|
ПЕДАГОГІКА Й МЕТОДИКА
Іван Лопушинський
(Літературно-музична композиція,
присвячена українським
письменникам,
які в різні часи XX століття покинули рідну
землю)
Актова зала святково прибрана. На стіні - велика різнокольорова мапа світу. До України, зображеної в кольорах Державного прапора, сходяться стрілки з тих країн, де проживають представники українського народу. На столиках - твори українських письменників діаспори. До початку вечора транслюються пісні про Україну.
Вечір відкривається піснею у виконанні народного артиста України Іво Бобула (запис) "На Україну повернусь" (муз. О.Гавриша, слова С.Галябарди):
Є у мене дім, одіж і авто,
Ранок, вечір, ніч, є вишневий сад.
Це у мене вже не візьме ніхто,
Як мої літа не вернуть назад.
Тільки раптом задзвенить
Мого серця тятива,
Як почую хоч на мить
Українськії слова.
Приспів:
На Україну повернусь
Через роки, через віки,
Устами вдячно притулюсь
До материнської руки.
Сяду у літак, стріну земляків,
Поєднаємо всі свої жалі.
Ляже довгий шлях нам у край батьків,
І наздоженем, певно, журавлів.
Може, хліб черствіший тут,
Та душа враз ожива,
Бо фіалками цвітуть
Українськії слова.
Приспів.
До свого гнізда полечу я знов,
Певно, там уже діти підросли,
А залишу тут віру і любов,
Може, назавжди повернусь колись.
Приспів.
1-й учень.
Країно рідная! Ох, ти далека мріє!
До тебе все летять мої думки.
Їм страшно й радісно; якась надія мріє...
Так з вирію в свій край летять пташки.
(Леся Українка. "Поворіт")
2-й учень. Щороку ранньої весни з Єгипту на далеку Україну летять табуни лелек. Вони знають, яка доля вготована їм над білими горами, але знають також і те, що їхнє лелече перелітне життя є не що інше, як безупинне вертання до своїх народжень, до того, що назавжди залишається найріднішим. Хоч дорога далека, тяжка й кривава, хоч багато з них не долетять, не прилетять і не повернуться ніколи, але однаково треба щоразу битися грудьми, крильми, через силу. У відчаяному клекоті прориватися і пробиватися до рідної ріднизни - і що там перешкоди, перепони, небезпеки й чиясь зла воля!
I так триває уже тисячі літ. І щовесни знов прилітають до Дунаю, Дніпра й Дністра лелеки, знаходять давні гнізда, ждуть своїх суджених і дають початки життю новому і вічному (П.Загребельний. "Роксолана").
Вступне слово вчителя. Український народ після втрати своєї державності 1240 року (Київську Русь завоювали монголо-татари) аж до 1991 року (проголошення незалежності України) змушений був пити гірку чашу поневолення з боку Золотої Орди, Польщі, Литви, Туреччини, Московії, Австро-Угорської та Російської імперій. Нестерпне гноблення іноземних поневолювачів гнало українців з прабатьківських країв шукати кращої долі далеко за їх межами. Зазнали і заохочувального, й насильницького переселення, відчуження українських земель на користь інших держав, вимушеного поселення в чужих землях унаслідок участі у війнах тощо.
Нині розрізняють Західну і Східну діаспори. Однією з найдавніших є австрійська. Історія її утворення сягає XVII століття.
Наприкінці XIX століття, рятуючись від утисків з боку австро-угорських і польських поміщиків та капіталістів, масово став емігрувати трудовий люд з Південної й Західної України. Перша групова еміграція почалася у 70-х роках. Їхали до Канади, Франції, Аргентини, США та інших країн. Нові хвилі еміграції викликали Перша світова війна, жовтневий переворот і громадянська війна, Друга світова війна. У 60-80-х рр. XX століття емігрували за політичними мотивами. Серед них - кращі сини України, представники української літератури в діаспорі. Це Яр Славутич (Канада), Наталя Лівицька-Холодна, Євген Маланюк, Святослав Караванський, Богдан Кравців (США), Іван Багряний (Німеччина), Василь Гренджа-Донський (Словаччина) та багато інших. Усіх їх об'єднувало й об'єднує спільне - синівська любов до своєї Батьківщини, бажання бачити її самостійною й незалежною державою, прагнення колись повернутися на рідну землю. Живим чи мертвим...
За офіційними даними, що наводилися під час Всесвітнього форуму українців, поза межами нашої держави у більш ніж 40 країнах світу сьогодні проживають майже 12 мільйонів українців.
3-й учень . Першим українським поетом у Канаді був Іван Збура (1860-1940 рр.), який приїхав з Галичини до Альберти і тут 30 грудня 1898 року написав вірш "Кана-дійські емігранти":
Пречиста Діво-мати,
Не дай же нам погибати,
Бідним русинам!
Через море переплисти,
А ту в Канаді осісти
Допоможи нам!
4-й учень . На території Канади організовані українські поселення з'явилися 1891 року. Сьогодні тут проживає один мільйон українців. 35 відсотків вважають рідною мовою українську, а в сім'ях нею розмовляють 23 відсотки. Українська мова викладається у 22 університетах. Діаспора побудувала пам'ятники своїм видатним співвітчизникам Тарасу Шевченку, Івану Франку, Лесі Українці, пам'ятник жертвам голодомору в Україні 1932-1933 рр. У пам'ять жертвам Чорнобильської катастрофи посаджено дуб.
5-й учень . Одним з найвизначніших письменників української Канади є Яр Славутич (Григорій Михайлович Жученко). Він народився 11 січня 1918 року на хуторі Жученки Херсонської губернії. Є спадкоємцем давнього козацько-шляхетського роду. Ще підлітком Григорій став жертвою примусової колективізації, брав участь у стихійних повстаннях 30-х років проти більшовицької сваволі, а в часи Другої світової війни (1941-1943 рр.) був вояком Чернігівської Січі. Протягом повоєнного півстоліття Яр Славутич займається багатогранною і плідною громадською, дослідницькою, літературною діяльністю в Західній Європі, США та Канаді, але постійно підтримує зв'язки із землею батьків, чимало робить для утвердження і зміцнення української державності.
1-й учень.
Йдучи у світ, лишаючи вітчизну,
Беруть на спомин у дорогу грізну
Пучок євшану чи дрібок землі,
Щоб на чужині, у добрі чи злі,
Вони серця потугою снажили.
Зазнав і я тієї долі-сили,
Узявши в свій порожній гаманець
Черленновидий, красний кремінець
Із підмурівка батьківської хати.
Який тепер я радий і багатий!
Зі мною в парі обходивши світ,
Мене зберіг той камінець-граніт. (1978)
2-й учень . Де б не був Яр Славутич, у якій би землі не жив, душею і серцем він завжди залишався з рідною Україною. Ця синівська любов простежується в багатьох поезіях, написаних протягом 40-70-х років.
3-й учень.
Не сумуйте, степи! Я вернусь!
І замовкне жалоба чаїна.
Обійматимуть Скитія, Русь
І новітня моя Україна. (1941)
4-й учень.
А рідну землю, що мене зродила
На боротьбу за життєдайні дні,
Я над усе люблю на чужині! (1943)
5-й учень.
Чи ж будуть Славути близини
Лунати у дзвонах церков,
Вітаючи рідного сина,
Що вірну зберіг любов? (1970)
1-й учень.
Україно, мій рідний краю,
Вічна туго, предвічна кров!
Чи дійду до твого розмаю?
Чи побачу Славуту знов? (1973)
2-й учень. Уперше після довгої розлуки Яр Славутич побачив рідну Україну лише 1990 року, коли настали нові часи.
Звучить пісня (запис) у виконанні народного артиста України Павла Зіброва "Блудний син" (муз. П.Зіброва, слова Ю.Рибчинського):
Не сказавши ні слова нікому,
Щоб багатство і славу знайти,
Рано-вранці із рідного дому
Я пішов, я пішов у світи.
Я пішов крізь тумани і вітер,
Крізь обмани шляхів і стежин,
І блукав, і блукав я по світу,
Та хіба, та хіба я один!
Приспів:
Блудний син, блудний син!
Скільки міст і країн
Поміняв я у пошуках долі.
Блудний син, блудний син,
Знаю, де б я не жив,
Був я зажди чужим мимоволі.
Блудний син, блудний син
Свою душу сповив,
Свою душу сповив чужиною.
Блудний син, блудний син...
Два крила самоти,
Два крила самоти за спиною.
Я, пройшовши дороги тернові,
Знав сто мов, та в години сумні
Тільки рідною мовою
Розмовляв уві сні.
Я знайшов і багатство, і славу,
Мав коханих мінливих, як дим,
Але справжнього щастя не знав я,
Та хіба, та хіба я один!
Приспів.
Наче птах повернувсь я додому,
Та ніхто мене там не зустрів,
І упав я додолу на могилі батьків.
І клянуся, щоб їх воскресити,
Хоч на мить, хоч на кілька хвилин,
Я б віддав і багатство, і славу,
Та хіба, та хіба я один!
Приспів.
3-й учень . Як результат зустрічі з Україною, 1991 року Яр Славутич пише вірш "Повернення":
Повертається правнук до рідної хати -
Спадкоємних полів, на дідівський поріг,
До батьків на гробках воскресіння благати,
Обтрусивши пили із далеких доріг.
Правдоносні синове, зметнувши неславу,
Полишають скорботу в чужинних світах.
Орачі йдуть у степ, мов король у державу:
До гнізда повертається з вирію птах.
Повертається той, хто здолав роздоріжжя,
Хто прорвався крізь хащі обмов і облав, -
Визволяти зі смогу нове Криворіжжя,
Виручати з-під гніту Москви - Січеслав!
Гляньте, люди! Земля повертає до сонця -
На орбіту свободи, в майбуть-благодать.
Повертається спрагло і серце херсонця
У пралоно долинця, де предки лежать.
4-й учень . Значним є літературний доробок письменників української діаспори Сполучених Штатів Америки. Одна з них - Наталя Лівицька-Холодна. Поетеса народилася поблизу Золотоноші, тепер Черкаської області. 1920 року разом з батьком, міністром уряду УНР, виїхала до Варшави. Потім були Прага, знову Варшава, табір переміщених осіб в Етлінгені. 1950 року емігрувала до США.
Творчість Лівицької-Холодної переважно зосереджена на громадянській, або патріотичній, ліриці. Це насамперед збірка "Сім літер" (а в слові Україна саме сім літер), написана жорстокого 1937 року. Любов поетеси до України - палка, пристрасна й глибока. Лівицька-Холодна є, мабуть, найяскравішим представником "жіночого" варіанта поетичної творчості.
5-й учень . Так, Україна для Лівицької-Холодної - найвища цінність. Заради неї вона готова віддати все.
І раптом в темряві ночей зловісних,
В цвинтарній тиші сірих кам'яниць
Ім'я, єдине в світі, громом блисне:
Сім літер, сім палких вогненних лиць.
І серце знов, жива струна нап'ята,
Наллється кров'ю й співом забринить.
Ти вся моя від Дону по Карпати,
Й так солодко тобі одній служить!
І знати, що для всіх твій теплий вітер,
Для всіх твого палкого сонця жар,
А в пустці серця сім промінних літер -
Твоє ім'я нести, неначе скарб.
1-й учень . Вірш "Україні" посідає значне місце в поетичному доробку Наталі Лівицької-Холодної. Митця хвилює знедолена Вітчизна, не покидає мрія про нові часи для неї:
Щоночі снишся Ти кошмаром,
Лякаєш мертвим сном осель,
Печеш не згаслим ще пожаром
І студиш холодом пустель.
О Україно! Вічний міте
В серцях мандрівних злидарів!
Про що ж іще тут можна снити
У млах самотніх вечорів?
І незбагненною такою
Здається путь твоя в віках.
Проходиш зморою страшною,
Калікою на костурах.
І тільки маревом дні слави,
Оновлені хрести церков
І знак воскреслої держави
Над Києвом звитяжним знов.
2-й учень . Поетеса свято вірила, що для України настануть кращі часи. Цій темі присвячено її вірш "Коли?":
Сьогодні день такий прозорий,
А неба синь така густа!
І тільки гори, гори й гори,
І далеч сонця золота.
О земле, краю мій єдиний,
Що в довгих мандрах, в тьмі сторіч
Зіпнявсь зухвало на вершини
І станув з Богом віч-на-віч!
Коли ж Тебе почують люди?
Коли шляхетний, гордий гнів
Тобі вогнем розсадить груди
І вдарить в серце ворогів?
3-й учень . Наталя Лівицька-Холодна, майже ровесниця XX століття, дочекалася довгожданої для кожного українця незалежності своєї рідної України. Поетеса вірить, що її Батьківщина зіпнеться на ноги, "громом блисне" серед вільних демократичних країн світу.
4-й учень . Євген Маланюк - найстаріший поет еміграції, родом з Херсонщини. 1920 року як вояк Української Армії під командуванням Симона Петлюри він відступив за кордон. І з того часу не бачив Вітчизни. Проте ні на день не забував її. Маланюк більше, ніж хто інший з емігрантів, зумів зберегти духовний контакт з Україною, був у курсі новинок її культурного життя і найважливіших політичних подій. Мало того, можна сказати, що як поет і мислитель він постійно перебував у самому серці духовних і політичних проблем своєї поневоленої Батьківщини. Його світовідчуття й світогляд зростали у парі з українською долею на кожному її етапі та повороті.
Звучить пісня (запис) у виконанні Павла Зіброва "Холодний вітер" (муз. П.Зіброва, слова С.Галябарди):
Холодний вітер котить долю, як пір'їну,
Через епохи, і кордони, і моря.
І вже далеко, так далеко Україна -
Моя одвічна й недосягнена зоря.
Приспів :
Я вже ніколи повернутися не зможу
У край батьківський, де калина й солов'ї.
Я тільки ввечері на зорях поворожу,
І тільки вранці сльози висохнуть мої.
Тут є усе, чого душа лише бажає.
І лиш самій душі не можу дати лад.
А вже роки мої, як птахи, відлітають,
І жоден з них не повернувся ще назад.
Приспів .
Я поважаю і Нью-Йорк, і Кароліну,
Вже тут онуки мені щастя принесли.
Так ще хоч раз в житті побачити б Вкраїну,
А потім хай би і на цвинтар віднесли.
Приспів .
5-й учень . Туга за рідною Україною звучить у багатьох віршах поета:
В вікна сльота і листопад.
Вертаються з костьолу люде.
Цей дім Отчизною не буде,
Будинки не замінять хат.
1-й учень . Крізь призму серпневої дозрілості і філософської мудрості по-новому звучить у Маланюка патріотична тема. Він вірить, що минуть роки, прийде плата кожному за добрі й злі діла його, вирівняється неминуче історичний рахунок і української долі. На жаль, світлого дня незалежності України не побачив поет, помер у Нью-Йорку 1968 року.
Тоді кожен оглянеться і зрозуміє,
Що ця хата, цей шлях і цей обрій -
це Мати-Земля,
Що її ображати ніхто не сміє -
Ні каган, ні король, ні мешканець Кремля.
Що не треба заплутано метикувати
В залежності від нагод і годин, -
Тільки знати:
Вона - Мати,
Ти - син.
2-й учень . Святослав Караванський народився в Одесі 1920 року. 1945 року за участь у роботі нелегального гуртка української молоді, пов'язаної з ОУН, його було засуджено до 25 років позбавлення волі. Покарання відбував у багатьох таборах Півночі і Сходу. Неможливість повернення в Україну після закінчення повного терміну ув'язнення змусила до еміграції. З 1979 року жив у Сполучених Штатах Америки.
3-й учень . Святослав Караванський багато працює в галузі мовознавства - укладає словники, здійснює дослідження з рідної мови. А коли дуже важко на серці - пише вірші: про Україну, її солов'їну мову, патріотичний обов'язок кожного свідомого українця. Особливо вражає поезія "Заповіт":
Ми всі вмремо.
Хто у в'язниці,
А хто в раю з п'яти кімнат,
Хто з орденами у петлиці,
А хто, проклявши світ стократ.
А хто - в бою за вражу справу,
За враже щастя й вражий рід,
Чужу примножуючи славу,
Чужий поглиблюючи гніт.
Хто у Канаді, хто в Австралії,
Хто в Аргентині, хто в Інті,
У Забайкаллі, на Уралі,
На Колимі й на Воркуті.
Всі помремо...
4-й учень . Батьківщина Богдана Кравціва - Станіс-лавівщина (нині - Івано-Франківська область). Навчався у Львівському університеті. Студентом став членом ОУН.
Активна діяльність у націоналістичних організаціях, що знайшла відображення у творчості, завела за грати. У тій Львівській в'язниці, де колись народилися тюремні сонети Івана Франка, пише Кравців свої тюремні сонети. Війна вигнала поета на чужину. 1949 року він емігрував до Америки. Помер 1975 року поблизу Нью-Йорка, де проживав останні роки життя.
5-й учень. Так і не повернувшись на Україну, поет весь час живе спогадами про рідну землю, свято вірить, що хоч його сини "знайдуть додому шлях, далекий та ясний":
З урочищ і гаїв, із рідного привілля -
в чужину ідучи - узяв я жменю зілля,
і горсточку пісень, і жмут цілющих слів.
В дорожній клунок вклав і чаром перевив:
любисток і чебрець, шалфії трішки й рути
про вроки і дання, від пристріту й отрути;
а надто ще листків гіркого полину.
Та стерлося все те у сумішку одну -
і нині гірчавінь на серці безустану...
Зберіг окремо я лиш пучечку євшану:
щоб, нюхавши його, колись мої сини
знайшли додому шлях, далекий та ясний.
1-й учень . Іван Багряний (Лозов'ягін) - найвидатні-ший політичний речник першої хвилі еміграції з Радянського Союзу до Німеччини. У своїх поезіях (книжка "Золотий бумеранг", 1946) стверджує одну дуже дорогу для еміграції з УРСР істину: всупереч геноциду - людина жива, Україна жива! Ніякого вакууму під диктаторським режимом, лише стиснена до неймовірності, але тим сильніша жива енергія, жива душа - жива нація.
2-й учень . У вірші "Гуляй-поле" поет риторично запитує, за що плюндрують рідну українську землю? І сам відповідає:
За те, що Ти дика була і плідна,
Ясна, як червона калина,
За те, що Ти сонцю близька і рідна
І мила, як тая дівчина!
За те, що Ти в злиднях росла, а цвіла!
Що Волі вітчизною завжди була.
Грімлива, співливая Земле моя!
3-й учень . Помер Іван Багряний 1963 року в санаторії в Західній Німеччині. Коли йому погіршало, покликав лікаря і сказав йому по-німецьки: "Я вмираю...". Знепритомнів, заговорив українською мовою - його ніхто не розумів...
4-й учень . Поховали Івана Багряного в Новому Ульмі. Скульптор Леонід Моложанин, автор пам'ятника Тарасові Шевченку у Вашингтоні, зробив гарний надгробок, на якому викарбувано з поеми "Меченосці":
Ми є. Були. І будем ми!
Й Вітчизна наша з нами.
5-й учень. Іван Багряний завжди пишався тим, що він - українець, щирим серцем любив свою землю, мріяв про її незалежність. Ці та інші мотиви знайшли відгомін у поемі "Золотий бумеранг".
Серед слов'янської рівнини,
Межи Сибіром і хребтом
Карпатських гір - крутим хребтом -
Пливе під сонцем Україна.
................................................
Земля титанів - не титанів,
Земля великих кобзарів.
Не бракувало там боянів,
А й не було своїх царів.
Не бракувало й на діла...
І хоч хай доля обійшла,
І хоч нема ім'я у світі,
Та буйно родяться в ній діти,
Хоч доля - й мачуха була.
1-й учень . Іван Багряний мріяв повернутися, проте не в "совєтську", а в незалежну Україну. У памфлеті "Чому я не хочу вертати на "родіну" щирий патріот писав: "Я повернуся до своєї Вітчизни з міліонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, в Європі, і там, на сибірських концентраках, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як гітлерівська. Коли НКВС піде вслід за гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький. Коли нам - Українському Народові - буде повернено право на свободу і незалежність в ім'я християнства і справедливості".
Здається, ми дожили до години, коли Іван Багряний повертається.
2-й учень . Василь Гренджа-Донський посідає виняткове місце в українській літературі Закарпаття. Його поезії відрізняються ясною національною орієнтацією, високим художнім рівнем та багатогранністю творчості. 1939 року поет нелегально емігрував до Словаччини. Там, у Братиславі, прожив другу половину свого життя. Та Словаччина ніколи не була його справжньою батьківщиною.
3-й учень . На тринадцятому році своєї еміграції Василь Гренджа-Донський писав:
Ой важко жити на чужині,
Людину тут і тріска б'є.
Немов у наймах сиротині,
Гадюка кров із серця п'є.
4-й учень . Проте на рідних землях радянська влада вважала поета "буржуазним націоналістом", "зрадником батьківщини", "ворогом трудового народу" і суворо стежила за тим, щоб його ім'я, не дай Боже, не потрапило на сторінки преси. Василь Гренджа-Донський був засуджений на вічне забуття.
5-й учень . У своїх спогадах "Гіркий хліб" (1952) поет з неймовірним болем звертається до своїх братів-закарпатців: "До вас, земляки, моє слово: тримайтеся Рідної Землі, наче дитина нені. Ой, не знаєте вИ, який гіркий хліб приходиться їсти нещасному скитальцеві - хоч би він був і т.зв. "повноправним" громадянином, як ось я. Хіба що відречеться свого "я", але й тоді він завжди "чужинець". Скільки то наших братів пропало, розтратилося в чужому морі! Безхребетні залишили рідну мову, поженилися з чужинками, запропастили себе і дітей своїх, зробивши їх яничарами; втікають від свого імені, від своєї національності, ховаючись, наче щурі, щоб, не дай Боже, хтось не довідався, що він українець".
1-й учень . "Я тримався і тримаюся іншого принципу, - пише далі В.Гренджа-Донський, - не цурався свого! Любив своє рідне, найкраще, найдорожче в світі!.. Правда, за своє треба терпіти, страждати, зносити зневаги, часом погорди, пониження і глум. Багато горя перенести, щоб залишитися собою і не потонути в чужому океані. Ця боротьба коштує нервів, труду, здоров'я, треба мати надзвичайно велику дозу національної свідомості, витривалості, любові до свого рідного, щоб мати стільки сил утриматись і не застрягти в пропасті національної загибелі. І тому так мало зістається тими, ким вони є: "українцями".
2-й учень . Найвизначніший письменник Закарпатської України помер 1974 року, не дочекавшись визнання на Батьківщині. Поховано його на братиславському цвинтарі "Солов'їна Долина". На могилі - кам'яна плита з хрестом і бандурою. Під цим символом викарбувано слова: "Співець карпатських полонин Василь Гренджа-Донський" та строфу з його вірша:
Люблю тебе, мій рідний краю,
Мов до матусі я горнусь.
Ридаєш ти - і я ридаю,
Смієшся ти - і я сміюсь.
3-й учень . Сьогодні ми розповіли лише про окремих письменників української діаспори. Цей список можна було б продовжувати й далі. Проте суть не в тому. Ми прагнули показати те спільне, що єднало і єднає їх усіх, - синівську любов до своєї України, свого народу.
4-й учень . Цю любов можна було б виразити словами афінського стратега, який жив ще до н.е., - Перікла. Він, опинившись у Пантікапеї (сучасна Керч), вигукнув: "Чудова земля, і народ міг би перебратися сюди; але як бути з кладовищами, на яких поховані великі предки? Без них народ може змаліти навіть тут".
5-й учень . Ось те, що притягувало й притягує всіх до рідної землі, - могили батьків, спільна історія, доля, мова - те, що тримало і тримає нас на білому світі. Саме це святе почуття рухає кожним українцем, кожним українським письменником діаспори.
Заключне слово вчителя . Дорогі друзі! Сьогодні ми перегорнули лише окремі сторінки української літератури, діаспори, припали, мов до цілющого джерела, до їхніх творів. Збагнули, що ж так міцно тримало і тримає цих людей на благословенній Богом землі.
"На Україну повернусь...". Ця пісня часто звучить в українському ефірі. Хтось, як Яр Славутич, повертається в Україну ще і ще, оскільки дочекався незалежності, а хтось, як Іван Багряний, повернувся лише своїми творами. Багато кому ще належить повернутися. Можливо, й нам колись удасться спромогтися на власний некрополь у серці нашої Вітчизни - Києві, де буде поховано кращих синів українського народу, яких історія розкидала по світах. Якщо так колись станеться, то прийми ж, рідна нене, своїх діток у прабатьківську землю. А хто повернеться жити в Україну - зігрій своїм материнським теплом, бо вони, блудні сини, варті того, оскільки покинули рідні краї не з власної волі. Тож любімо свою Україну. Вона наша і ми - її вільні діти. Зоставаймося, як заповідав В.Гренджа-Донський, тими, ким ми є, - українцями!
Звучить пісня "Журавлі" (запис) у виконанні народної артистки України Оксани Білозір (муз. А.Святогорова, слова С.Галябарди):
Пливе човен вранці повен
Та й від рідної землі.
Хвилі моря - сльози горя,
Як тужливі журавлі,
Що над нами пролітають
До чужинських берегів,
Чи повернуться - не знаю,
І про це гіркий їх спів.
Приспів:
Журавлі, журавлі, журавлі,
Скиньте з неба мені хоч пір'їну,
Журавлі, журавлі, журавлі,
Поверніть мене на Україну.
Пісня лине журавлина
І надією живе,
Що їх рідна Україна
Знов до себе позове.
А в неволі моя доля,
Певно, крилонька складе
І додому вже ніколи
В небі стежку не
знайде.
Приспів:
Журавлі, журавлі, журавлі,
Скиньте з неба мені хоч пір'їну,
Журавлі, журавлі, журавлі,
Поверніть мене на Україну.
Література
1. Брамський К. Нашого квіту по всьому світу // Час-Time. - 1998. - 15-21 січня.
2. Горбачук В. Барви української мови. - К., 1997.
3. Караванський С. Сутичка з тайфуном: Збірка поезії. - Нью-Йорк, 1980.
4. Патрушев В.І. та ін. Українська діаспора у світі: Довідник. - К., 1993.
5. Славутич Яр. Твори: У 2-х т. - К.: Дніпро, 1994.
6. Славутич Яр. Українська література в Канаді. - Едмонтон: Славута, 1992.
7. Тисяча цитат з українського письменства: Збірник / Упор. Ю.Луцький. - К.: Смолоскип, 1996.
8. Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX століття: У 4 кн. - Кн. II. - К.: Рось, 1994; Кн. IV. - К.: Рось, 1995.
9. Череватенко Л. Ходи тільки по лінії найбільшого опору - і ти пізнаєш світ // Багряний І. Людина біжить над прірвою. - К.: Український письменник, 1992.
10. Чорновіл В. Лихо з розуму (Портрети двадцяти злочинців). - Львів: Меморіал, 1991.
Лідія Бондаренко
Творчість М.Чернявського, самобутній талант якого високо оцінювали І.Франко та С.Єфремов, може стати дійсно дійовим засобом поглиблення знань з літератури і розвитку пізнавальних інтересів у школярів, важливим знаряддям формування їх національної самосвідомості.
На жаль, знайомство із художнім надбанням цього обдарованого українського митця не передбачене варіантами програм з української літератури для шкільних закладів. Та вчителі Херсонщини можуть ліквідувати цей недолік на уроках з літературного краєзнавства, бо понад три десятиліття життєвого і творчого шляху Миколи Чернявського пов'язані з Херсоном.
У процесі вивчення розділу "Література рідного краю" перед словесниками стоїть досить складне завдання - розглянути художній доробок письменників, життя і творчість яких пов'язані з певною місцевістю, не окремо, а в єдиному контексті розвитку української літератури як ланки світового письменства. Виконання цього завдання ускладнюється тим, що часто бракує монографій, посібників, у яких би подавалися матеріали про спадщину письменників рідного краю. Тому доцільно залучати учнів до ужинку Миколи Чернявського поступово.
Знайомство з постаттю цього художника слова можна розпочати під час вивчення творчості Тараса Шевченка у 9 класі, запропонувавши школярам для аналізу поезію Миколи Чернявського "Шевченко" (1889) на підсумковому уроці. У вірші поет висловлює власне розуміння особистості Кобзаря як пророка України. Важливо, щоб під час розмови учні усвідомили, що Микола Чернявський бачить витоки величі Тараса Шевченка у життєздатності української нації, виразником якої він став:
Він освітив сльозу криваву,
Що наші предки пролили
За рідний край, за рідну славу.
Її він вирив з-під землі,
Підніс - і сяє перед нами
Вона безсмертними огнями [1: 89].
Тільки після короткої бесіди за змістом вірша вчитель подає деякі відомості про життєвий і творчий шлях Миколи Чернявського, який став жертвою сталінських репресій 20-30-х років.
У 9 класі на уроках світової літератури вивчається творчість Вільяма Шекспіра, геніальне обдарування якого оспівує Микола Чернявський в однойменному сонеті:
Він цар її (поезії - Л.Б.). Її проміння
Крізь тьму віків він пробачав,
І сяйвом власного горіння
І мертвим він життя давав [1: 140].
Багатим матеріалом для роздумів учнів з приводу впливу В.Шекспіра на розвиток світової літератури можуть стати такі рядки:
Блажен, хто в нього научався
В глибини серця заглядать
І світ із пітьми викликать,
Блажен і той, хто упивався
Його творінням і не гнався
У нього слави переймать [1: 140].
Ім'я Миколи Чернявського як перекладача творів світової класики учитель може принагідно згадати при вивченні художньої спадщини Й.В.Гете ("Міньйона"), В.Гюго ("Маргаритка"), А.Міцкевича ("Понад обширом водяним чистим"), Г.Гейне ("В небі звіку непорушно", "Підвівши голівоньку з річки...", "На чужині" та ін.). Своєю перекладацькою діяльністю Микола Чернявський не лише наближав надбання світового письменства до українського читача, а й зробив свій внесок у переклад як потужний чинник утвердження національної культури, як свідчення її повновартісності серед інших культур.
У 10 класі можна використати вірш Миколи Чернявського "Три брати" з посвятою "Іванові, Миколі та Панасові Тобілевичам" під час вивчення творчості І.К.Карпенка-Карого, з яким поет був знайомий особисто. Творчість видатного українського драматурга Микола Чернявський високо оцінював у спогаді-роздумі "Чорноземна сила" (1919). У поезії ж цікавою буде для старшокласників оцінка акторського таланту письменника:
Карпенко-Карий - чарівник,
Що вабить нас своєю грою,
Що і митців навча порою,
Веде їх в творчості тайник... [1: 243]
У такий спосіб словесник може поступово знайомити учнів з іменем Миколи Чернявського, з його багатогранною спадщиною.
Для глибшого розуміння школярами творчого здобутку цього митця пропонуємо виділити принаймні дві години навчального часу з літератури рідного краю у 10 класі. Найдоцільнішим буде розгляд цього матеріалу на завершення вивчення літературного процесу кінця ХІХ - початку ХХ століть, бо творча діяльність Миколи Чернявського не лише припадає на цей період: у бурхливих суспільних та літературних подіях цього часу - ключ до розуміння його неповторного мистецького стилю.
Очевидно, найефективнішою на першому уроці може бути оглядова лекція, під час якої словесник ознайомить старшокласників з життєвим і творчим шляхом поета. Важливо, щоб під час цієї розповіді якомога більше звучало слово письменника.
Другий урок присвячується аналізу поезій Миколи Чернявського, в яких розкривається багатогранність його ліричного таланту: "Я дум своїх не віддавав...", "Знавці мистецтва, Соломони...", "В глуху добу прийшлось нам жити...", "В забутій пристані", "Ти не загинеш, Україно...", "Богданова слава". Учитель може самостійно вибрати твори для розгляду в залежності від рівня підготовки учнів.
Розпочати цей урок можна з читання напам'ять віршів поета словесником та заздалегідь підготовленими учнями. Це допоможе створити в класі необхідну атмосферу, налаштувати школярів на сприйняття емоційного, інтелектуального, образного світу поезії М.Чернявського. Найважливіші ж для розуміння теми ліричні твори треба проаналізувати монографічно.
Опрацьовувати поезії слід з використанням різних підходів: роздумів учнів над текстом після прочитання, прослуховування поезії з використанням її ритму та інтонації, розгляду композиції, звернення до позатекстових зв'язків, розгляд авторської позиції, визначення жанру, виявлення літературної традиції, зіставлення з поезіями цього ж автора чи з творами інших поетів та ін.
У процесі аналізу вірша "Степ і степ, один без краю" (1896) пропонуємо використати таку систему запитань і завдань:
- Яким настроєм пройнята поезія?
- Визначте її жанровий різновид.
- Які звукові й живописні образи постають із прочитаного твору? Яку музику Ви чуєте? Які кольори бачите?
- Який образний вислів Ви вважаєте найяскравішим? Чому? Передайте настрій, створений ним.
- Які контрастні образи, картини присутні у вірші? Що автор хоче ними сказати?
- Які думки і почуття викликала у Вас поезія?
- Визначте особливості віршування твору.
Робота учнів над цими запитаннями і завданнями сприятиме розвиткові здатності уважно читати ліричні твори, формуванню вміння бачити красу навколишнього світу.
Створити відповідний настрій на уроці, допомогти глибше відчути красу поетичного слова вчителеві допоможуть музика та живопис.
Такий підхід до вивчення творчої спадщини Миколи Чернявського сприятиме естетичному розвитку учнів, виробленню навичок самостійного мислення, вміння давати будь-яким життєвим чи літературним явищам власну обґрунтовану оцінку.
Література
1. Чернявський М. Твори: У 2 т. - К.: Дніпро, 1966. - Т.1. - 514 с.
ДІАСПОРНА ФРАНКІАНА
Юрій Бойко
(Доповідь, виголошена в Парижі
на
Ювілейній Франківській Сесії
Европейського Відділу НТШ у червні 1966 року)
Поеми Івана Франка - це обсягово одна з менших частин творчої спадщини Великого Каменяра, однак значення їх в еволюції творчости поета дуже велике. Франкові поеми - це немов вузлові точки в його літературному розвитку, це ті вершини, на які зноситься допитливий дух поета, це яскраві вияви тривалого надхнення, з якого виростають величні творива.
За своїм психічним типом Франко був передусім інтелектуалістом. Чуттєвий елемент його душі мав нахил підпорядкуватися ідейним задумам. Так було в "Воа Соnstrictor", в "Основах суспільности", те саме спостерігаємо в багатьох поезіях "З вершин і низин". Є в нашого майстра слова і щось цілком протилежне - його мініятюрні поезійки з "Зів'ялого листя", ці безпосередні вибухи чуття, настроєві натяки, немов ніжні пелюстки троянди.
Струмені інтелектуалізованої й чуттєвої творчости знаходять свою поетичну синтезу в поемах Франка. Думка розгортається в них з такою динамікою, експресивною гостротою, яку може дати тільки велике поетичне натхнення. Але ця думка здебільшого знаходить пластично-образний вираз, поєднується з фарбами, контурами, перспективою, живими обличчями й постатями, звучанням слова; думка стає лише внутрішньою логікою руху й розвитку життя.
Коли я це говорю, то маю на увазі тільки речі зрілого періоду Франка. Поеми нашого мистця слова є немов віхами в його творчості, вони унаочнюють розвиток його літературного стилю. На них найлегше простежити еволюцію Франка від натуралізму через реалізм до неоромантизму.
На романтичного коня сідаю.
Крилатий коню, не пручайсь, не ржи,
Неси мене, куди я загадаю,
На фантастичні ті шпилі біжи,
Де вихор грає, стогне гомін гаю,
Де на вузькій, мов ниточка, межі
Фантазія і дійсність спина в спину
Глядять у мрій квітчастую долину.
Еволюція в бік неоромантики, так яскраво позначена в поемах Франка, їхній багатий ідейний зміст, який ніяк не дасться убгати в рямки матеріялізму - все це відштовхує совєтських дослідників від вивчення цих поем. Це дуже цікаво! За останніх неповних два десятиліття про Франка в СССР написано дуже багато, з'явилося в друкові чимало грубеньких книжок, але Франкові поеми користуються найменшою увагою. Поза жалюгідною спробою франкознавця А.Скоця зрозуміти твір "Смерть Каїна", не присвячено жадної розвідки спеціяльно якійсь Франковій поемі чи всім їм разом. Перший том офіційної "Історії української літератури" переказує зміст деяких поем, ухиляючися від будь-якої аналізи їх.
Під поемою як літературним жанром прийнято розуміти ширші сюжетні віршові твори з наявністю героїв. Суспільство і природа - це невідмінні декорації кожної поеми, інколи ці декорації перестають бути заднім фоном і відтискають героя набік, але частіше герой відограє першу ролю в поемі, поема може навіть в основному сконцентруватися на історії душевних переживань однієї людини. При цьому розумінні поеми можемо зарахувати до нашого жанру такі твори Франка, як "Ботокуди", "Іван Вишенський", "На Святоюрській горі'', "Панські жарти", "Сурка", "Смерть Каїна", "Мойсей", "Похорон" та деякі інші. Поза цими оригінальними утворами Франко багато поем переклав з чужих мов, і при тому деякі з них переробляв, та ще й так істотно, що їх слід попросту залучити в творчий доробок нашого поета. Такими є "Бідний Гайнріх", "Абу-Касимові капці" тощо. Обмеженість часу доповіді не дає мені змоги спинитися на всіх згаданих поемах, і я проаналізую лише дві з них: "Панські жарти" і "Смерть Каїна".
"Панські жарти" - твір реалістичний. Однак реалізм цього твору своєрідний. Ми не знайдемо в ньому позитивного героя. Образ панотця змальований скупими рисами, та й гине священик не в розв'язці твору, а щойно в піднесенні сюжетної лінії. Не є головним персонажем і той, в чиїм імені ведеться розповідь, його майже не бачимо в дії. Герой твору - громада, все мужицтво села. Воно виступає, як суцільна маса, воно протиставляється панові Мигуцькому. Одвічна туга за волею незадовго до скасування кріпацтва спалахує з особливою силою, перетворюється в напружене чекання. Настрій наростає. Звикла до терпеливостb маса тепер спрагнена якогось діяння, що наближало б світлий день рятунку від панщини. Люди очікують моменту визволення як якогось священного таїнства, і в цьому очікуванні пробуджуються кращі сили людської душі, розвивається й виростає почуття людської гідности. І саме це зміцнення шляхетних поривів, моральна витривалість селян є предметом зображення в поемі. Під цим оглядом є "Панські жарти" психологічною студією, але якою ж мистецьки глибокою!
Старенький панотець, нездужаючи вже нічого робити коло хазяйства, взявся вчити сільських дітей. В уяві пана, який трактує селян, мов бидло, освіта для селян виглядає бунтом. Раб не сміє бути письменним, не сміє думати й застановлятися над своєю долею. Викликаний до пана священик знаходить в собі мужність суперечити поміщикові, а схвильованій сільській громаді каже, що панові не вільно заборонити школи.
Це ж перший раз та вість прийшла нам,
Що пан у своєму селі
Чогось-то зборонить не сміє.
А то ми ось віки цілі
Жили й, мов жито на ріллі,
Туди хилились, відки віє
Могучий вітер панських слів.
Хлоп і подумати не смів,
Щоб проти панського бажання
Робити щось, а як не міг
Знести неволі та знущання,
То кидав все, в чужину біг,
Лишаючи дітей своїх
Іще на більше горювання.
І от тепер постала раптом леґальна можливість організованого опору панській сваволі. Село рішилося заснувати будь-що-будь школу. Постає свідомість, що майбутня розкріпачена людина мусить піднестися до світла знання. Та ще живе в душах людей і непевність, чи справді пан не добере способу поставити на своє. Віковічна заляканість ще дає себе знати. І цю шпарину народньої свідомости пан Мигуцький з шинкарем Мошком зручно поширюють; вони раптом знижують ціну на горілку. Здавна приписаний для селян обов'язок купувати горілку в пана привчав покоління до пиятики. І от тепер спокуса роззявляє свою пащеку над селом, звиклі до алкоголю селяни йдуть у корчму і втрачають людський вигляд, ламається воля й звага перевести в життя намічене.
На цей раз опритомнення приносить з собою пан комісар, запеклий ворог поміщика, втілення суперечностей, які існували в середині століття між німецькою адміністрацією краю та польською маґнатерією.
Комісар з'являється перед людьми в неділю коло церкви, підбадьорює їх і, мов ненароком, кидає слова, що людина, погрузла у п'янство, не може подобатися цісареві й не заслуговує на свободу. Ці думки падають в юрбу, мов іскра в солому. Приготоване до відзискання своєї людської гідности село знаходить точку опору для боротьби проти п'янства, яке ототожнюється тепер з панською волею, осоружним кріпацтвом. Село хоче скласти присягу на повне відмовлення від горілки. Сам священик, зляканий цією одностайністю і мужністю, відтягає присягу до нового року. І от приходить панська помста, панський жарт над людською гідністю. Пан усвідомлює той новий психічний струмінь, яким живуть люди, і хоче одним ударом зломити людську гідність, викликаючи атавістичне рабське почуття покори, або спровокувати спалах справжнього бунту, який можна було б придушити з допомогою війська й кров'ю залити потяг до волі.
На новий рік замикає він церкву, його челядь заганяє в цей день великого свята людей на панщину - рубати ліс. Але верхом знущання є те, що на панщину має йти й немічний старенький священик, якого закон завжди охороняє від панщини. Дія набирає трагічної чуттєвої насичености. Потоптано людську честь і найчистіше, найсвятіше в людині, її релігійне почуття.
Загрозливо стискаються п'ястуки, наростає грізний гомін розлюченого народу. І от у цей момент сільський патріярх, священик, споріднений з селянами своєю духовою наставою, дзеркало самих глибин їхньої душі, дає сублімацію для їхніх почуттів обурення, вказує єдино гідний шлях, далекий від бунту і від рабського страху: вихід в напрямку величної християнської покори насильству, що лише підносить етичну позицію сільського колективу, який в своїй стоїчній мужності, не скорений іде на панщину.
Віють шалені зимові вітри, несучи сніги над селом, полем, лісом, лунають здалека з сусідніх сіл святочні церковні дзвони, плаче селянська душа над потоптанням людського й Божого права. Внутрішньо незламлені люди виконують вказівку свого провідника-священика. Лунають у лісі удари сокир, а разом з тим гартується воля - не впасти у відчай, не осквернити себе ні страхом, ні сліпим вибухом. І яким же маленьким, нікчемним є "культурний" пан Мигуцький поруч з величчю цієї постави селян.
Скільки треба було мистецького вміння, щоб звести в лісі на дроворубні два світи: показати фізичну перемогу гнобителя й моральну звитягу умираючого священика та непохитно певних своєї правоти селян. Яка рідкісна, життєво не типова ситуація, але як опромінена вона внутрішньою правдою, глибшим сенсом життя, як розкрито в ній підводні течії духового тривання народу!
Тут ми підходимо до самої суті ориґінальности Франкового реалізму. Не частота повторюваного в житті явища важлива для поета, а характер вияву психічних енергій, їх якість, що випливає з-за зовнішніх виявів, з-за вчинків. Не те є типовим у житті, що кожного моменту себе часто показує як конкретна реальність. Є щось вище й більше від конкретного факту, те іраціональне, душевне, що розвивається, міцніє, має свою внутрішню національну прикметність, що стремить у вічність і стає вічним. Коли пана Мигуцького арештовано, коли панський двір стоїть пусткою, а майно розкрадає дворова челядь, визволені від кріпацтва селяни в своїй глибокій радості згадують про пані Мигуцьку, яка не раз гамувала злочинну жорстокість свого чоловіка, вони йдуть до двору, застають пані хвору й безпомічну й організовано заходжуються коло того, щоб рятувати господарство від руїни.
Такі епізоди в 1848 році напевно не траплялись часто, а може, й взагалі не траплялися. Та проте цей епізод, мистецьки мотивований, відсвічує не пласкою реальністю, а вищою правдою, психічною знеслістю українського селянства, тою шляхетною радістю, яка опанувала селян у момент скасовання кріпацтва. Франко у своїх студіях національного характеру сперся на відмінність психічних реакцій польської й української селянської маси в очікуванні визволення. Мазурська різанина 1846 року давала тут матеріял для надуми.
Франко не відобразив усього комплексу національної психіки українського селянства. Він такої цілі й не ставив перед собою. Він узяв одну істотну прикмету, вірніше ростучу потенцію української душі й розкрив її мистецькими образами. Та не тільки розкрив, силою своєї мистецької суґестії він намагається прокласти дальший шлях для зростання цієї властивости.
Питання реалізму в літературі не так-то й просте. Позитивісти різного ґатунку можуть приблизно зійтися з марксистами у визначенні реалізму й прийняти формулу Маркса, що реалізм означає "наявність типових характерів у типових обставинах". З нинішнього критичного погляду ця формула задовольнити не може. Чи життя механічно виявляє свої типовости? І хіба не має воно в собі різних можливостей, що з них кожна є типовою до певної міри? І яка роля творчої геніяльности великого поета, роля поетичної суґестії, яка стремить переконати читача в реальності представленого?
Франко взяв одну із наявних психічних реальностей української душі, гуманність нашого народу, його чутливість, сполучену з християнсько-етичним підходом до життя і цій властивости спробував через свою поему надати більшої суґестивної сили.
Але звернімось до епізоду допомоги села хворій пані Мигуцькій. Це є ніщо інше, як високий акт християнського всепрощення. І цей епізод тісно зв'язує Франка із Шевченком.
Саме Шевченко світові визискувачів, світові морального розкладу, протиставляв мучеників-революціонерів, морально незаплямлених, позначених печаттю духа євангельського всепрощенія. Згадаймо знаменні слова з "Неофітів":
О, Нероне!
Нероне лютий! Божий суд
Правдивий, наглий, серед шляху
Тебе осудить. Припливуть
І прилетять зо всього світа
Святії мученики - діти
Святої волі. Круг одра,
Круг смертного твого предстануть
В кайданах.
І... тебе простять:
Вони брати і християни,
А ти - собака, людоїд!
Деспот скажений!
Людей з євангельсько-моральною настановою знаходив Шевченко в українській народній гущі. Варто згадати хоча б Максима з "Москалевої криниці". В Максимові реалістично показав Шевченко одну з потенцій українського національного характеру.
Таким чином, Франко в "Панських жартах" продовжив Шевченкове соціологічне відчуття української вдачі.
Дальша поема, "Смерть Каїна", віддалена від "Панських жартів" тільки двома роками, бо з'явилася друком 1889 року. Але формувався її задум повільно і, без сумніву, паралельно з "Панськими жартами". І було б крайньо наївно бачити в "Смерті Каїна" твір антирелігійний, як це робили деякі критики за життя поета і як це дуже незграбно й непереконливо робить совєтська критика, що уникає розгляду твору, лише прив'язує до нього свою тенденцію.
Свої поеми Франко ніколи не писав без попереднього підготування. Кожна з них зв'язана з попередніми ситуаціями чи бодай довгими роздумами. Це стосується до "Смерти Каїна". Твір датований 1889 роком, але перші контури намітилися ще коло 1879 року, коли Франко переклав на українську мову поему "Каїн" лорда Байрона. Процес перекладання був пов'язаний із ґрунтовною аналізою думок оригіналу.
Байронова поема незвичайно насичена міркуваннями, вибухами пристрасної емоції, гострим зударом протилежних логік, і все це багатство змісту Франкові пощастило віддати, хоч про мистецьку могутність оригіналу ми можемо тільки здогадуватися. Стиль Франкового перекладу не можна назвати романтичним, Франко в 1879 році був натураліст, фактура Байронового романтичного слова була авторові "Тюремних сонетів" ще чужа, і, можливо, поставала перед ним як мистецьке завдання. А вже напевно відчув він як завдання, - застанову над тими вічними проблемами, які підніс Байрон у своєму творі.
Поема Байрона назавжди збереже своє значення могутнім гуманним чуттям, закладеним у ній, своєю світовою скорботою, обумовленою усвідомленням обмежености не лише людських знань, але й пізнавальних можливостей. Знання, наука не в силі принести людському родові справжнього щастя. Саме по собі ізольоване знання не дає відповіді на головні загадки буття, лише відсуває відповіді в глибину вічно непізнаваного. Наука в істоті своїй не в силі перемогти всієї суми страждань, що припадають на долю людства, наука безсила усунути смерть і розкрити незбагненну її таємницю.
Ці висновки одного з перших людей, Каїна, далекі від біблійної характеристики Каїнового образу, але зате віддзеркалюють в собі суспільне розчарування в раціоналізмі 18-го століття. Раціоналісти, французькі енциклопедисти, які проголошували всевладність людського розуму й обіцяли осягнення щастя людей на землі завдяки організації суспільства згідно з вимогами розуму, скрахували у Великій французькій революції. Вже тоді виявилося, що в суспільстві щось може діятись, що не цілком вимогам розуму підпорядковується.
Усвідомлення банкрутства раціоналістичних схем ощасливлення людської спільноти підкреслило разом з тим також і безсилість думки перед відвічними загадками буття. От з цього розчарування в могутності людської мислі й народився Байронів "Каїн" в році 1821. Після того раціоналізм у своїх нових формах, ув антропософії Фоєрбаха, натуралізмі Оґюста Конта, матеріялізмі Маркса й Енгельса знов тріюмфував свою перемогу, знов опанував свідомість поколінь. І саме Франко в кінці 70-х років потрапив у цю піднесену хвилю нових захоплень матеріялістичним схематизмом, який прибирав собі наличку наукового світогляду, щоб відштовхнутися від раціоналістично-наївного матеріялізму 18-го століття.
Дослід, експеримент, реторта, точний прилад, машини ставали ідолами спільноти. Це була хвиля могутня, вона творила собі своїх нових святих пророків і була аподиктична. Частинне виправдання, психологічне й етичне, для цього руху слід знаходити в особливій антигуманній природі європейського капіталізму 19-го віку, і навіть заслуга марксизму, щоправда, тимчасова й обмежена, полягає в тому, що він змусив провідні елементи суспільства застановлятися над обмеженням неґативів капіталізму та перемагати їх.
І коли Франко був підхоплений в кінці 70-х років хвилею раціоналістично-матеріялістичною, то в цьому нічого дивного не було. Дивним скоріше є те, що Франко раніше від багатьох своїх сучасників подолав нове модне захоплення.
Уже й те є знаменне, що в епоху своїх натуралістичних переконань Франко звернувся до перекладу не якогось матеріялістичного "откровенія" свого сучасника, а Байронового "Каїна". Що спонукало нашого поета до такого кроку? Насамперед розлад із галицьким суспільством, льояльним до влади, інертним у думці, закостенілим у клясовій обмеженості, схильним до кастовости. Протестант проти суспільних несправедливостей, знайшов Франко в буряному Байроні свого відповідника, відділеного часовим простором шістьох проминулих десятиліть.
Складність, многогранність - це доля великої поезії. Ми вже зазначили, що Байрон розвінчав раціоналізм. Але це лише остаточний підсумок англійського лорда. Люцифер, який з'явився перед Каїном, не зміг показати земному протестантові шляху до щастя, лише скріпив песимізм Каїна, загострив його злобу і призвів до братовбивства. Однак є попри це в знанні своя внутрішня вартість, яка хоч і не веде до безсмертя, а все-таки має в собі натяк на безсмертя.
Поема Байрона ставить дилему. Відносні позитиви знання, науки, зусиль розуму Байронові ясні. Франкові спочатку значення людського розуму видається безвідносним, абсолютним. Розум через пізнання матеріяльної дійсности має дати відповідь на всі потреби й болі людини. Але так видається Франкові тільки короткий час. Поема Байрона глибша, вона тривожить далі свідомість нашого поета. Він помічає, що Байрон поставив питання про ролю розуму дилемно. І якщо одна відповідь підносить ролю розуму до абсолюту, то друга, і то значущіша, звучить скептично. Всевладність інтелекту, який не забезпечує щастя людині, захитана, і скільки взагалі залишається ще певного в позитивній ролі інтелектуальних зусиль, стає неясно. І який же вихід знаходить Байрон для людини в своєму "Каїні"? Любов? На це є виразні натяки.
Любов Ади до Каїна і Каїна до Ади має якусь надзвичайну вартість. Але яку - Байрон не сказав. Любов лишається якоюсь нез'ясованою людською потенцією. Чи не думав Байрон продовжити свого твору? Імовірно, так. Коли Каїн убив брата, ангел кладе йому на чоло тавро й каже: "Іди й живи. Твої майбутні діла нехай не будуть такі, як це останнє". Така фраза вимагає продовження образу Каїна, його дій, у яких мала б розв'язатися проблематика, намічена Байроном. Англійський лорд не встиг чи не зміг цього виконати. Це завдання перебрав на себе Франко. Він відважився на велике діло. Треба було продовжити твір геніяльної мистецької сили, а разом з тим розв'язати комплекс філософських проблем.
Франкова поема "Смерть Каїна" є релігійною леґендою. Жанр релігійної леґенди оперує звичайно матеріалом неканонічним, широке місце в таких поемах залишається для уяви, фантазії, тільки, якщо поема претендує на назву релігійної, вона має плекати релігійний настрій, загострювати силу чуттєвої віри. Саме це знаходимо ми і в "Смерті Каїна".
Франко ставиться до Байронової "містерії" інтимно, бо ж і він сам, автор "Вічного революціонера", перейшов через ті релігійні сумніви, які пекли душу англійського поета. Але він з них знайшов вихід. І тому своє завдання Франко розумів як неприховане розкриття тої душевної зміни, яка веде до відданої і вдячної віри у Вседержителя.
Назва Франкової поеми відповідає її змістові. Каїн у ній справді вмирає. Але ця назва має й символічний зміст. Ідеться-бо в поемі також про смерть каїнізму як духово-психічного стану. Поему написано тоді, коли Біблія ставала в центрі духових інтересів Франка, коли він стремів зрозуміти глибоку символіку біблійних образів, коли, студіюючи українські апокрифи, поринав він у релігійні настрої, плекані народньою свідомістю в апокрифічних утворах.
Історія Каїна у Франковім творі починається там, де вона переривається у Байрона. Приречений на вигнання, братовбивця блукає по світі, самотній, сповнений ненавистю до роду людського і до всього світу. Примари передсмертних корчів Авеля переслідують його й отруюють йому кожну хвилину. Супутнецею йому була лише його дружина Ада, яка, мов тінь, ішла слідом за ним, дбала про нього; жадного слова докору ніколи не почув він від неї, своєю любов'ю хотіла вона зігріти його серце. Каїн не раз гнав її від себе, але вона знов за якийсь час з'являлася коло нього і служила йому.
Одного разу, втомлена, вона віддалася нічному снові, але ранок не пробудив її. Каїн удруге в житті побачив вигляд смерти. Та обличчя померлої Ади було сповнене внутрішнього сяйва.
Лице
Недавно ще поморщене грижею
І втомою, тепер мов просіяло,
Відмолоділо. Та сама любов
Що й за життя, й тепер на нім світилась, -
Та щезла туга і тривожні думи,
Немов все те, к чому душа її
Неслась і рвалась за життя - було
Осягнене тепер.
Якесь здеревіння пойняло всю істоту Каїна. Добу просидів нерухомо в печері над небіжчицею. А тоді, мов автомат, насипав на тіло покійної сухого листя і цілий день кривавив собі руки, завалюючи вхід до печері важким камінням, забив її щільно і, не оглядаючися, пішов у безмежну суху пустелю вже цілком одинокий і залишений.
Хрускає пісок під ногами... Десь далеко - виття шакала. У глибині неба - клекіт орла. Небо пашить червоним жаром, немов велетенський розпечений казан, у який забуто налити води. Вихор крутить сухим лискучим піском, піднімає стовпи і розсіває туманом. Та ось на виднокрузі, десь у безконечній далі, бачить Каїн, ніби з кришталю, ніби із криги високі стіни, виступи й вежі. Мов уражений громом, стає він. Це образ раю, колись бачений, вимріяний у снах, місце всіх надій і страчених перспектив на щастя. Прокляття зривається з уст грішника!
Перед далекою маєстатичною величчю чується він таким малим, нікчемним і нещасним. Пробує зусиллям волі відвернути зір, гордо відкинути навіки заказане й замкнене. Але душа розколюється. Пристрасним є бажання побачити рай, побачити бодай на момент втрачене людським родом і зрозуміти втрату.
Він завзявся дійти до райських стін, знайти браму, якою вигнано з раю його батьків, упасти там у порох перед янголом, що стереже входу і доти молитись, поки аж той дозволить заглянути в місце вічної радости. Каїн іде, немов тягнений магнетом. Скінчилося безцільне блукання. Він тепер має мету, і ніщо більше для нього не існує. Минають незліченні дні, Каїн перемірює ногами безконечні простори. І от він уже наблизився до холодних грандіозних стін, що мов розрізають світ на дві частини. Іде уздовж, далі й далі, але ніде немає входу. Розпач прокрадається в душу. Невже навіки заказано глянути у рай, пізнати причину нещасть? Зір братовбивці бачить попереду високий шпиль гори, що ховається в небесній глибині. Напевно, звідти можна кинути погляд у рай. Важка дорога до шпиля. Гранчасті ребра гори, зарослі лісу й кущів, прірви й потоки. Каїн знесилюється, стікає кров'ю, але уперто прямує до вкритого льодовим шаром шпиля.
Аж ось одного дня - вже вечоріло,
Як Каїн став на самому вершку -
Скелет нужденний, ранами покритий,
Продроглий весь і ледве що живий.
Останніх сил добувши, став на голім
Льоду. Куйовдили вітри могучі
Його волосся, рвали драну одіж
І кров морозили у жилах. Каїн
Не чув нічого, весь остаток сили,
Всю душу він зосередив в очах,
І очі ті послав у даль безмірну.
Туди, де в пурпуровому промінню
Купавсь величний, ясний город Божий.
Пишучи свій твір, Франко ні на хвилину не забував, що йому належиться завершити образ Байронового Каїна. Каїн Байрона пристрасно-безбоязно аналізує, буяє думкою над цілим світом, над усіма епохами, над вічністю.
У Франка Каїн уже пригноблений важким вчиненим злочином, він глибоко відчуває свою вину, його душа настроєна на реквієм, з неї линуть звуки страждання й заполонюють світ. І думка не перестає працювати над загадкою людського щастя. Виступає істотна різниця у трактуванні образу братовбивці обома письменниками.
У Байрона думка Каїнова статична, його протест проти світопорядку був би застиглий у певних формулах, але от з'явився Люцифер, узяв його у свої обійми і на своїх чорних крилах підніс у космічні високості, дав глянути Каїнові у одвічність людських страждань. Каїн улягає впливам Люцифера, переймається жорстоким відчаєм і убиває брата.
У Франка Каїн зі своїх страждань викресує не іскру, а ціле полум'я рішучої відваги - іти до неосягненного, до раю. Його душа, спрагла добра і щастя, сталить волю і для здійснення наміру перемагає шалені труднощі. Каїн стає безмежно активний у прагненні до добра. Франко немов би хоче сказати: добро і щастя не є дарунком, що спадає на людину несподівано, ці Божі дари здобуваються через душевне прагнення, через дію, напругу волі, подолання перешкод, через жертвенний змаг. В можливостях людини є вибирати між добром і злом. Але вибір добра зв'язаний з активізмом. І от Каїн, навіть цей важкий злочинець, сподобився завдяки своєму безмежному хотінню, втіленому в дію, глянути з гірського шпиля, здалека, у рай.
Покинутий людьми рай сумний. Самотні дерева шепочуть, чудові квіти хитаються на стеблах. Посередині раю два найвищі дерева. Кожне з них пізнає Каїн, згадуючи колишні батькові розповіді. Ось дерево знання. Пишне воно, вкрите яскравими плодами. А дерево життя має скромний і непоказний вигляд зі своїми овочами.
Та ось у пустинному раю постає якась прозірчата рожева мла, а з неї зароїлося легкими прозорими постатями. Це - люди. І яка безліч їх. Здається, все прийдешнє людство заворушилося тут дрібною комашнею.
Раптом перед деревом знання з'явилася постать сфінкса, велика тварина спокійно розляглася, а її жіноча голова непорушне дивиться загадковими очима.
А під деревом життя розташувалося інше дивовисько, з хижими орлиними пазурями, із блискаючими усіма фарбами хвостом, із темними, як у нічного лилика, крилами, почвара ця лисніє і міниться кольорами, справжній звабливий хамелеон.
Люди кидаються до дерева знання, хапають розкішні плоди, які від дотику бухають вогнем і розсипаються в порох. Товпляться, падають, пориваються. Серед них різанина, кров, пожежі, брязкають кайдани. Один руйнує те, що збудував інший. З відчаєм і надією звертають очі до сфінкса, що загадково-байдуже мовчить.
А під деревом життя звивається друга потвора, вилискує фарбами, вабить до себе тих, що хочуть скоштувати плоду з дерева життя. І хто наближається до цієї потвори, той падає у провалля, в терни, і гине. І лише одиниці куштують непоказного плоду з дерева життя, і тоді незбагненна радість осяює їх обличчя, і вони кличуть до себе інших людей спільно зажити найчарівнішого овочу, але, розлючені плодами з дерева знання, люди кидаються на цих одинаків, катують їх і убивають.
Приголомшений цими картинами, у знесиллі падає Каїн на землю. Западає ніч. Вранці над раєм стоїть біла пелена туману. Але Каїнові досить. Бачене, мов камінь, лягло на нього. Він тікає з гори. І напружено думає. Він збагнув, що бачений рай - це символ людського змагання за щастя. Але Каїн бачив наочно, що знання ятрить спрагу нових пошуків.
Коли людина шукає у знанні щастя, то плід знання обертається в попіл, в ніщо. Значить, знання не є ні добром, ні злом. Але Каїн бачив, як знання стає знаряддям зла, руїни й сіяння смерти. А дерево життя? Потвора під ним - це спокуса зовнішніх ефектів і блискучих задоволень. Вона веде також до загибелі. Значить, не поверхова насолода є змістом життя. Плід дерева життя сповнював людей радістю й любов'ю. Зі словами любови на устах вмирали вони від руки своїх мучителів. Отже, не в зовнішніх принадах, а в житті серця й у любові, що сердечну глибину опановує, лежить безкрає й абсолютне щастя.
Чуття, любов! Невже ж це так, о Боже?
Невже в тих двох словах малих лежить
Вся розгадка того, чого не дасть
Ні дерево знання, ні загадковий
Той звір не скаже? Бідні, бідні люди!
Чого до того дерева претесь?
Чого від того звіря ви ждете?
Погляньте в власне серце, а воно вам
Розкаже більше, ніж всі звірі можуть!
Чуття, любов! Та ми ж їх маєм в собі!
Могучий зарід їх у кожнім серці
Живе - лиш виплекать, зростить його,
І розів'єсь! Значить, і джерело
Життя ми маємо в собі, й не треба
Нам в рай тиснутись, щоб його дістати!
О Боже мій! Невже ж це може бути!
Невже ж ти тільки жартував, як батько
З дітьми жартує, в той час як із раю
Нас виганяв, а сам у серце нам
Вложив той рай і дав нам на дорогу?
Отже, рай втрачає риси конкретности. Біблійний рай - це ж тільки сповнений найбільшої мудрости символ. Справжній рай є завданням, поставленим від Бога перед людиною. Всі вольові зусилля людини мають бути сконцентровані на плеканні в своєму серці любови до всіх людей. Любов степенується вічно. Вона творча, бо через неї все будується і нічого не нищиться. Знання може бути вартістю, коли підпорядковане любові.
Людина дістає від Бога в дар можливість вічного блаженства, що полягає в любові. Цей дар неплотський, він підноситься над плоттю, втілена в дію любов є безсмертям. Каїн тужив за безсмертям, але воно дане як можливість в любові. Безсмертя в біблійному раю було безсмертям пасивного стану, але безсмертя любові є таким, що здійснюється в творчому зусиллі серця. В любові визначає людина силу й індивідуальну своєрідність своєї особистости. Індивідуаліст Каїн може знайти вияв могутньости свого "я" у служінні альтруїстичним цілям.
Каїн скорився перед безмежною Мудрістю Божою. Він спішить до людських осель, щоб з'ясувати людям благодатну силу любови. Але коли він наближається до людських жител, в ньому бачать чужого, і стріла Лемеха, одного з Каїнових нащадків, пробиває струджене серце Каїна. Він умирає, але ясний щасливий усміх осяює його мертве обличчя.
Своєю поемою Франко дав відповідь на проблеми, що мучили Байрона. Високий ідейний рівень Франкового твору забезпечив глибоку відповідь та її універсальний характер. "Смерть Каїна" є визначним твором світової літератури.
"Панські жарти" і "Смерть Каїна" - твори, близькі не тільки в часі написання, а і своїм ідейним змістом. Написані в роках розцвіту таланту письменника, знаменують вони його творчу зрілість. Без них не зрозуміємо, чому Франко із замилуванням переклав на українську мову "Бідного Гайнріха", цю чудову апотеозу християнської любови, не буде зрозумілим і філософське звучання "Мойсея".
Обидва проаналізовані твори - "Панські жарти" і "Смерть Каїна" - хоч і близькі ідейним змістом, але між ними існує великий стильовий стрибок. Від реалізму до романтизму. "Смерть Каїна" розгорнено сильними сміливими штрихами. Каїн виступає як постать гігантська. Великий гріх вчинив він, могутні пристрасти сколихують його душу, безмежно одинокий він у світі. Образ витриманий у тій романтичній площині, в якій він виступає у Байрона.
Всі складові елементи Франкової поеми, всі її дрібні компоненти, наскрізь романтичні. Він по-своєму використовує образові складники байронічної поетики. Автор "Чайлд Гаролда" любив показувати, що могутня людина, цар природи, є водночас і мізерний хробак, який безсило повзає в поросі. Цей романтичний контраст перебирає і Франко. У нього Каїн чується безсильним, нікчемним червом і в знесиллі падає серед пустині. А ось він підійшов до стін раю:
Слабий, дрібненький, як ота комашка!
Та ні, комашка ще щаслива! В неї
Є крила, їй піднятись можна вгору,
На верх стіни, заглянути у рай,
У ту первісну щасливу вітчину!
Комашці підлій можна. А йому,
Царю всіх тварів, дідичеві раю,
Йому не можна!
Ляндшафт також витриманий у романтичних тонах. Повсюди монументальність, ґрандіозність, дикість, мелянхолійність. Це та похмура мелянхолійність, яку передав багатьом романтикам знаменитий Макферсонів Оссіян. Хіба ж не сумною дикою величчю віє від оцієї гори, змальованої в "Смерті Каїна"?
Серед пустині височенна гостра Гора.
Облитий світлом сонця шпиль
Купається в небесному блакиті
І шоломом іскриться льодовим,
Аж сліпить очі. Нижче голі скелі
Пошарпані стирчать, неначе зуби
Грізного звіря, що пожерти хоче
На небі сонце. Нижче - полонини
Сіро-зелені, а ще нижче ліс -
Могучий, дикий бір в тумані тоне.
Франко започаткував у нашій літературі неоромантизм. За ним пішла Леся Українка зі своєю "Лісовою піснею", Коцюбинський з "Тінями забутих предків", Олесь із циклем "На зелених полонинах", Черкасенко з "Казкою старого млина".
Сам Франко в площині романтичної естетики створив і "Похорон", і "Перехресні стежки", і "Зелений шум", і геніяльну річ "Мойсей".
Перехід від "Панських жартів" до "Смерти Каїна" в творчости Франка дуже знаменний. Він творить перспективу й ретроспективу в погляді на творчий шлях великого поета.
1966
|
|
