|
ПРЕЗЕНТАЦІЇ, КОНФЕРЕНЦІЇ, ФЕСТИВАЛІ
Любов Кашанська
У Херсонському державному університеті 18 травня 2007 року
відбулася II Всеукраїнська студентська науково-практична конференція
"Література української діаспори у світовому історико-культурному
контексті".
У роботі конференції брали участь студенти з Волинського державного університету імені Лесі Українки, Вінницького державного педагогічного університету ім.М.Коцюбинського, Запорізького національного університету, Луганського національного педагогічного університету імені Т.Шевченка, Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Шевченка, Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г.Короленка, Чернівецького національного університету імені Ю.Федьковича, Глухівського державного педагогічного університету, Слов'янського державного педагогічного університету, Херсонського державного університету.
Конференція розпочалася пленарним засіданням, на якому з привітальними словами виступили доктор філологічних наук, професор, директор Інституту філології та журналістики Херсонського державного університету Володимир Олексенко; кандидат філологічних наук, доцент, завідувач лабораторії "Українська література в англомовному світі" Іван Немченко.
На пленарному засіданні виголосили свої доповіді: Олена Ґалаґан, магістрантка V курсу Інституту філології та журналістики Херсонського державного університету ("Постаті митців діаспори в щоденникових записах Олеся Гончара"); Ірина Процик, студентка IV курсу філологічного факультету Запорізького національного університету ("Ліричний герой М.Ореста"); Вікторія Зелінська, магістрантка Інституту філології та журналістики Вінницького державного педагогічного університету імені М.Коцюбинського ("Література української еміграції: погляд через призму письменницького епістолярію").
Виступи були дуже цікавими та дискусійними. Мало місце активне обговорення доповідей. Учасники задавали запитання (Надія Омельчук, Вікторія Зелінська та ін.), доповідачі із задоволенням на них відповідали.
Надалі відбулися секційні засідання. На секційних засіданнях заслухали наступні виступи. Серед виступів, які особливо зацікавили аудиторію, слід визначити доповідь Руслани Прокопенко, студентки І курсу Інституту філології та журналістики Херсонського державного університету ("Символічний код образу степу у поезії Євгена Маланюка"). У ній було запропоновано глибокий погляд на творчу лабораторію співця Степової Еллади, простежено символіку поетової лірики степової тематики. Руслані було поставлене запитання від Тетяни Бондаренко про те, чи збирається вона продовжувати досліджувати творчий доробок Є.Маланюка, на що студентка відповіла позитивно.
Тетяна Бондаренко, студентка II курсу Інституту філології та журналістики Вінницького державного педагогічного університету імені М.Коцюбинського ("Моделювання жіночого образу засобами художньої виразності у творчості І.Боднарчука"), ознайомила аудиторію з творчим доробком І.Боднарчука, звернула увагу на образи в творах цього автора (образ жінки-матері, образ України та ін). Надія Омельчук задала питання про те, які саме джерела використовувала Тетяна під час написання статті, на це студентка відповіла, що за браком джерел, вона користувалася лише збіркою митця, а доповідь містить лише її власні думки та враження.
Яна Рибась, студентка V курсу Інституту філології та журналістики Херсонського державного університету ("Лексична й образно-тропеїчна палітра поезій Н.Лівицької-Холодної"), проілюструвала найяскравіші моменти в доробку письменниці і навела приклади використання в творах авторки: епітетів, метафор, порівняннь, оксюморону, синекдохи; вказувала мовні особливості творів. Яна отримала запитання від керівників секції про те, чи відчувається відмінність між поезією досліджуваної авторки 20-х років та пізнішою її творчістю. Студентка дала блискучу відповідь на запитання, навела приклади.
Темою виступу Людмили Кух, студентки II курсу філологічного факультету Волинського державного університету імені Лесі Українки була "Залітний поліський птах у чужому гнізді Торонта" (Федір Шоломицький-Одрач). Студентка ознайомила всіх присутніх з життєвим та творчим шляхом письменника, звернула увагу на цікаві сторінки життя цієї людини: дитячі роки, навчання в університеті; розкрила таємницю виникнення творчого псевдоніму.
Олена Ботвінцева, студентка IV курсу Інституту філології та журналістики Херсонського державного університету ("Новий герой "Нової України" у романі Івана Багряного "Тигролови"), подала розгорнутий аналіз твору І.Багряного, до власних міркувань додала думки критиків про твір.
Юлія Михайлівська - студентка II курсу філологічного факультету Волинського державного університету імені Лесі Українки, виступила з теми: "Українська література Берестейщини 80-90-х років XX століття". Юлія подала розгорнутий аналіз літератури Берестейщини, вказала на основні причини виникнення та на проблеми, з якими зустрілась література цього краю. У своєму виступі студентка назвала основних представників літератури Берестейщини (М.Шелегович, В.Давичик, О.Лапський, О.Копак, А.Цвид та ін.).
Ольга Перерва - студентка V курсу Інституту філології та журналістики Херсонського державного університету запропонувала доповідь: "Семантичні групи військових термінів у романі Івана Багряного "Людина біжить над прірвою". Під час свого виступу Ольга вказала на те, що характерною рисою творчості Івана Багряного є використання військової лексики, яку можно поділити на декілька видів: найменування зброї, родів військ, військових звань, одягу, назви військових засобів пересування. Студентка наводила приклади з твору, блискуче відповідала на запитання аудиторії (Яку б ви могли дати оцінку лексиці творів І.Багряного? Чи наявна військова лексика в інших творах автора?)
Надія Омельчук, студентка ІІІ курсу філологічного факультету Волинського державного університету імені Лесі Українки, мала виступ: "Епістолярний портрет Олени Теліги". Студентка звернула увагу аудиторії на життєвий та творчий шлях О.Теліги, вказала на те, що її епістолярний доробок складає 65 листів, з яких ми можемо побачити справжню О.Телігу: ніжну й чутливу жінку без розрахунку, оптимістичну й сильну натуру. Надія брала активну участь в обговоренні, давала точні й лаконічні відповіді на запитання.
Людмила Сохацька, студентка IV курсу філологічного факультету Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г.Короленка, виголосила доповідь: "ІІнтертекстуальність образу Марії (за однойменним романом Уласа Самчука)". Студентка запропонувала аудиторії розгорнутий аналіз твору У.Самчука та образів у ньому, вказала на подібність образу Марії до біблійної героїні.
Ольга Лілік, студентка філологічного факультету Чернігівського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка, виступила з доповіддю "Народ - це передусім я сам: національне в душі кожної конкретної особистості (урок позакласного читання за повістю І.Багряного "Огненне коло")". Студентка вказала на основні вимоги до уроку української літератури з поданої теми, пропонувала використовувати класичні методи та прийоми, не звертатись до інтерактивних методів навчання. Тим самим викликала дискусію, бо в багатьох присутніх були інші погляди на це проблемне запитання.
Інтерес викликали й доповіді інших учасників конференції, які долучились до дослідження літератури української діаспори.
Матеріали ІІ Всеукраїнської наукової студентської конференції "Література української діаспори у світовому історико-культурному контексті" опубліковані в науковому збірнику і, безперечно, знайдуть свого вдячного читача.
Галина Немченко
30 травня 2007 року з ініціативи Херсонської обласної організації Конгресу української інтелігенції було проведено підготовлену нею разом з Інститутом філології та журналістики Херсонського державного університету, працівниками науково-дослідної лабораторії "Українська література в англомовному світі" і членами Таврійської фундації (ОВУД), ХОО Конгресу українських націоналістів, місцевої організації "Примирення та єднання", Херсонської філії НСПУ та ХОО Всеукраїнського товариства "Просвіта" імені Тараса Шевченка обласну науково-практичну конференцію "Олег Ольжич та Роман Шухевич у боротьбі за українську державність і незалежність".
Відкрили роботу цього наукового зібрання представники керівництва Інституту філології та журналістики Херсонського державного університету та члени правлінь названих громадських утворень. У ході конференції прозвучали доповіді, присвячені світочам нашої нації Олегові Ольжичу та Романові Шухевичу, 100-річчя від дня народження яких було відзначено трохи пізніше - влітку 2007 року - в Україні та за її межами. На цей форум було подано дослідження як історичного та політологічного характеру, так і літературознавчого, публіцистичного та мовознавчого плану.
У доповіді "Олег Ольжич та Роман Шухевич: ідеологія та практика націєтворення" кандидат філософських наук, доцент ХНТУ Олександр Найдьонов окреслив філософські засади, суспільно-політичні параметри діяльності великих подвижників України. Він наголосив, що національна ідея - це той фермент, що міцно єднає народ на ключових етапах його розвитку, цементує націю. Тому такого важливого значення в своїй діяльності Олег Ольжич та Роман Шухевич надавали націєрозбудовчому чинникові: без гордої, гідної і сильної нації неможливе утвердження могутньої державної України як соборного й незалежного утворення.
Особливостям Ольжичевого ідіостилю було присвячено доповідь доктора педагогічних наук, професора ХДУ Марії Пентилюк. Дослідниця відзначила героїчну рису в творчості та громадсько-політичній діяльності поета, що є проявом глибинного ідеалістичного світосприйняття. Співець-патріот запропонував власний індивідуальний стиль, доти небачений в українському письменстві, і став однією з найдивовижніших постатей на видноколах України.
Культурологічна проблематика в творчості Олега Ольжича була розкрита Наталею Чухонцевою, кандидатом філологічних наук, доцентом ХДУ.
Цікаву й об'ємну розвідку запропонував студент 3 курсу Київського національного університету імені Тараса Шевченка Олександр Пагіря - "Роман Шухевич у Карпатській Україні 1938-1939 рр.". Повідомлення "Роман Шухевич як символ епохи боротьби" прозвучало з вуст молодої поетеси й науковця-початківця Тетяни Лісової, що навчається в Інституті філології та журналістики ХДУ. А образ Романа Шухевича (Тараса Чупринки) в українській поезії висвітлив кандидат філологічних наук, доцент ХДУ Іван Немченко.
Зі специфікою вивчення творчості Олега Ольжича в школі ознайомила присутніх Лідія Бондаренко, кандидат педагогічних наук, доцент ХДУ. Темою доповіді члена НСПУ Наталі Музики стало формування національної свідомості молоді на матеріалі творів Олега Ольжича.
Доповідь "Просвітницька діяльність Олега Ольжича" представив Олег Олексюк - голова Херсонської обласної організації Всеукраїнського товариства "Просвіта" імені Тараса Шевченка. Студентка нашого вузу Олена Ботвінцева виголосила повідомлення "Публіцистика Олега Ольжича". Науково і водночас пафосно й емоційно прозвучало повідомлення "Олег Ольжич як поет-націоналіст" студентки ХДУ Антоніни Бардачової. Проблема "Олег Ольжич в оцінці Богдана Червака" була з'ясована студенткою ХДУ Юлією Шарук-Мазуновою, а мовна палітра "поета національного героїзму" Олега Ольжича молодою дослідницею з ХДУ Анастасією Альохіною.
Не лишилась осторонь цього наукового зібрання й авторка даних рядків, запропонувавши слухачам доповідь "Олег Ольжич як співець кохання та боротьби", звернувши увагу на органічність для поета як громадянських, так і особистісних мотивів.
Конференція пройшла під гаслом: "Херсонці, шануймо пам'ять героїв!". Сподіваємось, що наступний подібний форум буде проведено в Меморіальному кабінеті імені Олега Ольжича, який готуємо до відкриття в Інституті філології та журналістики Херсонського державного університету. Додамо, що конференція стала своєрідним поштовхом до проведення літературного конкурсу серед студентської молоді, присвяченого столітнім ювілеям Олега Ольжича і Романа Шухевича та 65-річчю УПА. За результатами конкурсу першого місця не було присуджено нікому. Друге місце посіла студентка 4 курсу Інституту філології та журналістики Херсонського державного університету Олена Петренко. На третьому місці - її молодша товаришка з 2 курсу ІФЖ ХДУ Антоніна Бардачова.
Матеріали обласної науково-практичної конференції "Олег Ольжич та Роман Шухевич у боротьбі за українську державність і незалежність" будуть видруковані в однойменному збірникові 2008 року.
Вадим Лубчак
18 вересня 2007 року у Блакитній вітальні літературного відділу Херсонського обласного краєзнавчого музею відбулося урочисте вшанування пам'яті відомого українського поета, нашого краянина Володимира Петровича Куликівського. Того дня з нагоди 70-річчя від дня його народження також було презентовано посмертну збірку поезій "Прощання з травнем", яку зібрала та упорядкувала вдова поета Віра Олексіївна Авер'янова. На захід прийшли херсонські поети, знані українські композитори, студентська молодь.
Під час урочистостей говорилося про виважену життєву громадянську позицію Володимира Куликівського, про його значний літературно-художній внесок у мистецький процес Таврії, про розмаїття доробку та плідність літературних пошуків письменника, наголошувалося на актуальності його поезій і на сьогодні.
"Незлим тихим словом" Володимира Куликівського згадали багато відомих херсонців. Адже співець підтримував дружні стосунки з поетами М.Братаном, В.Куликом, В.Загороднюком та ін. Зацікавив присутніх виступ відомого херсонського прозаїка Юрія Голобородька. Особливу увагу прикувала до себе вдова поета Віра Авер'янова, навівши кілька особистісних штрихів до портрета В.Куликівського. Підсумував життєву та літературну діяльність нашого славного краянина лауреат премії ім. Т.Г.Шевченка Анатолій Кичинський.
Багато віршів В.Куликівського були покладені на музику вітчизняними композиторами. Тому на заході лунали пісні поета, які хором співали практично всі присутні.
На жаль, Володимир Петрович пішов від нас досить давно - в далекому 1985 р., не встигши використати увесь свій творчий потенціал. Та згадка про поета-шістдесятника надовго закарбувалася в наших серцях відлунням його поезій та прикладом його життєвого подвижництва.
РЕЦЕНЗІЇ
Іван Немченко
(Скорина Л.В. Звитяга слова, роздумів і діла: Поезія Яра Славутича. - Черкаси, 2007. - 311 с.)
Яр Славутич (до 1941 року - Григорій Михайлович Жученко) є одним з провідних сучасних українських поетів, чим і пояснюється постійний інтерес до його постаті з боку наукових кіл України та діаспори. Наявність на сьогодні кількох ґрунтовних монографій ("Яр Славутич: Літературний портрет" К.Волинського, 1994; "Правди потужний спалах: Поетична творчість Яра Славутича" Т.Назаренко, 1994 і 1996; "Поетичний світ Яра Славутича" П.Сороки, 1995; "Моя доба" Яра Славутича" П.Сороки, 1997) та сотень статей, нарисів, рецензій засвідчує небуденність хисту цього співця, органічність його входження до вітчизняного та світового літературно-мистецького процесу, адже за словами однієї з названих дослідниць, "різноманітна і всебічна діяльність Яра Славутича в галузі українознавства та, насамперед, наснажена щирою любов'ю до Батьківщини його поезія - це надійні запоруки того, що його доробок займає і займатиме чільне місце в українській літературі й гуманітарній науці" (Тетяна Назаренко). Своєрідним відгуком на подібні констатації щодо перспектив у царині славутичезнавства є монографія черкащанки Людмили Вікторівни Скорини "Звитяга слова, роздумів і діла: Поезія Яра Славутича" (2007), присвячена ліриці та ліро-епосові українського митця з Канади. Одразу ж маємо відзначити як позитивний момент постійну увагу з боку цієї відомої авторки до проблеми вивчення здобутків письменства українського зарубіжжя, виявлену в її публікаціях, зокрема в книзі "Література та літературознавство української діаспори: Курс лекцій" (Черкаси, 2005), що має широкий резонанс у вузівській мережі.
Монографія Л.Скорини складається зі вступу ("Під прапорами провісної правди"), двох розділів ("Поетичні збірки Яра Славутича" та "Поеми Яра Славутича"), висновків ("Палкий трибун і лагідний естет"), а також додатків ("Щасливий той, хто причастивсь вогнем"), де подаються відомості про перекладацьку, наукову, педагогічну, меценатську діяльність письменника.
У вступному слові (с. 4-6) авторка віддає належне своїм попередникам у плані дослідження поетичного доробку Яра Славутича та його популяризації в Україні та світі, визначає мету своєї праці, покликаної розширити уявлення про лірику й ліро-епос співця з діаспори, висвітлити ті аспекти, які часто залишалися поза прискіпливою увагою науковців різних генерацій. Цілком слушно Л.Скорина відзначає можливість відмінних інтерпретацій художніх текстів студійованого письменника, що дає простір для плідної й цікавої полеміки з поцінувачами його літературного ужинку.
Розлогий пеший розділ "Поетичні збірки Яра Славутича" (с.7-200) явно домінує в монографії, охопивши майже 200 сторінок її тексту, Дослідниця для зручності поділила цей матеріал на десять параграфів, аби відтінити специфіку кожної з ліричних книг співця: "Співає колос", "Гомін віків", "Правдоносці", "Спрага", "Оаза", "Маєстат", "Завойовники прерій", "Мудрощі мандрів", "Живі смолоскипи" та "Шаблі тополь". Твори, що увійшли до згаданих поетичних збірок, аналізуються в контексті життя і творчості Яра Славутича, з урахуванням найхарактерніших літературно-мистецьких тенденцій та суспільно-політичних явищ епохи. Авторка виявляє глибоку обізнаність у галузі української історіографії та мистецтвознавства, а насамперед у царині вітчизняної та зарубіжної літературної критики, історії класичного та сучасного письменства. Це дає змогу Л.Скорині простежити витоки творчості Яра Славутича, його орієнтацію на кращі традиції і заповіти видатних культурних діячів минулого. А водночас визначити місце поета і його доробку на тлі літературно-мистецького процесу ХХ - початку ХХІ ст. Адже в творчості Яра Славутича своєрідно віддзеркалились пошукання співців різних часів і народів. Для нього цілком органічними є неокласицизм і неоромантизм, експресіонізм і бароко. Відтак дослідниця часто вдається до цілком доречних співставлень лірики Яра Славутича та віршів Євгена Маланюка, Михайла Ореста, Наталі Лівицької-Холодної та інших яскравих: творчих особистостей, які репрезентували різноманітні літературні прямування, школи, групи, що наклали свій карб на мистецьке обличчя епохи.
Простеживши жанрово-тематичні осяги, образну систему ліричних книг Яра Славутича, Л.Скорина переходить до аналізу його поетичних зразків більшого формату. Цій меті підпорядкований другий розділ, присвячений розглядові поем співця "Одрад і Доброслава", "Соловецький в'язень", "Скарга", "Донька без імени" та "Моя доба". Про містерію "Білий дім із чорною душею" та драматичну поему "Світичі" згадано лише принагідно: вочевидь вони будуть досліджені шановною авторкою в наступних розвідках, десь у перспективі. Розділ "Поеми Яра Славутича" (с.201-291), як і попередній, відзначається глибиною проникнення до творчої лабораторії письменника, аргументованістю положень, умілим використанням філологічного інструментарію.
Завершує свою монографію Л.Скорина чіткими висновками, в яких узагальнює здобутки дослідницької праці над десятком ліричних збірок та кількома поемами.
Авторка визначає основні прикмети поетичного доробку Яра Славутича: потужний патріотичний пафос, історизм художнього мислення, розмаїття мотивів та образів, гостру злободенність, філософізм, інтертекстуальність, глибоко національний характер мовної естетики, багатство строфіки, метрики, ритміки тощо. Наголошуючи на стильовому розмаїтті доробку поета (с. 292-295), Л.Скорина радить розглядати його "не стільки в контексті поетичних принципів "п'ятірного грона" київських неокласиів, скільки на тлі здобутків Празької літературної групи" (с. 296), аргументуючи таку подібність як спільними поетичними орієнтирами, так і схожістю життєвих обставин та ідеологічних настанов.
Унаслідок копіткої дослідницької праці Л.Скорина приходить до висновку: "Поезія Яра Славутича - помітне, можна сказати - видатне явище в діаспорному письменстві" (с. 296).
Рецензована праця заслуговує на високу оцінку і може успішно використовуватись у практиці викладання у вузах таких дисциплін, як "Історія української літератури ХХ ст." та "Література діаспори". А ще - це чудовий дарунок Ярові Славутичеві до його 90-ліття.
Галина Немченко
(Література української діаспори у світовому історико-культурному контексті: Збірник матеріалів ІІ Всеукраїнської студентської науково-практичної конференції. - Херсон: Вид-во ХДУ, 2007. - 180 с.)
Не так давно - 18 травня 2007 року - на базі Інституту філології та журналістики Херсонського державного університету, кафедри українського літературознавства та міжкафедральної лабораторії "Українська література в англомовному світі" було проведено ІІ Всеукраїнську студентську науково-практичну конференцію "Література української діаспори у світовому історико-культурному контексті", що стала небуденною подією, яка надовго запам'яталась багатьом. Як наслідок роботи цього наукового форуму, видруковано однойменний збірник матеріалів, де опубліковано праці 38 молодих дослідників з Волинського державного університету імені Лесі Українки, Вінницького державного педагогічного університету імені М.Коцюбинського, Запорізького національного університету, Луганського національного педагогічного університету ім. Т.Шевченка, Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Шевченка, Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г.Короленка, Чернівецького національного університету імені Ю.Федьковича, Глухівського державного педагогічного університету, Слов'янського державного педагогічного університету і, звичайно, нашого Херсонського державного університету.
Збірник складається з трьох розділів, присвячених розглядові здобутків українських письменників діаспори на тлі світового літературно-мистецького процесу: Розділ 1. Письменники українського зарубіжжя: поезія, драматургія, епістолярій; Розділ 2. Проза української діаспори: реалії та перспективи; Розділ 3. Мовна палітра письменства діаспори. Методика вивчення творів митців українського зарубіжжя.
У першому розділі представлені дві розвідки, присвячені прекрасній поетесі та борцеві з лав ОУН, голові Спілки українських письменників у 1941-1942 рр. Олені Телізі, 100-річчя якої відзначалось минулого 2006 року. Авторки з різних кутів зору оцінюють діяльність визначної української патріотки-подвижниці з кола співців Празької поетичної школи, але приходять до подібних висновків, схиляючись перед пам'яттю незабутньої доньки нашого народу. Показово, що письменниця-націоналістка є об'єктом дослідження студенток як із Заходу, так і Сходу України (Ірина Гречаник з Луганська запропонувала тему "Драма розп'ятої душі (трагедія долі Олени Теліги)", а Надія Омельчук з Рівного "Епістолярний портрет Олени Теліги".
Яся Гойденко з Луганська ("Поезія Є.Маланюка на сторінках часопису "Вежа") та Руслана Прокопенко з Херсона ("Символічний код образу степу у поезії Євгена Маланюка") звернули увагу на творчість чільного представника Празької поетичної школи - знаменитого співця Степової Еллади. Їхня Маланюкіана ґрунтується на глибинних зв'язках поета зі своєю малою батьківщиною - губерніальною Херсонщиною.
Розлогу й багату цікавими відомостями статтю публікує Олена Галаган з ХДУ ("Постаті митців діаспори в щоденникових записах Олеся Гончара"), де фігурують імена Володимира Винниченка, Івана Багряного, Олега Ольжича, Дмитра Чуба, Яра Славутича, Лесі Богуславець та ін. Підкреслюється об'єктивність письменника, критика та публіциста в оцінках набутків майстрів слова з українського зарубіжжя.
Маловідомих для широкого загалу в Україні авторів діаспори репрезентували Юлія Михайлівська ("Українська література Берестейщини 80-90-х років ХХ століття") та Людмила Кух з Рівного ("Залітний поліський птах у чужому гнізді Торонта. Федір Шоломицький-Одрач"). Жвавий інтерес у читача, сподіваємось, викличуть і публікації Лілії Шутяк з Чернівців ("Ігор Костецький: в очікуванні абсурду"), Вікторії Зелінської з Вінниці ("Література української еміграції: погляд через призму письменницького епістолярію"), Ірини Процик з Запоріжжя ("Ліричний герой М.Ореста"). Серед інших досліджень у цьому розділі - "Психологізм гендерних взаємин у творах "Записки Кирпатого Мефістофеля", "Мементо" В.Винниченка" Марини Топіхи, "Лексична та образно-тропеїчна палітра поезії Наталі Лівицької-Холодної" Яни Рибась та "Міфологеми астральних тіл у поезії Яра Славутича" (до 90-річчя з дня народження письменника з Канади) Вікторії Шкрабак. Кожна з названих праць приваблює належним рівнем використання літературознавчого інструментарію.
У другому розділі репрезентовані статті про здобутки діаспорних епіків. Це насамперед зразки літературознавчої Багряніани ("Трагізм життєвої долі І.Багряного та Г.Многогрішного" Анни Пономарьової з Луганська; "Актуалізація архетипів національного підсвідомого засобами художнього слова (на матеріалі творчості Івана Багряного)" Світлани Чорнобильської зі Слов'янська; "Біблійно-християнські образи та мотиви в романі Івана Багряного "Сад Гетсиманський" Юлії Возної з Полтави; "Новий герой" "Нової України" в романі Івана Багряного "Тигролови" херсонки Олени Ботвінцевої) та Самчукіани ("Своєрідність відображення теми голодомору у романі "Марія" У.Самчука" Оксани Кулєшової з Глухова; "Інтертекстуальність образу Марії (за однойменним романом Уласа Самчука)" полтавчанки Людмили Сохацької; "Марія" Уласа Самчука - енциклопедія українського села" Ольги Плужник та "Проза великої мистецької правди Євгенії Тудель з Луганська; "Міф української Америки або Американська Україна Уласа Самчука" Наталії Мазеїної зі Слов'янська). Кожна стаття доповнює й розширює уявлення про видатних прозаїків, що стали справжньою окрасою вітчизняної та світової літератури.
Ольга Дмитрук з Дубна публікує статтю "Ріки мрії, кордону та життя в контексті мотиву "природне / штучне" (за повістю Ю.Косача "Еней і життя інших")". Полтавчанка Олена Ловягіна окреслює образно-змістові параметри роману "Лепрозорій" Володимира Винниченка. Тетяна Бондаренко з Вінниці ("Моделювання жіночого образу засобами художньої виразності у творчості І.Боднарчука") та її землячка Анна Добронравіна ("Іманентний стиль "еміграційного Вишні") знайомлять з творчістю самобутніх авторів зарубіжжя, чий доробок і до сьогодення лишається маловідомим для широкої аудиторії в Україні. Херсонки Валентина Понкратова ("Проблема українських емігрантів у прозовому доробку Євгенії Кононенко") та Віталіна Постернак ("Художня інтерпретація теми голодомору у повісті "Ротонда душогубців" Т.Осьмачки") своїми студіями увиразнили матеріали розділу, розпросторили спектр студентських пошукань.
У третьому розділі вміщено мовознавчі дослідження Наталі Калини з Луганська ("Символіка імен у романі Івана Багряного "Тигролови"), глухівчанок Світлани Нарожної ("Мовні особливості роману "Марія" Уласа Самчука") та Вікторії Гончарової ("Мовна особистість Уласа Самчука (за романом "Волинь"), херсонок Тамари Піндосової ("Неповні речення в романі І.Багряного "Тигролови") й Ольги Перерви ("Семантичні групи військових термінів у романі Івана Багряного "Людина біжить над прірвою"), в яких окреслюються найважливіші прикмети лексичної палітри студійованих авторів. Також пропонуються розвідки з царини викладання української мови та літератури: "Формування мовної культури старшокласників (на матеріалі роману "Жовтий князь" Василя Барки)" Ольги Трипутіної з Глухова, "Народ - це передусім я сам: національне в душі кожної конкретної особистості (урок позакласного читання за повістю І.Багряного "Огненне коло")" Ольги Лілік з Чернігова, праці херсонських студентів "Особливості вивчення творчості Яра Славутича на уроках літератури рідного краю" Ольги Ізотової та "Специфіка вивчення творчості Івана Багряного" Яни Кротко.
Матеріали чергового числа збірника "Література української діаспори у світовому історико-культурному контексті", безперечно, стануть у пригоді викладачам і вчителям, студентам і учням загальноосвітніх шкіл. Сподіваємось, що 2009 року розпочата традиція продовжиться. А відтак буде проведена ІІІ Всеукраїнська студентська науково-практична конференція діаспорної проблематики, за результатами якої публікуватиметься наступний випуск збірника наукових праць.
Додамо, що п'ятеро співавторів збірника "Література української діаспори у світовому історико-культурному контексті", згідно з рішенням Правління Таврійської фундації (ОВУД), отримали стипендію Яра Славутича за 2007 рік (О.Ізотова, В.Понкратова, Т.Піндосова, В.Пастернак та В.Шкрабак).
Іван Івлянин
(Ребро Петро. Помаранчевий сміх: Сатира і гумор. - Запоріжжя: Весела Січ, 2006. - 155 с.
Українська ідея пронизує багатоманітний ужинок сучасного запорізького сміхоносця Петра Павловича Ребра - кошового отамана Міжнародної асоціації гумористів і сатириків "Весела Січ", у доробку якого біографи називають уже понад 80 книг. І це обнадіює, що до 100-річчя майстра сміхової культури ця кількість видань може подвоїтись. Для таких прогнозів є всі підстави, адже творчого горіння, плідності й енергійності у ювіляра - дай, Боже, кожному! А йому ж до того виповнилося цього року лише 75 літ - вік майже молодечий з точки зору козацького Запорожжя, для котрого категорії старості просто не існує в природі.
Злети і здобутки визначного сатирика і гумориста означені в міріадах відгуків і констатацій літературознавців і публіцистів, письменників і журналістів, мовознавців і видавців, краєзнавців і бібліографів. Назвемо хоча б таких, як О.Гончар, М.Нагнибіда, М.Жулинський, В.Яворівський, В.Шевченко, Т.Хом'як, В.Чабаненко, О.Стадніченко, М.Прудник, Д.Кононенко, О.Кудря, В.Івахненко, Н.Купрєєва, О.Боглевська, А.Захаренко, Л.Корінь, Л.Сосницький та ін.
Нова гумористично-сатирична збірка П.Ребра "Помаранчевий (читай: наколотий! - І.І.) сміх" (Запоріжжя, 2006) - це свого роду веселосічанська Біблія. З одного боку, вона успішно продовжує кращі традиції поезоребрин ще 50-60-х років, зокрема нев'янучих "таблеток сміху" чи "літературних щиглів" письменника. З іншого, вона цілком органічно вписується в більш сучасний контекст сміхових пошуків автора, особливо яскраво виявлених у його унікальному дванадцятикнижжі "Козацьких жартів". Збірку "Помаранчевий сміх" гостро пронизує щемливий струмінь збентеженості, цілком виправданої стурбованості за долю рідної землі, за завтрашній день українства, яке й до сьогодні - на кільканадцятому році незалежності та нібито демократії - продовжує заганятись усілякими покручами до духовних резервацій з метою вже остаточного обезличення й винародовлення. Щоденно й звідусіль нав'язується думка "доброзичливців", що національна, власне українська ідея в Україні не спрацювала. Чи не тому комічний ракурс, обраний П.Ребром, ще більше поглиблює відчуття граничного дискомфорту, рвучкого болю й обурення у зв'язку з фатальним занепадом українського в Україні та людського в людині. Своїми сатирами й гуморесками поет б'є на сполох, апелює до національної свідомості співвітчизників, приспаної чи загидженої в часи радянські й пострадянські.
Поет досліджує ті складні й неоднозначні суспільно-політичні, економічні, літературно-мистецькі, освітні, психологічні процеси, які відбуваються в Україні й поза нею. Тож у "Помаранчевому сміхові" віддзеркалюються мотиви безперервної міжпартійної боротьби й діяльності різних фракцій у Верховній Раді ("Дзвінок з глибинки", "Логічно!", "Сенсація", "Європа!"), передвиборчих перегонів і мітингових пристрастей ("Останні вісті", "Є вихід", "Хочу! Бути! Президентом!!!"), спустошення і виродження села ("Гарбузове горе", "Гуманоїди"), чиновницької сваволі, обмеженості й нікчемності ("Культурний начальник", "Різник"), казнокрадства, продажності й зрадливості можновладців ("Проговорився", "Сучасний іуда"), перевертенства й національного нігілізму ("Думи уболівальника", "Наший", "Чому плаче Версаче?"), байдужості держави до потреб людини ("Лист на радіо", "Ми такі хороші!"), недосконалості системи освіти й одвертого животіння сільської школи ("Подяка з натяком", "Комп'ютер"). Автор розробляє тему "крутих" співвітчизників ("Гуляють українці!", "На зупинці") і встановлює діагноз двоязичникам ("Мовне питання"), належно поціновує великодержавний розбій і сваволю "старшого" брата ("День рекетира", "Сон. Тільки не Шевченків", "Актуальна лічилка", "Підслухане") і демагогію, цинізм та розбещеність своїх-таки землячків-владолюбців ("Мірошники", "Ера бузотера", "Моніка").
Дбаючи про належне сприйняття читачем цієї потужної і різнорідної анекдотично-інформаційної та художньо-публіцистичної хвилі, П.Ребро максимально урізноманітнює жанрову структуру книги. Після програмного вірша-заспіву ("Заспів"), котрий натякає на ідейно-тематичну цілісність збірки, він пропонує розмаїті модифікації, що чергуються поміж собою: комічну "чолобитну" ("Чолом тобі, Верховна Радо") і супліку ("Супліка запоріжанок"), вірш-подяку ("Подяка з натяком") і послання ("Послання вовку-сіроманцю"), лист ("Кожній онуці й онучку - персональну "кравчучку"!") і маніфест ("Єднаймось!"), вірш-петицію ("Петиція з тюрми") і жарт ("Майже за "Кобзарем"), вірш-заяву ("Заява до Центрвиборчкому") і гімн ("Гімн олігархів і "крутих", або "Партія веде" на новий лад"), поменник ("Пам'яті генсека") і телефонограму ("Дзвінок з глибинки"), голосіння ("Плач новітнього генсека") і слово ("Ми - в опозиції"), байку ("Байка про науку") і лічилку ("Актуальна лічилка"), пісню-пародію ("Якби мені не тиночки") і притчу ("Притча про скіфієня"). Часто жанрова диференціація книги здійснюється завдяки власне авторським визначенням: "не фантазія" ("Гуманоїди"), "майже панегірик" ("Ми такі хороші!"), "їй-право, байка" ("Блок Собаки і Кота"), "не фантасмагорія" ("Скандалія") та ін.
Керуючись заповітами предків ("не годуй українця - Посміятися дай!"), П.Ребро таким чином побудував свою збірку, щоб кожен читач, незалежно від віку, інтересів, професії, вдачі, міг оздоровлюватись сміхом. Елементи комізму простежуються уже навіть у чисто зовнішній площині - в назвах творів: "Очленилися!", "Бувшовики", "Гей, слив'яни!", "Велика цяця". Ефект кумедності часом досягається за допомогою внутрішньої рими в заголовках віршованих гуморесок і сатир ("Ера бузотера", "Чому плаче Версаче?", "Кожній онуці й онучку - персональну "кравчучку"!") або цілого розділу ("Реалії країни Скандалії").
Як член "ордену сміхоносців", П.Ребро вбачає завдання поета-сатирика в тому, щоб "бити всяку наволоч, як турка бив козак" ("Єднаймось!"). Він глибоко переконаний, що і до сьогодні "кров Сірка і Мамая В наших жилах тече" ("Заспів"), а відтак українська справа чекає притоку нових сил, нових генерацій. Це зобов'язує співця-громадянина бути в гущі подій, разити все потворне й нице, що перешкоджає зміцненню української державності, розквіту її культури, освіти, мови.
У "старій пісні на новий лад", красномовно названій "Україна-навпаки, або Проект нового гімну", П.Ребро відзначає фатальність тих змін, що відбулися (як це не парадоксально!) в пору незалежності. За мітинговою стихією та булавоманією українці навіть не помітили, як до всевладдя в країні прийшли всілякі перевертні й пройдисвіти ("приймаки побудували Україну-навпаки", "розкошують яничари, А бідує патріот"). З болем автор фіксує непоправні наслідки діяльності таких "народних" вождів та їх обслуги ("край прийшов козацькій славі, Догриза її іржа", "навіть мова у державі Не козацька, а чужа", "залишились од Вітчизни Тільки прапор і тризуб"). Як жорсткий і жорстокий вирок історії звучить прикінцева констатація твору - значно гнітючіша од національного гімну П.Чубинського: "Ще не вмерла Україна, Українців же катма!" (с. 143).
У гумористичному опусі "Майже за "Кобзарем" автор "Помаранчевого сміху" характеризує щоденну роботу Верховної Ради, послуговуючись трансформованою образною оболонкою знаменитого уривка з Шевченкової балади "Причинна", що став улюбленою народною піснею "Реве та стогне Дніпр широкий". Гіперпотужна й багатолика стихія нардепів, що виступає у варіанті П.Ребра позамість романтизованої у Кобзаря могутньої сили і непідвладності великої української ріки ("Реве та стогне наш Парламент - Нові закони він прийма"), виливається в нікчемних псевдогеройських діях ("мікрофони гне руками") і традиційних спробах досягти свого домінування над опонентами не логікою фактів, а емоційними збуреннями ("хвилю гніву підійма"). Комічним і недієздатним на цьому тлі видається переляканий голова Верховної Ради, який не в силах приборкати розгніваний депутатський вир ("блідий спікер на ту пору З-за столу де-де виглядав"). Це стихія, котра часто виникає знічев'я і гаситься сама по собі. Тим більше, що "час обіду не наспів". Чого ж тоді й ворохобитись? Остання строфа, яка зафіксувала згасання пристрастей (до третього читання так і не дійшла черга, "вожді" слабко перегукуються наостанок), виокремлює, як і в Шевченковому творі, об'єкт "супротивника" затишшя - "та Явір раз-у-раз скрипів" (натяк на звичну для народного депутата В.Яворівського місію опозиціонера до малокультурної, позаукраїнської чи й узагалі антиукраїнської більшості в Парламенті, що цілком байдужа до найболючіших проблем корінного етносу, вороже налаштована проти процесу відродження нації, її мови, історії, культури).
Герой сатири "Наший" - українець з діда-прадіда, але про цю належність свідчить лише єдина деталь, такий собі рудимент - прізвище на "ко". Цей відступник і перекинчик, переконаний українофоб і мовопродавець "на історію плює" і не хоче мати нічого спільного зі своїм родом і народом. "Його дратує слово неньки, А сам він "какає" - ого!" (с.101). Автор не шкодує сатиричних барв, саркастичних ноток, зневажливих інтонацій на адресу такого манкурта, кореспондуючи свого читача до відомої народної приповідки "В сім'ї не без виродка". Такий "наший" псевдогерой відповідно і "вдачу має свинську". Він поширює "дух - як із хліва", отруюючи все довкола себе бацилами україноненависництва.
З жалем визнає П.Ребро, що така хворість притаманна багатьом відомим співвітчизникам, яких знає увесь світ. У "Думах уболівальника" поет вимальовує неоднозначний портрет одного з таких славоносців України. З одного боку, митець переповнений гордістю за здобутки знаменитого форварда з прізвищем національного генія і пророка. Але з іншого - це "кульгава" слава нашої землі. Адже всенародний улюбленець "по-італійськи, по-московськи цвенька, Лише по-українськи - ні бум-бум!"
Хоча відчутний акцент постійно зраджує спортсмена, як колись не міг замаскувати українського коріння нібито російських компартійних лідерів. То, може, такому репрезентантові України, розмірковує П.Ребро, доречніше було б називатись "Сапожников" або "Портнов", аби "генія імення не ганьбити" та не зневажати своїх пращурів. Кпини-ребрини, присвячені визначному діячеві з царини спорту, можна було б легко переадресувати й багатьом іншим знаменитостям, від поведінки яких "славетні предки Щораз перевертаються в труні". Особливо ж - таке співчутливо-дошкульне питання з претензією на риторичність: "Невже у нього ноги розумніші, Ніж (я прошу пардону!) голова?" (с. 36).
В іронічно-пародійній манері витриманий твір П.Ребра "Депутатський запит". Поет передає дріб'язковість і мізерність справ, якими займаються народні висуванці, позамість того, щоб вершити потрібні для всієї країни дії. Частина депутатів обурена й ображена ("Лелечко, до чого дожили!", "Це ворожі підступи, інтриги") тим, що для них хтось насмілився привезти "не краватки, не труси, а книги!" І як не поспівчувати отаким малограмотним і безкультурним "недоторканим" з їх обивательською психологією і нерозумінням своєї кумедності й непотрібності в стінах Верховної Ради.
Осібне місце в збірці належить великому циклові мініатюр-частівок під назвою "Сучасні співомовки". До нього увійшло близько 70 строф-імпровізацій, об'єднаних лейтмотивом "Не все так погано у нашому домі", котрий надає цьому розлогому витворові гумориста й сатирика ознак фольклорного безконечника. Як правило, початкова оптимістична констатація в кожній строфі швидко змінюється діаметрально протилежною за звучанням оцінкою. Автор живописує якесь фатальне блукання українців у зачарованому колі невирішених проблем. Наче під безконечним гіпнозом, наспівують земляки одну й ту ж надокучливу заспокійливу пісеньку, не звертаючи увагу не тільки на засилля "поганого", а й на те, що сам "дім" давно уже не зовсім "наш".
Для книги "Помаранчевий сміх" досить характерними є лейтмотивні сатиричні константи. Ведучи мову про псевдодіяльність нардепів, П.Ребро використовує деталь "мозолі". Але смислове навантаження цього мікрообразу діаметрально протилежне, порівняно з творами про велич людської праці. Тож кумедним видається щире бідкання депутатів з приводу їх трудових звершень: "вже в нас мозолі на відомому місці" ("Рятуйте!"), "вже в нас, кажуть, мозолі. На одному місці" ("Супліка запоріжанок"). Постійно в збірці відлунює думка про безглуздість партієманії, амбітність вождюків, які творять організації-одноденки - такі собі політичні пустоцвіти: "подейкують, що партій Уже в нас легіон" ("Дзвінок з глибинки"), "вже партій більше, ніж людей" ("Очленилися!"), "а партій ми маємо більше, ніж членів" ("Сучасні співомовки"). Не стомлюється автор живописати постійні бійки, ганебні сутички в українському Парламенті: "в нас нардепи тузяться щодня!" ("Європа!"), "колезі вмазати по пиці - ото, як кажуть, прецедент" ("Чолом тобі, Верховна Радо"). Або ж іронізує з приводу августійшого привілею депутатів - недоторканності: "На район - один козак Ще й недоторканний!" ("Супліка запоріжанок"), "А як прийде, браття, смерть захланна, Щоб поцупить на той світ мене, Я скажу їй: "Я недоторканний!" - І вона від мене дремене!" ("Застольна недоторканих").
Як майстер пародії П.Ребро чудово імітує публічні виступи всіляких діячів від верхів і до низів, представників різноманітних організацій та установ, партій і рухів ("Плач новітнього генсека", "Антикризова програма", "Ми такі хороші!"). За масками й пишними словесами функціонерів прикриваються духовна убогість і цинізм, аморальність і відсутність елементарних уявлень про порядність - "за мандат нардепа Й душу б я віддав" ("Взяв би я бандуру"). За вдаваною щирістю й безпосередністю приховуються облуда й шахрайство ("Реклама однієї газети").
Книга пересипана каламбурами ("Освідчення "Літературці", "На зупинці"), кумедними перифразами й загадками: "А чом не чути молодиці, Що віщувала нам потоп І присягала, що столицю Перенесе у Конотоп?" (про Н.Вітренко); "вічні посиденьки", або "блискучий серіал" (про роботу Верховної Ради). Автор пропонує комічні абревіатури (КПСС - Комедіантська партія сатириків сучасних; ОПАЛ - Об'єднана партія алкашів) і красномовні пароніми (домокради і демократи, літери і лідери, слив'яни і слов'яни), римує слова, які здаються контекстуально несумісними (герой - геморой, мастодонт - Євроремонт, на нарах - Канарах, ратоборці - законотворці, на мордах - на бігбордах, інобиндюжник - нужник, міністерство - міні-стерво).
Сатиричні характеристики поет відшліфовує до афоризмів: "По головах лупить залізна копистка І це називається ніжно "зачистка" (про імперську політику пострадянської Росії на Кавказі та в інших "гарячих точках"); "Інтелект - лише обуза Отам, де "бабки" правлять бал" (про депутатів Верховної Ради); "Вже тих вождів у нас - табун. Не вистача на них трибун" (про непомірне владолюбство та амбіції політиків); "Коли ти не по-нашому говориш, Іще помітніше, що дурень ти!" (про хизування покручів зневагою до рідної мови).
Збірка П.Ребра "Помаранчевий сміх" володіє потужним гумористично-сатиричним потенціалом: комізм простежується буквально в усьому - і в жанровій структурі твору, і в підходах до зображення реальних і вигаданих ситуацій, і в особливостях характеротворення, і в доборі лексичних одиниць та тропеїчних засобів. Як носій волелюбного козацького світогляду поет прагне своїми іскрометними поезіями запалити в душах співвітчизників віру в себе, свій народ, вільну й незалежну Україну. Його стовідсоткова сміхоносна потуга здається невичерпною, а життєлюбна вдача анекдотиста й жартівника обіцяє ще багато творчих здобутків. Пародіюючи партійні заклики, що вже багатьом набили оскому, П.Ребро звертається до колег по перу: "Майстри сатири й гумору усіх країн, єднаймось, І хай на нашім прапорі усмішка зацвіте!" (с. 45). Поет вірить у світлоносну силу сміхової культури, її неперебутню роль в утвердженні на планеті загальнолюдських цінностей.
Іван Немченко
Нікітенко В. Запізнілі провідини. - Черкаси: Відлуння-Плюс, 2006. - 135 с.
Здається, не так уже й давно авторові цих рядків випало поділитися своїми враженнями від першої збірки молодого прозаїка з Черкащини Вадима Нікітенка "Дві вдови" (рецензія була опублікована в другому числі журналу "Визвольний шлях" за 2003 рік). Та книга залишила в пам'яті теплий спомин, а ще бажання нової зустрічі з творами початківця.
І ось перед нами наступна збірка оповідань і новел цього автора, котра має ностальгійно-каяттєву назву "Запізнілі провідини" (2006). Нагадаємо, що В.Нікітенко - це письменник з народної глибинки, з Шевченкового краю. Живучи на селі, він виконує функції кореспондента районної газети "Вісник Городищини", що виходить на Черкащині.
У своїй новій книзі прозаїк продовжує ділитися своїми думками з приводу нашого минулого і сучасності, оголює болючі проблеми українського села, проектуючи їх на буття всього суспільства. Він обстоює право кожної людини на щастя. Хай неповне, хай лише часточку, хоча б промінчик надії на щастя, який і зігріває, і вивищує людину в найбезнадійніші моменти життя.
Герої "Запізнілих провідин" доповнюють і розширюють галерею нікітенківських персонажів, знайомих з "Двох вдів" і змальованих то з натури, то зі спогадів очевидців, то з власних екскурсів у глибини пам'яті. Тож автобіографічність, нахил до мемуарності озиваються і в творах, що увійшли до нової книги. Нарисовість, публіцистичні вкраплення, які часто переважали в "Двох вдовах" і постійно нагадували, що перед нами плідний журналіст, у "Запізнілих провідинах" уже не так різко виявлені. Стиль новеліста вирівнюється, мова його прози стає виразнішою і соковитішою.
Як до певних символів звертається В.Нікітенко до літературних постатей і художніх світів Тараса Шевченка, Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова, Редьярда Джозефа Кіплінга, Джеймса Олівера Кервуда. Він не приховує свого пієтету перед славетними новелістами, такими як Василь Стефаник, Еріх Марія Ремарк, а особливо Григір Тютюнник, що підтверджують ремінісценції, центони або й одверті аплікації.
Тематична палітра прози В.Нікітенка відчутно розширюється й збагачується, але домінуючими залишаються ті ж прагнення дослідити таїну буття особистості, висвітлити причини одинокості людини як у юрбі, так і в колі найближчих, найрідніших. Це й осмислення наслідків воєн, революцій, голодоморів, репресій, які наклали фатальний відбиток на психологію українця і визначають особливості його поведінки на батьківщині й у чужих краях.
Двадцять оповідань і новел, що складають книгу "Запізнілі провідини", видаються цілком автономними витворами, але водночас постійно ловиш себе на думці, що це фрагменти одного цілого, мозаїка з частинок пунктирно окресленої повісті-хроніки, завершення якої ще попереду. Тема війни-розлучниці ("Горобиної ночі", "На колодках") тісно переплітається з мотивами пам'яті людської і відплати за гріхи ("Двійка", "Зустрілися"). Оповіді про злочини сталіністів ("Пам'яті смутні дороги") і гітлерівців ("Лісник") перемежовуються з творами про сучасні кримінальні драми ("Розплата"). Щемлива тема дитячої безпритульності ("Без просвітку") та смертності ("Спалена квітка") пов'язується з мотивами беззахисності природи перед людським невіглаством і байдужістю, трагічного відчуження між світом малюків і дорослих, нерозуміння і несприйняття почуттів, інтересів, ідеалів одних поколінь іншими. Широкий спектр морально-етичних проблем порушує В.Нікітенко в творах "Шматочок щастя", "За завісою заметілі", "Промінчик надії в тенетах самотності, або Осіння соната любові", досліджуючи долі подружніх пар, причини дискомфорту в родинах, що нерідко призводить до гострих конфліктів, зрад, розлучень, тривалих психологічних травм.
Як і в першій книзі, у "Запізнілих провідинах" автор широко послуговується спогадовими ефектами, аби охопити віддалені в часі події. Так, у оповіданні, що дало назву збірці, наведено розлогий діалог хат-пусток, з якого живо й зримо постають колоритні картини буття в цих стінах різних поколінь сільських трудівників, які, певно, ніколи не сподівалися, що їхні домівки знелюдніють і будуть приречені на повільне руйнування і смерть. Феєричний елемент (оживлення будинків, що перемовляються між собою і страждають від споглядання незворотного вмирання села) поглиблює гостроту сприйняття цієї поодинокої трагедії місцевого значення, що виростає до масштабів загальнонаціонального лиха, справжньої демографічної катастрофи. Одну з варіацій цієї ж теми пропонує В.Нікітенко і в оповіданні "Суєта".
Досить "страшною казкою" видається героїні замальовки "Розмова на пасовищі - дівчинці Маринці - сповідь бабусі Варки Романихи. Та тільки нічого фантастичного нема в цій гіркій історії, одній з мільйонів подібних. Ведучи мову про болі й утрати українського села на тлі XX століття, автор виносить присуд не тільки бездумній політиці в галузі аграрного сектора, яку провадили чиновники різних рівнів і поколінь, а й злочинним акціям минулого - революціям, колективізації, голодоморам, репресіям, які підрубали під корінь буття України як щедротної хлібодарної країни.
Книга "Запізнілі провідини" продовжує й афганську тему, мотиви поневірянь воїнів-інтернаціоналістів на чужині. Читачеві надовго запам'ятається постать Артема з новели "Ниточка пам'яті", колишнього вояка-українця з лав окупаційної Радянської Армії, що забажала нав'язати сусідній державі свої порядки й ідеологію. Хлопцеві судилося потрапити в полон, прийняти іслам і адаптуватися до іноземного буття. Чимдалі обриваються ниточки спогадів, що єднають Артема з українським світом, але герой не стає "своїм" у новому для нього середовищі. Він вважає себе зовсім іншою людиною - так ніби давнішнього українця Артема вже нема, а залишилась тільки його подоба ("вкотре гостро відчув, що живе ніби чужим життям, говорить чужою мовою"). Згадка про Великдень мимоволі кореспондує до відомого мотиву з народної думи про Марусю Богуславку (проклинання козаками-невольниками напередодні "святого празника, рокового дня" жінки-українки, яка відступилась від християнської віри та від батьківщини "для роскоші турецької, для лакомства нещасного"). Але якщо героїня національної фольклорної перлини знаходить у собі сили для патріотичного діяння, співчуваючи й допомагаючи співвітчизникам вирватись із неволі, то Артема з новели В.Нікітенка "чужина обхопила обручем, стисла" (с.19), він ніби паралізований, неспроможний здійснити якийсь небуденний чин. Такою формулою автор мотивує бездіяльність, якесь механічне існування, хворобливу апатію героя-ізгоя, що трапив у безвихідь, безнадійно відірвавшись від рідної землі та віри.
Подібна розщепленість духу абсолютно не притаманна іншому персонажеві письменника - Варці Журавлисі, героїні оповідання "На колодках". Ця звичайна українська жінка чинить, здавалось би, неймовірне. Дізнавшись про перебування свого чоловіка Петра в гітлерівському полоні десь аж на теренах Польщі, вона залишає на руки рідні своє двохмісячне немовля і кидається на пошуки бранця. Сила любові та наполегливість допомагають Варці і знайти місце ув'язнення коханого, і підтримати його, щоб щасливо повернутися додому: "Подумати тільки - війна, розруха, а не побоялася йти в чужий край. І Бог поміг їй" (с.85).
Чи кожен здатен перенести розлуку? Де межа між зрадою і бажанням отримати хоча б шматочок щастя? Чи варто спробувати почати все з початку, коли за плечима стільки вже пережитого і вистражданого? Ці та інші питання постають перед автором "Запізнілих провідин" та його героями. Письменник зачіпає найболючіші струни, найпекучіші проблеми, якими живуть і загал, і окрема особистість. Тож ми цілком переконані, що й друга збірка прози В.Нікітенка обов'язково знайде свого читача і викличе жвавий інтерес.
Автор своєю книгою застерігає: не запізнюйтесь творити добро ближньому, не втрачайте надії виправити свої прорахунки й помилки. А може, від цього зміниться світ? І зміниться на краще. Але для цього треба зробити крок, важливий вчинок або й поворот у своїй долі, щоб подолати тенета замкнутості й одинокості, відірваності від загалу.
Твори з нової збірки В.Нікітенка більш відшліфовані, належно відредаговані і що теж немаловажно - добре вичитані. Хоча без окремих огріхів не обійшлось, на жаль, і тут. Наприклад, у щемливому за звучанням творі-спогаді "Життя сторінки перегорнуті" ідеться про загибель під час аварії чудового хлопчини Андрія, оповідачевого друга. Але повідомлення про цю трагічну подію оформлене граматично неправильно: "Андрійко, Олежко убився! Убився на мотоциклі, - дядько побілілими губами хапав повітря" (С.74). Хоча за змістом мало б бути: "Олежку! Андрійко убився". Адже реципієнтом даної фрази є живий-здоровий оповідач Олег, який з вершини літ згадує про загиблого друга дитинства, а отже сам аж ніяк не "убився". Звісно, від подібних недоглядів у тексті ніхто не застрахований, але бажано їх уникати.
Книга В.Нікітенка "Запізнілі провідини" - черговий крок письменника на шляху до свого повнішого художнього самовираження. Цікаво було б познайомитися і з його публіцистикою. Щиро сподіваємось, що книга такої жанрової структури з'явиться в перспективі і познайомить ширший загал з наробками Нікітенка-журналіста.
|
|
