|
РОДОВІД
Дмитро Шупта
Мій батько, Шупта Роман Дмитрович, народився 14 жовтня 1895 року
в селі Яцини Пирятинського району Полтавської області в древній
козацькій родині земського лікаря. Його батько Дмитро Іванович,
будучи потомственим медиком, мав прізвисько - Щепій, бо його предки
вміли щепити від інфекційних хвороб. Батькова мати Віра Силівна з
сусіднього села Бубнів також походила з древнього козацького роду
Гиренків.
Батько був восьмою дитиною: найстарша його сестра Явдоха, що прожила 115 років, мешкала, будучи в заміжжю, в Прихідьках, потім - брати: Іван, Гаврило, Данило, Стратон, Степан, Богдан, Денис. Коли моєму батькові виповнилось десять років, померла його мати і невдовзі дід одружився вдруге, після чого народилася сестра Уля.
Дід, що працював медиком на три волості (Білоцерківську, Варвинську й Гніденську), завше був дуже зайнятий, а по господарству поралися старші брати й мачуха. Вони ж займалися й вихованням. Від крутої мачухи найбільше діставалося найменшому, нерідному Романові, пастушкові та її підручному, який Улянці був ще й за няньку…
Батько мав здібності до навчання і всілякі таланти: гарно співав, грав на сопілці, добре вчився в школі, малював. Учителем у нього був Петро Миколайович Табурянський, котрий підтримував дружні зв'язки з медиком Шуптою і першим побачив таланти мого батька. Читав батько в пастухах книги як з власної бібліотеки, так і з учителевої та шкільної. Ходив батько також до дитячого церковного хору, де москаль-регент, висланий у ці краї за народовольство, який мав зуба на місцевого попа Верещаку, навчив малолітнього Романа віршів С.Руданського, і коли малий декламатор прочитав їх серед церкви у присутності попа ("Раз у суднюю неділю піп казання говорив…"), то піп, розгнівавшись, і регента, і мого батька вигнав.
Продовжив мій батько своє навчання в Пирятинській чоловічій гімназії, де він також брав участь у хорі та в самодіяльному театральному гуртку. Однак, починаючи з тринадцяти років, він щоразу на канікулах відбував у Крим, куди його завіз дядько Калістрат Гиренко, що мешкав тоді в Сімферополі, і прилаштував працювати помічником садівника у князя Куракіна в урочищі Жигулин гай. Зароблені гроші батько клав у Пирятинський банк і до початку Першої світової війни у нього вже малася на рахунку значна сума золотом. Ці гроші він мріяв використати собі на подальше навчання.
Але в перші ж дні війни його було мобілізовано у військо. Поскільки батько добре малював, володів шрифтами, його направили на спеціальні короткочасні курси військових топографів, після чого він опинився в топографічному взводі армії Самсонова.
Як дійова особа на театрі військових дій, батько пережив усі події, які спочатку війни випали на долю тодішнім військовикам. Драма розгорнулася в тодішній Подільській губернії, де головними діячами були генерали: Янушкевич, Данилов, Іванов, Жилінський... Це штабне начальство не було позбавлене оптимізму і впевненості в цілковитій і швидкій перемозі російських військ над своїми противниками (австро-угорсько-німецькою коаліцією), адже російська військова розвідка зуміла роздобути стратегічний план розгортання австрійських збройних сил проти Росії, про що згадується у виданні Ігора Іванова ("Негромкий выстрел", М.: "Молодая гвардия", 1977).
В день, коли в Росії була об'явлена тотальна мобілізація, 18 липня 1914 року генерал Брусилов виїхав до Вінниці. Пізніше генерал напише: "Вінниця - це останній етап нашого мирного, тихого буття в минулому… Наш дім, улюблені книги і журнали, милі люди, зелень, квіти, прогулянки полями й лісами, мир душевний… А потім - крапка…" У Вінниці на курсах військового топографа був і мій батько.
Під кінець літа 1914 року німецькі війська рвуться до Парижа, а російські армії терплять поразку за поразкою в Східній Прусії і в Польщі… Після загибелі генерала Самсонова у Ольштинському воєводстві, війська генерала Брусилова діяли в Галичині й на східніших територіях України. Батькові запам'ятався багатий поміщицький дім князя Радзівіла і особливо широке подвір'я, де виднілися свіжі сліди воєнного розору: розкішні клумби потоптані кіньми й людьми, кущі бузку й жасмину поламані, забризкані грязюкою, пишний з колонадою ґанок засмічений, двері роздзяплені навстіж, повсюди військові, прифронтова суєта - тут штаб російської 8-ї армії. Саме сюди мій батько, молодий унтер-офіцер, доставив скрупульозно складений їхнім топографічним взводом детальний план потрібної місцевості з нанесеною на нього дислокацією живої сили й військової техніки противника. Та це на штабістів не справило ніякого враження, наче те донесення було зовсім непотрібним чи в тім плані там ніхто нічого не кумекав.
Черговий офіцер доповів: "Наші війська захопили Львів!" Від криків "ура" задрижали стіни родового помістя князя Радзівіла.
З наступом російських військ у Галичині, здавалося, Австро-Угорська монархія розвалиться. Так починалася та війна для батька, хоча він і був свідком того, як у серпневі дні 1914 року 2-га армія Північно-Західного фронту під командуванням Самсонова потерпіла цілковиту поразку і опинилася під командуванням генерала Брусилова.
На жаль, Брусилов мав обмежену кількість точних даних військової розвідки про розташування австро-угорських військ. Австрійська кавалерійська дивізія біля Городка атакувала 2-гу з'єднану козачу дивізію. Свідки цього бою в деталях описують ці події: "З початком четвертої години, коли артилерійський, рушничний і кулеметний вогонь противника досяг найвищої напруги, з боку лісу показалися розімкнуті австрійські кінні частини, що йшли в атаку на м. Городок… В цілковитому порядку, чітко вимальовуючись на тлі жовтого поля синіми мундирами, впорядкованими розімкнутими лініями, одна за другою, наближалися угорські гусари до наших піхотних позицій… Приблизно можна було визначити, що йшла в атаку кінна частина, силою близько бригади. Наша піхота мовчала… Підпустивши гусарів приблизно на 700-800 кроків, стрільці по всьому фронту відкрили пачковий і кулеметний вогонь. Стали падати вершники й коні, порядок в лавах наступаючих відразу порушився. Несучи великі втрати, перші лінії не витримують нашого вогню; в безладі групами повертають праворуч, підставляючи себе фланговому вогню нашої кінно-кулеметної команди, і, нарешті, останки її кидаються назад. Кілька коней без вершників доскакують до самих окопів піхоти. Наступні лінії, потрапивши під вогонь, втрачають порядок, несуть втрати і також повертають назад. Все поле покривається скакаючими вершниками, які рвуться вийти із сфери вогню. Наша піхота й артилерія переслідують їх влучним вогнем. Ще кілька миттєвостей, і рештки угорської кінноти зникають з виду за складками місцевості, і тільки розпорошені по полю, поодинці й групами, багаточисельні тіла вбитих і поранених гусар і коней засвідчують про щойно розіграний тут бій…" Лишень незначній кількості атакуючих вдалося відступити за Збруч.
Жорстокі сутички відбувалися також на річці Гнила Липа: "Все поле бою протяжністю близько ста верст закидане було трупами. Поранених ледве встигали підбирати, санітарів не вистачало, як і рук для того, щоб усе прибрати, бракувало також перев'язочних матеріалів".
До шпиталю, розрахованого на 210 поранених, звезли понад три тисячі чоловік. Що могли вдіяти там четверо лікарів? Дефекти в забезпеченні російської армії виявлялися не тільки в санітарній частині, було їх аж занадто багато, і не все міг передбачити й усунути командуючий армією, навіть при бажанні - походження їхнє корінилося в загальному стані російської імперії. Брусилов писав: "Необхідний не малий, а сильний загальний резерв, без якого битва завжди висітиме на волосині, і що незначна частина, яка знаходиться в розпорядженні командуючого армією для парирування випадковостей, як думали німці, та й ми з ними, до початку цієї кампанії, зовсім недостатня…"
Численна і добре навчена російська військова потуга не зіграла видатної ролі в боях 1914 року особливо через відсутність умілих і рішучих генералів. До середини 1915 року ворог уже вторгнувся на територію Білорусі й Литви… Стало очевидним, що 8-й армії Брусилова на Бугу затриматися не вдасться. У своїй телеграмі у Ставку генерал доповідав: "Всіляко намагатимуся тримати війська в наступальному настрої і не давати виникнути духові розпачу, в чому допомагатимуть короткочасні наступи". Коли Брусилов, армія якого поступово оточувалася ворогом, плануючи свій відхід заздалегідь, зв'язався по телефону з начальником штабу фронту: "Прошу доповісти головнокомандуючому, що я планую перейти в наступ правим флангом, щоб відкинути противника за ріку Стир і заволодіти Рожищем, Луцьком", то з великими труднощами він отримав на це згоду верхівки. І коли вся російська армія відступала по всіх фронтах, саме тут, під Луцьком, під ударами брусилівців противник почав відступати. Після запеклого бою Луцьк було взято. Та ворог зосередив свої зусилля проти правого флангу 8-ї армії і там російським військам довелося відступити на ріку Струбель…
Німецький наступ також захлинувся і з осені 1915 року на російському фронті настало затишшя. Війна набула характеру опозиційної, де солдати в окопах по коліна у воді хапали окопну хворобу, запалення легенів, ревматизм. Почалося братання українських військовиків, які стріляли один в одного - саме українці у цій війні винищували самі себе, будучи на службі у двох ворогуючих імперій.
Війна принесла Росії тяжкі поразки і втрати: російські війська змушені були залишити Польщу, Галичину й Литву. Величезні були й людські жертви, так звані "санітарні втрати", які вже на початку війни склали 3 млн. 400 тис. чоловік, з них 312 тис. убитих і 1 млн. 548 тис. полонених та безвісті пропащих. До числа полонених потрапив і мій батько, під конем якого на полі бою вибухнув снаряд, і контуженого топографа-унтер-офіцера вивезли в Німеччину.
Так двадцятирічним мій батько опинився далеко від домівки, від України у німецькому таборі для полонених українців. Такі ж окремі табори були й для росіян, для французів, для англійців, хоча іноді вони були розташовані неподалік один від одного. Вже тоді в тих таборах для військовополонених порядки були дуже суворі: годували бруквою, сурогатним хлібом з дерев'яними опилками та консервами з личинок, добутих з кінських шлунків. Туалети були аж ген, на протилежному боці табору, до них бігати було неблизько. Декого, хто не встигав добігти туди й справляв навіть малу нужду по дорозі, було застрелено вартовими на місці "злочину". Багатьох там через це підстерігали розлади сечостатевої системи, а також шлунково-кишкового тракту і в негоду - простудні захворювання. Лікування для військовополонених у німців було всім одне - універсальне: кількаденний голод, тобто, крім води, хворому не давали нічого. Французам чи англійцям в ті часи допомагав Червоний Хрест - їхні полонені одержували посилки з дому з харчами, з одягом та взуттям і предметами й засобами особистої гігієни та ліки. А українцям таке обслуговування не передбачалося.
Оклигавши, батько опинився в бригаді, яка працювала в паровозному депо. Там робота була виснажливою, а нерідко й тяжкою: чистити від мазуту паровози, чистити котли паровозів, підносити важкі деталі. Та коли батько опанував німецьку мову, його земляк прилаштував на берлінському цвинтарі, де батько, маючи навички, підписував пам'ятники і поновлював підписи на старих надгробках. У нього вже з'явилися які-не-які марки (гроші), що він витрачав на харчі.
В час дозвілля у таборі військовополонені українці, а з батьком до табору потрапив і його двоюрідний брат Григорій Шупта, брали активну участь в аматорськім, ними створенім, театрі та національному хорі. Батько був не вище середнього зросту, з правильними рисами обличчя, білявим, блакитнооким і володів чудовим дискантом. Він знав нотну грамоту, багато українських народних пісень, чудово грав на гітарі й сопілці. Тож саме йому випадало грати й жіночі ролі. В табір, де проходили репетиції, жінки ззовні не допускалися, а тому керівникові доводилося вдаватися до вимушеного травесті - батьковим амплуа було виконання ролей саме дівчат і молодих жінок.
У їхньому тодішньому сценічному репертуарі були такі п'єси, як "Наталка Полтавка" І.П.Котляревського, "Назар Стодоля" Т.Г.Шевченка, а особливо, також, чи не всі драми В.В.Винниченка: "Дисгармонія", "Молох", "Memento", "Чужі люди", "Базар", "Брехня", "Співочі товариства", "Чорна Пантера і Білий Ведмідь", "Дочка жандарма", "Натусь", "Мохноноге", "Молода кров", "Панна Мара", "Гріх", "Між двох сил" та інсценізована "Сонячна машина". На перших порах український театр полонених виконував ці твори лишень у закритому режимі, але коли про нього слава розійшлася Берліном і на фронтах війни справи змінилися, цій українській трупі аматорів полонених театралів у певні дні дозволялося ставити свої п'єси спочатку на сценах відкритих літніх театрів, а потім і в деяких стаціонарних театрах міста. Перед кожним показом п'єси оголошувалася її ремарка чи анотація німецькою мовою.
Кількаразово до Берліна приїздив тоді і сам автор п'єс, на той час уже визнаний драматург В.Винниченко, який зустрічався з акторами, всіляко домагався полегшення їхньої долі як полонених, і мав можливість бачити сценічне втілення його творів. Тоді ж аматорська трупа й фотографувалася зі своїм кумиром. Але навряд чи збереглися хоч десь ті світлини.
Згодом табірний режим став вільнішим і полоненим дозволялося бувати в місті, знайомитися з визначними пам'ятниками німецької столиці, ходити в кіно, у парки. Батько часто бував у "Repungarten" - його улюбленому парку. Якось батько зазнайомився з молодою німкенею, котра мала родовиту бабусю, що запропонувала йому купити свій скарб, від чого батько не відмовився, потративши якусь там суму грошей, а коли він те відніс до Берлінського музею, то мав значний прибуток, збувши у такий спосіб добутий антикваріат.
Під кінець стало відомо, що ведуться переговори між Берліном і Москвою про взаємообмін полоненими. Дехто з його товаришів одружилися там і зосталися в Німеччині. В полонених англійців батько придбав декілька офіцерських шинелей з добротного сукна і зшив із них пальто й костюми, а також заготовив матеріалу ще на декілька. 1925 року відбулася акція обміну наших полонених офіцерів на полонених офіцерів німецьких. Обміняних привезли до Москви, де спочатку, після всіляких перевірок на лояльність, запропонували бути в комендантській роті охоронців Кремля, на що зголосився двоюрідний брат Григорій, а батько домігся відбуття додому.
Потім чи не саме цей вибір зіграв трагічну роль у батьковій долі. Григорій невдовзі також прибув у село Яцини і, одружившись, благополучно виростив своїх дітей, забезпечивши усім їм вищу освіту. Сини його стали вищими офіцерами. А батько застав на своєму дворищі - пустку. Його батько помер, не дочекавшись повернення своїх синів: один з них служив у армії УНР, другий - у гайдамаках, третій - у денікінцях, Іван - працював на шахті в Донбасі. Нічого не було, крім батьківського саду.
Старший брат, що виїхав ще за Столипіна в Чуйський повіт Алтайського краю, надовго замовк, не обзивався. Потім він опинився в Новосибірську, де один з його синів став власкором газети "Труд", а другий - головним економістом Міністерства збройних сил СРСР і мав безпосереднє відношення до Джезказгану та Байконуру.
Повернувшись через одинадцять років у рідний край, батько одружився зі своїм першим коханням - Пріською з Білоцерківець, яка ще юною хворіла на туберкульоз легенів. Народилися у них син Микола й донька Віра. Батько на той час на новому місці вибудував під бляхою хату, облаштував садибу, під горою на дев'яти терасах, споруджених власноруч, сад посадив. Це був час НЕПу. В Яцинах батько також організував аматорську групу театралів, а також хор і виконував постановки драм уже відомого репертуару, особливо В.Винниченка, що потім було підставою для звинувачення у зв'язках із неіснуючою Спілкою Визволення України (СВУ).
На оболоні батько прикупив гулящої землі - солонцю. За зиму чи не з усього села вивіз туди гній, весною зорав те поле й посадив тютюн, продавши який, добре збагатився. А ще з батьківського саду возив цілу зиму на базар у Пирятин зимові сорти свіжих яблук та груш. Був випадок, що він їх возив продавати й на Північ - мішок грошей привіз. Так він став на ноги.
Пізньої осені, повернувшись додому, застав дружину Пріську в Мнозі - вона замочувала коноплі, стоячи по коліна у холодній осінній воді.
- Що ж ти наробила? У тебе тільки нещодавно припинилися легеневі кровотечі. Батько свою дружину лікував тоді борсуковим жиром. Однак невдовзі Пріська померла, зоставивши батька з малими дітьми.
У 1929 році батькові запропонували йти в СОЗ, від чого він навідріз відмовився, поскільки вів своє господарство сам, без найманої робочої сили і ніяким куркулем себе не вважав. На цей час батько одружився з моєю матір'ю - Олександрою Павлівною Жуган, що з Курінського козацького роду (мати її - Ґудзь Явдоха Іванівна, сирота з Прихідьок, а батько - Жуган Павло Кононович, колишній денщик генерала, що також воював з 1914 р., родом з козаків, корінням із самого Запорожжя, людина небідна, був управителем у місцевого пана - генерала Савицького і перед революцією скупив чимало землі).
Невдовзі до хати вдерлися комнезамівці на чолі з Задирякою Іваном, батьковим родичем, скрутили батькові руки і зв'язаного "куркуля" повезли в Пирятинську допру. Загнали батька аж під Архангельськ, де він, стоячи по пояс у крижаній воді, навантажував на баржі важезні соснові колоди. Там схопив ревматизм і дві пахові грижі, після чого його перевели до господарчої частини, де він топив баню, а згодом був заготовачем продуктів для в'язнів концтабору. Потім, після перегляду його судової справи, батька звільнили з-під варти, як такого, що "технічно невірно засуджений".
1931 року батько повернувся з концтабору. 1932 року народився мій брат Оксентій, а сестра Віра померла в той час від голоду - її, захололою, знайшли люди на могилі її мами. З шестирічним Миколою і новонародженим Оксентієм повернулися мати з батьком в Куріньку, до своїх батьків, у яких в Карпушкинім яру (через це діда прозивали Карапуха) була "хата через сіни". Він помер також 1932 року від голоду. В Капустяній і П'ятихатках бувала мати, де обмінювала речі на борошно й крупу.
Згодом, батько забрав матір з дітьми і вони виїхали в Крим, де працювали в ресторані на Байдарських воротах: батько возив воду з джерела, а мати була підсобницею на харчоблоці. Матері дуже не подобалась привізна вода і вона весь час тужила за колодязною водою та красивою природою рідного села Куріньки, звідки, як на зло, у цьому ресторані з'явився головний розкуркулювач і організатор колгоспу "Заможне життя" - Башук. Ця людиноненависна істота батькові не давала життя й там, погрожуючи донести чи заявити, що батько був розкуркулений і сидів на Соловках. Санаторій "Байдарські ворота" і ресторан були урядового типу, де відпочивав тоді навіть сам Цеденбал, монгольський правитель. Побоюючись нових звинувачень, які в разі чогось у першу чергу впали б на голову батька, 1937 року знов довелося повертатися в Куріньку, де на Горянах батьки купили Яшкиненкову хату. Батько й мати пішли на колгоспні роботи. Мати, працюючи на ланці, заробила навіть премію - вівцю. 1937 рік якось обійшов своєю кривавою косою мого батька. А 24 лютого 1938 року на Горянах народився і я. Рік був нервозний. У материних грудях молока не було. Спасла мене кізка, що окотилася. Яшкиненкова хата, з литими стінами стояла на крутій горі, куди носити воду з долини було надто тяжко. Батько цієї весни вирішив будувати нове помешкання на дідовому городі в Карапушиному яру, після чого яр почав називатися Романів. Батькові за помічника був його син Микола, який також доглядав Оксентія, няньчив мене. Спекотного дня, розповідали, мене поклали під грушею (медова панна) в тіні, а коли кинулися до мене, було запізно, я, голенький, у спеку на сонці отримав опіки і ледь тоді не помер. Врятував батько, він, як син земського лікаря, теж знався особливо на народній медицині. Купали мене у звіробоєвім відварі, змащували опіки борсуковим та їжаковим жиром.
Брат Микола мене малого носив на плечах, але він у Куріньці не затримався і перед війною вступив на Донбасі навчатися до гірничого технікуму, куди поїхати йому порадив дядько Іван. Братова доля буде зв'язана з ОУН-УПА, але з 1946 року ми його розшукували як безвісти пропащого.
Як тільки німці окупували село Куріньку, на загальносільському сході Михайловський Ликсандер, як друг, батькову кандидатуру висунув, в числі тих, хто мав "підтримувати порядок у селі", тоді, як старосту й поліцаїв призначала німецька комендатура, в основному із запопадливих та бажаючих. Але батько Ликсандера в цьому не просив і про це навіть слухати не хотів. Ликсандер мотивував тоді свій вибір тим, що, мовляв, батько знав німецьку мову. Та батько негайно зібрав нас і тієї ж ночі ми своїм трофейним конем на возі прибули в село Яцини до дядька Гаврила. В нього затрималися недовго, бо хтось доніс у Куріньку про нашу втечу. До дядька Гаврила ж якраз у цей час прибули похідні зв'язкові ОУН, які мали завдання заснувати пункти зв'язку в напрямку від Києва на Схід України. Батько теж був посвяченим у цю справу. Але німецький комендант під дулом пістолета наказав батькові негайно повернутися в Куріньку, де його вже розшукували, інакше - розстріл. Так ми знов повернулися в Куріньку, на зв'язок з ОУН ніхто не виходив, а невдовзі батько довідався, що оунівські посланці були схоплені німцями за Лубнами і кинуті до Миргородської ями - в концтабір для військовополонених. Там їх того ж року й було розстріляно. Пізніше, коли вже діяла УПА, батько довідався, що його син Микола в УПА мав псевдо "Многа", значно пізніше про це він розповів і нам, але тоді ми про це мовчали й нікому не хвалилися. Від Миколи, як пам'ять, зосталася тільки світлина, на якій його сфотографовано разом з нареченою, бойовою соратницею.
Про ці події в кінці 80-х мені розповідав і поет, в'язень сумління, Микола Cамійленко, дороги якого перетиналися з батьковими - у травні 1944 року під Бельцами в Молдавії, перед тим, як батька контузило, Миколу за співпрацю з УПА, схопив СМЕРШ.
Як тільки німці відступили з Куріньки, всю молодь і військовозобов'язаних чоловіків було мобілізовано і кинуто як "чорнорубашечників" на форсування Дніпра, де майже всі вони полягли, а батько мій мобілізований на фронт був за другою хвилею, хоча за станом здоров'я мобілізації він не підлягав: стан після контузії, післяконтузійна катаракта ока, ревматизм, дві пахові грижі…
Потрапив він у Кіровоград, відтак у щойно сформованому гаубичному взводі брав участь у Яссько-Кишинівській операції, в ході якої війська 3-го й 2-го Українських фронтів оточили й повністю знищили 22 німецькі дивізії, що явило "найбільшу катастрофу, яку будь-коли переживала німецька група армій", - таким було зізнання німецького командування групи армій "Південна Україна".
Можна уявити собі скільки живої сили, різноманітних одиниць військової техніки і спорядження та боєприпасів було захоплено в цій операції. Ворог поніс такі величезні втрати, що для відновлення суцільного фронту йому потрібен був цілий місяць.
У гаубичному взводі разом з батьком були молоді хлопці і досвідчені артилеристи. Микола, родом з Дніпропетровщини, Іван, з Полтавщини, богатирської вдачі, він міг сам подати у ствол снаряд, який заряджали втрьох. У Флорештах, під Бельцами, стоячи вночі на посту, з вибухом фугасу від прямого влучання, батько потрапив під завал зруйнованого будинку, в якому спала вся команда їхньої гаубиці. Всі загинули, крім Миколи, якого напередодні в Бельцях схопив СМЕРШ, - Микола ще від початку війни мав зв'язки з ОУН-УПА.
Батька контуженого лікували в Бельцях, потім у Яссах і врешті санавіацією його транспортували на озеро Балатон, де він і зустрів кінець війни. Додому, після шпиталю, батько повернувся в кінці літа 1945 року. Тут він довідався, що Чорнорай, який був старостою при німцях і всі, хто встиг з поліцаїв, зникли разом з відступаючим ворогом, а решту, хто тільки косо на когось глянув, виловив СМЕРШ і знищив.
На Зелену Неділю 1947 року померла від голоду наша бабуся Явдоха. Крім Оксентія, мене, сестер Явдохи й Ліди у нас з'явився найменший братик, якого в честь пропащого безвісти теж назвали Миколою. За невдоволення, нелояльні висловлювання, за колоски і за те, що батько був обраний на сході села і занесений до списків "підтримувачів порядку самооборони", батька засудили на 25 років, як "ворога народу". Зосталася з п'ятьма дітьми наша мати, яка від сходу й до заходу сонця мала працювати на колгоспних роботах, інакше засудили б і її за невироблений мінімум трудоднів.
Пізніше я звертався до Михайловського Ликсандера за роз'ясненням, чому він висунув кандидатуру саме мого батька на тому сході села, на що він перелякано прошамкотів: - Не можу сказати, чи був я там, на тому сході, чи не був. Це - діло таке, чорт його знає, що то за діло… Добровільно чи як, хто його знає…", відповів дід, турбуючись, що простудиться на протязі. Невдовзі, виїхавши з села, я довідався, що дід Дергун помер, віддавши Богу душу, якщо вона в нього була, і якщо Бог її прийняв. Однак у його сім'ї ніхто від голоду не помер і всі діти та внуки прилаштувалися в Москві.
А староста Чорнорай з Німечини благополучно перебрався за океан, звідки регулярно слав своїй рідні посилки з всілякою гуманітарною допомогою, і його родичі, на подив, ніколи не піддавалися утискам чи репресіям.
7 квітня 1947 року як "ворог народу" за ст. 54 УК СССР батько потрапив до Лубенської тюрми, а потім у концтабір під Божкове за Полтавою. Потім, після Горлівської тюрми, на каторжні роботи в Актюбінський хромонікелевий комбінат, де виконував, хоча й не важку роботу, бо мав дві пахові грижі, але пильну й брудну, що постійно кашляв кров'ю… Там було багато українців, особливо з західних областей - вояків ОУН-УПА, а також таких, як він, "ворогів народу". Разом з ним у цьому концтаборі відбували каторгу багато відомих особистостей, як то: особистий секретар всеукраїнського старости Петровського, батько відомої співачки Клавдії Шульженко та інші.
Батько зрідка надсилав нам листи, а з 1949 року листування припинилося, коли в Актюбінському концтаборі було викрито змовників патріотичної групи, сформованої з вояків ОУН-УПА, які нізащо не припиняли боротьбу і в совєтських концтаборах. Усіх, хто хоч якось був причетний до цього, негайно було розкидано, кого куди.
Так батько потрапив до ще страшнішого концтабору "Джезказган". Цей концтабір був розташований у голому степу, обнесений кількома рядами колючого дроту, і мав посилену охорону - тут в'язнів утримували на суворому режимі. Саме звідси пішла приказка:
Черти выдумали ад,
А советы Джезказгад.
Тут перебували в'язні переважно, хто мав 54-ту, політичну статтю "ворога народу" з 25-річним строком каторжних робіт. Їм випала доля стати каторжанами за наймізерніші провини тільки через те вже, що вони перебували на окупованій німцями території. "Был бы человек, статья найдется" - за таким принципом засуджені.
Батькові тут, у Джезказгані, пригадали "антисовєтську пропаганду", якою він займався в Актюбінському хромонікелевому комбінаті, і 1950 року виїзна сесія карагандинського суду знов засудила батька до 25-років ув'язнення в таборах суворого режиму по статті 58-й УК РСФСР. У зв'язку з погіршенням стану здоров'я батька і з похилим віком його як нетранспортабельного було залишено на вмирання в Джезказгані, але заборонено листуватися з сім'єю. Батько випадково зостався живим і звільнився звідти лишень після смерті кривавого тирана. 1957 року його було реабілітовано.
Напівголодне і нужденне наше існіння в селі продовжувалося аж до смерті Сталіна. Як "діти ворога народу" ми не могли розраховувати ні на що інше, як стати рабсилою в колгоспі "Замжиття", адже тоді ні паспортів, ні грошей на трудодні не видавали, а без цього ти нікуди не поїдеш. Щоправда, брата Оксентія було виловлено в очеретах з іншими підлітками й відправлено на Донбас, де після навчання в ГПШ, він працював забійником у шахтах і був неодноразово привалений, мав переломи ребер, хребта і взагалі дивом зостався живим. Зрештою його 1951 року забрали в Армію. Служив він у Башкирії, де й одружився, і помер.
Батько ж, повернувшись із каторги 1954 року, знов пішов у колгосп на різні роботи: був і теслею, і пастухом, і сторожем, і косарем, і ветеринарним санітаром, несучи все життя тавро "ворога народу", але весь час будучи гордим за свого первістка - вояка ОУН-УПА, про якого мав тільки переказані вісті.
1975 року, коли я працював хірургом у Яготинській районній лікарні, батькові одномоментно було прооперовано з двох боків пахові грижі, на що він довго не наважувався. І взагалі він ніколи не вживав ніякі ліки, крім свого цілющого зілля, в чому він чудово розбирався, як і наша матінка, передавши й нам усім свою любов до лікарських рослин і свої знання. Помер батько, доживши майже до ста років, при цілковитій ясності розуму, в гуморі. Все життя він багато читав, всім цікавився, був широко обізнаним. Він завше говорив, коли його запитували про вік: "Моє життя - як один день". А скільки ж ця людина перемучилася?!
P.S. Козаки Курінської сотні на чолі з сотником Тимошем брали участь у битві під Берестечком. Курінька на карті Боплана значиться портовим містечком на річці Удай, у якому відбувалося кілька ярмарків на рік. Курінька була центром Курінської сотні Лубенського полку за часів Гетьманщини. За переписом 1859 року в Куріньці налічувалося 297 дворів, де мешкало 1756 жителів. За переписом 1900 року в містечку Куріньці - 324 двори, 2249 жителів; у 1910 році, після того, як за Столипінщини частина куріньківців емігрувала на Схід, в 336 дворах мешкало 1944 жителі. У 1923 році в містечку - 427 дворів, 2050 жителів.
За совєтських часів до складу Курінської сільради увійшли також Нетратівка й Скибенці. В цій сільраді було спочатку чотири колгоспи. Але після голодомору 1932-33 років, після нищівного 1937-го, після війни 1941-45 років і подальшого піклування комуністично-тоталітарного режиму, в 1989 році на троє сіл залишилося близько ста працездатних осіб, а школу відвідувало 59 дітей, тоді як моє прізвище значилося сороковим у журнальному спискові нашого першого класу, а ще ж був і паралельний клас.
Аналогічна демографічна картина і села Яцини. Але воно вже в останніх енциклопедичних джерелах не значиться, очевидно як безперспективне, хоча тільки згадується в статті "Білоцерківці", про село Пирятинського району, центр сільської Ради, якій підпорядковане село Яцини. Майже половини населених пунктів: хуторів, сіл, селищ не значиться сьогодні на карті наших двох районів Чорнуського й Пирятинського - ось такі наслідки того, що Україна втратила свою державність і тривалий час перебувала в московському та комуністично-тоталітарному ярмі.
НАУКОВІ ЦЕНТРИ ДІАСПОРИ
Іван Лопушинський
На чужій землі, під чужим небом 85 років існує, дістаючи безкорисливу моральну й фінансову допомогу від Німецької держави, феномен незалежної української науки - Український Вільний Університет (УВУ) в Баварії. Не маючи аналогів щодо тривалості свого існування серед усіх діаспорних навчальних закладів світу, УВУ на довгі роки став твердинею вільної освіти й науки поневоленого комуно-тоталітарною системою Українського народу, виховав сотні кадрів української інтелектуальної еліти, дав професійні знання тисячам українців з усіх країн їхнього поселення, підготував сотні захищених магістерських і докторських дисертацій, видав цілу бібліотеку наукових видань. 
Український Вільний Університет постав у Відні 1921 року в екзилі (вигнанні) для розвитку вільної української науки та вищої школи поза впливом негативного в Україні режиму (комуністичного). УВУ виник за ініціативою Товариства українських журналістів та письменників, Українського соціологічного інституту та Товариства прихильників освіти у Відні паралельно до Львівського (Таємного) українського університету. Його фундатори розуміли, що "серед еміграційних злиднів доконується велике культурне діло", що це є "здвигнення храму української науки" і що цей храм науки "при першій можливості буде перенесений до свого краю, забираючи туди з собою всі духовні і матеріальні здобутки" [1: 64]. Так зазначали засновники у відозві від 10 лютого 1921 року, під якою поставили власні підписи від імені університетської ради О.Колесса, С.Дністрянський, В.Старосольський, І.Ганицький та Олександр Олесь. У той час вони навіть не могли підозрювати, що чекати можливості перенести університет в Україну доведеться дуже довго. Принаймні своє 85-ліття УВУ відзначив у Мюнхені. Їх ініціативу підтримали професори колишніх австрійських університетів, при чому перемогла концепція традиційного університету, репрезентована О.Колессою, який став першим ректором УВУ, над проектом Народного університету М.Грушевського, який у висліді відійшов з очолюваним ним Соціологічним інститутом від співучасті в організації УВУ.
Датою заснування УВУ вважається день інавґурації 17 січня 1921 року. Початкового складу професорської колегії (12 професорів і 3 доценти), числа студентів (90) виявилися недостатньо, оскільки головним центром Української еміграції був не Відень, а Прага й Чехія із залишками інтернованого там вояцтва Української галицької армії. Керівництво УВУ бажало охопити цих потенційних студентів та віднайти додаткову фінансову базу, якої у Відні не було. Це питання вирішив продекан правничого факультету В.Старосольський через свої зв'язки з Я.Нечасом - довіреною особою президента Чехо-Словацької Республіки Т.Ґ.Масарика, який прихильно ставився до слов'янських наук та установ у новій державі*. Після офіційних переговорів О.Колесси і С.Дністрянського з прем'єром Чехо-Словаччини Я.Черним УВУ було перенесено до Праги, він отримав фінансове забезпечення від Чехо-Словацького уряду та можливість використовувати для навчального процесу аудиторії й кабінети надзвичайно престижного Карлового університету, численні стипендії для студентів. Рішенням міністерств закордонних справ і освіти від 16 та 30 вересня 1921 року УВУ у Празі отримав офіційне визнання, йому було надано структури Карлового університету у складі двох факультетів: філософського та правничого.
* Т.Ґ.Масарик активно долучився до
утвердження чеської мови в державному управлінні (замість
німецької). Завдяки його активним зусиллям за короткий термін
німецькомовна Прага перетворилася в чеськомовну.
Після інавґурації в Празі 23 жовтня 1921
року викладацький склад упродовж 1921/22 навчального року збільшився
до 16 професорів, 4 доцентів і 1 лектора, а на кінець першого
десятиліття (1931 р.) професорська колегія нараховувала 39 членів.
Кількість зареєстрованих студентів збільшилася з 702 (1921 р.) до
874 (1922/23 н.р.), причому деякі з них одночасно навчалися в УВУ і
в Карловому університеті [3: 3419].
Як перша вища школа в Празі, УВУ став на той час центром українського наукового життя в Чехо-Словацькій Республіці. Згодом поряд з ним постали інші виші, студії, інститути, наукові товариства. Принагідно зазначимо, що кожен ректор УВУ одночасно очолював урядовий Український академічний комітет.
До кінця 20-х років бібліотека УВУ зросла до 10 тисяч томів. За перше десятиліття свого існування УВУ видав 27 томів праць, у тому числі кілька досить цінних, зокрема, два ювілейні збірники на пошану Т.Ґ.Масарика та три збірники з працями професорів університету.
У 30-х роках УВУ пережив кризи, оскільки у висліді переорієнтації політики Чехо-Словацької Республіки на зближення з СРСР і Польщею було обмежено права української політичної еміграції. Під загрозою опинився й УВУ, проте його було врятовано заходами тодішнього ректора І.Горбачевського. Однак зменшення фінансування не давало можливості продовжувати видавничу діяльність. Крім того, зменшилося число студентів. На 1939 рік їх було всього 61 [3: 3419].
Надії на суттєве поліпшення справ в УВУ виникли 1938 року, коли Карпатська Україна отримала широку автономію і планувалося перенести УВУ до Хуста як український державний університет. Проте цю спробу було перекреслено угорською окупацією, звуження колишньої Чехо-Словаччини до Протекторату Чехії та Моравії відбилося й на становищі УВУ, який було підпорядковано ректорові Німецького Карлового університету. Однак у цей час дещо збільшилося число студентів з т.зв. Генерал-Губернаторства (107 на 1940/41 н.р.), завдяки чому Український Центральний комітет зміг заходами його голови В.Кубійовича визначити спеціальні місячні дотації й фінансувати видавничу діяльність УВУ.
Наприкінці празького періоду в УВУ працювало 20 професорів, 10 доцентів і 3 лектори. За період з 1921 до 1941 року було видано 37 докторських дипломів на філософському та 95 на правничому факультеті [3: 3419]. 
Будинок Українського Вільного Університету в Мюнхені
Празький період діяльності УВУ закінчився разом з окупацією Праги Радянською Армією в травні 1945 року. Залишатися далі в Празі зі зрозумілих причин стало небезпечно, адже комуністична пропаганда розцінювала УВУ не інакше, як лігво українського буржуазного націоналізму. В очах радянського тоталітарного режиму це був чи не найбільший злочин. Усіх, бодай якось причетних до національно-визвольного руху, одразу зараховували до ворогів народу. У цей час останній ректор УВУ А.Яковлів передав керівництво прихильникові концепції залишення УВУ на території Чехії о.Августину Волошину, а сам з більшістю професорів виїхав за кордон. Однак, концепція о.Волошина виявилася ілюзорною і його самого було заарештовано і він невдовзі загинув у тюрмі. УВУ було ліквідовано, його майно знищено чи розграбовано.
З ініціативи В.Щербаківського, до якого була приєдналася група українських дослідників з Українського наукового інституту з Берліна під керівництвом директора І.Мірчука, УВУ було відновлено в Мюнхені*. Більшість професорів і студентів змушена була податися сюди на Захід, у Баварію. Тут у Мюнхені, розпочинається третій етап існування УВУ, який триває донині. Систематичне навчання у виші розпочалося 1946/47 навчального року. Уже 1947 року в УВУ працювало 44 професори, 16 доцентів та 18 викладачів й асистентів. До складу професорської колегії також приєдналися окремі вчені з Центральної і Східної України. За станом на 1947/48 н.р. в УВУ вже нараховувалося 493 студенти [3: 3419]. Принагідно зазначимо, що впродовж 1945-1946 років у відновленому Українському Вільному Університеті як вільний слухач поширював свої знання Яр Славутич (Г.М.Жученко) - губерніяльний херсонець, визначний український поет і педагог із далекого Едмонтона (Канада).
* Приміщення й садибу для УВУ тут придбав
блаженної пам'яті кардинал Йосип Сліпий.
На діяльність тогочасного УВУ офірували
значні кошти фонди Українського видавництва (Краків), надавали
дотації Конґреґації для Східної Церкви, поєднані Єпископом І.Бучком,
який став куратором УВУ.
Того часу навчання в УВУ здійснювалося на двох факультетах. Пожвавилася видавнича діяльність, спрямована насамперед на підготовку підручників (до 1950 р. їх було видано 27 томів) [3: 3420].
Червень 1948 року через внутрішньодержавні проблеми в Німеччині (зокрема, грошову реформу, що спричинила тяжку фінансову ситуацію переміщених осіб) зумовили прискорений виїзд професорів і студентів за океан, що негативно відбилося на становищі УВУ, у якому за станом на 1949 р. було лише 272, а 1950 - 137 студентів. Через це аудиторні заняття були сильно скорочені, а з 1956 року припинилися зовсім.
За 1946-1956 роки було видано 206 докторських та 103 магістерських дипломи [3: 3420].
Однак, декретом баварського міністерства освіти й віровизнань від 16 вересня 1950 року УВУ було визнано приватним університетом з академічними правами, що морально допомогло подолати його кризу.
Послаблення аудиторного навчання УВУ намагався компенсувати розбудовою Інституту заочного навчання та зміцненням видавничої діяльності (з 1957 року почали з'являтися "Наукові записки" УВУ), налагодженням співпраці з розпорошеною професурою, яка осіла в США, Канаді, Франції.
Становище УВУ змінилося на краще із заснуванням Товариства сприяння українській нації (1962), до постання якого з боку УВУ найбільше спричинився О.Кульчицький.
Аудиторні заняття було відновлено з 1965 року за ректора В.Янева (курси українознавства літні й зимові, педагогічні, мовні для початківців під керівництвом Г.Васьковича та англомовні курси сходознавства спільно з Центральним Мічіґанським університетом). Було оновлено й збільшено професорську колегію (з 56 членів 1965 до 84 1981 року). За 1968-81 роки через систему УВУ перейшло 1585 студентів і курсантів із 17 країн. За період з 1966 до 1981 року було видано 98 докторських і 36 магістерських дипломів [3: 3420].
З 1981 року при УВУ діє Інститут досліджень національних проблем під керівництвом З.Соколюка.
Діяльність УВУ знайшла своє визнання й після зміни баварського закону (1978) про вищу школу. Окремим додатком до цього закону від 28.06.1978 р. він був знову визнаний приватним університетом з академічними правами. Завдяки своїй науковій та культурно-мистецькій діяльності і міжнародним зв'язкам УВУ став головним осередком інтелектуального життя української еміграції в Німеччині і Західній Європі.
Ще до постання Української незалежної держави 1991 року УВУ тривалий час був осередком Української науки і культури. Довкола нього гуртувалися вигнанці - вчені й письменники, які через власні переконання і щирий патріотизм змушені були полишити батьківщину. Історія цього навчального закладу сповнена різними перипетіями і постійною загрозою знищення, як і все, пов'язане з українством.
Зі зміною умов свого функціонування після відновлення української державності 1991 року УВУ не законсервував свої колишні функції, а рішуче став на шлях оновлення - у напрямку якнайбільшої корисності потребам незалежної України. УВУ гостинно розчинив двері для магістрантів і докторантів з історичної батьківщини. Нині УВУ у своєму складі має три факультети - україністики, державних та економічних наук, філософський.
Окрім трьох названих факультетів до складу УВУ входять два інститути: Дослідний інститут українсько-німецьких відносин та Педагогічний інститут, який є складником УВУ й підпорядкований безпосередньо Сенатові цього закладу. Він реалізує окрему програму підвищення кваліфікації вчителів українознавчих предметів, що складається з двох самостійних сесій, які чергуються через рік. Сесія "А" розглядає методологію навчання, а сесія "Б" поглиблює знання навчального предмета. Програма кожної сесії - це окрема цілісність, саме тому й можна починати студії з будь-якої з них.
УВУ щороку запрошує на студії в Педагогічному інституті українське вчительство, нові аспекти внесено і в наукові дослідження. На першому плані в них - українсько-німецькі та німецько-українські відносини. Власне, послідовно витримуваний українсько-німецький напрямок і становить сьогодні специфіку університету, який, слугуючи Україні, цілком виправдано прагне бути корисним також для науки та культури того народу, який гостинно надав притулок для цієї оази вільної української освіти. Не випадково, крім Дослідного інституту німецько-українських відносин, у рамках УВУ діє ще й Інститут ринкової економіки, до роботи в якому залучені й деякі перейняті інтересом до України депутати Бундестагу. Додаймо до всього цього й те, що УВУ здійснює немало функцій українського інформаційно-культурного центру.
УВУ практично ввійшов до освітнього простору Української держави, оскільки, як зазначає чинний ректор університету академік Альберт Кіпа, "те, в ім'я чого його було створено, те, чому присвятили своє життя сотні професорів УВУ різних поколінь та тисячі його випускників, має сьогодні тенденцію зреалізуватися, нарешті, в Україні" [2].
На навчання (студії) УВУ приймає студентів із закінченою вищою освітою, здобутою в іншому ВНЗ, які не є громадянами Німеччини. Проте університет дає змогу і німцям, котрі хочуть набути знань з історії, мови, культури чи економіки України, брати участь у навчальних заходах у ролі вільних слухачів. Іноземні студенти (за часу нашої незалежності переважно українці) мають право використовувати науковий потенціал Мюнхена, бібліотеки, інститути, архіви. Щодо фінансування студій, то найталановитішим студентам різні фундації надають стипендії.
Навчання, зокрема в Педагогічному інституті, триває два роки. Виклади (сесії) проходять у липні. У міжсесійний період здійснюється написання дипломних робіт з української літератури та історії України. Лекції, практичні заняття, екскурсії до музеїв та пам'ятних місць (могили відомих українських діячів Г.Ващенка, С.Бандери та ін.), відвідання уроків у німецьких школах, зустрічі з педагогічними колективами гімназій, ліцеїв, реальшулє (реальних шкіл), докладне ознайомлення зі школою Монтессорі, екскурсійні поїздки до Італії (Венеція), Австрії (музей Моцарта у Зальцбурзі) - ось неповний перелік заходів, що пропонується студентам під час сесії.
Після закінчення обох сесій, складання усних іспитів, захисту дипломних робіт, відбування практики в німецькій та українській школах, слухачі отримують Учительський диплом та свідоцтва про закінчення обох сесій, у яких зазначаються предмети, що вивчалися, та одержані оцінки.
Чинна в УВУ система оцінювання заліків є двобальною: "зараховано", "незараховано", екзаменів - чотирибальною: "визначно", "дуже добре", "добре", "задовільно". В університеті студіюються такі предмети: українська література в середній школі, українська мова, історія України, історія культури, педагогічна психологія, християнська етика, німецька мова, порівняльні системи шкільництва, методика викладання в початкових класах.
Дух справжнього демократизму - чи не найістотніша риса Українського Вільного Університету. Передовсім тут майже не відчувається, принаймні в зовнішніх виявах, відстань між слухачем і професором. В університеті скоріше превалюють суто партнерські стосунки з властивими їм уважністю, доброзичливістю і взаємоповагою. Самі професори підтримують цей дух невимушено й природно, охоче спілкуючись зі студентами поза навчанням, жодним чином не підкреслюючи свої знання, наукові заслуги чи бодай найменшу свою вищість. Студентів в УВУ на лекції ніхто не примушує ходити, однак вони мають прослухати обов'язкові цикли лекцій з провідних дисциплін.
В УВУ практикується ще й така цікава форма наукової роботи, як "університетські п'ятниці". Це постійно діючий семінар на актуальні теми. До участі в ньому запрошують найвідоміших учених і політиків, письменників і журналістів. Ці творчі вечірні семінари надзвичайно популярні серед усієї української громади в Мюнхені, тому невеликий університетський зал зазвичай переповнюється охочими.
Після занять і зустрічей - звична дорога на вулицю Ізаррінг до інтернату "Рідна школа", де розміщують студентів літнього семестру. У ньому також діє суботня українська школа для дітей з німецьких родин українського походження. Тут за платною формою навчання діти вивчають українську мову, літературу, історію, культуру, релігію. На запитання "Чому ви вивчаєте українську мову?" зазвичай діти відповідають: "Це рідна мова моєї бабусі", "Мій батько - українець", "Я - українка, я мушу знати мову моєї історичної нації" [2: 63].
Особливе зацікавлення викликає УВУ в іноземних докторантів. Однак при цьому схвалені теми докторських робіт обмежуються німецько-українською чи відповідно європейсько-українською проблематикою. До уваги беруться теми, що можуть бути опрацьовані з використанням можливостей університету.
Як відомо, школа учительством стоїть. У цьому зв'язку не можемо не назвати визначних професорів УВУ. Це історики - Д.Дорошенко, О.Оглоблин, Н.Полонська-Василенко; географи - С.Рудницький, В.Кубійович; філологи -С.Смаль-Стоцький, О.Колесса, Ю.Шевельов, Я.Рудницький, О.Горбач; дослідники філософських наук - Д.Чижевський, І.Мірчук, О.Кульчицький, В.Янів; етнографи - З.Кузеля, В.Петров; історики мистецтва - Д.Антонович, В.Залозецький; історики церкви - В.Біднов, М.Чубатий, О.Лотоцький; правники - С.Дністрянський, О.Ейхельман, Р.Лащенко, В.Старосольський, А.Яковлів, Л.Окіншевич, В.Панейко; економісти - В.Тимошенко, О.Мицюк, Є.Ґловінський [3: 3420].
Крім них слід також назвати прізвища і Й.Торбачевського, В.Доманицького, В.Щербаківського, В.Державина, Л.Білецького, Шелухіна, І.Качуровського, А.Жуковського, Володимира Косика та ін. [2].
За часи існування УВУ його ректорами були О.Колесса, С.Дністрянський, І.Горбачевський, Т.Щербина, Д.Антонович, А.Яковлів, О.Мицюк, І.Борковський, О.А.Волошин, В.Щербаківський, І.Мірчук, Ю.Панейко, М.Васильїн, О.Кульчицький, В.Оролецький, Ю.Бойко, В.Янів, А.Кіпа та ін. [3: 3419-3420; 2].
Український Вільний Університет має досить високий авторитет у світі. Як і в кожному поважному науковому закладі такого типу, тут 1931 року було запроваджено інституцію почесних докторів. За час існування УВУ звання почесного доктора було присвоєно понад сотні осіб - видатним громадянам різних країн, зокрема й українцям, чиї заслуги перед історією та наукою є загальновизнаними. Усі вони вважали за високу честь прийняти таку відзнаку. Серед почесних докторів УВУ знаний у світі педагог Григорій Ващенко, президент Закарпатської України отець Августин Волошин, відомий історик та політичний діяч Дмитро Дорошенко, патріарх УАПЦ Мстислав Скрипник, патріарх Йосип Сліпий, українські письменники Ольга Кобилянська, Богдан Лепкий, Василь Стефаник, Олександр Кандиба-Олесь, згадуваний уже один із фундаторів УВУ Олександр Колесса, відомий у світі пропагандист української музичної культури Олександр Кошиць, федеральний суддя США Богдан Футей та багато інших. 1997 року диплом почесного доктора було вручено ще одному нашому співгромадянину, колишньому міністрові закордонних справ України, а нині - народному депутату Геннадієві Удовенку.
Загалом же можна назвати десятки і десятки наших поетів і прозаїків, які так чи інакше студіювали, чи здобували магістерку або докторат в УВУ: Василь Пачовський, Олекса Стефанович, Олег Ольжич, Андрій Тарасевич, Осип Турянський, Михайло Орест, Емма Андієвська та ін. Зокрема, Олег Ольжич не тільки слухав лекції в УВУ, а й деякий час працював тут асистентом кафедри археології та вів заняття з цієї дисципліни.
"Здавалося б, - пишуть Р.Лубківський та А.Погрібний, - дорожи, Україно, дарованим тобі самою долею освітньо-науковим закладом у центрі Європи, підтримуй його, сприяй!" [2]. Однак саме нині в стосунках із владою незалежної України постала для УВУ найчорніша пора: університет, котрий зумів пережити найтяжчі, у тому числі воєнні, лихоліття, нині на межі закриття через брак коштів на подальше існування. Останні сподівання - на рідну Україну. Більше покладатися немає на кого. Річ у тім, що уряд Баварії з літа 2006 року припинив фінансування УВУ, поясняючи свій крок так: "Ми підтримували УВУ за обставин, коли не було Української держави. Та й після її відновлення ще аж п'ятнадцять років продовжили фінансування. Але скільки можна? І яка логіка в тому, щоб Баварія і надалі фінансувала УВУ, якщо існує незалежна Україна? То потрібен УВУ Україні чи не потрібний?" [2]. Так (і згодьмося: цілком резонно!) аргументують свою позицію у ставленні до УВУ баварські урядовці. На сьогодні лише невеличку частку потреб УВУ (а це, окрім навчально-наукових цілей, ще й кошти на утримання будинку) спроможна забезпечувати Фундація УВУ, розміщена в Нью-Йорку. Для повноцінного функціонування УВУ потрібно сьогодні 250-300 тисяч євро на рік (принагідно зазначимо, що лише на утримання в 2007 році парку елітної лікарні "Феофанія" Верховна Рада України виділила значно більшу суму грошей). Тобто сума на утримання УВУ видається досить смішною як у масштабах Державного бюджету України. Навіть який-небудь один-єдиний олігарх міг би її виділити зі свого гаманця. Та чи є такі в Україні, кому б боліла доля української освіти? [2].
Проте запобігти злочинові перед Україною - остаточному закриттю УВУ - ще можна. Для цього слід: 1) прийняти спеціальну постанову Кабінету Міністрів України про фінансування закладу; 2) виділити цільові кошти департаментові міжнародного співробітництва Міністерства освіти і науки України на зв'язки із зарубіжними закладами, отже, й на підтримку УВУ; 3) надати допомогу УВУ через його фінансове поєднання з одним із міцних українських університетів (попередню згоду дав, наприклад, Київський лінгвістичний університет); 4) створити в Україні зацікавленими інституціями, насамперед освітньо-науковими, фонд підтримки УВУ; 5) вирішити фінансові питання УВУ через одержання ним орендної плати від Української держави за діяльність культурно-інформаційного Центру України в Мюнхені, що під нього університет готовий передати перший поверх свого будинку [2].
І вже в липні 2006 року міністр закордонних справ України Борис Тарасюк та міністр освіти і науки Станіслав Ніколаєнко направили до Мюнхена робочу групу, яка ґрунтовно вивчила ситуацію та підготувала необхідні рекомендації, які, сподіваємося, будуть реалізовані.
Отже, національно-орієнтована громадськість України, як і українська діаспора, з нетерпінням очікує на вихід Указу Президента України про захист інтелектуального і культурного надбання українців за кордоном. Щиро сподіваємося, що Україна врятує і збереже УВУ, який стоїть на першому місці найважливіших українських інституцій, та згодом включить його до свого потенційного ресурсу в справі зміцнення світового українства.
Література
1. Сасько Тамара. Український Вільний Університет очима вчителя-словесника // Дивослово. - 2006. - № 11. - С.62-64.
2. Лубківський Роман, Погрібний Анатолій. Український Вільний Університет. Чи потрібен він Україні? Однозначно: так! // Урядовий кур'єр. - 2006. - 4 лист.
3. Енциклопедія українознавства. - У 10 т. - Т.9. - Львів, 2000. - С.3418-3421.
ЕПІСТОЛЯРІЙ
Григорій Рудницький
Заочне знайомство з Дмитром Васильовичем Нитченком почалося після наступного його листа.
Донкастер, 5.1.1998 р.
ВПоважаний Пане Рудницький!
На замовлення й прохання п. Семенка з Мюнхену висилаю Вам примірник нашого альманаха "Новий обрій", ч. 10. Вибачте, що ця висилка дуже забарилася через те, що я не був дома. Зате висилаю Вам напівавіяційною поштою, щоб Ви швидше одержали. Буду вдячний, коли повідомите про одержання. Якщо у В/редакції працює п.Семенов*, то прошу передати йому моє щире вітання.
Можливо, Ви наш альманах уже й бачили. Я вислав цілий пакунок своїх книжок до Української громади Сімферополя. Пані Житнікова писала, що одержали. Там був і наш альманах. Але вона, здається, співпрацює з іншою редакцією газети, яка там виходить для українців-військовиків.
Із щирою пошаною Д.Нитченко (Дм.Чуб).
В той час я працював у тижневикові "Кримська світлиця" і листувався з Юрієм Сергійовичем Семенком (1920-2003) - громадським і політичним діячем в діаспорі, автором збірників "Голод 1933 р. в Україні", "Народне слово", тритомових мемуарів "Тички", а також ґрунтовного дослідження "Шахи в Україні", яке, власне, нас і поєднало. Кажуть, що земля - тісна. Так і в даному разі. Ще раніше я запізнався зі студентом Вадимом Семенком, який, перевівшись із Кривого Рогу до Таврійського університету, впродовж свого подальшого навчання завжди знаходив підтримку в нашій сім'ї. Опісля вияснилося, що він родич Юрія Сергійовича. Крім того, майже кожного року мені доводилося бувати в рідних краях Юрія Сергійовича на Апостолівщині, отож наші стосунки відразу набрали земляцького характеру. Тому з власної спонуки він і звернувся до Дмитра Васильовича. Австралійські книжки передбачалося передати до недавно заснованого українсько-канадського відділу при дев'ятій міській бібліотеці та першої гімназії, історія якої пов'язана з багатьма постатями вітчизняної культури і науки. Відтак у бібліотеці стали відбуватися вечори, присвячені українським літераторам Австралії, в читальному залі з'явилася прикрашена рушниками постійна експозиція - "Куточок Дмитра Нитченка". А в гімназії відтоді проводяться нитченківські уроки, пишуться реферати, за один з них - про творчість дочки письменника Лесі Богуславець - гімназистка Юлія Глущенко отримала на всеукраїнському конкурсі учнівських робіт диплом.
Відписував я Дмитрові Васильовичу крупними літерами, щоб йому легше читалося, і зазвичай стисло, бо якось совісно було відбирати в нього час. Частіш усього говорилося про те, що з одержаного використається, які відгуки подасть газета тощо.
Донкастер, 14.4.1998 р.
Дорогий Пане Редакторе Рудницький!
Сьогодні одержав від Вас милого листа і з додатком В/газети з австралійською сторінкою, за що Вам щиро дякую. В уривкові з моєї книжки про Миклуху-Маклая є маленька помилочка: "по-вуличному" предка чи предків Маклая звали МаХлай, тобто недотепа.
Щодо мене, то я не мав Шевченківської премії, а за спогади "Від Зінькова до Мельборну" я одержав у 1992 році Міжнародню премію ім. Гр.Сковороди, а в 1994-му премію ім. Лесі Українки за три книжки: "Живий Шевченко", "Стежками пригод" та "Слідами Миклухи-Маклая". Також від Спілки письменників маю "Похвальну грамоту" за літературну та культурно-громадську працю в Австралії.
Те, що Ви не тримаєте книжок дома на полиці, а позичаєте людям, то це дуже добре робите. Книжка мусить виконувати свою ролю чи завдання. А особливо сьогодні, коли дотеперішня влада натворила стільки хахлів та малоросів, які не знають, чиї вони діти і для чого живуть на світі.
Готую для Вас пакунок своїх та редагованих мною книжок і цими днями вишлю у поштовому мішку в картонній коробці. Так дешевше коштує. За три місяці, сподіваюсь, одержите. Деяких я вже не маю, лишилося по 1-2 примірники. Всього я написав і були видані 29 книжок, а тридцята перебуває в друці. Це другий збірник "Листи письменників". Десь у липні-серпні пришлю, як не забуду і як живий буду. Бо, маючи 93 роки, можна щодня чекати несподіванок. Тому я й написав та надрукував віршований "Заповіт". Його надрукували і в Детройті (США) газ. "Українські вісті", і "Молодь України" (Київ), і "Літерат. Львів", і тут наша "Вільна думка". Всім сподобався.
Я думав, що Ви з Західньої, бо там багато Рудницьких, а виходить, що "східняк". Ну, а я з Полтавщини, народився в м.Зінькові. Три мої книжки перевидали в Києві тиражем 50 тисяч, а четверту - з теорії літератури - в Полтаві. 5000 тираж.
Я теж казав, що, як доживу, що Україна стане самостійна, то тоді можу спокійно вмирати, але тепер бачу, що та самостійність ще дуже фальшива, москаль дачі завалює своєю пропагандою та лагодиться й напасти. Тому я вислав уже 93 пакунки книжок, до Вас буде 94-тий, а одинарних пакуночків вислав уже сот три. Є пакунки мої скрізь - навіть у Москві, Тюмені, Камчатці, Одесі, Херсоні, Севастополі, Сімферополі, Полтаві, Києві, Львові, Івано-Франківську, Русові, Зінькові, Харкові, Вінниці, Черкасах і т.д. І все це оплачує моя робітнича пенсія, бо всі заощадження пішли на видання книжок, але продати останнім часом неможливо: старі вмирають, а молодь асимілюється, за малими винятками. А яничарство в Україні - це найбільша біда. Додаю добірку віршів та статтю акад. М. Мушинки, яку недавно надрукувала наша газета. А чи я Вам вислав наш новий альманах "Новий обрій", ч. 10, то вже не пригадаю.
Привіт всім творцям В/газети. З пошаною й подякою Д.Нитченко.
Я дуже сліпий, ледве бачу.
Стаття Зленка чудова.
Двічі в листах Дмитра Васильовича заходила мова про Аркадія Любченка.
Донкастер, 20.4.1998 р.
Дорогий Пане Редакторе Рудницький!
Щиро дякую за новий лист і сторінку Вашої газети з дописом про наш конкурс. А вчора я вислав Вам пакунок книжок у поштовому мішку, так дешевше коштує: по З доляри за кілограм. Вислав 35 книжок, як не помиляюсь. За три місяці, сподіваюсь, одержите.
Додаю копію сторінки "Голосом жіночого серця". Це про збірник "Соло", де поміщено по одному вірші 63 поетес з малою добіркою. Я вислав до редакції більше, але не все надрукували.
Часу мало, а здоров'я ще менше. А тут ще замовили мені з Харкова написати статтю про Аркадія Любченка, якому на початку наступного року минає 100 років з дня народження. А я його знав ще з Харкова, належав разом з ним і до Пролітфронту, працював з ним і в "Новій Україні" під час німецької окупації, бачився і у Львові, і в Берліні. Він помер у Бад-Кісінгені в 1945 році під час операції шлунка.
Отже, як одержите книжки, то прошу повідомити.
Привіт Вашій редакції.
З пошаною й подякою Д.Нитченко.
Щиро дякую за великоднє привітання й картку.
Донкастер, 1.8.1999 р.
Дорогий Пане Редакторе Рудницький!
Не знаю, як Вас величати по-батькові, тому звертаюся звичайною формою. Сердечно Вам дякую за милого листа. Дуже радий, що другий збірник дійшов до Вас. Сподіваюся, що одержите й третій, а я вже лаштую четвертий, але мій приятель Яр Славутич щось не повертає його листів, які він хотів переглянути перед друком. Думаю, що перший збірник з листами Винниченка, Багряного та інших Ви маєте від мене. А як ні, то можу прислати.
Сердечно Вам дякую за сторінку з газети про "Листи".
Сподіваюся, що "Літературну Україну" Ви одержуєте. В ній була за 31.12.98 моя стаття "Сторінками "Щоденника" Аркадія Любченка".
Дуже приємно чути, що про мене згадують і в школах та в гімназії. Мої твори є вже в кількох читанках, зокрема у збірникові "Рідні голоси з далекого континенту" (видво "Веселка", Київ), який упорядкував А.Михайленко. Він приїздив до Австралії, був і в моїй хаті. Я влаштував йому виступ.
А я тепер тимчасово перебуваю в Українському старечому домі, бо дочка з чоловіком гайнули до Англії відвідати сина. Умови тут дуже добрі. Кожен має окрему кімнату з душем і вбиральнею та всим, що треба. В будинку 32 "доходяг", майже самі жінки. Харчують добре. А за це все беруть 85% з пенсії. Для мене недобре тут тому, що не маю під руками своєї бібліотеки. Але за 10 днів дочка повернеться, і я повернусь до неї.
Дуже мене приголомшила ухвала Верховної Ради про те, що чужинці, тобто росіяни, можуть не вивчати української мови! В якій країні можуть дійти до такого одуріння? Я вже вислав 104 пакунки книжок в Україну для бібліотек, редакцій, учителів та добрих людей, щоб підтримати українізацію. В кожному пакункові по 30-40 книжок.
Не люблю слова "молодіжний", чому не "молодечий"? Або друкують "соковижималка" замість гарного слова "сокообка". Слово "обороняти", "оборонятися" майже зникло і з сторінок укр. преси, а пишуть "захищати", "захищатися", навіть у військових статтях.
Привіт п. Гукові*. Машинка зіпсувалася, а я ледве бачу. Привіт Таїсі Федорівні та вчителям і учням школи й гімназії.
З пошаною Д.Нитченко.
* Микола Гук - капітан другого рангу, голова севастопольської "Просвіти", редактор газети "Дзвін Севастополя".
Своєю чергою я розповів Дмитрові Васильовичу, як дізнався, що є такий письменник - Любченко. Тоді, сорок сьомого, ми з матір'ю опинились у Кіндійці (тепер це частина Херсона), однак там голод лютував ще діткливіше, ніж у нашій Новокиївці. В травні я ледве добув третій клас, а мати вже не підводилася. Приїхала з Цюрупинська тітка, теж виснажена голодом, відвезла матір до якоїсь херсонської лікарні, а мене відправила в Новокиївку, де два місяці пас корів.
В цюрупинського двоюрідного брата я випросив підручник з літератури для п'ятого класу. То був рідкісний підручник, яким школа так і не покористувалася, бо вийшов на початку 1941 року. Були в ньому дума про втечу з азовської неволі трьох братів у варіанті, як допевнився пізніше, наведеному в "Записках о Южной Руси" П.Куліша, вірші та уривки з прозових творів, про авторів яких нічого не знав, - Б.Грінченка, В.Самійленка, П.Карманського, І.Керницького.
Опріч того, підручник розпадався на дві недбало склеєні частини - після видруку з нього було вилучено кілька сторінок, а відповідний рядок у змісті так залито густою чорною фарбою, що не прочитувалася жодна літера. Ця інтрига сподобила на перший "літературознавчий" пошук, і розгадка знайшлася. В кінці одного тексту давалося завдання порівняти вчинки героїв з творів "Як гартувалася сталь" М.Островського, "Вісімнадцятилітні" Ю.Смолича і "Зяма" А.Любченка. Якраз уривка з новели "Зяма" у книжці й не було.
Здається, восени 1959 року, коли я вже вчився в Кримському педагогічному інституті, в обласному Будинку профспілок з розповіддю про реабілітованих у той час літераторів виступав Євген Адельгейм. Мені згадався Любченко: може, теж був репресований? З тим запитанням і звернувся, коли зустріч закінчилася і промовець попрямував через зал до виходу. "Любченко? Втік разом фашистами. О, то така сволота, німецький прихвостень і запроданець!" - відповів столичний критик. Не повірилося. Мабуть, тому, що нині критик не шкодував гарних слів на адресу Василя Блакитного, однак років десять перед тим в одній зі статей теж іменував цього письменника фашистом.
І справді, через кілька десятиліть Аркадій Любченко врешті повернувся в літературу своїми новелами, "Щоденником". А "Зяму" я прочитав аж 1999 року у книжці, випущеній видавництвом "Смолоскип". Випадковим збігом це сталося на батьківщині Юрія Семенка, якому завдячую своїм кореспонденційним спілкуванням з патріархом українського письменства в Австралії.
НАШ ГІСТЬ
Юрій Гаврилюк
***
сміймося з тих
що шукали
доказів на існування Бога
сміймося ж разом
усі ми
що не вміємо знайти
доказів на власне існування
***
заглянула зоря
не Віфлеємська
в зіниці церкви
заплакала Божа Матір
вірою-сльозою
на музейний номер
до лиця прибитий
Похорон митця (уявний)
з тлінного тіла
змили останні сліди життя
в одяг святочний убрали
мовби Харонові не однаково
хто у якій одежині
коли дає мідяка
зв'ялі пензлі
під ноги кинуті
витекли в пісок цвинтарної дороги
о?брази майбутні
відклеєні від полотна уяви
а за труною
дибала надія
ногами
здійнятих з хреста
Сентенція
Життя це боротьба
…Між совістю
І страхом
22.10.1988
***
Совість не має кістяка
Тому неможливо
Зламати їй хребет
14.11.1991
Післяподорожні записки
***
Світанок
Вишня плаче
Вимерзли хрущі
Весна блукає
По степах
Не знаючи
Чи буде їй де
Голову приклонити
Розстріл
Замок - вусатий осавул
На вежі майоріє прапор
Білістю костей
Пришерхла круто кров
Стогнуть навіть мури
Хоч сумнівно
Чи є в них совість
***
Пізньою ніччю
Забавлявся киданням зірок
Укладав їх в сузір'я
Пересипував з долоні у долоню
А коли збудивсь
Побачив лише хмарне небо
З якого не пробився
Навіть кволий
Місячний промінь
14.11.1991
***
Час вмирає
Разом з годинниками
Які іржавіють
У вологості
Підземних переходів
Інколи в ритм музики
Сліпого скрипаля
Але це не музика
Це чекання на гріш
Який паде
У капелюх старечої надії
А може
Незабаром він зниме
Чорні окуляри
І почне чистити папірці
Обслинивши пальці
Так
Зараз навіть сліпому жебракові
Повірити важко
14.11.1991
***
Осінній листок клена
Опав на стежину лагідно
Як твій сміх
Броджу посеред листопаду
І мовчать уста
Вслухуюся в серце
Без зайвості слів
11.01.1988
***
(Псевдокоментар
після
Самостійницького референдуму)
Справляли
Весілля
Підкидали
Молодого
Вбили об стелю
Співали
Многая пам'ять
І вічная літа
15.12.1991
***
Горимо як свічки
На твойому престолі
Бачили ви престол
Де свічки горять
А з їх кров капле
02.05.1988
***
Рай на години -
За сім смертних гріхів
І тридцять срібляників
03.05.1988
***
Сонце вмерло?
Ні… це тільки вечір
Смішне запитання
Якщо
знаємо що буде ранок
26.10.1988
***
Заплутаний в павутинні мовчання
Збагнув яка важка дорога до істини
27.10.1988
***
На ступенях неба
Тінню приодягнені
Янголи
Свічі в руках простягнених -
Зорі
***
На рушникові чорна нитка
Ніколи не схреститься з червоною
На життєвих доріг перехресті
Не повертай ніколи вбік
***
Чи за моєю труною
В останній дорозі
Піде лише собака
Зі свічею палаючою в зубах
***
Піду на цвинтар
Зустріну душі
Які одвечірком
Запалюють свічки своїх похоронів
Як і наша доля
Посміхнуся сумно
27.10.1988
***
Мова сріблом
Золотом мовчання
Отже не відчитуйте
Цього уголос
28.10.1988
***
Забув я
Погляд твоїх очей
Доторк руки
Забув це все
Але не забув
Твоєї сутності
22.04.1983
***
В осінньому небі
Пролітає журавлиний клич
І знов сонце
Відійшло на ніч
В пам'яті лишилось
Літо
Час біжить
Розмиває скелю
Нашого життя
Оглянутись не встигнувши
Проминемо
Як все
Як вечірній
Журавлиний клич
Як нічна
Падаюча зірка
21.06.1983
***
Люди як краплі
Словами як краплі
Розбивають
Пороги століть
26.05.1984
***
Обтесаний камінь
Декілька вирізаних слів
Залізний хрест
Вісники
Нашої безсмертності
31.07.1984
Праліс
Тут дерева завжди
Мовчки стоять
Навіть коли стежинами біжать
Люті вовки часу
Кинутись майбутньому до горла
05.12.1984
***
Що це очі
Може два кусні леду
Під повіками
Мабуть ні
Лід не збреше
Коли в ньому
Сонце відіб'ється
18.12.1984
Пам'ятник
Кам'яний пень в чотири грані
Палець минулого
Вказуючий на недосяжне
На верху залізна квітка
Кованого хреста
Осінь
Сонце м'яким волоссям
Оплітає час
Іржавий образ свій
На перехресті рамен
Роздертих на весь світ
Встромлений кованим вістрям
В минуле і майбутнє
Небо і душу
09.01.1985
***
Вітчизна
Це широке
Синє море
Де котяться хвилі
Нашого життя
Це рвучкий вітер
Що шумить
У наших грудей подиху
Це суходіл
Який дрижить
Від удару наших сердець
Море плеще
Вже віддавна
В синьому просторі часу
І вітер віє
Обвіває суходіл
Але чи вітчизна це
Без нас
04.06.1985
***
Землі з-під ніг
Грудочку малу
Я підійму
Це життя мого
І серця найцінніший камінь
Підійму
Та покладу
На тесанім граніті
Це пам'ятник
Батьківщини моєї
04.06.1985
***
Як райдуги кольори
Зірвані квіти у твоїх руках
А на їх
Як невинно пролита кров
Сік поблідлих троянд
І онімілих жорниць
Чи подумала ти
Про їхній
Передсмертний крик
27.07.1985
***
Радуймося - кажуть
І ми є послушні
Заповняємо сміхом
Пустоту душі
Заглиблюємо в ілюзію
Але це не сміх
А шелест вітру
Який пересипає пісок днів
02.10.1985
***
Саят-Нова
По квітчастих блудить
Моїх снах
І через довгу
Довгу ніч
Пісня його
В пам'яті моїй
Бринить
Учусь від нього я
Любовних слів
Для твойого привітання
04.10.1985
***
Тримайся вітре
Каміння розсиплеться дрібним піском
Все інше на попіл зотліє
В світ широкий все розвіє
Вітер
14.01.1985
***
Колодязь в лісі
Всіма опущений
Забутий
Які у ньому
Скрились таємниці
Що ж під зів'ялим
Лежить листям
Може зоря серпнева
Або огняне лице комети
Може лісні
Тут задрімали казки
Або слова
Що ждуть поета
26.10.1985
***
Де ж любов
Поділась наша
До батьківських
Білих хат
Чому ж замовкли
В серці струни
Що грали як широкі ниви
Коли сади біліли в квітах
І руніли в зелені лани
Де ж свої серця
Ми загубили
Що не вернулися
Під рідний дах
Ми і дорогу позабули
Наш дім відвічний
Тільки в снах
03.12.1985
|
|
