни Блакитної вітальні, пішов своїм шляхом, але усі
робитимуть спільну справу - підтримають художнє українське слово
там, у буденному житті, що поки таке безжальне до нього. Маємо
надію, що наступний випуск збірника ще більше розширить коло
прихильників і статті знайдуть свого неупередженого свідомого
читача.
Галина Немченко
(про ювілейну конференцію
до 100-річчя Івана Багряного)
Ім'я видатного українського письменника,
публіциста, художника, політичного і культурного діяча Івана
Павловича Багряного широко знане у світі. В часи незалежності ця
постать повертається і в материковий простір України, хоча ще
кільканадцять літ тому про це не могло бути й мови. Яких тільки
"ізмів" не добирали ідейні супротивники, щоб відгородити великого
митця від свого народу. І яких тільки наклепів і зневажливих оцінок
не придумують вони й сьогодні, повбиравшись у блакитно-жовті шати,
але залишившись невиправними україноненависниками. Яскраве свідчення
цьому - цьогорічне серпневе рішення Верховної Ради незалежної
України проігнорувати Постанову про належне вшанування пам'яті Івана
Багряного (за відзначення столітнього ювілею митця набралося лише 72
голоси з 450!!!). Але скільки б не називали нардепи себе
представниками і виразниками народу, нав'язати широкому загалові
таке негативне ставлення до автора невмирущих "Тигроловів" і "Саду
Гетсиманського", "Вандеї" і "Золотого бумеранга", "Скельки" й
"Огненного кола" їм не вдасться.
Чудової осінньої днини 19 жовтня 2006 року в
Інституті філології та журналістики Херсонського державного
університету було проведено наукову конференцію до 100-річчя
лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка,
мислителя й борця Івана Павловича Багряного, віддано шану йому як
Митцеві і Людині. Адже своїм огненним словом він і сьогодні
допомагає нам разити усе потворне в суспільстві, боротись за
утвердження української державності й незалежності, відстоювати
права рідної мови, зберігати від нищення національні святині народу.
І здавалось, сам ювіляр завітав на наш науковий форум і прорік свої
поетичні рядки, сповнені любові до рідного краю:
От крикнути б молодо, буйно!
От дужу б, незнану ще ноту!
В цю хвилю ясну, срібноструйну, -
В цей радісний час повороту
("Над полем ключі журавлині…").
Конференцію відкрила своїм вступним словом
завкафедри українського літературознавства, кандидат філологічних
наук, доцент Алла Демченко, яка вказала на масштабність українського
поета, прозаїка, драматурга, публіциста, художника, перекладача,
громадського й політичного діяча Івана Павловича Багряного
(Лозов'яги), його неперебутнє значення в історії вітчизняної та
світової культури.
Слухачам було запропоновано цілий ряд
доповідей, в яких розглядались різні аспекти життя і творчості
письменника, висвітлювались актуальні проблеми дослідження його
багатогранної спадщини: "Дієслівні синоніми у творах Івана
Багряного" (Керівник інституту, доктор філологічних наук, професор
Володимир Олексенко); "Іван Багряний як публіцист" (Кандидат
філологічних наук, доцент Павло Параскевич ); "Жанрова специфіка та
поетика роману "Тигролови" Івана Багряного" (Кандидат філологічних
наук, доцент Наталя Чухонцева); "Фольклорні витоки роману Івана
Багряного "Маруся Богуславка" (Кандидат філологічних наук, доцент
Василь Загороднюк); "Особливості стильової манери
Багряного-романіста (на матеріалі роману "Людина біжить над
прірвою") (Кандидат філологічних наук, доцент Галина Немченко);
"Функціональні особливості назв зору і слуху у фразеологізмах творів
Івана Багряного" (Завкафедри українського мовознавства, кандидат
філологічних наук, доцент Ірина Гайдаєнко); "Патріотичний потенціал
драматургії Івана Багряного" (Кандидат філологічних наук, доцент
Іван Немченко); "Іван Багряний у щоденникових записах О.Гончара"
(Ст. викл. Валентина Галаган); "Особливості вивчення творчості Івана
Багряного" (Кандидат філологічних наук, доцент Лідія Бондаренко);
"Роль художньої деталі в романі Івана Багряного "Людина біжить над
прірвою" (Студентка V курсу Ольга Перерва).
Студенти, викладачі, письменники
наголошували на сучасності, злободенності проблем, піднятих Іваном
Багряним. Відчувалось, настільки близький і дорогий нам цей
митець-подвижник, якого ламала й калічила сталінська машина тиранії
й деспотизму, але залишилась безсилою. Пророчими виявились слова
Поета:
… Ми не вмрем!
Нас
не зітруть із рубрики! -
Ми о ж и в е м в
страшнім вогні стихії…
("З камери смертників").
Матеріали проведеної в ХДУ конференції,
присвяченої столітньому ювілеєві Івана Багряного, подано до друку в
наукових виданнях Києва та Херсона.
Вадим Лубчак
У вересні-грудні 2006 р. на Херсонщині
відзначено 100-річчя з часу заснування газети "Рада" та 145-річчя
від дня народження її засновника та видавця Євгена Чикаленка.
Віддав належну шану відомому громадському
діячеві, письменнику, меценатові, видавцю і наш Інститут філології
та журналістики ХДУ. 12 грудня 2006 р. у стінах вузу відбулася
студентська наукова конференція "Плекач зерен духовних", присвячена
145-річчю від дня народження Є.Чикаленка. Відчуття гордості додав і
той факт, що Євген Харлампійович - наш земляк з колишньої
Херсонської губернії.
На конференції були присутні студенти II,
III курсів спеціальності "Українська мова та література. Основи
журналістики", "Журналістика" та викладачі кафедри журналістики.
Розпочала святковий захід заступник
завідувача кафедри журналістики, доцент О.Рембецька. Вона
повідомила, що у вересні 2006 року в Україні святкували 100-річчя
заснування газети "Рада". До цієї дати в м. Києві по вул. Ярославів
Вал 6, де розміщувалася редакція газети, встановлено меморіальну
дошку, а також введено в обіг художній немаркований конверт.
З першою доповіддю "Життєвий шлях
Є.Чикаленка" виступив студент В.Лубчак, який окреслив історію життя
відомого діяча. Згадав він і про заповіт Є.Чикаленка - розвіяти його
прах над Україною, що має виконати онук подвижника.
Далі пролунали цікаві, різнобічні, ґрунтовні
виступи, присвячені різним аспектам діяльності видавця: "Творчий
шлях письменника Є.Чикаленка" (А.Семчишина), "Є.Чикаленко -
засновник і видавець газети "Рада" (І.Кузьо), "Громадянська
діяльність Є.Чикаленка" (З.Руденко), "Меценатська діяльність
Є.Чикаленка на Україні" (Ю.Юріна), "Науковий доробок Є.Чикаленка"
(О.Орешко).
Підсумував конференцію директор Інституту
філології та журналістики, завідувач кафедри журналістики, професор
В.Олексенко, який наголосив на значенні громадської, меценатської,
видавничої діяльності Є.Чикаленка та актуальності його роздумів для
нашого часу.
ХЕРСОНСЬКИЙ
КУРІНЬ
Іван Німчуган
Шановні друзі! Вітаємо всіх Вас з офіційним
відкриттям Херсонського відділення прославленої лікарні "Хаханії",
яка функціонує вже кілька років при Міжнародній асоціації гумористів
і сатириків "Весела Січ". Прес-центр цього закладу, що базується в
Запоріжжі, а філії має по всьому світу (Австралія, Англія, Канада,
Росія та ін.), настійно рекомендує для оздоровлення всміхатися не
менше ста разів на день.
Оскільки наші місцеві хаханяни є людьми дуже
скромними, то для своєї установи придумали дуже простеньку назву -
Херсонський курінь гумористів і сатириків, швиденько зібрали штат
працівників та й узялися до роботи. А позаяк згадане найменування
чомусь відлякує тавричан, то вирішили вдаватись до виїзних сеансів
оздоровлення. Іншими словами, ухвалили ходити в народ. І одна з
таких акцій випала на долю Інституту філології та журналістики
Херсонського державного університету, куди погожого осіннього дня 23
листопада незабутнього 2006 року й налетіла ціла орда
хаханян-куренян. Звісно ж, це відбулося не без благословення
очільника Міжнародної асоціації гумористів і сатириків "Весела Січ"
з часу її заснування - дохтура сміхотерапевтичних наук Петра Ребра,
який у вигляді янгола в брилику освячував дане дійство.
Але перш ніж описати сеанс сміхотерапії в
ХДУ, нагадаємо, хто ж є в штаті нашої оздоровчої фірми. Це
насамперед гостинний Любосол (Любомир Солецький, курінний отаман, а
ще до того артист розмовного жанру). Поряд з ним - сміхотерапевти,
які лікують гуморесками, карикатурами, шаржами, анекдотами,
епіграмами, частівками та іншими пігулками: Андрюха (Анатолій
Андрєєв), Ас (Лідія Астіоненко), Бокастик (Іван Набока), Василько
(Микола Василенко), Гаврош (Павло Гавриш), Гера (Петро Герасимчук),
Говорунчик (Микола Каляка), Гуня (Олександр Гунько),
Дарабкін-Плотогон (Володимир Плоткін), Дачник-Тинолом (Василь
Загороднюк), Дойч-Німчуган (Іван Немченко), Дружбан (Микола Братан),
Дунь (Анатолій Дунаєв), Зух (Юрій Безух), Карабах (Володимир
Нагорняк), Киселик (Віктор Кисіль), Колізія (Зінаїда Колісниченко),
Коляндра (Олег Олексюк), Корєш (Валерій Другальов), Крихітка-Малюк
(Анатолій Кордюк), Крош (Олексій Крохмаль), Кузя (Олеся Кузьменко),
Марко Тузлук (Леонід Марченко), Млинярчик (Василь Мелещенко),
Натощак (Анатолій Марущак), Натусь (Наталя Музика), Панкрат
(Анатолій Крат), Прудивус (Анатолій Кичинський), Сивобров (Леонід
Серебряков), Суджений-Плямистик (Анатолій Суганяк), Сумунчик (Василь
Жураківський), Тельці (Наталя і Володимир Телюки), Троянець
(Григорій Троян), Туз-Буйтуз (Олександр Бутузов), Уальдшнеп (Валерій
Кулик), Футболістка-Молодичка (Валентина Нижеголенко), Щироойкало
(Василь Шаройко), Щеіщек (Анатолій Щербина). А кому набридне
оздоровлюватись у цих сміхотерапевтів, то хай звертаються до
почесного позаштатного корпусу хаханян-куренян, які зцілюють на
відстані: Бубабутри (Бу-Ба-Бу: Юрій Андрухович, Олександр Ірванець,
Віктор Неборак), Лугосадики (ЛуГоСад: Іван Лучук, Назар Гончар,
Роман Садловський), Тюхтії-Безграмотні ("Пропала грамота": Юрко
Позаяк, Вітько Недоступ, Семен Либонь), Дегегехахалі ("Нова
дегенерація": Степан Процюк, Іван Андрусяк, Іван Ципердюк),
Бечимемчик-Чеберяйчик (Євген Баран), Ярсуня (Яр Славутич), Лапочка
(Остап Лапський), Каратик (Тадей Карабович), Мілюнянайлучча (Міля
Лучак), Чемеря (Володимир Чемерис), Кася-Сміхотерапевточка (Світлана
Касьяненко), Горніст (Євген Дудар), Сомисько (Микола Сом),
Буранчик-Сніготрусик (Володимир Метелиця), Руберойдичок (Василь
Толюпа), Гузачок (Олег Чорногуз). А ще Юшняк, тобто You-Шняк, усім
знаний як "Вишняк" літукраїнців.
Отож як розігналася для бігу орда
сміходохтурів, то й зупинитись не змогла - побігла далі. А виїзний
чи вибіжний сеанс залишились проводити в ХДУ тільки ті, що черевики
погубили або ж перечепились через власну п'ятку. Тож оздоровлювали
університетців отакі хаханяни: Дружбан, Говорунчик, Марко Тузлук,
Футболістка-Молодичка, Кузя, Крихітка-Малюк, Коляндра, Василько,
Дачник-Тинолом та ще Дойч-Німчуган. Та й тих, кажуть, вистарчило.
Оздоровлювали навипередки. Хтось реготав, а хтось од гуморесок
дрімав. А прокинувшись, питав з переляку: "Де це я?!" І всі гуртом
тоді брались пояснювати: "У друзів-дохтурів!.. Іди-но скоріше, і
тобі дадуть індивідуальний рецепт, щоб сміятись і вві сні". Один з
рецептів наведемо і для Вас, він схвалений самим Петром Ребром:
Жартуймо, друзі, всім на втіху,
Шануймо дідів заповіт:
Хто помира щодня від сміху,
Той буде жити сотню літ!
Під час сеансу сміхотерапевти репрезентували
свої рецепти з найновішого числа "Веселої Січі" (2006, № 2) та лаяли
свого очільника, що не всі матеріали в збірнику помістив. Чи не
розгубив? Та й ухвалили назбирати терміново цілий мішок таврійських
рецептів. Хай мандрують по світу по-веселосічанськи, люд український
оздоровлюючи.
Тож запрошуємо всіх на веселу хвильку, хто
від сміху не втікає на цілу мильку. Оздоровлюйтесь сміхом -
розлучитесь з лихом!
РЕЦЕНЗІЇ
Петро Часто
Один мудрий англієць, було це понад два
сторіччя тому, залишаючи дітям у спадок свій життєвий досвід і свою
філософію, остеріг їх, щоб вони ніколи не захоплювалися поезією.
Прочитавши цей рядок у перелікові інших "треба" і "не треба", я був
вражений, мов громом з ясного неба. Тяжко, неможливо було збагнути
таку пораду і її логіку, але автор не подавав ніякого витлумачення -
мабуть, це він не один раз повторював у безпосередніх розмовах з
синами і дочками.
Отож доходьмо до істоти тих дивних слів
самотужки. Той англієць був багатий і вельми освічений і, певна річ,
розумівся на літературі й не міг не здавати собі справи з тієї
істини, який могутній духовний вплив має на людей і на їхні
почування поетичне слово - чи це буремно-заклична громадянська
лірика, як от у Байрона, чи любовні сонети, як у Шекспіра, чи
глибокі й ніжні релігійні пориви душі, як у Новаліса. А якби той
дбайливий англійський батько знав поезію нашого безсмертного Тараса,
то не міг би не збагнути, чому українці навіть у космос беруть з
собою "Кобзаря". Бо в ньому все сплелося-сплавилося: революційний
протест - з неповторною елегією українського села, а безперервний
мотив земного кохання - з щирим задивленням в Божі небеса…
Іншими словами, поезія має в собі таку силу,
котра в певному розумінні, в певному випадку може виявитися
небезпечною для молодої людини - у випадку, коли ця людина ще не
вповні зформувалася як особистість, як характер і як світогляд, не
вповні знайшла себе. Й коли таке слабеньке ще, невиразне "я"
опиниться у нестримному вирі поезії, він може позбавити те "я"
необхідного в нашому недосконалому світі практицизму й назавжди
залишити його, як то кажуть, в захмарних емпіреях. Мабуть, саме це й
мав на увазі англійський тато.
Але коли молода людина вже впевнено йде до
себе, поезія може лише допомогти. Лише сприяти в цьому становленні
душі і розуму. Поезія як виховний чинник особливо потрібна й
незамінна в суспільствах, котрі, як от і українське, тяжко
виборсуються з-під невидимого гніту згубних "ізмів" недавнього
минулого. А що українські діти тепер, в силу багатьох-багатьох
причин, рано доросліють, то як до Христа не треба їм перешкоджати
приходити, так і до чистого джерела поезії.
І треба вітати, що шкільні пороги України
все довірливіше переступає слово поезії, розбудовуючи духовний
простір юнацтва, відкриваючи перед завтрашніми будівничими держави і
нації безмежне небо мислі і краси. До навчальних програм
повертаються замовчувані імена і їхня могутня творчість.
Передбачаємо, як добре прислужиться справі "Хрестоматія" для
старшокласників, зі знанням і художнім смаком упорядкована київським
професором Петром Кононенком та визначним організатором українського
шкільництва в Америці професором Євгеном Федоренком: Олександре
Олесь і Богдан-Ігор Антонич, Євген Маланюк і Олег Ольжич, Ліна
Костенко і Василь Стус… Просто дух захоплює!
Але й такі ніби відомі, навіть визнані
совєтським режимом поети, як Павло Тичина і Максим Рильський,
Володимир Сосюра і Андрій Малишко, постають перед шкільною молоддю,
та й перед учителями, цілком з нового, незнаного, несподіваного
боку.
В цьому потужному струмені освітньо-виховної
новизни йде в юний світ і видана київською "Просвітою" книжечка
Галини та Івана Немченків "Вивчення творчости Яра Славутича в школах
Херсонщини" - тобто в школах ледь не всуціль зросійщеного півдня
України. І тут важливим є геть усе - і херсонське походження Яра
Славутича, так щасливо і так переконливо поєднане з глибинною
українськістю поета, і художня своєрідність його світосприймання і
світорозуміння, і дивовижно широкий діяпазон його внутрішніх
порухів, рефлексій та асоціяцій, і - це особливо! - універсальне,
просто екциклопедичне віддзеркалення в його поезії всього того, що
пережила, передумала українська людина, опинившись поза Україною, в
чужих світах…
Не сумуйте, степи! Я вернусь!
І замовкне жалоба чаїна.
Обійматимуть Скитія, Русь
І новітня моя Україна.
Повертаючись у живому слові до України,
поети і нас ведуть дорогою до України і до нашої власної душі.
(З американської газети "Свобода"
від 3 лютого 2006 р.)
Павло Параскевич
Яр
Славутич. Дослідження та статті: Розстріляна муза. Меч і перо.
Українська література на Заході, Едмонтон, Славута, 2006, 990
с.
Перед вами нове видання "Дослідження та
статті" відомого письменника, видатного вченого, літературознавця і
мовознавця, професора-емерита Альбертського університету в Канаді,
доктора Яра Славутича, що недавно вийшла в Едмонтоні у видавництві
"Славута", 2006 року. Книга велика за обсягом - майже 1000 сторінок
і складається з двох частин. До першої з них входять книги
"Розстріляна муза" (Детройт, 1955; Київ, 1922), "Меч і перо" (Київ,
1922) та "Додатки" - усього 504 с. Друга має обсяг 484 с. і включає
в себе дослідження, огляди, лекції, нариси, есе, рецензії та інші
матеріали. Ця частина внутрішньо поділяється на два розділи:
літературознавчий, який відкривається статтею "Суспільно-релігійні
мотиви в ранній українсько-канадській прозі", та мовознавчий, що
починається "Запропонованими змінами у "Правописному словнику
Г.Голоскевича".
"Розстріляна муза" за свідченням автора
вступної статті Костя Волинського - "це правдиве, вражаюче свідчення
про неймовірний злочин, вчинений кривавою сталінщиною над
літературою (взагалі культурою) українського народу" (С.5).
Страшно навіть подумати і не можна собі
уявити і спокійно прочитати мартиролог - наведений у книзі список
небачених злочинів: І. Розстріляних, закатованих, замучених; ІІ.
Тих, що вчинили самогубство; ІІІ. Засланих у табори каторжної праці
(С.18-33), а ще ж були мільйони заморених голодом. Скільки і яких
талантів неоціненних втратила Україна! Але ще й сьогодні деякі
безпам'ятні манкурти не наважуються визнати, що це був справжній,
навмисний геноцид українського народу з боку Кремля. Книга ця,
можливо, допоможе переконати хоч декого з них. У цьому її
неперехідне значення і цінність. Вихід книги майже співпав із
визнанням Верховною Радою України, після визнання десятьма країнами
світу, голодомору 1932-1933 років геноцидом проти українського
народу.
У книзі досліджуються проблеми літератури,
аналізується літературний процес у Канаді і в колишній Україні
певного періоду, творчість не одного десятка письменників діаспори
та України - класиків та митців пожовтневого періоду. Тут ґрунтовні
статті, лекції, огляди чергуються з короткими нарисами, розкриттям
окремих проблем літературного процесу. Наприклад: "Шевченкова
поетика" (С.189-212), "Раннє шевченкознавство в Канаді" (С.213-217),
"Голодомор в українській літературі на Заході" (С.462-482) і
"Соборницькі ідеї Івана Франка" (С. 260-266), "Метафора у творчості
Лесі Українки" (С.317-328), "Антологія з помилками (Б.Бойчук,
Б.Рубчак)" (С.258-261), "Віршознавчий триптих (Ігор Качуровський)"
(С.270-274).
Яр Славутич переконливо полемізує зі своїми
опонентами, вдаючись до розмаїтих жанрових різновидів.
Книга охоплює великий часовий простір,
вражаючий масив "від К.Саковича до наших днів". Останні публікації
датовані кінцем ХХ - поч. ХХІ століття: "Блискучий задум і зразкове
виконання" (1988, рецензія на книгу "200 листів
Б.Антоненка-Давидовича", упорядковану Д.Чубом 1986 р. та мемуари
О.Хахулі "Б.Антоненко-Давидович у пазурях чекістів" 1987 р.); "Сила
Івана Багряного" (9 лютого 1997 р.); "Людина з держави слова. До
100-річчя з дня народження Михайла Ореста" (2002), "Оратанія -
Україна" (2004, рецензія на збірку В.Чабаненка). Книга адресована і
стане в пригоді всім, хто цікавиться і вивчає українську літературу
й мову. Вона спонукає до роздумів, співставлень з іншими оцінками,
іноді викликає нові думки, бажання подискутувати. В цьому теж її
значення. Хоч написана літературною мовою з додержанням правопису
діаспори, читається легко. Добре було б додати до нової книги Яра
Славутича іменний покажчик.
ВІЧНА ПАМ'ЯТЬ
На 82-му році життя після тяжкої хвороби
пішов із життя відомий письменник, журналіст, публіцист, перекладач,
колишній політичний в'язень сталінських таборів Іван Петрович
Гришин-Грищук. Його ім'я далеко відоме за межами України. У 41-му
навчався у Харківському інституті журналістики. Того року, у перші
місяці війни, будучи студбатівцем, потрапив до німецького полону, і
був вивезений до Німеччини як військовополонений. Перебуваючи у
таборі полонених, працював на різних промислових виробництвах звідки
пощастило втекти.
Володіючи німецькою мовою, без особливих
пригод дістався Праги, де влаштувався на працю. Протягом двох років,
працюючи, навчався у Карловому університеті. Екстерном захистив
диплом журналіста. 1943 року його арештовує німецька поліція. Знову
втікає і не без пригод дістається Парижа. Перебуває у підпіллі, бере
участь у бойових загонах французького опору. Перебуваючи тривалий
час у Франції, зустрічався з Ю.Шевельовим, Є.Маланюком,
В.Винниченком, Т.Осьмачкою, І.Костецьким та іншими видатними
українськими письменниками діаспори і діячами національного
українського руху, про яких пізніше напише в мемуарах. Бере участь у
літературному процесі діаспори, пише статті, монографії, поглиблює
знання французької мови, нотує щоденникові записи, які згодом
використає у написанні художніх творів. У кінці 1945 року був на
судовому процесі над головними німецькими воєнними злочинцями, що
відбувався в Нюрнберзі. Після повернення в Радянський Союз його
арештовують і засуджують на 20 років таборів ГУЛАГу. Протягом
багатьох років поневіряється в таборах суворого режиму Камишлагу,
Озерлагу, Печорлагу і Мінлагу, м. Інта, ОЛП-2, у якому познайомився
і здружився з політичними в'язнями української інтелігенції,
письменниками Г.Кочуром, М.Соколовським (Сармою), Д.Паламарчуком,
Є.Дацюком, І.Микульським, А.Хименком (Химком), Л.Полюгою і автором
даної статті. Звільнений і реабілітований 1955 року. Жив і працював
у місті Вижниці, Чернівецької області.
Іван Гришин-Грищук талановитий письменник,
подвижник української культури, людина багато обдарована. Понад
півстоліття брав участь у літературному процесі, автор багатьох
художніх видань і публікацій. Перекладав з німецької, французької,
польської, англійської, автор творів про письменників діаспори:
В.Винниченка, Є.Маланюка, Т.Осьмачку, Ю.Шевельова.
1940 року у періодичній пресі дебютував
оповіданням "Несподівана зустріч". 1946 року у Вінніпезі (Канада)
англійською мовою вийшла його повість "Аналогії". Автор книг "Упирі"
(1962), "Від Буковини до Парижа" (1966), "Лейтенант Альбер" (1985),
"Уроки фрау Кольвіц" (1987), "Дні і ночі під Воркутою" (1991), "З
вогню та в полум'я" (1993), мемуарних творів "Фрагменти з пам'яті
літ" та "З доріг далеких і близьких" (2001), "За незримим покликом"
(2005), "Читаючи святе письмо" (2006).
1998 року за повість "Дні і ночі під
Воркутою" та "З вогню та в полум'я" удостоєний Літературної премії
ім. Дмитра Загула.
Твори Гришина-Грищука (значна частина)
автобіографічні, вони про те, що автор бачив, чув, пережив і глибоко
усвідомив, маючи широкий різносторонній світогляд. Тому і писав про
совєтські табори особливого режиму для політичних в'язнів ("Дні і
ночі під Воркутою"), про хроніку подій з історії Другої світової
війни на документальних свідченнях учасників подій, зокрема, про
перехід на бік французьких партизанів німецького 62-го батальйону,
який був укомплектований з українців і діяв у департаменті Ду на
сході Франції. Ці борці "...пішли за незримим покликом свого
славного предка, гетьманича Григора Орлика, генерал-поручника
французької армії, що ще в ХVIII сторіччі загинув лицарською смертю
на полі слави за велич Франції, що в той час була єдиною справжньою
союзницею українського народу в його кривавих змаганнях до державної
незалежності й єдиною надією всіх тодішніх українських патріотів".
У квітні 2003 року Іван Гришин-Грищук писав
мені, що давно закінчив писати роман "Ecce homo", але готовий
рукопис і "досі лежить без руху... "Ecce homo" - це слова Пілата,
який показував натовпу зв'язаного Христа. З цього, думаю, ти можеш
собі зробити висновок ідейного задуму мого твору". Отже, в архіві
письменника ще залишається великий художній твір, який очікує свого
серйозного видавця.
Монографію "Читаючи святе письмо" він
написав незадовго до своєї кончини, і ця книга була видана недавно
його сином. У монографії, студіюючи Біблію, він засвідчив свою
людяну філософію, широку ерудицію, видатну творчу особистість,
змушуючи читача пізнавати світ і самого себе, думати над людською
совістю: "...що це таке? Звідки походить ця вроджена здатність
розрізняти добро і зло, давати внутрішню оцінку наших вчинків і
поведінки, усвідомлювати моральну відповідальність за кожне
слово...".
Він щиро поділяв мудрість вічної Книги, і
відійшов за межу життя переконаним християнином.
Вічна пам'ять вірному синові України,
невтомному трудівникові на ниві української культури! Хай земля йому
буде пером!
Микола
Василенко
Наші автори:
Андрєєв Віталій Миколайович - завідувач
кафедри всесвітньої історії та історіографії Херсонського державного
університету, кандидат історичних наук, доцент;
Бойченко Валерій Петрович - член НСПУ;
Ботвінцева Олена Петрівна - студентка 4
курсу ХДУ;
Василенко Микола Олександрович - член НСПУ,
голова Таврійської фундації (ОВУД);
Демченко Володимир Миколайович - кандидат
філологічних наук, доцент;
Зима Михайло - член ХОО "Молода
Просвіта";
Калініченко Сергій Юрійович - викладач
музичного училища у Корсуні-Шевченківському на Черкащині,
український бард;
Карабович Тадей Борисович - український
поет і перекладач у Польщі, член Спілки польських письменників;
Кузьменко Тетяна Олександрівна - студентка
I курсу ХДУ;
Лопушинський Іван Петрович - кандидат
педагогічних наук, доцент, докторант Національної академії
державного управління при Президентові України (м. Київ);
Лубчак Вадим Михайлович - студент 3 курсу
ХДУ;
Марченко Леонід Володимирович - член
Національної Спілки журналістів України та НСПУ;
Немченко Галина Вікторівна - кандидат
філологічних наук, доцент ХДУ;
Немченко Іван Васильович - кандидат
філологічних наук, доцент ХДУ;
Олексенко Володимир Павлович - директор
Інституту української філології та журналістики ХДУ, доктор
філологічних наук, професор;
Олеярник Катерина Михайлівна - студентка 2
курсу ХДУ;
Параскевич Павло Кіндратович - кандидат
філологічних наук, член правління Таврійської фундації (ОВУД);
Перерва Ольга Михайлівна - студентка 5
курсу ХДУ;
Петренко В'ячеслав Васильович - голова
Херсонського літературного об'єднання "Дніпрова хвиля";
Скорина Людмила Вікторівна - кандидат
філологічних наук, доцент кафедри української літератури та
компаративістики Черкаського національного університету імені
Богдана Хмельницького;
Стамплевська Ірина Сергіївна - студентка 5
курсу ХДУ;
Ткачова Наталя Миколаївна - студентка 5
курсу ХДУ;
Цуркан Ігор Миколайович - кандидат
філологічних наук, доцент ХДУ.
|
|
