|
МОВОЗНАВСТВО
Володимир Демченко
На наш час, із загальним розвитком
суспільства та відповідних комунікативних технологій, у публічному
мовленні (зокрема пресі, рекламі та й художній літературі) активно
використовуються так звані просторічні елементи - для "наближення"
інформації (повідомлення) до читача/слухача - з метою досягти
найбільш ефективного сприйняття. Ті ж сучасні письменники (С.Жадан,
І.Карпа, Ю.Андрухович, О.Забужко та інші) для створення певних
новітніх форм активно вживають навіть матизми (лайливу лексику), не
кажучи вже про молодіжний сленг і буденні мовні форми.
Проте повертаючись у сторічне минуле, бачимо,
що й тодішні українські письменники та просвітителі використовували
і пояснювали такі функціональні мовні форми [див. 1, 2] (а також
Б.Грінченко у словнику). Тому маємо за об'єкт аналізу саме буденну
мову як лінгвістичне явище.
Насамперед варто пояснити термін буденна мова, який ми репрезентуємо в назві
праці (відповідно до російського обыденный
язык) і який у сфері української лінгвістики використовується
вперше.
Національна мова як комплекс складається з
літературного, діалектного, жаргонного та просторічного
конгломератів. Жаргонну мову при цьому відносимо до просторіччя,
позаяк у цілому вона на наш час уже зрозуміла всім. Що ж до
злодійського арго, то ми його вважаємо своєрідним шифром, умисно
прихованим від інших, а тому створеним штучно. Через це арго/жаргон
можна розглядати і в колі штучних мов, що не входить до об'єкту
нашого дослідження.
Термін літературна
мова у загальній метамові логічно повинен бути замінений на
відповідник стандарт, оскільки перший
варіант може співвідноситись із мовою літератури (обидва ж ці
варіанти - літературна мова та мова літератури мають давній синонім - книжна мова, про яку також говоримо, що
вона є досягненням довготривалого культурного розвитку).
Діалектна мова також на наш час уже цілком
зрозуміла в основній масі своєї лексики. Лише на рівні говірок
(територіально) і на рівні фонетики (структурно) вона може виявляти
певну ізольованість у плані загального розуміння. Тобто в цілому й
діалектні одиниці входять до того ж таки просторіччя.
Зрештою залишаються дві форми як складові
національної мови - літературна та просторіччя, причому останнє й
потребує в такому випадку іншого відповідника на своє позначення -
буденна (або ще побутова) мова, щодо якої визначались і синонімічні
назви - "загальна", "розмовна", "загальновикористовувана",
"природна", "загальнозрозуміла" тощо. Цьому функціональному
різновиду властива головна ознака - наявність органічних форм. Ми
вже аналізували особливості органічної
(природної) мови та неорганічної
(штучної) у монографії [див. 3].
Як приклад буденної української мови можна
навести будь-який спонтанний (хоча б відносно) текст, писаний
ідеальним як для "розмовного стилю мовлення" носієм національної
мови.
Значний фонд оригінальної літератури як
джерело досліджень у плані вивчення органічності мови становить
белетристика, оскільки вона характеризує більшою мірою власний стиль
автора (з незначними переробками в діахронії). Ми вже аналізували
фрагменти зі щоденника Сергія Єфремова [див. 3]. Проте вчений був
значною мірою мовним пуристом, академістом. Наразі маємо аналогічні
нотатки відомого українського національного діяча й мецената Євгена
Чикаленка, писані органічною - "живою", як він сам зазначає,
мовою.
Автор мав полтавське походження, і хоча
надалі жив на Одещині, все ж таки його мовні риси (з окремими
вкрапленнями) ілюструють саме середньонаддніпрянський діалект. У
цілому можемо звести Чикаленкову мову до певного східного
діалектного конгломерату.
Наприклад, автор сам визначає фонетичний
варіант сегодня, у
него [1, с. 320] як мовну
рису жителів Наддніпрянщини - на відміну від упроваджених уже тоді
літературних варіантів.
Він використовує морфологічні форми за 17 верстов, деталів (іменники родового відмінка
множини), які нині впроваджуються перманентно, та в друкові [1, с. 47, 352, 76], що
поступово стає узвичаєною формою.
Регулярно у Чикаленка зустрічаються
редуковані дієслівні форми стрів, стрінув,
рішив, які цілком можемо віднести до органічних; такий же
прислівник зосібна (зокрема),
запозичені іменники роля, акомпаньямент, узвичаєну на той час форму
займенника инший (вона після того вживалась
як кодифікована ще півста років). Проте фіксуємо в автора й відомі
та сучасні нам неорганічні одиниці (дежавю: вперто виринає певний
сумнів щодо російської їх автентичності - В.Д.): у тому
числі, на протязі (зі значенням "упродовж"), відношення ("ставлення"), коло ("біля"), збірка по історії, ціль ("мета"), задача ("завдання").
Цікавими у плані органічності є деякі
лексичні одиниці - на той час мовні новації:
- хмародери (будинки) [1, с. 82]:
використовується як калька від англійського новотвору sky scraper, що російською мовою
калькувалося в небоскреб. Останнє
цілком відповідає оригіналу (навіть певною мірою фонетично) [4, с.
627]. Відповідно українські лексикографи подають хмарочос, хмародряп і навіть цікавий
власний варіант небосяг. У даному разі
можна заперечувати хіба що проти другого з них;
- виїмок (виняток) [1, с. 226]:
семантичну логіку в такому випадку збережено (виймати-вийняти), до
того ж наш узвичаєний варіант виняток
органічно потребує йотованого епентетичного звука;
- М.Уманець та
А.(-деська) Спілка [1, с. 87]:
відомий колективний псевдонім авторів словника фіксує фонетичне
явище "акання" - певно, як імітацію одеської чи російської
вимови;
- чавунка (залізниця) [1, с. 43]:
більш логічний варіант (за речовинністю), але не органічний,
оскільки ця лексема асоціюється з іншими предметами (чавунець, чарунка тощо);
- колисковий хлопець (немовля) [1,
с. 19]: цікавий метафоричний відповідник (можна продовжити ряд: колисковий час, період).
Останній вираз дуже вірогідно є здобутком
діалектної мови, одиниці якої звичайно притаманні мовленню Євгена
Чикаленка. Наприклад, заваготіла [1, с. 204] за
морфологічною логікою дорівнює сучасному завагітніла, оскільки у першому випадку
маємо відкритий склад, а в другому - закритий. Можливо, перший
випадок органічніший - через милозвучність і більшу наближеність до
висхідного вага.
Цікавими за своєю метафоричністю є також
діалектизми:
- отемніла (осліпла);
- повій (дереза) - як курай;
- свиниця, що відповідає узвичаєному
свинарня, проте на відміну від нього
формально походить від свиня (в іншому
випадку маємо основу свинар - тобто
там, де він працює? - В.Д);
- губа (у людини), гемба (у
тварини): наявна диференціація за парадигмою особа/неособа, хоча в
діалектній мові гемба так не диференціюється та використовується в
обох варіантах;
- супокою (спокою) - від упокою [1, с. 25, 37, 38, 47, 72 й
інші].
Наведені вище одиниці, як бачимо, цілком
логічні та органічні для української мови, ми їх чудово розуміємо та
сприймаємо, що, в свою чергу, доводить твердження про відносну
сталість мовної ситуації в Південній/Східній Україні протягом
останніх майже ста років.
Як приклад буденної мови можна також навести
уривки з листів, писаних одним селянином до Є.Чикаленка у 1924 році
[див. 1].
Автор листів - син безземельного селянина,
який згодом став заможним ("розумно порядкував своїм майном"). Він
мав велику охоту до читання, згодом передплачував українські книжки.
Попри те, що він закономірно переймав багато форм з російських
текстів, а також те, що Є.Чикаленко ефективно займався
просвітницькою діяльністю (зокрема з цим селянином), наведені тексти
мають для нас непересічне значення, оскільки кожна помилка (якою б
вона не була - навіть синтаксична) таїть у собі певні
закономірності, що так гаряче актуалізуються нині.
У тексті листа наявні діалектні елементи
фонетичного та морфологічного рівнів:
- жетя, стипах (наближення и-е та
відсутність подовження - риси переважно південно-західних діалектів,
але зворотне наближення е-и у ненаголошеній позиції
характерне і для південно-східних);
- цего (е після
твердих шиплячих і ц - риса південно-західних
діалектів);
- оброблять (інфінітивний суфікс, більшою
мірою характерний для південно-східних діалектів);
- вигонят (тверде дієслівне особове
закінчення, характерне для південно-західних і північних діалектів);
- вітти (тобто
звідти: процеси редукції та
дисиміляції, загальні для всіх діалектних масивів);
- свараця (твердий р
властивий мовленню Півночі України);
- іден (архаїчна форма, характерна
карпатським діалектам);
- шей, шой
(тобто ще й, що
й: по-перше, записано фонетичним словом - без відокремлення
частки, по-друге, ш замість щ
характерне для південно-східних діалектів України);
- міні (на той
час стандартна форма, проте фіксуємо її як діалектну, оскільки тут
відбувається подвійне наближення: е-и, а тоді и-і, що в
цілому властиве південно-східним діалектам).
Закономірно в тексті присутні й інтерфереми -
кальковані з російської мови одиниці (фіксуємо за ступенем
наближеності до української мови з відповідними українськими
формантами):
- описать, март,
жизнь, доказать, должен, поступать, хотя, наверно, бумага,
сознаю (повні відповідники до російських форм, лише з
українською вимовою в усній реалізації; ще: сочуствую, лиш би);
- чувствував, получив, успів (український дієслівний особовий
суфікс -в);
- счастливим, употрибляли (українські історичні
сполуки ри,
ли);
- Кіева, лекціи (давньоруське традиційне і
перед голосним), як і положенію, состоянію, строгій;
- осталися (постфікс -ся);
- споминаю
(редукція);
- пользуємось (дієслівний особовий формант
-ємось);
- увірен (давньоукраїнська форма від увірую);
- чоловік
(власне українська фонетична форма).
Отже, з погляду ареальності в даному разі
маємо своєрідний загальноукраїнський конгломерат, оскільки наведені
риси репрезентують різні наріччя. Це пояснюється, по-перше,
тогочасними традиціями української літературної мови, по-друге,
мовними особливостями переселенського регіону (автор - житель
західної Одещини), по-третє, впливом на мовленнєву ідіокультуру
самого Є.Чикаленка - відомого в тому регіоні просвітителя та в усій
Україні - журналіста.
Що ж до буденної мови як функціональної
форми, то пізно вже заперечувати активне її використання в
публічному мовленні, оскільки це вже стало соціальною нормою
(телебачення, преса, реклама, художня література) - слід лише
використовувати досвід фахівців із мовним чуттям - як сучасників,
так і українських просвітителів минулого.
Література
1. Чикаленко Євген. Твори: У 7 т. - Т.1.
Спогади. 1861-1907. - К., 2003. - 432 с.
2. Митрополит Іларіон.
Етимологічно-семантичний словник української мови: У 4 т. -
Вінніпеґ, 1982-1995.
3. Демченко В.М. Органічна та неорганічна
українська мова: Монографія. - Херсон: Мрія, 2003. - 188 с.
4. Мюллер В.К. Англо-русский словарь. - Изд.
22-е. - М.: Русский язык, 1988. - 848 с.
Володимир Олексенко
У мові художнього твору синоніми - важливий
стилістичний засіб. Вони сприяють точному і водночас образному
відтворенню думки і являють собою яскраво виражений процес
удосконалення засобів загальнонародної мови.
Проблеми дослідження лексичної синоніміки
завжди перебували в полі зору вітчизняних мовознавців. Особливий
інтерес викликає вивчення синоніміки художнього твору, бо це не
тільки допомагає розкрити закономірності використання синонімічних
засобів української мови письменником, але й дає багатий матеріал
для поглибленого вивчення природи синонімів, для обґрунтування ще не
розв'язаних теоретичних питань синонімії. Адже справжній майстер
слова відчуває, яке слово здатне найточніше передати його думки й
почуття.
В українському мовознавстві у вивченні
лексичної синоніміки художніх творів, в яких не просто
повідомляються факти, явища, події, вчинки осіб, а трансформується
правда життя в художній домисел, передається через складну систему
образів і мікрообразів, традиційно виробився поділ синонімів за
такими принципами: 1) за характером і ступенем синонімічних
відношень; 2) за характером додаткових значень.
У комплексі виражальних засобів
художньо-образної конкретизації, характерної для художнього твору,
неабияке значення мають дієслівні синоніми.
Функціонально-семантичний аналіз дієслівних синонімів, дібраних із
прозових творів Івана Багряного, здійснюється на основі цієї
класифікації. Виокремлюються загальномовні й оказіональні
(контекстуальні) синонімічні одиниці. З-поміж загальномовних
синонімів виділяються: 1) семантичні синоніми, які відрізняються
один від одного смисловими відтінками; 2) стилістичні синоніми,
диференціююча функція яких реалізується в плані функціональному або
емоційно-оцінному; 3) семантико-стилістичні синоніми, які
характеризуються стилістичними відмінностями, смисловими відтінками,
експресивністю.
Синонімічний ряд визначається як
багатокомпонентна, відкрита, структурно-організована одиниця
лексичної системи мови. Кожне слово ряду пов'язане з іншими
інтеграційною семою й одночасно відрізняється від інших унікальністю
своєї семантичної структури, складом тих компонентів, які становлять
зміст. З одного боку, слова пов'язані одне з одним, а з іншого -
протиставлені. Отже, синонімічні ряди репрезентують семантичні
розбіжності інтеграційного типу.
Різні за "темою" ряди дієслівних синонімів
підпорядковуються одній меті: акцентувати увагу на динаміці
зображуваних подій, станів, відчуттів тощо. Дієслово, як відомо,
найвиразніше відтворює в мові рух, процеси, зміни реального життя.
Насиченість тексту твору дієслівною лексикою, зокрема синонімічною,
є цілком очевидною й художньо вмотивованою.
Найширше в романах Івана Багряного
представлений синонімічний ряд зі словом думати. Для вираження людської здатності
пізнавати та осмислювати дійсність Іван Багряний використовує такі
синоніми:
1.Загальномовні семантичні: думати,
міркувати, мислити, гадати, зважувати, довідатися.
2.Загальномовні семантико-стилістичні:
розважати, розсуждати, думати-думати, прийти в голову, думка
кружляє, думки рояться.
3.Оказіональні: стрелити в голову,
думки блукають, думки товчуться.
Центральне слово думати - "розмірковувати над чим-небудь"
(СУМ, т.2, с.434) позначає процес мислення, що постійно відбувається
у свідомості людини. Процес, результатом якого є думка, має
здебільшого мимовільний характер.
Значення синоніма міркувати - "заглиблюватися думками в
що-небудь" (СУМ, т.4, с.746) є більш специфічним. Міркувати позначає розумову дію, під час
якої до уваги беруться різні варіанти думки, що має привести до
логічно обґрунтованого судження. Це слово вживається автором у
випадку, коли літературний герой потрапляє у якусь проблемну
ситуацію.
Дієслово мислити
означає "міркувати, зіставляючи явища об'єктивної дійсності і
роблячи висновки" (СУМ, т.4, с.718) на відміну від думати, гадати, міркувати містить вказівку
на дуже високі розумові, інтелектуальні здібності особи.
Лексему гадати у
значенні "думати, розмірковувати, міркувати" (СУМ, т.2, с.10)
письменник використовує для відтворення ситуації, в якій людина
постає перед необхідністю розв'язати якусь проблему, що на перший
погляд є зрозумілою, а проте, містить щось таке, що його не можна
одразу з'ясувати. Для того, щоб знайти вихід, суб'єкт повинен знайти
спосіб, шлях розв'язання проблеми. Ідея способу виникає у вигляді
здогадки, припущення.
Префіксальні синоніми роздумувати, обмірковувати сильніше
виявляють ознаки дії, ніж споріднені з ними безпрефіксальні
утворення.
Наведені синоніми різняться між собою такими
основними ознаками:
1) характером здійснення мислительної дії; 2)
інтенсивністю і глибиною дії; 3) тривалістю; 4) участю волі у
виникненні думки; 5) наявністю відносної частки впевненості й
припущення у складі думки; 6) характером ситуації, що є предметом
думки; 7) стилістичним компонентом.
Найрозгалуженішим синонімічним рядом є
синонімічний ряд із домінантою говорити. Для вираження поняття "передати
словами думки, почуття, повідомляти про щось" у творах І.Багряного
слугують такі синоніми:
1.Загальномовні семантичні: говорити,
казати, мовити, промовити, сичати, шепотіти, зойкнути.
2.Загальномовні семантико-стилістичні:
балакати, гомоніти, бурчати, мурмотіти, хрипіти, гарчати, гриміти,
ректи, обронити слово.
3.Оказіональні: пекти, втнути, тюкнути,
журитися, злоязичити, жувати слова.
Це переважно загальномовні семантичні
синоніми. Вони дозволяють авторові відтворити різноманітні
особливості здійснюваного мовленнєвого акту. Група
семантико-стилістичних синонімів представлена розмовними,
просторічними, знижено-емоційними, застарілими дієсловами.
При укладанні синонімічного ряду з
центральним словом говорити керувалися
концепцією В.С.Ільїна: визначаючи синонімічний ряд, треба брати
здебільшого широке коло понять, об'єднаних тим чи тим основним
спільним моментом. Така організація матеріалу дає змогу уникнути
розпорошення на дрібні гнізда, що могло б звестися до сухих схем
об'єднаних синонімів. Тобто, у межах синонімічного ряду з
домінувальним словом говорити можуть
бути і такі дієслова, як: бурмотіти,
муркотіти, верзти, просторікувати тощо, хоча вони позначають
вужчі поняття: "говорити щось невиразно", "говорити щось нерозумне,
беззмістовне", "багато, але беззмістовно говорити".
Найширше представлений синонімічний ряд зі
словом сердитися. Для вираження стану
людини, коли вона відчуває роздратування різної сили і характеру
вияву його, в досліджуваних романах уживаються такі синоніми:
1. Загальномовні семантичні: сердитися,
злоститися, гніватися.
2. Загальномовні семантико-стилістичні:
сатаніти, яритися, злість бере.
3. Оказіональні: вибухати, кипіти,
клекотіти.
Синоніми відрізняються один від одного такими
основними ознаками: 1) характером емоції, її інтенсивністю,
глибиною, тривалістю; 2) причинами, які викликають емоцію; 3)
зовнішнім виявом емоції; 4) особливим компонентом; 5) стилістичним
компонентом.
Синонім сердитися "бути в стані гніву,
роздратування, гніватися" (СУМ, т.9, с.132) позначає найменш
інтенсивну і найменш глибоку емоцію, яка може залишитися в душі
людини довгий час.
Для відтворення стану нервового збудження, що
супроводжується почуттям сильного обурення, автор користується
експресивно виразним синонімом гніватися.
Дієслово-синонім казитися із значенням "впадати в лють"
письменник використовує тоді, коли хоче відтворити надзвичайно
сильну емоційну реакцію особи на чиїсь зовсім незначні дії,
вчинки.
Як бачимо, завдяки різноманітним синонімічним
засобам автор передає найтонші зміни основного поняття, висловлює
своє ставлення до зображуваного.
Синоніми, які належать до синонімічного ряду
з домінантним словом чекати, письменник
використовує для позначення ситуації, коли суб'єкт, знаючи або
передбачаючи, що може відбутися якась несподівана подія, перебуває в
стані внутрішньої готовності до неї. Для вираження поняття чекати у
романах І.Багряного зафіксовано такі синоніми:
1. Загальномовні семантичні: чекати,
ждати, дожидати, очікувати
2. Загальномовні семантико-стилістичні:
чигати.
3. Оказіональні: полювати, обернутися в
слух.
Синоніми відрізняються один від одного такими
основними ознаками: 1) характером очікуваної події; 2) інтенсивністю
дії; 3) тривалістю очікування; 4) особливим компонентом.
Дієслово чекати
- "перебувати де-небудь, щоб побачити когось, зустрітися з кимсь,
розраховувати на появу, прихід кого-, чого-небудь" (СУМ, т.11, с.
290) характеризується універсальністю вживання.
Ждати виступає
абсолютним семантичним відповідником до дієслова чекати в більшості контекстів, однак
І.Багряний значно рідше послуговується цим словом у тих контекстах,
де є вказівка на місце очікування, тобто йдеться про фізичне
очікування.
Дієслово дожидати, вказуючи на тривале очікування
когось або чогось сподіваного, виражає впевненість у здійсненні
очікуваної події і характеризується більшою інтенсивністю.
Синонім сподіватися зі значенням "чекати кого-,
що-небудь; дожидати" (СУМ, т.9, с.556) вживається тоді, коли треба
передати не тільки сам процес очікування, а й надію на прихід,
здійснення чогось.
Виражаючи значення "робити кроки,
пересуватися в просторі" письменник використовує синонімічні одиниці
зі стрижневими словами: іти і
бігти.
Основним, звичайно, є ряд із центральним
словом іти. Члени цього ряду не тільки
називають, а й деталізують позначуваний денотат, іноді надаючи йому
при цьому позитивну або негативну характеристику. З цією метою вжито
такі синоніми:
1. Загальномовні
семантичні: іти, ступати, виступати, прямувати, простувати,
просуватися, пробиратися, ходити, походжати, блукати, кружляти,
розходитися, тупцяти, метушитися, метатися, піти, рушити, податися;
відступати задки; забиратися в ..., заглиблюватися в ...
2. Загальномовні
семантико-стилістичні: брести, тинятися, никати, плутатися,
дряпатися, плентатися, сунутися, лізти, перти (напирати), пхатися,
посунути, забиратися, мандрувати; утікати, збігати, бігти, рватися,
наздоганяти, гнатися, спускатися, скотитися; спотикатися,
розганятися, тягтися, кинутися за.., ноги несуть, забиратися (в
гори).
3.
Оказіональні: борсатися, дертися, (прогонисто) викидати
уперед то одну, то другу ногу; стукати по твердих плитах підборами;
випрямляти ноги; вибивати каблуками ток-ток-ток; виплітати доріжку
просування вперед.
Характеризуючи дію з домінантною лексемою іти, І.Багряний надає перевагу
загальномовним синонімам.
Значна кількість стилістично маркованих
синонімічних одиниць ряду, що активно функціонують не тільки в мові
персонажів, але й у мові автора, є стилістично вмотивованими.
Звертає на себе увагу суттєве збільшення
порівняно з іншими тематичними групами оказіональних синонімів,
котрі є важливим засобом посилення експресії вислову. Оказіональним
синонімічним одиницям мови художніх творів властива одноразовість
уживання, що зумовлено індивідуальним характером переносно вжитих
слів чи конструкцій залежно від конкретного зв'язку з певним
контекстом. Оказіональні синоніми властиві насамперед авторській
оповіді, оскільки часто є ефективним засобом авторської
характеристики зображуваного.
Заслуговує на увагу й те, як письменник
вживає інші ряди дієслівних синонімів. Наприклад, навколо дієслова
впасти групуються синоніми здебільшого
з яскравим стилістичним забарвленням: гепнутися, обемберитися, вхопити
сторчака.
Уживання переважно знижено-емоційних
синонімів зумовлено контекстом. У мові персонажів вони є своєрідною
реакцією на події або вчинки людей.
Суттєвою ознакою мови художніх творів Івана
Багряного є багатство дієслівних синонімічних засобів відображення.
Змодельовані синонімічні ряди являють собою окремі
лексико-семантичні мікрогрупи в складі лексико-семантичних груп
інтелектуально-аналітичної діяльності людини, мовного акту,
емоційних станів, вольових процесів та переміщення в просторі.
Найпоширенішими є синонімічні ряди змішаного, комплексного типу. За
характером зв'язку між компонентами переважають такі синонімічні
ряди, що об'єднують однослівні і фразові синоніми, пов'язані між
собою і як синонімічний ланцюг, і як синонімічне гніздо.
Синоніми в межах окремого ряду
характеризуються різними семантичними й стилістичними нюансами, крім
того - неоднаковою частотністю, сполучуваністю і ступенем
маркованості компонентів. Абсолютні синоніми - рідкісне явище як в
авторській оповіді, так і в мовних партіях персонажів. Основними у
структурі проаналізованих рядів є загальномовні нейтральні
синонімічні одиниці. Вони активно функціонують як у мовленні автора,
так і в мовленні персонажів, забезпечують правдивість, точність,
чіткість, лаконічність вислову.
Наявність у мовній тканині творів великої
кількості стилістичних синонімів пояснюється не лише специфікою
роману як жанру художньої літератури, який передбачає соціальну
різномовленість та індивідуальне різноголосся, чи бажанням
письменника якомога точніше відтворити різнобарв'я народної мови.
Стилістичні синоніми є важливим засобом оцінної характеристики, вони
допомагають виявити ставлення мовця до описаного. Для кожної
конкретної ситуації письменник вибирає саме ті синонімічні одиниці,
які передали б необхідні відтінки, допомогли авторові реалістично
відтворити мову персонажів, дати їм належну характеристику,
змалювати різні події, вчинки персонажів. Це досягається насамперед
уживанням розмовних і просторічних синонімів.
Синонімічні одиниці книжного характеру
відрізняються від усіх інших синонімів своєю піднесеною
експресивно-стилістичною характеристикою. Їм властивий відтінок
урочистості, поетичності. Основною сферою вживання книжних синонімів
у досліджуваних романах є авторське мовлення.
Меншою мірою І.Багряний використовує
синоніми, які належать до застарілої лексики. Залежно від задуму
автора, зображуваних характерів синоніми-архаїзми набувають нових
семантичних і конотативних відтінків.
До диференційних ознак мовного стилю автора
можна віднести широке використання росіянізмів, уведення яких на
сторінки романів пояснюється бажанням автора достовірно відтворити
мовлення зображених у творах персонажів. Проте росіянізми часто
вживаються і в авторському мовленні без виразної стилістичної
настанови, напр.: загнусавити, зашагати
та ін.
Мова романів характеризується багатством
оказіональних синонімів, що є важливим засобом посилення експресії
вислову. Оказіональним синонімічним одиницям мови художніх творів
письменника властива одноразовість уживання, що зумовлюється
індивідуальним характером переносно вжитих слів чи конструкцій
залежно від конкретного зв'язку з певним контекстом. Для одержання
рівнозначного стилістичного ефекту оказіональні синоніми інколи
використовуються в подібних контекстах. При цьому оказіональні
фразові стилістичні одиниці письменник уживає здебільшого в
оновленому, зміненому складі. Оказіональні синоніми передусім
властиві авторській оповіді, оскільки часто є ефективним засобом
авторської характеристики зображуваного.
Специфічними рисами індивідуального стилю
Івана Багряного є широке використання синонімічного багатства
української мови; пріоритетне використання загальномовних синонімів;
активне функціонування фразових синонімічних одиниць; значна
кількість оказіональних синонімів.
Література
1. Багряний І. Тигролови. - К.: Молодь,
1991. - 264с.
2. Багряний І. Сад Гетсиманський. - К.: Час,
1991. - 512 с.
3. Сучасна українська літературна мова (за
ред. М.Я.Плющ). - К.: Вища школа, 2001. - С.124-125.
4. Словник української мови в 11 т. - К.:
Наукова думка, 1970-1980.
5. Українська мова. Енциклопедія. - К.:
Вид-во "Українська енциклопедія" ім.М.П.Бажана, 2004. -
С.585-589.
ЛІТЕРАТУРНЕ
КРАЄЗНАВСТВО
Валерій Бойченко
Миколаїв у XIX ст. був містом провінційним,
промисловим, військовим. До культурних центрів було далеко. Ті
миколаївці, які прагнули працювати в російській літературі,
виїжджали до російських столиць. Так, виїхали до Росії уродженці
Миколаєва: поет Петро Вейнберг (28.06.1831-1908), прозаїк, автор
історичних романів Костянтин Шильдкрет (31.10.1886-24.02.1965),
прозаїк і драматург Давид Айзман (26.03.1869-26.09.1922), матеріалом
для творчості якого стало життя єврейського населення Миколаєва.
Уродженець Вознесенська, публіцист Сергій Южаков
(17.12.1949-29.11.1910) відредагував і видав у Петербурзі 22-томну
"Большую энциклопедию". Прозаїк та публіцист Павло Гайдебуров (родом
з Миколаєва) (1841-12.01.1894) працював у Петербурзі в українському
журналі "Основа", переклав і опублікував російською мовою поему
Тараса Шевченка "Гайдамаки" [7].
Проте є й інші приклади. Анастасія Марченко
(1830-1880), яка писала російською романи й повісті про жіночу
любов, завершила життєвий шлях у маєтку в селі Ковалівці над Бугом.
А прозаїк Андрій Гранкін (1865-1916) друкував свої твори у
миколаївських газетах. Вся преса краю до 1917 р. виходила виключно
російською мовою, зважаючи й на заборону української книги, газети й
узагалі мови.
Цікавою особистістю в миколаївській громаді
був культурний і громадський діяч, український і російський
письменник, історик Григорій Ге (06.02.1830-15.11.1911), брат
відомого художника Миколи Ге, якого теж включають до історії як
українського, так і російського образотворчого мистецтва. Григорій
Ге написав кілька п'єс, роман і нариси, зокрема, "Історичний нарис
столітнього існування міста Миколаєва біля гирла Інгулу" (1890),
ставши таким чином першим істориком Миколаєва. Був ініціатором
створення громадської бібліотеки, організатором драматичного
гуртка.
У першій половині 1870-х років у Миколаєві
вчився у гімназії майбутній російський учений, філософ, критик,
письменник Михайло Філіппов (12.07.1858-25.06.1903), який потів жив
у Петербурзі. Він є автором, зокрема, відомого тоді роману
"Осажденный Севастополь" про події Кримської війни.
У 1881 р. у селі Юхимівці (нині - у складі
села Лимани Жовтневого району), в маєтку свого дядька жив російський
письменник Всеволод Гаршин - письменник повертався тут до творчого
життя після тяжкої хвороби. Тут він переклав новелу французького
класика Проспера Меріме "Коломба", закінчив казку "Те, чого не
було".
У 1903 р. в південноукраїнських містах -
Херсоні, Миколаєві, Одесі - шукав матеріали для своїх творів класик
української літератури Михайло Коцюбинський. У жовтні він жив по
Нікольській, 50, у сім'ї Сергія Гайдученка, судді й культурного
діяча, згодом - члена правління "Просвіти", першого директора
природничо-історичного музею. Письменник відвідав суднобудівний
завод "Наваль", морський порт, тютюнову фабрику, винокурний завод,
побував на судових процесах.
Влітку 1891 р., подорожуючи Україною, молодий
Олексій Пєшков (майбутній письменник Максим Горький) побував у
Прибужжі - у селах Тузли, Кандибиному, в Миколаєві. Враження від
побаченого дали матеріали для його перших оповідань "Вивід", "На
солі", а в миколаївській лікарні він почув історію, що лягла в
основу оповідання "Челкаш".
У Миколаєві в 1895-1905 рр. провів дитинство
Ісаак Бабель (13.07.1894-27.01.1940), який уже за радянської влади
став класиком російської літератури. Сім'я Бабелів повернулася в
Одесу, коли в Миколаєві, з посиленням чорносотенних настроїв,
почалися погроми євреїв. Згодом став жертвою
сталінсько-комуністичних репресій.
У зв'язку з тим, що південні слов'яни,
окуповані турками, не завжди мали можливість отримувати освіту,
вони, за допомогою царського уряду, який мав власні наміри та плани
на Балканах, створили у Миколаєві приватний Південнослов'янський
пансіон. Він діяв у 1867-1892 роках. Саме тут у 70-80-х роках
здобували середню освіту майбутні класики болгарської літератури. Це
прозаїк-реаліст, автор оповідань та повістей Георгі Стаматов
(1869-1942) та сатирик-демократ, винятково популярний у народі автор
гостро-викривальних оповідань Алеко Константинов (1863-1897), який
саме у Миколаєві й починав літературну творчість на сторінках
рукописного журналу вихованців пансіону. Обидва потім жили й творили
у Болгарії.
З Миколаєвом пов'язана доля кількох
революціонерів-представників різних революційних течій, які, проте,
всі були спрямовані проти російського самодержавного гніту. До
Херсона й Миколаєва, бувало, царизм висилав революційно налаштованих
громадян імперії. Так, у 1899 р. до сусіднього Херсона царизм вислав
письменника, революціонера, основоположника осетинської літератури
та літературної мови Косту Хетагурова (15.10.1859-01.04.1906), який
у липні того ж року приїхав до Очакова й більше місяця жив у
рибальській хаті на березі моря. Тут він продовжував роботу над
поемою "Хетаг", знайомився, як і в Херсоні, з українською культурою,
щиро полюбив наш народ і потім на батьківщині популяризував
творчість Т.Шевченка, М.Кропивницького й інших корифеїв українського
театру.
Російський поет Олександр Баласогло
(1813-18.01.1893, з роду грека-генерала) потрапив у Петербурзі під
вплив революціонерів-петрашевців, його вислали в Карелію, а звідти,
на прохання батьків, уже з ознаками психічної хвороби, у 1851 р.
вислали під нагляд до Миколаєва. Йому вдалося навіть влаштуватися на
роботу викладачем штурманської роти, але згодом він остаточно
захворів і ще тривалий час блукав вулицями міста, викликаючи
співчуття. Твори, відібрані при арешті, не повернули, тож у 1875 р.
йому вдалося видати у Миколаєві тільки невеличку книжечку під
символічною назвою "Уламки" ("Обломки").
Юнак Олексій Гмирьов (29.03.1887-24.09.1911)
приїхав до Миколаєва з Росії, услід за братом, на заробітки,
працював на заводі "Наваль". Тут він став учасником революційної
боротьби, почав писати революційні вірші, за що отримав 6 років
каторги й помер від сухот у Херсонській каторжній тюрмі.
У Миколаєві, в офіцерській сім'ї, народився
революціонер-народник, письменник Федір Юрковський
(1851-31.08.1896). Це він у 1879 р. зробив підкоп під Херсонську
державну скарбницю й виніс півтора мільйона карбованців для
політкаторжан. На сибірській каторзі писав російською мовою
оповідання, нариси, незакінчений роман. Помер у Шліссельбурзькій
фортеці на Півночі імперії [7].
Трагічна доля навіть цих трьох жертв царизму
яскраво свідчить, як пильнувала інтереси Російської імперії царська
адміністрація, яка трагічна доля чекала тих, хто переступав певну
грань у виявленні власних переконань.
Майже на всій 200-літній історії Миколаєва,
на історії краю лежить печать унікальної долі славнозвісного роду
Аркасів-Богдановичів, троє з представників якого були літераторами,
діячами української культури, - саме цей бік їхньої діяльності нас
зараз цікавить, хоча взагалі діяльність цього роду - явище
всеохоплююче й багатогранне, яке чекає молодих дослідників.
Відомо, що наприкінці 1793 р. до щойно
заснованого Миколаєва на торговому вітрильнику прибилася молода
сім'я втікачів із Греції, де саме лютували турецькі загарбники.
Андреас Аркас отримав тут роботу викладача штурманського училища.
Син Захарій став генерал-лейтенантом й істориком - вивчав залишки
стародавнього еллінського Херсонесу та становлення імперського
флоту. Другий його син - Микола - став адміралом, головним
командиром Чорноморського флоту й портів, вірно служив імператорові
Олександрові II, був навіть його близьким другом. Тут же, в
Миколаєві, вкорінюється й давній шляхетсько-старшинський рід
Богдановичів, відомий з ХVII ст. на Чигиринщині й Полтавщині, його
представник Петро Богданович був винагороджений за військові заслуги
наділом землі над Лиманом, і тут виростає село Богданівка. Петро
Богданович, син військового товариша Полтавського полку Григорія
Богдановича, мав дочку Софію - вона й стала дружиною молодого Миколи
Аркаса, майбутнього адмірала. У них і народився Микола Миколайович
Аркас (07.01.1853-26.03.1909) - видатний український культурний та
громадський діяч, композитор, історик, літератор, фольклорист,
просвітянин. Про це свідчать меморіальна дошка по вул. Нікольській,
13, а також пам'ятна стела на вулиці Адміральській.
Здружившись із М.Кропивницьким ще студентом
університету в Одесі, Микола Аркас спробував себе на сцені,
захопився збиранням народних пісень у селах довкола Миколаєва -
зібрав біля 400 пісень, проте видати їх не вдалося. Але це
захоплення привело його до створення опери - першої опери на
Шевченківський сюжет, за його поемою "Катерина". Лібрето опери
М.Аркас написав сам. Видати оперу вдалося у Миколаєві 1897 р., а
вперше вона була поставлена трупою М.Кропивницького в 1899 р. і
звідтоді ввійшла до репертуару театру корифеїв і стала перлиною
української опери.
Знаменний факт: Микола Аркас у Миколаєві, у
своєму будинку на розі Адміральської та Соборної створив власний
варіант музики на славнозвісну поезію Івана Франка "Не пора" ("Не
пора, не пора, не пора Москалеві й ляхові служить. Довершилась
України кривда стара, Нам пора для України жить"). Цей вірш на
музику іншого композитора Д.Січинського став ще одним гімном
українців, а рукопис М.Аркаса, на жаль, не зберігся.
Видатним досягненням М.Аркаса стала перша
науково-популярна, белетризована "Історія України-Русі", яка вийшла
в 1908 р. в Петербурзі, а вдруге, вже після смерті М.Аркаса - в
Кракові; звідтоді видавалася не раз за кордоном, але була заборонена
радянською владою, і лише в 1990 р. (в Києві) та 1994 р. (в Одесі)
цей твір М.Аркаса був надрукований в Україні великими тиражами. За
значенням у вихованні любові до рідної України ця книга М.Аркаса
була відразу поставлена поряд з Шевченківським "Кобзарем". І книга
ця створена саме у нашому зрусифікованому Миколаєві!
Збереглося також кілька юнацьких поезій
М.Аркаса. В одній із них звучить освідчення в любові до
Матері-України:
Можливо, скоро я загину
В жорстокім, праведнім бою,
Та не забуду в цю годину
Тебе, кохана Україно,
І
добрим словом пом'яну...
Уже в зрілому віці М.Аркас першим у поезії
відгукнувся на розстріл лейтенанта Петра Шмідта, який командував у
1905 р. повстанням на крейсері "Очаків" (поема "На убивство
Шмідта"), а також присвятив поему гетьману-вигнанцю, авторові
першого в Європі повного тексту демократичної Конституції України
("Гетьман Пилип Орлик") [10:124-135].
Ще однією справою його життя стала
організація Миколаївського товариства "Просвіта" в 1907 р., головою
якого він і був обраний. Товариство ставило питання про створення
українських шкіл, пропагувало українську літературу, історію,
традиції, влаштовувало вистави п'єс українських класиків. У своєму
маєтку в Богданівці, всупереч заборонам, М.Аркас організував
українську школу, утримуючи її за власні кошти, - це була єдина тоді
рідна школа на Південній Україні, та й в усій тодішній підросійській
Україні. Як свідчить учитель цієї школи Грачів, М.Аркас сподівався,
що ця перша рідна національна школа стане "матір'ю шкіл
українських", започаткує відродження української освіти у XX ст. Так
воно й сталося, але вже у 1917-1920 роках, коли за Української
Народної Республіки постали в цій державі українські школи,
гімназії, університети. А тоді, в 1908 р., цю єдину рідну школу
місцева влада ліквідувала за доносами попа-шовініста [3].
В дім Аркаса з усієї України йшли листи від
М.Кропивницького, М.Лисенка, Лесі Українки, Б.Грінченка,
П.Саксаганського, Г.Хоткевича, М.Садовського, В.Доманицького...
Наголосимо, що саме завдяки діяльності українського театру корифеїв
та високому духові творчості Миколи Аркаса наш Миколаїв став у ряд
центрів української культури - всупереч колоніальним намаганням
імперської адміністрації та чиновництва, всупереч заборонам
української мови й культури, всупереч повальній русифікації й
асиміляції, наслідки яких ми відчуваємо в Миколаєві й краї й
сьогодні. Згадані вже письменники-революціонери діяли проти
російського самодержавства своїми методами, але більші духовні
наслідки мала діяльність національно-свідомих, патріотичних сил
українського народу, в рядах яких були письменники та діячі
культури, й Микола Аркас був одним із них, продовживши подвиг
корифеїв нашого театру [4:32].
Лютнева революція 1917 р. та
національно-визвольний рух розвалили Російську імперію. Українська
національно-демократична революція призвела до утворення Центральної
Ради й проголошення спочатку автономної, а потім - 22 січня 1918 р.
- незалежної нашої держави - Української Народної Республіки (УНР).
Здійснилася одвічна мрія народу, освячена кров'ю та життям тисяч
його найкращих синів.
Проте знову в нашу долю втрутився північний
сусід, імперський центр. Радянська Росія і її вождь Ленін після
жовтневого перевороту спрямували на незалежну Українську державу
Червону армію і з допомогою місцевих більшовиків та пропагандистів,
внаслідок двох російсько-українських воєн і трьох походів,
нав'язавши нам громадянську війну, привнесену з Росії на багнетах,
окупували незалежну Українську Народну Республіку й відновили
російську імперію у формі СРСР. Але за кілька літ незалежності,
навіть в умовах безкінечних війн та розрухи, в УНР таки почалося
широке національне відродження українського народу та ріст
національної свідомості й патріотизму. Було відроджено українські
школи та університети, створено Українську Академію наук та Академію
мистецтв, відкрито українські театри й культурні центри, відроджене
українське книгодрукування, засновані газети й журнали, видавництва
й громадські організації та політичні партії... Тож навіть тоді,
коли московський більшовизм знищив нашу державу й став у нас
господарем, влада рад не могла задушити національне відродження й у
20-х роках змушена була провадити половинчасту політику
українізації. Тоді й у нашім краї, і в Миколаєві були відкриті
українські школи, почалася українізація деяких вузів та закладів
культури, тривало національне відродження та розвиток української
культури Півдня. Саме тоді, на хвилі національного відродження,
вільніше дихнула українська література, з'явилися нові імена і в
нашому Причорномор'ї [11].
Своєрідною духовною сув'яззю, що поєднала
минуле й майбутнє нашого краю в розвитку його культурних джерел,
стала родина Аркасів. Серед дітей та онуків Миколи Миколайовича
Аркаса саме син Микола й онук - теж Микола (названі на честь
покровителя роду - святого Миколая!) продовжили справу утвердження
української національної ідеї. Але якщо Микола Аркас пропагував її
через розвиток культури й освіти, то його син боровся за Українську
Народну Республіку зі зброєю в руках - він пішов в армію УНР (був
командиром полку), пролив власну кров у боях за незалежність. А
онук, теж свідомий патріот України, навіть листування з радянським
автором першої книжки про діда (Л.Кауфман, М.М.Аркас. - К.: Державне
видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури, 1958),
використовував те листування для тлумачення сутності незалежності та
істинного стану УРСР у складі СРСР [10:182-183]. До речі, саме
еміграція врятувала обох від розстрілу радянською владою і
забезпечила можливість праці на користь української культури.
Микола Аркас-другий (23.08.1881-13.12.1938),
композиторів син, який народився в Миколаєві, після падіння УНР жив
в Ужгороді (тоді він належав Чехословаччині), був широко обдарованим
культурним діячем - актор, співак, режисер, драматург. Створив і
керував театром Ужгородської "Просвіти", в якому ставив свої п'єси.
Згодом організував власний театр, писав музику до спектаклів. Затим
організував ще два театри, один з яких згодом став державним театром
незалежної Карпатської України, розгромленої угорськими фашистами
[7]. Похований у місті Хусті.
Микола Аркас-третій (14 вересня 1898-1983),
онук композитора, який його усиновив, народився у Христофорівці, жив
у Миколаєві. У 1920 р. він емігрував, вчився в університеті у Празі,
здобув ступінь доктора філософії, жив у Франції, затим - у США.
Письменник, історик, перекладач. Написав збірку поезій. Переклав
"Слово о полку Ігоревім" та "Іліаду" Гомера (перший повний
український переклад). Опублікував оповідання "Наш степ", своєрідну
краєзнавчу "Повість про наш степ широкодолий", де подав історичну
картину нашого краю. У 1969 р. в Торонто (Канада) видав І том
"Історії Північної Чорноморщини", частина сторінок якої - художня
історична проза. Доля другого тому невідома. Створив об'ємисту
хроніку роду Аркасів. Теж мав сина Миколу, доля якого невідома
[1:5-38].
Феномен родини Аркасів-Богдановичів -
унікальна епопея, втілення історичної долі Південної України та
нашого краю протягом останніх двох століть.
До речі, усім із родини Аркасів у ті криваві
роки боротьби доля усміхнулася - їм пощастило емігрувати після
поразки армії УНР. Інакше їх чекали розстріли. Саме так повернулася
доля молодого російського поета-акмеїста Леоніда Каннегісера
(1896-1918), дитинство якого на самому початку XX ст. пройшло в
Миколаєві, у домі М.Аркаса, що на Великій Морській - розі
Артилерійської. Тут він здобув прекрасну сімейну освіту - його
батько-дворянин був директором-розпорядником товариства заводів
"Наваль". Уже в Петербурзі він став поетом і військовим, членом
антибільшовицьких організацій. Це він 30 серпня 1918 р. пострілом
наповал убив М.Урицького, який керував Петроградською ЧК. Радянська
влада розстріляла Л.Каннегісера й улаштувала перший масовий розстріл
заручників - 512 чоловік! [5:120-122].
Короткі й сповнені безперервної боротьби з
ворогами роки Української Народної Республіки збудили могутню творчу
енергію українського народу, що спричинило потужне національне
відродження в Україні. Почався новий період української літератури,
ці роки дали нашій культурі великі імена і в нашому краї. Хоча цей
період тривав недовго: вже наприкінці 20-х рр. почалися репресії,
спрямовані й організовані з Москви, ув'язнення й розстріли
інтелігенції - СРСР виявився другою стадією Російської імперії. В
історію літератури ці явища ввійшли як Розстріляне Відродження.
Либонь, найбільша літературна постать 20-30-х
років XX ст., пов'язана з нашим краєм, - Спиридон Черкасенко
(24.12.1876-08.02.1940) - поет, прозаїк, драматург, педагог,
журналіст. Він народився в містечку Новий Буг, де й закінчив школу й
учительську семінарію, затим учителював на Катеринославщині й
Донеччині, звідки переїхав до Києва, співробітничав у багатьох
видавництвах, педагогічному журналі "Світло". Почав писати драми,
поезію, оповідання. Працював на становлення УНР. 1919 р.
Міністерство освіти УНР відрядило його до Відня (Австрія) для
підготовки й друкування підручників для українських шкіл, які він
відправляв в Україну вагонами. Після знищення Червоною армією
Української Народної Республіки залишився у Відні, затим переїхав до
Ужгорода (тоді - в складі Чехословаччини), нарешті осів під Прагою.
Літературна спадщина С.Черкасенка складає цілий материк ще не
досліджених і часто невиданих творів. Його поезія вражає ліричною
глибиною, кілька віршів стали народними піснями. У поемі "У бурі
білій" передбачив виродження більшовизму в диктаторську систему. Він
створив нову українську драму - новий символістський театр, на рівні
тогочасної європейської драми. Писав оповідання (в тому числі для
дітей), створив романи - надрукований історичний роман "Пригоди
молодого лицаря", доля ще двох невідома. З 30-х років був
заборонений радянською владою, лише в 90-х роках вийшов двотомник
творів, частина спадщини видатного земляка повернулася до нас
[2].
Література
1. Аркас-молодший М. З родинної хроніки.
Поезії. Дума про похід… / Упор. та автор передмови Ульяновський В. -
Миколаїв, 1993.
2. Бойченко В. Материк Спиридона Черкасенка
// Щотижня. - 2000. - 8 черв.
3. Бойченко В. Мати шкіл українських //
Краєзнавчий альманах. До 150-річчя з дня народження М.М.Аркаса. -
Миколаїв: Атол, 2003.
4. Жадько В. Грек із душею українця:
Роман-пошук. - К., 2003.
5. Ковалева О., Чистов В. Очерки культуры
Южного Прибужья: Литература и театр. - Николаев: Тетра, 2001.
6. Крижанівський С. Спогад і сповідь з ХХ
століття. - К.: Стилос, 2002.
7. Літературна Миколаївщина в особах:
Бібліографічний покажчик / За ред. Бойченка В.П.; Склад. Полівода
Н.А. - Миколаїв: Ганна Гінкул, 2001.
8. Миколаївщина: Літопис історичних подій. -
Херсон: Олді-плюс, 2002.
9. Шкварець В. Ілля Борщак: життя,
діяльність, творчість. - Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П.Могили,
2002.
10. Шкварець В. Микола Миколайович Аркас:
життя, творчість, діяльність. - Миколаїв-Одеса: Тетра, 2002.
11. Шкварець В., Мельник М. Історія рідного
краю. Миколаївщина: Навч. посіб. - 2-е вид. - Миколаїв: Вид-во МДГУ
ім. П.Могили; Одеса: ТОВ ВіД, 2003.
|
|
